Екскурсія на кладовище

   Ніч пройшла без особливих пригод. Я, здається, майже відразу вирубився після того, як ліг на ліжко, і прокинувся вже рано-вранці. Цього разу у мене боліла не тільки спина, а й майже все тіло, але прокинувся я не через ці відчуття, а через відчуття голоду. Такого сильного голоду я, здається, не відчував ніколи в своєму житті. Мабуть, я вчора перестарався з вправами.

   Коли я прокинувся і зліз з ліжка, ще тільки розсвітало, і більшість дітей мирно спали. Я тихо одягнувся, заправив своє ліжко та вийшов з казарми. На вулиці було прохолодно, але це мене мало обходило, бо я сильно хотів їсти.

   "Чорт. Ну і що мені робити? До сніданку ще години три, як не більше," — розуміючи це, я почав перебирати варіанти в голові, що б такого з'їсти. Нічого не придумавши, я вирішив спробувати знайти якесь плодове дерево. Зараз середина чи кінець літа, гадаю, десь мають дозрівати хоча б якісь яблука чи груші. Оглянувши горизонт, я згадав, що, здається, бачив якісь плодові дерева неподалік пустиря, де вчора пас гусей.

   Я одразу направився туди. Швидко дійшов до пустиря і почав оглядати дерева, які росли поруч із ним. Мені не вдалося знайти плоди на деревах поруч із пустирем, тому я прийняв рішення трохи заглибитися в сад, висаджений поруч із пустирем за поселенням. Я зайшов у посадку і пройшов метрів п'ятсот. І от нарешті вдача — я знайшов якусь стару яблуню, на вершині якої залишилися яблука. Незважаючи на голод і втому, я доволі легко заліз на високу стару яблуню. Сподіваюся, злізу з неї так само легко.

   Побачивши кілька стиглих яблук на найближчій гілці, я почав їх їсти навіть не миючи. Це не схоже на мене. Я доволі швидко почав знищувати плоди на дереві, і десь на дванадцятому яблуці почав відчувати, що вони доволі кислі і не особливо смачні. Може, тому їх ще не обірвали.

   Дожовуючи чергове яблуко, я зауважив, що з верхівки дерева добре видно всю околицю. Придивившись, я побачив, що за посадкою, судячи з усього, починається цвинтар.

   "А це вже цікаво," — подумав я. Було ще рано, і ніде нікого не було видно, тому я зірвав ще кілька яблук, вже останніх на дереві. З боями спустившись із верхівки, я вирішив провести екскурсію на кладовище.

   Від посадки та полів кладовище відділялося невисоким парканом, який я легко перескочив. Загалом, кладовище було не дуже великим. На ньому переважно знаходилися, як я розумію, одиночні могили, прикрашені доволі простими обелісками та надгробними плитами, на яких були написи. Звісно, фотографій чи якихось особливих малюнків я на них не побачив. Все було доволі стримано, але на кладовищі було чисто, і могили виглядали доглянутими. Не здивуюся, якщо церква разом із сиротами час від часу доглядають за цим місцем.

   Від нудьги та з певної цікавості я почав ходити між рядами могил, розглядаючи все навколо. На краю кладовища, скоріш за все, в найстарішій його частині, окрім звичайних могил, було видно кілька мавзолеїв. Може, там поховані якісь вельможі або ще хтось. Проходячи повз надгробки, я намагався читати, що на них написано. Це зазвичай були імена, які мені нічого особливого не говорили. Цифр та дат у звичному розумінні не було. Цікаво.

   Я вирішив ближче роздивитися мавзолеї. Чим ближче я підходив до старої частини кладовища, тим більше почав відчувати щось дивне. У свіжому прохолодному ранковому повітрі я почав вловлювати знайомий мені до болю запах — запах пекла.

   Я трохи злякався, адже був сам на кладовищі. Але, трохи подумавши, вирішив спробувати знайти джерело цього запаху. Щось мені підказувало, що він виходив саме зі старого кладовища. Я продовжив рух між могил, орієнтуючись на мавзолеї. Чим ближче я підходив до першого ряду, тим сильнішим ставав запах. Невже я знайду щось цікаве? Головне, щоб не небезпечне, подумав я. Але відступати не хотілося. Якщо щось піде не так, я просто швидко втечу.

   Дійшовши до кінця кладовища, я почав оглядати місцевість. Перші могили були доволі скромними, але поряд із простими обелісками стояло кілька більш статусних, хоча все ж простих, мавзолеїв.

   Орієнтуючись на нюх, я почав шукати джерело знайомого запаху. Підійшовши впритул до першого мавзолею, я не відчув нічого особливого і пішов далі. Пройшовши десяток кроків у напрямку другого, я несподівано почув якісь звуки. Здавалося, ніби хтось б’є металом по каменю. Я зупинився й оглянувся. На кладовищі не було нікого. Було тихо, тому я легко знайшов джерело шуму. Схоже, воно було в третьому крайньому мавзолеї.

   Я заховався за одним із надгробків і добре роздивився будівлю. Вона була майже такою самою, як і інші мавзолеї. Обійшовши будівлю з іншого боку здалеку, я помітив, що вхід до мавзолею був відчинений. Невже це цвинтарні грабіжники? Я перейшов на інше місце, подалі, звідки було добре видно вхід. Звуки ударів ставали все сильнішими, зростала їхня інтенсивність. Аж ось я почув характерний звук, наче на підлогу впало щось масивне.

   Я причаївся. Звуки ударів зникли. Через хвилини три я побачив, як хтось вилазить із мавзолею через вибиту дірку в дверях. Це був чоловік середнього зросту. Він був у плащі з капюшоном. У руці він тримав якийсь лом, а під пахвою іншої — предмет, загорнутий у тканину. Я побачив його лише на кілька секунд, після чого заховався, чесно кажучи, я злякався. Він, як-не-як, озброєний злочинець, а я лише дитина-сирота... з рогами.

   Я почув, як невідомий швидко побіг через кладовище в бік поселення. Переслідувати його було б занадто небезпечно. І безглуздо. Як і залишатися тут далі.

   Зібравшись із думками, я відмітив, що досі відчуваю запах пекла. Може, він виходить із того розграбованого мавзолею? Я зібрався з духом і вирішив зайти всередину. Може, злодій щось загубив або залишив якісь сліди на місці злочину?

   Я крадькома підійшов до проломлених дверей мавзолею. Так, як я і думав, цей демонічний запах йшов саме з нього. Налаштувавшись, я заліз усередину. Приміщення було невеликим і симетричним, причому кам'яна кришка саркофагу була відкрита і лежала на підлозі. Мабуть, це вона впала і створила весь той шум. Але навіщо комусь відкривати старий саркофаг?

   Я набрався сміливості й зазирнув усередину. У приміщенні, як не дивно, було більш-менш видно, але стояв сильний демонічний запах. Зазирнувши в саркофаг, я побачив там скелет у дорогому, але перетлілому одязі. Здається, це жіночий скелет. Дивно, що він тут один — я думав, це сімейні поховання.

   Я почав уважно оглядати поховання. Як-не-як, я дипломований історик і трохи знаюся на археології. Особливо чорній. Дивно, але я не знайшов жодних написів чи малюнків ні на саркофазі, ні на стінах. Судячи з усього, злодій забрав щось цінне із саркофагу. Положення рук скелета вказує на те, що він тримав щось у руках. Але що? І запах... Із саркофагу досі сильно пахло пеклом.

   Я ще раз уважно оглянув скелет і помітив дещо цікаве. На шиї у нього був ланцюжок. Оскільки скелет був одягнений у дорогий одяг, я не одразу помітив цю прикрасу. Одяг перетлів і прикрив більшу частину тіла.

   Це могло бути щось цінне, можливо, магічний амулет або інша важлива річ. Однак брати щось із могили — це наче як злочин. А якщо поховання прокляте? Я замислився, але цікавість взяла гору. Я обережно взявся за ланцюжок і потягнув його. З-під одягу показався весь ланцюжок, на кінці якого було кільце. Кільце? Я думав, що це буде амулет.

   Знявши ланцюжок із кільцем із тіла, я почав його роздивлятися. Це було звичайне кільце тьмяного кольору. Воно здавалося навіть не золотим і не срібним, як і сам ланцюжок. Мабуть, залізне. На кільці була помітна іржа. Дивно. Поховання виглядає доволі багатим, а прикраса — такою дешевою. Я підійшов з ланцюжком до вибитих дверей, щоб краще роздивитися прикрасу. На самому кільці не було жодних написів або візерунків. Дивно. Я спробував понюхати кільце. Від нього сильно пахло пеклом. Можливо, це і є джерело запаху?

   Якщо поховання вже розграбоване, нічого особливого не станеться, якщо я заберу собі цей ланцюжок із кільцем. Не залишати ж його комусь іншому? Можливо, злодій повернеться за ним.

   Я трохи вагався, але вирішив, що краще забрати ланцюжок із кільцем собі. Якщо ця річ має демонічне походження, то небезпечно віддавати її в руки злодіїв. Кинувши погляд на мавзолей, я повернувся до саркофага і обережно склав руки скелета в природне положення. "Дякую тобі за цей подарунок. Відпочивай у мирі". Я б закрив і кришку саркофага, але вона виявилася занадто важкою для мене.

   Після всіх формальностей я вийшов з мавзолею так само, як і зайшов до нього. Всю дорогу до сиротинця я постійно озирнувся, відчуваючи докори сумління за те, що взяв щось із чужої могили. Але навіть коли відійшов від кладовища на значну відстань, я все ще відчував сильний демонічний запах, що підтверджувало мою теорію про те, що кільце може бути його джерелом. Проходячи біля річки, я вирішив добре вимити прикрасу. На очищення кільця, яке найбільше постраждало від іржі, у мене пішло хвилин двадцять. Хоча вся іржа так і не відтерлася, прикраса явно стала виглядати краще. Оскільки мій одяг закривав груди, я вирішив просто одягти кільце разом із ланцюжком на шию. Кишень у мене все одно не було, а так буде надійно.

   Я вже доходив до сиротинця після насиченого подіями ранку, коли почув дзвін і прискорився. Коли я прибіг до їдальні, діти вже доїдали свій сніданок.

— Тео, ти пропустив молитву.

— Так, вибачте. Я рано прокинувся і вирішив трохи прогулятися. Зовсім втратив лік часу. Вибачте, — сказав я, скрививши безтурботне винне лице.

— Ну добре, снідай, а потім я дам тобі завдання на сьогодні.

— Добре, матінко Анжеліко.

   Я взяв із її рук порцію каші з хлібом і швидко з'їв свій сніданок, хоча так і не наївся до сита. Мабуть, завжди бути трохи голодним для дитини з сиротинця — це норма.

   Моїм сьогоднішнім завданням було прибирання на господарському дворі. Я разом з іншим хлопчиком, якого звали Карл, мав весь день прибирати за тваринами та наповнювати свіжою водою всі поїлки. Для цього нам видали одне відро та дві лопати. Романтика.

   Карл був не дуже говірким. Він здавався трохи старшим за мене. У будь-якому випадку, він керував моєю роботою. Він був звичайним хлопчиком з синіми очима та чорним волоссям, шкіра в нього була трохи смуглява, а ще він був на голову вищий за мене. Проте загалом із ним було приємно працювати. Цілий день ми з ним возилися в бруді та носили воду з перервою на обід. Запах на господарському дворі був не дуже, але я майже його не відчував, оскільки мій нюх був забитий запахом, що йшов від кільця. Наше завдання ми виконали ще до вечері, після чого пішли до річки, де помилися, хоча я й не дуже забруднився.

   До вечері у нас був ще вільний час. Мені вдалося трохи розпитати Карла про життя в сиротинці та про цей світ. Найважливіше з того, що я дізнався, — це те, що хлопчиків часто забирають у сім'ї, щоб використовувати їх як робітників. Та й сам сиротинець часто віддає хлопчиків в оренду на різні роботи, щоб отримати живі гроші. Зокрема, хлопчиків із цього сиротинця забирали для роботи в полях та на лісопилках. Також я дізнався, що найважчою роботою вважається робота в шахтах. Туди зазвичай беруть старших дітей, і хоч за це платять чимало, але це дуже небезпечна робота. Біля поселення в горах є стара шахта, де колись добували магічні кристали. Але їхні жили виснажилися, і тепер там добувають вугілля та метали. Інколи бригадири з шахти приходять до сиротинця в пошуках робітників, обіцяючи гарні умови, але це пекельна робота. Хм. Цікава інформація.

   Карл також розказав, що коли в королівстві йшла війна два роки тому, багатьох старших хлопчиків забрали у військо, але ніхто з них не повернувся. Тоді він був ще малим, і його не взяли, але забрали його друзів.

   Мабуть, йому важко про це говорити.

   Ще він сказав, що хоче працювати в конюшні, коли виросте. Йому подобаються коні.

   Загалом я дізнався багато цікавого з розмови з Карлом. Він відразу повернувся до сиротинця, а я вирішив залишитися біля річки до вечері та трохи потренуватися на самоті. Як і минулого разу, я почав із зарядки і плавно перейшов до силових вправ, але цього разу вирішив не перенавантажуватись і просто двічі повторив свою рутину віджимань, присідань і підтягувань.

   Після тренування я знову трохи помився і пішов до сиротинця на вечерю, після якої відразу пішов спати.