Чорт, відстань між дошками стала надто великою!
– закричав Ю Хеань у глибині душі, щойно стрибнув. Його одяг був промоклий до нитки, а туристичний наплічник і дзянши, що висіли у нього за спиною, тільки додавали фаги. Хоча він намагався щосили бігти та перестрибувати всю дорогу, йому все ж не вдалося втримати рівновагу – він все одно послизнувся й полетів униз.
Він не зміг дострибнути!
Крижаний дощ бив йому в обличчя, тиснув з усією силою, не даючи дихати. Тіло Ю Хеаня скам’яніло, а в серці оселився розпач. Якою б не була його сила волі, були речі, які він просто не міг подолати.
Невже все, кінець? Йому судилося померти саме так?
У голові запанувала порожнеча, та саме в цю мить його тіло раптом сіпнулося – він завис над урвищем!
Ні, це був не він. Це дзянши – той самий, якого він жодного разу не кинув і весь цей час ніс на спині – вчепився кігтями в тріщину в скелі на схилі. Здавалося, що це випадковість, але водночас – ніби дзянши мав власну свідомість і хотів йому допомогти!
Ю Хеань не змарнував нагоди. Він використав момент, вперся ногами об скелю та знову стрибнув. Цього разу він витяг руки вперед, а його товариші простягли свої, намагаючись схопити його!
У цей момент він був так близько до життя, як ніколи. Усі – особливо ІІІ-9, який обернувся до нього – дивилися на Ю Хеаня. Грудну клітку просто розривало від сильних емоцій, яким не було виходу, поки вітер свистів довкола. Саме тоді він відчув, наче за плечима виросли крила!
Він майже достався, ось-ось, ще трохи – і він досягне рятівного краю…
Гуп!
Щось важке впало йому на спину, і Ю Хеань раптом провалився вниз. Його торкнулося щось вологе, слизьке та холодне. Він побачив, як вираз облич його товаришів змінюється – полегшення в їхніх очах перетворюється на паніку та розпач, а усміхнений вираз на обличчі його брата застигає.
– Обережно…
– Позаду…
Щось позаду нього?
Ю Хеань різко обернув голову і побачив перед собою бліде, набрякле, гниле, посиніле й понівечене обличчя.
На мить його кров застигла.
Це був гнилий труп. Роздуте, смертельно бліде, напіврозкладене тіло лежало просто в нього на спині! Воно стрибнуло зі скелі й намертво вчепилося в Ю Хеаня.
Здавлюючий холод висмоктував з тіла останні сили. Його тіло ставало дедалі важчим, а розпач і тривога росли, вириваючись з-під контролю. Гнилий труп, наче хижий звір, вчепився в нього усіма чотирма кінцівками.
Потворна, м’ясиста голова обернулась у бік краю дороги. У трупа не було губ, через що зуби стирчали назовні, і здавалося, ніби він… усміхається, шкіриться в очікувані. Він збирався використати Ю Хеаня як трамплін. Його теж вабила свобода, він прагнув вирватися з гори Вулво й подолати Люту Дорогу Кістяного Настилу!
До поки труп залишається в нього на спині, в Ю Хеаня немає жодного шансу видертися на край дороги. Він щосили тягнув руку вперед, навіть пальці вже побіліли від напруги, але так і не міг дотягтися до рук товаришів. Відстань була менше, ніж пів чи* – просто прірва між життям та смертю.
* Чи (尺, транскр. "chǐ") – міра довжини, яка буквально перекладається як “лікоть” “рука” (а конкретніше – від ліктя до кінчика пальців) і дорівнює 33,33 см
У цю критичну мить..
“Ву-у, ву-у…”
Ю Хеань, мов у трансі, почув журливий заклик рогу, що нісся крізь час і пил історії. За ним накотив гуркіт бою й пострілів, з усіх сторін наближалась навала звуків. Спочатку ледве чутні, вони наростали, зливалися у гул, що нагадував припливну хвилю!
[Люди… Даґу…]
[Земля втрачена… Кривава жертва…]
Крижаний холод, що пронизував тіло, раптом відступив, ніби його витіснила інша сила. Ю Хеань здригнувся, але не від холоду, а від голосів, сповнених трагізму й рішучості. Ці крики й бойові вигуки прошили його серце наскрізь.
Шум набирав обертів, струшуючи вуха й прокочуючись горами та долинами. Здавалося, тисячі вояків, безстрашних і мужніх, кидали виклик ворогам, що переважали їх числом у багато разів. Вони не тікали. Вони билися – билися до кінця, й їхня кров зрошувала землі форту!
Гниле тіло м’яко зсунулося – спина Ю Хеаня раптово полегшала, а за мить він відчув поштовх, ніби пара міцних, сталевих рук штовхнула його вперед!
Від цього поштовху його тіло повелося вперед, і Ван Пенпай, який майже повністю звісився вниз, таки встиг схопити його!
Ю Хеаня витягли – за руки, за ноги, він був весь у багнюці й бур’янах. Ю Хехвей підбіг, плачучи й бурмочучи крізь сльози:
– Брате, старший брате, ти живий! Живий!
– Щоб тебе! Ми мало не обісралися, коли цей мрець вчепився за тебе! – вигукнув Ван Пенпай та з силою ляснув Ю Хеаня по плечу – так, що в того задзвеніло в вухах: – Ця дурна потвора наскочила прямо на меч! Ха! Та його прошило, як цибулину на шампур!
Меч? Який меч?
Ю Хеань застиг, немов дерев’яний. Його тіло напружилося, наче в робота, коли він обернувся й глянув на дзянши в себе за спиною. Його обличчя залишалось чорним і непохитним, як сталь. Права рука була неприродно вивернута догори, а іржавий меч, затиснутий у ній, був зламаний.
Саме цей меч проштрикнув гнилу потвору – а його вістря зникло разом із нею у прірві.
В голові Ю Хеаня було порожньо. Губи тремтіли, а голоси товаришів звучали десь зовсім поруч та водночас ніби лунали з далеких країв.
– Старий Ю, ти клятий щасливчик!
– Коли дзянши врізався в скелю… його рука зламалась… і просто-таки проткнула мерця…
Все справді було так?
Або ж…
Дзянши не вміють говорити.
У нічному небі блискавка розітнула хмари – і її біле сяйво освітило водянисті очі дзянши, які були все такими ж похмурими. Потоки срібного світла немовби повертали їм життя.
– Ходімо, ходімо, час майже вийшов!
Ю Хеань отямився, коли його схопили й почали тягти одразу кілька рук – семеро чи восьмеро. Він спіткнувся, пробіг кілька кроків і рвонув до ІІІ-9.
Втім, в його вухах усе ще гуділо від криків вояків, що билися не на життя, а не смерть.
[Люди Даґу стали кривавою жертвою, аби вберегти рідну землю!]
[Люди Даґу стали кривавою жертвою, аби вберегти рідну землю!]
Це тривало до тих пір, поки десь далеко в горах не пролунав півнячий спів
Трагічний і величний рев нарешті обірвався.
Перший півнячий спів – перша година ночі.
Битва завершилася.
Завдання виконано – усіма ними виконано!
Наче з нього витекли всі сили, Ю Хеань більше не зміг стояти і впав на коліна. Інші були не кращі: вся група валялася в багнюці, хтось просто сів на землю, ловлячи подих.
Та коли у повітрі залунав знайомий електричний гул – мікрофон гіда, – усі погляди звернулися до ІІІ-9.
– У 26-й рік правління імператора Ґвансю династії Цін, – проносився його голос між гір, – Лво Жонґван, корінний мешканець Ясі повіту Дзяньчен, провінції Хунань, виступив проти іноземного війська, яке зібрало понад 20 тисяч солдатів, щоби захопити фортецю Даґу й просунутись далі до Тяньдзіня й Пекіна.
Люди Даґу стали кривавою жертвою, аби вберегти рідну землю. Без будь-якого підкріплення, у свої 67 років, Лво Жонґван повів у бій три тисячі бійців, щоб утримати фортецю. Вони билися до останнього… допоки всі до одного загинули. Понад тисяча воїнів полягла героїчною смертю.
Старійшина Ма, найвідоміший переправник трупів п'яти печер та шести селами Західного Хунаню, вирішив віддати шану воїнам, і вивів своїх учнів за межі Хунаню, аби повернути полеглих на батьківщину. Гір в Західному Хунані багато, а нічні дороги небезпечні. Пінпін з Закритого Селища добровільно віддала Садибу Малого Дракона на горі Вулво, щоб дати прихисток команді переправників.
Вони переміщалися між двома місцями, та під час останнього переправлення Старійшину Ма вкусив чорний дзянши, чия отрута проникла в саме серце, що було летально.
Його найстарший учень, Ма М’яо’ер** поважав волю вчителя й вирішив доправити вісьмох воїнів додому. Але він і гадки не мав, що, коли вони зупинились у Садибі Малого Дракона, в Закритому Селищі почалося раптове повстання. Пінпін загинула, а з селян ніхто не вижив. Люте прокляття огорнуло всю гору Вулво. Ма М’яо’ер та інші опинилися в пастці, як і дзянши, що залишилися в Садибі Малого Дракона. Ніхто не міг вибратись із цієї гори.
** Не пам'ятаю, чи я вже писав це, чи ні, але приставка “ер” до імені зазвичай означає “молодший”.
Коли ж прокляття ослабло, на гору Вулво випадково натрапила туристична група. Пройшовши через Люту Дорогу Кістяного Настилу, їм вдалося провести обряд і зняти печать, що сковувала цю землю.
І тепер, через сотні років, мученики, що покинули рідну землю, можуть нарешті повернутись додому…
Голос ІІІ-9 стишався, але його слова залишались у серцях усіх туристів. Дзянши, яких вони несли на спинах, ставали дедалі легшими, доки не розчинилися в дощі, в клубах зеленого диму.
[Повернутись додому…]
[Повернутись додому…]
Здавалося, в безмежних горах і лісах лунав голос сповнений радості й прихованого смутку.
[Ми нарешті повернулися додому…]
Звук згас. Настрій у всіх був складний, і ніхто не наважувався порушити тишу.
Наче вшановували хвилину мовчання за мертвими.
М’яо Фанфей витерла воду з обличчя, з полегшенням зітхнула й дозволила холодному дощу вільно падати на шкіру. І тут пролунав сигнал від Туристичних Послуг:
[Біп! Атракціон першого мальовничого місця завершено!]
[Виконання автентичного ритуалу нематеріальної культурної спадщини: підготовка мерця: 90%]
[Нагорода за завдання…]
[Ви отримуєте 1000 балів]
[Ви отримуєте маленький мішечок кіноварі]
[Назва: Кіновар]
[Якість: Особлива]
[Функції: Відганяє злих духів, придатна для малювання талісманів та вживання орально]
[Примітка: Це найкраща кіновар. Це така ж сама кіновар, яку використовував сам Старійшина Ма. Її було виготовлено в рамках туру “П'янка Сянсі”, що гарантує якість продукту!]
[Турпакет на переправу мерців у Сянсі, виконання: 85%]
[Нагорода за завдання…]
[Ви отримуєте 2500 балів]
[Ви отримуєте ікло дзянши високого рангу]
[Ви отримуєте око дзянши високого рангу (ліве)]
[Назва: Ікло дзянши високого рангу]
[Якість: Особлива]
[Функція: Зберіть обидва ікла й створіть з них вставні щелепи. Надягніть їх, і тимчасово станете дзянши високого рангу, отримавши його силу]
[Примітка: Що таке? Ви кажете, що дзянши не чистять зуби, й від них тхне? Що ж, нічого не вдієш – дзянши завжди були не надто охайними в питанні гігієни]
[Назва: Око дзянши високого рангу (ліве)]
[Якість: Особлива]
[Функція: Очі дзянши високого рівня дають змогу бачити надприродне]
[Примітка: Можна вставити в камеру, лінзу, окуляри чи будь-який інший предмет, і око покаже себе у всій красі!]
[Туристична група вашої вельмишановної особи блискуче впоралася, і ви отримали визнання гіда. Ваші бонусні бали будуть збільшені на 30% ]
У М’яо Фанфей тьохнуло серце, коли вона побачила нагороду!
У звичайному турі небезпечного рівня максимум, що можна отримати за виконання завдання, це 1500 балів. Але серія турів “П’янка Сянсі” подвоїла винагороду, та ще й вручила один унікальний реквізит і два особливих, усі з надприродними властивостями!
М’яо Фанфей була відьмою-новачком Ґу, і до того ж мала слабкі бойові навички. Під час зустрічі з зомбованою летючою лисицею, яка не боялась ні отрути, ні чаклунських комах, вона була страшенно розгублена. Але якщо зібрати два ікла і створити з них вставні щелепи, то можна отримати силу та захист дзянши. Тверезий розум та міцне тіло – і її найбільші слабкості перестануть бути слабкостями.
Реквізит, отриманий під час туру, можна було взяти з собою з туру й обміняти на бали. Але якщо ти знаходив його самостійно, а не отримував як нагороду за атракціон, то доводилося платити за можливість винести його.
Загалом, реквізит поділявся на сім рівнів якості: пошарпаний, звичайний, унікальний, особливий, чудовий, легендарний та абсолютний. Чим вища якість, тим рідкісніший предмет, і тим вищу ціну він отримував.
Якби М’яо Фанфей нишком прихопила ікло дзянши й захотіла винести його з собою, як особливий реквізит, це обійшлося б у 2000 балів.
На тлі цього особливо помітно наскільки корисним був титул Ю Хеаня, і наскільки корисним є щотижневе виробництво маленької пляшечки сліз старої жовтої худоби. Це наче маленький горщик зі скарбами.
Але найбільше М’яо Фанфей зворушили не реквізити, а одна-єдина фраза:
[Туристична група вашої вельмишановної особи блискуче впоралася, і ви отримали визнання гіда]
Вона не втрималась і подивилася на ІІІ-9 зі складним і дещо зворушеним виразом обличчя. На Лютій Дорозі Кістяного Настилу вона сама була невдоволена своїми діями – тільки мовчки чекала, поки їхній гід візьме ситуацію під контроль. М’яо Фанфей навіть сподіватися не могла, що отримує його схвалення.
ІІІ-9… Невже ІІІ-9 визнав її зусилля? Невже він справді вважає її лідеркою цієї туристичної групи?
М’яо Фанфей підсвідомо стиснула долоню в кулак і схилила голову. Її груди розпирало від суперечливих емоцій, і на якусь мить не знала, що сказати чи думати.
Гучний ляск урвав її думки. Усі інстинктивно обернулись до ІІІ-9.
Іржаве руків’я впало на землю, здійнявши жменю дощової води.
Ю Хеань, що досі лежав на землі, здригнувся. Він тремтів усім тілом, а його обличчя було мокрим. Чи то було від дощу, чи від сліз, ніхто не знав.
Перед ним були чорну похідні черевики ІІІ-9. Ю Хеань повільно, тремтячи нахилися, і чолом торкнувся цих черевиків, ніби в безмовному поклоні і тихо заплакав.
Він плакав тому, що дзянши врятував його.
Плакав за себе.
У його сльозах змішалися незлічені емоції.
Він живий. Він справді вижив.
Він був схожий на пораненого старого вола, що спершу тихо плакав, а потім почав голосно ридати, без стримування, випускаючи накопичений жах і біль. Ці ридання пробрали членів їхньої туристичної групи до живого. В декого зволожилися очі.
Усі вони відчували те саме: розпач смерті, якої вони ледве уникнули; невимовне здивування, що їм це вдалося.
Вони справді вижили. Вони пройшли перший атракціон мальовничого місця і вижили!
Це видавалось настільки нереальним, що, почувши повідомлення Туристичних Послуг, вони не зразу змогли це усвідомити. Тільки тоді, коли вони побачили ІІІ-9, вони прийшли до тями.
Вони вижили. Справді вижили!
Ван Пейпай поліз до кишені, щоб дістати сигарету, але коли вийняв її, то виявив, що пачка геть промокла. Зітхнувши з болем у серці і затиснувши мокру сигарету зубами, він потянув Ю Хеаня, бормочучи:
– Годі, Старий Ю. Сяо Хвей дивиться на тебе. Нам час вирушати до наступного мальовничого місця.
Товстун кинув на Ю Хеаня ще один погляд, і той одразу сіпнувся й знову затремтів, зі сльозами на очах.
Ах! Він щойно ридав просто на черевиках ІІІ-9!
Звідки в нього стільки сміливості?!
Ю Хеань, і так боязкий від природи, скулився, мов переполоханий перепел, одразу ж перестав плакати, й навіть не наважувався підняти голову до ІІІ-9. Після всіх тих жахіть він усе ще боявся ІІІ-9, та водночас у серці жевріло якесь незрозуміле, суперечливе відчуття.
У більшості туристів виникли схожі думки. Вони, звісно, цікавились змінами в ІІІ-9, але не наважувались ставити питання. Трохи випустивши накопичені емоції і трохи отямившись, усі підвелись і мовчки зібралися, розуміючи: час діяти далі.
Вей Сюнь чекав якийсь час, перш ніж зрозумів, що додаткових балів за те, що провів усю групу крізь мальовниче місце, йому не нарахували. Це пригнічувало.
Він був наче працівник, якому не заплатили за додаткові години праці.
Це справді входить в зарплатню гіда?
Туристичні Послуги… справді лайнова контора.
Вей Сюнь кілька разів подумки облаяв подібне порушення трудової етики аби дещо заспокоїтися і знову звернув свою увагу на туристів, які вже стояли рівною шеренгою. Тільки Ши Тао тихо стояв поруч, терпляче очікуючи на його вказівки.
– Ходімо.
Вей Сюнь взяв чистий одяг, який йому передав Лінь Сі, накинув його на себе, та знову влаштувався на спині Ши Тао. Яскраво-червоний прапор гіда здійнявся вгору, випромінюючи в дощовій темряві тепле, помаранчево-червоне світло.
– Рушаймо до наступного мальовничого місця.
Навіть птого, як вони пройшли Люту Дорогу Кістяного Настилу й перетнули гору Вулво, спуск виявився не легшим, ніж підйом – дощ зробив землю під ногами слизькою, а вузька стежина звивалася змією, що змушувало пильнувати кожен крок.
Але Вей Сюнь цього разу їхав верхи – його ніс на спині Ши Тао. Йому було зручно й затишно, і з часом він розслабився й поринув у роздуми що до щойно пережитого.
Добре бути туристом…
Вей Сюнь зітхав безліч разів.
Дивлячись, як туристи особисто обробляють тіла, особисто переправляють дзянши, особисто їх носять… Іноді Вей Сюнь аж кипів від заздрості й хотів копняком прогнати їх усіх, та самому стати на їхнє місце. Якби була така можливість, він теж хотів би стати туристом!
Він і гадки не мав, що чекало їх далі.
Вей Сюнь, який спочатку був повен сил і ентузіазму, розмірковуючи про майбутнє, раптом знітився й важко зітхнув.
Яким би не було наступне мальовниче місце, все одно він буде тим, хто вбиватиме зомбіфікованих летючих лисиць. Але ті лисиці вже зовсім його не цікавили.
Дайте йому щось свіже, новеньке!
Вей Сюнь подумки склав руки, мов до молитви. Було б добре, якби нові місця їхнього маршруту мали ще жорсткіших монстрів. Наприклад, дайте йому змогу мочити якихось духів чи відьом Ґу. Це б дало хоч якийсь розвиток!
М’яо Фанфей та Ши Тао здригнулися. Як найближчі до ІІІ-9, вони чітко почули його зітхання.
Вони вмить напружилися.
Що сталося?
Невже небезпека?
Чи ІІІ-9 сердиться, що вони йдуть надто повільно?!
Ши Тао відразу прискорив ходу, а М’яо Фанфей почала нервово озиратися довкола, ніби з гірських хащів от-от вискочить натовп гнилих трупів. Туристи, яких вони вели, швидко вловили настрій, і вся група непомітно прискорилася.
Вей Сюнь, який зненацька хапнув повітря ротом, розгублено кліпнув очима.
Так, за мовчазною згодою, їхня туристична група понеслася з гори Вулво за якісь півтори години. Почувся плескіт води – це гірські струмки зливалися в широку, стрімку річку. Високі дерева порідшали, поступившись місцем густому бамбуковому лісу. Темно-зелений бамбук, чиї стебла були завтовшки з миску, вкривав обидва береги потоку.
Обабіч – круті урвища й скелі, над головою – лише тонка стрічка темного нічного неба. Довкола, серед кам’янистих схилів і бамбуку, буйно росли найрізноманітніші рослини, які ховалися за синювато-сірим туманом – розпливчастим, немов міазми, роблячи це місце ще більш схожим на місце з легенд.
– Тут хтось живе, – прошепотів Сю Чень.
Він побачив, як потоком води повільно обертається дерев’яне китайське водяне колесо, скриплячи при кожному оберті. У природному середовищі така річ є очевидною ознакою втручання розумної істоти.
– Це не обов'язково людина, – похмуро одізвалася М’яо Фанфей. Вона вже випустила Плямистого розвідати дорогу. Її обличчя було серйозне, з відтінком тривоги.
Іти вздовж потоку в каньйоні було куди легше, ніж дертись у дощ угору. Але кожен у туристичній групі мимоволі сповільнив хід і тримався насторожі. Нарешті вони дістались до того самого водяного колеса, яке бачив Сю Чень, але те, що постало перед їхніми очима, змусило всіх завмерти.
Система старого водяного колеса вже давно не могла працювати належним чином. Половина його провалилася у воду, деревина розмокла й трухлявіла, а бік, що був ближче до гірського схилу, весь поріс мохом і диким плющем. Воно було таким занедбаним і похмурим, що туристи, які ще мали певні надії на нормальну зустріч з мешканцем гірського будиночка, лише зітхнули з розчаруванням.
– Ей, нема чого розчаровуватись, – бадьоро мовив товстун, який ніколи не втрачав оптимізму. Він поплескав себе по животу й усміхнувся: – У такій глушині зустріти людей може бути значно страшніше.
– Відійдіть від потоку, – зненацька сказав ІІІ-9.
Жоден турист навіть не озирнувся, всі враз відскочили на три кроки назад, мов перелякані коти і підпаленим хутром Лінь Сі навіть встиг вихопити свої ножі. Слухати ІІІ-9 вже стало в них майже на рівні рефлексів. Відступивши, найсміливіші почали вдивлятися у потік, особливо у місце біля гнилого водяного колеса.
– Хсс, – Сю Чень важко втягнув повітря, а його зіниці різко звузились. – Це… Це ж…
Інші відреагували на мить пізніше, але й вони побачили те, на що зреагував молодий чоловік. У потоці, ближче до схилу, під водяним колесом щось темніло. Воно було завбільшки з людську голову. Могло здатися, що там нічого не було, але приглядівшись, можна було розгледіти ледь видимий відтінок червоного.
Як шлюбна фата нареченої, просочена кров’ю. Під хвилями вона ледь колихалась, і червоний колір поступово розливався по воді, ніби фарбував увесь потік у дивний, тривожний відтінок.
– У водах Малого Дракона часто щось таке плаває, ляльки чи що. Звичайна справа.
Сухий, хрипкий голос, наче скрегіт старого вухастої сови, раптом долинув із тіні. Туристи здригнулись і одразу навели зброю туди, звідки пролунав звук.
Перед ними з’явився старий чоловік у вбранні народу тудзяю Ніхто не бачив, коли і звідки він прийшов. Він тримав у руках пачку сигарет і дивився на них темним, неприязним поглядом. Неможливо було вгадати його вік. Його обличчя було зморшкувате, очі запалі, мертві. Ніхто не міг сказати напевно: це старечі плями чи вже трупні?
– Це Ву Лаольов***, господар нашого наступного притулку, – озвався Вей Сюнь.
*** Його ім'я означає “Стара шестірка” і з цим пов'язаний досить специфічний каламбур, який буде далі. Більшість з нас його не пойме, але я не можу його просто так викинути.
Він зліз зі спини Ши Тао і ступив у каньйон. Значок на грудях почав нагріватися точнісінько так само, як коли вони зустріли зомбованих летючих лисиць. Температура не знижувалась навіть зараз, коли вони вже були на місці.
Іншими словами, на шляху до другого місця ночівлі небезпека не менша, ніж була на горі Вулво.
Старий нічого не відповів. Він взяв триметрову бамбукову жердину, підійшов до каменя біля струмка й, тремтячи, почав підчіплювати щось з-під гнилого водяного колеса. Коли те “щось” нарешті винесли на берег, туристи побачили, що це маленький бамбуковий кошик. Він був вужчий за звичайний, з отвором завширшки з чоловічий зап'ясток.
Те червоне, що плавало у воді, було згорнуте в клубок і засунуте до бамбукового кошика.
Це була дитяча пелюшка, просякнута водою. Вона так довго перебувала у струмку, що її колір встиг вигоріти. Коли Ву Лаольов витяг її назовні, на стінках кошика лишились плями темно-червоного кольору, мов від засохлої крові.
Попри те, що пелюшка була порожня, Ву Лаолю обережно притис її до грудей, наче тримав у руках живу дитину. Його обличчя було синювато-чорним, мов у дзянши, а на вустах з’явилась якась химерна подоба “доброти”. Він розтягнув губи в беззубій посмішці й почав наспівувати дивну, ні на що не схожу пісню, якої ніхто не зміг розібрати.
Ось так, тихо наспівуючи, Ву Лаольов зник у глибині бамбукового лісу, несучи в обіймах свою порожню, розмоклу пелюшку.
Дивний, тужливий наспів розтікався між стеблами бамбука, що шелестіли під поривами холодного вітру.
Туристи стояли, не зрушивши з місця, аж поки Вей Сюнь не підняв прапор гіда та не рушив уперед. Тоді й інші, з похмурими, застиглими обличчями, рушили за ним до бамбукового лісу.
[Біп! Усі учасники туристичної групи прибули до гостьового будиночка “Колиска” в бамбуковому селищі народу М’яо. Далі гід ІІІ-9 допоможе вам оформити заселення]
Серед бамбукового лісу виднівся старий будинок на палях, зведений у стилі народу М’яо. Триповерхова споруда виглядала досить елегантно, але освітлення було тьмяне, мов приглушене спеціально.
Під будинком, у колі з каменю, утримували живність – білуваті істоти, тісно притиснуті одна до одної, ворушились, ковзали, вигинались. Жоден із туристів не міг сказати, що це були за тварини.
[Гостьовий будиночок “Колиска” в бамбуковому селищі народу М’яо – це п'ятизірковий готель підземного світу, зведений ексклюзивно для туру “П'янка Сянсі”, обладнаний дитячою кімнатою, щоб забезпечити найкращий досвід усій родині!]
– Ва, ва…
– Ву-у, ву-ву…
Немов відчувши чужинців, живність раптом почала видавати короткі, уривчасті звуки. Їхні моторошні, нелюдські голоси звучали як плач і сміх водночас, що волосся на потилиці в туристів стало дибки.
– &*..% · !
Ву Лаольов коротко вилаявся на якийсь місцевий лад і жбурнув ту саму порожню пелюшку, яку досі так трепетно тримав, просто у поміж невідомих істот. Живність миттєво кинулася на неї з несамовитою жагою, в лічені секунди розриваючи її на шмаття. Майже одразу пролунав жадібний хлюпіт, схожий на те, як свині ковтають їжу. Білі істоти хапали, роздирали й ковтали шматки пелюшки, наче ласощі.
Слухаючи це, блідий, наче полотно, Лінь Сі відчув нудоту.
– Гіде.
***
Як і в Садибі Малого Дракона, туристи мали чекати зовні, поки Вей Сюнь отримає ключі від номерів. Але цього разу щось пішло не так.
Піднявшись за Ву Лаольов на другий поверх, Вей Сюнь отримав ключі. Його погляд зневажливо ковзнув по кімнатах – усюди був пил, банки, скляночки, залишки якихось рідин і оберегів. Усе виглядало так, ніби хтось тут роками варив щось для духів. Здавалося, що саме зараз Вей Сюнь мав би повернутись до решти… Але двері, які зачинилися за ним самі по собі, так і залишилися замкненими.
Складалося враження, що він опинився у пастці.
Зморшки на обличчі Ву Лаольова ставали дедалі глибшими. Він стояв перед Вей Сюнем і дивився на нього з-під лоба, з хижим, холодним поглядом. Ці очі не були схожі на людські, вона радше, були очима звіра.
Що, хочеш битися?
Зовні Вей Сюнь здавався розсіяним, але насправді пильно стежив за кожним рухом старого.
Коли Ву Лаольов широко розкрив свій беззубий рот і різко замахнувся кулаком, Вей Сюнь, який і не думав втрачати пильність, зреагував на випередження. Його видозмінені, воронячо-чорні пазурі зі свистом розітнули повітря і легко відтяли старому голову.
– Фу…
Він не стримався і видав звук огиди, відступивши на крок назад.
Це дійсно було надто бридко.
Зрізі шиї Ву Лаольова кишів личинками. Білі, маленькі, наче довгозернистий рис, личинки звивалися на залишках волосся, шматках розкладеного м'яса та смердючої плоті. Все його єство скидалося на живе гниюче болото.
Вей Сюню навіть здалося, що відтята голова от-от вибухне, і всі ті личинки розлетяться на всі боки, але, на щастя, цього не сталося.
Безголове тіло старого захиталося, як дзянши, навпомацки рухаючись навколо. Він нахилився, підняв власну голову, і спокійно приставив її назад на шию. Було очевидно, що Ву Лаольов не був людиною, але Вей Сюнь так і не зміг зрозуміти, що це за тварюка перед ним.
Ву Лаольов втупився у ліву руку Вей Сюня, його погляд був дедалі похмурішим, сповненим неприязні. Здавалося, у глибинах його зіниць повзали ті самі личинки, але щойно Вей Сюнь звузив очі, щоби придивитися, і вони розбіглися зі страху.
Було незрозуміло, скільки часу минуло, але нарешті старий повільно простягнув руку.
Цього разу Вей Сюнь не поспішав знову зносити йому голову. Він уже збагнув: у попередній атаці не було ворожих намірів. Просто… Вей Сюнь відреагував надто швидко.
Ось такою має бути швидкість справжнього чоловіка!
Ву Лаольов стискав свою висохлу, зморщену, мов у мумії, руку. Його вказівний палець зігнувся і вказав на Вей Сюня, увесь трясучись, ніби його трусило від хвороби Паркінсона. В обличчі була помітна злість, а у погляді – мовчазне попередження.
Що він там хоче? Досі чимось незадоволений?
Вей Сюнь не розумів. Він розкрив пальці, блиснув пазурами, погрозливо вигнув кисть. Бронзова маска приховувала вираз його обличчя, але куточки вуст зрадливо піднялись, видаючи слабку, тривожну усмішку.
Погляд Ву Лаольова зупинився на його руці, і зіниці звузилися до маленької краплі. Наступної ж мить очі старого раптово вибухнули, розкидуючи довкола личинок, що не припиняли звиватися! За цим всім показалася пара блідо-сірих очей, що були сповнені відчаю та ненависті, наче були справжньою сутністю старого.
Температура в будинку на палях раптово впала, а енергія інь стала настільки сильною, що на вологій бамбуковій підлозі виступила крижина кірка. Стіни довкола ледь-ледь вібрували, горщики, звалені в купу, деренчали від зіткнень, а звідкись із них пролунав пронизливий плач і схлипи немовляти. Ці звуки лізли під шкіру, наче дрібні, холодні рученята, що намагалися вхопитися за людське серце.
– Апчхи!
Вей Сюнь байдуже чхнув просто в обличчя старому. Він не мав звички просити вибачення у мерців, він просто повів плечем, ніби нічого й не сталося, і почухав маленькі ріжки на чолі.
Вони трохи свербіли, а значення SAN впало на 2 пункти. Хоча Вей Сюнь майже нічого не відчув, окрім холоду та дитячого плачу, він припустив, що старий щойно розпочав хвилю атак.
Проте Вей Сюнь не злякався, а зрадів.
Ріжки знову відреагували!
Він вправно переніс згусток образи з ріжків просто в міжбрів’я, і впився поглядом у Ву Лаольова, як голодний чоловік, що побачив смажену свинину з прянощами. Його очі палали так, що могли б спалити старого дотла.
[Ваша вельмишановна особа спостерігала за образою Ву Лаольова]
[Рівень образи: В]
Образа рівня В? Просто чудово!
Сам Вей Сюнь навіть не помітив, як зіниці в нього звузилися до вертикальних щілин, як у представників котячих. Увесь його вигляд став крижаним, а білки очей залилися червоним, ніби разом сталося кілька крововиливів. Від нього повіяв мороком і тиском, ніби в кімнаті опинився хазяїн з низів пекельного світу, який зараз задавить мізерну істоту, що посміла підняти на нього очі.
Личинки в чорних очах Ву Лаольова забігали, мов скажені, намагаючись втекти від цього погляду.
Щойно Вей Сюнь відвів погляд, як будинок затих.
Стіни більше не тремтіли, дрижання горщиків стихло, а крижаної кірки наче й не було. Очі Ву Лаольова повернулися до початкового стану.
Важко сказати чи це було насправді… але у глибині тих запалих очей з'явилася тінь смутку.
Ву Лаольов увесь тремтів. Не лише руки – все його тіло бив тремор. У реальному житті, якби хтось побачив такого діда, люди давно б уже викликали швидку.
Але Вей Сюнь лише дивився, намагаючись викликати в нього ще більше образи.
Чим більше, тим краще!
Старий затремтів ще дужче. Нарешті, він знову простягнув руку. Цього разу він розтулив великий і вказівний палець, інші ж пальці скрутились у кулак – вийшла фігура, ніби він цілився в Вей Сюня з уявного пістолета.
Що це… Він вирішив пограти в “стрілялки”?
На секунду Вей Сюнь навіть зацікавився, але в наступну мить ледь не задихнувся.
Рука Ву Лаольова, що завмерла в жесті “пострілу”, раптово розсікла власне тіло на вісім частин! Без жодного попередження – просто вжух і все!
З усіх розрізів хлинуло чорна гниль та сотні личинок, немов прорвало дамбу, що тримала резервуар з нечистотами та трупами. Вей Сюнь з переляку підскочив і застрибнув просто на найближчий горщик.
Його обличчя побіліло до неприродного, хворобливого кольору.
Що цей старий робить?!
Ву Лаольов не був мертвий. Його всохла голова все ще кривавила, поки котилася серед бруду та личинок.
Проте він більше не дивився на Вей Сюня. Здавалося, старий хотів сказати:
“Залиш цього мерця в спокої, не пали жовтого паперу****”
**** Згідно віруванням, справжні гроші вже не важливі після смерті, проте в пеклі в обороті є “жовтий папір”, який ще живі родичі/друзі спалюють для померлого, щоб той мав змогу платити за себе, допоки не дочекається реінкарнації.
Так брудно. Так гидко!
Вей Сюнь, оточений кривавими личинками, практично з’їхав з глузду. Такий бридкий старий мрець вартував тільки кулі в голову, без жодних перемовин!
Він розлючено склав пальці у «пістолет» і прицілився у Ву Лаольова. Він хотів роздерти його, пошматувати, але той був настільки огидний, що Вей Сюнь не міг навіть торкнутися його!
Нахабна, безсоромна примара!
На щастя, вже в наступну мить гидка кров і личинки повернулися назад у тіло Ву Лаольова. Потік гнилля миттєво зник, і старий знову підвівся.
Вей Сюнь аж застиг на місці.
Цей брудний, сухий стариган раптом насупив брови, схопив Вей Сюня за комір і просто виштовхав його з кімнати.
Що це щойно було?
Ще мить тому він був впевнений, що от-от почнеться бій, а тепер…
Було враження, ніби вони просто потупцяли один перед один ногами і розбіглися по різним кутам!
Вей Сюнь скривився, згадавши, як личинки крутилися в тій смердючій крові. Він глянув на ключі від кімнат у своїх руках, і йому раптом здалося, що ті виділяють сморід, ніби ті тривалий час лежали в екскрементах.
Не думаючи ні секунди, він жбурнув ключі туристам, наче вони заражені чумою, і помчав до своєї кімнати, збираючись найближчі три години провести в ванній, змиваючи з себе увесь цей запах.
Туристи тільки мовчки провели його поглядами.
Цей бамбуковий дім на палях був “готелем”, де вони мали ночувати. Він являв собою ряд двоповерхових хатин уздовж струмка, і хоча дивної живності під підлогою їхніх кімнат не було, будівлі були розташовані настільки близько до води, що шум води перекривав більшість інших звуків.
Поклавши наплічники в кімнатах, усі природно зібралися у глиняній хаті на східному кінці, у своєрідній “їдальні”. Приміщення було обставлене бамбуковими лавками й столами, трохи старе, проте все ще було відносно світлим і чистим.
До вечері воно виконувало функцію зали перемовин. Після досвіду переправлення дзянши, блукань уздовж урвища туристи зблизилися, почали тихо ділитися своїми здогадками й знахідками, але їхні організми трималися на останньому диханні.
Цілий день напруги, тієї біганини з дзянши… Як тільки вони трохи розслабилися, втома каменем впала на їхні плечі.
Розмови поступово вщухли.
Очі туристів втратили блиск, повіки затремтіли, ніби туди налили клей, але ніхто не хотів бути першим, хто встане. Усі намагалися ще бодай щось сказати, зберегти тонус…
Через деякий час Сю ячень похмуро промовив:
– Вираз обличчя ІІІ-9 був… страшним.
Його слова негайно здобули загальне схвалення.
– Так-так!
– Угу!
Ван Пейпай навіть перебільшено здригнувся:
— Таке враження, ніби на нас дивився вовк з глибоких гір. Страшно. Справді страшно.
Ніхто не наважувався подати голос.
Згадавши моторошного ІІІ-9, який спав десь неподалік, туристи миттєво зів'яли, мов зневоднена капуста. Відчуття було наче… кожен з них був чоловіком, якого розлючена дружина вигнала спати на диван і який не наважувався повернутися навіть, щоб попросити вибачення.
Так лячно.
Тільки Лінь Сі мовчав, сидячи з розсіяним виразом обличчя.
Одного погляду на його бігаючі очі і червоні щоки було достатньо, щоб одразу здогадатися, про що той думати. Ніхто не мав бажання з ним розмовляти.
Ши Тао ледь чутно зітхнув з занепокоєним виглядом:
– Схоже, у Брата Дев'ятого щось не склалося з торгом за реквізит.
– Ага, – погодилась М’яо Фанфей, в її очах також світилася тривога. – Можливо, ІІІ-9 зіткнувся з тим, що ціну багаторазово підвищували.
– Бля, та вона тепер певно космічна! Що нам тепер робити?
Джао Хонту важко вдарив по столу так, що хитнувся чайник. Хов Фейху встиг підхопити чашку, що майже впала, і теж зітхнув. Обличчя всіх стали занепокоєними.
У “небезпечних” турах передбачені місця для покупок. Зазвичай це друга чи третя зупинка на маршруті, тож, коли вони побачили “місцевого” Ву Лаольова, то все їм стало зрозуміло:
Ось воно. Саме тут їм доведеться здійснити покупку.
Подібні “магазини” зазвичай пропонували місцеві сувеніри та речі, які згодяться у наступній частині туру. Наприклад, якщо ви мусите зіткнутися з отруйними комахами або міазмами, то у продажі будуть спеціальні репеленти або ж маски; очікуються злі духи – вам запропонують буддійські амулети або ж інші предмети з персикового дерева.
При цьому в таких от крамниця часто повно доволі багато мотлоху, і саме туристи мали вирішити, що купити, на що витратитися, а що їм потрібно проігнорувати.
– Я чула, що в “небезпечних” турах немає жодних підказок, – похмуро сказала М’яо Фанфей. – Але нам ще пощастило. Нам потрібні або бамбукові кошики, або хустки для немовлят.
Туристичні Послуги рідко дозволяють туристам занадто багато балів на неправильні або ж непотрібні речі – це просто суперечило їхній політиці про надання найкращого сервісу. У турах нижчого ж рівня небезпеки туристам зазвичай давали додаткові підказки для проходження, коли поряд знаходилася подібна крамниця,
Та чи зрозуміє турист цю підказку… це залежало виключно від самого туриста.
Цього разу, наприклад, підказка була надто очевидною: плетений кошик і хустина всередині, які Ву Лаольов підібрав і забрав з собою – усе це виглядало підозріло навіть для сліпого, тільки от наводило на думку про інші можливі перешкоди.
– Проблема в тому, – буркнув Ван Пенпай, – що ми не знаємо скільки це все буде коштувати. Усі бали, які я роками збирав, витрачені на купівлю чи оренду реквізиту. А воно, бач, сраний “П’янкий Сянсі” вирішив, що більшість реквізиту тут просто не діє. Окрім деяких особливих речей, все інше – майже мотлох. Чорт б його побрав.
Це правда.
Більшість присутніх гірко зітхнули, похиливши голови. Не найкраща тема для розмови.
Зараз, коли їхній ранг поки що не можна було підвищити, туристи середнього класу могли мати лише три титули одночасно. А якщо комусь хотілося більшої безпеки, то доводилося орендувати або купувати чужий реквізит, щоб хоч якось підготуватися до можливих небезпек.
Але з цією серією турів “П'янкої Сянсі” все було надто складно. Було занадто мало інформації. Тільки у Ши Тао була незначна перевага, адже його брат, Ши Сяо, знав трохи більше. Усі інші по суті були самотніми вовками, без великої команди на плечима, і мали дуже обмежений доступ до будь-яких даних.
– Не знаю за яку там ціну ІІІ-9 щось там виторгував – зітхнув Сю Чень вкотре за ніч. – Але, виглядає, Лаольов той ще фрукт. З ним має бути складно торгуватися.
– Та який там торг… – втомлено додав Ши Тао. – Мій брат казав: “Якщо потрапиш в тур “П'янкої Сянсі”, просто забудь про торг. Готуйся викласти втричі більше”. Навіть гіди Золотого рангу часто не здатні виторгувати нормальну ціну через те, що сила місцевих на один-два рівні вища за складність самого туру. А що вже казати про “П'янку Сянсі”...
Туристи не могли купувати речі напряму у місцевих – покупки здійснювалися виключно через гідів. Після заселення саме гід отримував шанс поторгуватися. І те, наскільки вдалим буде торг, напряму залежало від сили самого гіда.
Сильний гід міг вибити знижку в 10-20%, що означало придбати товар за 80-90% від реальної ціни, а потім самостійно встановити “знижку” для туристів, скажімо, на рівні 95%, і заробити різницю.
Однак гіди, чиєї сили не вистачало, не витримували натиску місцевих, що часто призводило до підвищення ціни. В таких випадках гідам залишалося тільки зціпити зуби й купувати утричі дорожче від реальної ціни.
У той момент, коли товар доходив до туристів, товар ще більше зростав у ціні. І ті туристи, які важко заробили свої бали в першій частині туру, тепер ставали жертвами банального обдирання, купуючи реквізит.
Та вибору не було: не купиш – не матимеш необхідних предметів. А без них пройти наступний етап туру ставало надто складно або практично неможливо.
Загалом, якщо тур був нижчого рівня небезпеки, він включав дві й більше подібні крамниці, що дозволяло купити необхідні речі практично на кожному етапі туру, що суттєво пом'якшувало складність проходження.
Такі тури часто в жарт називали “шопінг-турами”.
А от у турах рівня “Небезпечний” і вище, як-от “П'янка Сянсі”, такі от крамниці траплялися лише один раз. Чим вищий рівень туру – тим жорстокіші правила.
Ось про такі тури вже говорили “тури чистого виживання” – вийдеш живим чи ні, залежить від совісті гіда та сил самих туристів.
– Брат Дев'ятий зробив все, що міг…
Так, хоч Брат Дев'ятий і був сильним, та все ж він лише п'ятизірковий гід Срібного рангу. Можна було забути про який-небудь торг з Ву Лаольвом. Судячи з його виразу обличчя, ціна, мабуть, добряче підлетіла.
Туристичні Послуги завжди ж заявляли, що служить тільки в інтересах туристів, тому гід аж ніяк не міг накрутити ціну більше ніж у тричі. А якщо хтось з місцевих продавав йому реквізит за втричі чи вчетверо вищу ціну, гід не тільки нічого не заробляв, а й змушений був доплачувати з власних балів.
Було не дивно, чому ІІІ-9 так лютував!
– Цей Ву Лаольов справжній шмат лайна! – Джао Хонту грюкнув по столу, не добираючи слів. – Паскуда!
Зазвичай у таких ситуаціях він би в першу чергу облаяв гіда, що той, безпорадна тварюка, не зміг відстояти нижчу ціну у торгах, але цього разу.. Він і не подумав якось висловлюватися у бік ІІІ-9. Натомість уся його лють спрямувалася просто на старигана.
– Так! Клятий скнара! – підтримав його хтось. – Його, мабуть, навіть не Ву Лаольов звати, а Ву Бапі*****!
***** Взагалі, ось це “Бапі” вживалося для образи вельмож, і буквально означає “без шкіри”, що в даному контексті використовується як “безсоромний”. На киті це звучить кумедніше.
Ніхто не очікував, що першим погодиться саме Ю Хеань, який зазвичай був найбільш лякливим із них. Але тепер цей чоловік середнього віку просто вибухнув праведним гнівом:
– Гід ІІІ-9 скільки всього для нас зробив у цьому турі! Заробляв бали потом і кров’ю! А цей Ву Бапі! Пха!
Автор має що додати:
[Повтор сцени]
[Раунд 1]
Ву Лаольов: Цей гід виглядає доволі сильним…
Кулак Ву Лаольова:
(Ціни не підвищено. Продається за початковою ціною)
Вей Сюнь: Хочеш битися? Ха!
– Вей Сюнь відрубує Ву Лаолю голову.
[Раунд 2]
Ву Лаольов: Цей хлопець непростий. Ліва рука — мутована. З ним важко. Гаразд, проїхали…
Вказівний палець Ву Лаольова згинається:
Знижка 10%
Вей Сюнь:
Ще не задоволений?
— витягує кігті, загрозливо рухає ними.
Побачивши, як Вей Сюнь розкриває усі п’ять пальців, зіниці Ву Лаольова різко звузилися: Що?! Він хоче знижку в 50%?! Нізащо!
[Раунд 3]
…
Туристи:
– Чорт забирай! Цей проклятий безсоромний Ву Бапі!
Перекладачу теж є що додати:
Я вернувся, нарешті канікули (ну майже). Будемо “бачитися” частіше :)
Туристи: Він так старається, байдуже навіть якщо загне ціну.
Вей Сюнь, який поняття не має про внутрішні порядки і діє по принципу “безумство та відвага”: Перепрошую?
