Сродна праця

   Коли я влетів до їдальні, більшість дітей уже сиділи за столами й активно їли. Я надів на своє обличчя невимушену посмішку й пішов до віконця на кухні, звідки видавали їжу.

— О, Тео! Я тебе шукала, де ти був? — відразу запитала у мене матінка Анжеліка.

Я відповів, що просто гуляв неподалік і втратив лік часу.

— Більше ніколи не йди, не попередивши мене, добре?

— Так, матінко Анжеліко.

   Отримавши свою порцію, я сів на вільне місце біля інших хлопчиків. Вони швидко й мовчки їли, не звертаючи на мене уваги. Я взяв з них приклад. Сьогодні на вечерю подавали якусь кашу та шматок чорного хліба. Я з задоволенням з'їв свою порцію й з'їв би, мабуть, ще одну, але не в цьому житті. Сиротинець явно зводив кінці з кінцями, тому харчування було доволі скромним. І це нормальна ситуація як для подібних закладів у фентезійному, так і в нашому світі. Я був готовий до подібного.

— Ну добре, попостуємо трохи.

   Після вечері мій голод наче трохи вщух. Матінка Анжеліка попросила мене залишитися після вечері на кухні. Як виявилося, вона попросила мене віднести до келії вечерю для Рози. Я, звісно, погодився.

   Взявши все необхідне, я пішов до Рози. Вона явно очікувала мене й відразу прийнялася їсти. Мабуть, за цілий день у молитвах на самоті в неї теж прокинувся апетит. Вона навіть не згадала про події на полі, що було навіть якось дивно. Я почекав, поки вона доїсть, та забрав брудний посуд. Вона ж просто дивилася на мене з докором. Я попрощався, але вона нічого не сказала у відповідь.

— Тепер ігнорує? Ну і добре.

   Я повернув посуд на кухню й допоміг матінці Анжеліці перемити весь посуд.

   Коли ми вийшли з їдальні, була вже ніч.

   Матінка повела мене до казарми. У просторому приміщенні за церквою знаходилося багато ліжок, на яких уже спали діти. Дівчатка й хлопчики спали в одному приміщенні, на різних односпальних ліжках. Моє ліжко знаходилося в кутку біля входу.

   Я не дуже обізнаний із порядками в подібних колективах, але гадаю, що навіть якщо моє місце не з найкращих, я це якось переживу. Усі ліжка були загалом однаковими, як і подушки з ковдрами. Все було доволі старим і явно довго й активно використовувалося. Ну, це все одно краще, ніж спати на підлозі чи на зламаному демонічному стільці.

   Я спокійно ліг на своє нове ліжко й спробував заснути. Як не дивно, після насиченого подіями дня це в мене легко вийшло. Я прокинувся наступного ранку від того, що хтось смикав мене за руку.

— Прокидайся!

   Це був знайомий дівчачий голос.

— Прокидайся, негіднику!

Так, це була Роза.

   Я відкрив очі й швидко встав із ліжка. Ніяких видінь, ніяких снів. Цікаво. Поки я збирався з думками, Роза продовжувала нависати наді мною з роздратованим поглядом.

— Прокидайся швидше, а то спізнишся на сніданок.

   Як виявилося, всі діти вже прокинулися й розбіглися. Я заправив своє ліжко та пішов разом із Розою в їдальню. Сніданок почався з довгої молитви, на якій були присутні всі діти. Після цього ми всі отримали свою порцію їжі. Сьогодні на сніданок була якась нова каша зі старим чорним хлібом. Оригінально, але теж непогано. Здається, каші тут смачніші за супи.

   Поївши, діти відносили свій посуд на кухню, але з їдальні не йшли. Я вчинив так само. Як виявилося, сьогодні понеділок. І сьогодні, судячи з усього, почнеться моя бурхлива трудова діяльність. Після сніданку матінка Анжеліка почала розділяти сиріт на групи й давати їм наряди. Як мило, подумав я.

   Мені як новачку довірили доволі просте завдання на день. Я мав цілий день пасти гусей. Як виявилося, в сиротинця є власне доволі солідне господарство. Чесно кажучи, це робота по мені. Мені в дитинстві доволі часто доводилося пасти гусей та качок, тому думаю, я впораюсь. Головне — не заснути за цією справою. Пам’ятаю, колись у дитинстві я на хвилину закрив очі, і лисиця, яка з’явилася нізвідки, вкрала у мене гусака. Жахливий досвід. Я постараюсь подібного не допустити хоча б у цьому житті.

   Але найсмішніше не це. Найбільше мене вразило в цій роботі те, що мені в пару дали Діану. Оце я розумію пастухи: сліпа дівчинка й чорт під прикриттям. Мабуть, Анжеліка спеціально так нас розділила, щоб я пас гусей, а Діана пасла мене. Хоча, якщо подумати, важко знайти цікаву роботу для сліпої дівчинки. Але якщо чесно, я радий вже тільки з того, що в пару мені не дали Розу. Як я зрозумів, вона сьогодні буде допомагати з прибиранням у сиротинці. Чудово, я, наприклад, не люблю генеральні прибирання.

   Зібравшись із думками, я разом із Діаною вигнав стадо гусей, загалом їх було близько тридцяти. Це вже були дорослі гуси, і як і очікувалося, вони самі нас повели на місце свого випасання. Гуси — розумні тварини. Вони майже завжди мені подобалися.

   Гуси паслися на пустирі біля річки недалеко від сиротинця та мосту, де я не так давно «відпочивав». Місце було підходящим для випасу гусей: ні лісу, ні густих кущів поблизу не було, і ми з Діаною спокійно розмістилися в затінку під деревом. Здається, це була яблуня. Ми сиділи, і я дивився, щоб гуси не сильно розбрелися по пустирю. Діана мовчки сиділа під деревом, дивлячись кудись у далечінь.

   Іншими словами, хоч робота й проста та знайома, але по факту я відповідальний і за стадо гусей, і за Діану.

   Трохи освоївшись, я вирішив продовжити розмову з Діаною, яку не закінчив учора. Почати я вирішив здалеку.

— Діано, тобі подобаються гуси?

— Так. Вони дуже розумні.

— Це вже точно, — подумав я. — Так, мені теж вони подобаються. Діано, а ти пам’ятаєш своїх батьків?

— Ні, не пам’ятаю.

— Ти народилася в цьому місті?

— Мабуть. Матінка Анжеліка сказала, що мене ще маленькою принесли й залишили біля дверей сиротинця.

— Зрозуміло. Напевно, тобі дуже сумно, що ти не знаєш своєї сім’ї.

— Ні, я не сумую. Матінка Анжеліка та інші сироти — це моя сім’я. Я щаслива поруч із ними.

— Зрозумів.

— А ти пам’ятаєш своїх батьків?

— Так, але погано. Я давно їх не бачив.

— А ти сумуєш за ними?

— Так, звісно сумую.

— Матінка Анжеліка сказала, що спробує знайти твою сім’ю.

— Справді? Вона навіть не здогадується, де їх шукати.

— Так. Не переживай, якщо твоя сім’я тебе шукає, то вони обов’язково тебе знайдуть.

— Дітей часто повертають у сім’ї?

— Іноді. Якщо тебе не знайде твоя рідна сім’я, то тебе може всиновити інша.

— Всиновити?

— Так, хлопчиків-сиріт часто всиновлюють інші сім’ї.

— А дівчаток?

— Дівчаток рідше. Хлопчики більш корисні в господарстві. Можливо, вже якась сім’я планує всиновити і тебе.

— Тепер зрозуміло, чому тут так мало хлопчиків і багато дівчаток. А тебе ніхто не хотів вдочерити?

— Ні. За межами сиротинця я нікому не потрібна.

— Не кажи так. Я бачу, що ти добра і старанна дівчинка. Думаю, люди просто не знають, що вони втрачають, коли не хочуть тебе вдочерити.

   Діана відволіклася від розглядання пустоти й якось дивно на мене подивилася.

— До речі, Діано, ти ж обіцяла мені розповісти ту казку, пам’ятаєш? Зараз я вже готовий її почути.

   Діана почала уважно дивитися на мене.

— Казку про «Місячний спис». Ти хочеш, щоб я тобі її розповіла? — в її голосі відчувалася радість і здивування.

— Так, я уважно тебе слухаю.

   Діана явно зраділа через моє прохання. Вона зайняла зручну позицію й почала розповідати казку. Якщо упустити деталі, то ця казка розповідала про те, як святі герої давнини перемогли Імператора Демонів і принесли мир у світ на довгі роки. Але перед поразкою Імператор Демонів встиг накласти потужне прокляття на героїв, що його здолали. Це прокляття називається «хвороба святих». І тепер, через багато століть після тих подій, час від часу в різних сім’ях народжуються прокляті від народження діти.

  Загалом, доволі банальна історія. Цікаво, наскільки вона правдива.

— То твоя сліпота — це не хвороба, а прокляття?

— Так, так каже матінка Анжеліка і всі цілителі та священики, які мене оглядали.

— Он воно як. Якщо це прокляття, то може існує спосіб його зняти?

  Діана знову повернула голову в мій бік.

— Так, є один спосіб.

— Справді! І що це за спосіб?

— Є одна казка. У ній говориться, що якщо проклята дитина переможе демона, то зніме з себе прокляття.

— Переможе демона? Он воно що. — Я показово посміхнувся.

— Так, дійсно. Цікава теорія, — подумав я.

— Тоді не все так погано. Щоб повернути собі зір, тобі просто треба вирости, стати сильною воїтелькою та перемогти якогось демона, — сказав я щиро і весело, не особливо думаючи.

   Діана на секунду подивилася на мене особливо уважно, а потім знову відвернулася в бік гусей, які спокійно паслися увесь цей час.

— Так, але це лише стара легенда. Невідомо, чи вона правдива.

— Розумна дівчинка.

А ще... — Діана опустила голову.

— Ніхто не бачив демонів уже дуже-дуже давно.

— Справді? — запитав я здивованим тоном.

"А я тоді хто?" — подумав я.

— Ніхто не зустрічав живих демонів після перемоги над Імператором Демонів. Це всі знають.

— Зрозуміло. Я цього не знав.

"Дійсно не знав. Невже я єдиний демон у цьому світі?" — думав я далі, намагаючись зрозуміти ситуацію.

"Якщо це правда, то я буду в великій небезпеці, якщо хтось викриє мою справжню сутність," подумав я. Я вже хотів перевести нашу розмову на іншу тему, бо судячи з реакції Діани, вона не любить говорити про свою ваду. Я навіть відкрив рот, щоб щось сказати, але мене випередили.

— Негідник! Як тобі не соромно знущатися з бідної Діани!

   Це була Роза. Схоже, вона не має наміру залишати мене в спокої.

— Що ти, я ні з кого не знущаюся. Просто я попросив Діану розповісти мені казку про «Місячний спис», і ми трохи поговорили про демонів.

— Негідник! Негідник! Я так і знала, що ти будеш її ображати!

— Нікого я не ображав.

   Роза підійшла ближче і ніжно обняла Діану за плечі.

— Я не дозволю тобі більше засмучувати Діану! Ми негайно йдемо від цього негідника!

— Але ж ми пасемо...

— Ми йдемо! Ходімо, Діана. Пограємося в церкві, а цей негідник хай сам пасе гусей!

   Діана начебто хотіла щось сказати, але Роза силоміць потягла її за руку в бік сиротинця. Я вирішив промовчати, щоб не розпалювати конфлікт із Розою, яка й так мене не злюбила. Через декілька хвилин я залишився на самоті зі стадом гусей.

   Мені було над чим подумати. Виходить, у цьому світі немає інших демонів? Дивно. Невже герої давнини винищили всіх демонів із пекла? Якщо це так, то мені варто бути дуже обережним. Якщо вони змогли перемогти всіх тих демонів, яких я бачив у видіннях, то люди цього світу мене легко знищать, тільки-но моє маскування буде розкрите.

   Мені точно потрібно підготуватися до можливих "великих битв". Але як? Своїми магічними здібностями я поки що не можу керувати, і вони не дуже підходять для боїв. Зброї в мене немає, та й якби була, це виглядало б підозріло, адже я всього лише дитина-сирота. Що ж мені робити?

   Трохи подумавши, я вирішив. Так, я не знаю, що мене чекає в майбутньому і скільки ще я зможу прикидатися людиною. Тому вже зараз потрібно готуватися до майбутніх битв. Я не бачу іншого способу стати сильнішим, окрім як спробувати розвинути фізичну силу цього тіла.

   Я прийняв рішення. Почну тренуватися прямо зараз. Оскільки я залишився на самоті зі стадом гусей, ніхто мене не побачить. Я почав згадувати всі ті фізичні вправи, які інколи виконував, будучи людиною. Спочатку я розім'явся, зробивши зарядку перед тренуванням. Це було легко. Потім почав віджиматися. Виявилося, що віджимання даються досить просто. Здається, це тіло не відчуває особливої втоми від фізичних навантажень. Я продовжив, і на своє здивування зміг віджатися разів сто, перш ніж відчув легку напругу в м'язах. Потім перейшов до присідань. Знайшовши підходящу гілку на дереві, виліз на нього і почав підтягуватися. З першої спроби мені легко вдалося підтягтися разів п’ятдесят. Та це справжнє диво! Чорти виявилися доволі витривалими й сильними.

   Я кілька разів повторив цикл тренувань, чим, як мені здалося, розважив гусей. В кінці відчув доволі сильну втому в м’язах і по всьому тілу. Здається, цього достатньо для першого разу.

   Вже вечоріло. Через півгодини відпочинку стадо гусей злагоджено зібралося в групу й пішло в бік сиротинця.

— Що, кінець зміни? Ну добре. Скоро вже, мабуть, і вечеря.

   Фізичні вправи, здається, сильно розігріли мій апетит. Я пішов за стадом гусей до сиротинця, роблячи вигляд, що без мене вони б заблукали. Після того як я загнав гусей та дав їм їсти на ніч, я почув дзвони й оперативно пішов до їдальні. Цього разу я був одним із перших. Але як не дивно, коли я прийшов до їдальні, Роза та Діана вже сиділи за столом в очікуванні вечері. Вони щось активно обговорювали, не звертаючи на мене уваги. Ну й добре. Я сів на своє звичне місце. Коли всі діти зійшлися, після короткої молитви ми приступили до вечері. Сьогодні знову була каша з хлібом.

   Поївши, я відразу пішов до казарми й швидко заснув після важкого робочого дня. Перед сном я згадав про ту дивну розмову в магічній крамниці. Цікаво, що саме має зробити той виродок, щоб отримати свою платню. Дійсно цікаво.

   Так пройшов і закінчився ще один день мого нового життя.