Три дзя бін з ослячим м'ясом

[Дзя бін（夹饼）— млинці, ближче до панкейків навіть, у котрі, як в тако, додають різні начинки.]

 

 

Більше двохсот років минуло з моменту міграції людей Дзінь на південь. Після повстання п’яти варварів розподіл територій поступово визначився.

　　

 

 

Дві країни, Ці та Джов, забрали собі східні та західні землі відповідно. Імператор Ці, Ґао Вей, був абсолютно безтолковою людиною, чия недбалість до політичних справ значно вплинула на силу Північної Ці, а більшість її людей були змушені стати біженцями. В той час l, як Північна Джов розквітала з кожним днем під керівництвом імператора Ювень Йона, підвищуючи свою стабільність та вплив.

 

　　

 

Від округу Фу Нін до Джов була деяка відстань, усіяна біженцями. Якби хтось вирушив цією дорогою непідготовленим, то це було б визначенням вислову ‘ані небо, ані земля не відповіли, скільки б не молився’.

 

 

 

У Північній Ці було кілька посух минулого року. Взимку теж майже не сніжило, що продовжило посуху й в цьому році. Біженці простягались всю дорогу від південних кордонів міста Є до кордону з Чень. Все було настільки погано, що подекуди люди обмінювали дітей на їжу. Трохи подумавши, Шень Цяо відчував, що буде першим, кого спіймають та, якби ситуація дійшла до канібалізму, кинуть в казан через його поганий зір та нездатність битись.

 

 

 

Через те, що Фу Нін був у північному регіоні, він був відносно ближчим до міста Є і там не було ніяких значних катастроф останнім часом, не враховуючи значну недостачу опадів минулого року. Окружне місто було доволі великим. Храмовий ярмарок* квітнув тисячами облич, що розглядали товари або проходили повз, місто було як ніколи жвавим.

 

[Храмовий ярмарок (庙会) — релігійні збори, організовані працівниками храму на свята, такі як китайський новий рік, свято ліхтарів. Зазвичай, на час свята проводяться ритуали в храмі, співається опера, обличчям до храму, проводяться процесії із зображенням богів на возах по різних містах та селах, підносяться пожертвування храму тощо.]

 

Ці та Джов знаходились на півночі та в ранніх роках там домінували традиції сяньбей*. Але після довгого життя різних культур разом, вони змішались, доповнюючи витончений стиль ханців елементами традицій сяньбей. Дворяни вищого класу слідували елегантному, вишуканому вбранню, тому вони часто вибирались в одежі із довгими стрічками, що обрамлені перлами й нефритом, що аж дзвеніли, розвиваючись по вітру під час ходьби. Подібне вбрання надихнуло й інших, тож заможні сім'ї теж вдягали одежі до долу, доки інші носили капелюхи та легкі плаття, намагаючись повторити закордонні дизайни. 

Під час ярмарку можна було побачити неймовірне розмаїття візерунків та дизайнів на одежах снуючих туди-сюди людей та створюючи ту атмосферу ‘маленької столиці’ в окружному місті.

 

 

[Сяньбей (鲜卑) — протомонголи, що проживали на місці, що зараз зветься східна Монголія, внутрішня Монголія та північно східна Монголія. Виникли після сьонну та мали найбільший вплив впродовж династій Вей, Дзінь. Продовжували бути одними з основних кочових груп в північному Китаї в династії Хань та наступних, але втратили лідерство та асимілювались з ханьцями.]

 

 

У храмі герцога Дзян храмовий ярмарок почався у пам'ять та повагу до нікого іншого, як ґона* Тай, Дзян Шана*. Першопочатково, храм герцога Дзян був у південній частині міста. Більше того, він навіть став першою будівлею у династії Хань, але, після пошкоджень, що завдала війна, він став нікому не потрібним, лишившись тільки з крихким зовнішнім шаром та навіть статую герцога Дзян вже неможливо було віднайти. Цей пустий занедбаний храм пізніше став притулком для жебраків.

 

[Ґон（公）— дворянин, людина найбільш наближена до імператора, найвищий слуга.]

 

[Ґон Тай, Дзян Шан（姜太公/姜尚/姜子牙）— популярна історична постать в китайській історії, також з’являється в легендах та мітах. Ще відомий, як Дзян Дзия. Деталі на китайському та англійському ресурсах.]

 

І недавно дехто приєднався до купки безхатьок, проживаючих в храмі. Його ім'ям було Чень Ґон.

 

 

 

Вдень він працював на тимчасовій роботі у магазинчику, де продавали рис, завантажуючи і розвантажуючи рисові мішки з возів та займаючись подібною ручною працею. Багато там не платили, тож він не хотів витрачати все на оренду житла, тому, для ночівлі, він повертався до пошарпаного храму. Така свобода була навіть приємною для нього. Єдина незручність полягала в тому, що тут жили ще двоє безхатьок, через що таке житло не підходило для тривалого часу проживання. Він постійно мав тримати гроші при собі та навіть наглядати за своєю їжею, щоб хтось не поцупив, доки він послабить нагляд.

 

 

 

Коли він повернувся сьогодні, він одразу ж зрозумів, що тут був дехто ще.

 

 

　　

Чоловік в сіро-білих одежах сидів всередині.

 

　　

 

Чень Ґон підсвідомо нахмурився. Місця в храмі було небагато, тож з ще одною людиною відчувалось так, ніби в нього забрали додаткову частину території.

 

　　

 

Але тоді він зрозумів, що в цієї людину був якийсь згорток з паперу в руках. Він їв звідти, опустивши голову, по шматочку за раз, а запах чогось смачного розносився по храму.

 

 

 

Це був спокусливий аромат дзя бін з ослячим м’ясом. Він не міг його ні з чим сплутати. Коли його батько ще був живий, Чень Ґон мав можливість спробувати їх пару разів. Проте, коли він помер, мачуха оселилась в їх домі із своїми дітьми та вигнала його. Він заробляв лише кілька мідяків*, тягаючи мішки рису кожен день і він ненавидів те, що навіть якби він порізав цей дзя бін на половину, то в нього б все одно не вистачило грошей. Як він міг дозволити собі щось подібне?

 

[Мідяки або ж мідні гроші（铜钱）— найменша грошова одиниця в стародавньому Китаї. Також знані, як мідні монети.]

 

Глянувши ще раз, він побачив, що біля чоловіка лежав ще один згорток з чимось всередині.

 

　　

 

А це значило, що в нього був ще один дзя бін.

 

 

　　

 

Чень Ґон не єдиний це помітив, двоє інших жебраків також прийшли глянути та почали кричати: «Гей! Ти хоч питав чи згодні ми, щоб ти жив тут? Цей храм надто малий для таких кількості людей. Збирай свої речі та йди звідси!»

 

 

　　

 

Чень Ґон знав з якою метою вони почали сварку. Він мовчки пішов до місця, де зазвичай спав. Поправивши солому, він наполошив вуха і все ще краєм ока поглядав на дзя бін з ослячим м’ясом.

 

 

 

 

Чоловік у сіро-білому ласкаво промовив: «Мені також нема куди йти, тож побачивши, що тут було ще трохи місця, я вирішив перепочити тут. Якби цей брат зробив мені невеличку послугу, я був би дуже вдячним.»

 

 

 

 

Один з жебраків відповів: «Ти можеш відпочити тут, просто віддай все що маєш нам!»

 

 

　　

 

Зі сторони Чен Ґона почувся зневажливо-насмішливий голос: «Мені не потрібні твої пожитки. Якщо заплатиш їжею, то я розберусь із цими двома!

 

 

 

Жебрак одразу ж розлютився: «Чень-да*, що ми тобі зробили, чому ти не можеш просто не заважати!»

 

 

[Чень-да（陈大/陈大郎）— буквально “старший Чень”, ймовірно використовується, бо він був старший сином в своїй сім'ї.] 

 

Чень був скоріше молодшим. Йому було лише шістнадцять та він не був кремезним, але його гнучкість із витривалістю були й справді видатними, разом із майже нелюдською стійкістю духу, що була глибоко закарбована в його кістках. Якби не це, він би ніколи не отримав домінуючу позицію, прийшовши пізніше інших, та маючи найбільшу ‘територію’ в храмі.

 

 

　　

«То й що? Тільки ви маєте право говорити?» — Чен Ґон ліниво протягнув.

 

　　

 

Навіть попри те, що вони були всього лише жебраками, але всі жебраки в місті знали одне одного й тримались разом. Ще й те, що їх було двоє проти одного додавало сміливості, їм було зовсім необов'язково слухатись Чень Ґона.

 

　　

 

 

Той жебрак більше не сперечався з Чень Ґоном. Натомість, він випростався та потягнувся до дзя бін чоловіка в сірому: «Та до біса! Просто віддай все! Хочеш лишитись? Що ж, я, Лай є-є*, той, хто вирішуватиме!»

 

 

[Лай є-є（赖爷爷）— дослівно ‘дідусь Лай’, може ще означати ‘старий Лай’.]

 

Проте, ще не встигши дотягнутися до їжі, хтось схопив його зап’ястя. Жебрак вибухнув люттю: «Ченю-да! Ти знову суєш свого носа в чужі справи! Чи бажання поїсти тобі теж поперед горла стає?»

 

　　

 

 

Чень Ґон простягнув руку та забрав собі дзя бін: «Я теж голодний. Чому ви не спитали мене?»

 

 

 

 

Одразу після цього він розірвав паперовий згорток та відкусив шматок дзя біну, переможно промовляючи: «Я вже відкусив. Все ще хочете?»

 

 

　　

 

Жебрак кинувся на Чень Ґона, а той у свою чергу заховав згорток в одежу. Двоє зчепились, готуючись почати розмахувати кулаками. Невдовзі під’єднався і третій жебрак, розпочинаючи бійку. Чень Ґон аж ніяк не був ані сильнішим, ані вищим вижчим за них двох, але його секрет полягав в тому, що він зовсім не боявся боротись ціною свого життя, мов дикий звір.

 

 

　　

 

Зарядивши ногою в живіт одному з жебраків, Чень Ґон плеснув в долоні та випалив: «Я достатньо натерпівся! Завжди прискіпуєтесь до дрібниць тільки тому, що прийшли перші! І не думайте, що я ніколи не помічав ваших плювків в моїй їжі! Хочете бійки? Тоді вперед! В мене немає що втрачати. В найгіршому випадку я можу втратили лиш життя. Заберіть, якщо посмієте!»

　　

 

 

 

 

Ця безрозсудність налякала його опонента. Після слів Чень Ґона, він глянув на свого цімбора, що розвалився на підлозі, без можливості піднятись. Розуміючи ситуацію, що склалась, він підпер руками пояс та вмить зник із поля зору.

 

 

 

 

Бачачи, що його цімбор втік, інший жебрак не наважився продовжувати бійку. Він схопився за живіт, стонучи від болю, а тоді кульгаючи пішов, бурмочачи різні образи собі під ніс, як от: «Покидьку, чекай відплати!»

 

 

 

 

Чень Ґон вийняв дзя бін з внутрішніх одеж, котрий ще не доїв, та ще раз вкусив, після цього промовивши із видимим задоволенням: «Непогано! Ти купив їх з крамнички Лі в південному місті? М’ясо добре жується і все ще гаряче. Воно майже обпекло мені язика!»

 

 

 

Він відчував, що та бійка справді була варта шматочка цього ослячого м’яса. В будь-якому випадку, ці двоє муляли йому очі вже довгий час. Було б чудово, якби він міг забрати весь цей храм собі після сьогоднішньої бійки.

 

 

 

Не бачачи реакції, він знову звернувся до чоловіка в сірому: «Агов! Я задав тобі питання. Дурня граєш?»

 

　　

 

Той нарешті підняв голову: «Ти побився з ними, не боїшся, що вони повернуться заради помсти?»

 

 

　　

 

Тільки зараз, Чень Ґон зрозумів, що у цієї людини була якась проблема з очима. Його очі виглядали пустими, а коли він дивився на співрозмовника, то його погляд ніби проходив крізь нього.

 

 

 

Коли він глянув нижче, то побачив бамбукову палицю поруч з ним, нарешті його осяяло: “То він не тупий, а сліпий.”

 

　　

 

Він цокнув язиком, пирхнувши: «Чи боюся? Я ніколи нічого не боявся! Просто глянь на них! Що вони зможуть зробити?»

 

 

 

Чень Ґон оглянув чоловіка з ніг до голови: одяг його був грубим, ані матеріал, ані стиль не були чимось видатним; єдине, що кинулось йому в очі це обличчя.

 

　　

 

Чесно кажучи, він більше нагадував якогось вченого, що відправився у подорож, а не безхатька.

 

　　

 

«Як тебе звати? Ти не виглядаєш, як людина, що зводить кінці з кінцями. Чому ж ти тут? Навіть пацюки не хочуть рити нори в подібному місці!»

 

 

　　

 

Чоловік в сірому кивнув, посміхнувшись: «Мене звати Шень Цяо. Через хворобу в мене не лишилось грошей, тож мені довелось шукати безкоштовний прихисток на кілька днів. Я повернусь додому, як тільки назбираю потрібну суму. Велике дякую за те, що прогнав тих людей для мене. Чи можу я дізнатись, як тебе звати?»

 

 

 

Те, що сказав Юшен Янь було лише половиною правди, проте він і цьому не міг довіряти на всі сто. Однак, Шень Цяо не було куди йти, окрім як на Сюань Дов, тож обдумавши все, він вирішив спочатку піти подивитись що відбувається на Сюань Дов.

 

 

　　

Верхів’я Сюань Дов було на кордоні з Північною Джов та Південною Чень. Щоб потрапити туди, звідси було два шляхи. Перший це пройти весь шлях на південь та повернути північніше після досягнення території Південної Чень, він був обхідним, а другий був прямувати одразу на схід, що був ближчим й зручнішим.

 

 

 

Шень Цяо обрав останній.

 

　　

 

Попри те, що в світі був гармидер, району Фу Нін не довелось надто перейматись і жодних великих катастроф не ставалось, тож він видавався доволі спокійним та заможним, ніби недоторканий острівець серед хаосу. Як Шень Цяо й сказав, в нього не було вибору, окрім як спочатку осісти тут, піднабратись сил та трохи підзаробити.

 

 

 

 

Його зір відновлювався повільно, але хоча б був якийсь прогрес. Впродовж дня, з достатньою кількістю світла, він міг бачити нечіткі обриси. В порівнянні з непроглядною темрявою, коли він тільки отямився, це вже було набагато краще.

 

 

 

 

Чень Ґон присів: «Як забажаєш. Моє прізвище — Чень, ім’я — Ґон, але можна просто Чень-да. Я тільки що з’їв один з твоїх дзя бін, можеш вважати це податком за нічліг. А так, як я ще допоміг тобі позбутися цих двох, то завтра ти маєш мені заплатити трьома дзя бін!»

 

 

　　

 

Шень Цяо засміявся: «Звісно.»

 

　　

 

 

Бачачи, як швидко той погодився, Чень Ґону здалось це дещо підозрілим: «Хіба не ти казав, що в тебе не лишилось ані копійки? Тоді де ти візьмеш гроші для ще трьох дзя бін?»

 

 

　　

 

Шень Цяо відповів: «Я завжди можу заробити ще!»

 

 

 

Чень Ґон посміявся з його слів: «Ти? Я чув, що науковці можуть бути бухгалтерами або писати листи для інших, але як ти зможеш писати, не бачачи? Чи ти збираєшся носити мішки з рисом, як я? Я повторю: три дзя бін і ні одним менше! Навіть не думай, що можеш хитрувати. Спитай у будь-кого, я, да-Чень, може й нікуди не годжусь, але навіть демони не наважаться битись зі мною! Якщо не дістанеш мені три дзя бін завтра, то вимітайся звідси та харчуйся повітрям!»

 

　　

 

Шень Цяо мав добру вдачу, тож навіть після таких слів, він не тільки не розізлився, а й погодився з посмішкою.

 

 

 

Занедбаний храм й справді був таким: протяги зовсім не тримали воду, а жодне вікно не було в хорошому стані. Проте, там було багацько опор, а на додачу ще й алтарі, що можуть заблокувати вітер, а також кільки стогів сіна та дрова, котрі приніс і звалив у купу Чень Ґон: перше було замість ковдри для боротьби з вітром, а друге для того, щоб спалити та трохи погрітись. Але, все це він беріг для себе. Зараз же, коли Шень Цяо був готовий йому ‘робити пропозиції’, він неохоче пожертвував трохи сіна та дров. 

 

 

 

Побачивши, що Шень Цяо, на його здивування, був повністю підготований, навіть маючи у своїй в'язці старий одяг, щоб використати, як ковдру, Чень Ґон міг лише голосно кашлянути.

 

　　

 

Ті двоє жебраків й досі не повернулись, можливо, знайшовши собі інше місце. Без краплини сорому, Чень Ґон забрав одяг, що ті використовували, як покривало. Трохи принюхавшись, він відчув сморід, кинув назад, затиснувши губи, та просунувся ближче до вогню.

 

　　

 

Спочатку, він хотів забрати речі в Шень Цяо, але дещо подумавши, він відчував, що варто почекати до моменту, коли ця людина провалиться з його ‘пропозицією’ завтра.

 

 

　　

 

З цією думкою він не помітив, як заснув. 

 

 

 

Чень Ґон прокинувся рано наступного ранку, плануючи піти до рисового магазину, як зазвичай.

 

　　

 

Він подивився навколо, та Шень Цяо не було. Він побачив лиш купу соломи із вм’ятиною від тіла людини, що там спала, та купку темного попелу, що нагадував про недавно спалене багаття.

 

 

 

Чень Ґона це не сильно турбувало, тож він попрямував до рисової крамниці. Він не вірив, що Шень Цяо може принести три дзя бін сьогодні, бо, якби в нього були зайві гроші, то який сенс жити в подібному місці, в котре навіть примари б не завітали. Більше того, Шень Цяо був не тільки слабким, а й сліпим. Хто б його прийняв на роботу?

 

　　

 

Вечоріло, Чень Ґон думав про себе, тиняючись занедбаним храмом: “Тільки посмій повернутись з пустими руками, інакше я поб’ю тебе так, що рідна мати не впізнає!”

 

 

 

Перед тим, як він увійшов крізь ворота, він відчув знайомий запах. 

 

 

Схоже, що звук його кроків привернув увагу Шень Цяо, тож він підняв голову та посміхнувс
я: «Ти повернувся.» 

　　

 

«Осляче м'ясо…» — з похмурим виразом обличчя, Чень Ґон зміг видати лише це, отетерівши. 

　　

 

А все тому, що він побачив три дзя бін з ослячим м'ясом, загорнуті у папір та акуратно покладені на стог сіна, де він спав учора.