Її мрія, його реальність

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Останні дні перед літніми канікулами промайнули блискавично — не встиг озирнутися, як вони вже минули. Після заключної шкільної лінійки ми повернулися до класу, аби забрати табелі, і вже до обіду були вільні. Половина учнів одразу ж ринула з класу — хто додому, хто на гуртки. Інша половина залишилася, порівнюючи оцінки, вибудовуючи плани та з азартом обговорюючи, як вони проведуть літо. Пляж. Барбекю. Салют. Усі класичні розваги.

А я залишився на місці, мов у тумані, спостерігаючи за всім цим збоку, ніби й не був частиною того святкового метушіння. Усвідомлення, що це, можливо, мій останній раз у класі 2-А, несподівано стиснуло груди, і я не зміг зрушити з місця.

Мій погляд мимоволі спинився на колишньому гурті друзів Кохару. Їхня нова ватажка — дівчина, на прізвище Ханеда — впевнено зайняла центральне місце, і компанія, здавалося, анітрохи не втратила колишнього запалу.

Кохару ж, яка ще нещодавно була їхнім серцем, тепер стояла віддалік, мов тінь — тихо складала речі, готуючись до виходу. Та, на мій подив, вона не подалася одразу до дверей, а підійшла до Андзу, що теж уже збиралася. Вони обмінялися кількома словами, витягли телефони, усміхнулись одна одній — і разом покинули клас. Гадаю, обмінялися контактами.

Їхній вихід став для мене сигналом. Я відсунув стілець, готуючись підвестися, та не встиг і встати, як позаду пролунав голос Шохея:

— Ей, Каору. Маєш якісь плани на сьогодні?

— Та ні, не дуже. А що?

— Ми з хлопцями з гуртка каліграфії зібрались перекусити. Хочеш із нами?

Я вже відкрив рота, щоби ввічливо відмовитись, та вчасно зупинив себе. Була велика ймовірність, що я більше ніколи не побачу Шохея. Можливо, варто скористатися нагодою й провести з ним трохи часу наостанок. Але подумавши ще раз, я зрозумів, що це не найкраща ідея. Я ж не з їхнього гуртка, тож моя присутність могла б лише зіпсувати їм настрій і обтяжити атмосферу.

— Вибач, друже. Пас, — сказав я.

— Ого, а цього разу ти принаймні почекав п’ять секунд, перш ніж відповісти. Схоже, ти й справді розмірковував, — подражнив мене Шохей. Влучно. — Та годі тобі соромитись. Хлопці нормальні, не кусаються.

— Та ні, справді. Просто зараз у мене в кишені вітер гуляє.

— Що ж, я не проти пригостити тебе, як новачка в нашій компанії!

— Дякую, але буде якось незручно. Та й не переймайся — ідіть, розважайтесь. Ще побачимось, — відповів я, підводячись і роблячи крок до дверей.

— Та не будь ти таким! — сказав Шохей, хапаючи мене за руку. Я ледь не озирнувся — настільки несподіваною була його наполегливість. — Ти ще надто молодий, щоб бути таким буркотуном. Це ж найкращі роки твого життя, друже. Треба користуватись ними, поки є змога.

— А хто сказав, що мені справді буде весело?

— Інколи достатньо просто вийти зі своєї мушлі.

— Що це за марафон початкової школи? Я не за участю прийшов, не треба мені медаль за старання, — гаркнув я, а тоді, зловивши себе на зайвій різкості, прочистив горло й спробував заспокоїтись. — Зрозумій, я ціную твою підтримку, серйозно, але мені не потрібна порада. Я не намагаюся знайти нове "я". Я просто хочу втримати те, що маю.

— Та невже? Тоді чому ти останнім часом так часто прогулюєш? — запитав Шохей.

Його слова змусили мене задуматися. Я терпіти не міг, коли через мене хтось турбувався, а Шохей ще ніколи не виявляв свого занепокоєння настільки відкрито. Мені стало прикро відмовчуватись і удавати, що все гаразд, та ігнорувати його добрі наміри. Але правди я сказати не міг. Тунель Урашіма був таємницею — нашою з Андзу — і розкривати її перед кимось іншим означало зрадити довіру. Тож я просто проковтнув свій неспокій і промовчав.

— Не хочеш — не кажи, — нарешті озвався Шохей і нахилився ближче, наче збирався схопити мене за комір. — Але скажу одне: якщо не хочеш прогаяти все життя, тобі треба навчитися виходити з власної зони комфорту. Перестань постійно думати, що можеш втратити, й почни думати про те, що можеш здобути. От тобі моя порада.

— Я не зациклений, — тихо відповів я, легенько відштовхнувши його. — До того ж... Ніщо не втрачається назавжди. Завжди можна знайти спосіб повернути втрачене.

Шохей поглянув на мене з такою розгубленістю, наче щойно почув іноземну мову. Я вирішив не чекати, доки він поставить зайві запитання.

— Побачимось у вересні, — кинув я на прощання.

— …Ага. Тільки не злийся наступного семестру, — зітхнув він мені вслід.

 

Був перший день літніх канікул, і я знову чекав на Андзу біля входу до тунелю Урашіма. Сонце пекло нестерпно, повітря плавилось, як і асфальт, але цього разу вона прийшла вчасно — рівно о першій, як ми й домовлялись.

— Вибач, що змусила чекати, — промовила вона, спускаючись сходами, а я махнув їй у відповідь. Попри спеку, на ній була кофта з довгими рукавами й штани, а на голові — широкополий капелюх. Утім, як не крути, виглядала вона цілком доречно, зважаючи на нашу сьогоднішню мету: ми не планували йти в сам тунель, а збиралися обстежити навколишні лісисті пагорби. Адже, логічно міркуючи, якщо тунель має вхід, то повинен мати й вихід. І якщо назва «Тунель Урашіма» — це не просто жарт, то десь на іншому боці пагорба мусить бути його другий кінець. Це й було нашим головним завданням.

— Як думаєш, у нас справді вийде його знайти? — озвався я. — Все-таки, перевірити весь схил гори — не жарти.

— Якщо не знайдемо, прокладемо новий тунель впоперек. І готово. Безкоштовний короткий шлях.

— …Що?

— Жартую, — сказала вона спокійно.

Нічого собі. Андзу Ханашіро, жартує? Оце поворот.

— Звісно, я б ніколи не запропонувала щось настільки безглузде, — додала вона. — Уяви, якщо він обвалиться, і ми застрягнемо всередині? Хоча… можливо, колись доведеться вдатися і до такого — якщо все стане зовсім безнадійно. Але наразі шукати вихід — це найефективніше і за часом, і за зусиллями.

— А як ми його шукатимемо? Екскаватор орендуємо?

— Теоретично — так. Скільки, думаєш, це коштує?

— Поняття не маю.

Навіть якби ми й справді примудрились дістати екскаватор, як би ми доставили його сюди, в ці нетрі? Мабуть, час покінчити з фантазіями і перейти до справи.

— Отже, з чого почнемо? — запитав я.

— Думаю, спочатку слід обійти весь пагорб навколо. Ти, схоже, в походах не новачок, тож веди, бувалий. Покажи міській дівчині, як це робиться.

— Без проблем, городянко. З радістю навчу. Ходімо.

Ми рушили до непримітної стежки, що вела в хащі.

 

Через якихось дві години ми були змушені припинити нашу “експедицію”. Причина? Ми недооцінили гору. Її велич, її суворий норов. Спершу здалося, що все буде просто: ліс не здавався надто густим, і ми були впевнені, що зможемо впоратися без проблем. Але це була велика помилка.

Найбільша ж проблема полягала в тому, що ми не мали чіткого орієнтира. Якби йшлося про шлях від точки А до точки Б — це одне. А коли шукаєш щось невідоме, без жодної підказки щодо розташування — мусиш прочісувати кожен клаптик, аби нічого не пропустити. А це виснажує.

Спочатку все було ніби весело — похід до мальовничої вершини, майже як пікнік. Але після кількох павутин прямо в обличчя і чергового разу, коли ми ледь не перечепилися через коріння, розмови зійшли нанівець. Зрештою, ми навіть загубили дорогу назад. Коли нарешті вибралися до входу в тунель, вигляд мали такий, ніби щойно вилізли з фільму жахів.

— Ну, з цією ідеєю ми розпрощаємося. Вибач, — сказала Андзу, витягуючи ще одну павутину з волосся.

— Та ні, я й сам мав здогадатися… Якщо чесно, після такого хочеться просто піти додому і більше нічого не робити, хоча зараз лише третя по обіді.

— Погоджуюсь. Мені потрібен душ. І негайно…

Ми рушили вгору сходами до колії, обидва виснажені й готові бігти хоч наввипередки додому. Та раптом мене охопив жах. Я сягнув рукою до кишені джинсів — порожньо. Стривожено зашарудів усередині — нічого.

— Що сталося? — спитала Андзу.

— Здається, я десь загубив ключі від дому…

— Ой… І що тепер? Якось упораєшся?

— Та є в мене запасний ключ, — відповів я. — Але він удома. А поки батько не повернеться, я все одно не зможу зайти, тож доведеться якось убити кілька годин…

На щастя, коли він працював у вихідні, зазвичай повертався не так пізно, тож, імовірно, чекати доведеться десь до восьмої вечора. Хоча, звісно, жодних гарантій.

— Ну, в такому разі…! — раптом вигукнула Андзу, і в її голосі чулася тривожна хрипота. Її обличчя горіло, і щось підказувало мені, що це було зовсім не від сонця. Після болісної паузи вона, нарешті, озвалась тихіше, сором’язливо:

— Хочеш… піти до мене?

 

Квартира, де жила Андзу, розташовувалась недалеко від центру міста. Ми пройшли крізь автоматичні вхідні двері, й опинилися в чистісінькому, ніби щойно помитому, коридорі. Я не став би казати це вголос, але в голові відзначив: рівень комфорту тут був явно вищий, ніж у комплексі Кохару. Зрештою ми зупинилися біля одних дверей, які я прийняв за вхідні до її дому — аж тут помітив, що на табличці не було написано “Ханашіро”. І тоді згадав її слова з того дня, коли вона відлупцювала старшокласника: у Андзу не було батьків. І я щиро зрадів, що вчасно згадав цю деталь і не ляпнув чогось зайвого.

Вона відкрила двері, і я ступив за нею до передпокою — якраз у той момент, коли ми зіштовхнулися з жінкою років п’ятдесяти з чимось. Волосся її було сиво-перцеве, зібране в пучок, а на руці висіло кілька багаторазових сумок для покупок. Схоже, ми саме застали її перед виходом у магазин. Андзу зупинилась, аби привітатися, і зробила це досить формально, як до людини, з якою вона, вочевидь, жила під одним дахом. Я не став над цим надто довго роздумувати й просто вклонився слідом за нею.

— Це твій друг, Андзу? — спитала жінка, здивовано поглянувши на мене. Потім, ніби щось раптом згадавши, вона ахнула, прикривши рот долонею. — Ой, Боже мій! Я ж навіть чаю не запропонувала… Зараз-зараз, я принесу вам чаю перед тим, як вийду…

— Не турбуйтесь про нас, — похитала головою Андзу. — Ви сміливо йдіть, як планували.

— Ти впевнена…? Ну гаразд, як хочеш, — жінка обережно пройшла повз нас і вийшла за двері.

— Сюди, — мовила Андзу й повела мене далі. Вона піднялась у коридор, і я пішов слідом.

— Це була моя тітка, — пояснила вона, поки я ще не встиг запитати. — Її чоловік помер два роки тому, а дочка живе окремо. Тож зараз ми вдвох. Якщо дивувало, чому я з нею така офіційна — то ми більше сусідки по квартирі, ніж родичі.

— Гм. Цікава життєва комбінація, — відгукнувся я.

— Проходь. — Вона відчинила двері в кінці коридору і жестом запросила мене всередину. — Я зараз.

Андзу подалася в іншу кімнату, і її кроки приємно лунали дерев’яною підлогою. За кілька хвилин вона повернулась із згорнутим рушником і склянкою.

— Ось холодний чай і волога серветка.

— О, дякую.

— Я швиденько в душ. Можеш тим часом освіжитись.

Вона натиснула кнопку на пульті й увімкнула кондиціонер, після чого знову залишила мене самого. Не знаючи, чим себе зайняти, я сів на підлогу й зробив ковток чаю. Потім розгорнув рушник і протер ним обличчя й шию, роззираючись навколо.

Перше, що впадало в око — величезна книжкова шафа, що займала майже всю стіну. На її полицях стояли найрізноманітніші книги — від класичної літератури до популярної манґи, і все це було ретельно розсортовано за видавництвами. Справжній зразок педантичного характеру Андзу. Далі я звернув увагу на письмовий стіл — єдине місце у кімнаті, де панував справжній безлад. Книжки лежали в купах, що ось-ось мали впасти, а поверхня була вкрита крихтами гумки. Все інше в кімнаті було доволі простим — майже таким же спартанським, як і в Кохару. І я замислився: може, вони — винятки з правила? Чи, можливо, я просто мав хибне уявлення про те, як має виглядати кімната дівчини?

Коли я вже все оглянув і повністю витерся, мені стало нудно. А це була проблема, бо сидіти самому в дівочій кімнаті, не маючи що робити — це доволі незручно. Особливо, коли ти хлопець, який ніколи не мав подруг. Навіть просто сидіти було важко, бо розум весь час тягнуло до легкого, солодкуватого аромату, який ніби існував лише в кімнатах дівчат.

Вирішивши, що варто чимось себе зайняти, я підійшов до книжкової полиці — може, почитати щось із манґи? Сумнівався, що Андзу буде проти. На щастя, в неї виявився томик однієї серії, яку я давно хотів переглянути, тож я витягнув його зі стосу.

— Гм?

І тут я помітив конверт, затиснутий між верхом книжок і наступною полицею. Він ніби був захований. Зацікавлений, я витягнув його. У кутку було надруковано назву і логотип: “Видавництво Ютоша”. Печатка вже була розірвана, але, звісно, я не планував ритись у чужій пошті. Вже збирався покласти конверт назад, коли завмер.

Зачекайно. “Ютоша”… Хіба це не одне з великих видавництв?

І тоді в пам’яті спливла сцена, де Андзу гарячково збирає сторінки з малюнками. Невже?.. Здоровий глузд намагався зупинити мою цікавість, але вона перемогла. З тремтячими руками я обережно витягнув листа з конверта і прочитав.

— …Оце так.

 

Саме в ту мить дверна ручка провернулася — Андзу повернулась до кімнати.

— Вибач, що так довго… Чекай, ти читаєш мою…

— Ага. Вибач. Мені стало нудно, тож я сам собі взяв щось почитати, — сказав я, сидячи на підлозі, притулившись спиною до її ліжка, з манґою в руках. — Треба було спитати спершу?

— Та нічого, все гаразд, — озвалася вона.

Андзу стояла переді мною в мереживній камізельці й коротеньких домашніх шортах, показуючи значно більше шкіри, ніж я будь-коли бачив на ній досі. В одній кімнаті з нею моє серце калатало, мов скажене. А коли вона сіла поруч, впритул, хвиля нервового збудження накрила мене з головою. Я поклав том манґи, яку щойно читав, на низенький столик і спробував розпочати розмову — аби якось розвіяти незручну тишу.

— Ти, дивлюсь, читаєш манґу просто запоєм, га?

— Ага. І не приховую цього. Чого питаєш — це тебе дивує?

— Можливо, трохи. В школі я бачив, як ти читаєш хіба що серйозні книжки.

— Ого. То ти таки стежиш за мною?

— Та ні. Просто, знаєш… Ти сама не намагаєшся злитися з натовпом. Вибачай, але це не моя провина, що ти така помітна.

Це змусило її щиро розсміятися — і мені від того якось легше стало. Після цього ми довго теревенили, згадуючи улюблені фільми, книжки, страви… Післяобідня спека поступово дрімала на стінах, мов розлите сонце, час спливав повільно й медово, розтікаючись лінивими хвилинами.

— Якщо чесно, — раптом мовила вона, коли ми вже ділилися ностальгічними спогадами про дитячі відеоігри, — мої батьки насправді живі.

Я обернувся до неї, але вона й далі дивилася десь у простір перед собою.

— Тобто, я не зовсім збрехала. Вони не є частиною мого життя — і це правда. Але я почуваюся винною, що ввела тебе в оману. Насправді вони досі живуть у Токіо. Просто… вони були надзвичайно суворими. І, думаю, для таких, як вони, донька-бунтарка — це вже занадто. Тож вони, по суті, викинули мене за борт, сподіваючись, що життя з тіткою на цьому забутому острові мене втихомирить.

— Ем, ти ж розумієш, що ми з материком сполучені, так?

— Це була метафора. Не заглиблюйся.

Я лише зітхнув і засміявся. Насправді Кодзакі був далеко не таким уже й віддаленим. Але хай буде.

— Я завжди ненавиділа своїх батьків, — продовжила вона. — За те, що поводилися так, наче я якась хвора тільки тому, що прагнула слідувати своїй мрії й зробити ім’я в творчості. А їм того всього не треба — головне, щоб робота була "стабільна". От вони й знецінили все, чим я жила. Я їм цього ніколи не пробачу. Але знаєш, що найсумніше? Коли вони сказали, що відправляють мене в Кодзакі, я це пережила набагато болючіше, ніж очікувала. Наче в мені все ще залишалася якась прив’язаність до них, хоч як би я себе не переконувала, що ненавиджу їх. Дурна я, правда?

Вона похитала головою, в очах — тінь самозвинувачення.

— Загалом, коли я сюди приїхала, була просто знищена морально. На межі. І через це поводилася дуже необачно. Бійки мені не в новинку, та щоб якийсь хлопець вліпив мені ляпаса, а потім ще й почав копати в живіт… Такого ще не було. Чесно, я вже от-от мала розплакатись. Але тут з’явився ти — ти й твій друг. Пам’ятаєш, що ти тоді сказав, коли я зізналася, що в мене немає батьків?

— Ага. «Щаслива ти», здається?

— Точно. І ти це сказав так… просто. Без жалю, без злоби. І я тоді подумала: «Цей хлопець, певно, стільки всього пережив. Він набагато глибший, ніж здається». Ось чому я й пішла за тобою до тунелю після школи. Хотіла дізнатися, що могло зламати людину так, щоб вона говорила таке без тіні емоцій.

— Хм. І не здогадався б ніколи.

— Знаю, це, мабуть, дуже безтактно звучить, але… я трохи захоплююся тобою. Через усе, що ти пройшов. Багато хто живе все життя — і не набуває й половини тієї глибини характеру, що є в тобі. Оце й притягує мене, Тоно-кун. Саме тому мені так складно триматися від тебе осторонь.

Я відчув, як її оголене плече лагідно торкнулося мого плеча. У повітрі витав легкий аромат щойно вимитого волосся — солодкий, зводячи з розуму та розбурхуючи кожен нерв.

— Ей… Подивися на мене.

Я поволі повернув голову. Наші погляди зустрілися. Її щоки палали. Очі блищали. Губи ледь виблискували блиском. Горло здригнулося, коли вона ковтнула востаннє — разом із усіма ваганнями.

— Тоно-кун, я… Я, здається…

— Гей, Ханашіро, — перебив я, розітнувши її нерішуче зізнання мов рибу ножем — різко, безжально.

— Що? — з обуренням озвалася вона. — Що таке?

— Ти пишеш свою власну манґу?

Мить — і в її очах зчиталося повне нерозуміння. Вона виглядала настільки розгубленою, що я вже почав боятись, чи не помилився. Але ці побоювання швидко розвіялися.

— Що… ЩО?! — закричала Андзу, затремтівши всім тілом. Вона роззявляла рота й знову закривала його, мов золота рибка. Її обличчя палало ще сильніше, а очі вирячилися так, ніби ось-ось випадуть із орбіт. На обличчі — суцільна буря з сорому, страху та збентеження.

— Я-я-як…?! — прошепотіла вона, шукаючи пояснення.

— Коли я брав манґу з полиці, помітив, що між книжками стирчить якийсь конверт. Заглянув усередину — а там оцінювальний лист від видавництва. Ну, такий, як надсилають після розгляду конкурсних заявок.

Андзу глухо рикнула й стрибнула на мене, вхопивши за комір. Оскільки вона вже й так сиділа зовсім близько, я не мав жодного шансу уникнути цього — і завалився на підлогу, а вона впала зверху.

— Як ти смів порпатись у моїй приватній пошті?!

Вона вже сиділа на мені верхи, трясучи за плечі так, що потилиця гупнула об дерев’яну підлогу. Від різкого руху одна з бретелей її камізельки зісковзнула з плеча, відкривши край бюстгальтера. Я в паніці відвів погляд.

— Мені просто стало цікаво… — пробурмотів я винувато.

— Т-ти ж не можеш р-ритися в чужій к-кореспонденції! — закричала вона, аж заїкаючись.

— Та знаю я, вибач. Але ж… серйозно, в цьому немає нічого ганебного.

— Я не соромлюся! Я — скажена від люті!

Ого. Я розумів, що вона буде зла, але не настільки. Треба було терміново рятувати ситуацію.

— Та ні, чесно! Це ж насправді круто! Особливо зважаючи на те, що там були досить високі оцінки. І за коротким описом це звучить дуже цікаво, прям те, що мені до душі. Я б із задоволенням почитав це колись.

— Що?..

Вона різко зупинилася й відпустила мої плечі. Я звільнився з-під неї, підвівся й сів навпроти.

— Я помітив, у тебе на столі повно гумкової стружки. Ти досі над цим працюєш? Є щось закінчене, що можна подивитися?

— Що? Та н-ні… Моє ні на що не схоже. Я нікому не показую таке… — пробурмотіла Андзу, і вся її лють розсипалася в мить. Замість того — сором’язливість і збентеження. Щиро кажучи, виглядало це досить мило.

— Раз ти подаєшся на конкурси, значить, хочеш стати манґакою, правильно? А значить — треба вміти чути думку інших. Ну будь ласка! Обіцяю, скажу чесно, як є.

— Але ж це так ніяково…

Вона була на межі. Ще трохи натиснути — і зламається.

— Прошу тебе, ну! Я хочу мати змогу казати, що читав першу історію Андзу Ханашіро ще до того, як вона стала знаменитою! Я навіть готовий заплатити, щоб її побачити!

— Ннннннґх…

Я не міг зрозуміти, що означав цей звук — захоплення, сумніви чи роздратування. Але вона таки підповзла навкарачки до письмового столу, витягла з шухляди стосик паперів, а тоді так само покотом повернулася до мене. Простягла мені їх обома руками, ніби вручала диплом.

— Ось. Це мій найновіший твір… щойно закінчила. Якщо дійсно хочеш, можеш почитати.

— Точно не проти?

— Т-тільки не чекай нічого особливого, гаразд? Порівняно з професійними роботами — це виглядає дуже-дуже по-дилетантськи…

— Ну, я все одно дуже радий. Дякую.

Я обережно прийняв рукопис обома руками, показуючи належну повагу. Обкладинка вражала — я би спокійно повірив, що це справжнє видання з магазину. Звісно, не варто судити за обкладинкою, але це вселяло надію, що й далі буде не гірше. З цікавістю я розгорнув першу сторінку.

У кімнаті запала тиша. На її тлі шум від кондиціонера здався раптом нав’язливим і гучним. Поки я читав, Андзу помітно нервувала — то крутила волосся, то совалася на місці, то змінювала позу. Мене розчулювала ця несподівана вразливість тієї, кого я вважав непохитною. Я крадькома поглядав на неї з кожним перегортанням сторінки, аж поки вона не насупилася й не наказала мені зосередитись. Я одразу ж вибачився й більше не відволікався.

Минуло не більше п’яти хвилин — і я дочитав останню сторінку. За жанром це була, мабуть, наукова фантастика: історія про самотню дівчину у світі після катастрофи, яка вирушає в подорож у пошуках інших вцілілих.

— Н-ну? І як тобі? — озвалася Андзу майже пошепки. Її голос тремтів від страху. Вона сиділа на колінах, у формальній позі сейдза.

[Прим.п: Сейдза — традиційний спосіб сидіння на колінах, спираючись сідницями на п'яти.]

Як і обіцяв, я сказав усе щиро.

— Це було справді круто! — вигукнув я, тримаючи рукопис із захватом. — Головна героїня дуже симпатична, цікава. Особливо у фіналі, коли з’ясовується, що вона — андроїд, який вважав себе людиною. І те, як це її спершу розбиває, але вона все одно піднімається і продовжує шукати вцілілих… Це мене дуже зачепило. І ще мені сподобалося, як багато натяків ти розкинула по сюжету — щоби читач міг здогадатися, що вона не зовсім людина. Я не помітив цього з першого разу, але тепер хочу перечитати ще раз, аби все зрозуміти. Я справді в захопленні — не міг відірватися ні на хвилину.

— Ти… справді так думаєш?! — її голос тоненько пискнув від радості.

— Авжеж. Якби ти сказала, що це опубліковано в якомусь відомому щотижневому журналі, я б навіть не здивувався. Чесно, вражений. І малюнок, і сценарій — усе на висоті. Я навіть не підозрював, що ти така талановита. Та ще й подаєшся на конкурси — це…

— Е-е-е, можеш… секундочку?.. — перебила мене Андзу.

Вона раптом підвелася, пірнула лицем у подушку на ліжку й завмерла. Я не встиг нічого сказати, як вона почала швидко-швидко смикати ногами в повітрі й пищати від захвату.

— Х-Ханашіро?.. — розгублено мовив я.

Усе, що я чув — це приглушене радісне верещання. Не знаю, чи вона намагалася його стримати, чи ні, але було очевидно: її моя оцінка цілком задовольнила. Вона ще кілька секунд шалено дригала ногами, а потім — наче в неї раптово сіла батарейка — вмить завмерла. Повільно обернулася, сіла рівно й спробувала привести себе до ладу. Її чубчик прилип до чола, розкуйовджений і наелектризований.

— Ну от, досить щастя на найближчі п’ять років, — сказала вона.

— Ха-ха. Виходить, недарма ти мені це показала! Якщо раптом захочеш, щоби я знову щось «вичитав», тільки скажи. Якщо справді хочеш колись цим заробляти на життя, зворотній зв’язок — це дуже корисно.

— Та я ж не збираюся бути профі чи щось таке… Я ж навіть не працюю достатньо над цим, щоб колись стати відомою. Просто іноді подаю роботи на конкурси — по приколу, і тому, що люблю отримувати відгуки…

— Та невже? Шкода. Бо, якщо чесно, твоя робота вже зараз на дуже високому рівні.

— Та ні… — пробурмотіла Андзу, сором’язливо відвертаючись. Щоки знову запалали, аж до самих вух. Я дав їй трохи часу, щоб вона оговталася, а тоді перейшов до наступного питання:

— До речі, я давно хотів тебе спитати.

— Ага? Що саме?

— Усі ті папери, які ми тоді знайшли в тунелі Урашіма… То були сторінки з твоїх попередніх манґ?

Очі Андзу на мить здивовано округлилися, але вже за секунду вона вирівнялася й кивнула.

— Ага. Усе з того, що я малювала ще в початковій школі.

— Ха. То я мав рацію…

З того швидкоплинного погляду, який я тоді встиг кинути, я був майже впевнений, що то була манґа, але не уявляв, яке вона мала значення для Андзу.

— Вибач за ту ситуацію, — сказала вона. — Я тоді повелася егоїстично…

— Та нічого. Що було — те минуло. Але мені справді цікаво: що вони для тебе означали? Якщо ти, звісно, не проти розповісти.

Андзу тяжко зітхнула, а тоді відповіла тихим, приглушеним голосом:

— Це були старі історії, які мої батьки викинули.

— Стривай… Вони просто викинули твої малюнки?

— Ага. Коли мені було десять, мене впіймали, як я малювала під час уроку. Під час батьківських зборів учителі поскаржилися — і батьки дізналися. Вони сказали, що я марную час на те, що “в житті мені ніяк не допоможе”, і змусили мене дивитися, як вони все викидають у смітник — усе, що я колись намалювала.

— …Ох. Це жорстоко.

— Я вклала стільки часу й сил у кожну сторінку… Тоді я просто розридалася, ми сильно посварилися. І з того моменту я принципово продовжила малювати — просто їм на зло, і так, щоби вони це бачили. Я нікому про це не розповідала, але я відмовилася кидати манґу. Що б не було. По суті, з цього почалися всі наші конфлікти. І саме через це вони зрештою вирішили "від мене позбутися" і відіслали сюди.

— От чорт…

Це була доволі важка історія. Тепер я розумів, чому тоді, в тунелі, вона збожеволіла, намагаючись зібрати ті сторінки. І, чесно кажучи, я не міг не поважати її впертість — малювати попри несхвалення батьків, бо це її покликання. Таку пристрасть не можна не цінувати.

— Але… якщо ти справді настільки любиш манґу, чому тоді ховала її від мене? Особливо враховуючи, наскільки ти в цьому крута.

— Саме тому й ховала. Бо це для мене так багато значить, що я не хотіла цим ділитися.

— Гм. Це такий творчий синдром, так?

— У моєму випадку — так, — сказала Андзу, кусаючи губу. Настала довга пауза, а тоді вона раптом перевела тему:
— …Але чому тоді моя стара манґа опинилася в тунелі Урашіма?

— Що значить "чому"? Мабуть, тому, що ти хотіла її повернути, ні?

— Хм… А я точно хотіла її повернути?

— Ну не знаю. Звідки мені знати?

— Якщо чесно, я й сама не впевнена. Ну, тобто, зрозуміло, що я не могла її просто залишити там у тунелі. Але чи справді я всі ці роки десь глибоко всередині мріяла її повернути?.. Не знаю.

— Справді?.. Хм… — відповів я невизначено, відкинувшись назад і втупившись у стелю. Але в ту мить мене щось пронизало, наче блискавична думка. Я ледь чутно зітхнув, і Андзу здивовано глянула на мене. Якщо чесно, я й сам здивувався.

— Що сталося? — спитала вона.

— А, та нічого, — збрехав я. — Не бери в голову…

Тим часом мій мозок працював на повну. Було щось… Щось важливе. Немов слабке, тремтливе світло на самому дні темної безодні. Думай, Каору. Я знав, що вже зібрав усі фрагменти, лишилося лише правильно їх з’єднати. Перебирав комбінації, доки, нарешті, не дійшов висновку: усе, що ми знаходили в тунелі Урашіма, мало одну спільну рису. То ніколи не були речі, про які ми свідомо мріяли. Це завжди було щось із минулого, що…

…Але я не встиг завершити думку: з коридору долинув звук ключа, що провертається у дверях. Очевидно, тітка Андзу повернулася з покупками. Я глянув на годинник — сьома вечора. І вирішив, що поки що не варто озвучувати свої здогадки. Все одно теорія ще не перевірена, а сказати щось зарано — це тільки накрутить Андзу без потреби.

— Ну, я, мабуть, піду, — сказав я, підводячись.

— О… Ну, гаразд… — промовила Андзу й опустила плечі.

«Уф, не роби такого обличчя. Тепер мені справді ніяково.»

— Нам варто вирішити, коли наступного разу підемо до тунелю, — запропонував я. — Є якісь ідеї, що ще можна дослідити?

— Та я, власне, подумала, що вже час припиняти всі ці дослідження. Ну, тобто, я не можу вигадати нічого, що ще мало б сенс перевіряти, — сказала вона, розпрямивши плечі та глянувши мені прямо в очі. — Жодних тестів. Думаю, ми нарешті готові до справжнього.

— Тобто…?

— Настав час повернути твою сестру і зробити мене кимось винятковим. Ми зайдемо туди й не вийдемо, поки обоє не отримаємо своїх бажань.

Я проковтнув слину. Отже, настав час.

— Маєш на прикметі якусь дату?

— Ага. Думаю, другого серпня.

— Добре. Мені підходить… А чому саме другого?

— Та особливої причини немає… Просто здалося розумним лишити собі кілька днів запасу.

І справді. Нам ще належало багато чого підготувати — не лише в сенсі того, що брати з собою до тунелю, а й у плані підготовки до того, що може чекати нас після повернення. Ми домовилися пізніше обговорити деталі в переписці. Після цього Андзу провела мене до входу, я взувся й узявся за дверну ручку.

— Ну, побачимось, — мовив я.

— Ей, е-е… Тоно-кун?

— А?

Андзу виглядала так, наче намагалася зібратись із духом, аби щось сказати, але зрештою здалася.

— …Вибач. Нічого важливого. Дійдеш додому — напиши, гаразд?

— Добре. Побачимось.

Я обернувся, щоб зачини двері, і встиг на мить зловити її погляд. Обличчя Андзу мало ледь помітний відтінок смутку, і мене раптом защемило в грудях.

 

За тиждень до запланованого походу в тунель я розслаблено валявся в себе в кімнаті, як раптом отримав повідомлення від Андзу:

«Кавасакі запросила мене на фестиваль. Ти не хочеш з нами?»

У цю пору року йшлося, певно, про щорічний фестиваль феєрверків у сусідньому місті. Це була наймасштабніша подія в окрузі — на неї з’їжджалися натовпи людей, щоб побачити понад шість тисяч залпів у грандіозному шоу. Я бував там кілька разів, коли ще Карен була жива, але навіть і не згадав, що воно буде вже сьогодні. Хоча, щоб було зрозуміло: моє бажання йти дорівнювало нулю. Я терпіти не міг великі скупчення людей.

Я почав набирати відповідь:

«Та ні, думаю, я пас. Але дякую.»

Залишалося лише натиснути «надіслати», але пальці завмерли. Мене стримали дві думки. Перша — те, як саме Андзу це сформулювала: «Ти не хочеш?», а не, скажімо, «Підеш з нами?» Можливо, я надто заглиблювався в деталі, але це звучало так, ніби вона й сама не горіла бажанням йти, якщо компанія обмежиться лише нею й Кохару. Наче вона запрошувала мене лише за умови, що я погоджуся. А враховуючи, через що довелося пройти Кохару останнім часом, я просто не міг її відшити. Вона ж намагалася налагодити своє життя з нуля.

А друга причина… Та сама тривожна нотка, яку я відчув, коли Шохей покликав мене на обід із хлопцями з каліграфічного клубу. Наче це може бути останній шанс — і я не повинен його проґавити.

— Ех, не знаю… — пробурмотів я, неспокійно крутячись на ліжку. І тут почув, як унизу відчинилися двері у ванну. Батько. Я не знав, чому він вдома серед тижня — може, відпрацьовував вихідний, що випав на вікенд, або взяв день власним коштом. Хай там як, бачити його мені аж ніяк не хотілося.

— …Ну от, вирішено.

Я стер те, що написав, і набрав нове:

«Окей, я не проти. Де й коли зустрічаємось?»

Натиснув «надіслати», перш ніж встиг знову засумніватися. Немає нічого гіршого, ніж спілкуватися з батьком, тож я вирішив: краще вже піти і бодай спробувати отримати задоволення. Але тоді треба було привести себе до ладу, щоб бути готовим у будь-який момент. Я спустився в вітальню, де батько сидів на подушці перед телевізором, втупившись у якусь безглузду передачу. Глибоко вдихнув і озвався:

— Тату.

— М? Що таке, Каору?

— Я сьогодні трохи піду погуляти.

— А-а… Гаразд. Десь надовго?

— До півночі повернуся, не хвилюйся.

— Вечерю тобі готувати?

— Ні, думаю, щось перехоплю по дорозі.

— Ну, добре. Веселись.

Я кивнув і відразу повернувся до своєї кімнати. Свята мати Божа. Я щойно мав нормальну, цивілізовану розмову з батьком і вона не переросла в сварку. Якщо подумати, останнім часом він узагалі був напрочуд у гарному настрої. Зазвичай батько ледь помічав моє існування, а тут поцікавився, чи я буду вечеряти, і навіть побажав гарно провести час. Він не казав нічого подібного з того часу, як померла Карен. Востаннє, після нашої мандрівки до тунелю Урашіма — коли я сказав, що залишуся на довгі вихідні в друга, — він узагалі не став заперечувати. Я спробував уявити, що могло спричинити таку раптову зміну. Може, щось хороше сталося на роботі? Я трохи поміркував — і вирішив не заморочуватись. Не варте воно того.

 

Щойно вечірнє небо почало переливатися з м’якого помаранчевого в глибокий багряний, я прибув на автобусну зупинку, яку запропонувала Андзу. Зазвичай тут рідко можна було побачити хоча б одного пенсіонера, що чекає на автобус, але цієї ночі — через фестиваль — черга вже розтягнулась на кілька метрів. Деякі люди були в літньому традиційному вбранні — юкатах і джінбеях. Андзу з Кохару серед них не було, що здивувало, адже автобус мав прибути за п’ять хвилин. Занепокоєний, я почав озиратися, коли раптом відчув, як хтось поплескав мене по плечу. Я обернувся — і от вона: Андзу, в легкій блакитно-фіолетовій сукні.

— Привіт. Довго чекаєш? — запитала вона.

— Та ні, я щойно прийшов.

— Кавасакі ще не видно?

— Ні. Мабуть, трохи затримується… А, ось вона.

Я помітив її — вона йшла тротуаром навпроти в традиційному святковому вбранні. Щойно вона нас побачила, одразу ж поспішила через пішохідний перехід, дерев’яні сандалі цокотіли по асфальту. У м’якій рожевій юкаті з візерунком золотих рибок вона виглядала доволі мило, але, щойно побачила мене, її обличчя миттєво перекривилося від огиди.

— Уф. А ти тут що забув, Тоно?

«Що, серйозно? Ханашіро їй не сказала?»

— Це я його покликала, — пояснила Андзу. — Подумала, що чим більше, тим веселіше.

— А, от як? Ну, якщо це Андзу тебе покликала — нехай буде…

— «Андзу»? — перепитав я.

— Вона вирішила, що ми тепер подруги, і вигадала мені тупе прізвисько, — пояснила Андзу, явно не в захваті.

Ага. Отже, вони тепер на ти. Або принаймні одна з них. Я усміхнувся:

— Радий бачити, що ви так добре ладнаєте.

І я справді це мав на увазі. Але, вочевидь, Андзу сприйняла це як підкол, бо вліпила мені потужного ляпаса по плечу. Незабаром підійшов автобус, і ми всі троє зайшли всередину. Він уже був досить забитий, але нам пощастило: вдалося знайти два бокові місця біля вікна для Андзу й Кохару (а мені довелося стояти). Автоматичні двері зачинилися, мотор заревів і ми рушили.

— Ну що, як тобі моя юката? — запитала Кохару в Андзу.

— А ти що скажеш, Тоно-кун? — перекинула м’яч мені Андзу.

«Ну дякую, справді.»

— Я, е-е… ну, гадаю, виглядає дуже гарно? — пробурмотів я.

— Тоді я, мабуть, згодна, — урочисто заявила Андзу.

— …Та ви точно зустрічаєтесь, правда ж? — Кохару глянула на мене підозріло.

Ні я, ні Андзу нічого не заперечили.

Світло змінилося, і водій різко втиснув гальма. Я втратив рівновагу й ледь не полетів уперед по проходу, якби вчасно не вхопився за верхній поручень. Фух, пронесло.

Проте Кохару подивилася на мене й лише зітхнула з осудом:

— Боже, що ти в ньому взагалі знайшла, Андзу?

— Чому ти називаєш його невдахою?

— Ну, без образ, але він же жахливий. Ніякої харизми, жодних навичок, з гумором глухо, ще й вигляду особливого нема…

— Не говори про нього так, — різко урвала її Андзу. Її голос став холодним, як крижаний ніж.

— Угх… Г-гаразд, усе, мовчу, — скривилась Кохару й перевела погляд на мене. — Тоді скажи, Тоно: що тебе в Андзу привабило перш за все?

— Що?! — ледь не проковтнув язика я.

— О, і мені теж цікаво, — підхопила Андзу.

Обидві втупилися в мене з очікуванням. Я був загнаний у кут.

— Та ну, складно таке словами описати, знаєш… І ви мене ще й підставляєте просто зараз…

— Що, нічого в голову не приходить? — насупилася Андзу.

«Чорт.» Треба було щось придумати, інакше потім буде гірше. Я напружив мізки, шукаючи найменш безглузду й не надто пафосну відповідь, яка хоч якось підійде.

— Ну… якщо вже обирати щось одне, то, мабуть, це… е-е…

— Та давай уже, друже, — підганяла Кохару. — В нас не весь день.

— Її… запах, мабуть?

Кохару аж сіпнулась, злякано обхопивши себе руками, ніби в неї спрацювала тривога «небезпека-дивний-тип».

«Окей, ага. Можна було сформулювати це значно краще.»

— Фу, що?! Я спитала, що впало в око, а не в ніс, ти збоченець. Це що, твій критерій краси? Як пахне?! Прекрасно, тепер мені хочеться в душ. Уф.

— Н-ні, ні! — я гарячково замахав руками. — Ти все не так зрозуміла, клянусь! Я ж не ходжу й не винюхую дівчат направо й наліво, чесно! Навіть з Ханашіро — це було випадково!

— Ого, та невже? — Кохару зиркнула на мене скептично. — І як це взагалі «випадково» хапанув повну порцію чийогось запаху, а? Якими це такими веселими справами ви з нею займалися останнім часом?

— Та припини вже! Це зовсім не те, що ти подумала… Ну, Ханашіро, скажи хоч ти щось! — благально глянув я на неї.

Але Андзу не слухала. Вона задумливо нюхала власні руки з тривожним виразом обличчя.

— У мене… є запах? — пробурмотіла вона.

 

Ми зійшли з автобуса й неквапно попрямували в бік фестивального майданчика. Надворі вже стемніло, але на небі не було жодної хмаринки — ідеальна погода для феєрверків. Запускати їх мали з іншого боку великої річки, а глядачі зібралися на нашому боці, де вздовж набережної стояли численні ятки з їжею та сувенірами. Від автобусної зупинки до місця призначення було зовсім недалеко, тож крізь ревіння автомобільних двигунів ми вже чули веселу метушню натовпу. Коли перейшли дорогу, я вловив у повітрі нудотно-солодкий запах — напевно, якесь бісквітне тістечко, типу кастелли.

— Ну що, у вас є якісь плани на фестиваль? — запитав я, прогулюючись поруч.

Андзу похитала головою.

— У мене теж ні, — озвалася Кохару. — Хіба що я хотіла би половити ті гумові м’ячики перед тим, як підемо.

— О, правда? Мило. Я це любив у років п’ять.

Кохару на мить розгубилася, а потім її обличчя спалахнуло яскраво-червоним.

— Щ-що? Та ні! Це не для мене! Це для моїх молодших братів! Вони попросили принести той великий м’ячик із шипами!

«Ага, я пам’ятаю такі. У мене теж був — тиждень протримався, потім лопнув, і лишилася лише жалюгідна пластикова шкурка.»

— О, яка ти добра, — усміхнувся я. — Ти взагалі здаєшся напрочуд хорошою старшою сестрою. Все ще граєш із ними в карти, і таке інше.

— Гей! Що значить — «напрочуд»? …О, до речі! А в тебе є брати чи сестри, Андзу?

— Ні. Я єдина дитина.

— О, клас. Я завжди мріяла бути єдиною дитиною.

— Серйозно? А я навпаки — завжди хотіла мати молодшого братика чи сестричку.

— Ха-ха, ні… Повір, із ними суцільний клопіт. Постійно просять погратися, хочуть, щоб ти їх скрізь супроводжувала… І не дай Боже згадати про те, як доводилось разом купатися…

— Що, серйозно? Це ще й досі таке буває?

Було приємно бачити, як Андзу веде звичайну розмову з кимось, крім мене. Важко було повірити, якою товариською стала ця колишня бунтарка. Я йшов позаду, мов гордий батько, що проводжає свою старшу доньку в університет.

Чим ближче ми підходили до центру дійства, тим щільнішими ставали натовпи. Яток з їжею теж стало більше — в повітрі витав аромат смаженого і соусу якісоба. І тут я почув гучне бурчання в животі — наче звук із мультфільму.

— Ого. Ну й апетит у тебе, Кавасакі… — кинула Андзу з насмішкуватим поглядом.

— Ей, ні, ні, ні! Не бреши! Це була ти, не я! — обурилася Кохару, грізно вперши руки в боки.

«Ого. Невже Ханашіро щойно вирішила «загазлайтити» Кавасакі? Ми що, знову в початковій школі?» Навіть здалеку було очевидно, що бурчало саме в Андзу.

— Якщо голодна, можемо щось купити, — запропонувала Кохару. — До феєрверків ще купа часу.

Я глянув на телефон. Була сьома, а шоу мало початися лише за годину. Ми погодилися неквапом роздивитися, що є смачного вздовж набережної. Пройшовши повз кілька яток, Андзу раптом зупинилася, мов вкопана, й витріщилася на гриль із кальмарами з таким захватом, ніби побачила диво.

— Ого, це що… просто цілий кальмар, смажений і настромлений на паличку…?

— Так, Ханашіро. Саме тому він і називається “смажений кальмар на паличці”. А ти що, ніколи такого не бачила? — запитав я.

Вона кивнула:

— Тобто, може, раз чи два по телевізору… Але я ніколи не була на фестивалі чи щось таке.

— Та невже?

Я припустив, що в Токіо не так багато традиційних фестивалів. Або ж їй просто не було з ким на них ходити.

— А ти куштував їх раніше? Смачні вони? — спитала вона.

— Так, дуже. Візьми й переконайся сама.

— Ех. Дуже хочеться, але я ще й такоякі давно мрію з’їсти… — застогнала вона, розгублена.

— То чого б нам не взяти й те, й інше? — втрутилася Кохару. — Он там ятка з такоякі. Я вже сама голодна, тож із радістю постою в черзі.

— Справді? Тоді можеш купити й для мене теж?

— Без проблем! — відповіла Кохару.

Андзу простягла їй гроші, і та застукотіла геть у своїх дерев’яних сандалях до ятки з такоякі. Тим часом Андзу вже зробила замовлення на кальмара старенькому, який керував цією яткою. У носі защипало від спокусливого запаху вустерширського соусу, і я раптом згадав про стенд із якісобою, повз який ми проходили.

[Прим.п: Вустерширський соус — кисло-солодкий, дещо пікантний ферментований англійський соус, що готується на основі оцту, цукру і риби.]

— Я піду швиденько купити собі якісобу.

— Гаразд. Якщо Кавасакі повернеться раніше, ми будемо чекати тебе в наметі для їжі.

— Зрозуміло.

Я розвернувся й рушив назад тим самим маршрутом. На щастя, черга була недовгою, тож я швидко впорався: вийшло всього чотириста єн. Коли я повернувся, Андзу вже не було біля ятки з кальмарами, тож я заглянув у намет — і справді, там сиділи мої дві супутниці й жваво наминали їжу. Я якраз встиг побачити, як Андзу вп’ялася зубами в кальмара, зробивши перший здоровенний укус, здавалося, їй дуже сподобалося. Я озирнувся в пошуках вільного місця, але намет був тісним закутком між двома ятками, всього з трьома лавками на двох, і всі вони були зайняті. Змирившись, я вже збирався їсти стоячи, як Андзу зупинила мене:

— Гей, зачекай. Кавасакі, можеш трохи посунутись?

— Без проблем. Так нормально?

— Супер, дякую. Сідай, Тоно-кун, — сказала вона й поплескала по місцю, що щойно звільнилося — десь із тридцять сантиметрів, не більше.

Я подякував їй за турботу й сів. Це було не надто зручно, але краще, ніж їсти на ногах, тож я був щиро вдячний. Щоправда, від того, що наші плечі постійно терлися одне об одне, я трохи напружився.

Я відкрив пластиковий контейнер із якісобою й почав їсти паличками, втягуючи товсті локшини по одній. Вони були залиті соусом по самі вінця — для когось, можливо, занадто, але мені саме так і подобалося.

— Гей, Тоно-кун! — Андзу легенько торкнулася мого плеча.

Я повернувся й побачив, як вона простягає мені зубочистку з такоякі й сяє усмішкою:

— Ану ротик відкривай!

— Ем… та ні, дякую. Я… я ситий…

Кохару, стоячи позаду Андзу, кинула на мене погляд, який цілком заслуговував назви «смертоносного»: мовляв, ти зараз же проковтнеш це чортове такоякі, або… Злякавшись за власне життя, я здався й відкрив рота, дозволивши Андзу запхнути кульку прямо мені до рота.

— О, Господи! — вигукнув я з повним ротом. — Воно гаряче! Гарячегарячегаряче!

Дівчата вибухнули сміхом. Ну, хоч комусь було весело, поки мої смакові рецептори згорали в агонії. Я намагався перекочувати гарячу кулю з боку в бік, як картоплю, щоби хоч трохи охолодити її, перш ніж нарешті проковтнув цей пекельний шмат. Здавалося, мій язик щойно роздерли наживо.

— Вибач, не втрималась, — сказала Андзу, відсміявшись. — Але це, між іншим, була ідея Кавасакі!

— Гей! Більшість хлопців убили б за те, щоб гарненька дівчина їх погодувала! Так що цінуй кожен ковток! — захихотіла Кохару.

Чесно кажучи, я нічого не встиг поцінувати, бо обпік собі все, що можна, але все одно слухняно кивнув. Потім мовчки доїдав свою якісобу, поки не залишилася десь половина. Тоді Андзу підвелася й запропонувала збігати за напоями.

— Хочеш, я піду з тобою? — запропонувала Кохару.

— Не варто. Якщо нас піде двоє, можемо втратити місце. Я сама впораюся.

— Ти впевнена? Ну, гаразд. Мені тоді якусь колу — Черіо, якщо буде, або будь-яку іншу.

— А мені пляшку «Лайфґарда», якщо знайдеться. А як ні — тоді те саме, що й їй, — додав я.

— Прийнято. Скоро буду.

Андзу вийшла з намету.

— Ого, як же вона змінилася… — мовила Кохару, щойно та зникла з поля зору.

— Справді… — кивнув я, цього разу погоджуючись на всі сто, можливо, вперше в житті. — Хоча, якщо чесно, мені здається, що ти змінилася навіть більше. Ти тепер геть інша людина.

— Так… Я знаю. І повір, ти не перший, хто це помітив. Відтоді як з’явилася Андзу, все навколо ніби стало іншим, — замріяно мовила Кохару.

І вона мала рацію, хоча я досі вважав, що саме її особистісна трансформація була найбільшою зміною, яку принесла поява Андзу. Ще невідомо, чи справді Кохару буде щасливішою у своєму новому образі, але, принаймні, вона сильно подорослішала за дуже короткий час. Якби я був на її місці, мені б, звісно, більше хотілося, щоб мене вважали доброю людиною, а не забіякою.

— Я… я їй справді вдячна. Сподіваюся, колись зможу віддячити.

Я подивився на Кохару, яка, ніби не бачачи нічого довкола, задивилася на дах намету з таким шанобливим блиском в очах, що аж щемнуло в грудях. Я поспішно відігнав цю раптову меланхолію, зосередившись на решті якісоби.

За мить Андзу повернулася з напоями, і ми всі троє, розмовляючи про дрібниці, тихенько сьорбали нашу здобич. А коли в животах знову з’явилось трохи місця, ми купили один шматочок кастелли й поділили його на трьох. Про феєрверки ми цілком забули — аж до тієї миті, коли надворі здійнявся перший свистячий постріл.

— Ой, біс! — вигукнула Кохару. — Уздовж усієї річки вже, мабуть, яблуку ніде впасти! Нам треба бігти, інакше не знайдемо, де сісти!

Ми запхали до рота залишки бісквітного пирога, запили все напоями й по дорозі до річки викинули сміття. І, як Кохару й передбачила, набережна вже кишіла людьми. Не те щоб ніде було стати, але весь схил пагорба суцільно вкривали блакитні тенти, на яких розсипалися цілі родини й гурти друзів. Ми протиснулися крізь натовп у пошуках хоч якоїсь вільної ділянки, і зрештою таки знайшли місце, якраз на трьох. Кохару витягла зі своєї полотняної торби клітчастий килимок для пікніка й розстелила його на землі. Він був розрахований максимум на двох, але ми цілком спокійно вмістилися втрьох.

Я вмостився зручніше й підняв погляд у небо — хотілося вже нарешті побачити феєрверки. І недовго довелося чекати: потужний вибух прогримів з такою силою, що, здавалося, міг би перезапустити серце. За ним — тріск, спалах, і в нічному небі, немов пензлем по чорному полотну, розлилися блискучі барви вибухового пилу. Яскравий розрив, мов переможний жест, вкарбувався у сітківку, після чого повільно осипався вниз, згасаючи в темряві. За ним — ще один, і ще: кожен вибух ніс із собою нові кольори, розкидані по нічному полотну.

— Яка краса… — прошепотіла Андзу поруч.

У небо знову злетіла ракета — цього разу з довгою, напруженою паузою перед вибухом. Нарешті вона розквітла в сяючі сліди, що розбігалися з центру, мов юрба золотих рибок, що метушаться проти течії. Люди навколо заахали, коли золоті гілки почали спадати вниз, утворюючи форму заплаканої верби. Потім — велетенська квітка, що розквітла серед десятків дрібніших супровідних залпів. Її змінила стіна двоколірних півоній, чиї кольорові серцевини вискакували мов бджоли з вулика, а тоді падали, мов водоспади. Далі пішов шалений дощ із зіркових мін — швидкий, сліпучий, безладний.

Щось м’яке торкнулося мого мізинця. Андзу посунула свою руку ближче. Зазвичай у подібній ситуації моє серце почало б колотитися, руки спітніли, думки заплутались. Але цього разу, з якоїсь причини, все відбулося само собою. Я ковзнув долонею по килимку й узяв її за руку. Наші пальці природно переплелися. Спершу долоні були прохолодні, але тепло наших тіл швидко зрівняло їхню температуру.

А тоді почався грандіозний фінал — найбільші, найяскравіші феєрверки вибухнули в небі, заливаючи обличчя навколо кольоровим світлом, що постійно змінювалося. Все це було схоже на сон, вирвану сторінку з казкового фіналу.

 

— Уф, от це так шоу! — Кохару потягнулась, коли ми неквапно піднімалися вздовж набережної. Основна подія вже завершилася, і ми зібралися додому. Людей навколо поменшало, хоча ятки й атракціони ще працювали на повну. Продавці вигукували свої пропозиції, сподіваючись ухопити останніх клієнтів, поки ті залишали фестивальні майданчики.

— Вибачте! Я хочу пограти! — вигукнула Кохару, вручаючи двісті єн хлопцеві на стенді з ловлею стрибунців. Той узяв гроші й простягнув їй крихкий паперовий сачок. Кохару опустилася перед великою водяною діжкою, засукала рукави й набрала повітря, готуючись витягнути рекордну кількість м’ячиків. — Ну що ж, цьогоріч я візьму сотню з першого заходу!

— Це взагалі можливо? — здивовано запитала Андзу.

— Аякже. Я профі. Жодна жива душа не зібрала більше м’ячиків, ніж я. Я непереможна ще з початкової школи!

Я ледве стримався, щоб не нагадати їй, як вона клялася, що робить це лише заради сувеніру для братів.

— А я ніколи не пробувала, — сказала Андзу.

— Серйозно? Тоді давай разом! Вибачте, ще один сачок, будь ласка! …Отже, дивись уважно — тут є секрет. Спершу треба змочити папір у воді, бо це…

Поки Кохару активно наставляла Андзу, я потер пальцями повіки. Після всіх цих вибухів і яскравих спалахів у мене розболілися очі й голова. Очевидно, було б мудро одразу після цієї "дитячої гри" повернутися додому й упасти спати. Затискаючи внутрішні кутики очей, я глибоко вдихнув і підвів голову — і саме в цю мить краєм ока помітив жінку, що проходила повз.

Справедливості заради: вона просто пройшла повз. Але щось у ній увімкнуло в моїй голові всі тривожні дзвіночки.

Я повернувся в її бік. Вона була в юкаті, волосся зібране на потилиці. Зі спини годі було сказати, скільки їй років, ким вона була… але щось у мені відчайдушно прагнуло побачити її обличчя. І перш ніж я це усвідомив, уже біг — щосили, щоби не втратити її в натовпі.

Що ближче я підходив, то чіткішими ставали дивні почуття, що ворушилися в мені.

«Відданість… Залежність… Дежавю… Ностальгія?»

Жінка зупинилася, звертаючись до чоловіка років сорока, що стояв поруч. І тоді я побачив її обличчя.

— Що…

Я протер очі. Придивився ще раз.

Це була вона. Моя мати. Жінка, яка зникла з мого життя п’ять років тому.

Але… як? Як вона тут опинилася?

Ні, мабуть, це не те питання. Адже вона не померла. Просто прокинулася одного дня — й пішла. Назавжди. Не попрощавшись. Навіть документи на розлучення не оформлювала особисто — перекинула це на своїх батьків.

І все ж, у глибині душі я мав би здогадуватися, що така зустріч можлива.

А хто був той чоловік поруч? Новий партнер? Вони сміялися. Веселилися. Вона здавалася щасливою.

А як же я? Що мені робити?

…Нічого. Мовчати. Зробити вигляд, що не побачив її. Повернутися додому. Забути.

Вона зробила свій вибір. І я не маю права втручатися в її нове життя.

Чи справді я на це здатен? Просто піти, не отримавши відповідей? Чому вона пішла? Це була моя провина? Вона… хоч колись мене любила…

І в цю мить вона обернулася.

Тоді наші погляди зустрілися — і час завмер.

Гомін фестивалю віддалився, ніби хтось скрутив ручку гучності.
Все довкола сповільнилося, потекло повільно, мов густий мед.
Жоден з нас не поворухнувся.
Ми просто стояли, відчуваючи одне одного до самих кісток.

Вона знала, хто я. І я знав, ким була вона.

Ціла вічність вмістилась у кілька скороминущих секунд.

А потім усе закінчилося. Її обличчя скривилося від жаху.
Один кутик рота смикнувся, ніби від огиди, а губи затремтіли, мов ось-ось закричить — як в’язень, кинутий до підземелля, замкнений у клітці з кровожерливою потворою.
Ця реакція сказала мені більше, ніж будь-які слова.
У її очах я, мабуть, і був тим чудовиськом — втіленням минулого, якого вона п’ять років безуспішно намагалася позбутись.

Мозок подав тривожний сигнал кожному нерву мого тіла: тікай. Негайно.
Я розвернувся й рушив геть, намагаючись триматися спокійно, наскільки вистачало сил.

Не знаю, чого я чекав. Що вона перепросить за те, що покинула мене?
Скаже, що це не моя провина, що вона все ще…
Ні. Я ж знав, що не варто плекати ілюзій.

Та, попри все, відчуття зради пронизало мене до кісток.
Ноги почали тремтіти. В голові паморочилось так, ніби от-от знепритомнію.
Я брів уперед, наштовхуючись на людей — дехто сварився, інші озирались.
Я бачив, куди йду, але мій мозок нічого не сприймав.

— Тоно-куне?

Переді мною раптом опинилася Андзу.

— Що сталося? Чому ти втік? …Зачекай, ти виглядаєш, наче привид. Ти в порядку?

— Ханашіро… — пробурмотів я і, мов підкошений, повільно пішов до неї. Потім міцно обійняв.

— Т-Тоно-куне?!

Я притис її до себе, відчуваючи, як моє підборіддя торкається її плеча, як її тендітне тіло ледь здригається в моїх руках.
Навіщо я це зробив? Не знаю. Просто мусив.
Мені потрібен був якір, щось живе й тепле, до чого можна було вчепитися, аби не потонути в штормі емоцій, що рвав мене зсередини.

Вода підступала до горла, і тільки Андзу могла втримати мене на плаву.

Спочатку вона застигла, як статуя.
Та поступово її м’язи розслабилися, і вона відповіла мені, прийняла у свій світ.
І ми стояли так, двоє людей, з’єднані в просторі, що наче перетворився на вакуум, де тільки її присутність давала мені тепло і сенс існування.

Скільки це тривало? П’ять секунд? Хвилину?
Я не знав. Але коли нарешті зміг стояти на власних ногах, відступив — і побачив, як її щоки палахкотять рум’янцем.
І сам почервонів до коренів волосся.
Що я наробив, у самому центрі людного свята?

Люди, напевне, подумали, що я якийсь неврівноважений романтик, що втратив голову від кохання.

— В-вибач… Я просто… сам не знаю, що на мене найшло… — пробелькотів я.

— Ти точно в порядку? — тихо спитала Андзу, щиро стривожена.

Коли минуло хвилювання, залишилось тільки тепле відчуття.
Наче десь у цьому світі й справді є моє місце.
І поки в мене є Андзу — я не пропаду.

— …Так. Уже все добре. Ходімо, Кавасакі, мабуть, вже втомилась нас чекати.

— Ти впевнений?

— Ага. Я в нормі. Завдяки тобі. Я вдячний за це.

Ми рушили назад, туди, де нас чекала Кохару.
І я подумки попрощався з матір’ю.

Знав, що, найімовірніше, ніколи більше її не побачу.

 

У маршрутці дорогою додому було майже порожньо.
Ми втрьох сиділи на останньому ряду — я біля вікна, дивився у темряву, мовчав, відповідав на запитання Андзу й Кохару лише коротким «так» чи «ні».

Я був цілковито виснажений, і не лише через напруження очей.
Річ була в голові. У серці. У чомусь глибшому.

Коли я прокручував у пам’яті ту зустріч, усвідомлював, що десь глибоко в душі все ще чекав на неї.
На матір, яка після того, як оговтається від втрати Карен, раптом вирішить повернутися.
Це була ілюзія, так. Але вона давала мені надію.

Я знав із самого початку, що вона більше не прийде.
Думав, змирився з цим. Та варто було лише побачити її обличчя — і надія спалахнула знову.
Кровні узи, певно, й справді найважче розірвати.

Можливо, саме вони знову звели нас разом — невидимий ланцюг долі.
Я хотів у це вірити. Бо якщо так — це означало, що й Карен я зможу знайти.

Ні. Не «зможу». Я знайду її. І вже дуже скоро.

До кінця літніх канікул я вирушу в тунель Урашіми — і не повернуся, поки не знайду її.
Це — моя місія. Мій обов’язок як її брата.

 

Провівши Андзу та Кохару до станції, я взяв таксі й за десять хвилин уже був удома.

Щойно переступив поріг, як у передпокої помітив пару білих туфель на підборах — зовсім мені незнайомих.
Схоже, в батька був гість. І саме це вже було нетипово.
Але жінка? Оце вже справжній нонсенс.

Я тихцем пішов коридором, аби не заважати, та не встиг і кількох кроків ступити, як двері до вітальні рвучко відчинилися, і звідти виглянув батько.

— О, ти вже вдома, Каору! А я вже почав думати, коли ж тебе занесе, — вишкірився він. Його обличчя було багряно-червоне, щелепа розслаблена — зрозуміло без слів: п’яний.
Останнім часом він часто повертався в такому стані, але сьогодні виглядав особливо жалюгідно.
— Ну чого став? Заходь, привітайся!

— Ем... добре.

Я слухняно ступив до вітальні — і наші погляди з жінкою, що сиділа чемно на татамі, миттєво перетнулися.
Вона була охайною, на вигляд років тридцяти з гаком, зі шкірою надто вже білосніжною — аж неприродньою.
Привіталась з приємною посмішкою. Я відповів так само ввічливо.

На столі стояло велике блюдо із суші та ряд пляшок пива. Половину суші вже з’їли, а дві пляшки спорожніли.

— Ну, сідай, — сказав батько.

— Перепрошую?

— Я сказав, сідай, хлопче. Відпочинь трохи.

Він схопив мене за плечі й буквально втиснув у підлогу, примусивши сісти по-турецьки.
Ставлення було безапеляційним — тут мені нічого не світило, окрім як підкоритись.
Він вмостився поруч, закинув руку мені на плечі й безтурботно посміхнувся. Від нього тхнуло алкоголем.

— Це мій син, Каору, — повідомив він. — Навчається у другому класі  старшої школи Кодзакі.

— О, такий вихований хлопець, — усміхнулась жінка.

— Та він у мене взагалі все вміє. І готувати, і прати, і ще чортзна-що. Єдине, чого не вміє — це написати старому батькові повідомлення, коли вирішує зникнути з дому, ха-ха-ха!
— Він засміявся, голосно й фальшиво. — Та я жартую, Каору. Гей, ти голодний? Їж скільки влізе! Все твоє, синку.

— Ні, дякую… не хочу.

— Ох уже ж цей хлопець. Ніколи не їсть багато. Хоча, з іншого боку, мені й дешевше виходить, ха-ха-ха!

Я просто сидів мовчки.
Усе в його словах — інтонації, жести, посмішки — було наскрізь фальшивим.
Ніби він грав роль хорошого батька на маскараді, де костюм одягнув лише він сам.

Для чого це все? Чому він намагається створити ілюзію ідилії?
Навіщо тягнув мене до цієї сцени? І хто, врешті-решт, ця жінка?

Вона була помітно молодша за нього, але розмовляли вони так невимушено, що я заплутався ще більше. Родичка? Колега? Подруга?
У голові гули сотні запитань — жодної відповіді.

— Ой, Боже, зовсім забув! — Батько прибрав руку з моїх плечей. — Каору, знайомся: це твоя нова мама.

«…Га? Нова мама?»

— Давно хотів тобі розповісти, але все якось часу не було, робота й усе таке. Хотів дочекатися «правильного моменту», сам розумієш.
Тож так. Вибач, якщо трохи несподівано, але от такі справи!

«Такі справи» — це як?»

— Знаєш, ми з нею давно знайомі по роботі, але по-справжньому зблизилися десь місяць тому, коли… — «і кілька разів ходили обідати…» — «вона теж була заміжня раніше, тому…» — «а тоді, коли ти втік з дому…» — «психологічна підтримка, і…»

Я майже не сприймав жодного слова.
У голові крутилося, у животі нудило. Що за чортівня?
І це — в той самий день, коли я зіштовхнувся з власною матір’ю, що відреклась від мене?

Хіба мені хоч трішки можна було відпочити від усіх цих ударів?

А вони, ніби нічого не сталося, щасливо базікали далі.

— Ну що, давайте піднімемо келихи!

— Тобі ж лікар заборонив пити?

— Та яка різниця! Сьогодні ж особливий день!

— Не думаю, що це переконає лікаря.

— Та досить! Випий зі мною хоч трохи!

— Ой, ну скільки можна…

— Боже, треба б якось знову на нормальні морепродукти з’їздити.

— Можна буде, коли на роботі трохи вщухне.

— Ага, скоро вщухне, побачиш.

— От би ще за кордон махнути…

— Я ж тобі казав, збираю на нову машину.

— У нас буде купа часу, коли вийдемо на пенсію.

— Можна буде нове хобі завести.

— І купити маленький затишний будиночок.

Мій старий буркотливий батько та жінка, яку він збирався насильно зробити моєю "новою матір’ю", продовжували малювати собі мрійливе майбутнє — повне затишку, мандрів і спільного щастя.

І я вже бачив, що для мене в цьому образі місця не було.

Бо родиною можна стати лише двома шляхами: або народитися в ній, зв’язаним кров’ю, або полюбити когось настільки, щоб створити нову.
А в мене не було ні того, ні іншого — ні крові, ні любові.
То що я, чорт забирай, робив у цьому рівнянні?

— А, до речі, Каору, — додав батько, — ми скоро переїжджаємо з цього місця.

— …Стривай, що?

— У мене вже й нова робота майже вирішена, — збуджено пояснював батько, повністю ігноруючи моє явне невдоволення. — Ми вибираємось із Кодзакі й переїжджаємо в гарну квартирку. Так, буде трохи тісніше, ніж тут, не сперечаюсь, але зате все буде набагато зручніше — обіцяю.

Жінка, що сиділа навпроти, завзято закивала, підкреслюючи його слова.

— А ще не хвилюйся за своє навчання. Ми зможемо продати цей дім за хорошу суму. Тоді й вистачить, аби оплатити тобі університет чи якийсь технікум — на твій вибір. Навіть на оренду окремої квартири вистачить, якщо захочеш десь подалі. Ми втрьох почнемо нове життя, у новому місті, у новому домі.

«Нове життя.»

— Ну що, хіба не чудово, синку? Попереду — новий етап. Нове життя вже зовсім поруч!

Мені здалося, ніби в мозку луснула судина. Пори на голові запалали, і перед очима все залилося червоним.

«Та йди ти до біса, старий. А як же Карен, а? Ти що, просто зібрався лишити її в минулому? Просто так собі зрушити далі й прожити веселе безтурботне життя, забувши про єдину дитину, яка була тобі рідною по крові? Мене від тебе нудить. Як ти смієш не проводити кожну мить свого існування в жалю й каятті за те, що сталося з нею? Як ти смієш не тримати її в пам’яті щодня, щогодини? Бо щойно ти припиниш, це справді буде так, ніби її ніколи не існувало. Ти взагалі розумієш це, ідіот?»

Я хотів схопити порожню пляшку з-під пива й розбити її об його череп. Хотів перевернути стіл і пробити кулаком перегородку. Хотів просто піддатися злості й дати їй волю.
Але все, що зміг зробити — це стиснути кулаки й зціпити зуби.
Я не мав жодного уявлення, як реалізувати всі ці імпульси, тож гнів тільки зростав, накопичувався, аж поки не досяг межі.
І тоді лють на батька перетворилася на злість на самого себе,
і я більше не витримав — сльози хлинули рікою.

— Ей, що за… Каору? …Ти що, плачеш? — запитав батько з удаваною турботою, зазираючи мені в обличчя.

«Не дивись на мене, паскудо.»

— Щось не так? Тобі зле? — втрутилася жінка.

«Тримайся подалі, ти, довбана руйнівнице сімей.»

— …Ага, тепер усе ясно, — батько поклав мені руку на плече.

«Я ж сказав: не чіпай мене.»

— Не переймайся, Каору. Я розумію, що в тебе багато сумнівів. Це справді велика зміна. Але я вірю, що ми втрьох подолаємо це, якщо працюватимемо разом. Ти можеш постаратись заради мене, синку?

Я дивився на його посмішку, повну нових надій і мрій, — і нарешті зрозумів.
Батько вирішив вдавати, що нічого не було. Ні смерті Карен, ні того, як мати нас покинула, ні того, як жахливо він зі мною поводився — все це він збирався залишити в минулому. Зібрався легко й весело рушити вперед, до свого хепі-енду з блискучою новою дружиною.
Так само, як це, здається, зробила й моя мати — судячи з того, як вона сахнулася, тільки-но побачила мене.
Вони справді були ідеальною парою в цьому сенсі. Шкода, що вже розлучились.

Раптом той киплячий гнів, що вирував у моїй голові, різко змерз, і холод пробіг по моїй спині.
А вже за мить у животі щось скрутило.

І я блювону́в. Просто на стіл.

Жінка закричала, коли світло-коричнева маса напівперетравленої їжі поповзла на татамі.
Навіть коли я вже вирвав усе, що з’їв на фестивалі — якісобу та бісквіт — у роті залишився гіркий присмак "Лайфґарда", змішаного з жовчю. Я продовжував здригатися, намагаючись витягти з себе останні краплі шлункового соку.

— Е-гей! Ти що, зовсім здурів?! — закричав батько, забувши про свою роль люблячого татуся, й відштовхнув мене на підлогу.
Коли нудота нарешті припинилась, я схопився на ноги, не прибираючи за собою, вискочив з вітальні, злетів угору сходами й замкнув двері у свою кімнату.
У безпеці, нарешті, я витер рота жмутом серветок, заліз у ліжко й сховався під ковдру.
Тільки так я міг заспокоїтися — навіть якщо доведеться задихатись у вакуумній капсулі власного смороду.

Я просто не витримував — бути там, унизу, було фізично нестерпно.
Ця самовдоволена усмішка батька, коли він з мріями розповідав про наше майбутнє, і погляд тієї жінки — захоплений, мов він був якийсь пророк, що відкриває їй глибини мудрості…
Це було огидно, збочено, гнило до мозку кісток.
Якби я залишився хоч на секунду довше — накоїв би чогось, за що потім шкодував би.
Та навіть згадка про це вже знову починала мене злити.

Я без кінця ковтав слину, марно намагаючись змити пекучий присмак кислоти в горлі. І тут мій телефон завібрував у кишені. Я скривився — вирішив, що то батько пише, щоб я спустився назад. Мабуть, ще якась безглузда тирада. Я витягнув його, аби хоч краєм ока глянути — і побачив, що це повідомлення від Андзу:

«Дякую, що сьогодні прийшов. Я добре провела час.»

І це все, що вона написала. Та як не дивно — саме це вгамувало внутрішніх демонів і принесло душевний спокій. Вона справді була моєю єдиною гаванню у цьому світі.

Я б точно не витримав того, що сталося на фестивалі, якби вона не була поруч. Я ніколи в житті не дозволяв собі покладатися на когось — тим паче настільки, щоб зламатися й обійнятись. Тільки Андзу бачила мене таким — розбитим, слабким. І прийняла.
І я не знав, як висловити їй вдячність за це. Моє ставлення до неї після сьогоднішнього вечора змінилось. Поруч із повагою зародилося щось нове, дивне — майже магнетичне тяжіння. Андзу стала незамінною частиною мого світу.

Я відповів їй коротко: «Я теж», а тоді, не відпускаючи телефона з рук, провалився у глибокий, туманний сон.

 

1 серпня — день перед нашою фінальною експедицією в тунель Урашіма. Була десята ранку, і цикади гуділи на повну. Я сидів за письмовим столом, пишучи листа батькові, який по суті зводився до: «Гей, я тікаю з дому і, ймовірно, не повернуся». Я залишав його переважно для того, щоб батько не звернувся до поліції з проханням знайти мене, думаючи, що мене вбили або викрали. Якщо я заздалегідь чітко поясню, що пішов добровільно, в них не буде підстав розпочинати повноцінні пошуки. Принаймні, так казала Андзу.

Мене найбільше тривожило те, що вони можуть якось вийти на нас біля тунелю Урашіма і, намагаючись нас знайти, випадково зайти всередину. Наслідки могли бути непередбачуваними. У найгіршому випадку — нас схоплять до того, як наші бажання встигнуть здійснитися, або ж вони запечатають тунель і ми опинимося в пастці. Такого варіанту я хотів уникнути понад усе.

Хоча все це було можливе лише за умови, що мій батько справді подасть заяву про зникнення, а навіть це було малоймовірно, тож я особливо не хвилювався. Я знав, що він не докладатиме надмірних зусиль, щоби мене знайти, і доволі швидко здасться — та й, наскільки мені було відомо, батьки Андзу навряд чи були іншими. Мій батько став до мене надзвичайно неприязним після тієї ночі на фестивалі, коли я заблював всю вітальню. Він жодного разу не запитав, чи мені зле, взагалі не помічав мене — ні коли я заходив до кімнати, ні коли повертався додому. Зате зрідка кидав на мене злі погляди. Словом, поводився зі мною як із прокаженим, перешкодою між ним і його омріяним новим життям. Зовсім скоро я зникну, тож сподівався, що він зможе потерпіти ще трохи.

— …Добре.

Коли я закінчив листа, ще раз перевірив речі, які планував узяти з собою в тунель Урашіма. Все було розкладено на підлозі: ліхтарик, наручний годинник, гаманець, чотири упаковки “Калорії Мейт” і термос на два з половиною літри для питної води. Я поскладав усе до великого похідного рюкзака і приміряв його, щоб перевірити вагу. На диво, він був удвічі легший за мій звичайний шкільний ранець, наповнений підручниками. Навіть якщо наповнити термос водою, вага буде цілком прийнятною. План був такий: як тільки ми пройдемо повз торії, просто йти швидким кроком — не біжучи, — тож вантаж мав бути максимально легким. Це теж була ідея Андзу. Я почувався недостатньо корисним в якості її напарника — адже всі хороші ідеї належали їй, — але це лише підтверджувало її гарний розум. І якщо її мудрість підвищувала шанси нашої експедиції на успіх, то я був би дурнем, якби не скористався цим.

Час наближався. Скоро я знову побачуся з Карен. План був відпочити цілий день перед великим днем. Але щойно я вмостився в ліжку з хорошою манґою, мій телефон задзвонив. І не просто надійшло повідомлення — це був дзвінок. Від Андзу.

— Алло? — відповів я.

— Привіт, Тоно-кун? Вибач, що так несподівано телефоную.

— Та нічого страшного. Що сталося?

— Ти зараз зайнятий? Ми могли б зустрітися і трохи поговорити?

— Звісно, без проблем. Де? Біля тунелю?

— Бажано ні… Хотілося б десь у приміщенні.

Я поглянув на годинник:

— Тоді як щодо кафе? Якщо трохи зачекаємо, зможемо й пообідати заодно.

— Добре. Яке саме кафе?

— Те, що прямо біля школи. Зустрінемось перед головною брамою десь о дванадцятій?

— Домовились. Побачимось опівдні.

— Добре. Па.

Кінець дзвінка.

Цікаво, про що вона хотіла поговорити. Можливо, мала бути зустріч перед початком нашої «гри» — останній шанс обговорити все наживо, адже тиждень ми спілкувались лише повідомленнями. У будь-якому разі, незабаром я дізнаюся.

 
Палюче сонце немилосердно випромінювало жар із асфальту, обпікаючи підошви ніг навіть крізь гуму черевиків. Раптовий порив морського вітру обдув мої щоки й додав ще більше вогкої спеки. Я чекав на Андзу перед школою — за цілі півгодини до призначеного часу — і почувався так, ніби сидів у сауні. Але вибору не мав: якби сів на наступний поїзд, прибув би вже далеко після дванадцятої. Одна з багатьох речей, які я ненавидів у житті на відшибі цивілізації. Приблизно за десять хвилин приїхав місцевий автобус, і Андзу вийшла з нього прямо на тротуар. Я помахав їй, і вона підбігла до мене.

— Ти рано прийшов. Сподіваюся, не довелося довго чекати? — з легким вибаченням у голосі сказала вона.

— Та ні, я щойно сам підійшов.

— От і добре. Тоді рушаймо?

Я кивнув, і ми пішли головною вулицею, йдучи пліч-о-пліч уздовж тротуару в напрямку кафе. З висоти пташиного польоту ця місцевість скидалася б на місто-привид або покинуту декорацію до фільму: вуличних кішок і ворон було більше, ніж людей. Іноді повз проїжджала невелика вантажівка, але загалом вулиці наповнював хіба що характерний голос цикад мін-мін.

— Без образ, але це справді якесь глухе провінційне містечко.

— Ха-ха… Вибач, якщо не дотягує до твоїх стандартів. А як виглядав твій старий район?

— Не такий вже й мегаполіс, як ти, мабуть, уявляєш. Звичайний житловий район.

— Серйозно? Тобто ти не ходила щодня після школи до Хараджюку, щоб їсти круасани?

Андзу хихикнула:

— У тебе дуже специфічне уявлення про життя в Токіо. Ну, звісно, є діти, які справді таке роблять, але я знала максимум двох-трьох. Центр був далеко від мене.

— Ого. Це для мене звучить дико.

— Такі вже реалії. — Вона знизала плечима, а тоді перевела розмову назад на мене: — А ти що зазвичай робиш після школи?

— Та так… читаю манґу, готую вечерю, відпочиваю. Стандартний набір.

— Ого, ти ще й готувати вмієш?
— Трішки, — знизав я плечима.
— Може, якось запросиш мене на вечерю?

Ми вели легку бесіду, й водночас я поступово почав розуміти, що з Андзу щось не так. Вона була занадто жвавою, говорила значно більше, ніж зазвичай. Здавалося б, це мало б тішити, але в її поведінці було щось насторожуюче. Вона наче силкувалася не дати розмові згаснути, заповнюючи тишу будь-якими словами, які спадали їй на думку. Ніби намагалася задобрити мене перед тим, як сказати щось, чого я волів би не чути… Хоча, правду кажучи, зміна була майже непомітна, тож, може, я просто собі надумав.

Ми йшли під критим тротуаром сумного торгового кварталу, в затінку відкритих сталевих балок. Це місце вже давно пережило свої найкращі дні: зачинених крамниць було куди більше, ніж тих, що ще трималися на плаву. Просто перед нами неквапом перейшла вулицю бродяча кішка, вийшовши з-за крамниці капелюхів, у якій я, здається, жодного разу не бачив жодного покупця.

— Ти впевнений, що тут справді є якесь кафе? — запитала Андзу, вже явно стурбована.

— Ага, воно трохи далі, просто заховане… О, он воно.

Я вказав на табличку, що стояла край дороги. На ній було написано — Ми з гордістю подаємо “Кей коффі” — типова реклама від виробника. Біля входу в скляній вітрині демонструвались пластикові зразки страв: омлет із рисом, спагеті “наполітан” і тому подібне. Дзвіночок дзенькнув, коли ми відчинили двері. Нас зустріла літня жінка, власниця закладу, що сиділа за стійкою, сперши голову на руки.

— О, привіт, дітки. Усе вільно, тож сідайте, де хочете, — пробурмотіла вона, підводячись і прямуючи на кухню. Її невдоволення тим, що ми перервали її перепочинок, було очевидним.

Ми прослизнули вузьким, тьмяно освітленим приміщенням і сіли за столик на двох, почали вивчати меню. Я швидко зупинився на омлеті з рисом, а Андзу замовила сендвіч із м’ясною нарізкою. Ще ми попросили каву на після обіду. Жінка нашкрябала замовлення в блокноті й принесла дві склянки крижаної води. Я випив свою залпом і поставив порожню склянку на стіл.

— То про що ти хотіла…
— Слухай, ем…

Упс. Ми заговорили одночасно. Я почухав потилицю зніяковіло й кивнув Андзу, мовляв: ти перша.

— Та ні, я просто… хотіла спитати, ти часто сюди приходиш? — сказала вона.

— Ммм… іноді. Десь раз на місяць, мабуть.

— Сам?

— Ага, десь із середньої школи. А раніше ми з Карен сюди разом ходили. (Зазвичай і з батьками також, але про це я не згадав.)

— Цікаво… А яка вона була — Карен? Здається, я ніколи не питала.

— О, вона була чудовою… Дуже мила, та ще й розумна. Просто неймовірно добре вловлювала настрій у кімнаті й соціальні сигнали. Якби дожила до середньої школи — гарантовано була б найпопулярнішою дівчиною в класі.

— Ого. Мені справді хотілося б почути більше. Маєш якісь веселі історії?

— Та ще б пак! Он пам’ятаю, як їй було лише три роки, і ми тоді…

Я заходився розповідати одну за одною веселі історії з дитинства, але весь цей час мене не полишало відчуття, що щось тут не те. Звісно, я радів нагоді поговорити про свою сестру, та чому раптом Андзу так зацікавилася нею? Це ж не могло бути єдиною причиною нашої зустрічі. Коли я нарешті дійшов до якогось логічного завершення своїх спогадів, вирішив таки запитати:

— То слухай, ти ж хотіла про щось поговори…

— Гаразд, дітки. Один омлет із рисом і один сендвіч.

На жаль, наша їжа прибула раніше, ніж я встиг закінчити фразу.

— Давай спершу поїмо, — запропонувала Андзу.

— А-ага, добре.

Схоже, доведеться зачекати до кінця обіду. Ну й нехай. Я взяв ложку і розмазав кетчуп по верхівці омлету. Це був звичайнісінький омлет із рисом — тонкий шар яєчні, загорнутий навколо смаженого рису з куркою. Зате найдешевша страва в меню з погляду на співвідношення ціни до калорій, тому я завжди його замовляв.

Я кинув погляд на Андзу, розрізаючи омлет виделкою. Її сендвіч виглядав вражаюче — шари шинки, салату, помідорів і сиру між половинками французького хліба. Вона тримала його обома руками, як бургер, й заглибилася зубами. Треба визнати, виглядає апетитно. Я подумки занотував собі: “Замовити наступного разу” — і тут же згадав, що, найімовірніше, повернувшись із тунелю Урашіма, я вже не зможу цього зробити. Споглядаючи з меланхолією сендвіч, якого, ймовірно, ніколи не скуштую, я помітив дещо: руки Андзу тремтіли.

— Гей, Ханашіро?

— Мммф… А, що?

— Тобі не холодно? Кондиціонер не заважає?

Вона проковтнула шматок:

— Ні, все нормально.

— Ну гаразд… До речі, в тебе гірчиця на обличчі. — Я потер великим пальцем кут власних вуст, показуючи, де саме.

Андзу зніяковіла й одразу витерла пляму серветкою. Здавалося, вона взагалі не помічала, що її руки трясуться. Я вважав це дивним, та доїв мовчки. Жінка прибрала наші тарілки й принесла каву.

— Тож… ти ж казала телефоном, що хотіла про щось поговорити? — нагадав я.

— Я хотіла поговорити про твою молодшу сестру, — сказала Андзу, вливаючи молоко й насипаючи цукор до кави. Вона повільно крутила ложечку в чашці, видаючи рівномірне дзенькання по керамічних стінках. — Я подумала, що мені слід знати про неї трохи більше. Інакше як я її знайду в тунелі?

— Дійсно? — всміхнувся я. — У такому разі ти мала б більше питати про її зовнішність, а не характер.

— Можливо, я трохи відволіклася, слухаючи твої чудові історії. Але можеш не хвилюватися — я й про зовнішність теж збиралася питати.

— Та ну, щось тут не те. Це ж усе можна було обговорити й телефоном.

— Не згодна. Я завжди вважаю, що важливі розмови краще вести віч-на-віч — так ефективніше.

— …Ти розливаєш каву.

Андзу завмерла й припинила перемішувати. Вона куснула губу, зітхнула й поклала ложечку на блюдце.

— Слухай, Ханашіро… Я ж не хочу тебе допитувати. Але ти впевнена, що не приховуєш від мене чогось? Може, була ще якась причина, чому ти мене сюди покликала?

Вона замовкла.

— Послухай. Я не хочу, щоб хтось із нас пішов у той тунель із якимось сумнівами чи невисловленими словами. Тож просто скажи. Що б це не було, обіцяю — моє ставлення до тебе не зміниться.

Андзу подивилася на мене. Її погляд тремтів — вона явно вагалася. Я випростався, зібравшись із думками. Що б вона не сказала, я був готовий вислухати — навіть якщо почуте мені не сподобається.

Вона зробила довгий ковток кави. Потім повільно озвалась:

— Ти колись чув про “Джорно Манслі”?

— Що?

З усього, чого я міг очікувати, це точно було не в списку. “Джорно Манслі” — журнал манґи для більш дорослої аудиторії. Я переглядав його кілька разів у перукарні — там друкували манґу з найрізноманітнішими жанрами: від темного фентезі до зрілої драми. Завжди було помітно, що в авторів є чітке й унікальне бачення своїх історій.

— Ага, знайомий. І що?

— Чотири рази на рік вони проводять конкурс “Піднесення зірки”. Беруть оригінальні роботи початківців, а потім обирають одну — для публікації.

— Угу.

— І, ну… Я надіслала туди свою історію на весняний конкурс. А результати вийшли в цьому номері. Він вийшов сьогодні.

Ага. Тепер мені стало зрозуміло, чому Андзу наполягала, щоб ми вирушали в тунель другого серпня, а не першого. Мені здавалося це дивним, але тепер усе мало сенс: вона просто хотіла дізнатися результат до того, як зникне, можливо, на роки. Що ж, логічно.

Стоп… Зачекай-но.

— Ти ж не збираєшся сказати, що виграла?

— Ні-ні. Я точно програла.

— О… Зрозуміло.

— Але, — швидко додала вона, не давши мені висловити співчуття, — один із редакторів у видавництві прочитав мою роботу й, здається, вона йому дуже сподобалась. Він написав мені, запропонував попрацювати разом над манґою.

— …Серйозно? Тобто твоя історія все-таки побачить світ?!

— Не зовсім. Це означає лише, що тепер у мене є власний редактор — хтось, із ким я зможу працювати над майбутніми проєктами. Але поки що — тільки це. Більше нічого конкретного мені не сказали.

— Вау… Редактор…

Ця думка була для мене настільки чужою, що я раптом відчув, ніби не маю права більше перебувати поруч із нею. Я зустрівся з нею поглядом, і вона здалася мені далекою, мов персонаж у фільмі жахів, якого повільно відтягує назад нескінченний, розтягнутий коридор. Ефект дезорієнтації. Вертиго.

— То… Що це тепер означає? — запитав я. — Ти маєш редактора — і що далі? Знаєш, дивно, я ж наче багато читаю манґи, але геть нічого не знаю про те, як її створюють.

— Більшість людей просто знову й знову подаються на конкурси, поки не виграють. Теоретично я маю писати нові рукописи, надсилати їх редактору, отримувати зворотний зв’язок, вносити правки… І, сподіваюсь, удосконалювати роботу. Принаймні, так я це собі уявляю. Я ж і сама не експерт.

— І це те, чим ти хочеш займатися тепер?

Мабуть, я тиснув надто сильно, бо вона трохи насупилася.

— Річ не у тому, чого я хочу. Просто десь там є редактор, якому подобається моя робота. Це… ну, приємно. І все. Це нічого не змінює в моїх планах.

— А план був — піти в тунель завтра. Ти справді досі готова?

Адже цілком можливо, що ми залишимо цей світ надовго. Місяці. А може, роки. І щось мені підказувало, що новоспечений редактор навряд чи чекатиме роками, поки вона повернеться з тунелю з наступною манґою… хоча, чесно кажучи, я не мав уявлення, як це працює в реальному житті.

 

Навіть коли ми розрахувалися з власницею і вийшли з кафе, Андзу лишалась похмурою. Її плечі опустились, а очі втупилися кудись у землю. Дорогою додому ми майже не говорили. Коли я й намагався щось сказати, вона відповідала коротко, максимум двома словами. Зрештою я махнув рукою: було зрозуміло, що жодні спроби підбадьорити її не допоможуть, а тільки погіршать ситуацію.

Тож ми мовчки дійшли до автобусної зупинки біля школи. Спочатку я збирався одразу попрощатись і піти на вокзал, але в такому емоційному стані залишати її було просто не по-людськи. Тож я вирішив почекати з нею, поки приїде автобус.

— …Мені дуже шкода, — раптом сказала вона, порушивши мовчання.

— Та ну, все нормально. Ніхто ж нічого поганого не зробив.

— Але… Ти ж так довго чекав, щоб знову побачити сестру. А тепер через мене…

Андзу схлипнула. Схоже, вона почувалась набагато гірше, ніж я уявляв. Я ніяково почухав потилицю й спробував підібрати найбільш спокійний і лагідний голос:

— Та годі, не сумуй. Усміхнись, красуне. Не люблю, коли гарні дівчата плачуть.

— Не смійся з мене, я серйозно…

— Я теж серйозно.

Я поклав руки їй на плечі — вона здригнулась. Таке тендітне тіло: я майже відчував її ключиці крізь шкіру. М’яко стиснув її плечі — вона здригнулася знову. Але я не відступив. Навпаки — нахилився ближче. Настільки, що в її вологих очах я бачив своє відображення, миготливе між помахами довгих вій.

— Щ-що? — прошепотіла вона.

— …Ти справді дуже гарна, знаєш?

— Га…?

— У тебе великі, красиві очі, ідеальна шкіра, милий носик… Ідеальне обличчя. Якби захотіла, могла б стати моделлю. Чесно, ти краща за половину тих дівчат із журналів.

Обличчя Андзу вмить спалахнуло. Мені навіть здалося, що з вух піде пара. Будучи так близько, я міг розгледіти найменшу зміну в її виразі. І кожна з них була бездоганна.

— П-припини, Тоно-кун… Що на тебе найшло…?

Андзу спробувала прикрити обличчя, але я схопив її за зап’ястя й підняв руки вгору, змусивши її прийняти позицію «я здаюсь». Потім заговорив голосно — настільки, що мене міг почути будь-хто на території школи:

— Признайся, Ханашіро! Ти ж просто богиня краси! Ти неймовірна, приголомшлива, чарівна! Наймиліша дівчина у всьому світі!

Цього разу я справді побачив, як із її вух мало не пішов дим.

— Т-ти можеш уже замовкнути?! — прошипіла вона, звільнилась і затулила мені рот руками. — Що з тобою коїться?! Ти зовсім з глузду з’їхав?!

— Ахаха… Вибач, вибач. Просто подумав, що це швидкий і надійний спосіб підняти тобі настрій.

— Ти просто неймовірний… — Андзу хмикнула й зневажливо зітхнула. Проте вже за мить, як я й сподівався, почувся приглушений «пх», і дамба прорвалася — вона вибухнула сміхом.

— Пфх-хаха! Ахахах! О боже, я зараз трісну! Як можна бути таким дурним?! Я не можу! Ахахахахаха!

Коли вона почала реготати навсібіч, абсолютно неконтрольовано, я й сам не стримався. Сміх накрив мене хвилею — гарячою, як вогонь, що виривається зсередини. Нам було байдуже на погляди перехожих, які косо зиркали в наш бік. Щоразу, коли здавалося, що вже досить, жар знову спалахував, і ми починали спочатку. Врешті-решт, ми вже й не пам’ятали, з чого все почалося, — просто сміялись із того, що стільки сміялись. Нарешті, коли щоки затерпли, а животи про себе нагадали, веселощі вщухли. Обоє спітнілі, без сили, задихані.

— Чорт забирай, я вимотався, — промовив я, важко дихаючи. — Та й ти, Ханашіро, навіщо було так довго смішити мене?

— Я? Це ти почав… Боже, в мене вже прес болить, — сказала Андзу, витираючи сльози сміху з куточків очей. Звичайнісінький жест — і водночас неймовірно привабливий. Чомусь саме на ній це виглядало особливо спокусливо.

— Знаєш, у тебе дуже гарний сміх, — сказав я. — Тобі колись про це говорили?

— Ага, зараз. Навіть не думай знову мене провокувати… Іди вже звідси! — Андзу відвернулась, надувши щічки, мов героїня якоїсь шкільної романтичної манґи. У тій грі на межі збентеження та ніжності було щось химерно солодке — приємний, незграбний трепет підліткового флірту.

І якраз вчасно до зупинки підїхав автобус. Автоматичні двері відкрилися з характерним шипінням. Андзу кинула мені усміхнено-хитрий погляд і встрибнула всередину.

— Ну що ж. Побачимось.

— Ага. До скорого.

З гучним видихом повітря двері зачинилися, і автобус рушив від тротуару. Я стояв і дивився йому вслід, аж поки той не зник за поворотом.

Крізь невпинний гуркіт цикад до мене долинув приглушений, фальшивий звук духових інструментів — схоже, в музичному клубі почалась репетиція. Якщо прислухатися, можна було розібрати крики спортсменів, які вигукували назви розтяжок, закінчуючи тренування. Справді, саме зараз зазвичай завершувались клубні заняття. Якби я лишився ще трохи, то побачив би, як учні виходять із головної брами.

— …Час і мені вирушати.

Я рушив тротуаром у бік вокзалу. Поглянув угору — і не повірив очам: небо було таким блакитним, що аж здавалося несправжнім.

Я відчував себе по-справжньому живим.