Частина 3

— Окадо-кун, що сталося? Ти виглядав мертвим під час роботи сьогодні, — сказала Ріко-чан-сан, і в її голосі прозвучало занепокоєння.

— Ріко-чан-сан, ти коли-небудь дихала вогнем? — запитав я.

— Га? Вогнем?

— Сьогодні перед роботою я дихав вогнем…

Ріко-чан-сан спантеличено подивилася на мене. Здавалося, вона не дуже розуміла, що я говорю. Я припустив, що цього слід було очікувати. Якби хтось сказав мені те саме, я б подумав, що він, можливо, божевільний.

— З тобою все гаразд? — запитала Ріко-чан-сан.

— Мабуть, так, — сказав я.

Навіть після роботи, коли ми разом йшли дорогою, Ріко-чан-сан все ще хвилювалася. Певно, моє обличчя мало жахливий вигляд.

— А, мені сюди. По дорозі додому треба ще черепаху купити, — сказав я.

— Черепаху? — Ріко-чан-сан зробила такий вираз обличчя, ніби хотіла сказати, що більше не розуміє мене. — Можна мені з тобою?

— Ні, все гаразд.

— Я вільна, ти ж знаєш.

— Ні, це... Я хочу вибрати черепаху сам.

Я став дуже перебірливим, коли справа доходила до рептилій. Мені було цікаво, чи нормально бути таким.

 

 

 

 

Коли я повернувся додому, мама здивовано підвищила голос.

— Такуя, що це таке? — запитала вона. Такою була її реакція, коли вона побачила сина, який прийшов додому з акваріумом, черепахою і різними інструментами, необхідними для догляду за нею.

— Відтепер я буду піклуватися про цю черепаху, — сказав я, тримаючи її так, щоб мама могла її бачити.

Мама застогнала, приклавши руку до чола, наче їй паморочилося в голові. — Ти ж не збожеволів?

— Я в порядку, в порядку.

Поки мама бурчала і скаржилася, я поставив акваріум із водою в кутку вітальні.

— Ти останнім часом якийсь неспокійний — сказала вона.

Насправді я був домувальником людиною домашнього типу, з тих, хто проводить більшу частину дня вдома, якщо не має чим зайнятися. Завдяки Мамідзу я став частіше виїжджати кудись і щось робити.

— Цікаво, чи означає це, що ти почуваєшся краще, — зітхнувши, сказала мама.

Можливо, зі сторони здавалося, що я нібито став жвавішим після зміни релігії чи чогось подібного. Однак правда була іншою.

 

 

 

 

— Ого, — сказала Мамідзу, і її очі заблищали. — Це черепаха!

Чи можна було приносити черепаху в лікарняну палату? Ні, як би я про це не думав, не можна, але... я поклав її в сумку і проніс туди.

— Дивовижно, ти пам'ятаєш! — сказала Мамідзу.

— Я нарешті отримав зарплату з підробітку, — відповів я.

«Але хіба Мамідзу не єдина людина у світі, яка так радіє черепасі?» — подумав я.

— Гей, гей, яке у неї ім'я? — запитала Мамідзу.

— Ім'я? Черепаха є черепаха — просто відповів я.

— Ти це серйозно…?

— Ага.

— Цього не може бути! — сердито вигукнула Мамідзу. Щаслива, сердита, вона, як завжди, була неспокійною людиною.

— Навіть Нацуме Сосекі^[6.1] назвав свого кота «кіт», не давши йому імені, — сказав я. — Цей парубок не проти бути «черепахою».

— Ти ж не Сосекі, Такуя-кун! Ти ніколи не навчався за кордоном, у Лондоні, і ніколи не хворів у храмі Сюдзен!

Мамідзу зналась на дивних речах.

— Ну, тоді назви ти, Мамідзу, — сказав я, вважаючи це обридливим.

— Га? Можна? Можна? — Мамідзу здавалася щасливою.

— Я передбачаю, що у тебе буде гарне відчуття імен.

— Каменосуке^[6.2].

— Ти не маєш жодного відчуття імен! — я був вражений тим, наскільки це було жахливо.

— Добре, правда? Мило ж, Каменосуке?

Здавалося, що «Каменосуке» закріпилося в голові Мамідзу як ім'я черепахи. І так, мій домашній улюбленець мого дому отримав вдале ім'я⁴.