Ось воно.
— Вау! Вона така гарна!..
З зацікавленою усмішкою, я махнула тканиною, привертаючи батькову та дідусеву увагу. А тоді, вдавши, що бавлюся з нею, «випадково» зачепила горнятко.
Чай миттєво розтікся столом, і батько з дідусем підхопилися на ноги. Рівно в цей момент я випустила з рук тканину.
— Боже! — батько, злякано підхопив мене на руки, забираючи від столу. — Тіє, все гаразд? На тебе не потрапив окріп?
Звісно, його хвилювало, чи не обпеклася я. А ось вираз дідуся одразу перемінився, щойно він побачив, як тканина з корою увібрала чай.
— Вибач, татку, я ненавмисно.
— Головне, що ти не поранилася…
— Ґалагане.
Озирнувшись, батько вирячився на шматок тканини.
— Ого, які неймовірні вбирні здібності…
Він припідняв тканину за кінчик. Вона увібрала більшість чаю, тож на столі лишилося всього кілька крапель.
— Якщо правильно її використовувати, можна знайти багато застосувань. Включи це у звіт, коли будеш надсилати зразки в бутики.
Це, звісно, гарно, але не достатньо. Ну ж бо, ще трохи…
Я підійшла до батька, торкаючись тканини.
— Овва, неймовірно, і це татко зробив! Люди, певно, багато її купуватимуть. Що як вони почнуть боротися за неї? — схвильовано спитала я.
Батько відповів з гіркою усмішкою:
— Ха-ха, що ж… Поки що реакція людей не дуже добра, але, сподіваюся, все буде як ти й сказала, Тіє.
— У них погана реакція? Чому?
— Тому, що, гм… Мабуть, тому що вони поки небагато знають про тканину.
Так, батьку, молодець, продовжуй думку!
Я розсіяно кивнула.
— Оу… Було б добре, якби люди могли нею скористатися…
— Що ти щойно сказала, Тіє?...
— Татко сказав, що люди не знають про тканину. Тому…
— Так… Так, точно… Чому я про це не подумав? — забурмотів батько, нарешті зрозумівши підказку, яку я йому дала.
Як батько й сказав, кількості виробленої тканини вже достатньо для продажу, але ткачі виробляють так багато, що з часом вона просто множитиметься на складах. Тож набагато вигідніше використати її вже зараз, ніж оплачувати утримування складів.
— Якість тканини пречудова, тож якщо тільки люди зможуть спробувати її у використанні…
— Слушна думка. Як щодо того, аби використати перші партії як подарункові зразки для аристократів? — долучився дідусь.
Всі аристократи імперії Ламбург при відвідуванні бутика обирали матеріали та дизайни, а тоді замовляли виріб. І це стосувалося виготовлення не тільки одягу, а й постільної білизни та фіранок. Тож, замість того, щоб просто показати їм тканину, набагато ефективніше одразу продемонструвати, як вона може бути використана.
— Але лишилося мало часу до початку масового продажу. Що б могло бути простим у виготовлені, але вражаючим…
Ось воно.
Я подала батькові шматок тканини та сказала:
— Татку, зроби мені, будь ласка, хусточку.
— Хусточку?
— Так. Мені подобається ця м’якенька тканина. Можеш вишити там квіточку? Тоді я зможу похизуватися нею перед Ґіліу та Мейроном!
— Батьку!.. — вигукнув мій батько з блиском в очах.
Дідусь погладив бороду і кивнув.
— Тоді хустка? Це може бути чудовим зразком.
— Чому я до цього не додумався! Власник Д’юраку вже давно носить з собою маленький шматок тканини, аби витирати з чола піт! — розсміявся батько. — Ніякої додаткової обробки не потрібно, достатньо лише попрасувати. О! І було б добре додати якісь прості прикраси!
На цьому мою роботу було закінчено. Батько почав видавати нові ідеї одну за одною.
І це була не просто хустка. Це було повноцінне розв'язання проблеми реалізації, придумане моїм батьком.
— Ох, боюся, я не можу зараз це зробити. Адже Тія…
— Не хвилюйся за Флорентію. Йди.
Сьогодні батько планував вперше за довгий час повернутися додому раніше, а після звіту дідусеві повечеряти зі мною. Взявши шматок тканини, батько присів переді мною:
— Вибач, Тіє, татко мусить повертатися до роботи. Боюся, нам доведеться повечеряти іншим разом. Пробачиш мені це?
— Все гаразд! Бувай, татку! — щиро всміхнулася і я помахала йому на прощання.
Кілька разів невпевнено озирнувшись на мене, батько вилетів з офісу.
Я щасливо спостерігала за цим, як мені на плече лягла тепла долоня.
— Повечеряєш сьогодні з цим дідусем?
О! А це приємний бонус.
Я кивнула і вигукнула:
— Так, дідусю! Ходімо поїмо щось смачненьке!
***
— Хо-хо, не знав, що у нашої Флорентії такий чудовий апетит.
— Це тому, що дуже і дуже смачно!
— Звісно. Їж багато і рости великою.
Чорт, я, звісно, знала, що нам з батьком та дідусеві, Володарю родини, готують різні кухарі, але це ж небо і земля!
Я з задоволенням впивалася зубами в м’який соковитий стейк.
Треба знаходити більше приводів їсти з дідусем.
— Дідусю, ти теж їж!
— Дідусю достатньо бачити, що ти добре їси.
Коли я доїла всі нарізані шматочки стейка, дідусь люб’язно нарізав мені ще.
— З кожним днем ти відкриваєшся мені з нових сторін, Флорентіє.
— Кх… Га?
— Хіба ти не завжди була сором'язливою дівчинкою, яка плакала, коли до неї приставали кузени? До того ж раніше твій батько завжди хвилювався, що ти погано їси. А сьогодні…
Шматок м’яса застряг у мене в горлі.
Невже піймали?..
Я вдала, ніби нічого не сталася, зосереджено наколюючи на вилку овочі.
— Флорентіє.
— Так?
— Тобі більше не треба хвилюватися.
Я не дуже розуміла про що він, але не схоже, що він засуджує мою раптову зміну. Навіть навпроти, судячи з м’якої усмішки, йому це подобалося.
Вирішивши, що небезпека минула, я знову опустила погляд в тарілку і поклала нарізаний шматочок м’яса до рота.
— Ох, так смачно! Ха-ха!..
— Їж вдосталь. Якщо захочеш більше, я накажу принести ще.
— Так, дідусю!
Більше дідусь нічого не казав, тому я спокійно доїла у тиші.
На десерт подали фрукти та шоколад, і коли я за ним потягнулася, знову відчула на собі його уважний погляд. Коли припинила жувати, дідусь тихо спитав:
— Флорентія, є щось, чого тобі хочеться?
— Що мені хочеться?
Чого це він раптом?
— Що тобі подобається?
— Мені… мені подобаються книги, — обережно відповіла я.
— Отже, книги… — він потер бороду і клацнув пальцями. — Гаразд. Якщо тобі подобаються книги, я побудую для тебе бібліотеку!
— А, бібліотеку… Стривай, бібліотеку?!
Звісно, я сказала, що мені подобаються книги, але в сенсі ти збудуєш мені бібліотеку?!
Побачивши мій здивований вираз, дідусь розсміявся.
— Адже скоро день народження моєї наймолодшої онуки.
— А, день народження…
Зовсім з голови вилетіло. Точно, на цей день народження батько запропонував подарувати мені лоша та кобилицю… Я була так зайнята, що й не помітила, як пролетів час.
Раптом і поведінка моїх кузенів стала зрозумілою.
— Ох, то он воно що!
— Що таке?
— Лорейн, Мейрон та Ґіліу спитали, який колір мені подобається, а я не зрозуміла чому.
Дідусь розсміявся.
— Схоже, наша Флорентія сильно здружилася зі своїми кузенами.
Чи можна це назвати дружбою? Що ж, порівняно з минулим життям ми однозначно стали набагато ближче, тож я кивнула.
— Добре, це дуже добре, — він погладив мене по голові й з цікавістю спитав: — То як щодо бібліотеки на подарунок?
Бібліотека в подарунок на восьмиріччя… Це навіть в порівняння не йде з батьковою пропозицією щодо коня.
— Вона буде тільки для мене?
— Якщо захочеш, то звісно.
Насправді ідея була непоганою. Коли батько почав працювати, у мене з’явилося трохи вільного часу, але нещодавно він почав залишати мене на Шананет. Звісно, тепер мені хочеться власного простору, де я змогла б спокійно організувати свої думки, а потім використовувати як свій офіс.
Але я похитала головою.
— Мені подобається бібліотека, але, дідусю, я хотіла б інший подарунок.
— Інший? Скажи мені.
— Так, він невеликий. Будь ласка, виконай потім моє прохання.
— Прохання?
Дідусь, що від подиву вирячив очі, зайшовся сміхом.
Він сміявся, але я була напружена. Рано чи пізно трапиться щось, у чому мені буде необхідна його допомога. І якщо зараз він мені відмовить, доведеться шукати інший спосіб пізніше попросити його про послугу.
— Ти знаєш, що це набагато вагоміший подарунок, ніж власна бібліотека?
— Правда? — я розсміялася, ніби не розуміла. У мене тремтіли руки.
Дідусь довго дивився на мене незрозумілим поглядом.
— Гм… — а тоді м’яко всміхнувся: — Звісно, гаразд.
Боже, дякую.
Я з полегшенням ковтнула слину і вигукнула:
— Овва! Дякую, дідусю! Ти кращий!
Поки що цього буде достатньо.
Я всміхнулася і з’їла виноградину, що лежала переді мною, насолоджуючись цією маленькою перемогою.
Далі
Розділ 20
Ґалаган нервово сидів у головному офісі родини Ломбарді, який знаходився майже в самому центрі Імперії. Його руки були зчеплені так міцно, що кісточки пальців побіліли. З його грудей вирвалося важке зітхання. Чоловік намагався приборкати тривогу, але хвилювання щомиті тільки наростало. Врешті-решт, Ґалаган не витримав, підірвався та почав міряти кабінет кроками. Нарешті в приміщення влетів власник «Дʼюрака», широко розчахнувши двері. — Ну що ж, — почав він, переводячи дихання. А тоді всміхнувся та підняв руки. — Це божевілля, ми не встигаємо приймати замовлення. Неймовірно! Його голос помітно тремтів від захоплення. Але попри те, що Кройтон особисто повідомив Ґалагану гарні новини, той не поділяв його радості. — Фух… — Ґалаган безсило впав на диван, полегшено зітхаючи та закриваючи обличчя руками. А тоді втомлено додав: — Яке щастя… Власник «Д’юрака» розсміявся. — Ха-ха! Друже, тепер я бачу, який ви розумний. Якщо хочете підкоряти ще більше висот у майбутньому, станьте витривалішим. Колишнє звертання «молодший син Ломбарді» змінилося на товариське «друже». Ґалаган вже кілька разів даремно намагався налагодити відносини, але Кройтон непохитно слідував формальностям. До цього моменту. Ґалаган слабко розсміявся та кивнув. Ідея Тії мала успіх. З моменту, як він тоді залишив кабінет, чоловік кілька днів навіть не міг повернутися додому — настільки був зайнятим розробкою презентаційних зразків. В результаті він придумав не тільки хустинку, але й нижню спідницю та наволочку для подушок. Все завдяки допомозі робітників, які працювали вдень і вночі: Ломбарді й «Д’юрак» обʼєднали сили, щоб вчасно надіслати зразки аристократії імперії та сусідніх провінцій. Останні дні до початку офіційних продажів тканини з корою Ґалаган місця собі не знаходив. Виготовлення зразків виявилося дорожчим, ніж він розраховував. На щастя, основний матеріал був рослиною, яку можна було зібрати будь-де. І тепер, після кількох днів, проведених в постійній напрузі, Ґалаган нарешті видихнув. — А тепер пропоную випити! Власник «Д’юрака» відкрив пляшку дорогого лікеру. Зазвичай Ґалаган не пив, але сьогодні просто не зміг відмовитися. — За успішний початок! — вигукнув Кройтон і одним ковтком спустошив келих. Ґалаган випив пів келиха та насупився від гіркого післясмаку. — Знаю, вже пізно питати, але мені цікаво, чому ви вирішили змінити стратегію на пів шляху? Лише одних хусток було б достатньо, аби зацікавити покупців. Звісно, початковою ідеєю була презентація хусток, але Ґалаган на цьому не зупинився. Він окремо за власний кошт найняв робітників для виготовлення інших зразків. Це був дуже сміливий крок, зовсім йому не властивий. — Тому, що… — Ґалаган замовкнув, а тоді м’яко всміхнувся: — Ця інвестиція збільшить мою частку прибутку. Чи ви не згодні? Спостерігаючи за тим, як гладко йде виробництво хусток, Ґалаган за звичкою ледь не умив руки, але раптом згадав слова Шананет. Гадаєш, якщо залягти на дно, шторм мине? Вони змушували його рватися вперед, працювати більше, активніше. І щоразу, коли в голову забиралися думки на кшталт «А чи не занадто це?» та «Чи не пошкодую я про це?» й хотілося опустити руки, він нагадував собі: «Треба стати сильнішим заради Тії». Завдяки розробці додаткових прототипів він став офіційним інвестором і отримуватиме особистий прибуток, окремо від решти Ломбарді. Ці гроші не належатимуть ні родині, ні банкам, і в майбутньому стануть лише його власністю. — Звісно, Ломбарді, — Кройтон поплескав Ґалагана по плечу. — Взагалі, у мене був завчасно підготовлений тост, але скажу як є. Зверніть увагу, щоб поставки тканини відбулися безперешкодно. — До речі, про це я й хотів поговорити. — Так? — Щойно поставки налагодяться, я відійду від справи, — відповів чоловік, водячи пальцем по краю келиха. — Що?! Чому? Найважча робота позаду, хіба ви не хотіли б насолодитися результатами?! Це було правдою. З початку роботу Ґалагану ледь вистачало часу видихнути. Коли ще, як не зараз, пожинати плоди власних зусиль? Однак він лише всміхнувся та похитав головою. — Я хочу зайнятися іншою справою. — Хочете започаткувати власну справу? — Так. І цей проєкт буде від мого імені, не від родини Ломбарді. Ґалаган не шкодував грошей на створення прототипів. Як тільки текстильна справа почне процвітати, вони повернуться йому в набагато більшому обсязі. І завдяки цим статкам та власним збереженням у банку Ломбарді він зможе почати те, що замислив. — Що ж, ви ще дуже молоді та амбітні. Гаразд. Якщо все ж займетесь, розкажете потім що ж це за справа? Я радо інвестую. Власник «Д’юрака» дивився на Ґалагана очима повними довіри. Було б помилкою назвати дітей Лулака боягузами. Працюючи з Ґалаганом пліч-о-пліч, Кройтон помітив, що той був обережнішим, але таким же рішучим, як його батько. Може, колись йому вдасться започаткувати справу, яка змінить світ. Думаючи про це, власник «Д’юраку» знову наповнив свій пустий келих лікером. *** — Привіт, Естеро! — О, ви вже тут, пані. Естера зустріла мене дружньою усмішкою. Спочатку мені було з нею трохи ніяково, адже я мушу вдавати дитину. Взагалі, так було з більшістю робітників, крім Клерівана, лікаря О’Мелі та бібліотекаря Брошуля, звісно. Але завдяки тому, що саме Естера займалася лікуванням мого зап'ястка, я з нею зблизилася. — Я принесла фруктовий торт! Хоча, правильніше було б сказати «з усіх сил старалася зблизитися». З першого погляду може здатися, що Естера фанатка гіркого чаю, але неочікувано для мене виявилося, що вона має слабкість перед солодощами. Десерти були для неї розкішшю, недоступною через маленьку заробітню плату. І я цим скористалася. — Дуже вам дякую, пані. Побачивши, як я дістаю торт з корзинки для пікніка, вона всміхнулася, від чого на її щоках утворилися ямочки. — Я принесла забагато, тому решту можеш забрати й з’їсти у себе! Зручно бути Ломбарді, чиї статки близяться до нескінченності. Задля одного шматочка торта Естері довелося б йти в кондитерську і витратити там чималу частину власних грошей, а мені достатньо просто попросити будь-якого працівника маєтку, і мені принесуть цілий торт. — Якщо ви не проти, можемо поговорити, поки їстимемо чай з тортиком. Яка чудова пропозиція. Мені саме треба було виправдання, щоб поговорити з нею. Я палко кивнула, і Естера поставила на піч чайника. — Тоді, поки закипатиме вода, нумо оглянемо ваш зап’ясток. — Так, ось. Естера обережно оглянула мій здоровий на вигляд зап’ясток, ніби тримала в руках фарфорову вазу. — Стало набагато краще. — Я ж казала. Я здорова. — Якщо будете необережні, можете ще сильніше поранитися. Попри те, як я навмисно втиралася до неї в довіру, мені щиро подобалися наші чаювання. Я насолоджувалася ароматним чаєм, а Естера неквапливо нарізала гостинець. Через деякий час, коли ми вже з’їли по шматочку торта, я невимушено спитала: — Естера, у тебе є мрія? Комусь слово «мрія» може здатися дитячим, але Естера поставилася до мого питання серйозно: трохи подумала, а тоді відповіла. — Моя ціль — вступити до академії та вивчати там медицину. Я хотіла б стати фармацевтом. Як і очікувалося. На цей момент часу вона вже знає, чого хоче від життя. Я схилила голову на бік, вдаючи, що не розумію: — Але хіба навчання в академії не дороге? Вступити до Імперської Академії, збудованої першим імператором та родиною Ломбарді, міг будь-хто, незалежно від статусу, аби тільки склав вступні іспити. Але вона також була також відома своєю високої платою за навчання. Тому більшість простолюдинів обирало академію Пейн, де навіть писати не вчили. Система освіти там, звісно ж, теж сильно відрізнялася від Академії, збудованої за аристократичними мірками. — Ви праві. Тому я дуже стараюся накопичити гроші. Коли я накопичу достатньо грошей для одного року навчання, шукатиму гранти на дослідження. — І скільки ти вже зібрала? — Приблизно половину… — пробурмотіла вона. Вже половину? Неймовірно. — А після цього? Навіщо тобі вчитися в академії на фармацевта? Схоже, моє питання виявилося для неї занадто неочікуваним. Естера уважно поглянула на мене і тихо сказала: — Інколи мені не віриться, що вам, пані, лише сім років. Воно й не дивно, я ж зовсім не дитина взагалі-то. — Мені буде вісім за кілька днів! — я ображено задерла підборіддя на дитячий манір. — Я хочу вивчити фармакологію і потім відкрити лікарню, куди зможуть приходити навіть люди, які не мають грошей, — обережно сказала вона. — Це і є моя мрія, — й зашарілася, ніби я насміхатимуся з цього. Але що в цьому поганого? Хай насолоджується мріями, поки не з’явиться змога втілити її у життя. — Чи можу я тобі з цим допомогти? — тихо спитала я. — Га?.. — З мрією Естери. Гадаю, я могла б допомогти. Естера кілька разів кліпнула очима, від чого її довгі вії затремтіли. Здається, вона не одразу усвідомила, що я маю на увазі. — Ви кажете про стипендійну систему Ломбарді? Як і очікувалося, дівчина швидко зрозуміла мою думку з підказок, які я розкидала тут і там. — Ні. Я кажу про «мрію» Естери. Хіба це не ціль? Зрештою, вона сама сказала: «Ціль» — вивчити в академії фармакологію, «Мрія» — одного дня побудувати лікарню для бідняків. — Ах, це просто звичайна мрія. — Так. Але якщо Естера цього хоче, я можу допомогти, — м’яко всміхнулася я. — Ну, для початку мені треба вступити до академії. В її очах я все ще була не більше, ніж восьмирічною дитиною. Але я також людина, що знає, як допомогти Естері досягти її мрії. Крім того, я Ломбарді. А для Ломбарді кошт за навчання в Імперській Академії навіть грошима не вважається. Навіть для мене самої це кишенькові гроші за кілька місяців, які зараз просто вкриваються пилом на рахунку в банку Ломбарді. — Що скажеш? І Естера це знала, тому не знайшла в собі сили віджартуватися. Її затьмаренні думками очі нарешті прояснішали. А тоді, зробивши глибокий вдих, вона спитала: — Що мені для вас зробити? Розумниця. Саме тому я і вважаю тебе надійною. Я знизала плечима: — Нічого такого. Зможеш зробити мелконові ліки? — Ви про мелкон? — Так! Чи це складно? — Ні. Це не складні ліки, але… Мелконові ліки складаються з кількох лікарських рослин. Зазвичай їх прописують як харчові добавки дітям, що ростуть, або як поживні речовини для дорослих, що страждають від регулярної втоми. — Але вони мають бути сильними. Чим сильнішими, тим краще. Мені потрібно стільки, щоб можна було приймати щодня протягом місяця. О, і пляшечка, куди можна було б їх покласти. — То це не для пані… Вона права. Якби вони були призначені для мене не було б потреби виготовляти одразу місячну дозу. — Це мелконові ліки… — невпевнено сказала вона, ніби впевнюючи себе. Її збентежило моє прохання, але мелконові ліки не мали шкідливих ефектів, тому у неї просто не було причин відмовлятися. — Не хвилюйся, Естеро. Ці ліки не для того, аби завдати комусь школу, а, навпроти, щоб врятувати, — а тоді додала, щоб це не виглядало, як угода: — Хай це буде подарунком до мого дня народження! Естера обережна, а мені потрібна її довіра. На щастя, вона полегшено всміхнулася та кивнула. — Коли вони будуть готові? — Приблизно за тиждень. — Ура! Чудово! Тоді, будь ласка, зроби їх якнайшвидше. Мелконові ліки використовують як поживні добавки, але у них також є поки що маловідомий додатковий ефект: при довгостроковому прийомі вони мають антидотні властивості проти більшості відомих отрут.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!