Піт та кондиціонер для волосся

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Коли я наступного ранку зайшов до свого класу в старшій школі Кодзакі, всі погляди на мить зупинилися на мені. Майже всі однокласники глянули в мій бік, наче кажучи: «О, він повернувся?», а потім повернулися до своїх справ. Дехто все ж підійшов, аби спитати, де я був.

— Йо, Каору! Де ти пропадав?

— Уже подумали, що ти зовсім злиняв.

— Що ти взагалі робив увесь цей тиждень?

Я намагався відмахнутися, сказавши, що підхопив страшенний грип, і, схоже, вони повірили. Відреагували жартами («Ой-ой, сподіваюся, ти вже не заразний!») і втратили до мене будь-який інтерес. Так рівновага у всесвіті відновилася, і я повернувся до свого звичного стану: просто ще один випадковий хлопець у класі, на якого ніхто не звертає уваги.

Я сів за парту, дістав підручник і пенал із рюкзака. І тут хтось копнув мій стілець збоку.

— Як справи, чувак? — промовив Шохей своїм звичним байдужим тоном.

— Та нічого особливого.

— То що це за нічний дзвінок учора був?

— А, точно. Вибач… Я ще був у якомусь зомбі-режимі.

— Ага, ще б пак, — хмикнув він. — То ти справді пролежав цілий тиждень через якусь застуду?

Ні, насправді ні. Але пояснити, що дійсно сталося, було б надто складно. Та й він би мені все одно не повірив. Тож я вирішив дотримуватися своєї щойно вигаданої версії.

— Ага, чувак. Я ніколи в житті так не хворів. Було відчуття, ніби я вже однією ногою в могилі.

— Окей, тепер ти точно гониш, — сказав Шохей, явно починаючи дратуватися. — Ти справді хочеш, щоб я повірив у цю історію про смертельну застуду? Та ти виглядаєш здоровішим за мене. І якщо ти справді був такий хворий, твій батько мав би зателефонувати в школу, правильно? Немає жодного виправдання тому, що ти просто взяв і зник на цілий тиждень.

Я завмер, не знаючи, що сказати. Він буквально розніс моє алібі вщент. Найгірше було те, що той мав рацію. Треба було хоч кашлянути для правдоподібності.

— То ти хочеш сказати мені правду чи ні? — наполягав Шохей.

— Ну, можна сказати, що я… у певному сенсі втік із дому? А потім просто втратив лік часу, і от якось так вийшло, що минув тиждень. Знаю, звучить божевільно, сам не можу в це повірити, ха-ха-ха… — Я намагався відмахнутися від цього жартом, але з виразу обличчя Шохея було зрозуміло, що він не повівся і на цю відмазку.

— Дивись, чувак. Якщо не хочеш мені щось розповідати — не треба. Але як твій друг, я хоча б заслужив, щоб ти відповів на мої повідомлення. Придурок. І не телефонуй мені більше о четвертій ранку. Я наступного разу не візьму слухавку.

— Ха-ха… Так, вибач за це.

Я почувався справжнім козлом через те, що тримав Шохея на відстані, але, чесно кажучи, дуже цінував, що той не ліз у мої справи. Він був тим самим другом, з яким ти починаєш спілкуватися просто тому, що випадково сів поряд у класі, тим, до кого першим звертаєшся, коли треба знайти напарника для проєкту. Близьким, але не надто; ми обоє поважали особисті межі одне одного. Не знаю, як він сам до цього ставився, але для мене це була ідеальна дружба.

— Хоча це змушує мене замислитися, знаєш? — пробурмотів я.

— Га? Про що? — перепитав Шохей.

— Ну, просто про те, як працює час. Чи можлива ситуація, коли кілька днів можуть здатися лише кількома хвилинами? …Е-е, я не намагаюся ні на що натякати, якщо щось. Просто думка вголос.

Я намагався говорити максимально невимушено. Шохей насправді був досить кмітливим і розумним хлопцем, тож була ймовірність, що він знає якусь логічну відповідь на це явище — ту, до якої я сам би не додумався.

— Та ні, чувак, — відповів він, подивившись на мене так, ніби я щойно сказав якусь абсолютну дурницю. — Ну, ще можна зрозуміти, якщо це були б кілька годин, і ти дуже захопився книгою чи чимось таким. Але кілька днів? Та немає шансів, щоб ти не помітив, як проходить стільки часу. Я маю на увазі, твій шлунок дав би тобі знати, наприклад. І рано чи пізно ти б природно втомився і тобі довелося б поспати.

— Так, у цьому є сенс…

— Хоча, з іншого боку, — сказав він, раптом виглядаючи доволі замисленим — безперечно є ситуації, коли здається, що час рухається швидше, ніж зазвичай. Наприклад, якщо кілька днів поспіль зосереджено працюєш над якимось проєктом. Але це скоріше ментальне явище, ніж фізичне. З міфологічної точки зору є ще поняття «перенесення в інший світ». Ти знаєш, коли люди зникають, а потім повертаються за загадкових обставин, що виглядають надприродними.

— Хммм…

Я мусив визнати, що жоден із цих варіантів не здавався особливо ймовірним у моєму випадку. Так, у тунелі я був доволі зосереджений, але не настільки, щоб пропустити цілий тиждень. Технічно можливо, що мене й справді «перенесло», але якщо так, то я навряд чи коли-небудь дізнаюся, як і чому.

— О, точно! Ще є поняття дилатації часу, або ж, як його частіше називають у Японії, «ефект Урашіми».

Стривай. Урашіма? Це було останнє слово, яке я очікував почути від Шохея. Очевидно зацікавлений, я нахилився вперед.

— Зачекай. Можеш розповісти мені про це трохи більше?

— Ну, це те, що часом трапляється в науково-фантастичних романах. Коли ти починаєш рухатися майже зі швидкістю світла або твій організм піддається впливу величезної гравітації, час наче сповільнюється — але тільки для тебе.

— Що означає «сповільнюється»?

— Ну, для тебе це може відчуватися як кілька хвилин, а у зовнішньому світі може пройти кілька годин. Пам’ятаєш гіперболічну камеру часу з «Драгонболу»? Це, по суті, повна її протилежність.

Чорт забирай. Він ідеально описав те, що я пережив минулої ночі. Я не міг сказати, чи працювали в тунелі Урашима якісь світлові швидкості або гіпергравітація, але якщо його так назвали саме через цей ефект, то все ставало на свої місця. Виходить, я не страждав на амнезію чи галюцинації — час просто тягнувся набагато повільніше, поки я був усередині. Це також пояснювало відсутність будь-яких фізичних змін у моєму тілі.

— Е-е-е, чувак? — озвався Шохей. — Чого ти раптом замовк? Не скажеш же ти мені, що минулого тижня літав десь на світловій швидкості по інших планетах?

— Та ні, чувак. Звісно, ні. Важко навіть просто вибратися з наших країв у місто, не кажучи вже про інші сонячні системи.

— Ха! Ось він — той самий саркастичний придурок, якого я знаю і люблю! — сказав Шохей, з усього маху вдаривши мене в плече. Було досить боляче, але я вирішив не звертати уваги — як знак вдячності за те, що він дав мені перспективну зачіпку в цій загадці.

— До речі, чувак, просто щоб ти знав, за той час, що ти пропадав, тут дещо змінилося не в кращий бік.

— Серйозно? Тобто я тут усе-таки не даремно займаю місце?

— …Чувак, ти взагалі розумієш, як жалюгідно це зараз прозвучало?

— Так, розумію.

— Тоді не говори так… У будь-якому разі, глянь, — сказав Шохей, кивнувши підборіддям у бік класу. Він, здається, вказував на нову дівчину, Андзу Ханашіро, яка, як завжди, сиділа за партою на самоті, спокійно читаючи книгу.

— …Що з нею? — запитав я. — А, ти про те, що тепер вона в шкільній формі?

— Ні, довбню. Як це могло б бути зміною на гірше? Спробуй глянути трохи нижче.

— Куди саме? — не зрозумів я, не помічаючи нічого дивного в її спідниці. Але потім опустив погляд ще нижче й нарешті второпав, на що натякав Шохей. Вона була взута в дешеві гумові капці для ванної, хоча востаннє, коли я її бачив, вона носила пристойне змінне взуття.

— Це справа рук Кавасакі, якщо ти ще не здогадався, — сказав Шохей.

— Що сталося?

— Ну, все почалося, коли… О, диви-но. Згадай лихо — ось і воно.

Шохей знову кивнув у бік передньої частини класу, якраз у той момент, коли Кохару зайшла до кімнати. Вона одразу ж попрямувала до парти Андзу в супроводі своєї свити.

— Ого, тільки поглянь! І чого це ти в тих обшарпаних капцях? — Кохару посміхнулася, явно знаючи, що робить. Андзу навіть не глянула на неї — що, звісно, було більш ніж достатньо, аби роздратувати таку запальну дівчину, як Кохару. Та презирливо скривилася й цокнула язиком.

— Ага, значить, ти мене ігноруватимеш, так? Ну й добре, роби як хочеш. Я просто хотіла сказати, що знайшла твоє інше взуття, але, бачу, тобі начхати!

Кохару витягла з-за спини пару змінних туфель. Я одразу ж помітив, що з якоїсь причини вони наскрізь промокли. Вона з силою гепнула їх на парту Андзу, і по столу розбризкалася вода.

— Здається, хтось учора спробував змити їх у туалеті, — додала Кохару. — Що, довелося йти додому в тих ганчірках? Ахаха! Як мило. Ну, будь обережніша наступного разу, а то раптом комусь знову доведеться діставати твоє взуття з унітазу.

Кохару навіть не намагалася приховати свої наміри — вона жадала крові. Навіть дівчата з її свити, схоже, не очікували, що вона зайде так далеко. По їхніх перешіптуваннях можна було почути щось на кшталт «Жесть» і «Оце жорстко».

Тепер я розумів, що мав на увазі Шохей, кажучи про «зміну на гірше». Схоже, Андзу стала новою жертвою безжальних знущань Кохару.

Проте, що цікаво, я абсолютно нічого не відчував, спостерігаючи за цим. Можливо, тому, що не мав жодних особливих емоцій щодо новенької. Ми ще навіть не перекинулися й словом, тож мені було абсолютно байдуже.

І, здається, я був не єдиний такий. Сама Андзу, здавалося, жодним чином не реагувала на провокації Кохару. Вона навіть не глянула на неї — просто перегортала сторінки своєї книги, залишаючись абсолютно незворушною.

— Ти ж бачиш? — штовхнув мене плечем Шохей.

— Новенька взагалі не зворухнулася.

— Ага, вона завжди така. Навіть не визнає, що Кавасакі існує.

— Чорт, це вражає.

Як не крути, а новеньку варто було поважати хоча б за те, що вона не ведеться на жодні витівки Кохару. Більшість дівчат — та що там, навіть більшість хлопців — на її місці вже б давно зламалися. Але було очевидно, що Андзу здаватися не збирається. Ба більше, що довше вона ігнорувала свою кривдницю, то більше дратувалася Кохару.

— Гей. Тобі нічого мені сказати? — зажадала вона. — Жодного слова подяки для людини, яка врятувала твої туфлі? Думаєш, варто лише мовчати — і все само собою скінчиться, так? Продовжуй у тому ж дусі, і я розповім своїм старшим друзям, як ти мене дістала останнім часом. А вони, між іншим, не такі м'які, як я. Тож не біжи потім плакати, якщо тебе хтось підловить по дорозі додому.

Настала пауза. Потім, не сказавши ні слова, Андзу перегорнула сторінку в книзі.

— Боже, як же ти мене бісиш! Ну скажи вже щось! — Кохару зірвалася.

Не вірилося, що Андзу так сильно залізла їй під шкіру. Зазвичай хуліганам набридає чіплятися до когось, якщо вони не отримують реакції після кількох спроб. Але з якоїсь причини Кохару була одержима цією помстою. Хоча, можливо, їй нарешті набридло, бо майже одразу після своєї істерики вона лише пирхнула:

— Та пішло воно все, байдуже.

І повернулася до своєї парти.

Як тільки я подумав, що все закінчилося, новенька вперше відкрила рота.

— Гей, можна дещо запитати? — запитала Андзу тоном, що нагадував голос суворого батька, в якому змішалися роздратування і розчарування.

Клас вибухнув здивованими перешіптуваннями.

— Ого, що за біса? — вирячився Шохей.

— Нарешті вирішила поставити її на місце, еге ж? — гукнув хтось із наших однокласників.

— Давай, новенька, рознеси її! — підхопив інший.

Я, звісно, був відсутній увесь минулий тиждень, але навіть без цього було зрозуміло, що Андзу звертається до Кохару вкрай рідко. Весь клас затамував подих у надії, що нарешті знайшовся хтось, хто поставить королеву бджіл на місце.

— Ого? — Кохару різко обернулася. — То все ж таки заговорила, еге? Сподіваюся, ти збираєшся вибачитися.

В її очах блиснув хижий вогник, коли вона і Андзу нарешті зустрілися поглядами. Проте новенька й бровою не повела — вона спокійно підвелася з-за парти, стоячи перед своєю кривдницею лицем до лиця.

— Вибач, Кавасакі, так? — почала Андзу. — Просто цікаво: тобі справді весело, чи в тебе просто немає чим зайнятися?

Клас ахнув.

— Га? Що саме має бути для мене веселим? — з удаваним нерозумінням перепитала Кохару. — Сподіваюся, ти не натякаєш, що це я вкрала твоє взуття вчора?

— Я про весь цей дріб’язковий булінг загалом. Ховати мої підручники, писати образи на парті, обливати мене водою зі шланга в туалеті — ти реально від цього кайфуєш?

— Ого, та в тебе ж параноя, дівчинко. Я ж не кажу, що це все саме я робила.

— Тоді спитаю інакше. У тебе моральний компас зовсім поламаний, чи його ніколи й не було?

— Не знаю, що це за слово, вибач. Може, говоритимеш нормальною мовою, ти, асоціальна дивачко?

— Гаразд. Як скажеш. Тоді я просто вдарю тебе, і покінчимо з цим. Готова?

— Що, вибач? Ти хочеш побитися, ти, мала стер…

*БАММ!*

Кохару не встигла навіть договорити, як Андзу без жодних вагань зацідила їй просто в ніс. Клас миттєво поринув у мертву тишу. Навіть я не знав, що сказати. Удар в плече чи в живіт — це ще можна було зрозуміти, але прямо в обличчя? Навіть якщо вона не вкладала в нього всю силу, це все одно мало пекельно боліти. І справді, Кохару видала майже нечутний, пронизливий писк, коли від сили удару гепнулася на підлогу. За кілька секунд з її ніздрів почали текти цівки крові.

Здавалося, вона ще не до кінця усвідомила, що сталося — просто сиділа на підлозі, навіть не намагаючись ні підвестися, ні витерти кров.

— Ой, вибач. Не очікувала, що піде кров, — спокійно прокоментувала Андзу. — Але, гадаю, тепер ми квити.

Вона сіла назад, посунула мокре взуття з парти і повернулася до своєї книжки.

Ніхто навіть не ворухнувся. Усі чекали, як відреагує Кохару. Відповість чи розгубиться? Буде битися чи тікати? Вперше її статус королеви класу опинився під загрозою. Але зрештою…

— Хик!

Вона обрала втечу.

Всі спостерігали, як Кохару прожогом вилетіла з класу, заливаючись сльозами. Але найбільшим свідченням її поразки був навіть не плач, а те, що її зазвичай гордовита постава розсипалася — вона зігнулася, втягнувши голову в плечі, і виглядала настільки жалюгідно, що навіть її звичні прихильниці дивилися на неї з відразою.

Як на мене, терор Кохару офіційно завершився. Якщо вона не влаштує якесь грандіозне повернення, то від такого приниження вже не оговтається.

— Хе. Плакса, — хихикнула Андзу.

Вперше я побачив, як вона усміхається.

 

— Ну й день, еге ж? — промовив Шохей під час обіду, жуючи сендвіч з якісобою.

Кохару досі не повернулася до класу, а день був уже на половині. І, чесно кажучи, я її розумів. Гордовита дівчина, як вона, навряд чи змогла б пережити таке приниження. Навіть якби вона повернулася й намагалася зробити вигляд, що нічого не сталося, образ її заплаканого обличчя та розпластаної на підлозі фігури, навіки закарбувався у нашій пам’яті.

Цілком можливо, що тепер усе обернеться проти неї і вона стане новою мішенню для шкільних хуліганів. Або ж більше ніколи не з’явиться в школі.

Я бачив, що більшість однокласників раділи її падінню, але особисто я відчував до неї… ну, трохи співчуття.

— Хоча, мені здається, бити її прямо в ніс було зайвим, — задумливо сказав я, роблячи ковток кавового молочного напою.

Мій обід сьогодні складався лише зі шматка родзинкового хліба.

— Та, переживе. Не те щоб їй зламали кістки. Навіть якщо крові було забагато.

— Так, але ж не можна просто так вдарити дівчину в обличчя…

— Категорично не згоден. Якщо це бійка між дівчатами, то все чесно.

— Не думаю, що це робить ситуацію нормальною, чувак.

— Та ні, все по ділу. Вона сама винна, що так довго діставала новеньку.

— Просто мені здається, що можна було вирішити це більш цивілізовано. Ось і все.

Шохей невдоволено насупився.

— Та що з тобою, чувак? Чому ти завжди сперечаєшся? Ти ж не серйозно зараз намагаєшся стати на бік Кавасакі, так? Після всього того лайна, яке вона тобі підсунула?

— Та ні, чоловіче. Не в цьому справа. Хоча, можливо, це трохи схоже на цей… еее… Як воно там називається? Гольштейнський синдром?

— Стокгольмський синдром. Гольштейни — це порода корів, друже.

Ага, точно. Я знав, що там було щось на "гол".

Відчувши паузу в розмові, я відвів погляд від Шохея і оглянув клас. Майже всі однокласники весело спілкувалися між собою, обідаючи зі своїми друзями — навіть ті дівчата, які колись входили до свити Кохару. Ба більше, здавалося, що тепер вони сміялися та розважалися навіть більше, ніж коли їхня лідерка була поруч. Майже так, ніби її відсутність не мала для них жодного значення.

І знову ж таки, я не був якимось затятим прихильником Кохару, але все ж відчував до неї невелике співчуття.

Аж раптом двері класу з гуркотом розчахнулися, і всі повернули голови.

Це була Кохару, а поруч із нею — кремезний хлопець, який з першого погляду здавався суцільною проблемою. Він мав пофарбоване в білявий колір волосся, срібний ланцюжок із хрестиком на шиї, а його мішкуваті штани висіли так низько, що краї були геть обтріпані від постійного наступання на них. Статура у нього була доволі худорлява, але він усе одно виглядав як той тип, з яким краще не зв’язуватися.

Я, до речі, його впізнав — якщо пам’ять мені не зраджувала, це був той самий старшокласник-хуліган, з яким, за чутками, зустрічалася Кохару. Він злобно зморщив майже відсутні поголені брови, обвів клас поглядом і нарешті заговорив:

— Я шукаю дівку на прізвище Ханашіро. Вона тут?

Весела атмосфера в класі миттєво змінилася на крижану напругу.

Усі чули чутки, що хлопець Кохару — небезпечний забіяка, який постійно шукає, з ким побитися. Тож більше ніж половина однокласників просто втупилися в парти, сподіваючись, що якщо не втручатимуться, то не потраплять під роздачу.

Такий же план був і у мене.

Але, на жаль, перш ніж я встиг відвести погляд, наші очі зустрілися.

— Гей, ти, — звернувся він до мене. — Яка з цих курок Ханашіро?

Я знав, що він не купиться на мою гру в дурника, тому без зайвих слів очима вказав на новеньку.

Вона саме відкушувала чималий шматок свого сендвіча, наче нічого не відбувалося. Судячи з того, як голосно вона жувала, попри напружену атмосферу в класі, вона робила це навмисне.

Як тільки старшокласник її опізнав, він стрімко зайшов до класу і підійшов до неї.

Кохару тим часом поводилася несподівано тихо. Зазвичай присутність крутих друзів лише підливала їй масла у вогонь, і вона починала ще більше задирати носа. Але цього разу вона тихенько шкандибала за ним, немов дитина, що ховається за маминим фартухом.

— Ти Ханашіро? — запитав він, зупинившись перед її партою.

— Так, і що? — Андзу поклала напівз’їдений сендвіч на стіл, у її очах не було ні краплі страху. — Я можу тобі чимось допомогти?

— Маю з тобою одну справу. Вийдеш на хвилинку?

— Я зараз їм.

Раптово старшокласник-хуліган з усієї сили вдарив ногою по парті Андзу, перекинувши її на підлогу. Сендвіч і пакетик з молочним чаєм злетіли в повітря від удару. Декілька дівчат у класі скрикнули від несподіванки.

— Останній шанс, — сказав він. — Йдеш чи ні?

— …Раз вже ти так наполягаєш, — відповіла Андзу після короткої паузи, її обличчя залишалося незворушним.

— От і добре. Йди за мною, — наказав він і рушив до виходу, а Андзу мовчки пішла слідом. Перед тим як грюкнути дверима, він кинув нам останнє попередження:

— Хтось стукне про це вчителям — вам гаплик.

Настала тиша. А потім однокласники знову загомоніли.

— Ого, з нею все буде гаразд?

— Їй кінець, чувак. Хтось має покликати вчителя.

— То вони все-таки зустрічаються?

— Ну, це вона сама винна, що почала качати права перед Кавасакі…

Судячи з розмов, чимало людей непокоїлися за Андзу, але після погроз старшокласника ніхто не наважувався піти до вчителів. Я теж.

— Жесть, чувак, — недбало зауважив я Шохею, знову беручись за свій обід. — Якби це був я, я б уже валявся на колінах, благав про помилування.

— Е-е, чувак? А ти не повинен піти за нею? — відповів він, дивлячись на мене з якоюсь дивною серйозністю.

— Ага? І що я маю зробити?

— Хм, дай подумати… Може, врятувати її?

Його тон явно натякав, що це було щось очевидне.

— Ого-ого-ого, а з чого це раптом моя робота?

— Бо це, по суті, твоя вина, що Кавасакі причепилася до новенької. Ми ж це щойно обговорювали, ні?

— Щось не пам’ятаю. Але гаразд, повтори ще раз.

— Ну, подумай сам. Зазвичай, коли Кавасакі зла, вона зганяє злість на тобі, і це допомагає їй випустити пар. Але ти цілий тиждень не ходив до школи, тож їй довелося зганяти злість на новенькій.

— І як це моя вина? Не треба звалювати все на жертву, їй-богу.

— Гаразд. Але ти все одно причетний, бо ти ж сам показав тому громилі, де вона сидить.

Тут він мав рацію. Я на мить зам’явся.

— …Чувак, не треба робити з мене лиходія. Я нічого не міг вдіяти. Ти б на моєму місці вчинив так само.

— Можливо. А може, й ні.

Шохей підвівся зі свого місця.

— Ти куди?

— Ну як куди? Йду за нею. Думаєш, я просто сидітиму і дивитимусь, як її відлупцюють?

— Ого, Кага. Не знав, що ти такий крутий, — підколов я. — Якби це було аніме, ти точно був би головним героєм.

— А ти був би безликим фоновим персонажем, якого намалювали просто для заповнення простору.

Ауч.

Це було боляче. І він мав рацію — все, що я зробив, це привів лиходія прямо до парти Андзу, а потім намагався зробити вигляд, що не маю до цього жодного відношення. Та що там, назвати мене просто «фоновим персонажем» навіть поблажливо. Спокійно міг би сказати «надокучливий зрадник, якого всі ненавидять», і це теж було б справедливо.

— То ти йдеш чи як? Не змушуватиму тебе, але запрошення ось.

Я вагався. Міг би визнати свою боягузливість і залишитися тут заради власної безпеки, а міг би піти на допомогу новенькій і повернути собі хоч крихту гідності. Я довго вагався, але зрештою, перевага виявилася нехай і незначною, але на користь другого варіанту.

— Гаразд, доообре. Піду з тобою, — пробурчав я, відчуваючи, як на мене тиснуть. Хоча, якщо чесно, я і справді непокоївся за новеньку. Я б не зміг спокійно спати, якби дізнався, що її побили до напівсмерті (принаймні частково) через мою бездіяльність.

— Але без геройства, добре? Якщо все загостриться, треба знайти когось із вчителів.

— Домовились. Ну, ходімо.

Я швидко запхав у рот залишки свого родзинкового хліба і побіг за Шохеєм до виходу.

 

Було лише одне місце в школі, де такі типи могли вершити свої брудні справи: за спортзалом. Принаймні, так було в кожній манзі, яку я читав. І це не просто кліше — там і справді була найбільш відкрита територія, захищена від зайвих очей. Тож ми з Шохеєм вирішили перевірити спочатку саме там. І, як виявилося, не дарма.

— Ти ж розумієш, чому я тебе сюди покликав, так? — хуліган говорив, як справжній допитувач, загнавши Андзу до стіни.

Я полегшено зітхнув, бо ми встигли до того, як справа дійшла до бійки. Ми з Шохеєм залишилися в укритті, визираючи з-за рогу будівлі спортзалу, щоб подивитися, що буде далі.

— Ні, не знаю, — спокійно відповіла Андзу.

— Косиш під дурепу, ага? Бо Кохару сказала, що ти зарядила їй просто в ніс.

Чути, як у такому контексті вимовляють повне ім’я Кохару, було якось дивно. Я раптом усвідомив, що це зовсім не те ім’я, яке пасує «королеві школи».

— А, ну так. Це я, — безтурботно підтвердила Андзу. — Але, якщо чесно, я ж її попереджала. Навіть запитала, чи готова вона до цього.

— Овваа, то, виходить, якщо попередити заздалегідь, то можна бити людей в ніс? Ну і логіка в тебе, звісно. Думаю, ти ж не будеш проти, якщо я зроблю те саме?

Хлопець нахилився ближче до Андзу, скрививши губи в злісній усмішці. Навіть у мене всередині все стиснулося від напруги.

Але Андзу, здавалося, взагалі не хвилювалася.

— Будь ласка, спробуй. Тільки не чекай, що я не битиму у відповідь.

Її голос звучав упевнено і безстрашно. Навіть занадто безстрашно, якщо чесно.

Цей тип явно не був з тих, хто вагається перед тим, як вдарити дівчину. Я прошепотів Шохею, що нам пора бігти по вчителя, і він кивнув у відповідь. Проте, щойно ми зібралися розвернутися і помчати до учительської, ситуація різко загострилася.

— Воу!

Без жодного попередження Андзу замахнулася прямо в обличчя громилі, точно так само, як зробила це з Кохару раніше, заскочивши його зненацька. Але чи то її удар був недостатньо швидким, чи то у хлопця були просто нереальні рефлекси, але якимось дивом він встиг перехопити її кулак, перш ніж той досягнув мети.

— Ти що, зовсім страх втратила?! — заревів він і з усього маху вліпив їй ляпаса. Відлуння удару рознеслося по всьому шкільному подвір’ю.

В куточку рота Андзу з’явилася тонка цівка крові. Тепер це вже офіційно була не просто сварка — це була жорстока бійка. Зволікати не можна, треба бігти за вчителем якомога швидше.

Стривай… А що, якщо, поки ми повернемося, буде вже надто пізно? Може, краще прямо зараз кинутися їй на допомогу? Як би не було страшно, нас хоча б двоє, а він один. Не те щоб це гарантувало нам перемогу, але…

Поки ми стояли, роздумуючи, він почав просто відверто бити Андзу ногами, коли вона вже була на землі. Вона стояла на колінах, тихо стогнучи від болю, а він знову і знову вганяв гострий носок свого взуття їй у живіт.

— Г-гей, перестань! Це вже занадто! — заволала Кохару з боку, явно почавши сумніватися в правильності своїх дій. Зручний момент для докорів сумління, звісно. Але, як би там не було, вона мала рацію. Це справді зайшло надто далеко. Тепер вже не можна було вагатися — треба було зібрати всю сміливість у кулак і хоч якось втрутитися.

Я вже приготувався кинутися в бій, коли раптом Шохей гукнув позаду мене:

— Ой-йой, хлопці! Вчитель іде!

Я різко підняв голову й озирнувся навколо. Але… Ніде не було жодного вчителя.

— Який ще вчитель? — прошепотів я.

— Не парся, чувак. Це блеф, — тихо відповів він.

Агаааа. Тепер я зрозумів. Старий, але дієвий метод.

Як і слід було очікувати, громила миттєво занервував, почувши слово «вчитель». Яким би крутим він себе не вважав, ніхто при здоровому глузді не хотів би, щоб його спіймали на побитті молодшокласниці. Хоча, знаючи таких типів, він, швидше за все, переймався не через те, що це залишиться в його особовій справі, а через те, що йому доведеться виправдовуватися перед своїми дружками. Оглядаючи територію, він натрапив поглядом на мене й скривився, ніби проковтнув муху.

— Чорт. Напевно, цей сопляк нас здав… Ну, байдуже. Вважай це попередженням, новенька. Якщо ще раз викинеш таку штуку, я відправлю тебе прямісінько в лікарню, — кинув він і вже було зібрався тікати.

Але Андзу не збиралася його так просто відпускати.

— Ага, зараз!

Вона кинулася йому на спину, обхопивши руками за талію. Громила повалився вперед, наче зруйнована будівля, і з гарчанням вдарився обличчям об землю.

Андзу миттєво видерлася зверху, осідлавши його спину. В її русі було щось таке люто-звіряче, що її спідниця на мить підскочила, відкриваючи нижню білизну. Але, якщо чесно, у такій ситуації було якось не до того.

Вона була побита, закривавлена, але при цьому сповнена такої бездонної, моторошної люті, що могла б зійти за мстивий дух з якогось фільму жахів.

А потім вона витягла зі своєї нагрудної кишені кулькову ручку, підняла її високо над головою… і з усієї сили встромила прямо в скроню свого нападника.

— Гяяяагх! — заволав він від болю.

Навряд чи вона пробила кістку чи щось таке, але це явно було пекельно боляче. Андзу продовжувала встромляти ручку знову і знову, нещадно вганяючи її гострий кінчик у його руки, обличчя та спину.

Спершу він щосили боровся, намагаючись вирватися з-під неї, але, усвідомивши, що це марно, зрештою просто прикрив голову руками і став чекати, поки все скінчиться. Він остаточно втратив бойовий дух і почав жалібно скиглити, вимолюючи пощади. Я не мав ані найменшого уявлення, як довго вона збиралася це продовжувати — міг тільки стояти й ошелешено спостерігати, як вона вершить свою помсту.

— Гей! Досить уже! Перестань! — гукнув Шохей, вириваючи мене з заціпеніння.

Він мав рацію. Ми не могли просто стояти й дозволяти цьому тривати далі.

Вдвох кинулися розбороняти бійку, але, схоже, Андзу вирішила, що ми збираємося стати на бік хулігана. Вона різко обернулася до Шохея й почала розмахувати ручкою перед собою, не даючи йому підійти.

Скориставшись моментом, я підкрався ззаду, схопив її за руки й заломив їх за спину. Підтягнувши її під пахвами, я потягнув її назад, подалі від старшокласника. Від близькості до неї мені в ніс вдарив запах поту та її кондиціонера для волосся.

Я не міг повірити, наскільки вона була легкою. Такою тендітною. Хто б міг подумати, що ця майже крихка дівчина змогла побити і головне стерво нашого класу, і найстрашнішого бандюка в школі — і вийти з цього переможницею?

Справді, дивні часи настали.

— Відпусти мене! — Андзу люто смикнулася, але я тримав її так міцно, що вона не становила для мене жодної загрози. У чисто фізичному плані сили були просто нерівними.

— П-просто заспокойся, гаразд?! Усе вже скінчилося, — сказав я, намагаючись вгамувати бурю в її душі.

Я рвучко розвернувся, повертаючи й її так, щоб вона подивилася в бік старшокласника. Той, хитаючись, побрів у напрямку шкільних воріт, немов п'яний. Найнебезпечніший забіяка школи тікав із кампусу, підібгавши хвоста.

Побачивши це, Андзу нарешті заспокоїлася.

— Обіцяєш, що більше не будеш буянити? — запитав я.

— …Відпусти мене, — тихо пробурмотіла вона.

Я відразу ж зробив, як вона сказала.

Перше, що вона зробила після того, як знову змогла рухати руками, — відкинула пасмо волосся назад і витерла кров з куточка губи тильним боком руки. На її щоці залишився широкий кривавий слід.

Я не міг не відзначити, що це виглядало… заворожуюче. Майже як кадр із постера до якогось культового фільму.

— Що? — різко кинула вона, впіймавши мій погляд.

Ой. Я явно задивився довше, ніж слід було.

Я ж не міг просто так відповісти: «Ой, мене зачарувало, як ти виглядаєш», — це було б максимально крипово. Тому я швидко зліпив якусь правдоподібну відмазку:

— А, вибач. Я просто подумав: «Блін, певно, це боляче». Ось і все.

Я кивнув у бік її щоки, де після ляпаса залишилася яскраво-червона припухлість.

І, чесно кажучи, навіть якщо я просто відмазувався, це дійсно мало виглядати неймовірно болісно.

— Тобі, мабуть, варто сходити до медпункту, — порадив я.

— Це й так було в планах, але дякую, що дозволив. А тепер відчепись.

Вона відвернулася й пішла геть, але майже одразу ж почала небезпечно хитатися.

Подумавши, що вона, мабуть, ще не оговталася після удару головою, я швидко кинувся їй на допомогу, але вона різко відмахнулася від моєї руки.

Повідомлення було очевидним: «Відвали».

Попри це, я не хотів потім дізнатися, що вона знепритомніла десь по дорозі. Тож вирішив прослідкувати за нею на безпечній відстані.

Шохей і Кохару не отримали жодних травм, тому я вирішив, що можу залишити їх і простежити за Андзу до школи.

Щось у тому, як ми йшли порожнім коридором удвох, тримаючись на відстані, було трохи моторошним.

— У твоїй минулій школі теж часто були такі бійки? — запитав я, не зводячи очей із її спини, де мокра від поту форма липла до шкіри.

— А якщо й так? — буркнула вона, навіть не повернувши голови.

— Та нічого, просто... можливо, це не моя справа, але, здається, не найкраща ідея для дівчини твого віку шукати собі проблеми.

— Знаєш, як би я не цінувала твоїх непрошених порад, я можу подбати про себе сама, дякую.

— Ну, може, тобі так здається. Але я гарантую, що, коли ти щоразу повертатимешся додому з синцями на обличчі, це лише змушуватиме людей переживати за тебе.

— Ага? І кого ж це так хвилює?

— Ну... Можливо, твоїх батьків? Очевидно ж.

— У мене немає батьків, — просто відповіла вона.

Можливо, саме через те, як невимушено вона це сказала, я видав наступне:

— Ого. Везе тобі.

Андзу різко зупинилася, і до мене нарешті дійшло, який я щойно зморозив ідіотизм.

Так не відповідають людині, яка тільки-но зізналася, що у неї немає батьків. Це, мабуть, було найбайдужішою й найжорстокішою реплікою, яку я тільки міг сказати.

Будь-яка нормальна, співчутлива людина знає, що є лише одна правильна реакція на подібне зізнання: «О, Боже, мені так шкода». А я замість цього ляпнув буквально протилежне.

— І що це, по-твоєму, має означати? — Андзу розвернулася до мене.

Вона ще не вирішила, що відчувати — шок чи образу, — але її пронизливий погляд ясно говорив, що вона не збирається приймати нічого, крім переконливого пояснення.

Я, схоже, тільки-но наступив на міну.

Чорт, якщо моя відповідь її не влаштує, вона, може, і справді піде на мене з цією своєю кульковою ручкою.

Я запанікував, майже впевнений, що мої дні полічені.

Але що мені робити?

Можливо, ще не пізно вибачитися й узяти свої слова назад? Але це означало б визнати, що я ляпнув щось дуже жорстоке, і вона могла б сприйняти це як навмисну образу.

Я цього не хотів.

Може, найкращим варіантом було б просто вилити на неї весь свій сімейний багаж і пояснити, чому я взагалі міг подумати, що життя без батьків — це мрія?

Але з чого тоді почати?

З того, що мій батько — безнадійний алкоголік?

З того, що моя мати нас покинула?

З того, що Карен—

Перш ніж я встиг закінчити цю думку, пролунав попереджувальний дзвоник до п’ятого уроку.

— От халепа! Забув, що наступний урок у кабінеті хімії! Треба бігти й схопити свої речі, якщо не хочу запізнитися! Побачимося пізніше, а ти відпочинь у медпункті, гаразд? — вигукнув я й помчав геть, удаючи бадьорість. Коли я завернув за ріг, то, здається, почув, як Андзу щось мені кричала вслід, але вдав, що не помітив цього.

 

Я влетів у кабінет хімії буквально за секунду до того, як мене могли записати в список тих, хто запізнився. Як тільки вчитель почав перекличку, я зрозумів, що в класі немає не лише Андзу, а й Кохару. Напевно, вона пішла додому після всього того жахіття. Коли після уроку я спитав про це у Шохея, він підтвердив мої здогадки.

— Ага, вона виглядала так, ніби їй усе це вже остогидло, чувак, — розповів він.

— Серйозно? Ми ж про ту саму Кавасакі говоримо?

— Ага. Вона просто осіла, як спущена кулька, а потім почвалала з кампусу, ледь ноги волочачи.

— Ой-ой… Це ж не тривожний дзвіночок? Може, варто подзвонити на гарячу лінію запобігання самогубствам, про всяк випадок?

— Чувак, ну серйозно, вистачить із цими мороком і жахами… Та не покінчить вона з собою через таке, розслабся. До речі, як там у тебе з новенькою? Щось цікаве сталося?

— Та ні, нічого особливого. Я трохи незграбно йшов за нею по коридору, а потім помчав на урок.

— І це все? Ооо, ну й нудятина.

Я не знав, чого саме він від мене чекав, і не був упевнений, що хочу це знати. Як би там не було, незабаром розпочався шостий урок. Обидві дівчини так і не з’явилися, але принаймні вчитель пояснив, що Андзу взяла решту дня вихідною через погане самопочуття. Втім, її рюкзак усе ще стояв біля парти, тож, певно, вона була в медпункті й не пішла додому. Я уявив собі обличчя бідолашної медсестри, коли та зайшла до кабінету; будь-хто при здоровому глузді одразу ж зрозумів би, що тут мало місце побиття. Поки тривав останній урок, я думав, яке ж виправдання могла вигадати Андзу.

 

Щойно пролунав останній дзвінок, я першим вийшов з класу. Прямуючи додому, я проминув станцію, де зазвичай сідав на потяг, і продовжив йти вздовж колій. Діставшись місця, де рейки входили в тунель, я оглянувся, щоб переконатися, що потяг не наближається (і що ніхто не спостерігає), а потім переліз через дротяну огорожу. Металевий дріт голосно задзеленчав, коли я сплигнув з іншого боку просто на рейки. Звідти я підтюпцем пробіг через тунель, потім різко звернув у бік моря, спустившись у канаву, де ховалися дерев'яні сходи.

І ось він, чекав на мене: тунель Урашіма.

Я повернувся, щоб провести невелике незалежне дослідження. Тепер я був майже повністю впевнений, що це і є той самий тунель Урашіма, проте, водночас у ньому було кілька суттєвих відмінностей від міської легенди, яку я почув раніше. Для початку, він не змушував тебе миттєво старіти; скоріше, він старив усіх навколо, окрім тебе, адже час усередині нього спливав значно повільніше. Щодо частини легенди про те, що тунель виконує будь-яке бажання — це ще належало перевірити. Проте вже було зрозуміло, що все не так просто, як лиш зайти всередину, а потім вийти назад.

Я не мав жодних ілюзій щодо того, що якийсь старшокласник на кшталт мене зможе з наукової точки зору розібратися, як саме працює цей тунель. Однак у будь-якому випадку мав бути якийсь порядок, певні правила, за якими він функціонує. І якщо я зможу розгадати бодай основні закономірності, то, можливо — тільки, можливо — я зможу безпечно спуститися в його глибини та знайти Карен.

Ось чому я вирішив провести власне розслідування. Моєю метою на сьогодні було з’ясувати, наскільки відрізняється перебіг часу всередині тунелю. Минулої ночі я пробув там лише кілька хвилин, але у зовнішньому світі минув цілий тиждень. Тож для початку я хотів зрозуміти, скільки часу минає у реальному світі за одну хвилину, проведену всередині тунелю. Інакше я міг випадково затриматися там занадто довго й зрештою опинитися в тій самій ситуації, що й Урашіма Таро.

Уявімо, що я випадково перескочив би вперед на п’ять років. Фізично мені все ще було б сімнадцять, але юридично — двадцять два. Увесь світ просунувся б уперед на цілих п’ять років без мене. Якби я був якимось дикуном, що живе в горах, можливо, це не мало б великого значення, але в сучасному суспільстві втратити стільки часу просто так — неприпустимо. Час, одного разу втрачений, ніколи не повернеться. Саме тому я мусив діяти з максимальною обережністю.

Я скинув свої речі на землю, поклав мобільний телефон поверх рюкзака. Потім трохи розім’явся і рушив усередину тунелю.

Мій перший крок — визначити точне місце, де починає спотворюватися плин часу. Я планував неодноразово заходити й виходити, кожного разу заглиблюючись трохи далі, а потім перевіряти, коли годинник на моєму телефоні зовні почне стрімко рухатися вперед. Як тільки це станеться, я знатиму, що знайшов приблизне місце переходу. Я відчував, що мав би бути якийсь ефективніший спосіб це визначити, але нічого кращого в голову не приходило, тож вирішив не витрачати час на марні роздуми.

Повторивши цей процес кілька разів, я несподівано згадав ті забіги на витривалість, які ми проводили на уроках фізкультури в молодших класах. Але після тридцяти подібних заходів-розворотів я нарешті вибився з сил.

— Уфф… Це жорстко…

Усередині тунелю було прохолодніше, ніж зовні, але все одно нестерпно задушливо. Я вже був мокрий від поту з голови до ніг. Мусив існувати якийсь ефективніший спосіб. Зрештою, мені набридло просуватися крихітними кроками, і я вирішив одразу пробігти до місця, де починалися торії. Мені не обов’язково було знати точну точку переходу — достатньо хоча б приблизного орієнтиру. Навіть якщо я помилюся на десять-двадцять метрів, це не стане катастрофою в загальному плані.

Отож, набравшись рішучості, я знову кинувся вперед, зупинившись лише тоді, коли опинився прямо перед першими торії кольору слонової кістки.

Я проковтнув слину.

Можливо, глибоко в душі я все ще сподівався, що все, що сталося вчора, було лише маячнею, породженою перевтомою. Але коли я знову побачив ці ворота перед собою, реальність ситуації з усією силою нахлинула на мене, і я відчув, як всередині щось похололо. Це місце було по-справжньому моторошним.

Справа були не тільки в торіях (які нагадували ребра якогось доісторичного чудовиська), але й в смолоскипах на стінах, що горіли так само загадково, як і напередодні. Я не мав жодного уявлення, чи вони палали всю ніч, чи хтось приходив підпалити їх заново.

— Добре, чисто за відчуттями логічно припустити, що перші торії й є точкою переходу… Подивимося, чи я маю рацію.

Усе, що мені потрібно було зробити, — пройти крізь ворота, а потім повернутися назад. Але для певності я вирішив дійти аж до третіх торії. Як тільки я дістався туди, різко розвернувся — і завмер на місці.

Прямо переді мною стояла людина.

Після першого шоку я нарешті усвідомив, хто це: Андзу Ханашіро, новенька дівчина.

Вона просто стояла, схрестивши руки, з рюкзаком через плече, і дивилася на мене з відвертим нерозумінням. Там, де раніше в неї з куточка губ сочилася кров, тепер була велика пов’язка з марлі. Вона мовчала. Я теж. Можливо, тому що частина мене була впевнена, що це лише примара. Бо що, в біса, вона тут робила? І все ж ось вона, прямо переді мною, пройшла через перші два торії, так само як і я. Якби вона стежила за мною весь цей час, я б точно помітив її раніше… Чи ні? Але якщо це просто ілюзія, створена тунелем, то чому саме ця дівчина? Адже ми розмовляли всього кілька годин тому. Більше того, тунель навіть відтворив пов’язку на її щоці, точно в тому ж місці, куди вона отримала ляпас раніше. Занадто багато деталей, як для випадкової ілюзії.

— Гей, — сказала примара. — Що це за місце?

— Н-не питай мене…

Я міг би сказати їй, що це тунель Урашіма, або що я сам зараз намагаюся це з’ясувати, але навіщо говорити щось примарі? Це здавалося марною тратою часу, а я точно не міг собі цього дозволити…

Чорт забирай! Як я взагалі примудрився так відволіктися?! Це ж не час для балачок із привидами!

— Я… Я маю забиратися звідси!

— Чому?

— Не важливо! Просто йдемо! — крикнув я, кидаючись до виходу.

Хто знає, скільки годин або навіть днів уже минуло? І точно, коли я нарешті вибіг назовні, я побачив, що ясне денне небо вже набуло глибокого, чорнильно-синього кольору. Я кинувся до телефону, щоб перевірити час — від мого входу в тунель минуло цілих три години. Час знову підстрибнув уперед.

— Ем… Ти здавлюєш мені руку, — пролунало поряд.

— Га?

Я різко розвернувся — і остовпів, коли побачив, що примарна версія Андзу Ханашіро теж вибралася з тунелю слідом за мною.

Я опустив погляд — і тільки тоді усвідомив, що досі тримаю її за руку. Причому настільки міцно, що, здавалося, ще трохи — і я просто відірву її.

— Ой! Вибач! — вигукнув я, відсмикнувши руку так швидко, ніби доторкнувся до розпеченої плити.

Мабуть, я схопив її за руку на бігу й навіть не помітив цього. Але потім до мене дійшло ще дещо. Її рука була теплою. М’якою. Це могла бути тільки справжня Андзу, а не привид чи ілюзія.

Я напружився, очікуючи, що вона ось-ось вліпить мені ляпаса за те, що я її схопив. Але, на диво, вона здавалася досить спокійною. Хоча в її очах все ж читався виразний скепсис.

— Тоно-кун, — несподівано сказала вона.

Я мало не підскочив. Вона знає моє ім’я?!

— Що це щойно було?

Вона показала на самотню зірку, що вже з’явилася на вечірньому небі, значно раніше, ніж слід було. Очевидно, вона говорила про цей незбагненний розрив у часі.

Що ж, якоїсь миті мені таки доведеться це пояснити. Але от чи хочу я цього?

Не дуже. Що, якби я розповів їй про надприродні властивості тунелю, а вона вирішила б повідомити про це владі, щоб ті залучили справжніх учених для досліджень? Швидше за все, вони б закрили місце для таких звичайних людей, як я, а я не міг собі цього дозволити. Це означало б втрату єдиного шансу повернути Карен.

Але щось підказувало мені, що обдурити її теж буде нелегко. Очевидно, вона б не повірила в моє «я нічого не знаю», враховуючи, наскільки панічно я намагався вибратися звідти. Та й розумного виправдання придумати не виходило. Навряд чи вона купилася б на якусь дурницю типу: «О, ти не знала? У глушині сонце сідає набагато раніше. І ще воно це робить буквально за хвилину». Та й провальні спроби приховати правду, лише викличуть більше підозр.

Весь цей час вона мовчки чекала, поки я нарешті дам відповідь. І зрештою… я вирішив сказати правду.

Чомусь інтуїція підказувала мені, що дівчина навряд чи піде й розповість про це комусь. Вона виглядала не з тих, хто розпорює черево гусці, що несе золоті яйця, а скоріше з тих, хто береже секрети при собі… Принаймні, я намагався в це вірити, поки починав свою довгу, дуже довгу розповідь про те, як я знайшов це місце і що встиг з’ясувати.

 

— Гм. Цікаво.

Це було єдине, що вона сказала, коли я нарешті закінчив говорити.

Може, мені здалося, але в її голосі вчувалася ледь помітна нотка розважливості. Я не міг повірити, наскільки спокійно вона сприйняла всю цю містичну маячню. Хоча, з іншого боку, після сцени з тим, як вона встромила ручку в хлопця, варто було б припинити робити припущення щодо того, що для цієї дівчини є нормальним, а що ні.

— Тобто ти розумієш ризики, але все одно рішуче налаштований досліджувати тунель. Чому? — запитала вона.

Її тон був справді зацікавленим. Здавалося, після того, як ми обмінялися кількома фразами (навіть якщо це більше нагадувало мою довгу лекцію), вона стала трохи відкритішою у спілкуванні. Або ж, принаймні, у мене більше не було відчуття, що варто сказати щось не те — і вона одразу зацідить мені в ніс.

— Та нічого особливого, — знизав я плечима. — Є одне бажання, яке треба здійснити за будь-яку ціну.

— І яке ж?

— Гроші потрібні, — збрехав я, не бачачи сенсу розповідати справжню причину. — Хочу купити мотоцикл, класну гітару… Всяке таке.

— Брехня, — одразу заперечила вона.

Звідки вона знає?! Я такий передбачуваний? Та що ж таке, Кага ж теж одразу розкусив мене сьогодні вранці… Може, я просто погано брешу?

— Ти не схожий на того, хто цікавиться подібними речами, — додала вона.

— Не варто судити людей за зовнішністю, знаєш?

— Ну ж бо, — наполягала вона. — Чого ти насправді хочеш?

Її погляд був наполегливим і пильним.

Я не розумів, чому її так це цікавить. Її поведінка була повною протилежністю до тієї відстороненості, з якою вона поводилася в школі.

Та й загалом, що вона тут робить?

Навіть якщо зараз був не найкращий момент, щоб запитати, я все одно хотів знати.

У такому місці не опиняються випадково. Очевидно, вона прийшла сюди, слідкуючи за мною.

Але навіщо?

Що такого важливого вона хотіла сказати мені, що, замість того, щоб просто дочекатися завтрашнього дня, перелізла через паркан, пробралася коліями та увійшла в цей тунель? Що ж це могло бути тоді? І чому вона просто не покликала мене, щоб привернути увагу раніше? Нічого в цьому не було логічного, і я вже втомився ламати над цим голову.

Може, варто просто сказати їй правду? Розповісти, навіщо я насправді досліджую тунель Урашіма? Вивалити перед нею весь свій брудний багаж — і вона настільки злякається, що втече геть і більше не захоче мати зі мною справу. Тоді я нарешті зможу спокійно продовжити свої дослідження на самоті. Що могло піти не так?

— Гаразд, гаразд. Я скажу тобі, — зітхнув я, готуючись до довгої розповіді. — Тож так, ти загалом права. Я тут не за грошима чи ще чимось таким. Моє справжнє бажання — це не річ. Це... молодша сестра. Ось чого я завжди хотів… Е-е, ні, почекай, це прозвучало дивно. Я не маю на увазі, що бажаю собі миленьку молодшу сестричку чи щось подібне. Вона у мене вже є. Або, точніше сказати, була... Її звали Карен. І хоча часом вона могла бути справжньою шибеницею, але була неймовірною. Ти б тільки бачила, яка вона була мила. Ми гралися разом щодня, і я не можу згадати жодного разу, коли ми б посварилися по-справжньому. А потім, п’ять років тому, вона загинула, впавши з високого дерева, на яке я допоміг їй залізти… І в цьому була моя провина.

Її смерть, її раптовий відхід, він... зламав нашу сім’ю. Вона була улюбленицею, тією, хто тримав наших батьків разом. Я не хочу заглиблюватися в подробиці, але скажу лише, що їхній розрив був неминучий. Ми і так були доволі проблемною сім’єю. Але смерть Карен вдарила по мені найбільше. Настільки сильно, що я досі не можу сказати, що змирився з цим. Я знаю, що вона мертва, але мій мозок вперто відмовляється прийняти це як незаперечний факт. Я наче продовжую сподіватися, що одного дня вона просто знову зайде в дім із величезною усмішкою на обличчі…

Звісно, я не ідіот. Я ж був на її кремації. Я власноруч перекладав її прах в урну. Ми досі зберігаємо його у нас вдома. Але все одно… Мій мозок знову і знову підсовує мені цей примарний шанс, змушує вірити в неможливе. І це… це дуже боляче.

Так що ось. Ось чому я хочу дослідити тунель Урашіма. Я хочу повернути свою молодшу сестру. Вважай мене божевільним, мені байдуже, але це правда.

Фух. Напевно, це найдовше, що я говорив за останні кілька років.

Коли я почав говорити про Карен, слова самі виривалися з вуст, ніби їх неможливо було більше стримувати. Мабуть, десь глибоко всередині я давно шукав когось, кому міг би виговоритися. Але, якщо це справді так, то я лише ще більше почав зневажати себе за те, що вибрав для цього майже незнайому мені людину.

Андзу мовчки дивилася на мене широко розплющеними очима, роззявивши рота. Точно така реакція, як я й очікував.

Я приготувався почути будь-які образи та насмішки. Був повністю готовий до того, що вона назве мене божевільним, жалюгідним чи навіть збоченцем.

Але до того, що сталося далі, я не був готовий.

— Пф-ф-ф, — пролунало тихе приглушене пирхання.

А потім вона вибухнула сміхом.

— Ахаха!

Її сміх був неконтрольованим, диким і щирим.

Я знову виявився захопленим зненацька.

Ну от серйозно, яке ще «ахаха» в такій ситуації?! Проте Андзу все одно сміялася, і довго — настільки, що навіть розплакалася від того, наскільки, очевидно, кумедною видалася їй моя трагічна історія.

— Боже, ну ти і дивак! — захихотіла вона, витираючи сльози з очей.

Я?! Це я тут дивний?!

— То ти ще комусь розповідав про цей тунель? — запитала вона.

— Ні. І не збирався. Та кому б я це взагалі міг розповісти, щоб мені повірили?

— Ну, слушне зауваження, — все ще з усмішкою на обличчі відповіла Андзу.

Я досі не розумів, що у всьому цьому було такого смішного для неї.

— Гей, Тоно-кун! — раптом вигукнула вона, підскочивши вперед і опинившись небезпечно близько до мого обличчя. Занадто близько. Моє серце пропустило удар, а мозок чомусь зациклився на тому, які в неї довгі вії.

— Е-е-е… Так? Що таке?

— Давай об’єднаємо зусилля!

— Га? Пробач, що?!

— Ми можемо працювати разом, щоб розгадати таємниці тунелю Урашіма! І тоді обоє отримаємо те, що бажаємо! Дві голови завжди краще, ніж одна, правда ж?!

— Ти… хочеш, щоб ми працювали разом?

Я задумався. Початковий план полягав у тому, щоб так налякати її, аби вона більше ніколи не потикалася сюди. Але, якщо добре подумати, це була непогана ідея. Я не знав, чи вона налаштована так само серйозно, як я, але мати когось у напарниках означало б, що мені не довелося б бігати туди-сюди, намагаючись розібратися з механікою цього місця самому. До того ж, мені подобався її підхід: вона не просто погодилася допомогти, а сама запропонувала це, проявивши ініціативу.

Зваживши всі «за» і «проти», я зрештою вирішив прийняти її пропозицію.

— Гаразд. По руках, — кивнув я.

— Чудово! Домовилися!

Андзу зробила крок назад та хижо посміхнулася, і я помітив, як від цієї усмішки трохи зім’ялася марля на її щоці. Ця усмішка була настільки хитрою, що я відчув, ніби мене щойно обвели навколо пальця… Хоча я й гадки не мав, яку вигоду вона могла б із цього отримати.

Але це нагадало мені про ще одну річ.

— До речі, я хотів спитати… Що ти взагалі тут робиш?

— О, точно. Я ж хотіла тебе дещо запитати.

То ти пройшла весь цей шлях від школи лише для того, щоб поставити мені якесь запитання?! Чому просто не гукнула мене в місті і не вирішила все там?

Однак, наче прочитавши мої думки, вона поспішила пояснити:

— Але потім, поки я йшла за тобою, мені стало надто весело, і я не хотіла розкривати себе… — зізналася вона, винувато посміхаючись.

Виявляється, переслідувати людей для неї — це розвага.

— Е-е-е… Окей… То що ти хотіла запитати?

— Ой, зовсім забула! Вибач.

— …Ти зараз жартуєш, правда?

Я не міг повірити своїм вухам.

— Ну, знаєш, те, що сталося, було доволі шокуючим. Хіба так важко повірити, що я могла втратити нитку думки? Тим більше, якщо спочатку це було щось не надто важливе?

Так стверджувала Андзу, але мені все одно було важко в це повірити, враховуючи, що вона виглядала абсолютно спокійною протягом усього часу. Або дівчина брехала, не кліпаючи, або справді забула… Але я вирішив не допитувати її далі, оскільки не міг придумати жодної логічної причини, чому б вона збрехала про таку дрібницю.

— Ну так що… Ми домовилися чи ні? — Андзу простягнула до мене праву руку.

— Гм? Ой, вибач… Я що, маю зараз тобі заплатити, чи…?

— Що? Ні, телепню. Я не намагаюся тебе обібрати, — відрізала вона, а тоді її обличчя пом’якшало, і вона тепло всміхнулася. — Я кажу, давай просто потиснемо руки.

— Оу… Т-точно. Так набагато логічніше.

Попри те, що мені все ще було трохи не по собі від того, наскільки швидко все відбувалося, я простягнув їй тремтячу руку. Андзу миттєво схопила її і міцно стиснула в своїй.

— Приємно познайомитися, Тоно-кун.

— …Так, навзаєм.

На цьому наша зустріч із тунелем Урашіма на сьогодні завершилася.

Але всю дорогу додому мене не покидало відчуття, що мене ретельно обвели навколо пальця.