— А-ай! — вигнула я, відчувши, як з носа щось капає.

Першою реакцією був шок. Але прийшовши до тями я помітила, що прилетів у мене м’яч. Шкіряний м’яч, яким так часто бавились діти.

Я розгублено дивилась, як м’яч котиться далі, аж раптом почувся знайомий сміх:

— Пха-ха-ха-ха!

— Щеня….

Бельзак так заходився сміхом, аж за живіт тримався. Звісно ж, в компанії Астала, якому біля нього ніби медом помазано.

— Тільки-но глянь! Пряме влучання в бруднокровку! — ткнув в мене пальцем Бельзак.

Я насупилась від болю і торкнулася свого носа.

— Аха-ха-ха, аж юшка з носа пішла!

М’яч влучив достатньо сильно, щоб у мене пішла носом кров. Бельзак же аж по землі катався від цього видовиська.

— Кров, — розгублено пробурмотів Астал, але, бувши боягузом, міг хіба що стояти й спостерігати за реготливим Бельзаком.

— Якого дідька ти коїш?! — крикнула я. — Божевільний! Щеня!

Від гніву ледь не затьмарювало погляд.

— Га? Щеня? — тявкнув у відповідь Бельзак, однак навіть не підвівся.

Чхати, що він все ще дрібнота, я так більше не можу.

М’яч вже відкотився і під рукою лишався тільки бруд, тож використала його.

Загрібши рукою добрий шмат бруду, я кинула його Бельзакові в обличчя.

— А-а-а-а! Мої очі! — і хутко прийнявся витирати обличчя.

Я підвелася, обтрусила спідницю та крикнула:

— Ну як, подобається?!

Я справді сильно забилась м’ячем. Щиро кажучи, мене перелякало те, що як би я не витирала кров, вона не спинялась, і тепер всі мої руки були багряними. Але я не могла показати слабкість перед цим щеням.

Я планувала познущатись з Бельзака у відповідь, я раптом…

— Га?..

Дивно. На мить в очах попливло.

Невже настільки сильно прилетіло? Чи це через кров?

На руку Бельзака, що грубо вхопила мене за плече, я зреагувати не встигла.

Він кинув мене на землю.

— Ти!..

На його обличчі не було ні натяку на сором, лише гнів. Він озирнувся і раптом помітив на поясі Астала дерев’яний меч. Той ще не займався фехтуванням, просто йому подобалась ця цяцька.

Однак, хоч меч і не справжній, але, безумовно, зброя.

— Дай сюди!

— Але…

Доки Астал сумнівався, Бельзак вже вихопив меча.

— Мовчати!

Він міцно стис меч.

Схоже, цього разу я таки зламаю кістку чи дві. А він однозначно вдарить.

Я заплющила очі, готова до болю…

…як раптом відчула потік вітру і раптовий крик:

— А-а-а-а!

Це був не той крик, який я очікувала.

Коли я розплющила очі, Бельзак тримався за руку, а дерев’яний меч лежав долілиць разом з іншими такими ж мечами.

— Тіє!

Це були близнюки. Їх заняття завершилося.

Близнюки поквапились до мене і загородили від Бельзака.

— Тіє, ти як? — Мейрон уважно оглянув моє забите обличчя і, побачивши кров, зблід. — Т-Тіє! Ґіліу, у неї кров!

Ґіліу стояв, наставивши меч на Бельзака та Астала, але озирнувшись і побачивши мої закривавлене обличчя, теж не на жарт перелякався.

— Бельзаку!!! — його руки затремтіли, але він зціпив зуби, стиснув дужче меча та наставив його на шию нажаханого Бельзака.

— Ґіліу, ні! — намагалась крикнути я, але від запаморочення це мені ледве далося.

На щастя, він почув мій тихий голос, миттєво склав меча та кинувся до мене.

— Тіє! Тіє!..

Я схопилась за його рукав та сказала:

— Не бий його…

Цього виродка відлупасити маю я. Я змушу його відчути на собі, як це.

Але я так і не встигла договорити фразу, коли свідомість почала мене залишати.

Може, у мене й не буде можливості його відлупасити…

Та знаючи близнюків, цього достатньо.

— Ні…

Я схилила голову Ґіліу на плече і знепритомніла.

— Тіє! Тіє!

У хлопців серце стало від вигляду блідого та залитого кров’ю обличчя Флорентії.

— Бельзаку, ти!.. — гарикнув Мейрон.

Бельзак та Астал здригнулися і відвернулися, намагаючись уникнути його погляду.

— Мейроне! Треба віднести Тію до лікаря!

Якби Ґіліу не подав голос, Мейрон вхопився б за меча, щоб переконатися, що хлопці більше ніколи не насміляться й пальцем торкнутися Флорентії.

Він озирнувся на брата та допоміг йому підняти дівчинку на спину.

Ґіліу підвівся й закричав:

— Ходімо!

Мейрон біг слідом, ззаду притримуючи Тію однією рукою. 

— Вона така легенька… — тремтливим голосом пробурмотів Ґіліу, біжучи зі своєю молодшою кузиною на спині.

На очі наверталися сльози.

При них вона завжди була весела і радісна, іноді сувора, тож здавалася старшою. Але навіть для свого віку Флорентія була надто маленька й тендітна.

Щоками Мейрона лилися сльози.

— Бельзаку, я ніколи тобі цього не пробачу!.. — лаявся Ґіліу.

Мейрон теж так подумав.

І чому кабінет лікаря О’Мелі здавався таким далеким?

Слуги та робітники повсякчас зупинялися, завбачивши близнюків, які всі в сльозах кудись бігли з Флорентією. Однак одинадцятирічні хлопці в цій ситуації навіть не додумались попросити їх про допомогу. Вони щодуху бігли, вибиваючись із сил та переконані, що мають доставити Флорентію до лікарні якнайшвидше.

— Лікарю О’Мелі!

— Лікарю! Тія поранена! — прокричали вони, нарешті прибувши на місце призначення.

Лікар О’Мелі аж підскочив.

— Що трапилося?.. — лікаря й самого, здавалося, на мить перелякала поява близнюків Шананет та Флорентії. — Кладіть її сюди.

Близнюки мали найміцнішу статуру серед кузенів, а єдина донька Ґалагана була гарячою темою для обговорень.

Першим, про що подумав лікар, було «Я не маю право на помилку».

Близнюки відійшли, й лікар засмикнув фіранку.
Чоловік уважно оглянув Флорентію. На щастя, ніс не було зламано, лишиться лише невеликий синець. Кров вже сама зупинилася.

Не знаючи що й думати, лікар повністю оглянув Флорентію та зітхнув. Інших проблем не було. Просто щось вдарило її по носу, спричинивши легкий струс та значну кровотечу, що й змусило її втратити свідомість.

Було чутно як ззовні балакають близнюки.

Накривши Флорентію ковдрою, лікар підвівся, розсунув фіранку та вийшов до них.

— Як Тія? — спитали близнюки, зіскочивши з сусіднього ліжка та поквапившись до нього.

— Пані Флорентія буде в порядку. Можете сильно не хвилюватися.

— Слава богу…

Вони почали втирати рукавами сльози. Але незабаром знов розридалися, — цього разу вже від полегшення.

Лікар О’Мелі зітхнув та покликав слугу.

І через деякий час…

Грюк!..

Двері лабораторії гучно відлетіли у стіну. Це був Лулак, Володар Ломбарді. Обличчя його було суворим.

Лікар О’Мелі, що саме записував останні події в медичну карту Флорентії, підвівся, мимоволі глянув на чоловіка та швидко схилив голову. Навіть знаючи, що він не зробив нічого поганого, лікар занервував. Адже Лулак був в очевидно жахливому настрої.

Навіть близнюки не пискнули, лише мовчки підвелися.

Одна присутність Лулака душила присутніх своєю незміряною владою.

— Як вона?

— Пані Флорентія отямиться після невеликого відпочинку, — тихо відповів чоловік.

Лулак перевів очі на онуку, що лежала на ліжку. Його погляд зачепився за її скривавлену сукню, що місцями здавалася чорною від запеклої крові.

За якусь мить прибула й Шананет, зітхаючи, щоб перевести подих.

— Мамо!

— Ува-а-а!

Близнюки кинулись до неї та, опинившись у її люблячих руках, знов розридалися.

— Що сталося? — спитала жінка, гладячи їх по спині.

— Пі-після заняття з фехтування, ми пішли шу-шукати Тію…

— І побачили що Бе-Бельза б’є її дерев’яним мечем. Тож ми побігли її рятувати. Ті-Тія втратила свідомість…

— Б’є… дерев’яним мечем?.. — здивовано перепитала вона.

Вона знала, що Бельзак ненавидів Флорентію, але сварка між кузенами та побиття мечем — зовсім інша історія.

— Т-тож я хотів побити Бельзака у відповідь. Але Тія сказала мені цього не робити!

— Навіть втрачаючи свідомість, вона переймалась за Бельзака!

Близнюки ще дужче зайшлися слізьми: переляк, що вони тоді відчули, повертався з новою силою.

— Кхм.

Заспокоюючи близнюків, Шананет глянула на свого батька. Краще б йому бути розгніваним, ніж лишатись до подібного байдужим.

І саме як вона того й очікувала.

Лулак, який до того мовчки слухав близнюків, наказав служці поруч:

— Приведіть В’єза та Бельзака у мій кабінет.