Виживання в дикій природі

Розділ 344. Виживання в дикій природі
 

Група з восьми людей перетнула тихі джунглі. Через те, що джунглі заросли, сонячне світло майже не проходило, якщо це взагалі траплялося. Вологий, гнилий запах охопив їх, а волога пара вперто трималася на їхніх тілах. За таких обставин усе їхнє тіло було липким.
Через щільний рельєф джунглів потрібно було докласти неймовірних зусиль лише для того, щоб пройти кілька кроків. Їм доводилося використовувати дерев’яні інструменти, як палиці, щоб прокласти шлях вперед. Фішер тримав Дженніфер біля себе, вони вдвох тягнулися у хвості зграї. Чути було лише звуки їхніх тіл, які торкалися джунглів, їхнє приглушене рохкання та дихання.
Час від часу вони втрачали орієнтування, і комусь доводилося підійматися над деревами, щоб визначити, де знаходиться цільова вершина гори.
— Хтось пожертвує собою, щоб засвітити сигнальні вежі?
Коли група все більше виснажувалась і почала сповільнюватися, одна зі світловолосих жінок раптом тихо сказала: «На острові двісті веж, це означає, що двісті людей повинні будуть пожертвувати собою... Чи взагалі буде стільки людей, які пожертвують собою, щоб врятувати нас?».
Коли група почула це, вони були трохи здивовані.
Їхній темп уповільнився, навіть не помічаючи цього.
З п'ятисот, двісті повинні були б пожертвувати собою.
Ні більше, ні менше. Як не поглянь, це було завдання Олімпу, навіть нездійсненний виклик...
— Незважаючи ні на що, нашим першим кроком має бути потрапити в безпечну зону.
Фішер насупився й стишив голос настільки, щоб тільки люди навколо могли почути його голос: «Хоч я не можу зрозуміти, що таке прокляття, про яке згадав Ґанц, нам краще відкласти хвилювання на потім».
Що нам потрібно зробити зараз, так це прямувати прямо в безпечну зону. Решту ми можемо спланувати після того, як опинимося в безпечному становищі...
— Ти маєш рацію.
Дженніфер погодилась і пошепки додала: «Незважаючи ні на що, ми можемо бути по-справжньому безпечними лише після того, як потрапимо в безпечну зону. Інакше, якщо ці монстри накинуться на нас, у нас не буде жодного шансу втекти...»
Коли вони це почули, вони відчули, що серце їх стиснулось. Попри те, що вони не бачили чудовисько цілком, його гігантська блідо-біла долоня вщент розгромила всю боротьбу, що залишилася в них. Його важкий слід не хотів покинути щілини їхніх розумів.
— Яка ймовірність того, що прокляття, про яке говорив Ґанц, є якимось особливим токсичним димом, тому коли ми запалюємо сигнальну вежу за допомогою пристрою зв’язку, вона випускає дим?
Після того, як на них знову запала тиша, інший голос раптово порушив тишу.
Фішер глянув убік і побачив сухорлявого молодого чоловіка, який лише нещодавно приєднався до його лав. Юнаком був Джон. Спочатку він був не охоронцем Фішера, а хакером. Він був рішенням Фішера для боротьби з всевидючим онлайн-спостереженням Blacklight.
Молодий чоловік, на ім'я Джон возився з комунікаційним пристроєм, наче намагався зламати якийсь код, щоб отримати з нього якісь підказки.
— А може, це якийсь вірус.
Фішер на мить задумався, а потім сказав: «Не забувайте, що Blacklight — це біотехнологічна компанія. Їм навіть вдалося розробити вакцину проти вірусу Blacklight на крок попереду світу».
— Незалежно від того, чи були вони тими, хто вчинив вірус чи ні, суть залишається в тому, що вони лідирують у світі в галузі біології. Я не здивуюся, якщо вони розроблять якийсь вірус, здатний миттєво перетворити заражених на купу попелу...
— Ще один привід для того, щоб ми їх знищили!
Дженніфер пробурмотіла щось собі під ніс. Її колір обличчя був блідий, але вираз її обличчя був рішучим. Вона раптом заговорила з таким виглядом, ніби сама була святою: «Відійди, я буду тою, хто запалить сигнальну вежу. Я хочу, щоб ви, хлопці, успішно вибралися звідси, щоб знищити цю злу компанію!».
— Нам поки що не доведеться до цього вдаватися.
Фішер нахмурився. — Я не хочу, щоб нікого з вас тут принесли в жертву. Якщо це можливо, я хотів би дізнатися щось нове від інших, хто активував сигнальні вежі. Можливо, використовуючи їхнє розуміння, ми зможемо знайти спосіб вибратися з цього місця, не маючи справу з сигнальними вежами, фактично уникаючи непотрібних жертв...
Усі знову замовкли, але цього разу в їхніх кроках було більше сили й вони просувалися трохи швидше.
У минулому Фішер був таємно в захваті від надихаючого повідомлення, яке він доніс. Однак сьогодні не той день, коли він міг би поздоровити себе за таке омолоджувальне повідомлення. Навпаки, він відчував ще більший тиск.
Здавалося, існував один критично важливий елемент, який усі нехтували врахуванням, а саме: навіть якщо вони запалять усі сигнальні вежі, чи буде якась гарантія, що інша сторона дотримається своєї обіцянки й відпустить їх?
Останнє, що хотів Фішер, це озвучити цю свою думку. По-перше, оскільки не було сенсу розглядати це зараз, по-друге, весь його загін може бути наляканим і втратити надію...
Подумавши про це, Фішер опустив голову й продовжив свою подорож, наполегливо прокладаючи жалюгідну стежку в цьому величезному, зарослому лісі.
По дорозі туди група не робила жодних перерв, окрім випадкової перерви, щоб відновити воду, коли вони проходили повз річковий потік. Вони продовжували просуватися приблизно сім-вісім годин, поки нарешті не досягли вершини перед заходом сонця.
Їм одразу в поле зору потрапив клаптик порожньої та родючої землі.
Це була порожня ділянка площею сотки, яку, здається, розрівняли екскаватором. Тут не було жодних ознак рослинності, лише зів’яле листя, розкидане по підлозі, наводячи на думку, що це місце теж колись було частиною джунглів.
Тільки вся фауна в цій частині на вершині гори була зрівняна якоюсь невідомою силою...
— Це безпечна зона?
Коли Фішер побачив порожню ділянку землі на вершині гори, він відчув, що ноги підкошують його. Він зібрав сили, які залишилися в його виснаженому стані, щоб донести двох світловолосих жінок до безпечної зони, перш ніж сам упасти на землю, відчайдушно та важко дихаючи.
Одяг п'ятьох членів, відповідальних за вимощення стежки на шляху сюди, був роздертий на шматки гострими колючками рослин. Довгі рани, з яких все ще капала кров, вкривали їхню оголену шкіру, це було страшне видовище.
— Фішере, подивись туди.
Через десять хвилин група знову повільно «ожила». Минуло кілька хвилин після того, коли Дженніфер раптом слабко вказала на металеву сіру структуру. — Що це?
— Не знаю, а схоже на якийсь тотем? Або якийсь пристрій?
Фішер примружився й подивився на великий шпиль, який трохи нагадував тотем. Коли вони раніше були біля підніжжя гори, вони не могли бачити, що було на цій місцевості. Лише до цього моменту вони помітили шпиль, розташований посеред порожньої землі на вершині гори. Він був десь метрів десять.
Можливо, це не найграндіозніша та найвеличніша споруда, але вона досить сильно стирчала на лисині на вершині гори.
Зрештою вони також помітили, що вони не єдині тут, оскільки на цьому порожньому полі було близько десятка інших людей. Хтось збирав дрова, а хтось шукав гриби, що ріс на узліссях поля. Кожен із них використовував власні методи, щоб визначити, отруйний він чи ні.
Після прибуття Фішера та його команди багато людей одночасно обернулися, щоб поглянути на них, ніби вони мовчки координували це.
Примітним було те, що в їхніх очах уже не був вираз страху, а його місце зайняв майже образливий погляд, коли вони дивилися на свого колишнього лідера.
— Ігноруйте їх...
Фішер змусив себе глибоко вдихнути, він знав, чому вони так почуваються. Як керівник першої лінії Білих вугликів, попри те, що час від часу доводилося мати справу з політикою на задньому плані, він користувався загалом повагою в організації.
Однак, окрім справжніх екологів, більшість інших членів Білих вугликів були найманцями. Ці люди, які кожен день свого життя потонули в насильстві, дбали лише про гроші.
Будь-які інші питання, як-от навколишнє середовище чи інші переконання, їх дуже мало цікавили.
Проблема виникла саме через цю демографію.
Фішер помітив, що всі люди, які прибули на вершину гори, були найманцями, а справжніх поважних волонтерів-екологів ніде не було видно. Присутні тут люди майже не поважали його. Навпаки, вони відчували до нього більшу неприязнь через поганий результат їхньої компанії.
Якби не величне походження Фішера, можливо, на нього напав розлючений натовп протягом п’яти днів, поки вони були в морі.
Фішер хотів скрикнути від горя, коли він подумав про це, але він змушений був удавати, що його це не турбує. Його команда зайняла свою невелику ділянку землі й почала облаштовувати свій табір.
— Джоне, піди набери дров поблизу. Джозефе, ти можеш піти шукати гриби та ягоди, не заходь надто далеко. Решта з нас може доводити до ладу місце, остерігайтесь отруйних комах у ґрунті...
Фішер почав віддавати накази, оцінюючи оточення. Кругове поле на вершині гори було приблизно 100 квадратних метрів. Можливо, це не дуже гігантська ділянка землі, але все одно потрібно було виконати чимало роботи.
Найпомітнішою особливістю був шпиль, розташований посередині.
На цей час навколо металевого шпиля зібралося кілька людей. Здавалося, вони спостерігали найдрібніші деталі шпиля.
Чомусь він не міг заспокоїтись, коли Фішер подивився на шпиль, то відчув, як на нього пильно дивляться. Усе в шпилі, чи то загальний дизайн, чи то візерунки, викарбувані на його вершині, справляли зловісне враження.
Фішер мовчки тримався насторожі й залишався напоготові щодо свого оточення.
Тим часом кілька людей, які прибули перед ними, обмінялися поглядами й, здавалося, відразу ж налагодили між собою стосунки.
Вони почали рухатися в напрямку Фішера.
Першим інстинктом Фішера було встати разом зі своїми підлеглими й стати між найманцями, що наближалися, і двома білявими жінками. Він швидко звернувся до них: «Я знаю, про що ви думаєте, явно Blacklight перевершив наші очікування, і навіть мене повністю здолали. Зараз ми в одному човні, тому немає сенсу вбивати мене».
Фішер висунув руки назовні й не чекав, поки вони підійдуть ближче, перш ніж продовжити. — Крім того, навіть якщо ви вб’єте мене зараз, щоб виплеснути своє розчарування, на вас полюватимуть усі великі фінансові групи, якщо ви вийдете звідси живими. Оппенгеймер не єдиний, хто підтримує Білих вугликів...
Коли найманці, що наближалися, почули це, вони зупинилися там, де стояли.
Правда, вони були не одні присутні на місці події. Якби вони вбили Фішера тут, було б багато свідків.
Коли йому нагадали про це, сухорлявий темношкірий чоловік із групи найманців плюнув на підлогу та зневажливо вилаявся: «Сподіваюся, ти помреш тут».
З цими словами він розвернувся і пішов.
Кілька тих, хто залишився, обмінялися поглядами між собою, здавалося, що вони не визначилися, що робити далі.
— Якщо я зможу вибратися звідси живим, я віддам кожному з вас, хто допоміг мені, по три мільйони доларів. Навіть якщо ви помрете тут, я подбаю про те, щоб гроші дійшли до ваших родин. — продовжував Фішер тим же монотонним голосом. — Зробіть мені послугу та розповсюдьте новини. Вам не доведеться хвилюватися про те, як я збираюся знайти ваші родини, оскільки Оппенгеймер має подробиці про ваше походження.
Коли вони почули це, у їхніх виразах відбулася ледь помітна зміна.
За кілька секунд ще двоє пішли геть.
Здавалося, спека ще не впала в голову.
З найманців залишилося лише троє. Двоє членів групи Фішера збирали ресурси в джунглях неподалік, через що шестеро з них залишилися в полі.
Побачивши це, найманці майже неохоче пішли.
Фішер мовчки зітхнув із полегшенням, коли вони побачили, що вони відступають.
З цього моменту йому доведеться обережно ступати на кожному кроці.
Він не був упевнений, як довго його статус і посада могли захистити його.
Крім того, вони мали з собою два зобов’язання, які мали тенденцію притягувати небажані неприємності...
Пам’ятаючи про це, Фішер крадькома глянув на них обох, при цьому його очі стали задумливими.
Коли наближалися сутінки, Джон і Джозеф, які пішли збирати припаси, також повернулися. Вони розпалили вогонь за допомогою палиць і почали готувати зібрані запаси, під час цього з вершини гори швидко піднявся клубовий дим.
Висушивши одяг біля ярмарку й з’ївши здобутий гриб, Фішер знову озирнувся. Він побачив, що більше сотні людей прибули на вершину гори, а прибульці все ще іноді просочувалися туди, і всі вони прибували в зруйнованому стані. Фішер скористався цією можливістю, щоб залучити більше учасників, і успішно залучив п’ятьох нових учасників, запропонувавши їм їжу та місце біля вогню.
Більшість найманців тут покладалися на себе для свого виживання і були надзвичайно обережні один з одним. Завдяки цьому табір Фішера знову став найбільшою групою на вершині гори.
Наразі найскладніша частина закінчилася. Фішер став більш впевненим у прийнятті рішень, коли наказав своїм підлеглим спалювати опале листя на землі. Спаливши зів’яле листя та вогкість у повітрі, вони змогли спокійно відпочити, не дошкуляючи потенційно отруйним жукам.
Крім того, він наказав їм збирати каміння, щоб вони могли виготовляти примітивні кам’яні знаряддя. Ці кам’яні знаряддя використовували для вирізання чаш і кришок з дерев’яних блоків для створення відповідних місткостей для води.
Єдиним джерелом прісної води на острові був потік річки на півдорозі до гори. На вершині гори не було джерела води. Якби у них не було відповідних місткостей для води, вони б не змогли належним чином поповнити запаси.
Незабаром після того, як Фішер віддав наказ, інші вцілілі, які бачили, що вони роблять, також наслідували його приклад. Незабаром вершина гори стала жвавим центром.
Поки всі на вершині гори були зайняті своїми справами, Фішер знайшов час підійти до шпиля сам. Він подивився на шпиль, що грівся у сяйві вечірнього сонця.
Під ніжним світлом вечірнього сонця шпиль здавався пофарбованим в екзотичний криваво-червоний колір. Фішер підійшов ближче, доторкнувся до візерунків на його поверхні й обережно постукав. Це викликало тихе дзижчання, яке вібрувало по шпилю.
Цей шпиль був виготовлений із суцільного металу?
— Це залізо чи алюміній? А може, свинець...
Фішер підняв камінь і ковзнув його гострим кінцем по поверхні шпилів. Шпиль був неймовірно міцним. Навіть гострий кінець скелі не міг залишити на його поверхні найменшої подряпини.
Поки Фішер намагався з’ясувати, на який саме метал він дивиться, він раптом уловив червоний спалах, що з’явився перед ним, і побачив, як кольори малюють візерунки на шпилі. Він не був упевнений, чи це просто хибне враження, оскільки, коли він пішов оглянути його, не було нічого особливого, що можна було б відзначити.
— Це була лише ілюзія, викликана заходом сонця? Або...
Фішер був збентежений цією дивною подією. Попереднє відчуття того, що на нього хтось пильно дивиться, ставало все сильнішим.
Саме в цю мить звідкись із джунглів, що потонули під темним небом, долинув ревучий крик. Це швидко супроводжувалося криком, від якого холодніла кров. Усі швидко обернулися, щоб подивитися на масу темряви в джунглях. Під час цього в їхніх очах з’явився страх перед невідомим.
Не було помилки, хтось знову натрапив на монстра «Тирана»...

>> [розділ 350]