— На цьому закінчимо сьогоднішнє заняття, — мовив Клеріван.

Його все ще не займало те, що крім мене більше ніхто не слухав.

— Сьогодні у мене буде для вас інше завдання.

Діти важко зітхнули. Схоже, домашні завдання не люблять в жодному світі.

— Воно легке і неймовірно складне водночас…

Цікаво.

— Вашим завданням буде дати відповідь на питання «Який найважливіший ресурс для підприємця?»

— Звісно ж гроші! — випалив Ґіліу.

— Тоді зарахую це як вашу відповідь. А ми продовжимо тему на наступному занятті, — кинув він на додачу та взявся витирати дошку.

Я встала і прибрала місце, де сиділа. Мейрон, що поправляв подушку поруч, поскаржився:

— Звідки мені знати! Хто ставить такі питання тим, хто тільки почав вивчати комерцію?

Мені було смішно. Звісно, решта не знала, але мені було чудово відомо, наскільки страшним буває Клеріван Фелет та наскільки складний у нього характер.

Я всміхнулася.

— Згодна, це так в…

Я хотіла сказати «Це так в його стилі», але одразу ж замовкла. Адже нічого, що відбувається в класі, не проходить повз Клерівана.

— Це так важко, чи не так? Ха-ха-ха…

Ледь не попалася…

Я знову відвернулася до подушок, а Мейрон наблизився:

— Тіє, ти раптом зблідла. Все гаразд?

— А що може бути не гаразд? Просто замислилася, — я озирнулася, щоб знайти іншу тему для розмови: — А Бельзака сьогодні не було?

Сьогодні в класі було на диво спокійно, як мінімум тому, що ніхто не хропів над вухом. Тож я змогла насолодитися заняттям як слід.

— Він поїхав з батьком на зустріч, — відповів тихий голос.

— Привіт, Лорейн.

— Доброго ранку, Флорентіє.

Лорейн, прекрасна як завжди, сьогодні була вбрана в білу сукню з білими оборками.

Спочатку було трохи ніяково, втім, за кілька занять ми одне до одного звикли, і тепер іноді ось так балакали. Зазвичай розмову починала я, але сьогодні чомусь стало виключенням.

— Слухай, Флорентіє…

— Так, що таке?

— Який твій улюблений колір?

Я розгубилася.

Мій улюблений колір?

— Червоний, — трохи подумавши, відповіла.

— Ах, он як. Дякую.

Дізнавшись, що хотіла, Лорейн без зайвих питань відвернулася та пішла геть. Після цього мене одразу ж обліпили близнюки.

— Це була Лорейн? Про що говорили?

— Раптом підійшла…

— Ти раптом підійшла?

— Вона… і спитала, який мій улюблений колір.

Я думала, вони скажуть, що це дивне питання, але хлопці лише всміхнулися.

— Тії подобається червоний!

— Червоний…

Їхня реакція теж виявилася дивною. Мейрон радів, ніби дізнався якусь важливу інформацію, а Ґіліу бурмотів «червоний» собі під ніс, ніби боявся забути.

І Лорейн, і близнюки якісь дивні… Ні, звісно, близнюки завжди дивні, але сьогодні — особливо.

— Треба перепочити, — зітхнула я.

***

Південний округ, що перебував під безпосереднім керівництвом Імператора, був відомий численними міськими будинками знаті. Його часто називали «Аристократичним містечком», адже там концентрувалися найгарніше та найбагатше оздоблені будівлі з усього міста.

І серед них особливе місце посідала Торгова вулиця Седакюн, сповнена найвишуканішими бутиками й завжди переповнена шляхтою та заможними купцями.

Ресторан «У Вікторії» був заброньований на тижні вперед з самого моменту свого нещодавнього відкриття, але сьогодні він приймав тільки невелику кількість особливих гостей.

Зустрічі, організовані В’єзом Ломбарді, старшим сином Володаря Ломбарді, завжди були популярні в аристократичних колах.

— Чули, Ломбарді та Анґенаси починають спільну справу?

— Я теж про це чув! Цікаво, що з цього вийде!

Тема, яку всі жадали обговорити була очевидна, і зрештою всі розмови зводилися тільки до співпраці двох родин. Ломбарді, найшляхетніший з усіх благородних родів, і Анґенаси, звідки походить четверта Імператриця, вперше об’єднали зусилля. І хоч деталі їхньої спільної справи ще не були відомі, всі вже про неї говорили.

— Чув, це текстильний бізнес. А ви чули якісь подробиці?

— Невже вони скуповуватимуть на Заході шовк і перепродаватимуть його тут?

— Можливо. Анґенаси мають сильний вплив на Заході, а Ломбарді здатні забезпечити безпроблемні перевозки на далекі дистанції.

Кутики вуст В’єза, що насилу всміхався, сіпалися.

Ґалаган не так давно взявся за цю справу, і В’єз тільки-но з цим змирився. Він заспокоював себе думками про те, що сам віддав цей бізнес Ґалагану, який до цього взагалі нічим не займався. Однак, варто було почути як бізнес-план став гарячою темою, і він знову опинився на межі зриву.

— В’єзе.

М’яка долоня лягла на напружені чоловічі плечі. Це була Сера, його дружина.

— Люди дивляться, любий, — лагідно нашепотіла вона, мило всміхаючись.

Звісно, решта дворян, обговорюючи текстильну справу, уважно спостерігала за реакцією В’єза. Вони не могли не знати, що саме він започаткував цю справу, і ніби навмисно продовжували про це нагадувати.

Це було справжнє поле битви.

В’єз відпив з горнятка, ховаючи за ним свій вираз обличчя. Всі очікували, що він вибухне, вчинить істерику і кричатиме, але чоловік все ще тримав себе в руках, і вони швидко втратили інтерес.

— Ходімо подихаємо свіжим повітрям? — запропонувала Сера чоловікові, і елегантним кроком попрямувала геть від сторонніх очей.

Вона роззирнулася, впевнившись, що поруч нікого. Тоді знову заговорила, розтираючи В’єзові плечі:

— Тебе хвилює все це, чи не так?

— Так. Це лише незначний текстильний бізнес. Що як він стане успішним?

— Все буде гаразд.

Сера розуміла його тривогу. Хоч В’єз і був старшим сином, йому багато чого бракувало, аби стати повноцінним спадкоємцем. Тому вона заспокійливо мовила:

— Пан Ґалаган всього лише дитина, яку хвилює тільки комфортне життя. Озирнися. В соціальних колах саме ти представляєш ім’я Ломбарді.

І цього було достатньо, або похмуре обличчя В’єза просяяло. Сера чудово знала, куди тиснути, щоб впливати на нього.

— Бельзаку, підійди, — покликала вона хлопця, що стояв на віддалі. — З дітьми яких родин я казала тобі погратися сьогодні?

— Гм… З Мімбертами та Бельтіронами, але, мамо… — Бельзак насупився і склав руки на грудях. — Вони такі нудні. Можна я побавлюся на самоті? Це набагато цікавіше. 

Другий син Мімбертів та третій син Бельтіронів були не просто дурнями, а й покидьками, що навіть гратися разом не могли.

— Бельзаку, знаєш, яка найважливіша річ для будь-якого дворянина?

Бельзак піджав губи. Він знав, адже саме на цьому жінка щоразу наголошувала, повторюючи йому догану.

— Зв’язки. Найважливіше те, з ким проводиш час.

— Саме так. Тож піди та привітайся з Мімбертами та Бельтіронами. І не забувай усміхатися, ніби щиро їм радий. Добре?

— Так…

Похнюпившись, Бельзак попрямував туди, куди сказала йому мати.

— Ти теж, збадьорися. Ґалаган… все одно довго не пробуде в цій справі.

Сера сумнівалася, що перший проєкт Ґалагана взагалі здатен окупитися. Тож, можна просто трохи зачекати, а тоді знову поговорити з В’єзом про співпрацю з Анґенасами.

Зовсім скоро вони, рука під руку, повернулися до всіх за стіл, щасливо всміхаючись, ніби нічого не трапилося.

***

— Привіт, дідусю! — сказала я, зазираючи в кабінет.

— О-о, невже це Флорентія? Я підготував для тебе сік та печиво, тож їж на здоров’я.

— Так, дідусю! — я підбігла до кавового столика, який ломився від смаколиків, з радісним вигуком: — Ого!

— Батьку, я теж тут.

— Заходь, — щасливе усміхнене обличчя дідуся змінилося на суворий вираз.

Я задоволено наминала солодощі, як найщасливіша у світі дитина, нишком слухаючи розмову між батьком і дідусем.

— Це новий вид тканини, тому є певні проблеми з реалізацією.

— Яку кількість продукції ми вже виробили?

— Достатню для поставки на Седакюн та решту бутиків. Зараз ми потроху зменшуємо кількість майстрів, щоб підлаштуватися під кількість замовлень.

— Іншими словами, у нас повно тканини, якій немає застосування.

— Так, тому…

Невже все не так гладко?

Батько і дідусь задумливо супилися. Несвідомо і я почала нервувати. 

Ця текстильна справа обов’язково має стати надійним фундаментом для батька. Тож, дожовуючи хрустке печиво, я сконцентрувалася на темі розмови.

— Ти вже обговорював це з Клеріваном? — дідусь постукував пальцями по руків’ї крісла.

— Так, але ми поки що не знайшли рішення.

— Тоді будемо чекати.

— Так, батьку.

Батько старався цього не показувати, але я бачила, що на нього тисне та душить тривога. Я свого часу відчувала себе так само. Хоч це і відбулося з наказу дідуся, зараз він ніс усю відповідальність за справу, яку почав його старший брат. До того ж, це був неабиякий бізнес, а величезна справа, до якої опосередкована причетна Імператорська родина.

Дідусь зітхнув.

— Дай поглянути на тканину. 

— Тримайте, — батько, на прохання дідуся передав шматок тканини з суміші корою та бавовни. — Вона м’якша та легша, ніж ми очікували. Легко фарбується і надзвичайно дихаюча, тому на неї буде попит влітку.

— Але до літа ще кілька місяців… — підсумував дідусь.

Схоже, проблема полягала в тому, що ніхто не купить незнайомий тип тканини. А до її виходу в широкий продаж лишився лише тиждень. І тепер необхідно було зацікавити покупців.

Я поклала печиво на блюдо та підсунулася до батька.

— Тату, я хочу подивитися! Мені теж покажи!

Батько безпорадно всміхнувся мені та віддав шматок тканини.

— Овва!

Батько мав рацію. Тканина з бавовни та корою настільки гладенька, що ні в яке порівняння не йде до тканини з чистого корою. Товщина тканини була трохи більшою, але вона була легка і приємна на дотик. Без сумнівів, вона і справді добре дихає та має чудові вбиральні властивості.

До того ж, завдяки додаванню бавовни, навіть без додаткового фарбування, тканина виглядала коштовно і мала приємний незвичний блиск.

— Поки що чекатимемо відповідь від Седакюну та решти бутиків, в які ми плануємо робити постачання, — зрештою вирішив батько. — Товар хороший, тому, впевнений, якщо трохи почекати, ми отримаємо позитивну відповідь.

Але дідусь лише задумливо мовчав.

Я теж думала про це. Просто чекати — далеко не найкраще рішення в такій ситуації. Адже проблема полягала в тому, що тканина ще була зовсім нікому не відома, і найважливіше зараз було зацікавити в ній потенційних покупців.

Шляхта буде зацікавлена в справі лише тому, що це колаборація Ломбарді та Анґенасів, але їй все одно потрібен був фінальний поштовх.

Не обов’язково щось грандіозне, щось маленьке, що легко носити з собою і що можна використати як рекламу…

Думай, що це може бути?

Мій погляд раптом упав на горнятко з чаєм, що стояло перед батьком.