Лівий командир зомбіфікованих летючих лисиць знову кинувся в атаку, та цього разу його зустріли чорні кігті Вей Сюня, гострі, мов лезо. Під цими гострими кігтями міцна та товста шкіра почвари не мала жодного захисту. Почувся пронизливий вереск – лівий командир, розміром з теля, був розірваний на шматки!
Ха…
У вухах лунало лише його важке дихання.
Серце Вей Сюня билося повільніше, але кожен наступний удар був все сильнішим. Наче куля, що проривалася крізь вузький отвір. Червона кров хлюпала навсібіч, а жага панувати й вбивати не вщухала. Воно пронизувало його розум, як шалений вітер, намагаючись знищити все.
Ха… Ха…
Звідкілясь у тілі дикою силою спалахнуло бажання вбивати, й Вей Сюня переповнила міць. Він ладен був негайно кинутися в бій, не міг дочекатися цього, поки не знищить усе живе!
– Ваа!
– Ваа, ваа, ваа!
Крики зомбіфікованих летючих лисиць пронизували повітря один за одним, було так голосно, що аж у вухах гуло. В очах чудовиськ спалахувало скажене криваве світло.
Вей Сюнь підніс пальці до вуст і лагідно притис їх до губ. На тлі блідих губ його чорні нігті виглядали звабливо й лякаюче водночас.
– Шшш, можна трохи тихіше? – спитав він, посміхаючись.
Наступної миті розірвані рештки лівого командира зомбіфікованих летючих лисиць були кинуті ним у бік дикого перцевого дерева.
Клац!
Крап-крап…
У зливу гілки й листя дикого перцевого дерева шалено тріпотіли. Більшість гілок було поламано, а корені – здерті, тільки половина ще якось трималась за щілини в скелях. Безліч ланцюгів обірвалося з брязкотом і разом із фалангами пальців зникли в гірському потоці.
Десятки пар очей засвітилися з залишок крони. Скуті зомбіфіковані летючі лисиці, схожі на обдертих немовлят, ховалися між гіллям, не зводячи очей з Вей Сюня.
– Ваа!
Понад десяток почвар кинулися на Вей Сюня, інші ж залишились серед гілля. Вони використовували свої багряні перетинчасті крила, утримуючи рештки тіла лівого командира, щоб почати його обгризати.
Та замість того щоб жувати і ковтати, їхні гострі зуби працювали, наче голка з ниткою – вони зшивали рештки свого ватажка. Потім, не вагаючись, вони відгризали власні тіла, залишаючи лише голови…
Коли Вей Сюнь розтерзав понад десяток зомбіфікованих летючих лисиць, тіло лівого командира зшили остаточно! “Новий” лівий командир мав на собі голови всіх своїх побратимів. Він розкрив свої перетинчасті крила, щоб знову злетіти – постійно сіпаючись і поступово втрачаючи рухливість. Його більше нагадувати важку гнилу ганчірку, просочену дощем. Однак він не нападав на Вей Сюня, а навпаки, рвонув вверх по скелі – це була спроба втечі!
– Втікаєш? Це вже занадто.
Кігті й ікла лівого командира були такі ж гострі, як і раніше. Він легко пронизував камінь, наче це був тофу. Схожий на обдерту, багряно-червону ящірку, він спритно дерся вгору, вже здолав понад десять метрів… Та попереду дорогу йому перегородила тінь.
У темряві можна було побачити лише відблиск демонічних криваво-червоних очей й білі клубки подиху в холодному дощі.
Хах…
– Ти ж залишишся? Побудеш трохи зі мною?
Під лагідним і витонченим голосом уся реальність лівого командира потьмяніла, і єдиним кольором, який він бачив, був багрянець.
Крап, крап.
Крап-крап, крап-крап, крап-крап…
Злива стікала кам’янистою гірською дорогою, розмиваючи калюжі крові. Лівого командира зомбіфікованих летючих лисиць більше не було – лише пошматована купа м’яса залишилась на стежці.
Кров розтікалася, потім змішувалась із дощовою водою. Уся гірська стежка перетворилась на руїну. Каміння, кущі, дерева – все було перевернуте, а навколо були розкидані мертві тіла летючих лисиць.
На скелі біля дороги, метрах у семи-восьми над землею, лишилася низка кривавих слідів від пазурів – саме тут Вей Сюнь застрибнув на виступ і зірвав лівого командира, що намагався втекти, вниз.
Його тіло аж кипіло від сили, і він отримав справжнє задоволення від польоту поміж карнизів та скель.
Звісно, за одну хвилину цього щастя він заплатив «ціну» у десять годин життя.
[Зворотний відлік смерті: 05:24:36]
[Зворотний відлік смерті: 03:56:28]
[Зворотний відлік смерті: ––]
– Обмін.
Вей Сюнь задихано обміняв щойно здобуті очки на час без жодних вагань. Примружившись, він задер голову і розтулив рота, ловлячи краплі дощу, щоб змити з горла присмак крові.
[Зворотний відлік смерті: 27:39:31]
– Обмін на базовий відновлювальний препарат.
Вей Сюнь знову заговорив. У глибині його очей, налитих червоним маніакального бажання, панувала моторошна холодна зосередженість. Ніхто б і не здогадався, що ще мить тому він у нападі люті розірвав лівого командира зомбіфікованих летючих лисиці на м’ясний фарш.
Кап… Кап…
Верхня частина одягу Вей Сюня була повністю розірвана, оголюючи бліде, виснажене тіло, що виглядало нездоровим. Темно-червоні візерунки, мов колючі пагони, спліталися довкола від його живота до ребер та вище. Густа й брудна кров текла з опущених рук, малюючи дуги вздовж його гострих чорних кігтів, що робило його схожим на дикого звіра.
Омиваючись дощем, Вей Сюнь недбало стирав з себе кров. Його бліда шкіра підійматися та опускалася в такт швидкому диханню, а гострі кігті залишали яскраво-червоні подряпини на тендітному тілі, виявляючи шаленство, яке все ще вирувало під маскою спокою.
Жорстоке, кровожерливе бажання все ще нуртувало в ньому, підбурювало, штовхало до того, щоб здатися, втратити контроль і злитися з силою, шляхом вбивств. всього та всіх.
Але для Вей Сюня такий стан – коли тіло переповнене силою, а воля тримається на останніх крихтах – був поразкою. Йому це не подобалося.
Бій, руйнування, винищення, самознищення – ніби магма, текли його кровоносними судинами. Його тіло шаленіло від сили, а виходу цьому шаленству не було. І, зрештою, ця сила прорвалася потоком назовні – змусила його зробити те, що він надто зневажав: втратити контроль.
– Ха…
Обличчя Вей Сюня було безвиразним, коли він простягнув руку і стиснув її. Жодного болю. Дивне відчуття втрати контролю ще не встигло зародитися, як уже розлилося тілом.
Він не мав права втрачати контроль над тілом. Від початку й до кінця Вей Сюнь залишався не підвладним шаленству демона, і був до моторошного спокійним.
Він висмоктав желеподібний базовий відновлювальний препарат до останньої краплі. Навіть упаковку затис у роті й прожував.
– Віднови легені.
[Назва: Базовий відновлювальний препарат]
[Функція: Відновлення конкретної частини тіла]
[Ціна: 150 балів]
[Примітка: Не смітіть у дикій природі. Упаковка також їстівна!]
150-бальний препарат одразу почав діяти. Зворотний відлік смерті повернувся до норми, а індекс психічного забруднення (SAN) перестав падати. Загалом було витрачено 250 очок, і значення SAN значно знизилося – чималі втрати… Та здобич Вей Сюня цілком це компенсувала.
[Біп! Випадкове завдання виконано!]
[Видача нагороди…]
[Ваша вельмишановна особа отримала реквізит: Вишиті туфлі Пінпін, просякнуті кривавим обурення]
[Ваша вельмишановна особа отримала реквізит: Щоденник Пінпін]
[Ваша вельмишановна особа отримала 200 балів]
[Прогрес відкриття мальовничого місця “Ліс на горі летючих лисиць”: 80%]
[Біп! Ви вбили лівого командира зомбіфікованих летючих лисиць. Прогрес заповнення енциклопедії: 3/4]
[Лівий командир зомбіфікованих летючих лисиць – піковозірковий монстр Високого рангу, що з’їв тіло переправників мерців Пінпін. За життя Пінпін це була її улюблена летюча лисиця. Вона оповита її лютою образою.]
[Ваша вельмишановна особа вбила лівого командира зомбіфікованих летючих лисиць і отримали ненависть короля зомбіфікованих летючих лисиць. Будьте обережні! Король мститиме до останнього подиху!]
[Біп! У вашої вельмишановної особи вже три предмети Пінпін. Прогрес у колекції: 3 / 9. Ви увійшли до головної гілки туру! Керівництво Туристичних Послуг радісно відзначає це й дарує вам 300 балів. Якщо вам вдасться зібрати всі речі Пінпін, ви отримаєте особливий титул!]
Що ж до поточної інформації Вей Сюня…
[Персональна інформація гіда]
[Кодове ім'я: ІІІ-9 (тільки в межах цього туру)]
[Ранг: Срібний ранг, п’ятизірковий (ранг ІІІ-9) 5⊹]
[Зворотний відлік до смерті: 27:38:11]
[Бали: 355]
[Індекс психічного забруднення (SAN): 55]
– Ще половина SAN залишилась. Я дійсно найкращий. Так добре себе стримував!
Вей Сюнь самовдоволено посміхнувся, і червоне світло в його очах поступово згасло. Зі зціленням ран і відновленням зворотного відліку, значення SAN більше не знижувалося. Стоячи над калюжею дощової води, він роздивлявся свій зовнішній вигляд.
Окрім гострих кігтів, пари довгих рогів, схованих серед волосся, та візерунків на животі, особливих змін було небагато.
Хоча… інші частини тіла також зазнали змін – практично непомітних. Наприклад, Вей Сюнь і в темряві бачив усе чітко. Під сильним вітром та дощем він також не відчував холоду, а тіло було сповнене сили.
Усі ці зміни були немов принадна приманка, що тягне просто до безодні в гонитві за силою.
Вей Сюнь пальцями розчесав скуйовджене волосся, намагаючись цим прикрити кінчики рогів, та залишився байдужим до візерунків, що звивалися на його животі.
– Ці кігті – той ще клопіт.
Струснувши рукою, наче намагаючись позбутися непотрібних кігтів, Вей Сюнь відразливо скривився, уже втомившись від них. Спершу він підняв кинджал кривавої помсти, який раніше жбурнув у воду, щоб змити брудну кров, та сховав його до кишені. Одразу після цього він кінчиком кігтя зачепив вишиті туфельки, що просякли дощовою водою і брудом, що викликало в нього ще більшу відразу.
Маленькі червоні вишиті туфельки були розміром із долоню. Атласна поверхня була м’якою й гладкою. На них були вишиті скорпіони, багатоніжки та інші представники «п'ятьох отрут». Вони виглядали напрочуд витончено. Взявши їх у руки, здавалося, що тримаєш хмаринку.
[Назва: Вишиті туфлі Пінпін, просякнуті кривавим обурення]
[Якість: Сценічний предмет (Вони можуть бути корисні тільки в цьому турі. Ви не можете винести їх за межі цього туру)]
[Функція: Невідома]
[Примітка: Вишиті туфельки, які Пінпін потай зшила власноруч – це ті ж самі туфельки, які вона мала б узути в день свого весілля. Шкода, що врешті-решт вона так і не вдягла їх.]
Окрім туфельок, в череві лівого командира зомбіфікованих летючих лисиць Вей Сюнь виявив тоненький зошит. Здавалося, він був зроблений із чиєїсь шкіри. Легкий, мов крильце цикади, він лишився неушкодженим ані дощем, ані кров’ю. Вей Сюнь струснув його – і той блиснув чистотою, ніби щойно виготовлений.
[Назва: Щоденник Пінпін (1 / 3)]
[Якість: Сценічний предмет (Він може бути корисним тільки в цьому турі. Ви не можете винести його за межі цього туру)]
[Функція: Отримання інформації]
[Примітка: Щоденник Пінпін містить записи про її минуле в різні періоди часу.]
Здавалося, щоденник було розірвано. Від нього залишилась лише невелика частина. Текст було написано особливим чорнилом, з використанням мініатюрних традиційних ієрогліфів, розміром із комаху. Вей Сюнь кинув погляд і пробурмотів:
– Як і очікувалося.
Щоденник стисло викладав історію Садиби Малого Дракона. На той час панувала смута, всюди точились війни. Після того, як генерал Лво Жонґван повів свою армію на захист фортеці Даґу і пожертвував собою заради країни, старійшина Ма з Сянсі вирішив привезти тіла героїв до їхнього рідного міста, щоб дати їм спочити з миром.
На жаль, Західний Хунань був гористим, а дороги – нерівними і крутими. Тим паче то був воєнний час. У горах кишіло розбійниками. Дорога, якою зазвичай ходили переправники мерців, опинилася в руках жорстоких банд. Старійшина Ма не міг дати їм ради, тож мусив шукати інші шляхи.
Гора Вулво вважалась забороненою місциною в Західному Хунані. Всі покоління королів Туси зводили там застави та пастки, щоб запобігти розкраданню їхніх могил та гробниць. Лише мешканці Закритого Селища, що сторожували ці території, знали безпечні стежки.
Тоді Пінпін, яка була очільницею того Закритого Селища, виступила проти загальної думки та пожертвувала своє село заради спорудження нової Садиби Малого Дракона, щоб той був притулком для переправників. Її вчинок спричинив ще більший спротив серед консервативних мешканців села.
Більша частина щоденника була списана чорнилом, але останню сторінку хтось списав божевільним, майже диким почерком. Вона була написана рідиною темно-червоного кольору, схожою на кров, і наскрізь просякла ненавистю та образою.
[Ніхто не зможе залишити гору Вулво, ніхто!]
З цим неповним щоденником Вей Сюнь – маючи певний досвід "словесної блювоти" – залишився дуже задоволений собою, вибудувавши приблизну картину того, що ж тоді насправді сталося.
Мистецтво переправлення мерців зазвичай передавалося чоловікам, а не жінкам. З якоїсь причини староста Закритого Селища передав його Пінпін, своїй єдиній доньці. Це викликало конфлікти в селі та невдоволення серед місцевих жителів. Та все ж Пінпін стала головою села, а її рішення заснувати Садибу Малого Дракона лише загострило суперечки.
У темну й вітряну ніч селяни вбили Пінпін. Але вона готувалася заздалегідь і була ще жорстокішою за них. Вона не лише винищила всіх селян, а й наклала прокляття: тіла мешканців не могли полишити Садибу Малого Дракона…
Так, Вей Сюнь підозрював, що ті гнилі трупи у дворі Садиби – це жителі Закритого Селища.
Можливо, Пінпін усе передбачила. Передбачила, що за сотню років група туристів переправить рештки старійшин хунаньської армії додому. Передбачила, що ті тіла спробують приєднатися, та це буде марно, бо прокляття перцевого дерева не дозволить їм покинути гору Вулво. Передбачила, що потрібно зробити, щоб їхні душі ніколи не знайшли спокій.
– Цікава дівчина, – Вей Сюнь видихнув. – Тільки от звірятка в неї напрочуд люті.
Якби ж тільки зомбіфіковані летючі лисиці не були такими лютими, вони б не понищили перцеве дерево під час битви. І не звільнили б купку трупів від їхнього покарання. Після всіх поворотів сюжету, Пінпін просто зобов'язана взяти провину на себе. Та й дерево вже доживало своє. Його не стане ще до світанку – вітер, дощ, грім і блискавка зроблять свою справу.
Це був єдиний шанс для мертвих за останні сто років. Перцеве дерево вже не могло завадити цілому натовпу напівзогнилих трупів.
Вей Сюнь, анітрохи не відчуваючи докорів сумління, переклав провину за знищення ландшафту на інших, запхав щоденник і вишиті туфельки собі до кишені, і, перекинувши на плече прапор гіда, кинувся наздоганяти свою групу туристів. За початку бою вже минуло тринадцять хвилин.
На щастя, його тіло мутувало достатньо, щоб він міг стрибати по горах наче та антилопа. В іншому ж випадку… Не факт, що він би встиг повернутися за ці кілька хвилин.
– Хм? Трупи можуть так швидко бігати?
Вей Сюнь не бачив і тіні трупів, доки не наздогнав туристичну групу. Вони наступали туристам на п'яти ще з тієї миті, як вони вийшли з Садиби Малого Дракона. Талісмани на перцевих деревах було знищено, тож мерців більше нічого не стримувало – з кожною миттю вони все наближалися до “переправників”.
Вей Сюнь заледве вловлював у дощовій темряві посвист стріл і дещо хаотичне биття в гонги. Схоже на те, що туристична група вже вступила в бій із мертвими!
– Протримайтесь ще трохи, ми майже дісталися до Лютої Дороги Кістяного Настилу! – закричала М’яо Фанфей, не в змозі приховати своєї нервозності та тривоги. – Як тільки ми до неї дістанемося, завдання буде виконане!
У руці вона тримала маленький темно-золотий гонг. Його корпус був розміром всього лише з її долоню, виглядав старим, але все ще блищав, як новий. Коли в нього били, звук лунав чисто й гучно.
Цей гонг відрізнявся від звичайного гонга, який надали Туристичні Послуги – той міг керувати лише одним дзянши за раз. Натомість маленький гонг М’яо Фанфей міг одночасно керувати всією групою!
Це була нагорода – реквізит, який вона отримала за те, що першою здогадалася опуститися на коліна й повести туристичну групу, щоб заспокоїти душі полеглих предків.
[Назва: Маленький гонг Ма М’яо-ер]
[Якість: Унікальна]
[Функція: Може керувати дзянши рангом нижче за пікозірковий Високий ранг. Максимум – двома одночасно]
[Примітка: Залишилося використань: 3/10]
М’яо Фанфей могла скористатися цим ним лише десять разів. Наразі вона била в нього вже тричі. Саме завдяки гонгу Ма М’яо-ер Джао Хонту встигав стримувати наступ гнилих трупів, що невпинно їх наздоганяли!
Минуло менш ніж десять хвилин після того, як ІІІ-9 залишив групу, перш ніж трупи нарешті їх наздогнали. Декілька десятків гнилих тіл були справжньою загрозою, особливо на вузькій і крутій дерев’яній дорозі. Туристична група не могла затримуватися тут, бо вже було 23:30 – глуха ніч. Вони мусили пройти Люту Дорогу Кістяного Настилу до 01:00!
Перед тим як вирушити з Садиби, туристи віддали більшу частину залишків своїх запаси кіноварі Джао Хонту та Хов Фейху. Керування ж дзянши тимчасово передали М’яо Фанфей. Юнак у хвості групи стиснув зуби й тримався з дивною спокоєм.
Кожна стріла була або вкрита кіновар’ю, або оповита заклинаннями. Кожен постріл у натовп трупів ефективно уповільнював їх. Джао Хонту самотужки стримував натовп мертвих, не даючи їм прорватися, користуючись перевагою вузької дороги!
Коли він змінював стріли, його місце займав Хов Фейху. У нього на руці був модифікований механічний арбалет, швидкість стрільби якого була помітно вища, ніж у звичайного лука. Сріблясті снаряди, схоже на те, були зроблені зі спеціального матеріалу – трупи, пробиті ними, розпадалися на шматки й більше не підіймалися!*
* Це дивний абзац, тому що автор, по невідомим мені причинам, дещо завуалював (практично зацензурив) опис звичайного ручного механічного арбалета. Ніколи раніше не звертав на це увагу, але це справді так. Автор, що досить типово для киту, періодично цензурить ті, чи інші речу (ну ви зрозуміли, але не тільки), але без особливого захоплення – зазвичай все досить прямолінійно, тому в цьому випадку я щиро здивований. Якщо вірити інтернету, це пов'язано з військовою цензурою, через яку є ряд слів, які внесені до фільтру вебсайтів, що може стати причиною перевірки або блокування роботи.
Саме завдяки тому, що ця пара залишалася в ар’єргарді, решта могли просуватися вперед з максимальною можливою швидкістю. Але коли вони дісталися до Лютої Дороги Кістяного Настилу, щось непомітно змінилося. Трупи раптом стали агресивнішими.
Один гнилий труп видерся крутими схилами, мов блідий розкладений павук на чотирьох кінцівками, і, перестрибнувши Джао Хонту та Хов Фейху просто з урвища, приземлився прямо біля решти туристичної групи… Все вийшло з-під контролю!
Яким би майстерним не був Джао Хонту в стрільбі, він міг випускати лише три стріли одночасно, а стріли з арбалета Хов Фейху теж були обмежені. Захищати команду від загроз з гірської дороги й водночас пильнувати небезпеки з боку схилу було неможливо. Якби вони залишалися тут і надалі, то опинилися б у смертельній пастці – оточені й атаковані трупами поодинці!
Ситуація була критичною. Вони переглянулися і, прикриваючи один одного, почали відступати, але, наздогнавши решту туристичної групи, з’ясувалося, що ситуація попереду ще гірша.
Гнилі трупи, які дерлися вгору по скелі, було не зупинити. Вони вдерлися в натовп і розділили членів групи.
Усі мусили битися й одночасно оберігати тіла позаду. На якийсь момент вибухнула какофонія з криків, бою й ударів у гонги, сповіщаючи про ще більший хаос!
У цей момент ніхто не приховував своїх сил. Плямиста змія М’яо Фанфей перетворилася на справжнього пітона. Одним розмашистим ударом хвоста вона зіштовхувала трьох-чотирьох трупів зі скелі, водночас прикриваючи Ши Тао.
Ван Пенпай виглядав переляканим, але його кругле тіло виявилося несподівано прудким. Він стрибав туди-сюди по дерев’яній дорозі, уникаючи мертвих, і навіть встиг підхопити Лінь Сі, коли той ледь не впав з дерев'яного містка.
Лінь Сі так сильно стискав губи, що вони закровоточили, але в його очах палав вогонь. Варто було йому намацати кишеню, як він дістав кілька метальних ножів і без вагань жбурнув їх в мерців. Його ножі, якби хтось приділив цьому увагу, не закінчувалися взагалі. Очевидно, Лінь Сі теж мав якийсь особливий титул.
Проте в бою він часто поглядав назад із тривогою й був неуважний, що ледь не вартувало йому життя.
Хов Фейху здогадувався, кого чекає Лінь Сі. Він і Джао Хонту стояли спина до спини, відбиваючись від хвилі мертвих. Стріли Джао Хонту летіли безперервно, тоді як Хов Фейху вже сховав арбалет і витягнув пістолет**.
** Сувора китайська цензура не дає кінцево дізнатися, що це за зброя, але враховуючи, що туристи мають обмежений простір для зберігання предметів у вигляді рюкзаків та сумок й невелику кількість патронів в магазині, то можу допустити, що Хов Фейху є власником короткоствольної зброї – пістолета або револьвера.
Бах!
Постріл рознісся горами, а гільза дзвінко впала на землю. Очі Хов Фейху залишалися холодними, та в душі він відчував дедалі більше тривоги. Кількість патронів в магазині залишалася невеликою.
Коли вже повернеться ІІІ-9?!
Він ніколи не думав, що так сильно чекатиме повернення гіда. Та й не тільки він – усі з групи відчували те саме. Зараз кожен бився окремо, хаотично, ніби вони втратили свій хребет.
Якщо так триватиме й далі, то трагедія неминуча!
– Аааа! Брате, врятуй мене!
Цей панічний крик пронизав темну ніч. Ю Хехвей, який досі відлякував мертвих спалахами своєї надприродної камери, не помітив, як один з гнилих трупів видерся ззаду по кам’яній стіні й наскочив на нього. Ю Хехвей оступився й врізався в роз’їдену корозією кам’яну стіну. Хоч він і втримався на ногах, але камера впала з рук!
Ю Хехвей тремтів від страху. Прикриваючи тіло за спиною, він спробував потягнутися до камери, що лежала на землі…
Проте труп, що наскочив на нього, спіткнувся і повалив його на землю.
Сильний сморід мертвечини викликав нудоту, і Ю Хехвей не розумів, що стікає по його щоках – дощ чи трупна рідина. Він розгубився, намагаючись захистити тіло за спиною, та з усіх боків тягнули його тягнули мертві просто в прірву.
Ці трупи хотіли залізти йому на спину й вирватися з гори Вулво разом із ним!
– Сяо Хвей!
– Брате, брате…
Ю Хехвея притисли до землі. Він напружено тягнув руки вперід, аж пальці судомило. І тільки-но він ледь не задихнувся від гнильного смороду, як теплий струмінь з тваринним запахом розвіяв холод і тяжкість мертвечини на спині!
– Сяо Хвей, сюди!
Ю Хеань, смертельно блідий, тримаючи шкіру старої рогатої худоби, намагаючись захистити Ю Хехвея, ховаючи його в обіймах. Шкіра все ще була з’єднана з головою: гострі вигнуті роги, схожі на нефрит, росли по обидва боки голови; очі були широко розплющені, подібні на мідні дзвони, були налиті кров'ю, виглядаючи надзвичайно люто.
– Муууу!
[Назва: Шкура старої жовтої рогатої худоби]
[Якість: Особлива]
[Функція: Одягни шкуру старої жовтої рогатої худоби, і він визнає вас за представника свого племені]
[Примітка: Ви ж знаєте, що воно таке, так? Ця шкура безкорисна для людей]
Ю Хехвей сховався під шкурою, і гнилі трупи, які шукали людину, миттєво втратили свою ціль. Вони або розгублено тупцювали на місці, або кидалися на інших. Ю Хеань тільки зітхнув із полегшенням, як наступної миті Ю Хехвей вирвався з-під захисту шкури, хапаючи камеру, і рвонув до мертвих.
Ю Хеань закричав у розпачі:
– Повернись, тобі що, жити набридло?!
– Мого дзянши вкрали!!!
Ю Хехвей закричав, панічно натискаючи кнопку затвора камери, навівши її на натовп мертвих. Яскравий спалах розпанахав ніч, мов блискавка, і трупи завили та кинулися врізнобіч. Ніхто не знав, звідки в нього взялася така відвага, але хлопець влетів просто в натовп і вихопив свого дзянши. Проте щойно він схопив його, як щось важке навалилося йому на спину – холодне, слизьке й мокре, від чого по тілу побігли сироти, а мозок наче вимкнувся на якусь мить.
– Позаду! – закричав Ю Хеань щосили.
Не зважаючи на небезпеку, він кинувся вперед зі шкурою на плечах й збив мерця з Ю Хехвея, зіштовхнувши того з дерев'яного містка. Проте сам він надто сильно розігнався, через що по інерції покотився до краю, де не було жодного поручня.
В одну мить більша частина його тіла вже висіла над урвищем, небезпечно розгойдуючись.
Мокрі слизькі дошки були абсолютно непридатні для опори – а він ще й тягнув на собі важкого мерця. Його душило, обличчя набуло синюшного відтінку, з-під нігтів виступила кров, але він не міг зупинити падіння. Його тіло невідворотно сповзало у глибоку прірву.
– Брате!
Ю Хехвей кинувся йому на допомогу, але щойно він збирався присісти, як гнилий мрець спробував кинутися йому на спину. Він відчайдушно закричав:
– Позбудься дзянши! Забудь про нього!
Ю Хеань щосили намагався піднятись, але нозі не було за що зачепитися! Дзянши усією своєю вагою тягнув його вниз, а холодні, наче задубілі руки вже залишили криваві сліди на шиї. Страх смерті змусив Ю Хеаня тремтіти, але щойно він подумав про те, щоб скинути дзянши в прірву, звідти, з-за спини, накотило глибоке, моторошне відчуття образи, заморожуючи його кров.
У ту мить він побачив, як червоне обурення обплело його і Ю Хехвея. Привиди нераціональні. Якщо він захоче позбутися дзянши, то і Ю Хехвей, і він сам загинуть болісною смертю!
– Не можна… Не можна його залишати…
Ю Хеань задихано промовив, на його посиніло-блідому обличчі застиг відчай, а губи тремтіли:
– Хвейхвей… іди швидше… візьми шкуру… і йди…
Якщо хтось і помре, то краще це буде тільки хтось один.
– Іди!
– Брате! Брате!!!
Ю Хехвей захлинався в сльозах, але все ще намагався його втримати, не збираючись тікати. Він навіть кинувся вперед, аби витягти брата. Але Ю Хеань уже лишився у хвості групи, а навколо ставало дедалі більше мертвих. Він зціпив зуби. Вперше на обличчі цього боягузливого, зсутуленого чоловіка з'явився рішучий вираз обличчя.
Його потріскані, шорсткі пальці, якими він вчепився в тріщини каміння, тремтіли й поступово розтискалися. Ю Хеань не наважувався дивитися вниз. Він не хотів помирати, справді не хотів помирати, але якщо він не прийме рішення, вони обоє загинуть.
Він заплющив очі й зціпив зуби, вже був готовий відпустити руки… Але саме в ту мить відчув, як хтось міцно хапає його за комір.
Небо перевернулося, і Ю Хеань не розумів, де верх, а де низ. Він подумав, що вони таки впали, і його обличчя зблідло ще дужче. Навіть коли Ю Хеань вже лежав на землі, йому все ще здавалося, що він помирає. Серце калатало так, ніби він щойно побував у пеклі й повернувся звідти.
На мить його всього затрусило, а ноги стали настільки м'якими, наче були зліплені з багнюки. Ю Хехвей, ридаючи, намагався його підняти, але Ю Хеань не реагував. Він тільки й міг витріщатися перед собою на яскраво-білий відблиск в темній ночі та на яскраво-червоний прапор гіда, наскрізь промоклий від сильного дощу.
Так… Так.
Тим, хто його врятував, був…
– Г-гіде ІІІ.
Ю Хеань клацнув зубами, прикушуючи губу, а у роті з'явився іржавий присмак крові. Його погляд був застиглим, немов у кам’яної статуї, аж раптом – наче зі сну – пролунав голос, і все його тіло пронизав сильний тремор.
Людина перед ним виглядала як ІІІ-9. Але водночас – не була ним. Він більше нагадував рятівника. Надію. Героя.
Героя, що врятував його!
– Гід ІІІ повернувся!
Ю Хеань змусив себе закричати. Голос його зірвався і залунав, як ревіння чудовиська. Але саме цей крик наче влив силу в усю туристичну групу. Хоча вони всі досі билися, попри всю критичність ситуації – але тепер у них з’явився орієнтир. Маяк.
– Гід ІІІ повернувся!
– Він тут!
На мить усі охопила ейфорія. З появою такого лиховісного авторитета, як ІІІ-9, навіть розкладені трупи вже не здавалися такими невразливими. Але коли туристи знову з новими силами кинулися в бій, гучний докір пролунав з мікрофона гіда:
– А чого ви досі не тікаєте? Ви що, зовсім тупі? – Вей Сюнь безжально їх лаяв: – Вирішили всіх трупів тут перебити? На годинник гляньте! У вас залишилося пів години!
Його голос охолодив їм кров у жилах. Так. Їхнє завдання – переправити трупів через Люту Дорогу Кістяного Настилу. Не варто гаяти такий дорогоцінний час! М’яо Фанфей спалахнула від сорому. Хоча вона й мала найбільшу бойову силу та раніше координувала групу, зараз усе ледь не пішло шкереберть.
Тільки з поверненням ІІІ-9 туристи знову згуртувались. Один з них прикривав тил, інші пильнували схил. Як туристи-ветерани вони мали чималий досвід і силу. Потроху група оговталася й продовжила рух вперед.
Дошки під ногами важко було назвати “дорогою”: то були радше вологі дерев’яні бруси, вбиті у скелю. Між ними зяяли щілини, крізь які чорнів урвище. Поруччя не було. Навіть просто стояти тут – цього вже було достатньо, щоб налякати людину до панічної атаки.
Туристи тулилися до скелі, повільно просуваючись вперед, і тримаючи під захистом своїх дзянши. Як тільки з кам'яної стіни злітав черговий гнилий труп, вони просто змітали його в урвище, використовуючи палиці та гілки, які вони тримали в руках.
Побачивши, що туристи знову можуть дати собі раду, Вей Сюнь тільки був радий знову припинити втручатись. На цей момент він стояв осторонь – спокійно, зверху, на схилі. Навіть ухил у 45 градусів здавався йому рівниною, чому сприяло його змінене тіло. Ба більше, Вей Сюнь дуже круто, коли бігає цими дикими схилами!
Щойно витягнувши Ю Хеаня, він отримав повідомлення від Туристичних Послуг.
[Попередження: На Лютій Дорозі Кістяного Настилу гід ІІІ-9 учинив дії, що сприяють туристу в проходженні туристичної пам’ятки, чим порушив загальні правила гідів. Це попередження! За перше порушення знімається 100 балів. За друге – штраф буде подвоєно!]
[Ви врятували туриста від загибелі, і *** надзвичайно задоволений вами. *** сподівається, що ви будете й надалі так добре працювати під час усього туру.]
– У Туристичних Послуг що, роздвоєння особистості? – Вей Сюнь анітрохи не виглядав як свідомий співробітник. Він поскаржився: – З одного боку штрафують, з іншого – бажають успіхів? Пристарілі капіталісти.
Попередження зовсім не налякало його, він тільки серйозно пообіцяв:
– Наступного разу зроблю те саме.
Шкодити туристам було легко, а от рятувати було цікавіше.
Вей Сюнь просто подобалося самому собі ускладнювати життя. Якщо вже грати, то на повну!
– Швидше, ми вже майже на місці!
Попереду, вся в багнюці, М’яо Фанфей нарешті побачила кінець Лютої Дороги Кістяного Настилу – справжній проблиск надії! Але ще до того, як на її обличчі з’явилася здивована усмішка, вона відчула, як серце охололо і закалатало в приступі паніки.
Швидше, швидше, швидше…
Слова наче застрягли у горлі. Лише з неймовірними зусиллями вона змогла вичавити з себе:
– Бігом! Бігом!
З цими словами М’яо Фанфей, втративши всяку витримку, підхопила дзянши й кинулася вперед! Туристи, що йшли за нею, не розуміли, що сталося, й отетеріло побігли слідом. Але коли вони нарешті побачили, що коїться попереду, їх наче скувало кригою.
Мерці з подвір'я Садиби вже видерлися їм навпростець, скориставшись скелею. Бліді, роздуті, гнилі, вони сунули зграєю, немов опариші, й несамовито шматували дошки в себе під ногами, неначе здичавіли! Дерев’яний настил на очах скорочувався, коли вони її жували.
Вони були настільки жорстокі, що були ладні зруйнувати дощату стежину, тільки б не дати туристам з дзянши покинути гору Вулво!
– Швидше! Біжіть, біжіть, біжіть!
– Рухайтесь!
Жодних закликів уже не треба було – туристи з усіх сил рвонули вперед, мчачи до кінця Лютої Дороги Кістяного Настилу. Дерев’яні дошки під ногами, слизькі від дощу, кришилися під натиском мерців, і вся стежка раз по раз хиталася, неначе от-от розвалиться.
Лінь Сі оступився й наступив у порожнечу, але ще до того, як на нього накотилось відчуття падіння й відчаю, його тіло зупинилось!
То був дзянши. Дзянши, якого він ніс. Він підпер Ліня, затиснувши того до кам’яної стіни, що дало йому трохи часу, аби прийти до тями. Лінь Сі сам не був певен, чи йому це здалося, але руки дзянши, здавалось, стали м’якшими, а крижаний подих смерті – слабшим. Немов і дзянши знали: ці переправники трупів ведуть їх додому.
Додому! Вони йдуть додому!
М’яо Фанфей перестрибнула через діру в настилі й витягла за собою Лінь Сі. Одразу за ним прибіг Ван Пенпай. Через свою вагу й тягар у вигляді дзянши за спиною він по дорозі добряче продавив дерев’яні дошки. Але проявляючи неймовірну гнучкість, майже як в акробата, він зумів втриматися й не звалитися.
– Ти мав йти останнім!
Джао Хонту, що біг одразу на ним, злісно вилаявся – він вже достатньо настраждався від присутності Ван Пенпая попереду. Власне, він майже стрибками дістався до краю настилу. Озирнувшись назад, Джао Хонту побачив, як Хов Фейху оступився й майже зірвався вниз. Цього разу він не обтяжував себе словами до товстуна, вони разом поспішно схопили товариша й витягли його нагору.
– Лайно!
Хов Фейху, все ще шокований, скрикнув – його погляд був спрямований на дощату дорогу позаду себе. Під тиском трупів і метушнею їхньої туристичної групи дерев’яні дошки за його спиною тріскали й ламались. За ним залишилася лише невеличка частина найближчої дошки, на якій заледве було достатньо місця, щоб стояти там ногами. А відстань до кінця гірської дороги становила майже півтора метра!
Якби потрібно було стрибнути півтора метра ще в шкільні роки – то це було б настільки легко, що Ю Хеань зробив би це не замислюючись. Але зараз земля це не спортмайданчик, а прірва в сотні метрів! Якщо він впаде, то смерть просто неминуча!
До того ж роздуті й гнилі голови мерців не припиняли гризти дерев’яний настил. Випнуті очі з каламутним поглядом, як у справжніх чудовиськ, втуплювались у людей на стежці. Ю Хехвей інстинктивно відступив і навіть не наважився подивитися собі під ноги. Його й без того так трусило від страху, що він ось-ось мав розплакатись.
– Я, я не… Ааах!
– Бігом!
Сильний поштовх ззаду змусив Ю Хехвея стрибнути вперед, панічно розмахуючи руками. Ван Пейпай і Хов Фейху, які були напоготові, схопили його та витягли нагору.
Але тепер на стежці залишився тільки Ю Хеань – і ситуація погіршувалася кожної миті. Він з останніх сил штовхнув брата, й через це під ним знову проламалась дошка. Якби не миттєва реакція, він зірвався б у прірву.
Та й тепер було не краще. Поламані дошки змусили Ю Хеаня знову кілька кроків назад, і відстань між ним і рештою зросла вже аж до двох метрів!
Навіть на рівній землі стрибнути два метри – нелегка задача. Але зараз… Крута гора, під ногами хитається слизький дерев'яний настил, та ще й дзянши на плечах тягне вниз. Ноги Ю Хеаня підкосились, дошки захитались, а трупи продовжували шаленими зусиллями гризти деревину, намагаючись утягнути його в безодню.
– Стрибай, старий Ю, давай!
– Ю Хеань, стрибай!
Усі бачили, в якій пастці опинився Ю Хеань, і їхня тривога дійшла до межі. Ю Хехвей, що щойно трохи відійшов від шоку, кинувся вперед. Його очі почервоніли, але він уже не плакав.
– Брате, не дивись вниз! Дивись на мене! На мене!
Стрибай, стрибай…
Але в цей момент усі ті крики побратимів звучали для Ю Хеаня як безглузда какофонія. Тіло зробилося ватяним, перед очима потемніло. Дзянши на спині ставав усе важчим, він був настільки важким, що йому вже бракувало повітря.
– Брате, стрибай! Не дивись вниз!
Так, то був голос Хехвея. Але ж люди завжди мають одну реакцію – чим більше їм кажуть “не дивись”, тим більше хочеться подивитись.
І Ю Хеань подивився. Погляд його впав прямісінько на роздуте гниле обличчя мерця!
Він здригнувся, а наступної миті побачив, як мрець прогриз деревину… Він не встояв. Усе навколо зникло. Темрява поглинула його зір, навіть звуки зникли, наче хтось вимкнув світ. Ю Хеань знав, що повинен стрибнути вперед з усіх своїх сил. Але все було так, наче його ось-ось зіб’є машина: свідомість і тіло відділились одне від одного, і він на мить застиг на місці, не в змозі поворухнутися.
Він не міг. Здавалося, що його тіло заіржавіло.
Повний ступор.
Він хитався над урвищем, готовий зірватися вниз будь-якої миті.
– Брате! Старший брате!
Ю Хеань тремтів, а Ю Хехвей був майже паралізований страхом. Той завмер, губи тремтіли, мозок ніби відключився, а все тіло скувала така жахлива паніка, що він на мить онімів – ніби перетворився на купу безвільного бруду.
Так тривало до тих пір, поки повз нього не пройшов хтось і не дав копняка, щоб він не перешкоджав руху. Ю Хехвей впав, вивалюючись в багнюці з голови до ніг, і тільки тоді отямився. Дивлячись на худу постать, що несла прапор гіда, і йшла до зламаного настилу, Ю Хехвей, сам не знаючи чому, розридався.
Він нічого не міг сказати. Лише повалився на коліна й став безтямно бити поклони III-9.
Допоможи братові. Благаю, допоможи йому!
– Ю Хеань.
Хто це? Хто його кличе?
– Чому ти досі не тут?
III-9 трохи нахилив голову, і цей голос сповнений сумніву пронісся крізь дощ і виття мерців, різонувши по вухах усіх навколо.
Наче не розумів, чому Ю Хеань затримує всю їхню групу.
Ю Хеань розгублено підвів очі. Побачивши червоний прапор гіда, який досі майорів у темряві, у його погляді спалахнуло звіряче бажання жити.
Це був ІІІ-9. Це ІІІ-9 кликав його!
III-9 був настільки сильним і всемогутнім, що точно врятує його. , Так само як щойно врятував на стежці. Він обов’язково врятує…
– Ю Хеань, ми йдемо.
Голос III-9 був м’яким, але від його слів холодом пронизав серця всіх присутніх.
– Час майже вичерпано.
– Я…
У голові в Ю Хеаня панував хаос. Він розтулив рота, щоб щось сказати, подих перехопило. Він хотів попросити III-9 врятувати його, просити не покидати, але… не зміг. Ю Хеань не знав чому, але коли він дивився на III-9, слова, які він хотів вимовити, раптом застрягли поперек горла. Був тільки сором.
У всьому цьому був винен тільки він сам – занадто слабкий, тягар для усієї туристичної групи.
Гід III вже врятував його одного разу. Як він може бути настільки безсовісним, щоб просити врятувати його ще раз?
– Хіба тобі не видно?! Він не може стрибнути!
Нетерпеливий Джао Хонту не витримав і закричав. Здавалося, що від напруги його очі от-от почнуть іскрити.
– Срака, та стрибай ти вже! Часу майже не залишилося!
– Відстань занадто велика. Старий Ю не зможе стрибнути з дзянши на спині.
М’яо Фанфей придушила свою тривогу й крадькома глянула на III-9.
– Якби… хтось міг допомогти йому з того боку…
У III-9 щось змінилося. М’яо Фанфей не могла збагнути, що саме, але в неї перед очима знову спливла сцена, як він спокійно стояв на похилій стіні гори. Якби… якби III-9 захотів допомогти Ю Хеаню, протягнув йому руку – можливо, той зміг би…
– Хочеш, щоб я тобі допоміг, Ю Хеаню?
З-під бронзової маски Вей Сюнь дивився на спустошеного, розгубленого чоловіка. Тон його голосу був наче й турботливим, але насправді в ньому панувала крижана байдужість. Немов шепіт диявола – люди могли б омилитись, зачаровані його теплим тоном, і не помітити глумливих ноток у голосі.
Вей Сюнь зробив замовк на якусь мить й жорстоко кинув кілька фраз, щойно в очах присутніх майнула надія:
– Шкода, але Туристичні Послуги забароняють гідам допомагати туристам… Я вже був покараний за те, що врятував тебе раніше.
– Що?!
– Та як таке можливо?!
М’яо Фанфей та інші були настільки приголомшені, що втратили дар мови. Джао Хонту з недовірою дивився на ІІІ-9, а тіло Ю Хеаня затремтіло ще дужче. Ніхто не чекав, що III-9 скаже щось подібне, але ніхто й не сумнівався, що це правда.
III-9 не мав причини брехати!
– Так ось воно що… – пробурмотів Сю Чень собі під ніс з неприємним виразом обличчя.
М’яо Фанфей розкрила рота, але не змогла вимовити жодного слова, щоб попросити ІІІ-9 врятувати Ю Хеаня.
Ю Хехвей зціпив зуби, витер сльози й вигукнув з іншого боку:
– Брате, стрибай! Давай!
– Занадто пізно!
– Зараз 12:50. У тебе є ще десять хвилин.
Вей Сюнь промовив м’яко, тихо зітхаючи:
– Ю Хеаню, тобі доведеться наздогнати нас самостійно. Якщо хочеш вижити в турах… ти не маєш права бути слабким.
Так, III-9 мав рацію. Якщо хочеш вижити на цих клятих турах – мусиш докласти всіх зусилля, щоб не пасти задніх!
Після цих слів Ю Хеань, що стояв на дерев’яному настилі, здригнувся і опустив голову. Вей Сюнь більше нічого не сказав. Лише розвернувся й пішов геть.
Мутація вплинула на його особистість. Лише одним коротким реченням він спочатку подарував надію, потім кинув у відчай, а тоді переклав будь-яку провину на Туристичні Послуги. Як справжній демон, що грає на людських почуттях – підступно й безжально.
Буде дещо прикро, якщо Ю Хеань помре – тоді б тур не був завершений зі збереженням всіх туристів.
Вей Сюнь байдуже подумав, що якби він ще раз допоміг Ю Хеаню, то все б не закінчилося простим попередженням від Туристичних Послуг.
Шкода, але якщо він не зможе стрибнути сам… то просто помре.
– Ю Хеаню!
Е?
Щойно Вей Сюнь обернувся, як за спиною почувся ще крики:
– Ю Хеаню!!!
Він обернувся і побачив, як Ю Хеань скажено зірвався з місця і стрибнув уперед, з червоними від шаленства очима:
– Не залишайте мене! Не залишайте мене!
Коли ІІІ-9 обернувся, нестерпний страх оповив відчай у серці Ю Хеаня. Він рефлекторно рвонув за ним, але варто було йому глянути вниз на запаморочливу глибину ущелини, як ноги знову почали підкошуватись.
Та зараз Ю Хеань думав лише про спину III-9, що віддалялась. Він не звинувачував III-9, свого героя й рятівника. Той же щойно намагався врятувати його, і за це навіть отримав покарання…
Який же чудовий гід!
Вперше за стільки турів його заніміле серце знову почало битися, і дивний, незрозумілий імпульс вирвався зсередини. Сила, що прийшла нізвідки, вирвалася з серця Ю Хеаня, швидко наповнюючи його кінцівки та тіло життєвою силою, навіть долаючи його страх висоти.
Жити.
Я хочу жити.
Я хочу жити, щоб відплатити за ІІІ-9 за його доброту, жити, щоб йти за ним!
Ю Хеань відступив на кілька кроків назад, зціпив зуби і занепокоєно затупотів дощатою дорогою, наче худоба, загнана у безвихідь.
Я залишуся живим, щоб покинути це місце!
Саме тоді, коли дощата дорога ставала все більш і більш нестабільною, Юй Хеан божевільно завив і, розбігшись, стрибнув.
– Ааа!
Я хочу залишитися живим і йти за ІІІ-9!
Перекладачу є, що додати:
Насправді тут я довго не міг зрозуміти чи то автор дивно написав, чи то анлейт чуданув і – тут усе разом. Автор тут кілька раз “рубав” речення, щоб передати химерний стан Вей Сюня, через що фрази часом виглядали дещо дивно (хоча анлейт старався як міг), а сам анлейт намагався пристосувати переклад так, щоб не втратити сенс і текст був зрозуміліший. Я пішов шляхом анлейта, просто взяв за основу кит (оригінал), тому вибачте, якщо цей розділ трохи дивний.
І… всім би нам самооцінку Вей Сюня.
