Бал Перемоги
— Нічого, я знову сама все подивлюся, — сказала Ері.
Джинджер, яка щойно на мить зупинилась, поправляючи бездоганно гладке чорне волосся, трохи запізнилась з відповіддю.
— О, так… Що мені приготувати на обід?
— Можна я вирішу, коли повернуся?
Замість відповіді Джинджер лише кивнула і продовжила розчісувати волосся.
У кімнату для вбирання щедро лилося сонячне світло.
Ері досі не звикла до цього — до того, що за нею доглядають, що хтось допомагає їй зібратися. Це здавалося незручним. Вона ніколи не мріяла про таке життя — і все ж відчувала тиху гордість.
І водночас — легке занепокоєння від власної нещирості.
Але всі ці складні почуття розтанули під золотим ранковим світлом — як масло на теплому хлібі.
Ері незграбно вдивлялася в дзеркало, розглядаючи своє відображення. Вона підняла руку до сережок — надто дорогих, як на те, до чого вона звикла, — і в цей момент Джинджер раптом вигукнула:
— Ой, я ж зовсім забула!
Вона дістала з коробочки шпильку — аквамаринову, подаровану Лоранцом Брінгером. Коли Джинджер закріплювала її у волоссі, пальці Ері мимоволі згорнулися. Відчуття було дивним, трохи знервованим.
— Вона тобі надзвичайно пасує.
Це не була порожня люб'язність — шпилька й справді пасувала. Її колір майже точно збігався з таємничими очима Ері.
Випадковість, безумовно.
Та ну, не може бути, щоб він цілеспрямовано шукав коштовний камінь, який точно відповідав кольору її очей.
Уява, в якій Лоранц схилився над прилавком і ретельно обирає витончену прикрасу, була настільки безглуздо невідповідною його характеру, що Ері тихенько хихикнула.
Стривай.
Ері завмерла. Її накрило дивне відчуття когнітивного дисонансу.
Я щойно подумала, що він… милий?
Відставити дурниці!
Ужахнувшись, вона ляснула себе по обох щоках так сильно, що пролунав чіткий звук. Шкіра запекла.
Джинджер, яка якраз прибирала шкатулку з прикрасами, здивовано підвела очі.
— М-міс… У вас все добре?
— Ні, тобто… так! Просто треба трохи пройтись.
Поспіхом завершивши збори, Ері вийшла з гардеробної. На м’якому кріслі з високими боковинами Розі якраз розривала подушку і голосно нявкнула. Її шерсть була теплого сирного кольору, а лапки — ніби вмочені в борошно.
— Ходімо, Розі.
На її поклик вона підстрибнула і прудко підбігла. За словами мадам Боунс, їй було близько трьох місяців, але вона вже була досить міцна і жвава. Вона ходила за Ері, мов захоплене цуценя.
Зрештою, їй не залишалося нічого, окрім як чекати на офіційний початок навчального року восени.
Розуміючи, що така безтурботність — рідкісна розкіш у її житті, вона вирішила відкинути провину й тривогу і дозволити собі відпочити сповна.
Цікаво, як навіть для відпочинку іноді потрібне тверде рішення.
***
Вона чула, що частина західного крила була заборонена для відвідування, тож здебільшого гуляла східним трояндовим садом.
Ліс, про який подейкували, що в ньому захована річка, здався їй надто диким, аби досліджувати його наодинці. Тож сьогодні Ері просто блукала маєтком. Вона заглянула до стайні, фруктового саду і до будинку вікарія.
Розі спочатку метушилася навколо з усією своєю енергією, але згодом втомилася. Добрий вікарій пожалів кошеня і налив їй трохи молока, розчулено воркуючи над нею.
//Примітка перекладача: Вікарій — це священнослужитель, зазвичай у християнських церквах, який займає певну посаду або виконує обов’язки в межах парафії.
Чесно кажучи, чому саме вікарій з’явився в цій сцені — загадка. У маєтку вікарій?
Плутанина не моя, я тут ні до чого. //
Щойно животик Розі наповнився, вона знову перейшла до веселого хаосу — носилася по траві, розкидаючи її маленькими лапками.
Ері, яка читала під великою вербою біля будинку вікарія, помітила, що Розі зникла лише тоді, коли сторінки раптом почали легко перегортатися — надто легко, без її звичного теплого ваги.
— Розі? Де ти? Розі!
Маєток був доглянутий до дрібниць — навіть диких тварин тримали на відстані. Та Ері все ж занепокоїлася, що з Розі щось могло трапитися.
— Розі!
— Мя-я-ау!
— Розі?!
— Мя-я-яууу.
Ері прискорила крок у напрямку звуку. Вона побачила, як Розі дряпає червону поштову скриньку, прикріплену до західного крила.
— Так не можна!
— Аааауууу!
Вона підхопила її на руки й почала засипати поцілунками. Кошеня закрутилася, намагаючись вислизнути.
— Маленька бешкетнице.
Ері вже збиралася піти — підстав залишатися тут не було.
І все ж...
Чому її раптом зацікавила запилена поштова скринька?
Минуло вже два місяці з моменту, як вона приїхала до Бретії. Вона надсилала листа Ґіннесу, але досі не отримала відповіді. Вона навіть просила управителя маєтку негайно повідомити, якщо прийде лист від її матері.
Малоймовірно, звісно… але що як?
А що як у тій скриньці — давноочікувана відповідь від мами?
Піддавшись пориву, вона простягла руку.
Клац.
У повітрі піднялася хмарка пилу. Ері інстинктивно прикрила Розі обличчя долонею.
Усередині не було жодного листа.
Вона не здивувалася.
Але там було дещо інше.
— Ключ?
Вона схилила голову, зацікавлено дивлячись на знахідку. Не в змозі втриматись, вона взяла ключ до рук.
— Ау-у-унг.
Розі вирвалася з її обіймів, і це дало Ері змогу краще роздивитися ключ.
У нього була голівка у формі конюшини, з іржею та потертостями. Через отвір було протягнуто тонкий шкіряний шнурок, але загалом ключ здавався нічим не примітним.
Вона не знала, що саме він відкриває. Для неї це нічого не значило.
І все ж… щось у ньому притягувало. Наче він був зачарований.
Це було схоже на щось із фантастичного роману — портал в інший світ, де відчинені дверцята шафи ведуть до великої пригоди.
Можливо, в світ, де не так самотньо.
Де її батько ще живий.
Де немає війни.
Не до кінця усвідомлюючи чому, вона тихо сховала ключ у кишеню сукні.
***
Нарешті настав довгоочікуваний Бал Перемоги.
Напередодні ввечері Ері зупинилась у родинному будинку в столиці. Наступного ранку вона вирушила каретою. Хоча граф Ернест зазвичай подорожував автомобілем, королівський етикет вимагав прибуття на палацові події саме в кареті.
Щоправда, запальні молоді аристократи та бізнесмени все одно приїжджали на авто. Реакція була змішаною: хтось цокав язиком через таку зухвалість, а хтось захоплювався поступом сучасності.
Бал проходив у Залі Янголів — у головному крилі палацу.
Це був не просто бал, а Бал Перемоги, тому для події спеціально відкрили головну залу.
Для тих, хто не походив зі стародавнього роду, це, ймовірно, була перша нагода потрапити сюди. Вздовж одного боку коридору тяглися високі вікна з кришталево чистим склом.
— Атмосфера тут інша, — задумливо промовив граф Ернест.
Ері озирнулася до нього:
— Коли ви були тут востаннє?
— Приблизно три роки тому. Тоді все здавалося набагато величнішим.
Для Ері ця велична архітектура все ще здавалася грізною. Побачивши, що вона не погоджується, граф додав:
— Тут світліше. Подивись — штори не запнуті.
У минулому королівський протокол дозволяв відчиняти штори лише на три години на день — це підкреслювало атмосферу недоступності.
Та зараз монархія змінювалась. Люди більше не сприймали королівську родину як щось настільки далеке.
Коли вони увійшли до Зали Янголів, розпорядник оголосив їхні імена.
Як і слід було чекати — всі обернулися.
Родина Ернестів мала гучне ім’я. Але тепер була ще одна причина для зацікавлення.
Єдина спадкоємиця стану графа Ернеста.
Дівчина, яка одного ранку прокинулась із золотою ложкою в роті.
Ері Ернест.
Мадам Боунс ледь помітно стиснула її холодну руку.
— Випрям спину. Гарна постава — це вже половина успіху.
Ері силоміць усміхнулась — добре хоч завчасно практикувала перед дзеркалом. Кожен крок, кожен подих здавались неприродними.
Але для сторонніх вона була ідеалом.
Витончена, мов лебідь, і сповнена тепла.
Аж раптом —
— Ах! Графе Ернесте! Яке щастя бачити вас знову!
Принц Фелікс рішуче прорвався крізь натовп.
А поруч із ним, у бездоганному білому костюмі, стояв Лоранц Брінгер.
Його обличчя важко було прочитати.
— Ти не одягнула шпильку, яку я подарував.
*******
Марафонка перекладу на трасі.
Наздоганяю англійський переклад із дикими очима й файлом словника в зубах.
Цей розділ — чергова переможна миля, хоч ноги вже не слухаються, а дієслова — тим паче.
Переклала Nathaniel.
Якщо хочеш бути серед перших, хто отримує нові розділи (до того, як я впаду),
приєднуйся до мого Telegram-каналу.
(Не змушуй мене наздоганяти ще й тебе. Я вже наздоганяю англійську. Досить із мене.)
Коли я кажу «переклад», я не маю на увазі, що натиснула кнопку і пішла пити чай.
Я маю на увазі: перечитала один діалог п’ять разів,
викликала демона граматики, сперечалась із собою,
пережила трохи екзистенційної кризи — і лиш тоді натиснула «зберегти».
Донат — це не “плати мені за роботу”.
(Ну… я, звісно, не відмовлюсь. Уяви, якби за справу, яку ти любиш, ще й платили? Це ж майже мрія.)
Але правда в тому, що любов і захоплення — це прекрасно,
та іноді їх просто недостатньо,
особливо коли переклад — це не магія, а копирсання в деталях,
слова, які не хочуть лягати красиво,
Донат - це скоріше : "бачу тебе", "дякую за зусилля", "ти не в пустелі".
Він несе значно більше, ніж цифра на екрані. Він — привід не зупинятись.
А ще я страшенно радію, коли мені справді донатять. Не знаю, чому — але донат на переклад гріє сильніше, ніж сума втричі більша за щось абстрактне.
І — так, я дуже люблю ваші коментарі.
“Ого, ти вже переклала?”,
“Ого, ти ще й визначення дала?”,
“Дуже гарно перекладено сцену!” — я читаю все.
Деякі — з усмішкою, деякі — з бажанням їх роздрукувати й приклеїти на лоб
.
Особливо люблю читати, де ви ділитесь своїми враженнями
Мовчати не заборонено, звісно.
(Але пам’ятай: кожен мовчазний читач — це ще один привид у коридорі мотивації.)
Тож якщо хочеш підтримати —
Monobank
abank24
Ko-fi
