«Ходять чутки, що у вас глибокі стосунки з господарем секти Янь, що ви весь час разом...»

Під здивованими поглядами людей Шень Цяо виглядав цілком спокійним.

 

— Шень більше не лідер секти. Боюсь, я розчарую брата Двань.

 

Коли Квеньє викликав Шень Цяо на бій, Двань Веньян був тим, хто доставив листа. Отже, особистість Шень Цяо не була для нього таємницею.

 

Він був шисьоном Квеньє, але через своє ханське походження його статус у Тудзюе був нижчим, ніж у Квеньє, що було головною причиною чому Квеньє бився як представник Хулуґу, а не він.

 

Двань Веньян розсміявся:

 

— Це правда, що найбільший відлюдник усамітнюється на найгаласливішому ярмарку. З вашою репутацією та статусом, якби ви розповіли людям, хто ви насправді є, боюся, навіть люди з даоського храму Чвеньян вишукувалися б за вами в чергу. Вам не потрібно приходити на свята під ім’ям господаря секти Янь. Ходять чутки, що у вас з ним глибокі стосунки, що ви весь час разом. Чи це правда?

 

Люди думали, що просто прийшли на день народження і зовсім не очікували стати свідками двох великих драм поспіль.

 

На мить зал переповнився дзижчанням шепоту. Один за одним гості зупиняли свої погляди на Шень Цяо. Навіть Пульовжу Дзянь, який сидів поруч, був дуже вражений і теж повернувся до Шень Цяо.

 

Після того, як Шень Цяо впав зі скелі, ні його самого, ні його мертве тіло не знайшли. Люди думали, що він, напевно, відчував провину за те, що принизив гору Сюаньду, і йому було так соромно повернутися, що він приховав свою особистість і заховався десь глибоко в горах. Однак, на загальний подив, він дійсно з’явився на святі дня народження, який влаштували аристократи Північного Джов.

 

Лі Цін’ю уважно вивчав його. У глибині душі він був дуже розчарований.

 

Перед тим, як вирушити на гору Сюаньду, він шкодував, що так і не зміг поборотися з Шень Цяо. Дивлячись зараз на його хворобливе і виснажене тіло, він відчув ще більший сум. Але цього разу він шкодував не через втрату суперника, а через те, що ця людина більше не була гідною бути його суперником.

 

Шень Цяо промовчав. Він більше не відповідав на запитання Двань Веньяна.

 

Зітхнувши, пані Цінь зняла перстень і передала його синові.

 

— Цей перстень належав Хулуґу. Багато часу минуло. Хоча все залишилося по-старому, люди змінилися, як і ситуація. Я маю повернути його законному власнику. Ось, візьміть.

 

Вона народилася в знатній родині, але не тільки приїхала здалеку, щоб навчатися в Тудзюе, а й навіть мала такий глибокий зв’язок з гросмейстером Тудзюе, Хулуґу. З самого дитинства Су Вей і Су Цяо вважали свою матір звичайною вихованою жінкою. Її стосунки з їхнім батьком також були надзвичайно ніжними та гармонійними. Тепер, судячи зі складних почуттів у словах їхньої матері, здавалося, що її стосунки з Хулуґу виходили за рамки звичайних стосунків між вчителем та ученицею.

 

Тепер Хулуґу здавався ще більш дивним. Втративши таку річ, він так довго зволікав і не приходив вимагати її повернення і лише через тридцять років з’явився Двань Веньян і нарешті відкрив правду світові.

 

Су Цяо дуже хотілося дізнатися правду, але в цій ситуації він не міг запитати про це, тому він лише віддав перстень слузі родини Су, щоб той передав його Двань Веньяну.

 

Двань Веньян забрав перстень і по-тудзюйськи привітав її.

 

— Я не можу висловити свою вдячність пані Цінь за вашу принциповість. З цим перснем я нарешті можу звітувати перед духом мого вчителя.

 

Пані Цінь запитала:

 

— Як Хулуґу помер?

 

Двань Веньян зітхнув:

 

— Мій учитель заглибився в Медитацію за зачиненими дверима в пошуках прориву, щоб досягти стану гармонії між людиною і Небесами. Він встановив термін у три роки й попросив нас не турбувати його протягом цього часу. Хто б міг подумати, що коли ми зайдемо до нього через ці три роки, виявимо, що наш вчитель помер у сидячому положенні!

 

Присутні зараз люди старшого віку ще пам’ятали, як в минулі роки Хулуґу амбітно змітав експертів Центральних рівнин і нарешті був зупинений Ці Фенґе. На жаль, навіть видатним експертам їхнього покоління судилося стати лише купою пилу, що розвіють у повітрі. Якими б лютими та героїчними не були майбутні внутрішні суперечки й бої як у політичному, так і в бойовому світі, це вже не матиме нічого спільного з Хулуґу чи Ці Фенґе.

 

Всі здібні та геніальні особистості врешті-решт зникли разом з вітром, залишивши по собі лише нарікання та зітхання.

 

Пані Цінь промовчала. Ніхто не знав, що вона про це думає.

 

Су Вей і Су Цяо, ненавидячи те, що Двань Веньян зірвав день народження їхньої матері, не намагалися залишатися ввічливими.

 

— Ви вже отримали перстень, тож, будь ласка, покиньте наш дім!

 

— Панове, не поспішайте мене виганяти. Мій візит має ще одну мету: я хотів би попросити вас про одну людину.

 

Су Цяо подумав, що він намагається зробити ситуацію несприятливою для його матері, тому холодно відповів:

 

— У нас немає людини, яку ви хочете.

 

Двань Веньян посміхнувся і відповів:

 

— Другий молодий пане сім’ї Су, як ви можете навіть не запитати про деталі й одразу відмовити? Не хвилюйтеся, я не більше створю проблем для пані Цінь. Оскільки перстень повернуто і бажання мого вчителя виконано, я не маю жодних підстав турбувати її далі. Сам Таспар-хан наказав мені знайти цю людину.

 

Су Вей заперечив:

 

— Тоді вам слід було запитати про це у Його Величності. Резиденція Су — лише невеликий храм, який не може витримати вашої дивовижної особистості! Охорона! Виведіть його!

 

— Зачекайте! Герцогу округу Мейян, чи є у вас сестра, яка вийшла заміж за Юань Сьона? Між ним і Тудзюе є давні образи. Тепер, коли дві країни уклали союз, наш хан наказав мені привезти його і його сім’ю назад до Тудзюе для покарання. Я хотів би попросити герцога округу Мейян повернути їх, будь ласка!

 

Вираз обличчя Су Вей трохи змінився.

 

Ті, про кого він говорив, дійсно були його двоюрідною сестрою та її родиною. Оскільки чоловік його сестри, Юань Сьон, сильно образив Тудзюе, вони боялися, що Тудзюе скористаються союзом і прийдуть за ними, тому втекли до його будинку. Су Вей таємно прийняв їх у себе, але несподівано Двань Веньян дізнався про це і виступив проти нього, не шкодуючи сил.

 

— Я не знаю, де вони. Якщо ви когось шукаєте, то шукайте самі! Сім’я Су тут ні до чого!

 

Двань Веньян сказав:

 

— Я хотів би попросити герцога округу Мейян не ставити мене в скрутне становище. Я взяв до уваги стосунки між моїм покійним вчителем і пані Цінь, тож прийшов, щоб попросити по них, а не звернувся безпосередньо до імператора. Якби я чекав, доки імператор Джов віддасть наказ, боюся, на той час ваша сім’я точно опинилася б у дуже скрутному становищі.

 

Су Цяо дуже розлютився.

 

— Ви спеціально вибрали день народження моєї матері, щоб прийти й показати свою відвагу! Спочатку ви попросили перстень і ми вам його віддали. А тепер ви так розширюєте межі? Ви справді думаєте, що ми боїмося вас?! Я сказав, що вони не тут, значить це правда. Йдіть геть!

 

Посмішка Двань Веньяна теж зникла. Він уважно подивився на Су Цяо, а потім повільно промовив:

 

— Я чув, що другий молодий пан з родини Су був учнем даоського храму Чвеньян, тож я припускаю, що ваші бойові мистецтва мають бути неперевершеними. Оскільки ми зустрілися тут сьогодні, я б хотів скористатися нагодою і попросити вашої поради щодо моїх бойових навичок!

 

Су Цяо посміхнувся:

 

— Отже, ви нарешті розкрили свої справжні наміри. Очевидно, що ви тут, аби зіпсувати свято, але досі так наполегливо прикидалися невинним. Ви самі прийшли сюди й попросили про це сьогодні, тож не плачте і не жалійтеся на нас перед своїм ханом, якщо ви загинете або станете калікою!

 

Він напав на Двань Веньяна одразу, як закінчив говорити.

 

Але він не просто кинувся навмання. Натомість атака була поєднана з його мистецтвом меча. Його рухи були легкими, такими впевненими й неймовірно красивими, що деякі глядачі одразу ж вигукнули похвалу.

 

Зіткнувшись з бойовим мистецтвом Су Цяо, витонченим, як небесна квітка, Двань Веньян не панікував, не поспішав і не відступав. Він лише дочекався, коли меч його супротивника опиниться прямо перед ним, а потім простягнув свою порожню руку до його центру.

 

Його голі руки не тільки зупинили меч, а й залишилися неушкодженими.

 

Глядачі дивилися, не відводячи очей, і бачили лише праву руку Двань Веньяна, міцно стиснуту на лезі меча. Стиснувши зброю, він злегка скрутив зап’ястя, і хоча здавалося, що він не доклав жодних сил, меч гучно затремтів.

 

Меч Су Цяо ледь не вилетів з його руки.

 

Су Цяо не міг повірити в те, що відбувалося.

 

Бойове мистецтво Су Цяо не могло зрівнятися з бойовим мистецтвом його шиді, але він все одно був одним з сильних експертів. Він ніколи не стикався з боєм, в якому був майже повністю розгромлений з самого початку.

 

Невже вони були на різних рівнях лише через те, що його супротивник був учнем Хулуґу?

 

Су Цяо відмовився прийняти цей факт. Він швидко змінив тактику і більше не вагався. Замість цього він висмикнув руку і відступив на кілька кроків, перш ніж сперся за стовп і зробив різкий поворот. Світло меча, огорнуте його внутрішньою ці, знову кинулося до обличчя Двань Веньяна, в той час як його друга рука, також заряджена енергією, простяглася до супротивника.

 

— Ця кімната занадто мала, щоб насолоджуватися боєм!

 

Двань Веньян не сприйняв це серйозно. Замість цього він яскраво розсміявся і вискочив на вулицю.

 

Су Цяо гнався за ним по п’ятах, не бажаючи відпускати. Двоє людей продовжили битися назовні. Світло меча за долю секунди розлетілося на всі боки, омиваючи навколишнє середовище своєю щільною, холодною аурою. Гості, звісно, пішли за ними на вулицю.

 

Меч однієї людини був потужним, як бурхлива річка, що затьмарювала небо і землю, в той час як інша людина була повністю беззбройна, блукала у світлі меча і, здавалося, постійно перебувала в небезпеці. Його становище здавалося хитким, але разом з тим він знову і знову обходив небезпеку і чіплявся за своє життя. У глядачів перехоплювало подих, в той час як інші люди, такі як принцеса Цінду, які не були обізнані в бойових мистецтвах, а також не бажали бачити, як проливається кров, вирішили залишитися всередині з пані Цінь.

 

Любителі вийшли, аби побачити драму, в той час як професіонали вивчали битву. Ті, хто мав вищий рівень бойових мистецтв, зрозуміли, що хоча кожен крок Двань Веньяна здавався сповненим небезпеки, насправді він був тим, хто керував боєм.

 

Пульовжу Дзянь ахнув від несподіванки й прошепотів Шень Цяо:

 

— Мені здається, що молодого господаря Су лише дражнять.

 

Шень Цяо кивнув.

 

— Мені також так здається.

 

Пульовжу Дзянь був здивований відповіддю Шень Цяо.

 

— Ви тепер бачите?

 

Шень Цяо відповів з усмішкою:

 

— Я не бачу — чую.

 

Пульовжу Дзянь запитав:

 

— Як?

 

— Рух його меча, його внутрішня ці, його кроки та навіть подих — все це має власний звук. Незрячі люди, як правило, мають гостріший слух. Двань Веньян лише випробовує бойові мистецтва храму Чвеньян, тому не поспішає перемагати. На жаль, Су Цяо цього не зрозумів і потрапив у його пастку.

 

Шень Цяо та Пульовжу Дзянь, безумовно, були не єдиними з присутніх, хто це зрозумів. Однак, оскільки переможець ще не визначився, якби хтось втрутився прямо зараз, з одного боку, це було б несправедливо, а з іншого здавалося б, що вони не вірять в Су Цяо. Тому навіть його шиді Лі Цін’ю не залишалося нічого іншого, крім як чекати й спостерігати за результатом їхнього поєдинку.

 

Почувши це, Пульовжу Дзянь недбало запитав:

 

— Вони обидва є учнями Хулуґу. Який Квеньє у порівнянні з Двань Веньяном?

 

Тільки після того, як він сказав це вголос, він зрозумів, що це, можливо, недоречно запитувати, і поспішно додав:

 

— Я не хотів навмисно зачепити болюче місце брата Шень!

 

Шень Цяо розсміявся:

 

— Не хвилюйтеся. Хоча Квеньє сильний, його бойові мистецтва мають більш жорстокий і брутальний стиль, і він не може використовувати їх так вільно, як Двань Веньян. На мою думку, я боюся, що Двань Веньян краще зрозумів суть бойових мистецтв свого вчителя і є трохи вправнішим, ніж Квеньє.

 

Почувши слова Шень Цяо, Пульовжу Дзянь посерйознішав.

 

— Якщо це правда, боюся, що він прийшов сьогодні не тільки, щоб забрати перстень і членів родини Су, а й щоб зробити собі ім’я.

 

Шень Цяо кивнув.

 

— Це те, про що я й думав.

 

Через Су Цяо більшість гостей на сьогоднішньому дні народження були так чи інакше пов’язані зі світом боїв, в тому числі прийшло чимало експертів з молодого покоління, таких як Лі Цін’ю, які можуть навіть поборотися за місце в десятці найкращих. Якщо Двань Веньян може перемогти їх, це означає, що він досяг вищого рівня в бойових мистецтвах, ніж всі ці люди. Це викликало б ажіотаж не менший, ніж битва між Квеньє і Шень Цяо.

 

Народ Тудзюе просувався поступово й обережно. Вони були союзниками Північного Джов, але водночас підтримували неоднозначні стосунки з Північною Ці. З одного боку, вони допомагали Північному Джов розпочати наступ на Північну Ці, а з іншого — надавали притулок феодальним аристократам і чиновникам Ці. Можна сказати, що вони мали дві думки й вагалися. Однак, через їхню сильну національну владу, ні Північна Джов, ні Північна Ці не наважувалися їх образити. Вони ніколи не приховували своїх амбітних бажань.

 

Тепер нове покоління експертів Тудзюе прибувало на Центральні рівнини, наче хотіло продовжити грандіозну гегемонію Хулуґу, яку він не зміг завершити за життя. Спочатку Квеньє вимагав бій з Шень Цяо і в цьому бої зробив собі ім’я, розтрощивши гору Сюаньду під своєю п’ятою. Тепер Двань Веньян прийшов до резиденції Су, щоб кинути виклик усім майстрам бойових мистецтв. Якби Квеньє не зазнав втрат від рук Янь Вуши, народ Тудзюе, можливо, ще більше роздувся б від зарозумілості.

 

Поки вони розмовляли, Двань Веньян раптом голосно засміявся, і сліпуче світло меча зникло за частку секунди. З приглушеним стогоном Су Цяо впав з даху ще до того, як більшість людей встигли зрозуміти, що за прийом використав Двань Веньян.

 

— Брате! — Су Вей негайно підійшов і підтримав його. — Ти поранений?

 

Су Цяо похитав головою. Його обличчя зморщилося від болю, але він відмовився видавати будь-який звук.

 

Двань Веньян зістрибнув з даху у досить невимушеній манері. Ніхто з присутніх не був про нього гарної думки, але всі були змушені визнати його силу.

 

Су Вей сердито вигукнув:

 

— Двань Веньяне! Це вже занадто! Ти справді думаєш, що ніхто з родини Су не зможе тебе зупинити?!

 

Двань Веньян посміхнувся.

 

— Герцогу, ви помиляєтеся. Ваш молодший брат перший напав на мене, як ви можете звинувачувати мене? Якщо ви погодитеся видати Юань Сьона і його сім’ю, я обіцяю, що негайно піду і більше вас не турбуватиму.

 

— Як агресивно! Ми пішли на стільки поступок, а ви ставитеся до нас, як до нікчем! Що ж, якщо це так, подивімося, скільком навичкам навчив вас Хулуґу!

 

Пані Цінь вийшла з будинку. Їй було вже за п’ятдесят, але, можливо, через те, що вона практикувала внутрішнє мистецтво, вона не здавалася старою. Насправді в ній було щось зріле й елегантне, що робило її схожою на красиву жінку середнього віку.

 

Двань Веньян заговорив:

 

— До речі, я мав би звертатися до вас як до шидзє. На жаль, учитель вигнав вас після того, як ви втекли від Тудзюе з його перснем. Я чув, що в ті часи вчитель так піклувався про вас, що навіть збирався передати вам свою мантію. Пані Цінь спочатку спокусила вчителя своєю красою, а потім вкрала його перстень і зникла. Згадуючи про це сьогодні, чи не відчуваєте ви провини за свої дії?

 

— Замовкни!

 

Почувши, як він ображає їхню матір, брати Су розлютилися.

 

Проте пані Цінь відповіла лише саркастичною посмішкою.

 

— Це відколи такий малий, як ти, має право голосу в історії між мною і Хулуґу?! Невже Тудзюе так бракує таланту, що Хулуґу довелося взяти до себе таких учнів, як ти, що вміють битися лише ротом?

 

Вона сказала Су Вею:

 

— Принеси мені меч твого брата!

 

Су Вей ще не ворухнувся, як хтось сказав:

 

— Пані Цінь, вам не потрібно принижуватися та обтяжувати себе суперечками з якимись варварами з Тудзюе. Це не має вас турбувати. Оскільки він вже бився з учнем з чвеньянського храму, то ми повинні бути тими, хто покінчить з ним.

 

Той, хто це сказав, був не хто інший, як Лі Цін’ю. Вираз його обличчя був байдужим, фактично невиразним, а тон — рівним, без жодного натяку на вбивчий намір.

 

Але від цього тону обличчя Двань Веньяна стало серйозним. Він уважно вивчив Лі Цін’ю і сказав:

 

— Ви, мабуть, майстер Лі, другий з Двох нефритів Цінчена. З того, що я бачив, твій шисьон не вартий і пальця твого. Яка ж це образа, що вам доводиться ділити з ним титул Двох нефритів!

 

Лі Цін’ю проігнорував його провокації. Він лише витягнув меча з піхов. Вістря його було спрямоване до землі. Його зап’ястя легко тримало меч. У всій його поставі було щось мляве і незворушне, він залишався таким самим серйозним.

 

Настрій Двань Веньяна поступово погіршувався. Ніхто не помітив, як у його руці з’явився батіг. Батіг був чорний і тонкий. Важко сказати, з чого він був зроблений, він просто здавався абсолютно тьмяним, і водночас абсолютно звичайним.

 

Пульовжу Дзянь не міг збагнути, в чому тут хитрість. Він стишив голос і запитав Шень Цяо:

 

— Брате Шень, чи знаєте ви, що особливого в його батозі?

 

Шень Цяо похитав головою.

 

— Я не можу гарно його роздивитися. Який саме це батіг?

 

Пульовжу Дзянь описав його йому.

 

Шень Цяо на мить замислився і пробурмотів:

 

— Якщо моя здогадка правильна, такий батіг виготовляється шляхом вимочування шкіри алігаторів Південного моря в секретному зіллі племен М’яо. Він надзвичайно міцний і найгостріша зброя не здатна його розрізати.

 

Пульовжу Дзянь зітхнув:

 

— Тож це справді скарб. Схоже майстер Лі зустрів свого суперника!

 

Не тільки він — всі з нетерпінням чекали на шоу. Ось-ось мав розпочатися чудовий бій, як вони могли не відчувати хвилювання?

 

Пульовжу Дзянь тільки закінчив говорити, а Лі Цін’ю вже рухався.

 

Його атаки дуже відрізнялися від атак Су Цяо.

 

Су Цяо був дуже швидким, стрімким і лютим. Він намагався перемогти своєю швидкістю, огортаючи супротивника енергією свого меча, не залишаючи місця для втечі. Він міг навіть впливати на розум супротивника — стиль, який був дуже ефективним проти людей, які були слабшими за нього. Однак такий експерт, як Двань Веньян, чия внутрішня ці була міцною, як залізний бастіон, був достатньо сильним, щоб проігнорувати енергію меча Су Цяо і піти прямо на свого супротивника.

 

Для порівняння, Лі Цін’ю рухався набагато повільніше, так, ніби сприймав це спокійно. В очах інших людей він лише виставляв свій меч вперед і трохи крутив ним. Вістря його меча було спрямоване навіть не на Двань Веньяна, а вбік, до землі. Дійство відбувалося в такій невимушеній манері, що було схоже на бутон, який повільно розпускається під сонцем.

 

Однак в очах Двань Веньяна, разом з цією дією, внутрішня ці переходила з тіла іншої людини на вістря меча, а потім з меча на землю, підриваючи сіру цеглу на своєму шляху. Раптом по всій землі з’явилися тріщини, а уламки цегли разом з потоком повітря, в який вони були загорнуті, летіли прямо на нього!

 

Тоді, перш ніж Двань Веньян зробив свій наступний крок, Лі Цін’ю підстрибнув. Він став одним цілим зі своїм мечем і перетворився на білий промінь. Ніби внутрішня ці, яка слугувала бар’єром навколо Двань Веньяна, просто не існувала, і промінь, разом з фіолетовими й синіми іскрами та блискавками, створеними раптовою грозою, пронизував його наскрізь!

 

Від повільного до швидкого, від поступового до стрімкого — всі ці зміни відбулися за долю секунди. Ті, хто не слідкував за боєм уважно, могли навіть не зрозуміти, що відбулося.

 

Двань Веньян виставив батіг вперед, і він влучив прямо в людину, що так само виставила свій меч!

 

Два потоки внутрішньої ці зіткнулися віч-на-віч, як два королі. На мить вітер різко здійнявся, наче насувався шторм, готовий перевернути море. Існувало лише два варіанти: або батіг Двань Веньяна розбив меч Лі Цін’ю на шматки, або енергія меча Лі Цін’ю зруйнувала батіг Двань Веньяна.

 

Однак, попри всі очікування, Двань Веньяна промахнувся. Всі бачили, що Лі Цін’ю падав у тінь, яку створив батіг, але тінь чомусь не змогла огорнути його повністю. Натомість його постать розпливлася, і він раптово з’явився ліворуч, праворуч і позаду Двань Веньяна. «Лі Цін’юї» у всіх трьох напрямках повторювали одну й ту саму дію — спрямовували вістря меча вперед.

 

Саме тоді Шень Цяо та інші почули, як хтось тихо вигукнув:

 

— Намір меча! Лі Цін’ю опанував Намір меча!