Коли закінчується дощ

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Наступного дня після занять я вирушив прямо до входу в тунель Урашіма, аби дочекатися Андзу. Ми домовилися зустрітися тут, але вона так і не з’явилася навіть через двадцять хвилин після призначеного часу. Стояти під палючим літнім сонцем, не маючи жодної можливості зв’язатися з людиною, яку чекаєш, було справжнім катуванням — таке я не побажав би навіть найлютішому ворогу. Якби знав, що все обернеться саме так, запропонував би йти сюди разом після школи.

Зрештою, коли минуло вже майже пів години, Андзу, ніби й не кваплячись, весело піднялася дерев’яними сходами. Треба визнати, навіть із величезним шматком марлі на щоці вона рухалася напрочуд граційно.

— О, привіт. Довго чекаєш? — весело спитала вона.

— Так. Уже пів години, між іншим, — пробурмотів я.

— Ого, тобі не пощастило, — відповіла вона без жодного натяку на співчуття. — А тепер дивись, що я дістала.

Вона полізла в рюкзак і витягла звідти новенький моток нейлонової мотузки, ще загорнутий у плівку.

— Витратила купа часу, щоб знайти магазин, де її продають. Навіть не уявляла, наскільки незручно жити в глушині.

— І навіщо вона нам?

Андзу хихикнула, очі її лукаво виблиснули.

— Проведемо один експеримент.

 

Після того як Андзу пояснила суть експерименту, я ще раз обдумав усі кроки, аби впевнитися, що все правильно зрозумів. Один із нас мав увійти в тунель, рухаючись із приблизно сталою швидкістю, несучи за собою вільний кінець мотузки. Інший залишався ззовні, поступово розмотуючи моток і стежачи, щоб мотузка залишалася натягнутою. Якщо плин часу залишався нормальним, мотузка розмотувалася рівномірно. Але щойно той, хто йшов тунелем, переходив межу, за якою час починав спотворюватися, людина ззовні мала негайно відчути, як мотузка починає вислизати набагато швидше. У цей момент потрібно було різко смикнути її назад, сигналізуючи, що межу перетнуто і час розвертатися.

Якщо все спрацює, то ми зможемо визначити точку, де починає змінюватися плин часу, без необхідності щоразу бігати в тунель туди і назад. Ідея Андзу була напрочуд розумною, і це ще раз доводило, наскільки серйозно вона ставилася до таємниць тунелю Урашіма. Мене це навіть трохи здивувало. Адже це місце було загадковим, майже як «анти гіперболічна часова камера», якщо запозичити аналогію Шьохея. Якщо ми не будемо обережні, можемо втратити роки всього за кілька хвилин. І що найгірше — ще не було жодних доказів того, що тунель справді виконує бажання. Це був зовсім не той випадок, коли можна ставитися до справи легковажно. І я не був упевнений, чи Андзу усвідомлювала всі можливі наслідки.

— Тобто ти справді готова ризикнути заради цього? — запитав я.

— А чому б і ні? — без жодних вагань відповіла вона.

— Ну, знаєш… Ми говоримо про місце, де тижні пролітають за хвилини. Якби можна було просто зайти, отримати бажане й вийти, це була б одна справа. Але ми ж навіть не знаємо, наскільки далеко тягнеться цей тунель. Я вже бував усередині й можу запевнити: там відбуваються дуже дивні речі.

— Я розумію, що це небезпечно. Але якщо боятися ризику, можна все життя топтатися на місці.

— Так, є речі, заради яких варто ризикувати. Але є й межа між сміливістю та нерозсудливістю.

— Ти хочеш, щоб я пішла? Хочеш досліджувати тунель сам?

— Ні, я не про це. Я просто хочу зрозуміти, наскільки серйозно ти це сприймаєш. Бо більшість людей на твоєму місці зараз би вже трусилися від страху.

Андзу так закотила очі, що я подумав, ніби вони зараз зникнуть у неї в черепі.

— Добре, що я не більшість.

— …І ти вважаєш, що цим варто пишатися?

— Ще й як. Я ненавиджу звичайних людей. Вони нікчемні.

Я не втримався й розсміявся.

— Ого. Доволі жорстко.

— Але ж це правда. У звичайності немає жодної цінності. Закон рідкісності працює не тільки в економіці. Унікальні, визначальні моменти життя мають значно більшу вагу, ніж буденність. Я краще проживу коротке, насичене життя, ніж довге й нудне.

— Гм… З цим я можу погодитися. Але вважати все звичайне марним — це, здається, занадто. Знаєш, іноді у звичних речах теж є своя привабливість. Іноді щось поширене стає популярним не просто так.

— Наприклад?

— Ну, е-е-е… скажімо, лосось? Більшість людей вважають його чимось на кшталт «ванільного» варіанту серед морепродуктів, але, як на мене, він на смак значно кращий за всі ті дорогі, вишукані рибні делікатеси. От якби ти зараз повела мене в магазин і запропонувала вибрати що завгодно, можеш бути впевнена, що я б точно не взяв вугра чи щось у цьому дусі. Навіть на якусь особливу нагоду я б усе одно вибрав лосось.

— А мені вугор смакує більше, ніж лосось.

— Оу. Ну, гаразд, — пробурмотів я.

«Чудово, вона щойно повністю зруйнувала нашу розмову. Хоча, якщо чесно, вона з самого початку була досить безглуздою…»

— Знаєш? Як для звичайного, ти доволі цікавий, Тоно-кун. І мені це в тобі подобається, — сказала Андзу, широко усміхаючись.

У мене раптом похололо в животі. Я все ще не міг розібратися, яка вона насправді. У школі дівчина була найбільш асоціальною людиною, яку тільки можна уявити, і свідомо трималася осторонь від інших. Але водночас мала доволі пустотливий, майже дитячий характер — достатньо згадати, як учора вона нишком простежила за мною аж до тунелю. А інколи, зовсім зрідка, могла проявити несподівано м’яку, навіть жіночну сторону, кидаючи такі милі фрази, які легко було сприйняти за флірт. Яка з цих трьох була справжньою Андзу? Або, може, жодна?

— Ну, досить гаяти час. Пора братися до справи, — сказала вона.

— А-а, так. Вибач.

Мені здалося, що вона ухилилася від теми, але зараз це було неважливо. Було необхідно провести експеримент.

 

Ми швидко вирішили, що я зайду в тунель із кінцем нейлонової мотузки в руках, а Андзу залишиться зовні з котушкою. Як тільки я відчую різкий ривок, це означатиме, що пора розвертатися й повертатися назад.

— Знаєш… Це трохи нагадує мені гру в телефон, — пробурмотів я, крокуючи темним проходом.

Колись давно ми з Карен зробили саморобний телефон із двох бляшанок і нитки, і того дня не випускали його з рук. Я піднімався на другий поверх і спускав один кінець у двір, щоб передавати їй якісь зовсім безглузді повідомлення. Звісно, нам це швидко набридло, і ми більше ніколи не бралися за цю гру, але вона залишила по собі теплі спогади.

— Сподіваюся, я знайду тебе тут, Карен…

Я примружився, вдивляючись перед собою. Попереду вже було видно тьмяне світло смолоскипів на стінах. Я наближався до торії, яка, на мою думку, була найімовірнішою межею часового спотворення. Напружившись, я продовжив рухатися з тією ж швидкістю і пройшов під першими воротами…

Мотузка різко натягнулася позаду мене. Андзу подала сигнал, тож я тут же розвернувся і пішов назад.

Коли я вийшов назовні, вона стояла там, схрестивши руки на грудях і гордовито всміхаючись.

— О, привіт-привіт, Тоно-кун. Ти будеш радий дізнатися, що пробув у тунелі майже двадцять хвилин.

— Що, серйозно?! Але ж я повернувся відразу, як тільки відчув сигнал…

— Так, а це означає, що на той момент ти вже перетнув межу. Ну ж бо, розповідай! Як далеко ти зайшов?! Це сталося відразу після перших воріт торії, як ми й припускали?!

Від такого шквалу запитань я ледве встигав щось зрозуміти, тому просто кивнув.

— Так! Це справді спрацювало! — радісно вигукнула Андзу і навіть підстрибнула від захвату. Її раптовий спалах чистого, по-дитячому щирого захоплення був справді заразним.

Тепер, коли ми знали, де саме знаходиться межа, можна було легко виміряти, наскільки сильно в тунелі спотворюється час. Я вже збирався запропонувати зробити це зараз же, але тут глянув на годинник і зрозумів, що вже пів на шосту. Якщо ми затримаємось, на вулиці встигне стемніти.

— Може, продовжимо завтра? Вже доволі пізно, — зауважив я, але Андзу лише похитала головою.

— Ні, я справді хочу розібратися з цим сьогодні, якщо можна, — відповіла вона. — Хіба тобі потрібно швидко повертатися додому?

Я замислився. Зазвичай я мав бути вдома, щоб приготувати вечерю перед тим, як батько повернеться з роботи, але останнім часом він засиджувався допізна. Тож, напевно, я міг дозволити собі ще трохи затриматися.

— Ні, все нормально. Давай закінчимо вже сьогодні.

— Оце мені подобається, — з усмішкою кивнула Андзу. Здавалося, вона просто горіла бажанням дізнатися, як усе працює.

— Добре. Цього разу я зайду всередину, порахую до трьох і відразу повернуся.

— Мене влаштовує. Я чекатиму тут.

— Ем, якщо хочеш, я можу зробити це сам, — запропонував я. — Мені ж треба просто подивитися на годинник до і після входу. Завтра в школі я все одно розповім тобі, що вийшло.

— Я знаю. Але ж ми команда, пам’ятаєш? І тепер, коли ми нарешті з’ясували, де знаходиться межа, я ні за що не пропущу таке відкриття. Тож я залишаюся тут.

— …Ти впевнена? Ну, якщо наполягаєш. Все, що я хотів сказати — якщо мене довго не буде, можеш спокійно йти додому без мене.

Сказавши це, я знову рушив у тунель. Цього разу, щойно пройшовши під першими воротами, я запустив таймер на телефоні, подумки відрахував: «раз, два, три» — і тут же кинувся назад.

Уже на виході я помітив, що в тунелі стало темніше, ніж було, коли я заходив. А це означало лише одне: надворі вже стемніло. Якщо сонце встигло зайти, то, ймовірно, цього разу я пробув у тунелі щонайменше годину. Напевно, Андзу вже давно пішла додому.

— Чорт… Це справді відчувається, як мить… — тихо пробурмотів я.

Хоча це вже був третій раз, коли я стикався зі спотворенням часу в тунелі, я так і не звик до цього відчуття. Та й чи можливо звикнути до чогось настільки дивного і надприродного? Раптово охоплений сильним почуттям тривоги, я пришвидшив крок, бажаючи якнайшвидше відійти від моторошних торії, що залишилися позаду. Коли я нарешті вийшов назовні, моє передчуття справдилося: ніч уже почала огортати обрій своїм темним покривалом. Але ось що дивно — інше моє припущення виявилося геть хибним.

— Овва! Ти досі тут?! — ошелешено видихнув я, втупившись у Андзу, яка сиділа на землі в темряві, втупившись головою в коліна.

— …Хіба я не казала, що чекатиму тебе? — різко відповіла вона, стрімко піднімаючи голову. Її голос лунав одночасно роздратовано і полегшено.

Звісно, мій наголос на слові «досі» міг прозвучати грубо — особливо враховуючи, наскільки виснажливим було для неї сидіти тут у пітьмі невідомо скільки часу. Я одразу пошкодував про свій вибір слів і, відчуваючи докори сумління, вибачився. Андзу проігнорувала це; замість цього її очі різко округлилися, наче вона щойно пережила осяяння.

— Гей, досить про це! — вигукнула вона. — Котра година?!

— Ой, точно! Гарна думка.

Я зовсім забув подивитися на час, коли виходив. Андзу різко схопилася на ноги і глянула на свій годинник, навіть не витративши часу, щоб обтрусити пил зі спідниці. Заінтригований, я нахилився, щоб теж поглянути. Минуло майже рівно дві години відтоді, як я зайшов у тунель. Дві повні години, що промайнули за якихось три секунди. Це означало…

— Виходить, одна секунда в тунелі дорівнює приблизно сорока хвилинам зовні… — прошепотіла Андзу собі під ніс, дійшовши до того ж висновку, що і я. Потім вона швидко полізла в сумку, витягла звідти ручку та записник, розгорнула чисту сторінку і почала гарячково щось записувати.

Я був вражений тим, як легко вона робила всі розрахунки в голові. Я завжди знав, що вона розумна, але не думав, що настільки. Коли її ручка нарешті зупинилася, я схилився, щоб глянути на сторінку. Там був список теоретичних проміжків часу в тунелі і їхніх відповідників у реальному світі:

 

1 сек = 40 хв
1 хв = 40 год
1 год = 100 днів
1 день = 6,5 років

 

Андзу підняла на мене погляд, її очі сяяли від захоплення.

— Шість з половиною років за один день! Ти серйозно?! Це ж просто божевілля! Тут можна буквально пересидіти, як у кріокапсулі, і прокинутися в далекому майбутньому!

Здавалося, вона повністю забула про дві години нудного чекання в одну мить.

— Т-так, звучить дійсно шалено… Але в той же час…

Поки Андзу раділа, наче ми щойно зробили відкриття століття, у мене всередині розгорався темний клубок сумнівів. Шість з половиною років за день — дві декади всього за три. Безперечно, це був справжнісінький спосіб подорожі в часі. Але це також означало б залишити все в «минулому» позаду. Усі наші однокласники закінчать школу і знайдуть роботу без нас, а всі, кого ми знали, продовжать старіти, поки ми залишимося незмінними. Старша школа Кодзакі могла б і зовсім перестати існувати до нашого повернення, не кажучи вже про мій маленький будинок.

Це були зміни, з якими Андзу довелося б змиритися, аби тунель Урашіма здійснив її бажання. І я не був певен, чи справді вона була готова до цього. Або, чорт забирай, навіть якщо припустити, що тунель і справді виконує бажання — адже у нас досі не було жодних доказів, що він узагалі володіє такою здатністю. Ба більше, могли бути ще десятки інших небезпек, які чатували на таких довірливих дурнів, як ми. Що, як, пройшовши певну відстань, ти більше не зможеш повернутися назад? Зрештою, я був готовий піти на цей ризик, якщо це давало бодай найменший шанс знову побачити свою маленьку сестру. Але що стосується Андзу — у мене досі не було ані найменшого уявлення, що саме вона шукає. Які її справжні мотиви?

Я швидко кинув на неї погляд. Її обличчя ще горіло рум’янцем від радості після нашого відкриття. Попри можливі жахливі наслідки, вона навіть не думала відступати. Було очевидно, що вона на всі сто відсотків налаштована підкорити тунель Урашіма, навіть якщо прекрасно розуміла, що пірнати в нього без належної підготовки було б чистим божевіллям.

«Гей, Ханашіро. Чому тобі так кортить це зробити? Чого ти насправді сподіваєшся досягти?»

Я був за крок від того, щоб озвучити ці слова, але в останню мить проковтнув їх назад. Останнє, чого мені хотілося — це зіпсувати їй настрій у той момент, коли вона так явно насолоджувалася цим відкриттям. Та й час, щоб дізнатися про її справжні наміри, у мене ще буде. Але одне я знав точно: нам варто було почекати хоча б до завтра, перш ніж продовжувати дослідження. Потрібно було як слід підготуватися, а також дати Андзу трохи часу спуститися з емоційних небес і знову почати мислити тверезо. А на сьогодні невелике святкування з нагоди успішного експерименту точно нікому не зашкодить.

 

Минуло два дні з моменту, як ми визначили точне співвідношення часу в тунелі Урашіма. Я сидів навпроти Шьохея, ведучи безглузду балаканину за обідом, коли раптом краєм ока помітив Андзу. Вона випромінювала крижану, відчужену ауру, поки їла свій сендвіч на самоті. Це майже змусило мене засумніватися, чи справді та відкрита сторона її характеру, яку я бачив два дні тому, була реальною, а не просто витвором моєї уяви. На щастя, величезний синець на її обличчі зник, як і пов’язка.

— Ти знову витріщаєшся на новеньку, — пробурчав Шохей.

— Га? — промимрив я, допиваючи ковток кавового молока з банки та виймаючи трубочку з рота. — А що в цьому такого? Ти кинув на неї око? Ревнуєш, чи що?

— Ох, завались. Отримаєш зараз.

— Хе-хе. Спокійніше, чувак. Я просто під’юджую.

— Серйозно, чувак, — він скривився. — Якщо тобі так цікаво, то підійди і скажи їй щось. Не станеш ти її другом, просто втупившись у неї, наче якийсь сталкер.

— Та знаю я.

Я нікому не розповідав про свою нову співпрацю з Андзу — передусім тому, що це тільки привернуло б до нас небажану увагу. Міг лише припустити, що вона уникала розмови зі мною в школі з тієї ж причини.

— Та не те щоб я справді хотів з нею подружитися чи щось таке, — додав я. — Просто її поведінка доволі цікава. Ніколи не знаєш, що вона втне наступного разу.

— Хм… Ну, в цьому є щось. Вона справжня загадка. Чорт, я чув, хтось бачив, як вона перелазила через паркан прямо на залізничні колії днями. Хто взагалі ТАКЕ робить?

— …Та, справедливе питання.

«Отже, її бачили, га? Очікував від неї більшої обережності.»

— О, до речі, мало не забув! — раптом вигукнув Шохей. — Я ще чув чутку про цього недоумка, бойфренда Кавасакі. Кажуть, він остаточно кинув школу.

— Що? Серйозно?

— Ага. Щось там про те, що мусить перебрати на себе сімейний рибальський бізнес. Але якщо чесно, я думаю, що він просто засоромився повертатися після того, як його віддухопелила дівчина.

— Хех. Ну, для нього це, може, і на краще. Сподіваюся, хоч трохи характеру в нього з’явиться.

— Отож бо. — Шохей забив рота величезним оніґірі.

Тепер, коли я подумав про це, Кохару теж не з’являлася в школі з того дня. Цікаво, чи не збиралася вона також кинути навчання?

 

Нарешті уроки закінчилися. Я закрив підручник і запхав його в рюкзак, коли раптом із гучномовця пролунало оголошення.

— Каору Тоно з 2-А, будь ласка, зайдіть до вчительської. Повторюю: Каору Тоно…

Це був голос міс Хамамото.

— Ой-ой, братан. Що ти знову втнув? — підколов мене Шохей.

— Звідки мені знати? — я знизав плечима. І це була чиста правда —я справді не мав жодного уявлення.

Я зібрав речі й вийшов з класу, дорогою зустрівшись поглядом з Андзу. Вона мовчки кивнула, а потім розвернулася і спустилася сходами. Але що це означало — «я чекатиму тебе надворі» чи «на сьогодні скасовуємо»? Було б непогано, якби вона висловлювалася словами, але, відверто кажучи, мені було лінь її наздоганяти, щоб перепитати. Тож я просто звернув ліворуч за наступним поворотом і попрямував до вчительської. Дійшовши до дверей у кінці коридору, я тихенько їх відчинив і оголосив про свій прихід, а потім пробрався між столами до парти пані Хамамото.

— Ем, Хамамото-сан? Ви мене кликали? — запитав я. Вона підняла погляд, відклала якийсь тест, який щойно перевіряла, повернулася в кріслі та всміхнулася мені теплою, дружною посмішкою.

— О, Тоно-кун, ось ти де. Вибач, що викликала тебе так несподівано.

— Та нічого. Що сталося?

— Власне, це стосується Кавасакі-чан.

— О? І що з нею?

— Як ти, мабуть, помітив, вона вже кілька днів не приходить до школи. Подзвонила і сказала, що погано почувається, але я починаю хвилюватися. Якщо вона не повернеться найближчим часом, доведеться завітати до неї додому.

— Окей… — протягнув я. А яке до цього відношення маю я?

— Ось тут ти і знадобишся, Тоно-кун. Можеш бути таким гарним хлопчиком і віднести Кавасакі-чан її домашнє завдання з англійської?

— Га? Я?

— Так, ти. Я вже просила її подруг, але вони всі виявилися надто зайнятими.

Я припустив, що вона мала на увазі дівчат із постійної компанії Кохару: напевно, ту Ханеду і другу — Садо. Швидше за все, вони просто відмахнулися від пані Хамамото — чи то з лінощів, чи то зі злості. Отже, врешті-решт, вона звернулася до мене.

— Ви ж ходили до однієї середньої школи, правильно? — запитала пані Хамамото. — Тож, мабуть, ти знаєш, де вона живе.

— Ну, так, знаю…

— Тоді можу я розраховувати на тебе?

Вона загнала мене в глухий кут. Андзу і я планували сьогодні досліджувати тунель Урашіма. Хоча навіть якби у мене не було інших справ, мені зовсім не хотілося виконувати брудну роботу заради дівчини, яка постійно змушувала мене робити її БРУДНУ роботу.

— Вибачте, але в мене вже є плани на сьогодні…

— О? І які ж це плани?

— Збирався трохи потусити з другом.

— Справді? І що ж ви з ним збиралися робити? — допитувалася пані Хамамото. Я завмер, роздумуючи, навіщо вчителю взагалі потрібно це знати. А тоді вона всміхнулася і скинула бомбу: — Це ж, випадково, не ще одна інсценізація “Залиште мене”?

— …Що? Перепрошую?

— У школу надійшло повідомлення від очевидця, який бачив «того хлопця Тоно», що незаконно гуляв по залізничних коліях. Ти ж нічого про це не знаєш, правда?

«От халепа. Хтось це бачив? І це при тому, що я тільки-но засуджував Ханашіро за те саме…»

— Ем, ну, знаєте… Просто я запізнився на потяг, а чекати наступного не міг собі дозволити, тож вирішив трохи зрізати дорогу додому, і, е-е-е…

— То це дійсно був ти, — зітхнула вона розчаровано. — Ох, Тоно-кун. Зазвичай у таких випадках ми повинні подзвонити батькам або опікунам…

О, Боже. Якщо мій батько про це дізнається, мені кінець. Не знаходячи іншого виходу, я запанікував і почав благати.

— М-мені справді дуже шкода! Обіцяю, що більше так не робитиму! Просто, будь ласка, не дзвоніть додому…

— Я ще не закінчила.

Я прикусив язика і зосередився на тому, що збиралася сказати пані Хамамото.

Схоже, той, хто повідомив про мене, попросив школу обмежитися лише попередженням, оскільки знав, що в останні роки моя сім’я «у скрутному становищі». Пані Хамамото вирішила поважати це прохання. Я не був певен, чи варто мені дякувати цьому доброзичливцю. Часто мене дратувало, як швидко розходяться плітки в нашій тісній сільській громаді, адже це означало, що всі знають про всі наші сімейні проблеми.

— Як би там не було, більше ніяких прогулянок по залізничних коліях, добре? Тебе можуть буквально переїхати, і ти загинеш — або, якщо навіть пощастить вижити, отримаєш величезний штраф за те, що змусив потяг зупинитися.

— Так, п-пані… Більше такого не буде.

— От і добре. Гаразд, думаю, я можу заплющити на це очі… на цей раз… — почала пані Хамамото, але потім зробила довгу, нестерпну паузу. — …Хоча, з іншого боку, в тебе ж останнім часом було забагато пропусків і запізнень, так? Може, варто все-таки зателефонувати додому? Хіба що ти готовий довести мені, що збираєшся виправитися.

— І як мені це зробити?

— Ох, не знаю… Наприклад, запропонувати провідати іншу ученицю, яка теж не з’являється в школі останнім часом? І заодно занести їй домашнє завдання?

Отже, це була не тонка маніпуляція, а пряма загроза: зроби, як вона каже, або вона зателефонує моєму батькові.

— …Гаразд, добре. Віднесу Кавасакі її завдання.

— Справді? Ох, ти просто скарб! Ось, тримай! — сказала вона, простягаючи мені зшитий скобами зошит з англійської. Я запхав його в пластиковий файл і сховав у рюкзак.

Виходячи з вчительської, я подумав, що нам з Андзу доведеться шукати інший шлях до тунелю Урашіма, навіть якщо це буде величезний гак. Йти знову по залізничних коліях було б надто ризиковано.

Так. Тепер потрібно було повідомити Андзу, що мене змусили грати в кур’єра, а ще що нас бачили на коліях. Вона, мабуть, і так здогадувалася, що мене викликали до вчительської, але я не був певен, де її зараз шукати.

Я вирішив спершу заглянути в клас, але її там не було. Потім подумав, що вона може чекати в головному холі, але і там її не знайшлося. В принципі, було можливо, що вона просто пішла додому або вирушила до тунелю Урашіма сама, але…

*Угх.* 

У такі моменти я справді шкодував, що в нас не було контактів одне одного. Бігати по всій школі в пошуках Андзу — марна витрата часу, тож я перевзувся в вуличне взуття і вийшов з будівлі, перевіряючи двір, поки прямував до виходу з території школи. І щойно я пройшов крізь головні ворота, ззаду пролунав голос:

— Тоно-кун.

— Ох! Бляха, ти мене налякала…

Звісно ж, це була Андзу. Вона стояла трохи осторонь від головного входу на територію школи, схрестивши руки і спершись спиною об стіну.

— Довго ж ти, — буркнула вона, відштовхуючись від стіни.

— Вибач, я тебе шукав. Хотів подзвонити, але…

— Ох, точно. Я ж так і не дала тобі свій номер, га?

— Ага. Але так, якраз думав, що варто це зробити. Було б значно зручніше, принаймні.

— Ага, добре! — вигукнула Андзу з несподівано дитячим захопленням, полізла в кишеню і витягла телефон. Ми швидко ввели контакти одне одного в наші адресні книги.

— Це так захопливо! — пискнула вона. — Я ніколи раніше ні з ким номерами не обмінювалась!

— Ого, серйозно?

— А ти, Тоно-кун?!

— Ну, для мене це теж щось новеньке. Ти лише друга людина в моєму списку контактів.

(Першим, якщо що, був Шохей.)

— …Друга, значить, — пробурмотіла вона. Її вираз обличчя за секунду змінився з радісного на абсолютно беземоційний — настрій переключився миттєво. Вона закрила список контактів і засунула телефон назад у кишеню. — То я чула, тебе викликали до вчительської. Що сталося?

— О, так. Здається, хтось бачив, як я йшов по залізничних коліях днями, тож мені трохи влетіло за це. Але нічого серйозного.

— Хм. Ну, справедливо.

— До речі, я чув, що тебе теж хтось помітив за тим самим, що й мене, тож нам справді варто більше не ходити по коліях. Не те щоб це була якась катастрофа чи що… Мені ще пощастило, можна сказати.

— Пощастило?

— Ага… Коротше, — я почухав щоку пальцем. — Мене ще й втягнули в доручення від пані Хамамото. Треба зайти до Кавасакі й занести їй домашку.

— Кавасакі… — повторила Андзу, і її вираз обличчя тут же похмурнішав, як би промовляючи: «Як ти взагалі наважився вимовити це ім’я в моїй присутності?» І, чесно кажучи… після того, що Кохару зробила з нею, я не міг її за це звинувачувати.

— Так що, схоже, сьогодні доведеться скасувати наші дослідження. Вибач.

— …Гаразд.

— Ну, мені час. Побачимось завтра, — сказав я й рушив до найближчої автобусної зупинки. Але раптом відчув, як хтось смикнув за лямку мого рюкзака. Я озирнувся. Андзу дивилася мені прямо в очі.

— Щ-що таке? — запитав я.

— Я йду теж.

— Га?

З чого раптом такий поворот? Я був на сто відсотків упевнений, що Андзу терпіти не може Кохару… Чи, може, вона хотіла піти саме тому, що їй було що сказати? Це що, помста?

— Ем… Ти впевнена? Це ж будинок Кавасакі, якщо що.

— Так, я почула тебе з першого разу.

— Тобі не здається, що це буде… ну, ніяково чи навіть вороже?

— О, цілком можливо. Я б не здивувалась.

«То навіщо, чорт забирай, ти хочеш туди йти?!» — хотів я запитати.

Але перш ніж я зміг набратися сміливості, Андзу голосно зітхнула.

— Проте, раз досліди відміняться, у мене тепер взагалі немає чим зайнятися сьогодні після обіду.Тож я вирішила приєднатися, щоб убити трохи часу, от і все. Хіба що ти не хочеш, щоб я йшла?

— Та ні, мені норм, думаю… Але ми просто занесемо домашку й підемо. Так що не дай Боже, щоб я побачив, як ти когось там лупцюєш.

— Вау, вибачай, звісно. Я б ніколи такого не зробила.

— Або когось штрикаєш.

— Я б ніколи.

 

На тому й вирішили. Ми спустилися з території школи й сіли на автобус. План був такий: проїхати шість зупинок і вийти зовсім поруч із будинком Кохару. Оскільки ми затрималися в школі, в автобусі майже не було учнів зі старшої школи Кодзакі, а тим більше інших другокурсників. Ми зайняли місця в самому кінці салону, і я ліниво втупився у вікно, спостерігаючи за тим, як повз проноситься пейзаж.

Коли ми в’їхали в тінь від пагорба, я побачив відображення Андзу в склі. Вона сиділа прямо поруч зі мною, занурившись у свою книгу ще з моменту, як ми влаштувалися на місцях. Зацікавившись, що ж вона читає, я спробував роздивитися обкладинку через відображення, але єдине, що зміг розгледіти, — це зображення кота, що сидить на задніх лапах. Схоже, це була якась історія в дусі «Як би виглядав світ очима цієї тварини». Я знав тільки одне: вона читала цю книгу вже давно, адже це була та сама книга, в яку вона зарилася носом перед тим, як зацідила Кохару в обличчя.

— То ти прям зовсім ненавидиш Кавасакі, чи як? — раптово запитав я, відвівши погляд від вікна.

— Ага. Терпіти її не можу, — без тіні вагання відповіла Андзу, не відриваючись від книги.

— Тоді навіщо ти йдеш до неї додому?

— Бо я хочу ходити туди, куди ходиш ти.

Вона сказала це так, наче це було само собою зрозуміло, і моє обличчя миттю залилося рум’янцем. Спокійно, Каору. Не роби передчасних висновків. Ви просто співпрацюєте. І тільки.

Я прочистив горло, намагаючись взяти себе в руки.

— Знаєш, тобі не варто говорити такі речі отак запросто, — застеріг я.

— Чому?

— Ем, бо хтось інший, не я, може сприйняти це неправильно й розбити собі серденько? Ну, це так, припущення.

— Ну, я б і не сказала таке комусь, окрім тебе.

— …Щось мені здається, ти мене трохи переоцінюєш. Я ж просто звичайний, нудний старшокласник.

Ці слова нарешті змусили Андзу відірвати погляд від книги й подивитися мені прямо в очі.

— Це зовсім не так. Ти не нудний і не звичайний, Тоно-кун. Як на мене, ти настільки дивний, наскільки це взагалі можливо.

— …Це я маю сприймати як комплімент?

— Очевидно ж.

— Ну, якщо ти так кажеш… — знизав я плечима й знову сперся ліктем на підвіконня. Незабаром водій автобуса оголосив у гучномовець, що ми наближаємося до зупинки біля будинку Кохару, тож я натиснув кнопку, щоб подати сигнал на вихід.

 

Коли автобус під’їхав до зупинки, я передав водієві триста єн, зійшов сходами й ступив на тротуар. Майже одразу мені вдарив у ніс різкий запах вологої землі. Я глянув на громіздку білу грозову хмару, що повільно насувалася із заходу.

— Схоже, нас скоро накриє дощ.

— Ти так думаєш? — здивувалася Андзу. — Але ж зараз така гарна погода.

— Ні, я майже впевнений. Ходімо швидше й покінчимо з цим.

Ми рушили у бік будинку Кохару. Невдовзі попереду з’явився компактний багатоквартирний будинок із ресторанчиком окономіякі на першому поверсі. Родина Кохару жила нагорі. Ми піднялися сходами й зупинилися перед дверима з табличкою Кавасакі під навісом. Я натиснув на дзвінок, і зсередини будівлі пролунав гучний дін-дон, а за мить до наших вух долинуло поспішне тупотіння кроків по дерев’яній підлозі.

— Хто там? — проспівала дівчина, розчиняючи двері.

Це була Кохару. Вона явно перебувала в домашньому режимі: простора футболка, мішкуваті спортивні штани й товстелезні окуляри на носі. Я знав її ще з середньої школи, але бачив у такому вигляді вперше. Вочевидь, у школі вона носила лінзи. Спочатку її вираз обличчя видавав розгубленість, але вона швидко отямилася й перейшла в свій звичний обурений режим.

— …Чого вам треба? — холодно кинула вона.

— Пані Хамамото попросила когось занести тобі літню домашку.

— І ви погодилися?

— Не зовсім. Але, ну, от ми тут.

— …Чудово.

У її очах промайнув ледь помітний смуток. Можливо, вона усвідомила, що це означає: усі її "подружки" відмахнулися від цього завдання, і це зачепило її більше, ніж вона хотіла б показати. Або ж я просто щось собі надумав.

Повертаючись до справи, я простягнув їй зошит, і вона взяла його мовчки. Я вже хотів попрощатися й завершити цю натягнуту розмову, коли раптом почув дивний звук за спиною — щось на кшталт шипіння статичного шуму на телевізорі. Я озирнувся й побачив, що вже почався дощ.

Чудово.

Це була справжня злива — різка й неочікувана. Я стояв, не знаючи, що нам тепер робити, коли з глибини квартири почулося жіноче голосіння:

— Кохару, надворі жахлива злива! Чому б тобі не запросити друзів усередину?

— Що?! Ні за що! — заверещала Кохару, обернувшись з такою швидкістю, що її мало не здуло. — Вони мені не друзі, мамо!

Гучні кроки, й у передпокої з’явилася жінка в простенькому фартусі й з довгим волоссям, зібраним у хвіст. Очевидно, це була мати Кохару.

— Кохару! Як ти можеш бути такою нечемною після того, як вони пройшли весь цей шлях?! Я ж виховувала тебе краще!

— Але, мамо!

— Вибачте її, будь ласка, — з усмішкою сказала жінка, відсовуючи доньку вбік. — Вона буває трохи буркотливою. Не сприймайте це близько до серця. Проходьте, почувайтеся як удома!

Ми з Андзу переглянулися, знизали плечима й увійшли всередину. Кохару, хоч і виглядала вкрай незадоволено таким розвитком подій, без заперечень повела нас до своєї кімнати. Коли ми зайшли, вона кивнула на килим, ніби веліла нам сідати. Ми так і зробили.

Якщо не рахувати кімнати моєї молодшої сестри, я ніколи раніше не бував у спальні дівчини. Тут витав якийсь невловимо солодкий аромат, зовсім не схожий на той, що буває в кімнатах моїх друзів-хлопців. Втім, сам інтер’єр був набагато скромнішим, ніж я очікував побачити в такої розбишакуватої дівчини, як Кохару: простий письмовий стіл, кремова тумба, шафа. Чорт, якби не книжкова полиця, заставлена журналами про моду, можна було б і не здогадатися, що це кімната підлітки.

— Ей, не шастай тут очима, наче якийсь шпигун, — огризнулася Кохару.

— П-пробач, — буркнув я й втупився в підлогу.

— Щойно дощ скінчиться, щоб духу вашого тут не було. Зрозуміло?

Я стрімко закивав, і розмова зійшла нанівець. Андзу сиділа, нерухома, мов порцелянова лялька, тоді як Кохару нервово крутила телефон у руках. Єдиний звук, що заповнював кімнату — ритмічне стукотіння крапель по вікну. Напруга висіла в повітрі, аж дихати було важко. Я не витримав і спробував завести розмову.

— То ти вдома носиш окуляри, га?

— Ага, і що? Хочеш сказати, що я в них виглядаю тупо?

— Ні, зовсім ні.

— От і добре. А тепер заткнись.

— Так точно, мем.

Спроба взаємодії: провал. Я знову проклинав свою невмілість у спілкуванні. Здавалося, лишалося тільки чекати, поки дощ вщухне. Я вже схилив голову в поразці, аж раптом Кохару сама порушила мовчання, звернувшись до Андзу вперше за весь час.

— А ти взагалі що тут робиш? Ну, Тоно ще можна зрозуміти, а ти?

— Я тут тільки тому, що він тут, — буденно відповіла Андзу.

— Вибач, що? Ви що, зустрічаєтесь чи що?

— Та ну. Тоно-кун і я — споріднені душі. Не варто зводити наші стосунки до таких дріб’язкових понять, як твоя жалюгідна, поверхнева романтика.

— Ем, фу? Я взагалі не розумію, про що ти, та й, мабуть, не хочу… Стоп. Що ти мала на увазі під «як твоя»?

— Хіба ти не зустрічаєшся з тим відморозком, якого нацькувала на мене?

Кохару миттєво замовкла.

— …Ми не зустрічаємось, — невпевнено пробурмотіла вона.

— Що, серйозно? — втрутився я, щиро здивований. Шохей, звісно, казав, що це були лише чутки, але мені чомусь здавалося, що вони правдиві.

— Він сам вирішив поводитися так, ніби ми зустрічаємось. Потім якийсь геній це побачив і вирішив, що це взаємно, хоча мені він взагалі не подобався.

— Хм, отакої… Чекай, але тоді чому ти не заперечувала, коли пішли чутки?

— А який сенс? Люди все одно будуть робити свої висновки, — сказала Кохару, нервово смикаючи себе за губу, ніби намагаючись щось витягнути з зубів. Було видно, що вона ухиляється від прямої відповіді, але висловила це не я, а Андзу.

— А, ну тепер все зрозуміло. Тобто він тобі не подобався, але ти й не хотіла повністю заперечувати можливість, що ви зустрічаєтесь. Іншими словами, ти хотіла використовувати його репутацію як фактор залякування, чи не так? Типу дочка боса мафії, яка користується ім’ям татка, щоб відлякати дрібних головорізів.

Ой-йой. Аналогія, звісно, підходяща, але чи варто було аж так?

— Щ-що?.. Ні, це взагалі не так! — гаркнула Кохару, а її обличчя миттєво налилося рум’янцем.

Андзу ж не зупинилася:

— Як це не так? Якби ти не намагалася використовувати його репутацію на свою користь, то не погрожувала б розповісти своїм «дружкам», як сильно я тебе бісила, щоб вони потім підстерегли мене дорогою додому. Гаразд, можливо, тоді ти говорила не про нього конкретно, але все одно це було залякування — просто щоб не бруднити руки самій. Отже, моя думка залишається в силі.

Кохару прикусила губу і почала тремтіти.

О ні. Вона зараз заплаче.

І тут Андзу завдала фінального удару:

— Слухай, а яка в тебе взагалі самооцінка? Ти так стараєшся підтримувати свій імідж крутої дівки, але це все тільки тому, що в тебе насправді немає справжніх друзів?

Це була остання крапля. Кохару не витримала — з її очей покотилися великі, некрасиві сльози.

— Т-так жорстоко… — проскиглила вона, кілька разів схлипнула, а потім зовсім розридалася.

Я заметушився, намагаючись хоч якось зарадити ситуації.

— Гей, Ханашіро! Це вже занадто! Тобі треба вибачитися.

— Добре, добре…

— Ні, не просто «добре»! Вибачся нормально.

Андзу закотила очі, але все ж обернулася до Кохару:

— Вибач. Я не хотіла, щоб ти заплакала… хоча, якщо чесно, я знала, що це тебе зачепить.

— Щиро вибачся… — пробурчав я.

Проте Андзу навіть не спробувала виглядати винуватою, а Кохару тільки сильніше розплакалася. Я сидів між ними, нервово сіпаючись, аж раптом дверцята шафи з гуркотом розчинилися, і звідти вискочили двоє маленьких хлопчаків — на вигляд не старші за молодших школярів. Напевно, молодші брати Кохару.

— Гей! Не чіпляйтеся до неї! — закричав один із них, і вони обидва кинулися на Андзу, розмахуючи кулаками.

У рідкісному пориві розгубленості Андзу прикрила обличчя руками, марно намагаючись відбитися, і благала їх припинити. Тим часом Кохару продовжувала голосно схлипувати. У кімнаті панував повний хаос, і я не мав ані найменшого уявлення, що робити.

І тут двері відчинилися, і до кімнати увійшла мати Кохару з тацею холодного чаю.

— Ага! Ось ви де, маленькі розбишаки! — сказала вона, відтягуючи двох хлопчаків убік і легенько стукнувши кожного по голові.

Тепер плакали всі троє дітей сімейства Кавасакі, і мені просто нестерпно хотілося додому.

 

— Вибачте за цей безлад, — сказала мати Кохару, викликавши мене й Андзу в коридор на коротку розмову. Вона ніяково всміхалася, міцно спершись руками в боки. — Щось мені підказує, що почала це моя дочка, але якщо можете, намагайтеся не доводити до такого надалі. Знаєте, вона насправді дуже хороша дівчинка в глибині душі.

Я лише сором’язливо кивнув. Навіть Андзу, яка зазвичай не виказувала й тіні каяття, зараз стояла, згорбившись, наче винувата кішка.

— Ви б тільки бачили, з якою швидкістю вона вибігла з кімнати, коли почула дзвінок у двері. Я не знаю, що там у неї сталося з друзями в школі, але, здається, зараз вона почувається досить самотньо. Звісно, я не можу змусити вас закопати сокиру війни й подружитися з нею, але хоча б спробуйте нормально ладнати, добре?

— Так, пані, — відповів я й глянув на Андзу. Та лише мовчки кивнула.

— От і добре. Надворі все ще сильна злива, тож залишайтеся й відпочиньте, якщо хочете, — сказала мати Кохару й пішла в іншу кімнату.

«”Якщо хочемо”, каже…» Після всього, що сталося, було б ганьбою просто втекти додому. Тож ми знову відчинили двері до кімнати Кохару, де застали двох братів та сестру за картковою грою на ліжку. Щойно Кохару побачила нас, вона швидко зібрала всі карти й віддала їх братам.

— Окей, марш до себе в кімнату, — скомандувала вона, і вони слухняно підвелися.

— Якщо вони знову будуть тебе кривдити, просто скажи нам, сестричко! — сказав один із них.

— Так! Наступного разу ми їм покажемо! — підхопив другий.

Вони обидва показали нам язики й гордо почвалали з кімнати, забравши з собою всю свою чарівну динаміку братньої підтримки.

Тепер, коли ми знову залишилися наодинці з Кохару, у кімнаті запала незручна тиша. Врешті вона зітхнула й махнула нам сідати, тож ми підкорилися.

— Ну, і що моя матін… Що мама вам сказала?

— Та нічого особливого, — відповів я, роблячи собі ментальну позначку, що вона, схоже, зазвичай називає її «матінкою». — Просто сказала, щоб ми не поспішали.

— Вона попросила вас подружитися зі мною, так?

Я лише винувато всміхнувся. Кохару схопила подушку-грушу, що лежала поруч, і зарила в неї обличчя.

— Уф, вона така сороміцька… Це просто жах… Краще б я вмерла.

Звісно, я розумів, що вона не каже це буквально, але все одно було неприємно чути, наскільки їй ніяково. І я точно не мав достатньо досвіду у спілкуванні з дівчатами, щоб якось викрутитися з цієї ситуації.

— У тебе слабкий характер, — безжально кинула Андзу.

Йой… Нічого собі. Ніби я сам знав, що тут сказати, але от це точно не мало допомогти.

Я спробував знову виступити в ролі посередника:

— Гей, Ханашіро! Це ж ти зайшла надто далеко… Хоч би зробила вигляд, що хочеш якось загладити провину, ей.

— Який сенс вдавати? Я ж не збираюся забирати свої слова назад.
— Я знаю, але все одно…
— Ти занадто м’який, Тоно-кун.
— Ні, це ти занадто жорстока.

Поки ми сперечалися, Кохару раптом підняла голову з подушки.

— Гей… Як це тобі вдається весь час бути такою незламною? — спитала вона Андзу тихеньким голосом, схожим на учня, що звертається по мудрість до свого наставника. Або ж… може, саме це зараз і відбувалося? Я повернувся до Андзу і глянув на неї якомога суворіше, даючи зрозуміти, що вона має відповісти чесно — інакше…

Схоже, вона зрозуміла натяк, бо зітхнула, трохи зсутулилася й неохоче заговорила:

— Ну, це ж не якась таємна техніка. Але…

— Але?

— Якщо коротко, то все зводиться до того, щоб не боятися врізати по пиці, коли треба.

«Отакої.» Ну, не щодня почуєш таке з вуст звичайної школярки.

— Потрібно чітко визначити межі того, що ти можеш терпіти. Типу, якщо хтось зробить те, інше чи ще щось — я йому вріжу. Коли маєш таку позицію, легше аналізувати ситуацію та свою власну реакцію, ніби дивишся на все згори. Це допомагає зберігати холодний розум і не дозволяти емоціям брати гору.

— Що ти маєш на увазі під «згори»? — нахилила голову Кохару.

— А, так… Не найкраща аналогія. Але знаєш старі відеоігри, де ти дивишся на персонажа зверху, а збоку видно його HP, MP та всю цю штуку? Це щось подібне — ти сприймаєш свої емоції, як якісь числові показники, й дієш відповідно до серйозності ситуації, а не піддаєшся імпульсивним реакціям. Як у грі: ти ж не витрачатимеш зілля, поки здоров’я не опуститься нижче половини, правда? Так само і в житті — варто встановити для себе межі й не виходити за них. А ще завжди намагайся завдати першого удару, якщо вже доходить до бійки. Найчастіше одного влучного удару достатньо, щоб людина не змогла відповісти. І якщо бачиш, що супротивник набагато сильніший, не бійся озброїтися або застосувати хитрощі. Головне — виконати завдання.

Це було напрочуд детальне пояснення, хоча й доволі моторошне. Скільки ж бійок у своєму житті пережила Андзу?..

— Це… Це божевілля. Я так не зможу, — сумно пробурмотіла Кохару. Ну, я теж, якщо вже на те пішло.

— Я ж не кажу, що треба провокувати бійки, аби набратися впевненості. Але тобі треба навчитися дивитися проблемам в обличчя, інакше ти все життя будеш лише прикидатися. Нічого не зміниться, поки ти сама не почнеш змінюватися.

Кохару помітно здригнулася, а її обличчя почало бліднути.

— З чого мені хоч почати?

— Не питай мене. Це твоя проблема.

Вигляд у Кохару був такий, ніби вона ось-ось знову розплачеться, тож я штовхнув Андзу ліктем. Вона почухала голову, наче їй до смерті набридло грати роль психотерапевта, але все ж продовжила свою лекцію.

— Загалом, моя думка не в тому, що насильство вирішує всі проблеми. Я про те, що ти маєш встановити власні межі й дотримуватися їх. Не зраджувати своїм переконанням і не дозволяти іншим змушувати тебе робити інакше. Чим довше ти так житимеш, тим більше зміцниться твоя самооцінка. Ба більше, ти станеш набагато крутішою людиною. Адже немає нічого гіршого за невпевненість у собі. Саме ця невпевненість змусила тебе ховатися за репутацією того забіяки й дозволити всім у школі вважати, що ви зустрічаєтесь. Чи не так?

— Ну… так…

— Отож бо й воно. Моя порада тобі — почни нарешті жити на власних умовах. Мені байдуже, які це будуть умови, але якщо ти їх визначиш — дотримуйся їх. Спочатку буде важко, зате це наблизить тебе до того, ким ти насправді хочеш бути. І врешті-решт ти почуватимешся набагато щасливішою.

— Тим, ким я… хочу бути?..

— Саме так. Бо, зрештою, не існує єдиного правильного способу жити. Ми просто обираємо шлях, який нам найбільше підходить, і біжимо по ньому так швидко, як тільки можемо, щоб побачити, як далеко зможемо зайти за відведений нам час, — підсумувала Андзу й перевела погляд у вікно. — О, тільки глянь. Дощ нарешті закінчився.

 

Ми домовилися, що залишимося тільки до припинення зливи, тож настав час іти. Попрощавшись, ми вийшли з дому й одразу ж примружилися від яскравого світла призахідного сонця.

Та щойно ми спустилися сходами, як позаду пролунав голос:

— Гей, зачекайте!

Озирнувшись, я побачив, що Кохару вибігла за нами в одних капцях. Вона збігла вниз і трохи розгублено почала крутити пальцями біля пупка.

— …Що ще? — недовірливо запитала Андзу.

— Ой, та нічого, просто… Усе, що ти сказала там… Це було в точку. Прямо до смішного. Або ти екстрасенс, або я настільки жалюгідно передбачувана… У будь-якому разі, я… хотіла вибачитися. За те, що так погано до тебе ставилася весь цей час. Вибач, — сказала вона й низько вклонилася.

У мене аж щелепа відвисла. Ця дівчина навіть перед учителями ніколи не вибачалася, коли її ловили на гарячому! Боже, та Андзу, здається, щойно запустила в Кохару якийсь справжній механізм змін.

Андзу теж, схоже, була приголомшена. Вона мовчала кілька секунд, перш ніж нарешті відповісти:

— …Та гаразд. Я на це не ображаюсь.

— Ну, якщо ти так кажеш… А, Тоно!

— А?

— Це тобі, — Кохару витягла з кишені кілька банкнот по тисячі єн і буквально впихнула мені в руки.

— Чекай, а це за що? Я ж тобі не позичав аж стільки…

— Це щоб віддати борг за все, що я у тебе витягнула. Точної суми не пам’ятаю, тож вибач, якщо не вистачає.

— Та ні, все нормально. Не парся.

— Ні, не нормально. Я хочу підвести лінію під цим усім, тож просто візьми, гаразд?

«Підвести лінію, значить? В такому разі я ж не можу відмовитися, так?»

— Гаразд. Якщо наполягаєш.

Я поклав гроші до кишені, і ми знову попрощалися з Кохару, залишивши багатоповерхівку позаду. Йшли мовчки мокрим тротуаром, вдихаючи свіже повітря, насичене запахом дощу, що випаровувався з асфальту. Уздовж дороги виблискували безліч калюж — найбільші й найчистіші з них віддзеркалювали сліпуче світло західного сонця.

Незабаром ми дісталися зупинки. Я поглянув на розклад і побачив, що наступний автобус прибуде лише за двадцять хвилин. Лавка неподалік була наскрізь мокра, тож нам нічого не залишалося, як чекати, стоячи біля узбіччя.

Навколо було тихо. Десь у далечині самотній вечірній цвіркун виводив свою мелодію.

— Ну, я радий, що ми змогли поставити її на ноги, — мовив я, просто щоб порушити тишу.

Я очікував хоча б якесь «угу» від Андзу, та відповіді не було. Зацікавившись, я глянув на неї. Вона не відривала погляду від дороги. Її профіль, здавалося, навіть трохи світився в променях призахідного сонця. А потім її стиснуті губи повільно розімкнулися, і пролунали кілька несподіваних слів:

— Ти що, закоханий у Кавасакі?

Я настільки не очікував такого питання, що на мить просто завис.

— Хто, я? Та ти що, жартуєш? Вона ж на самій вершині харчового ланцюга! Ми навіть не в одній екосистемі. Якщо вона — косатка, то я, мабуть, дрібна медуза.

— Ага, — буркнула вона недовірливо.

— Чому ти подумала про це?

— Ну, ти ж так за неї переймаєшся.

— Серйозно?

Я вже хотів пояснити, що це зовсім не так, але тут слова застрягли в горлі. Я згадав, як Шохей казав щось подібне. Оту розмову про стокгольмський синдром. З боку, мабуть, і справді могло здатися, ніби я не байдужий до Кохару.

Але це було не так. Звісно, у неї гарне обличчя, але характер… Вона зухвала, загрозлива, уперта й егоїстична, та ще й плакса… «Стоп. Зачекай-но.»

— О. Так… Напевно, я знаю, чому так може здаватися.

— Ну ж бо, розповідай.

— Бо вона трохи нагадує мені мою молодшу сестру.

— Маєш на увазі зовні?

— Ні, характером. Карен теж бувала впертою. Не в егоїстичному сенсі — вона могла влаштовувати фальшиві істерики, починати плакати та все таке, але це була радше тактика, щоб завадити батькам сваритися. Вона була доволі розважливою.

Карен була дуже кмітливою дитиною. Вона швидко зрозуміла, що в багатьох сім’ях саме діти тримають шлюб на плаву. Щойно між мамою й татом починалася навіть незначна сварка, вона миттєво вловлювала це й починала благати, щоб ми всі разом пішли в парк розваг, океанаріум чи ще кудись, аби розрядити атмосферу й змусити батьків помиритися. І це був не мій суб’єктивний погляд — вона точно робила це свідомо.

— …Не впевнена, що розумію, — відгукнулася Андзу.

— Так, вибач. Я погано пояснюю такі речі. Але повір — ніяких глибших почуттів до Кавасакі у мене точно немає, — я підсумував розмову, поки вона не зайшла надто далеко. А потім уже сам поставив запитання у відповідь:

— До речі, а ти теж, здається, за неї непогано так переймаєшся. Враховуючи всі ті серйозні поради, які ти їй дала.

— Це просто тому, що… її мама попросила нас добре з нею ладнати.

— Щось мені здається, вона мала на увазі «ну-ну, дітки, не сваріться», а не «будь ласка, наставте мою доньку на шлях істинний».

— Ну, знаєш… Деякі з нас занадто стараються, Тоно-кун.

І тут я вже не знайшов, що відповісти. Тим паче що це було чистісінькою правдою. Андзу справді змогла вплинути на Кохару… Поки що. Чи зміниться щось у довгостроковій перспективі — зовсім інше питання.

На цьому розмова зійшла нанівець, і ми провели решту часу в тиші, поки не прибув автобус. Але ця тиша не була незручною. Іноді просто бути поруч із кимось — уже приємно, навіть якщо не маєш що сказати.

 

Наступної миті я вже був в акваріумі, оточений казковою блакиттю.

Світло під ногами в підводному тунелі ледь жевріло, а людей навколо майже не було. Я підняв голову до товстого скла стелі й побачив, як над головою неквапливо пропливає величезна китова акула. Збоку промчала зграя сардин, така щільна, що здавалася ще більшим створінням, ніж те, що щойно проплило.

Я знав, що мене там не повинно було бути — хоча б тому, що моя мертва сестра сиділа навпочіпки перед склом поруч зі мною. А потім у моїй голові щось клацнуло, і я усвідомив: усе це могло означати лише одне. Я бачу сон. Сон про той день, коли ми вчотирьох, усією родиною, їздили в акваріум — за кілька тижнів до того, як Карен не стало.

— Так гарно… — прошепотіла Карен, приклавши обидві долоні до скла. Але в її голосі було щось не те — у її погляді не було ні радості, ні захвату. Вона виглядала втомленою. Я помітив, як вона раз по раз змінює положення, переступаючи з ноги на ногу, й вирішив, що в неї просто затекли ноги.

Я хотів залишитися в цьому усвідомленому сні з нею якомога довше, тому заглибився у спогади й спробував відтворити саме ті слова, які сказав того дня.

— Хочеш піти додому?

— Ммм, ні, — похитала вона головою, і її хвостик мотнувся з боку в бік. — Мамі з татом ще треба помиритися. Побудьмо тут іще трохи.

Наші батьки стояли неподалік, обговорюючи щось своє. Час від часу я чув їхній сміх, тож припустив, що справи пішли на лад.

— Ну, якщо в тебе болять ноги, можу тебе на спині донести, — запропонував я.

— Є краща ідея! Посади мене на плечі! — Карен підвищила ставки.

— Що? Прямо тут?

— Ну будь лаааска?!

Вона схопила край моєї футболки й почала смикати її з боку в бік, стягуючи тканину. Я зітхнув, присів і дозволив їй вилізти мені на плечі, після чого міцно тримав її за щиколотки, поки вона заливаючись сміхом балансувала в мене на спині.

Спершу вона просто сперлася руками мені на голову, але потім зібрала великий жмут мого волосся й зав’язала у хвостик. Це був мій «контролер»: Карен могла тягнути його в різні боки, щоб направляти мене, куди їй заманеться.

Вийшов такий собі покращений варіант гри в коника. Але нам було весело.

— Вперед, Броботе! — вигукувала вона, і я марширував, видаючи ротом гідравлічні звуки при кожному кроці (Карен особливо це подобалося).

Коли я втомлювався, то казав:

— За-питую до-заправку.

Тоді Карен зіскакувала вниз, даючи мені перевести дух.

Коли ж вона наказувала мені стріляти лазером, я просто зносив ногою якийсь дрібний предмет, що траплявся нам на шляху (не дуже схоже на лазерний промінь, але що вже було).

— Тобі весело, Каору?

— Ще й як! — відповідав я. Якщо Карен хотіла, щоб я її кудись відніс, то я теж хотів туди йти. Її усмішка була більш ніж достатньою винагородою.

— Справді? От і чудово, — Карен прибрала руки з «контролера» й ніжно провела пальцями по моєму волоссю. — Я рада, що ми прийшли.

 

Мене розбудив різкий звук будильника. Я розплющив очі й побачив знайому стелю власної спальні.

В променях ранкового сонця, що пробивались крізь штори, повільно кружляли пилинки.

Я сів на ліжко й вимкнув будильник, все ще не оговтавшись від яскравості цього сну.

Якщо пам’ять мені не зраджує, після цього ми пішли на шоу дельфінів. Ми з Карен сиділи в першому ряду (так званій «зоні бризок»), тож до кінця вистави були мокрі наскрізь. Але при цьому сміялися до спазмів у животі.

Дельфіни були такі веселі й грайливі, що ми не могли втриматися.

Та й це був далеко не єдиний гарний спогад. Коли Карен була з нами, майже кожен день здавався сповненим дива. Якби вона все ще була жива, можливо, все залишалося б таким і досі.

Я підвівся з ліжка й вийшов у коридор.

Переконавшись, що батько не тиняється по кухні, вислизнув через бокові двері у двір, який з моменту зникнення мами остаточно занедбався.

Я присів біля вікна ванної й засунув руку в простір під будинком.

Майже одразу ж знайшов те, що шукав, і витягнув це.

То була велика прямокутна залізна коробка — спочатку вона слугувала упаковкою для рисових крекерів чи чогось такого, але згодом ми з Карен зробили з неї таємний сховок для наших найцінніших скарбів: чотирилистої конюшини, скляних кульок від рамуне… І тепер у ній також зберігалися речі, які Карен найбільше цінувала за життя: її улюблений гребінець, плюшевий ведмедик, а ще мої улюблені фотографії з нею.

[Прим.п.: Рамуне — газований напій, в якому всередині є скляна кулька. В Японїї один з символів приходу літа.]

Це була одночасно капсула часу й коробка пам’яті, присвячена їй.

Але щойно я відкрив кришку, як одразу ж помітив усередині її старі червоні сандалі.

Тепер, разом із тією, яку я нещодавно знайшов у тунелі Урашіма, вони знову стали парою.

Просто дивитися на них ось так наповнювало мене спокоєм.

Мені здавалося, ніби Карен і справді десь там, у цьому світі.

Не хвилюйся, Карен. Я знайду тебе. Просто почекай ще трохи.

З цією безмовною обітницею я зачинив коробку й повернув її під будинок — туди, де вона зберігалася ще з нашого дитинства.

У тому самому таємному місці, яке ми з Карен вибрали разом. Спогад про те, як батько втратив самовладання і позбувся всього, що залишилося від Карен після від’їзду матері, був і досі свіжим у моїй пам’яті. Саме через це у мене залишилося так мало речей, що нагадували про неї. Звісно, я злився на батька за це, але знав, що моя злість нічого не змінить. Якби я дав волю своїм емоціям, це лише ще більше зруйнувало б наші й без того хиткі стосунки.

Я підвівся на ноги й поглянув на годину на телефоні. Щойно наступила сьома ранку. Пора було збиратися до школи.

 

Наближалася середина липня, і літня спека ставала дедалі нестерпнішою. Проходячи через головні ворота школи, я помітив, як кілька дівчат пробігли повз мене, тримаючи сумки над головами, наче імпровізовані парасольки, щоб сховатися від палючого сонця. Я перевзувся у шкільне взуття, пройшов коридором і зайшов у клас 2-А. І перш ніж я встиг дістатися до своєї парти, моя увага зупинилася на ще одній новій дівчині в класі.

Вона мала коротке чорне волосся і товсті окуляри в роговій оправі — на перший погляд, нічого особливого. Проте мене не покидало відчуття, що я вже десь її бачив.

І тут мене осінило: це ж Кохару. Вона повернула волоссю природний колір, а її спідниця тепер сягала колін. Її вигляд повністю змінився — це була цілковита протилежність її колишнього образу «поганої дівчини».

— Е-е, Кохару? Що з тобою сталося? Тільки не кажи, що це твій новий стиль, — глузливо запитала одна з дівчат з її колишньої компанії, не втрачаючи нагоди покепкувати.

Кохару просто пробурмотіла щось нечітке у відповідь, намагаючись відмахнутися від запитання. Вона невпевнено посміхалася й помітно губилася в словах, що було різким контрастом до її колишньої зарозумілої поведінки. Якби я не знав, що сталося вчора, я б нізащо не повірив у таку зміну.

— Чувак, як думаєш, вона програла парі чи що? — пошепки запитав у мене Шохей. Я навіть не помітив, як він підійшов до моєї парти.

— Думаю, це щось серйозніше. Схоже, вона справді вирішила змінитися.

— Ого, навіть не віриться. Ніколи б не подумав, що така егоїстка, як вона, може взяти і перегорнути сторінку.

— Ну, вона ж багато через що пройшла останнім часом.

— Ще б пак, особливо після того, як її принизила новенька. До речі, куди ти з нею зник після школи вчора?

— Т-ти… звідки знаєш? — я аж підскочив від несподіванки.

— Ага! Тобто ви справді разом кудись ходили! — Шохей задоволено вишкірився. — Один хлопець з клубу каліграфії бачив, як вона їхала в автобусі з якимось типом. Вона ж зараз у всіх на слуху, знаєш. Ну, я вирішив розпитати, як виглядав той чувак, і його опис підозріло збігся з твоїм. Тож я й підкинув приманку, щоб подивитися, чи ти клюнеш.

«Ах, от воно що.» Ну що ж, я й справді потрапив у його пастку.

— То що між вами відбувається? — спитав він із нестримною цікавістю.

— Нічого такого, на що ти сподіваєшся, — зітхнув я, закочуючи очі. — Ми не зустрічаємося, якщо ти про це. Власне, ми навіть не можемо назватися друзями.

— Тоді чому ти їхав з нею в автобусі? Наскільки я знаю, ти ж завжди на потязі додому їдеш.

— Нам треба було віднести літні домашні завдання Кавасакі.

— "Нам" треба було? І як, цікаво, так вийшло?

— Довга історія, друже. Якщо я почну розповідати, то закінчу десь до випускного. Тож, заради економії часу, просто пропустимо цей момент, гаразд?

— Ну і хамло ти, — скривився Шохей, але явно зрозумів, що мені просто ліньки пояснювати. — Але знаєш, мене це не дивує. Ви з нею дуже схожі.

— Що? Та ну, що в нас може бути спільного?

— Ну, наприклад, ти ніколи не відкриваєшся іншим людям. І вона, наскільки я бачу, теж. У вас однакове ставлення до соціалізації — тобто намагаєтеся мінімально з нею стикатися.

— …Ти що, мій психотерапевт тепер?

— Та ні, просто люблю спостерігати за людьми й аналізувати їхню поведінку. Це така собі моя фішка.

— Вперше про це чую.

На цьому наша розмова урвалася — пролунало попередження про початок першого уроку. Шохей показав мені знак миру і пішов на своє місце.

 

Настала обідня перерва. Зазвичай Кохару їла зі своїми подругами, сидячи за партою, але сьогодні вона, щойно задзвенів дзвінок, схопила свою коробку з обідом і рішуче направилася… до парти Андзу.

— Ем… можна мені пообідати тут? — запитала вона невпевнено.

Клас миттєво наповнився здивованим шепотінням. Андзу, яка саме розгортала свій сендвіч, теж виглядала ошелешено.

— Мені все одно, — відповіла вона після секундної паузи.

Отримавши дозвіл, Кохару повернулася до своєї парти, взяла стілець і перетягнула його до Андзу. Тепер вони сиділи одна навпроти одної, мов давні подруги, і мовчки їли разом. Це було просто неймовірно. Ще кілька днів тому вони вважали одна одну найлютішими ворогами, а тепер мирно ділили обідній стіл.

Але тиша тривала недовго. До них підскочила Ханеда — колишня наближена Кохару — і глузливо вигнула брову.

— Ем, Кохару, люба, що це за цирк? Ти серйозно вирішила обідати з нею?

Було зрозуміло, що вона не сердиться — радше просто шукає новий привід, щоб висміяти свою колишню «королеву». Кохару опустила очі, виглядаючи розгублено.

— Бо… — вона почала, але зам’ялася.

— Що? Говори голосніше, я не чую, — зобразила здивування Ханеда.

— Бо я хочу колись стати такою, як вона!

У класі запала гробова тиша. Ханеда застигла з відкритим ротом, Андзу здивовано кліпала, а я… я б ніколи не зміг передбачити такого повороту.

Однак, щойно подруга Кохару усвідомила, що та не жартує, вона вибухнула сміхом.

— Ха-ха-ха-ха! Вибач, що?! Ти ж не серйозно, правда?!

Клас заполонили глузливі шепоти й хихотіння.

— Гех. Схоже, нарешті хтось зрозумів, що вона не така вже й крута.
— Виходить, її образ поганої домінуючої дівчини був лише показухою, га?
— Чи той удар в обличчя зовсім мозок їй перекрутив?

Це було схоже на публічне побиття камінням, тільки словами. Кохару щосили намагалася витримати цей шквал знущань, хоча її обличчя пашіло від сорому, а все тіло тремтіло.

— Це просто смішно, — продовжила Ханеда. — Як ти збираєшся це зробити? Просто будеш тепер жалюгідною, асоціальною невдахою?

— Не твоя справа… Відчепися від мене, — пробурмотіла Кохару.

— Ой, ну що ти таке кажеш! Це ж, звісно, моя справа! Ми ж подруги, правда? — промовила Ханеда в’їдливо і, схопивши Кохару за плечі, почала її смикати вперед-назад.

Як на «подругу», поводилася вона аж надто жорстоко. Кохару не пручалася — просто сиділа, уникаючи зустрічатися поглядами.

— Гей, давай! Скажи хоч щось! — наполягала Ханеда, тепер уже майже виштовхуючи її з-за парти. Коли вона відсмикнула руки, одна зачепила серветку, що лежала під ланчбоксом Кохару, і вся їжа полетіла в повітря.

Судячи з переляканого виразу обличчя, Ханеда сама не планувала заходити так далеко. Але замість того, щоб вибачитися, вона лише гордовито фиркнула:

— Це було не навмисно, до твого відома. Ти сама винна, що не відповідала на моє запитання. Правда ж?

Вона звернулася до колишньої компанії Кохару, шукаючи підтримки. І всі вони покивали та промовили щось схвальне. Жоден не став на її бік.

Кохару відкрила рота, щоб щось сказати, але в останню мить передумала і, схилившись, почала збирати розкидану їжу. Дивитися на неї — переможену, зі сльозами відчаю на очах — було нестерпно, і я вже зібрався встати й допомогти їй. Але не встиг:

— Кавасакі.

Це була Андзу. Вона підвелася зі свого місця, обличчя її залишалося абсолютно незворушним. Я точно не очікував, що саме вона втрутиться. Але варто їй було встати, як Ханеда затремтіла.

— Ти щойно сказала, що хочеш бути схожою на мене, так? — запитала Андзу. Кохару лише кілька разів кивнула, приголомшена.

— Тоді дивись і вчись. Я покажу тобі, що треба робити, коли хтось переступає твої межі.

Андзу повільно повернулася до Ханеди, стиснула кулаки і підняла їх на рівень обличчя, як боксер. Усі в класі зрозуміли, що вона готова завдати удару. Обличчя Ханеди миттєво зблідло.

— Г-ге, зачекай! Я не хочу битися з тобою! Тримайся від мене подалі, хвора! — залементувала Ханеда, панічно замахавши руками. Потім різко розвернулася і метнулася до своєї парти.

— Хм. Самий гавкіт, а зубів нема, — фиркнула Андзу, витягла з кишені серветку і мовчки почала допомагати Кохару витирати підлогу.

Кохару, здається, досі не могла повірити в цю раптову доброту, але все ж тихенько пробелькотіла:

— Дякую…

Я важко зітхнув. Ще трохи, і це все могло закінчитися новою бійкою. Добре, що цього вдалося уникнути. Але що мене справді вразило — це те, як сильно змінилася Кохару буквально за один день. Здавалося, вона й справді вирішила стати схожою на Андзу. Можливо, саме тому вона так старанно тримала себе в руках, попри всі провокації з боку Ханеди. Це вимагало неабиякої сили волі. Я мусив віддати їй належне.

 

Минуло кілька годин після тієї історії з обідньої перерви, і ось я пробирався крізь густі зарості по рідко втоптаній стежці, висвітлюючи шлях кишеньковим ліхтариком. Гори вночі були дивовижно гучними — можливо, навіть гучнішими за цикад у розпал дня. Безліч комах змагалися за право бути почутими, а нічні дрімлюги не переставали перекрикувати одна одну.

— Уф, ну й жах…

Я перед виходом з дому старанно намастився спреєм від комарів, але все одно вже встиг зловити три укуси. Критична помилка з мого боку — не одягнути сорочку з довгими рукавами. Звичайно, я волів би знову піти вздовж залізничних колій, де не треба було продиратися через кущі, але після застереження від пані Хамамото минулого разу не хотів ризикувати. Тож довелося терпіти незручності.

Зрештою, після затяжної битви з матінкою-природою, я нарешті дістався до дерев’яних сходів, що вели до тунелю Урашіма. Спускаючись, я помітив біле світло ліхтаря біля самого входу. Вирішивши, що це, мабуть, Андзу, я прискорив крок — і справді, то була вона. Дівчина сиділа навпочіпки, міцно стискаючи ліхтарик у руках і висвітлюючи землю перед собою. Схоже, мене вона ще не помітила.

— Гей, цього разу ти випередила мене, — кинув я, сходячи останніми сходинками.

Андзу підскочила, наче побачила привида, і різко направила світло просто мені в обличчя. Добре, що я встиг заслонитися рукою, інакше б осліп.

— Ти запізнився! — вигукнула вона.

Я глянув на телефон. Було 20:00.

— Але ж я прийшов точно вчасно.

— Ти повинен приходити на п’ять хвилин раніше! Всі це знають!

— О, ясно. Це каже людина, яка минулого разу запізнилася більш ніж на пів години.

— Це зовсім інша ситуація! То було вдень! Не можна залишати невинну молоду дівчину одну вночі! А раптом мене б з’їв дикий звір? А потім знайшли б мої обгризені кістки і навіть не змогли б ідентифікувати?!

— Думаю, таке навряд чи станеться. Це ж не африканська савана. До речі, якщо тобі так страшно виходити вночі, чому ми не могли зробити це завтра зранку?

— Я ж казала! Я хочу якомога більше дослідити цими вихідними!

«Так.» Сьогодні була п’ятниця, 12 липня. У суботу в нас був вихідний, а в понеділок святкували День заснування школи, тож виходило аж три дні відпочинку. Це було для нас дуже цінно, адже нашим головним ворогом у дослідженні тунелю Урашіма був звичайнісінький брак часу. Навіть найкоротше й поверхове дослідження його глибин вимагало шаленої кількості часу, тож мати у своєму розпорядженні три дні поспіль було справжньою розкішшю. Початок сьогодні вночі, а не завтра зранку, давав нам додаткових дванадцять годин, і в цьому сенсі Андзу, безперечно, була права.

Але навіть із цим запасом часу всередині тунелю ми могли залишатися лише дві хвилини. Я навіть отримав дозвіл від батька провести вихідні у друга — заради якихось жалюгідних двох хвилин.

— Нам немає часу тут базікати. Ти ще пам’ятаєш усе, що ми обговорювали на підготовчій зустрічі? Тоді вперед, — Андзу схопила мене за руку й потягла за собою в темну пащу тунелю.

Теплий вітерець усередині лоскотав мені шию. Здавалося б, так пізно вночі тут мало бути прохолодно, але цей темний закритий прохід був сповнений такої задушливої вологи, що дихати було важко. Я хотів якнайшвидше все зробити й повернутися на свіже повітря.

Нашою основною метою на сьогодні було хоча б приблизно визначити довжину тунелю Урашіма. План був простий: щойно ми перетнемо кордон, треба бігти так швидко і так далеко, як тільки зможемо, а потім одразу ж мчати назад.

— Отже, — почала Андзу, — якщо ми можемо перебувати в тунелі лише дві хвилини, це означає, що на повному спринті зможемо пробігти близько трьохсот метрів. З огляду на нашу поточну висоту та окружність пагорба, в який вбудований тунель, під землею взагалі не повинно бути цих трьохсот метрів. Якщо все піде за планом, ми повинні вийти на іншому кінці.

— Ого, гарний аналіз. Вражає!

— Що саме?

— Не знаю. Просто ти говориш так, ніби реально розумієшся на цьому.

— О, пф-ф, — хихикнула вона. — Тобто тобі просто подобається мій голос. Зрозуміло.

«Ну й ну… Вона, мабуть, вважає мене повним ідіотом, га?»

— До речі, я днями сама провела деяке дослідження в бібліотеці, — продовжила вона. — Намагалася знайти якісь зачіпки про тунель Урашіма, але ні в інтернеті, ні в книгах про міські легенди не було нічого корисного. Тож усе, що нам залишається — це розбиратися самотужки й спиратися на власний досвід.

— Ти справді вкладаєш у це купу зусиль, Ханашіро… Е-е, але можеш відпустити мою руку? Ти стискаєш її трохи надто сильно.

Андзу різко зупинилася й миттєво розтиснула пальці. Вона не відпускала мою руку з того моменту, як потягла мене в тунель, але це було зовсім не схоже на ніжне, романтичне тримання за руки. Якби воно було таким… може, я й промовчав би (хоча всередині в мене все кипіло б), але вона так сильно впивалася нігтями в мою шкіру, що довелося щось сказати.

— Т-так, вибач. Напевно, справді дивно триматися за руки весь час.

— Ну, якщо хочеш триматися за руки, я не проти. Просто не ось так…

— Та нічого, забудь. Давай рухайся вже, — підганяла мене Андзу.

Я знову рушив уперед, але тут же відчув, як мене щось тягне назад. Озирнувшись, побачив, що Андзу міцно вчепилася в край моєї сорочки обома руками й стоїть усього за кілька сантиметрів позаду. Вона була так близько, що при кожному моєму кроці носки її взуття врізалися в мої п’яти. Це, напевно, був найбільш неефективний спосіб пересування в історії людства.

— Ханашіро, ти боїшся темряви чи що? — запитав я, незграбно човгаючи разом із нею.

Вона не відповіла одразу. «Здається, я вгадав.» Я й раніше підозрював, що щось не так, ще з того моменту, як ми сьогодні зустрілися.

— Ага, і що з того? Є якісь претензії? — врешті зізналася вона, хоч і з ноткою роздратування в голосі.

— Та ні, я ж не засуджую. Просто цікаво. Хоча, якщо чесно, ти виглядала цілком спокійною під час наших попередніх візитів, — згадав я, думаючи про той момент, коли вона вперше прийшла за мною сюди, а потім і вдруге. Тоді я не помічав у ній жодного страху.

— Ну, ще б пак. Це було вдень. Надворі було світло, а значить, навіть у тунелі хоч щось можна було розгледіти. Тому я й тримала себе в руках. Але зараз ніч. Надворі темрява, тут темрява. А що, як обидва ліхтарики раптом згаснуть? Я, мабуть, просто задихнуся від паніки.

— Нічого собі, невже це справді так страшно?

— Так, придурку. Якщо вже на те пішло, то це ти якийсь дивний, якщо можеш спокійно ходити в такій темряві. Хіба ти не відчуваєш, як вона тебе душить? Як вона поглинає все навколо, стискається дедалі сильніше, поки не розчиняє твій світ крок за кроком?..

Поки вона далі бурмотіла щось собі під ніс, я раптом відчув, що мушу щось зробити. Урешті-решт, це ж я сказав їй відпустити мою руку, бо вона занадто сильно її стискала, — а для неї, можливо, це було єдиною опорою перед обличчям одного з найбільших її страхів. Як я взагалі цього не зрозумів одразу? Який же з мене друг, якщо я не можу навіть таку просту річ збагнути?

Я глибоко й беззвучно вдихнув, потім простягнув руку назад і міцно накрив її долоню своєю. Вона напружилася й здригнулася від несподіванки, але майже одразу стисла мою руку у відповідь. Це тривало всього три секунди — і жоден із нас не вимовив ані слова. Але тієї миті між нами промайнуло щось глибше й важливіше за всі наші попередні розмови.

Втім, довго насолоджуватися цим моментом я не зміг — мене одразу почало розпирати від незручності. Щоб якось відволіктися, я вхопився за першу-ліпшу тему.

— Знаєш, я взагалі думав, що ти нічого не боїшся. Це через якийсь дитячий досвід у тебе страх темряви?

— Ага. У початковій школі я посварилася з однокласником, і він запхав мене в шафку, а потім зачинив. Відтоді боюся темних тісних просторів.

— О-о… ясно.

От і знову я примудрився зробити розмову незручною. Ще б пак, хто взагалі вирішує, що травматичні спогади — це гарна тема для легкого базікання?

— До речі, якщо що, це не було щось на кшталт булінгу. Я просто вирішила полаятися — і програла. Але потім усе ж таки змогла відчинити шафку зсередини, і тоді гарненько врізала тому козлу шваброю, тож у підсумку перемога була за мною.

— Ха-ха, ось це вже більше схоже на Ханашіро, яку я знаю.

— А ти чогось боїшся, Тоно-кун?

— Звісно. Навіть не знаю, чи зможу все згадати, але мене багато що лякає.

— Гаразд, тоді який твій найбільший страх?

— Найбільший?.. Хм, треба подумати…

Це було складне питання. Очевидно, що мене лякало безліч речей, але от впорядкувати їх за рівнем жаху — це вже інше. Наприклад, бути з’їденим акулою, бути роздертим ведмедем, землетруси, невиліковні хвороби… Я боявся всього, чого бояться звичайні люди.

Здавалося, все це так чи інакше пов’язане зі страхом смерті. Але ж це базовий інстинкт усіх живих істот, тож це не зовсім унікально для мене. А якщо подумати ще глибше?

«Напевно, я найбільше боюся смерті когось із близьких.»

— Та не знаю, нічого конкретного на думку не спадає, вибач.

— Справді? М-да… — Андзу явно здалася моя відповідь занадто нудною.

Втім, я вирішив не занурювати розмову ще глибше в похмурі теми. Але все одно був упевнений: відповідь, яку я собі дав, була правильною, навіть якщо я не промовив її вголос.

— Гей, глянь! — я показав уперед, де в глибині тунелю заблимав вогонь — напевно, від факелів на стіні. Торії були вже близько.

Ми з Андзу рушили вперед бігцем. Коли нарешті дісталися перших воріт, я вимкнув ліхтарик і сховав його в кишеню — тепер він нам не знадобиться. А раз освітлення знову стало стабільним, Андзу теж поступово розтиснула пальці й відпустила мою сорочку.

— Ну що, — сказав я, глибоко ковтнувши слину. — Тепер починається найважливіше.

У нас було рівно дві хвилини. Як тільки ми пройдемо під першими торії, у нас буде одна хвилина на те, щоб бігти вперед, і ще одна — щоб повернутися. Я встановив таймер у телефоні, щоб точно не згаяти час.

— Усе готово. Скажи, коли будемо стартувати.

— Я готова, — відповіла Андзу. Вираз її обличчя був зосередженим, хоч у голосі чулася ледь помітна нерішучість. Але вона не виглядала наляканою. Навпаки, у її очах палав вогонь цікавості й рішучості. Хвилюватися за неї явно не було потреби.

— Добре. Як скажу, так і стартуємо, — я виставив одну ногу вперед і схилився у спринтерську стійку. Долоні в мене впріли від поту. — На старт… увага… марш!

Я натиснув кнопку старту на таймері — і ми кинулися вперед, я трохи випереджав. Торії миготіли одна за одною, поки я біг тунелем, тримаючи швидкість на рівні приблизно вісімдесяти відсотків від повного спринту. Оскільки Андзу з легкістю обійшла всіх дівчат зі шкільної легкоатлетичної команди, я був упевнений, що вона без проблем встигне за мною, яким би швидким не був мій біг. Дихати ставало дедалі важче, але, глянувши на телефон, я побачив, що минуло всього десять секунд. Виходу поки що не було видно. Я швидко глянув через плече, щоб перевірити, як там Андзу. Вона, здається, трималася добре, тож я трохи пришвидшився.

Таймер показав двадцять секунд, потім тридцять. На поверхні вже була наступна післязавтрашня половина дня. У тунелі не змінилося абсолютно нічого — всюди лише смолоскипи та торії, скільки сягає око.

Раптом у голові знову спливло знайоме запитання. Чого ж насправді прагнула Андзу від тунелю Урашіма? Ми з нею багато спілкувалися останніми днями, але я досі не мав жодного уявлення про її бажання. Це не те, що не давало мені спокою, і не те, щоб я мав право лізти не у свої справи, але здавалося розумним, аби ми були на одній хвилі — особливо якщо її бажання могло якось завадити нашому розслідуванню. Я вирішив неодмінно спитати про це, щойно ми виберемося назовні.

Майже закінчувалася перша хвилина, і мої ноги просто відмовляли. Щойно я знову глянув на час, як почув попереду якийсь шурхіт. Піднявши погляд, я побачив, як десятки — а може, й сотні — білих аркушів паперу падали на землю, наче величезний паперовий конфеті, що взявся нізвідки.

— Ого!

Один із цих аркушів, мов листівка в урагані, прилетів мені прямо в лоба, повністю закривши очі. Я на мить запанікував, нічого не бачачи, а потім спробував віддерти його, але втратив рівновагу й гепнувся на підлогу.

— Ай! — скрикнув я.

— Тоно-кун?! — закричала Андзу.

Зрештою, листок повільно сповз із мого обличчя — якраз у той момент, коли я побачив, як мій телефон ковзає кам’янистою підлогою тунелю. Від удару він вислизнув у мене з рук і прослизнув метри три вперед.

«Ні! Нам потрібен цей таймер!»

Я миттю звівся на руки й коліна та поповз до нього. На щастя, окрім маленької тріщини на екрані, телефон, здається, не постраждав. «Фух, слава богу… Стривай, не до того зараз! Ми мусимо бігти!»

— Вибач, ми більше не можемо… Ханашіро?

Я був певен, що вона або вже попереду, або стоїть поруч, щоб допомогти мені встати, — але її не було ні там, ні там. Вона завмерла на місці, де я впав, і, затамувавши подих, дивилася на один із аркушів паперу, який тримала в руках. Решта паперів лежала розкидана біля її ніг — їх було не менше сотні.

— Ханашіро? — покликав я знову, та вона не відповіла.

Судячи з того, як здригалися її плечі, вона от-от почне гіпервентиляцію — але ж не просто через втому після хвилини бігу (адже вона була в набагато кращій формі, ніж я). Тут явно щось було не так. Я підвівся й підбіг до неї.

[Прим.п.: Гіпервентиляція — фізіологічний термін, що означає підвищену вентиляцію легень внаслідок посиленого дихання.]

— Що сталося? Ти в порядку? — запитав я.

— Але… Але ж це… — пробурмотіла вона тремтячим голосом.

Вона, схоже, навіть не почула мене. Зацікавившись, я зазирнув їй через плече на аркуш у її руках. На ньому були грубо намальовані символи, розділені на панелі, як у манзі… Здавалося, це був малюнок якоїсь дитини. Що це таке і як воно могло опинитися в тунелі?.. Це було загадкою, але в нас не було часу стояти й розмірковувати. Я глянув на телефон: перша хвилина вже минула. Холодний піт стікав мені по лобі.

— Ханашіро, нам треба повертатися.

Ніякої реакції. Вона не обернулася до мене. Натомість дівчина раптово впала на коліна й почала спішно збирати інші аркуші з підлоги.

— Ханашіро, зупинись! — закричав я, та вона мене не слухала. — Що ти робиш?! У нас немає часу на це!

— Просто йди без мене!

— Що?! Ти з глузду з’їхала?! Я тебе тут не залишу!

— А я не залишу це! — гаркнула вона у відповідь. Її голос був диким і розпачливим, немов у пораненого звіра, що потрапив у пастку. За її шаленими спробами зібрати аркуші було зрозуміло, що це не та Андзу, яку я знав. Я швидко зрозумів, що нічого їй не доведу, і на мить подумав, що доведеться витягати її звідси силою. Але це зайняло б занадто багато часу.

— Уф, гаразд! — гаркнув я.

Я впав на коліна і почав допомагати їй. Як тільки ми зібрали всі аркуші, ми підхопилися на ноги й побігли назад, щодуху мчачи до виходу. Перевіряти час не було сенсу — ми просто бігли й бігли, поки не минули торії й не повернулися туди, де час ішов природним шляхом.

— Фух… Я геть вибився з сил…

Мені страшенно хотілося просто впасти на землю, але я змусив себе втриматися, поки ми не виберемося остаточно. Що ближче до виходу, то яскравіше ставало довкола, а спів місцевих цикад поступово посилювався. І ось ми зробили останній крок, вийшли з тіні тунелю на суху траву — і нас одразу обпекло безжальне полуденне сонце.

Я глянув на телефон: була перша година дня, 16-те число. Ми зайшли в тунель у ніч на 12-те, тобто провели всередині понад три з половиною дні. І навіть пожертвувавши стільки часу, ми досі не знали, якої довжини був цей тунель. Усе, що ми змогли встановити — що він був довший за триста метрів.

«Ну, хоча ми таки знайшли ще дещо.»

Я поглянув на пачку аркушів у своїх руках. Але щойно кліпнув — вони зникли.

— Що…

Андзу вихопила їх у мене зі швидкістю блискавки. Що б це не було, вона явно не хотіла, щоб я це бачив. І тому мені вдалось лише на мить мигцем угледіти їхній вміст.

— Ей, е-е… Ханашіро? — звернувся я до неї, коли вона відвернулася. — Що це взагалі таке?

— …Нічого…

— Що? Я тебе не чую. Розвернися й говори голосніше, добре?

Андзу не ворухнулася.

— Гей, ау? — сказав я.

Жодної відповіді. Починаючи втрачати терпіння, я схопив її за плечі й сам розвернув до себе. Але коли побачив її обличчя, завмер.

Очі Андзу блищали від сліз. Вона плакала.

Я стояв, не знаючи, що сказати, поки вона витирала сльози зап’ястям і швидко повертала собі звичний спокійний вигляд.

— Це неважливо. Не переймайся, — сказала вона.

— Ну, знаєш… У таке складно повірити.

Якби ці аркуші справді нічого не означали, вона б не збирала їх по землі, мов скажена. Судячи з усього, вони не були порвані чи пошкоджені, тож це не могло бути сміттям, яке хтось залишив у тунелі багато років тому — особливо якщо врахувати, що вони з’явилися просто нізвідки, падаючи з-під стелі. Мабуть, це ще одна з «неможливих» знахідок тунелю, як сандаль Карен або наш старий папуга. Але чому саме аркуші паперу? І чому Андзу плакала через них?

— Це те, чого ти бажала? — запитав я.

— Ні, — відповіла вона.

— Тоді що це? Просто скажи прямо, обіцяю, я не буду тебе засуджувати.

— Немає сенсу пояснювати.

— Ти ж не знаєш цього напевне. Може, це допоможе нам розгадати таємниці тунелю.

— …Обіцяю, що не допоможе.

Голос Андзу ледь помітно тремтів. Було зрозуміло, що з якоїсь причини вона не хотіла говорити — за жодних обставин. Я подумав, чи варто натиснути на неї, мовляв, її небажання бути відвертою може ускладнити наше розслідування… але вирішив залишити це. Можливо, якби я знав правду, це дало б нам нову зачіпку, але якщо це коштувало б нам довіри один до одного, воно того не варте. Недовіра теж могла завадити нашому розслідуванню.

Проте залишилося ще одне питання, яке я хотів поставити.

— Тоді що саме ти хочеш? Яке бажання ти хочеш здійснити?

— Я… — почала Андзу, але відразу ж замовкла — наче слова застрягли в горлі. Пройшло секунд десять, перш ніж вона нарешті змогла продовжити. — Насправді я ще не знаю. Гадаю, сподівалася, що зрозумію це десь по дорозі.

— Серйозно?.. Ти ризикуєш роками свого життя, навіть не маючи чіткої мети?

— О, мета у мене є, — різко відповіла вона. — Я хочу стати кимось. Кимось винятковим.

— Ем… Окей? У якому сенсі?

— Ну, подумай сам — таємничий простір, де спотворюється сам плин часу, але водночас можна здійснити будь-яке бажання? Що може бути більш винятковим, ніж дослідження місця, яке ламає закони Всесвіту?

— Не думаю, що винятковий досвід робить людину винятковою.

— І дарма. Саме він і робить.

У мене почала боліти голова.

— Але чому… чому ти так одержима тим, щоб бути «винятковою»? — роздратовано запитав я, підводячись.

Раптом Андзу розгубилась, ніби загублена дитина в супермаркеті. Я ніколи не бачив її такою вразливою. Вона вагалася кілька секунд, а потім спокійно сказала:

— Коли мені було тринадцять, помер мій дідусь.

Повз пронісся теплий вітерець, листя зашелестіло над головою.

У мене в грудях щось стислося, і я мимоволі прикусив щоку.

— …Вибач.

— Не варто.

— Ви були близькі?

— Не дуже… Я його майже не знала. Навіть не пам’ятаю, як він виглядав.

— Оу, е-е… Розумію…

— Але мене це все одно налякало, — продовжила вона. — Те, як він помер, а світ навіть не здригнувся. Майже нічого не змінилося. Так, на похороні дехто плакав, але вже за тиждень ніхто про це навіть не згадував. Усі ми, врешті-решт, помремо, і щоб якось жити з цим, просто змушені прийняти цей факт. Адже заперечення реальності не віджене смерть. А потім, коли тебе не стане, всі сліди твого існування поступово зникнуть, розчиняться в часі. За рідкісними винятками, кожна людина, яка живе сьогодні, буде повністю забута вже через двісті років. Саме це я усвідомила після смерті дідуся.

Її голос ставав усе наполегливішим.

— Це жахає, правда? Думка про те, що ти помреш і не залишиш після себе нічого. Що світ навіть не зміниться від того, що ти в ньому був. Починаєш замислюватися, в чому тоді сенс життя? Навіщо ми тут? Навіщо взагалі докладати зусиль, якщо все одно доведеться страждати, померти й бути забутим? Саме тому мене так лякає думка про те, щоб бути звичайною. Саме тому я хочу стати кимось. Кимось, кого запам’ятають. Хто справді залишить незабутній слід у цьому світі. Кимось винятковим.

Я застиг. Втратив дар мови.

Андзу розгорнула цілу екзистенційну кризу буквально на рівному місці.

Це не була ситуація, яку можна було просто зам’яти невиразним «угу, розумію» або «добре сказано». Я мав поважати її щирість і відповісти так само серйозно.

Я подумав, що можна сказати. Довго думав. Але нічого не придумав. Голова була порожня.

Очевидно, це логічно — Андзу, мабуть, обмірковувала ці речі місяцями або навіть роками. Я не міг очікувати, що за кілька секунд зможу видати щось настільки ж глибоке… Але водночас я не міг просто погодитися, тим самим мовчки підтримавши її погляди.

Тому я розгубився й ляпнув найтупішу річ у світі.

— Ну й балакуча ж ти, коли щось тебе зачіпає, га?

Я — найтупіша людина на планеті? Цілком можливо.

— Огооо. Справді? На це знадобилося чимало сміливості, знаєш. — Андзу звузила очі й глянула на мене з докором. — Я ніколи раніше цього нікому не розповідала.

— П-пробач, — забелькотів я в паніці. — Це було… просто занадто, і я не знав, що сказати, тому…

— Та нічого. Все одно добре, що нарешті виговорилася. Тепер ти принаймні розумієш, чому я хочу дослідити тунель Урашіма?

Якби я відповів чесно, то сказав би, що так, я розумію її точку зору. Але зрозуміти — не означає поділяти.

Я ніколи не прагнув стати особливим чи відомим, як вона. Насправді, в її філософії неявно звучало, що той, хто не має амбіцій, ледачий або невдаха. Але що поганого в тому, щоб бути звичайним? Навіщо витрачати все життя, намагаючись залишити слід у світі, якщо ти навіть не зможеш побачити результат? Якщо свобода вибору справді існує, то якщо людину влаштовує просте життя, чому вона має прагнути більшого? Навіщо ці різкі перепади між миттєвими творчими злетами й довгими періодами депресії через відсутність натхнення? Життя надто коротке, і якщо бути «овечкою» означає стабільне щастя, то що в цьому поганого?

Але зрештою, я не мав права оцінювати, наскільки вагомими були мотиви Андзу. Незалежно від того, чи розумів я її, вона явно не збиралася відмовлятися від дослідження — навіть якщо довелося б продовжувати його без мене. Її рішучість і наполегливість були очевидними. Та й сам я не хотів з нею розлучатися, незважаючи на різницю в поглядах.

Тому я знав, що маю сказати.

— …Так. Тепер у мене більше немає сумнівів, що ти справді серйозно до цього ставишся.

— Ти це справді серйозно? — перепитала Андзу.

Я впевнено кивнув, і вона нарешті всміхнулася.

— Ну, тоді добре.

Схоже, вона більше не ображалася. Але мене все одно не полишало легке відчуття провини, і я ледве втримався, щоб не відвести погляд.

Того дня ми встигли лише на шостий урок.

Не треба й казати, що Хамамото-сан. вичитала нас добряче, коли ми нарешті з’явилися на території школи. Чесно кажучи, я й сам не розумів, навіщо ми взагалі прийшли.

Серед уроку я голосно позіхнув, і вчителька математики миттєво метнула на мене злісний погляд, тож я швидко втупився в парту, визнаючи свою провину.

Зараз була друга година дня, вівторок, але, якщо вірити моєму внутрішньому годиннику, все ще тривала глибока ніч після п’ятниці. Спроби не заснути й слухати пояснення викладача були справжньою боротьбою. Я крутив ручку в правій руці, намагаючись придушити ще одне позіхання. Усі слова вчителя пролітали повз вуха.

Я міг думати тільки про тунель Урашіма.

Тунель мав дві головні особливості: він впливав на плин часу і міг здійснити будь-яке бажання того, хто в нього зайде.

Перше ми вже підтвердили. Друге — поки що ні. І це починало мене непокоїти.

Моїм бажанням точно не було повернути мертвого папугу або знайти сандаль моєї сестри. І якщо Андзу не брехала, ці аркуші паперу теж не були тим, що вона справді шукала.

Тож за яких умов тунель матеріалізував подібні речі? Чи витягував він важливі предмети з пам’яті людини й проєктував їх навмання? Ні, у цьому мусив бути якийсь порядок.

У моєму випадку це майже нагадувало знущання: ніби тунель знав моє справжнє бажання й навмисно підкидав мені речі, які були з ним пов’язані, але не те, що я справді хотів.

І тут я згадав розповідь “Мавп’яча лапка”.

Це була коротка історія жахів, яку я перекладав на уроках англійської в середній школі.

Основна суть полягала в тому, що власник цієї лапки мав право на три бажання, але вони здійснювалися в спотвореній формі, використовуючи лазівки у формулюванні. Це була, по суті, лампа джина, але набагато підступніша.

Наприклад, чоловік і жінка побажали отримати велику суму грошей, і їхнє бажання здійснилося… у вигляді страхової виплати після того, як наступного дня їхнього сина розчавило на роботі. А коли вони побажали повернути сина до життя, у двері постукали… і на порозі з’явилося його понівечене, гниюче тіло.

Можливо, тунель Урашіма діяв за схожим принципом, тільки без зловісного підтексту?

Хоча, може, і зі зловісним.

Адже він дочекався, поки я майже розвернувся, щоб піти, і лише тоді підкинув мені сандаль Карен. Занадто ідеальний збіг. Те саме було і з Кі, нашим папугою.

Майже ніби тунель використовував приманку, щоб затягнути свою жертву (тобто мене) ще глибше.

Якщо подумати, з боку це справді виглядало, наче я добровільно заходив у якусь пастку.

Але якщо тунель справді мав прихований злий намір… що, якщо він перекрутить моє бажання так само, як мавп’яча лапка? І поверне мені Карен, але якимось страшним, спотвореним чином…

Я не хотів навіть думати про таке.

Намагаючись відігнати це тривожне відчуття, я перевів погляд на дошку.

Крейдою там був написаний календар. Літні канікули наближалися.