Палац імператриці. Навіть в такому вишуканому місці день поволі починався ближче до обіду.

Імператриця завжди погано спала, тому для всіх було звичною справою, що вона засинала аж на самому світанні. І нині її спальня була завішана товстезними фіранками, щоб запобігти потраплянню сонячного проміння.

Імператриця сиділа перед дзеркалом з мокрим після купання волоссям. В спальні було повно людей, переважно покоївок, які невпинно розчісували їй волосся, щоб швидше висушити; готували вбрання на день та готували кімнату до сну.

Однак кімната була сповнена задушливої тиші. Лише де-не-де було чутно роздратоване зітхання імператриці.

Дюжина покоївок рухались без жодного звуку. Ніхто навіть не пискнув. Всі знали, що перед імператрицею не можна й дихнути зайвого разу.

Зовсім скоро покоївки завершили її чепурити.

Вдоволено розсміявшись від вигляду жінки незрівняної краси у дзеркалі, імператриця сказала:

— Вийдіть всі. А ти залишся, — і вказала на покоївку, що сьогодні відповідала за її одяг.

Всі поквапом залишили кімнати, ввічливо похиливши голови, а служка, що лишилася, зблідла. Адже чудово знала, чого імператриця хотіла поговорити з нею наодинці.

— Ти.

За п’ять років її служби, імператриця завжди гукала дівчину лише на «ти», як якогось собаку.

Чорноволоса покоївка, на ім'я Бела, ще дужче напружилася.

— Так, імператрице.

— Чому я досі не почула гарних новин?

— Річ у тім… — Бела затремтіла. — Я купила все, як ви мені й наказали…

Наказ імператриці був простий: «Труїти їжу другого принца Фереза». Яким би не було походження його матері, ніщо не змінить той факт, що він — син імператора.

Отруїти другого принца. Це був жахливий вчинок, що вартував би життя, але обличчя імператриці лишалось незворушним, мов вона лиш наказала повидирати бур’ян з імператорського саду.

Це лякало Белу. Вона не хотіла коїти щось настільки жахливе, однак не могла піти проти наказу, адже її родина була одним з багатьох васалів роду Анґенас, — всього-на-всього бідними дворянами, що жили в крихітному маєтку на сході імперії.

І Бела, як старша донька, була відправлена імператриці власним батьком. Він порекомендував її як служку імператриці лиш тому, що вона була дещо гарнішою та розумнішою за своїх братів та сестер. Щобільше, останньою настановою батька було: «Навіть не думай сюди повертатися».

В такій ситуації була більшість слуг: їхнє життя та життя їхніх родин повністю залежало від бажань імператриці.

Якби Бела ослухалась, не тільки її, але й усю її родину чекала б смерть. Тож вона, стиснувши зуби, могла хіба що скоритися.

Після смерті матері принца, раз на тиждень вона брала тацю з їжею та особисто несла її до відлюдного палацу.

З того часу минули місяці. Однак принц досі не помер.

— Якщо він тільки й лежить щоразу, як ти заходиш, то очевидно, що отрута діє, але… Чому він ніяк не здохне?!

Якщо не помре ця дитина, помру я, — подумала Бела. — І інші невинні люди.

В пам’яті виринув спогад про худого і знесиленого другого принца. Бідне дитя. Але його смерть для всіх буде милістю.

— Віднині я збільшу дозу отрути, — пробурмотіла вона, тремтячи всім тілом.

Імператриця глянула на неї й розсміялася.

— Чудово. Можеш йти.

Обличчя дівчини прояснішало: вона була щаслива, що у неї ще є шанс уникнути смерті.

Імператриця ж недбало махнула рукою, мов відганяючи набридливу комаху, що значило «зникни з очей моїх».

Виходячи з покоїв імператриці, покоївка ледь не плакала від полегшення.

Добре, просто прекрасно.

Зрештою, не їй помирати. А у неї не було розкоші хвилюватися за когось ще.

***

— Ось звіт із продажів магазину одягу.

Клеріван передав мені стос акуратно організованих паперів.

— А це результати простого опитування серед різних вікових категорій покупців, яке ви запитували минулого разу.

За нашої минулої зустрічі я дала Клерівану настанову. Влаштувати подію, під час якої відвідувачам дарували невеликі аксесуари для одягу та просили пройти невелике опитування.

Це був чудовий хід, аби переконати тих, хто не хотів носити однаковий з рештою одяг, адже тепер вони могли прикрасити вбрання на свій смак.

— Переважну більшість покупців становлять жінки у віці… від тридцяти до сорока, — пробурмотіла я.

— Маю підозру причина полягає в тому, що вони краще розуміють цінність готового вбрання, адже донині їм доводилось самим його виготовляти.

— Я теж так гадаю. Гм…

Доки я думала, він мовчки стояв поруч зі мною.

Мені не подобалася ця тиша. 

Навіть коли я мовчала, він терпляче чекав настанов, явно готовий ловити будь-яке моє слово.

— Наразі ми шукаємо підходяще місце на ринку Геслот для відкриття філіалу.

— А що мій батько?

— Ґалаган займається всім процесом, тому наразі він неймовірно зайнятий…

Що ж, звісно буде нелегко перейти від постійного читання книжок до управління настільки популярним бізнесом. Зараз йому потрібен час, аби звикнути.

Я кивнула.

— Навіть якщо ви робите усе поквапом, переконайтесь що інтер’єр та екстер’єр такі ж розкішні, як і у головного магазину. Через низькі ціни нам треба особливо уважно ставитися до вигляду магазину, щоб у покупців не склалося враження, що одяг неякісний. 

— Так, я розумію.

— І, якщо можливо, організуй першим завозом до філіалу інший одяг.

— Інший одяг?

— Я хочу відхилитися від концепту жіночого одягу з основного магазину. Кравці вже мають досвід роботи з чоловічим одягом після замовлення мого дідуся, — ми витратили гроші на розробку моделей та викрійок, тож тепер варто було вижати з них все, що можливо. — Чоловічий одяг простий у виготовлені та потребує набагато менше прикрас, що стане значною перевагою.

— Але наша основна авдиторія магазину жінки. Чи справді все піде як слід?

— Саме тому, що основна авдиторія — жінки, я і вважаю, що чоловічий одяг добре продаватиметься, — сказала я, постукуючи пальцями по звіту.

Клеріван задумався на мить, а тоді його осяяло:

— Ах, якщо це жінки тридцяти-сорока років, вони також захочуть придбати одяг своїм чоловікам.

— Саме так.

— Ну звісно ж, моя пані…

Клеріван був у такому захваті, що втратив мову.

Певно, він вперше за довгий бачив розумного члена родини Ломбарді. Як же я тебе розумію, Клеріване…

Я простягнула свою коротеньку ручку і поплескала Клерівана по плечу.

Він простягнув мені інші папери.

— Я також маю передати вам заявки на замовлення.

— А ось і вони.

Він передав мені звіти з різними данними.

Насправді я не планувала відстежувати прибуток і витрати магазину настільки вже ретельно, мені потрібна була лише одна конкретна цифра.

— Я очікувала менший прибуток?

— Нещодавно ми уклали багато справ з верхівкою Ломбарді та місцевими гільдіями, — гордо сказав він.

Причина його гордості була очікувана: прибуток є найкращим показником здібностей торгівця.

Я переглянула ще кілька звітів, і тоді нарешті знайшла, що шукала.

Що ж. Як я й думала, варто внести деякі коригування.

— Будь ласка, підніміть трохи ставку кравцям та закрійникам.

— Але тоді чистий виторг з одягу знизиться? 

— Так. Але це ж люди Ломбарді, хіба ні?

Люди, що живуть на землях Ломбарді, працюють на них і їм же платять податки. Саме тому не було жодної потреби на них економити.

— Якщо збільшити їм заробітню плату це сприятливо повпливає на продуктивність їхньої роботи. В майбутньому вам потрібно буде ще більше персоналу. Це гарний спосіб зберегти тих, хто зараз обіймає посади.

Клеріван поправив свої окуляри й кивнув.

— Зрозумів. В глобальному масштабі це невелике зменшення прибутку допоможе укріпити Ломбарді.

Він швидко збагнув, як я від нього й очікувала. Мені навіть не треба було повністю пояснювати — він з пів слова розумів мої наміри.

Я виструнчилась, підвелася зі свого місця та підійшла до найближчої полиці, доки Клеріван ретельно перевіряв свої звіти.

Спочатку я хвилювалася, що всі книги тут будуть дитячими, але за нашої минулої зустрічі Клеріван сказав, що пам’ятає, як я читала «Людей півдня», тому підготував книги відповідного рівня.

Більшість з книжок тут були б мені корисні, тож я уважно розглядала їх, перш ніж раптом згадала:

— Хіба день зібрання студентів-стипендіатів Ломбарді не на носі?

— Га? Ах, так-так. Тільки як ви дізналися?

Скільки часу минуло.

Студентів-стипендіатів Ломбарді, що збиралися раз на кожен квартал, я зазвичай називала «дітьми Ломбарді». Вони були людьми різного походження, але об’єднувало їх те, що нинішнім здобуткам вони завдячують підтримці Ломбарді чи, точніше, спонсорству мого дідуся.

Клеріван теж був серед них.

Стипендіатами були й аристократи, й простолюдини, але всіх їх пов’язувала відданість Ломбарді та глибока вірність моєму дідусеві.

Зважаючи, що діти Ломбарді були не менш цінною зброєю, ніж родинні багатства, В’єз часто відвідував їхні зібрання під приводом супроводу свого батька.

— Де проходитиме це зібрання?

— В маєтку Ломбарді, але нас повідомили, що день зустрічі ймовірніше зміниться.

— Правда?

Як дивно.

Зважаючи на важливість цієї події, час та місце зазвичай визначались за тижні до неї. Що це на дідуся найшло?

Все було в руках дідуся, тож варто було дивитися обома.

— Тоді вона, певно, теж прийде?

Вона була маленькою жінкою, обличчя якої не пощадив час, але вона все ще мала міцну статуру та вольовий характер.

— Було б добре, якби я побачила тебе раніше… — пробурмотіла я, пригадуючи обличчя жінки середнього віку, яку востаннє бачила в минулому житті.

***

Після моїх «поглиблених занять» з Клеріваном я залишила кабінет.

Нещодавно Ґіліу та Мейрон почали вчитися фехтування. Шананет вирішила, що це чудовий спосіб дати їм вивільнити зайву енергію, якою щодня дедалі більшало. Я теж вважала це гарною ідеєю, адже вони очевидно мали до цього хист: в минулому житті вони безперешкодно досягали вершини під час усіх турнірів з фехтування.

— Яка чудова погода. Саме те для прогулянок.

Зовсім скоро фехтувальне заняття близнюків мало завершитися, тож я пішла до них, аби потім разом піти до Шананет.

І коли я вже прямувала собі стежкою до тренувального майданчика.

Бум!

Щось раптом прилетіло мені в обличчя.