Розділ 19

Ось воно.

— Вау! Вона така гарна!..

З зацікавленою усмішкою, я махнула тканиною, привертаючи батькову та дідусеву увагу. А тоді, вдавши, що бавлюся з нею, «випадково» зачепила горнятко.

Чай миттєво розтікся столом, і батько з дідусем підхопилися на ноги. Рівно в цей момент я випустила з рук тканину.

— Боже! — батько, злякано підхопив мене на руки, забираючи від столу. — Тіє, все гаразд? На тебе не потрапив окріп?

Звісно, його хвилювало, чи не обпеклася я. А ось вираз дідуся одразу перемінився, щойно він побачив, як тканина з корою увібрала чай.

— Вибач, татку, я ненавмисно.

— Головне, що ти не поранилася…

— Ґалагане.

Озирнувшись, батько вирячився на шматок тканини.

— Ого, які неймовірні вбирні здібності…

Він припідняв тканину за кінчик. Вона увібрала більшість чаю, тож на столі лишилося всього кілька крапель.

— Якщо правильно її використовувати, можна знайти багато застосувань. Включи це у звіт, коли будеш надсилати зразки в бутики.

Це, звісно, гарно, але не достатньо. Ну ж бо, ще трохи…

Я підійшла до батька, торкаючись тканини.

— Овва, неймовірно, і це татко зробив! Люди, певно, багато її купуватимуть. Що як вони почнуть боротися за неї? — схвильовано спитала я.

Батько відповів з гіркою усмішкою:

— Ха-ха, що ж… Поки що реакція людей не дуже добра, але, сподіваюся, все буде як ти й сказала, Тіє.

— У них погана реакція? Чому?

— Тому, що, гм… Мабуть, тому що вони поки небагато знають про тканину.

Так, батьку, молодець, продовжуй думку!

Я розсіяно кивнула.

— Оу… Було б добре, якби люди могли нею скористатися…

— Що ти щойно сказала, Тіє?...

— Татко сказав, що люди не знають про тканину. Тому…

— Так… Так, точно… Чому я про це не подумав? — забурмотів батько, нарешті зрозумівши підказку, яку я йому дала.

Як батько й сказав, кількості виробленої тканини вже достатньо для продажу, але ткачі виробляють так багато, що з часом вона просто множитиметься на складах. Тож набагато вигідніше використати її вже зараз, ніж оплачувати утримування складів.

— Якість тканини пречудова, тож якщо тільки люди зможуть спробувати її у використанні…

— Слушна думка. Як щодо того, аби використати перші партії як подарункові зразки для аристократів? — долучився дідусь.

Всі аристократи імперії Ламбург при відвідуванні бутика обирали матеріали та дизайни, а тоді замовляли виріб. І це стосувалося виготовлення не тільки одягу, а й постільної білизни та фіранок. Тож, замість того, щоб просто показати їм тканину, набагато ефективніше одразу продемонструвати, як вона може бути використана.

— Але лишилося мало часу до початку масового продажу. Що б могло бути простим у виготовлені, але вражаючим…

Ось воно.

Я подала батькові шматок тканини та сказала:

— Татку, зроби мені, будь ласка, хусточку.

— Хусточку?

— Так. Мені подобається ця м’якенька тканина. Можеш вишити там квіточку? Тоді я зможу похизуватися нею перед Ґіліу та Мейроном!

— Батьку!.. — вигукнув мій батько з блиском в очах.

Дідусь погладив бороду і кивнув.

— Тоді хустка? Це може бути чудовим зразком.

— Чому я до цього не додумався! Власник Д’юраку вже давно носить з собою маленький шматок тканини, аби витирати з чола піт! — розсміявся батько. — Ніякої додаткової обробки не потрібно, достатньо лише попрасувати. О! І було б добре додати якісь прості прикраси!

На цьому мою роботу було закінчено. Батько почав видавати нові ідеї одну за одною. 

І це була не просто хустка. Це було повноцінне розв'язання проблеми реалізації, придумане моїм батьком.

— Ох, боюся, я не можу зараз це зробити. Адже Тія…

— Не хвилюйся за Флорентію. Йди.

Сьогодні батько планував вперше за довгий час повернутися додому раніше, а після звіту дідусеві повечеряти зі мною. Взявши шматок тканини, батько присів переді мною:

— Вибач, Тіє, татко мусить повертатися до роботи. Боюся, нам доведеться повечеряти іншим разом. Пробачиш мені це?

— Все гаразд! Бувай, татку! — щиро всміхнулася і я помахала йому на прощання.

Кілька разів невпевнено озирнувшись на мене, батько вилетів з офісу.

Я щасливо спостерігала за цим, як мені на плече лягла тепла долоня.

— Повечеряєш сьогодні з цим дідусем?

О! А це приємний бонус.

Я кивнула і вигукнула:

— Так, дідусю! Ходімо поїмо щось смачненьке!

***

— Хо-хо, не знав, що у нашої Флорентії такий чудовий апетит.

— Це тому, що дуже і дуже смачно!

— Звісно. Їж багато і рости великою.

Чорт, я, звісно, знала, що нам з батьком та дідусеві, Володарю родини, готують різні кухарі, але це ж небо і земля!

Я з задоволенням впивалася зубами в м’який соковитий стейк.

Треба знаходити більше приводів їсти з дідусем.

— Дідусю, ти теж їж!

— Дідусю достатньо бачити, що ти добре їси.

Коли я доїла всі нарізані шматочки стейка, дідусь люб’язно нарізав мені ще.

— З кожним днем ти відкриваєшся мені з нових сторін, Флорентіє.

— Кх… Га?

— Хіба ти не завжди була сором'язливою дівчинкою, яка плакала, коли до неї приставали кузени? До того ж раніше твій батько завжди хвилювався, що ти погано їси. А сьогодні…

Шматок м’яса застряг у мене в горлі.

Невже піймали?..

Я вдала, ніби нічого не сталася, зосереджено наколюючи на вилку овочі.

— Флорентіє.

— Так?

— Тобі більше не треба хвилюватися.

Я не дуже розуміла про що він, але не схоже, що він засуджує мою раптову зміну. Навіть навпроти, судячи з м’якої усмішки, йому це подобалося.

Вирішивши, що небезпека минула, я знову опустила погляд в тарілку і поклала нарізаний шматочок м’яса до рота.

— Ох, так смачно! Ха-ха!..

— Їж вдосталь. Якщо захочеш більше, я накажу принести ще.

— Так, дідусю!

Більше дідусь нічого не казав, тому я спокійно доїла у тиші.

На десерт подали фрукти та шоколад, і коли я за ним потягнулася, знову відчула на собі його уважний погляд. Коли припинила жувати, дідусь тихо спитав:

— Флорентія, є щось, чого тобі хочеться?

— Що мені хочеться?

Чого це він раптом?

— Що тобі подобається?

— Мені… мені подобаються книги, — обережно відповіла я.

— Отже, книги… — він потер бороду і клацнув пальцями. — Гаразд. Якщо тобі подобаються книги, я побудую для тебе бібліотеку!

— А, бібліотеку… Стривай, бібліотеку?!

Звісно, я сказала, що мені подобаються книги, але в сенсі ти збудуєш мені бібліотеку?!

Побачивши мій здивований вираз, дідусь розсміявся.

— Адже скоро день народження моєї наймолодшої онуки. 

— А, день народження…

Зовсім з голови вилетіло. Точно, на цей день народження батько запропонував подарувати мені лоша та кобилицю… Я була так зайнята, що й не помітила, як пролетів час.

Раптом і поведінка моїх кузенів стала зрозумілою.

— Ох, то он воно що!

— Що таке?

— Лорейн, Мейрон та Ґіліу спитали, який колір мені подобається, а я не зрозуміла чому.

Дідусь розсміявся.

— Схоже, наша Флорентія сильно здружилася зі своїми кузенами.

Чи можна це назвати дружбою? Що ж, порівняно з минулим життям ми однозначно стали набагато ближче, тож я кивнула.

— Добре, це дуже добре, — він погладив мене по голові й з цікавістю спитав: — То як щодо бібліотеки на подарунок?

Бібліотека в подарунок на восьмиріччя… Це навіть в порівняння не йде з батьковою пропозицією щодо коня.

— Вона буде тільки для мене?

— Якщо захочеш, то звісно.

Насправді ідея була непоганою. Коли батько почав працювати, у мене з’явилося трохи вільного часу, але нещодавно він почав залишати мене на Шананет. Звісно, тепер мені хочеться власного простору, де я змогла б спокійно організувати свої думки, а потім використовувати як свій офіс.

Але я похитала головою.

— Мені подобається бібліотека, але, дідусю, я хотіла б інший подарунок.

— Інший? Скажи мені.

— Так, він невеликий. Будь ласка, виконай потім моє прохання.

— Прохання?

Дідусь, що від подиву вирячив очі, зайшовся сміхом.

Він сміявся, але я була напружена. Рано чи пізно трапиться щось, у чому мені буде необхідна його допомога. І якщо зараз він мені відмовить, доведеться шукати інший спосіб пізніше попросити його про послугу.

— Ти знаєш, що це набагато вагоміший подарунок, ніж власна бібліотека?

— Правда? — я розсміялася, ніби не розуміла. У мене тремтіли руки.

Дідусь довго дивився на мене незрозумілим поглядом.

— Гм… — а тоді м’яко всміхнувся: — Звісно, гаразд.

Боже, дякую.

Я з полегшенням ковтнула слину і вигукнула:

— Овва! Дякую, дідусю! Ти кращий!

Поки що цього буде достатньо.

Я всміхнулася і з’їла виноградину, що лежала переді мною, насолоджуючись цією маленькою перемогою.