Частина 3

— Яка вона? Ватарасе Мамідзу.

Наступного дня після школи ми з Каямою їли морозиво перед крамницею, коли він раптом поставив мені це запитання. Він заплатив за моє, ніби в нагороду за те, що я зробив. Я мимоволі пригадав події попереднього дня, коли підносив морозиво до рота.

— Ну, вона дійсно гарна?, — відповів я, подумавши, що Каяма питав зовсім не про це.

— Як її хвороба? — запитав він.

— Хто знає? — сказав я, хоча й сумнівався, чи можна говорити щось подібне. — Каяма, знайомий із нею?

— У минулому - трохи, — неоднозначно відповів Каяма.

— Якщо подумати, її батьки розлучені? — запитав я, тому що мені було трохи цікаво.

— Так, напевно, — сказав Каяма. — Раніше її прізвище було Фукамі.

Ми не могли їсти морозиво вічно, тому після цього рушили на станцію і сіли на потяг.

Було лише одне вільне місце, тож я сів. Каяма звисав з ручки й мляво дивився у вікно.

— У мене є ще одне прохання, — сказав він.

За вікном пропливали зелень дерев і житлові квартали.

— Ти можеш зустрітися з нею ще раз?

— Га?

— Запитай її, коли вона піде на поправку.

«Що цей хлопець несе?» — здивувався я. Я був збентежений вже тоді, як він попросив мене повернутися до тієї лікарняної палати, але тепер я не мав жодного уявлення, про що він думає.

— Спитай її сам, — втомлено промовив я.

Під час цієї розмови потяг прибув на зупинку Каями.

— І не говори про мене Ватарасе Мамідзу, — із цими останніми словами Каяма зійшов з потяга і пішов, не озираючись.

— Гей, зажди. Про що ти взагалі? — крикнув я йому в спину.

Наступної миті двері з шипінням зачинилися, що нагадувало випускання вуглекислого газу з напою, і потяг рушив.

... Як завжди, я не міг зрозуміти, про що він думає.

До моєї станції було ще трохи часу. Мені дивно хотілося спати. Я заплющив очі, відкинувшись усім тілом на спинку сидіння і незабаром знепритомнів.

Коли я прийшов до тями, потяг прибув на кінцеву станцію. Вивіски немодних на вигляд кав'ярень і приватних книгарень вишикувалися вздовж станції, а перед ними лежала тиха картина, що личить кінцевій станції провінційного містечка, із зеленими кольорами напів-обрізаних придорожніх дерев. І тут я одразу ж пригадав.

Це була станція, де знаходилася лікарня Ватарасе Мамідзу.

Це було за сім станцій від мого дому. Я заїхав на потязі надто далеко. Голос оголосив: «Потяг повертається». Немов гнаний цим оголошенням, я вийшов на платформу і побачив, що на цій станції є крамниця. Мою увагу привернули ряди солодощів Покі на її вітрині. Палички з мигдалем, про який згадувала Мамідзу, теж були там. Не встиг я озирнутися, як покликав стареньку, що працювала в магазині, і попросив у неї одну пачку. Я поклав простягнутий мені продукт у сумку і попрямував до каси.

«Що ж, якщо вже я, заїхав аж сюди, то, мабуть, можу взяти хоча б кілька Покі», — подумав я.

Коли я зайшов до палати, Ватарасе Мамідзу там не було.

Її ліжко було вільним.

— Ватарасе Мамідзу пішла на огляд, — сказав хтось.

Я поспішно обернувся в той бік, звідки пролунав голос, і побачив привітну на вигляд літню пані, яка перебувала в тій самій лікарняній палаті.

Вона не знала, коли повернеться Мамідзу, але оскільки я пройшов весь цей шлях, то вирішив трохи почекати.

Снігова куля лежала на тумбочці біля ліжка.

Я взяв її в руку і потряс таким самим чином, як це робила вчора Мамідзу.

Усередині снігової кулі падав сніг. Відчуваючи, що в сніговій кулі захована якась таємниця, я деякий час вглядався в неї. Звичайно, скільки б я не дивився, нічого в ній не змінювалось.

Я, як навіжений, намагався безперервно трясти снігову кулю. Усередині здійнялася хуртовина. Захопившись, я труснув нею з усією силою кілька разів.

Але не зміг її втримати.

Снігова куля вислизнула з моїх рук і впала. Вона впала прямісінько донизу і розбилася об підлогу лікарняної палати.

Тріск!

Пролунав різкий звук.

«Що я накоїв…», — безнадійно подумав я.

— О, це ти, Такуя-кун.

Голос Мамідзу пролунав у мене за спиною, і я здивовано обернулася.

Це був найгірший момент.

— Ах.

Трохи запізно вона помітила уламки скла біля моїх ніг. Уламки снігової кулі, розбиті на шматки і розкидані по підлозі. Я чітко бачив, як насуплювалося її обличчя.

— З тобою все гаразд? Такуя-кун, ти поранився? — запитала вона, підбігаючи до мене з засмученим виглядом.

— Зі мною все гаразд, але... мені дуже шкода, — сказав я. Не знав, що ще міг сказати.

Мамідзу простягнула руку до уламків скла.

— Ай! — скрикнула вона.

Здається, вона порізала палець. Через кілька хвилин червона рідина пробилася крізь шкіру і витекла назовні.

— Заспокойся, — поспішно сказав я. — Я зараз принесу тобі пластир. Усе приберу, тож залишайся у своєму ліжку.

Мамідзу мовчки заповзла на ліжко й сіла, притулившись спиною до стіни.

Я приніс з медпункту пластир і передала його їй. А потім мовчки зібрав уламки скла.

Прибравши більшу частину безладу, я пішов викинути скло у смітник біля лікарняної палати.

Коли я повернувся, Мамідзу байдуже дивилася на вміст снігової кулі. Вона тримала в руках те, що від неї залишилось — лише основа і мініатюрний зруб, на який більше не падав сніг.

— З цим нічого не поробиш. Усе, що має форму, врешті-решт ламається... Це так само, як не існує істот, які не вмирають, — вона поклала предмет, який тримала в руці, на тумбочку біля ліжка. — Може, це й на краще. Те, що вона зламалася, — сказала вона.

Її голос звучав так, ніби вона придушувала свої емоції.

— Чому ти так кажеш? — запитав я, хоча саме я розбив снігову кулю.

— Тому що мені здається, що зможу померти з більшим полегшенням, якщо не матиму нічого, що було б важливим для мене, — сказала вона. Це була дивна відповідь, для мене. — Скажи, Такуя-кун, як гадаєш, скільки мені ще залишилося жити?

Навіть попри те, що вона спитала мене, я не зміг нічого відповісти. Чесно кажучи, я не чув про випадки, коли люди з люмінесцентною хворобою жили довго. Але принаймні на вигляд вона зовсім не була схожа на людину з невиліковною хворобою.

— Не знаю, — відповів я, переставши думати про це.

— Моя очікувана тривалість життя дорівнює нулю, — сказала Мамідзу. Її голос був безвиразним. — Я наче привид. Приблизно в цей же час минулого року мені сказали, що мені залишився рік, і рік пройшов як зазвичай... Насправді я вже мала б бути мертвою. Попри це, я цілком здорова. Цікаво, із чим би це могло бути пов'язано?

Вона говорила так, ніби це стосувалося когось іншого.

«Чому вона говорить це мені, людині, з якою тільки-но познайомилася?» — подумав я.

— Цікаво, коли я помру? — сказала вона дивно яскравим тоном.

У цей момент десь всередині я відчув хвилювання.

Я не знав, чому почувався таким пригніченим. «Що це за відчуття?» — запитував я себе. Навіть подумавши про це, я не міг зрозуміти, що ж воно таке.

 

 

 

 

Навіть повернувшись додому, я все ще думав про Ватарасе Мамідзу. Я ліг у кутку вітальні, перед буцуданом^[3], і продовжував думати.

Я не розумів. Не розумів, що відбувалося в неї в голові . Скільки б я про це не думав, я не міг навіть здогадатися.

Вона була ще підлітком.

Більшість людей відчувають розпач, коли на них очікує смерть. Вони стають песимістами. Їх охоплює безвідрадний сум. А потім вони приймають свою долю і страждають від почуття безсилля. Вони стають майже старечими. У мене навіть виникло відчуття, що так було, коли моєму дідусю минуло вісімдесят і він помер.

Але те, як Мамідзу говорила, звучало для мене так, ніби вона з нетерпінням чекала смерті.

«Чому так?» — дивувався я.

А потім, тому що мені захотілося, я запалив пахощі і подзвонив в той предмет, схожий на чашу з металу, назви якої я не знав.

Перед буцуданом висів портрет моєї старшої сестри, усміхненої у матроській формі.

Окада Мейко. На момент смерті їй було п'ятнадцять років.

Моя старша сестра, яку збила машина і вона померла, коли я був у першому класі середньої школи.

Тепер, коли я подумав про це, я став першокурсником у старшій школі, як і Мейко, навіть не усвідомлюючи цього.

«Як це було, коли померла Мейко?»

«Якими були її останні думки?»

Я раптом подумав про ці речі.

«Гей, Мейко».

«Я познайомився з людиною, на ім'я Ватарасе Мамідзу. Вона здається тендітною, але, схоже, зовсім не боїться смерті».

«Але ти це й так уже знаєш. І все одно».

«Що ти в ту мить відчувала, Мейко?» — запитав я її тихо, але відповіді від моєї старшої сестри на фотографії не було. Утім, цього слід було очікувати.

Настав час спати, і хоча я заліз у ліжко у своїй кімнаті, тієї ночі мені не вдалося заснути. Чомусь обличчя Ватарасе Мамідзу виринало в моїй уяві і ніяк не зникало.

«Цікаво, коли я помру?»

Її голос усе ще звучав у моєму мозку. Як рядок у пісні, яка мені подобалася, або одна з тих дивних рекламних пісень, що застрягли в моїй голові, її голос повторювався нескінченно.

 

 

 

 

Наступного дня, коли я прийшов до школи і відкрив сумку, з неї випала коробка паличок Покі з мигдалем.

«Що мені з ними робити?» — подумав я.

Відтоді, як це сталося, я втратив свій шанс подарувати їх Мамідзу.

Після довгих роздумів і переживань я вирішив ще раз зайти в ту лікарняну палату дорогою зі школи, щоб віддати їй.

Я навіть думав, як мені навідатись до неї ще раз.

Подумав про те, що, можливо, створюю проблеми, відвідуючи лікарняну палату день за днем, і про те, що Мамідзу, можливо, не захоче більше ніколи бачити мого обличчя після того, як я зламав щось настільки цінне для неї.

Тепер, коли я подумав про це, мені стало ніяково. Було б краще, якби вона тоді розсердилася на мене. Мені було б легше, якби вона просто зірвалася і виплеснула свою злість на мене. Я відчув неприємний біль у животі.

Чому я намагався зблизитися з нею, аж до того, що довелося пережити ці почуття?

«Навіть мені це здалося дивним. Цікаво, навіщо я це роблю», — подумав я.

Напевно... Ні. Я впевнений, що це тому, що вона була схожою на мою старшу сестру Мейко.

Не те щоб у них були подібні обличчя. Їхні характери також були дуже різними. Але, хоча я не міг передати це словами, у них було щось схоже. Найближчим способом описати це було б те, що атмосфера навколо них була схожою. Тоді Мейко була схожа на Ватарасе Мамідзу.

У смерті моєї сестри було щось, чого я ніколи не міг зрозуміти.

У мене з’явилося відчуття, що можливо я зможу зрозуміти це, якщо проведу час із Мамідзу.

Я зупинився перед палатою і зробив глибокий вдих. Я глибоко вдихнув і ретельно видихнув.

І тоді я нарешті загартував свою рішучість і увійшов.

Як і першого разу, коли я прийшов сюди, Ватарасе Мамідзу лежала на найдальшому ліжку в цій спільній палаті. Я побачив, що вона схилилась над блокнотом і щось пише. Це був новенький блокнот B5. Він був розгорнутий на лікарняному столі, до якого були прикріплені довгі тонкі валики, і вона щось зосереджено писала в ньому. Побачивши збоку її серйозне обличчя, важко було покликати її. Я на мить завагався. А потім, ніби відчувши мою присутність, вона помітила, що я тут, і підняла очі.

— Якщо ти тут, то мав би щось сказати, — сказала вона.

Вона дивилася на мене з цікавим виразом обличчя.

— Що пишеш? — запитав я.

Вона мала звичний вигляд. Відчуття, яке я відчув вчора, коли ми розлучилися, небезпечне відчуття, що вона от-от зламається, варто лише її торкнутися, зникло. Попри це, ні, можливо, саме завдяки цьому, я відчуваю якусь дистанцію між нами.

— Це таємниця, — вона підняла блокнот корінцем до мене, ніби приховуючи його вміст.

— Гаразд, — сказав я.

Ну, можливо, це був щоденник або щось подібне. Я не став продовжувати розмову на цю тему і обережно поклав принесені мною Покі на стіл.

— Ого, це ж палички з мигдалем! — Мамідзу підхопила Покі з блискучими очима. — Можна мені скуштувати? — запитала вона мене. Коли я кивнув, вона обережно відкрила упаковку і з легким хрускотом відкусила одну з паличок. — Вони зовсім не схожі на звичайні, — сказала вона.

Я здивувався, чому вона так радіє, бо вона весело посміхалася.

— Я тобі трохи розповім, — сказала вона.

На мить я не зрозумів, про що вона говорить, але швидко збагнув, що вона має на увазі блокнот.

— Я складаю список справ, які хочу зробити перед смертю.

Це... щось, що я вже десь чув. Перш ніж померти, ви озираєтеся на своє життя і, зрештою, завершуєте те, що залишили недоробленим, і виконуєте свої бажання. «Це звичайна історія», — подумав я. Такі речі, як емоційні возз'єднання або бажання зустрітися з відомими людьми.

— Знаєш, під час вчорашнього обстеження я запитала у лікаря. «Скільки мені залишилося жити?». А він зробив важкий вираз обличчя і сказав щось на кшталт: «Я точно не знаю, але, здається, Ви проживете ще пів року». Нікчемний лікар, хіба ні? Цікаво, що він думає про людські життя? Так чи інакше, я подумала, що могла б використати дорогоцінний час, який мені залишився, із максимальною користю.

Мамідзу сказала все це одним подихом, а наступної миті трохи насупилася. — Але знаєш, я думаю, що це все ж таки неможливо.

— Чому? — запитав я.

— Я не можу вийти на вулицю. Розумієш, мій стан дуже поганий. Мені сказали, що мені суворо заборонено виходити.

У цей момент мені раптом дещо спало на думку.

Це зовсім не викликало захоплення.

Я просто хотів знати.

Що було написано в тому блокноті?

Чомусь мені було дуже цікаво.

Що Ватарасе Мамідзу хотіла б зробити перед смертю?

— Дозволиш мені допомогти тобі з цим? — несподівано вигукнув я.

Мамідзу здивовано озирнулася на мене. — Чому?

— Я хочу, щоб ти дозволила мені загладити свою провину. За те, що розбив снігову кулю. Я знаю, що зробив те, чого не можна виправити. Але мені здається, що слова «вибач» недостатньо. Я відчуваю, що воно занадто слабке. Не знаю, як це правильно сказати, але... що б це не було, я зроблю все, якщо це те, що я можу зробити.

— Цікаво, чи це правда, — Після короткого мовчання Мамідзу знову відкрила рот. — Ти справді зробиш що завгодно?

Висота її голосу підвищилася на півкроку. Вона говорила так, ніби випробовувала мене.

— Безумовно. Обіцяю, — енергійно відповів я.

— Ах, — сказала вона. Вона витріщилася на мене, її очі раптово широко розплющилися. — Щойно мені спало на думку дещо хороше.

Мені було цікаво, що відбувається в її мозку, оскільки вираз її обличчя різко змінився. Її важкий вираз повністю змінився, і тепер він був схожий на хмарне небо, яке щойно прояснилося.

— Скажи, ти вислухаєш мене? — запитала вона.

У той момент я відчув щось на кшталт дивного передчуття.

«Якщо я буду слухати її далі, то вже не зможу повернутися назад, чи не так?» — подумав я.

... Попри це, немов притягнутий її поглядом, я дав їй просту відповідь.

— Що мені робити?

З цієї послідовності подій і почалися дивні стосунки між мною та Ватарасе Мамідзу.