Монохромне небо

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

 

Боги, як же я ненавиджу літо.

Саме така думка крутилася в мене в голові, поки я сидів на бетонній платформі, більше схожій на розпечену сковорідку, благально вдивляючись у далечінь в надії, що мій потяг ось-ось прибуде й подарує мені бодай короткий порятунок від цієї пекельної ранкової спеки. Липень тільки-но розпочався, а вихід на вулицю вже відчувався, ніби заходиш у сауну. Задушлива спека й вологість самі по собі були б достатнім випробуванням, але до них додавалася ще й нескінченна какофонія цикад, яка робила мої ранкові поїздки справжнім знущанням. І коли мені вже здавалося, що гірше бути не може, з динаміка єдиного гучномовця станції донеслося глухе оголошення.

— Е-е-е, увага, шановні пасажири. Ми змушені повідомити, що через несподіване зіткнення з оленем на перегоні нижче за течією рух потягів зазнає значної затримки. Ми щиро перепрошуємо за завдані незручності й цінуємо ваш час, тож просимо поставитися до ситуації з розумінням...

Іржавий старий динамік, закріплений на верхівці сусіднього стовпа, захрипів і виплюнув чергову порцію перешкод, після чого оголошення урвалося.

— Ох, тільки не знову... — простогнав я.

Те саме трапилося й минулого місяця, тільки тоді замість оленя був дикий кабан.

Станція, де я застряг, була невеликою й занедбаною — всього одна колія, що пролягала вздовж узбережжя, звідки відкривався прямий вид на безкрає море. З іншого боку платформи височів крутий пагорб, порослий густим лісом. Це була одна з небагатьох віддалених станцій у префектурі, які ще не встигли оновити, тож вона приваблювала мандрівників, що прагнули відірватися від цивілізації й вирушити нехай у коротку, але справжню пригоду. На жаль, занедбаний стан залізничної лінії означав, що такі затримки траплятимуться регулярно. Не те щоб я сильно засмучувався через запізнення до школи — у будь-яку іншу пору року я був би тільки радий отримати безкоштовний пропуск. Але зараз я набагато більше хотів би сидіти у класі з кондиціонером, ніж повільно запікатися під палючим сонцем, не маючи жодного уявлення, скільки ще доведеться чекати. Через диких тварин затримки могли тривати від кількох хвилин до години, і судячи з того, що оголошення використало слово «значна», я за попереднім досвідом розумів, що застряг тут ще як мінімум на пів години.  

— Чудово. Мабуть, мене просто засмажить живцем… — пробурчав я, похиливши голову у покірному прийнятті долі, поки сонце нещадно пекло потилицю. Я підняв рукав сорочки й витер піт зі скроні, аби той не потрапив у око. Здавалося б, що встановити навіс із кондиціонером — не таке вже й складне задання, але якщо на цій станції навіть автоматичних турнікетів не було, про такі розкоші годі й мріяти. Єдине, що мені залишалося — це шкутильгати до однієї з двох крихітних лавок під хитким дерев’яним навісом, аби хоч трохи сховатися від спеки.  

Одна з лавок уже була зайнята двома дівчатами з моєї школи, які жваво теревенили, ніби не відчували нестерпної задухи.  

— О так! Схоже, що ми пропустимо фізкультуру на першому уроці!  

— Ох, але ж бідний олень…  

— Ага, виживає найсильніший, як то кажуть.  

Так було щоранку. Ці двоє, здається, ніколи не мислили в унісон, але, судячи з того, що їхні розмови завжди супроводжувалися безперервним сміхом, це їх анітрохи не бентежило.  

Я сів на вільне місце навпроти й посунувся якомога далі по лавці, щоб вони не подумали, що я втручаюся в їхню бесіду. На жаль, тінь давала лише ілюзію прохолоди, тож я розстебнув верхній ґудзик сорочки й кілька разів змахнув коміром, пускаючи собі трохи повітря, перш ніж спертися спиною на жорстку спинку лави. І тоді, ніби у відповідь на мої молитви, з боку океану подув легкий вітерець, наповнивши повітря різким запахом солі.  

Прямо за колією земля поступово спускалася вниз, обриваючись у море. Над краєм кручі блакитне небо блідло, зливаючись з імлою на горизонті, а вода, навпаки, набирала насиченого лазурного кольору. Сонце відбивалося в хвилях м’яким, грайливим сяйвом. У спогляданні океану з самого ранку було щось майже медитативне — як у вигляді мерехтливого полум’я свічки чи рівномірному дзюрчанні струмка. Це можна було розглядати годинами, не відчуваючи втоми, занурюючись у такий глибокий спокій, що він межував із гіпнозом.  

Я ще трохи подивився на море, а потім озирнувся через плече на високий годинник позаду. Уже пів на дев’яту. Навіть якби поїзд прийшов просто зараз, до станції призначення він їхав би не менше двадцяти хвилин, а уроки починалися без десяти дев’ять. Усвідомивши, що шанси встигнути в школу остаточно втрачено, я заплющив очі, сподіваючись урвати бодай короткий ранковий сон.  

Але недовго потому одна з дівчат сказала щось таке, що змусило мене насторожитися.  

— Слухай… Ти коли-небудь чула про тунель Урашіма? — запитала вона свою подругу.  

— Ой-йой, — простогнала друга. — Тільки не кажи, що це знову якась історія про привидів.  

— Ні, не зовсім. Ну, тобто, він, звісно, надприродний, але радше в стилі міської легенди.  

— А страшна міська легенда?  

— Мм… можливо?  

— Ні. Нізащо. Навіть слухати не хочу.  

— Ой, та ну тебе. Я ж кажу, тут без привидів, чесно! Суть у тому, що це тунель, який виконує будь-яке бажання кожного, хто в нього зайде.  

— Будь-яке бажання? Просто треба в нього зайти?  

— Ага. Будь-яке бажання.  

— Хм… І це все?  

— Ну, не зовсім. Ось тут якраз починається моторошна частина… Уяви: ти отримав своє бажання — все, як хотів. Але тепер ти хочеш повернутися додому. А тунель Урашіма так просто не відпускає. Він завжди щось забирає натомість.  

— І що ж?  

— Роки. Роки й місяці твого життя. Зайшов підлітком — вийшов зморшкуватою старою.  

— Ого… Тобто це наче «чи готовий ти віддати найкращі роки свого життя, аби стати мільярдером» чи щось таке?  

— Ну так, саме так!  

— Оце так… Аж мурашки по шкірі.  

— А я ж казала!

Дівчата без угаву щебетали далі:  

— О боже, до речі, про моторошне! Вчора у мене в кімнаті був просто величезний павук!  

— Фу, серйозно?  

— Ага, я покликала дідуся, і він гепнув його згорнутою газетою.  

— Ха-ха, твій дідусь — справжній крутелик.  

— Атож, він у мене класний.  

Вони перескакували з теми на тему із запаморочливою швидкістю, м'яли й викидали старі розмови, немов вчорашні газети, які більше ні на що не годилися, окрім як вбивати павуків. Але я запустив руку в цей імпровізований смітник, витягнув звідти єдину статтю, що привернула мою увагу, і розгладив її у своїй уяві, щоб уважніше розглянути ще раз.  

Тунель Урашіма — загадковий прохід, що різко старив кожного, хто в нього заходив, але натомість виконував будь-яке бажання. Я ніколи раніше не чув цієї міської легенди, хоча вже з самої назви й гри з часом було очевидно, що вона походить від казки про Урашіму Таро. «Виконання будь-якого бажання» — доволі заяложене кліше для таких історій, але ось «стрімке старіння» принаймні звучало доволі унікально.  

Я замислився: що, якби хтось зайшов у тунель і побажав помолодшати? Чи зміг би він обдурити систему, чи просто трохи молодшав би всередині, а потім, щойно вийшовши, миттєво перетворювався б на старого діда? А що, якби він побажав нескінченний запас еліксиру молодості й забрав його із собою? Або навіть безсмертя?  

«Так, воно ніби запрошує людей шукати лазівки», — подумав я, відкриваючи очі якраз у той момент, коли нарешті підкотила електричка. Я глянув на годинник — затримка склала тридцять п’ять хвилин. Але завдяки тому, що я трохи задрімав, розмірковуючи над цікавою темою, час пролетів майже непомітно.  

На передній частині вагона не було ні сліду крові, ні чого-небудь іншого, що могло б вказувати на зіткнення з оленем — поїзд виглядав як завжди.  

Я зайшов через задні двері й тяжко зітхнув із полегшенням, коли рятівна прохолода кондиціонера почала потроху остуджувати моє розпечене тіло, сантиметр за сантиметром.  

Щойно я відкинувся на найближче вільне сидіння, пневматичні двері з шипінням зачинилися, і поїзд знову вирушив у дорогу.  

— Дякуємо, що скористалися нашими послугами. Ми щиро перепрошуємо перед усіма пасажирами, тож, будь ласка, уважно вислухайте наступне оголошення…

«Зачекай-но... » — несподівано подумав я, поки диктор монотонно зачитував чергове вибачення від імені своєї залізничної компанії. — «Хіба не мала сьогодні прийти нова учениця?»   

 

Старша школа Кодзакі знаходилася буквально за два кроки від найближчої станції — тут навчалися майже всі місцеві підлітки, окрім відвертих відмінників і безнадійних двієчників. Попри те, що школа знаходилася в глибинці, вона була абсолютно звичайною. Так, будівля явно потребувала ремонту, а на спортивному майданчику час від часу можна було зустріти лиса чи єнота, але загалом — нічого особливого.  

Змінивши взуття у вхідній зоні, я попрямував до класу 2-А. Оскільки я прийшов саме під час перерви, натовп учнів, що весело розмовляли в коридорах, мене не здивував. Проте, коли я піднявся сходами й завернув за ріг, то трохи здивувався, побачивши, що біля дверей мого класу зібралася чимала юрба. Спершу я подумав, що хтось розбив вікно або сталася бійка. Але потім у мене в голові ніби лампочка спалахнула — скоріш за все, всі зібралися подивитися на нову ученицю.  

Наш учитель згадував, що до нас переведеться нова дівчина, тож допитливі спостерігачі були цілком очікуваними. Але, судячи з ажіотажу, вона мала бути ще й дуже симпатичною. Я протиснувся між цікавими однокласниками й зайшов у клас, і щойно переступив поріг, одразу її побачив.  

Вбрана у вишукану, ніби вінтажну сукню-сарафан, вона здавалася просто сліпучою на тлі решти дівчат у стандартних шкільних формах із комірцями-матросками. Мабуть, їй ще не встигли видати форму, проте її теперішній образ так різко вирізнявся, що здавалося, ніби хтось просто вирізав її з іншого кадру й невміло вставив у цей. Ну, і гарне обличчя теж своє робило.  

Довге, ідеально рівне чорне волосся надавало їй стриманої елегантності, проте великі мигдалеподібні очі робили вираз її обличчя м’якшим. Те, як вона сиділа з абсолютно прямою спиною, повністю заглиблена у свою книжку, теж мало в собі якесь особливе зачарування.  

За всіма параметрами вона була не менш гарною, якщо не ще гарнішою, ніж Кохару Кавасакі, яку вважали першою красунею класу. Проте в ній було щось… надто бездоганне. Настільки, що вона здавалася майже недоступною. І хоч усі тільки про неї й говорили, поки що ніхто не наважився до неї підійти. Всі воліли милуватися нею здалеку. Я теж не горів бажанням бути першим, хто простягне їй руку дружби, тому просто попрямував до свого місця біля вікна й сів.  

— КАОРУ! Як життя, друже? — пролунав за спиною життєрадісний голос.  

— Та нормально, — відгукнувся я, розвертаючись на стільці.  

Позаду стояв Шохей Кага — мій найкращий друг у класі. Через його високий зріст, коротке скуйовджене волосся й дуже прямолінійну манеру говорити його легко можна було прийняти за типового спортсмена-задиру. Але насправді він надавав перевагу домашнім розвагам й мав досить витончені смаки. Шохей був членом шкільного клубу каліграфії, а ще у вільний час будував кораблі в пляшках.  

— Чув, твій потяг збив оленя?  

— Ага.

— Ого, таке відчуття, що це трапляється все частіше, — сказав Шохей. — Я навіть трохи заздрю. Як людина, яка добирається до школи на власному транспорті, я ніколи не можу скористатися такою маленькою випадковістю.

— Та ну. Посидь пів години під палючим сонцем у розпал літа — чи в люту зиму — і тоді скажеш, наскільки ти заздриш.

— Ну… Мене теж особливо не захищає від погоди мій мопед, знаєш.

— Логічно, — визнав я.

Шохей швидко глянув у бік нової дівчини.

— …Мабуть, у Токіо їм такі затримки не загрожують.

— Та ні, постійно трапляються.

— Ой, ну ні. У Токіо ж немає оленів.

— …Чувак, іноді ти кажеш дуже жорсткі речі.

Шохей скривився, ніби я щойно його серйозно розчарував. Втім, жарти й справді були не в найкращому тоні — хоча мені не подобалося, що він удав, ніби я завжди так жартую. Та все ж, краще було змінити тему.

— До речі, чому ми взагалі себе з Токіо порівнюємо?

— А, бо пані Хамамото сказала, що новенька звідти.

Ага. Пані Хамамото була нашою класною керівницею, новою викладачкою, яку лише цього року найняли у школу. Але, якщо що, вона була далека від образу молодої привабливої вчительки, про яку мріють підлітки.

— Ого. Дівчина з великого міста, га?

— Так, мабуть, їй тут геть некомфортно. Уяви, жити все життя у Токіо, а потім переїхати у глушину.

— Та не кажи.

Я засміявся і знову поглянув на неї.

— Як думаєш, у неї культурний шок чи що?

— Га? Що ти маєш на увазі?

— Не знаю, просто виглядає так, ніби вона уникає спілкування з усіма. Цікаво, що з нею.

— О, справді? — Шохей оживився. — Тебе зацікавила самотня дівчина, га? Не дивуюся, вона ж доволі мила.

— Та ні, не в цьому справа. Просто цікаво, яка в неї історія, ось і все.

— Ну, її звати Андзу Ханашіро, якщо що. І можу сказати, що вона ще той персонаж.

Шохей посміхнувся і почав розповідати кумедну історію. Виявляється, пані Хамамото розповіла класу, що ця новенька — Андзу Ханашіро — переїхала до старшої школи Кодзакі через сімейні обставини, і це був її перший досвід зміни навчального закладу. Але коли вчителька попросила її сказати кілька слів для знайомства, дівчина відповіла, цитую:

«— Ні, дякую, можна я просто сяду?»

За словами Шохея, пані Х настільки спантеличила ця несподівана грубість, що вона навіть не змогла нічого відповісти.

Я легко в це повірив. Поки Шохей розповідав мені цю історію, я бачив, як один з однокласників спробував заговорити з новенькою, але отримав у відповідь:

— Можна не треба? Я читаю.

— Гм… В принципі, не дивно, що вона така самотня, — похитав я головою, зітхнувши з усмішкою.

— Шкода, звісно… Вона б виглядала справді мило, якби була трохи привітнішою, — зітхнув Шохей. — Та нехай. Головне, щоб ніхто не почав до неї чіплятися.

— Ех, та вона, здається, занадто вперта, щоб хтось міг її діставати, — відповів я. Врешті-решт, у мене були важливіші справи, ніж перейматися новенькою. Наприклад, контрольна наступного уроку. Я дістав з рюкзака підручник з математики та конспект, але щойно зібрався швиденько повторити матеріал, як пролунав дзвоник, сповіщаючи про початок другого уроку.

 

Попри свою непросту вдачу, Андзу Ханашіро швидко довела, що вміє все й одразу. Вона миттєво відповідала на всі запитання вчителя, а на уроці фізкультури без зусиль обганяла найспритніших спортсменів нашої школи. Та коли однокласниці висловлювали захоплення її здібностями, Андзу жодного разу не почала вихвалятися чи навіть скромно дякувати — вона просто кидала на них холодний, незрозумілий погляд, ніби дивувалася, як узагалі можна вважати такі речі вартими уваги. Дехто зі сміливіших учнів намагався запросити її до своїх клубів або спортивних секцій, але вона всіх відкидала з однаковою байдужістю.

Здавалося, Андзу Ханашіро зовсім не збиралася заводити друзів, а кожну вільну хвилину проводила за книжкою. Зазвичай таких замкнених і нетовариських людей у школах швидко засуджують та відкидають, але її блискучі успіхи в навчанні та спорті перетворили її з «дивакуватої одиначки» на «незбагненну геніальну загадку» в очах більшості однокласників. До обіду вона вже остаточно закріпилася в ролі «самотнього вовка», і більшість вирішила не турбувати її, милуючись здалеку. Але не всім у класі це сподобалося.

— Ей, новенька. Будь чемною дівчинкою і збігай-но купи мені “Черіо Колу” в автоматі на першому поверсі, — пролунало зверхнє зауваження, коли до парти Андзу впевнено підійшла одна з наших однокласниць і гепнула на стіл монету у сто єн.

Це була Кохару Кавасакі — та сама «найгарніша дівчина в класі», якщо вірити загальній думці. Вона мала вибілене, хвилясте волосся, спідницю, довжина якої явно не відповідала шкільним нормам, і домашні капці, п’яти яких були безнадійно зім’яті. Вона була, безумовно, красивою, але її зарозуміла хода та вічне відчуття власної зверхності неабияк псували враження. Крім того, усі знали, що вона зустрічається з одним із найнебезпечніших шкільних хуліганів із старших класів, тому ніхто й не намагався їй суперечити, що лише роздувало її его ще більше. Враховуючи такий захист за спиною, не дивно, що вона так довго залишалася безперечною «королевою» нашого класу.

— Що таке “Черіо”? — поцікавилася Андзу, скоса поглянувши на монету.

— Чекай… що? — спантеличено видала Кохару. — Ти серйозно ніколи не чула про “Черіо”?

— Не доводилося.

— Справді?.. Ну, та неважливо. Ти ж розумна, розберешся.

— А ста єн вистачить?

— Та звісно ж.

— Вона хоча б смачна?

— Е-е, а яке це має значення?

— Вони ще якісь смаки мають, чи тільки колу?

— Просто закрий рот і йди вже! — гаркнула Кохару, щосили врізавши ногою по парті поруч із Андзу.

Андзу навіть не здригнулася. Просто мовчки піднялася, без жодних емоцій на обличчі, і вийшла з класу.

Кохару, проводжаючи її поглядом, самовдоволено повернулася до свого місця, гепнулася на стілець і заходилася вихвалятися перед своїми послідовниками.

— От бачите? Казала ж вам, що вона тільки вдає із себе незворушну. Просто треба знати, як поставити її на місце.

Але за кілька хвилин Андзу повернулася, тримаючи в руці банку “Черіо Коли”. Кохару вже було розпливлася в самовпевненій усмішці, коли нова учениця підійшла до неї, зустрілася з нею поглядом… і просто відкрила банку, почавши одним махом її пити.

У класі запанувала гробова тиша. Всі тільки спостерігали, як Андзу неспішно задирала банку все вище і вище, не випускаючи її з рук, поки не висмоктала до останньої краплі. Потім вона нарешті відірвала губи від краю, голосно зітхнула з явним задоволенням і… з гуркотом поставила порожню банку на парту Кохару.

— Дякую. Саме те, що треба.

Після цього вона просто повернулася до свого місця, відкрила книгу і почала читати, ніби нічого й не сталося.

Кохару завмерла. Мабуть, її мозок просто відмовлявся приймати реальність, бо тільки секунд за п’ять вона, нарешті, вибухнула гнівом і різко схопилася на ноги, явно наміряючись влаштувати Андзу прочуханку. Але, на її жаль (і на щастя для всіх інших), саме в цей момент у клас зайшов учитель.

Їй нічого не залишалося, окрім як незадоволено цокнути язиком і з грюкотом повернутися на своє місце. А тим часом клас загудів.

— Чорт забирай. Тільки мені здається, чи новенька — справжня зірка?

— Ох, як же хотілося б побачити, як хтось поставить Кавасакі на місце…

— Ти бачив, як вона осушила ту банку? Оце так навички! Закладаюся, вона знає, як весело проводити час.

Обличчя Кохару налилося фарбою — червоніше, ніж банка “Черіо Коли”. Навіть я мусив визнати: Андзу вдалося провчити місцеву «королеву» всього за один день.

Втім, ця сцена тільки ще раз дала мені зрозуміти, що я ніколи в житті не зможу з нею зблизитися. Ми, швидше за все, дійдемо до випуску, так і не перекинувшись жодним словом, а потім просто забудемо один про одного через кілька місяців. Вона була надто неординарною особистістю, щоб звернути увагу на такого пересічного учня, як я. Та й я не відчував особливого бажання пізнавати її краще.

Наші світи були надто різними, щоб перетнутися.

 

Проте, незважаючи на всю цю метушню навколо нової учениці, решта дня минула так само повільно й нудно, як завжди.

Коли, нарешті, пролунав дзвоник на кінець уроків, я схопив свою сумку й підвівся зі стільця… тільки щоб побачити перед собою все ще розлючену Кохару.

— Тоно, — пробурмотіла вона сердито.

— Що таке? — я розвернувся до неї.

— Купи мені морозиво.

Йшлося, звісно, про старомодні ванільні ріжки “Сентан”, які продавали в шкільному магазинчику. Вони були запаковані в прозорий пластиковий футляр, а зверху красувалася ідеально кругла кулька фабричного морозива. Не те щоб це мало якесь значення.  

— А за які гроші? — відповів я.  

— Ти ж не думаєш, що я маю за нього платити, правда?  

З досвіду я вже знав, що сперечатися з нею в таких випадках марно. Хоч як прикро було це визнавати, Кохару ставилася до мене як до свого особистого хлопця на побігеньках ще з початку навчального року. Я й досі виразно пам’ятав той фатальний день — коли просто йшов коридором, нікого не чіпаючи, а вона раптом запитала, чи не позичу їй сто єн. Я вирішив: а чому б і ні? А наступного дня вона знову попросила сто єн — і хоча я вже висловив своє невдоволення, сума була настільки дріб’язкова, що я врешті-решт змирився. З того моменту вона вважала мене легким уловом і час від часу приходила або за грошима, або з якимись дорученнями.  

Для протоколу: пишатися своєю поступливістю я аж ніяк не міг. Але щоразу, коли я намагався відмовитися, її компанія третьокурсників дивилася на мене так, ніби я сам напрошувався на бійку. А я цього точно не хотів. Тож у підсумку завжди здавався.  

— Гаразд, хай буде, — буркнув я.  

— Отож бо. А тепер бігом! — крикнула вона мені вслід, коли я вийшов з класу по її дурнувате морозиво.  

Спускаючись сходами, я раптом відчув, як хтось штовхнув мене в плече. Я різко обернувся — і полегшено видихнув — то був Шохей.  

— Чувак, не можна дозволяти їй так об себе витирати ноги, — похитав він головою, перестрибнувши пару сходинок, щоб зрівнятися зі мною.  

— Слухай, я просто опинився не в тому місці не в той час, ясно? Та й після того, що сталося сьогодні вранці, дратувати цього монстра ще більше — не найкраща ідея, — спробував я віджартуватися.  

Шохей не купився. Він легко вдарив мене по спині своїм рюкзаком і скривився у виразі щирого несхвалення.  

— Ні, серйозно. Чим більше ти їй потураєш, тим сильніше вона буде цим користуватися.  

— Та я розумію, але ти, здається, забуваєш про її стрьомного бойфренда. Я не хочу, щоб вона нажалілася йому та його друзям, і вони влаштували мені засідку по дорозі додому тільки через якесь невдале слово.  

— Та годі тобі. Такого не буде.  

— Ти цього не можеш знати напевне.  

— Чувак, ти серйозно думаєш, що старшокласник ризикуватиме відрахуванням через якусь дурницю в найважливіший період навчання? Він і так, мабуть, по вуха у стресі через вступні іспити та пошуки роботи. До того ж ми навіть не знаємо напевно, чи вони взагалі зустрічаються. Я чув, що їх ніхто ніколи не бачив разом, як парочку.  

— Тобто ти думаєш, що Кавасакі могла навмисно підтримувати ці чутки, щоб усі її боялися ще більше?  

— Важко сказати. Може, це вона й запустила ці балачки. Не здивуюся, якщо так.  

Я не міг із цим не погодитися. Кохару обожнювала відчуття влади.  

— …Ні, не вірю, що вона б стала роздувати ці чутки, якби в них не було бодай якоїсь правди. Це ж тільки зіграло б проти неї, коли він дізнався би про це і розставив усі крапки над "і", хіба ні? Та й не переживай за мене. Це всього лише якісь нещасні сто єн — мені просто лінь сперечатися.

І я справді так вважав. Якщо кілька сотень єн були єдиною ціною за те, щоб залишатися на хорошому рахунку у Кохару, то це була не така вже й велика жертва.  

Шохей знову театрально зітхнув.  

— Чувак, у тебе взагалі немає хребта, так?  

— А він мені точно потрібен?  

— Якщо ти хочеш чогось досягти в житті і не бути вічно під чиєюсь п’ятою, то так. Подивись хоча б на новеньку. У неї можна повчитися.  

— Думаю, така впертість лише створює більше проблем у довгостроковій перспективі. До того ж це не означає, що я зовсім безхребетний.  

— О, та ну? І в чому ж це проявляється?  

— Просто я зробив безхребетність своєю головною стратегією самозахисту.  

— І яким саме чином це виглядає менш жалюгідно?  

— Ну, подумай ось про що. Ти знаєш, що більшість електричних стовпів насправді порожнисті всередині? Це робить їх міцнішими і менш схильними падати від власної ваги при ударі. Я роблю те саме. Якщо я з самого початку не чіпляюся за свій хребет, то мені нічого втрачати. Хтось може мене штовхнути, вдарити — я лише зігнуся, але не зламаюся. Знаю, для тебе це може звучати нелогічно, але насправді це доволі високорівнева стратегія.  

Шохей подивився на мене з явним сумнівом.  

— Ти жартуєш, так?  

— Переважно так.  

Він негайно вдарив мене коліном у стегно.  

— Ай! Ну все, досить! — занив я, ледве встигнувши ухилитися, коли він завдав другого удару. Можна подумати, що простий удар коліном у стегно не може бути аж таким болючим… Але ні, ще й як може.  

— Ти маєш почати ставитися до цього серйозніше, — сказав Шохей.  

— Це був підлий удар…  

Я все ще розтирав ногу, намагаючись якнайшвидше позбутися болю, коли ми нарешті дісталися до шкільного магазинчика. Я швидко підійшов до морозильної камери, згадавши, що в цю пору року морозиво розкуповують миттєво. На щастя, всередині залишився ще один ванільний ріжок — його кінчик стирчав серед інших заморожених ласощів.  

— Фух, слава богу. Гаразд, зараз куплю це і можемо валити звідси.  

Я потягнувся, щоб дістати ріжок.  

— Зачекай. Дай-но гляну, — раптом сказав Шохей.  

— Ем… гаразд… — пробурмотів я, неохоче передаючи йому морозиво.  

— А тепер дивись, — мовив він, перевернув ріжок догори дригом і легенько клацнув пальцем по кінчику.  

Той миттєво відламався і розсипався всередині пластикової упаковки.  

— Гей! Якого біса, чувак?!  

— Ну треба ж, — з удаваним здивуванням сказав Шохей. — Виходить, бути порожнистим не завжди найкраща стратегія.

— Ого, так, ти справді довів свою точку зору на прикладі дешевого ріжка морозива. Браво. — Я вирвав його назад, щоб оцінити збитки. — О, чудово… Тепер це лайно буде капати їй на сорочку, поки вона його їстиме…

— Хех. Це погано, і що? — хихикнув Шохей.

— Легко тобі говорити. Це ж не тобі доведеться розгрібати наслідки.

— Та не парся, чувак. Вона, може, й не помітить, поки не відкриє. А навіть якщо помітить, скажеш, що воно вже було таким, коли ти купував. До того ж, це ж були твої гроші — ти заслуговуєш хоча б на якусь відплату за витрачене.

— Не впевнений, що відплата — це те, чого я прагну…

— А варто було б, — серйозно сказав Шохей, подивившись мені просто в очі. — Ти не порожнистий електричний стовп і не крихкий ріжок морозива, чувак. Іноді треба за себе постояти. Показати, що в тебе є хребет!

— …Якщо вона мене коли-небудь достатньо вибісить, то постою.

— Хех. Отого дня я точно зачекаю… — пробурмотів Шохей з недовірою.

Віддавши Кохару її морозиво, я дременув з території школи, наче кажан із пекла. Потім, як і щодня, сів на той самий поїзд, яким зранку добирався до школи. Загалом поїздка була короткою; зазвичай я просто дивився у вікно або грався в телефоні, і вона проходила непомітно. Коли поїзд зупинився на моїй станції, я встав і показав водію свій проїзний. На цьому етапі він мене вже добре знав, тож це була чиста формальність — він навіть не глянув на нього.

Я натиснув кнопку «ВІДЧИНЕННЯ» біля подвійних дверей і вискочив із вагона, де мене одразу ж накрило тією самою пекельною спекою та співом цикад, що й зранку. Вже за кілька секунд я відчув, як піт починає просочуватися крізь сорочку, і спіймав себе на думці, що непогано було б, якби хтось подовжив залізничну лінію так, щоб я міг доїжджати на приємно прохолодному поїзді аж до власного ґанку.

Я йшов уздовж білої лінії на узбіччі дороги, тримаючи голову опущеною, щоб не сліпило сонце. Далі по вулиці, за крамницею незалежного продавця рису та старою пожежною станцією, ворота якої я жодного разу не бачив відкритими, знаходився мій скромний дім. Літо тільки почалося, але чорний асфальт уже виблискував, ніби дзеркало, відбиваючи сонячне світло так, наче був покритий тонким шаром води. Якось я бачив документальний фільм про такі дорожні міражі — казали, що вони з’являються тільки тоді, коли температура перевищує тридцять п’ять градусів за Цельсієм. Тридцять п’ять градусів. Не дивно, що було так нестерпно жарко.

Змахнувши піт з чола, я зиркнув на сонце, примружившись, щоб висловити йому своє невдоволення. Та воно виявилося занадто яскравим, щоб довго на нього дивитися, тож я опустив погляд назад на дорогу. І саме тоді це сталося.

Краєм ока я помітив дівчинку, що стояла трохи далі по дорозі, і завмер, кілька разів кліпнувши, щоб переконатися, що це не сонячні зайчики. Вона була в трохи завеликій майці та джинсових шортах, які підкреслювали її природно засмаглу шкіру. З-під задньої частини її кепки стирчав маленький хвостик. Навіть здалеку було видно, що її колись яскраво-червоні сандалі добряче зносилися і вицвіли, підкреслюючи цим її активну, непосидючу натуру.

— Бачиш? Ось тут закінчується дощ! — сказала вона, стоячи спиною до мене, і вказала вперед, туди, де дорога починала мерехтіти під сонячним світлом.

Її голос був м’яким і ніжним, але чомусь прозвучав так виразно, наче безпосередньо в моїх вухах. Втім, це не надто дивувало — всі інші звуки літнього дня, навіть безперервне сюрчання цикад, раптово зникли. Навколо запанувала якась моторошна тиша, ніби все завмерло в часі.

Дівчинка обернулася і всміхнулася до мене — найяскравішою, найбездоганнішою усмішкою, яку я коли-небудь бачив.

Це була вона. Карен. Моя молодша сестра.

— Дивись, Каору! Бачиш, як усе висихає, щойно ми підходимо?! Але я впевнена, якби ми побігли достатньо швидко, то ще змогли б знайти кілька калюж!

Мене накрила потужна хвиля дежавю.

Точно, тепер я згадав. Тоді ми ще не знали, що це просто міраж, і намагалися придумати пояснення, чому на дорозі залишаються вологі сліди від дощу, хоча небо над нами було чисте й блакитне. Ми вирішили, що існує якась невидима межа між дощем і сонцем.

Я хотів їй сказати. Дуже хотів. Тепер, коли я вже був у старшій школі, пояснити, як працюють теплові міражі, не мало б становити жодної проблеми. Але я не зміг. Моє тіло сковало, ніби мене паралізувало уві сні, і я не зміг видавити ані слова. Єдина частина мене, яка ще рухалася — це серце, що шалено калатало, ніби збиралося вискочити з грудей.

— Гей, що з тобою? Чому ти просто стоїш? — запитала вона. — Якщо ти не йдеш, то я піду без тебе.

Карен знову відвернулася й рушила вперед. Я спробував покликати її, але знову ж таки — слова не йшли. Єдине, що мені вдалося витиснути з пересохлого горла — кілька уривчастих подихів. Усі ті слова, що я так і не зміг вимовити: «повернися», «чекай», «не йди» — застрягли в моїх легенях, перемішавшись у токсичному клубку з усім іншим, що залишилося несказаним.

Груди палало від бажання вивільнити їх, але думки металися так швидко, що я навіть забув, як дихати. У голові почало паморочитися. А тим часом Карен зникла — розчинилася у тремтливому мареві над розпеченим асфальтом. І знову я не зміг нічого вдіяти.

А тоді, раптово, наче повернувшись з обідньої перерви, цикади знову розпочали свою гучну симфонію. Краплі поту, що чемно чекали на кінчиках моїх вій, нарешті потекли в очі, змусивши мене судомно їх заплющити, щоб позбутися пекучої солі. Я кинувся бігти додому.

 

Коли я дістався дому, то поліз до сумки по ключі й відчинив вхідні двері. Усередині було темно — принаймні, так здалося спершу, хоча, мабуть, це просто різкий контраст після осліплюючої яскравості вулиці.

Я піднявся до своєї кімнати, перевдягнувся в футболку та шорти й спустився на кухню. Після хвилинного перепочинку та склянки холодного ячмінного чаю я вирушив до вітальні. Це було скромне приміщення в традиційному стилі — всього вісім татамі — з мінімальною кількістю прикрас. В ніші токонома* висів сувій із зображенням мальовничих гір.

[Прим.п.:Токонома — альков або ніша в стіні традиційного японського житла.]

Тепер, коли очі звикли до сутінкової напівтемряви кімнати, вигляд через розсувні двері на веранду здавався зовсім іншим — наче за ними простягався інший, яскравіший світ.

Я пройшов уперед і, схрестивши ноги, сів на підстилку в кутку кімнати, прямо перед вівтарем, встановленим на честь моєї сестри Карен. Вона була моєю єдиною сестрою, молодшою за мене всього на два роки, і загинула п’ять років тому внаслідок трагічного нещасного випадку.

Того дня було так само спекотно, як і сьогодні. Ми з Карен взяли клітку для комах, сачок і вирушили до лісу неподалік у пошуках жуків-носорогів.

До вечора ми не знайшли жодного. Нам, можливо, не так уже й кортіло їх ловити, але ми пообіцяли мамі принести великого, такого, щоб вона аж зойкнула від подиву. І були надто вперті, щоб просто так здатися. Тож можете уявити нашу радість, коли ми помітили не одного, а одразу двох жуків, що сиділи високо на дереві — жука-носорога й жука-оленя. Ми були сповнені рішучості зробити все можливе, аби зловити їх обох.

— Лейтенанте Карен! У нас проблема! — гаркнув я, вдаючи військовий тон просто заради веселощів.

Карен охоче підхопила гру й віддала мені бравий салют.

— Що сталося, сержанте Каору, сер?!

— Наш сачок не дістане так високо!

— Боже правий! Ці мерзотники загнали нас у глухий кут цього разу, сер!

Я не стримався й розсміявся:

— Пф-ф! Де ти взагалі навчилася так розмовляти?

— Я це почула по телевізору! — відповіла вона з лукавою усмішкою.

— Так і знав. — Я теж посміхнувся їй у відповідь.

Без сумніву, жуки сиділи надто високо, щоб дістати їх, не залізши на дерево. Але схопитися було ні за що — найближчих гілок у межах досяжності просто не було.

— Ну, стрибнути так високо я точно не зможу, — підсумував я. — І що тепер?

— Ну… Як на мене, відповідь очевидна. Нам доведеться залізти туди.

— Що? Та ну, це ж неможливо. Тут навіть зачепитися нема за що…

— Ох, ну й дурний же ти. Вчись мислити нестандартно хоч раз!

— А ти маєш кращу ідею?

— Аякже! Ти мене підсадиш! Тоді я хоча б до найнижчої гілки зможу дотягнутися, правильно?

Я глянув угору, на гілку, про яку вона говорила. Вона була десь на двометровій висоті.

— Це не надто небезпечно?

— Ой, все буде нормально! Я ж професійна скелелазка!

— Не знаю, Карен…

— Якщо не поспішимо, вони полетять!

Вона мала рацію. Це могло бути нашою останньою можливістю за день. Враховуючи це, я неохоче погодився на її план.

— Гаразд, спробуємо, — сказав я. — Але будь там обережна, добре?

— Та знаю я, знаю! Давай уже, дай мені залізти на твої плечі.

Я присів. Карен скинула свої старі, зношені червоні сандалі, які вона так любила, і видерлася мені на спину. Я міцно схопив її за щиколотки, підвівся і підняв її вгору до гілки. Вона спритно зачепилася й легко вилізла на неї.

Вона так швидко пересувалася з гілки на гілку, що скидалася на мавпу — хоча, звісно, я не став би їй таке казати, щоб не образити. Карен явно знала, що робить, тож я відвів погляд, щоб трохи дати перепочити своєму затерплому від напруги хребту.

Заднім числом розумію — це був її смертний вирок. Я не мав відводити від неї очей, навіть на секунду.

Далі все відбулося, ніби на перемотці. Зненацька я почув над головою хрускіт — зламалася гілка.

Я миттєво звів погляд угору. Але було вже запізно.

Карен летіла вниз, перекидаючись у повітрі, спрямовуючи голову прямо до землі.

Я досі пам’ятаю глухий звук, із яким її череп вдарився об тверду землю.

Все сталося так швидко.

Я просто стояв у заціпенінні ще п’ять, десять секунд, перш ніж нарешті отямився і закричав її ім’я. Її вже не стало. На землі не було ані краплі крові, але вона більше не дихала.

Я не пам’ятав багато з того, що сталося після цього — тільки те, що мені стало до нестями страшно, і я побіг щодуху, поки не натрапив на когось із дорослих у сусідньому кварталі, хто міг би допомогти. Остаточно я зрозумів, що вона померла, тільки коли наступного дня батьки мені про це сказали. Єдиним слабким полегшенням було те, що розтин показав: вона загинула миттєво, навіть не встигнувши нічого відчути.

Проте з того часу не минуло жодного дня, щоб я не думав, що міг би зробити інакше. Якби я просто відмовився підсадити її, або сказав, що вже пізно і нам час додому, або якби ми взагалі не пішли того дня ловити жуків… Карен майже напевно була б жива.

Я мовчки сидів перед її вівтарем деякий час, потім запалив пахощі й подзвонив у маленький дзвіночок, подумки продовжуючи писати листи з вибаченнями — листи, які завжди залишалися б без відповіді.

Коли я відчув, що ноги ось-ось затерпнуть, підвівся й попрямував на кухню, щоб приготувати вечерю. Насипав у керамічну чашу рис і промив його водопровідною водою, п’ять разів змінюючи воду, щоб змити крохмаль. Я завжди забував, скільки разів це зробив, тож мав власну хитрість: кожен цикл промивання перемішував рис стількома пальцями, скільки разів уже міняв воду. Спочатку вказівним, потім вказівним і середнім, потім додавав безіменний — і так далі. Коли закінчив, поклав чашу в рисоварку і натиснув кнопку швидкого приготування.

Сьогодні я вирішив приготувати німецький картопляний салат. Вийняв із холодильника всі необхідні інгредієнти, нарізав їх на шматочки, а потім обсмажив на сковороді цибулю, часник і бекон. Після того як мама зникла відразу після смерті Карен, я взяв на себе всі обов’язки з приготування вечері, бо мій батько абсолютно не вмів готувати. Не можна було постійно харчуватися їжею на виніс, тож мені довелося взяти себе в руки й навчитися.

Коли салат був готовий, я наклав половину на тарілку, накрив її харчовою плівкою і поставив у холодильник для батька. Потім узяв свою порцію і попрямував до вітальні, щоб з’їсти її перед телевізором. Перемикаючи між кількома розмовними шоу у прайм-тайм, я зупиняв палички для їжі тільки, коли щось мене сильно смішило або коли раптом хотів пробурмотіти щось уголос. Вечірні шоу завжди були доволі кумедними — і, що найцікавіше, після вимкнення телевізора я ніколи не міг згадати жоден із жартів.

Залишивши посуд замоченим у раковині, я повернувся до своєї кімнати, ліг на живіт і сперся на подушку, гортаючи манґу й слухаючи музику. Час пролетів непомітно, і повіки стали важкими. Шия занила від постійного нахилу, і я почав дрімати. Я знав, що ще треба прийняти ванну, перш ніж лягати спати, але хвиля втоми накрила мене надто сильно. Я поринув у глибокий і спокійний сон.

 

Або принаймні так здавалося, поки мене не розбудила серія гучних ударів і гуркоту знизу.

Я вже знав, що це не міг бути звичайний грабіжник — навіть у своєму напівсонному стані я добре розумів, що відбувається внизу.

Тож вирішив не зважати.

Поклав голову назад на подушку і знову заплющив очі.

— Каору! Спускайся сюди!

Чорт забирай.

Я виліз із ліжка, глибоко вдихнув і попрямував до вітальні, де мене вже чекав батько, який повернувся з роботи в міській ратуші. Він ще навіть не встиг переодягнутися — усе ще був у своїх костюмних штанах і сорочці на ґудзиках. Він сидів на подушці перед низьким столиком, обличчя в нього пашіло, і вигляд у нього був до біса п’яний. Я спостерігав, як його кадик смикається вгору й униз, поки він вихиляв високу склянку води. Щоки в нього запали, а серед скуйовдженого волосся вже проглядалися сиві пасма. Він почав виглядати по-справжньому старим — хоча, мабуть, так і мало бути для чоловіка за п’ятдесят.

Допивши воду, він гепнув склянку об стіл з такою силою, що вона ледь не розлетілася на друзки.

— Набери мені ванну, — пробурмотів він, навіть не відвівши погляду від телевізора. Для довідки: телевізор був вимкнений, тож я поняття не мав, що він там уявляв.

— Гаразд, зараз зроблю, — відповів я й попрямував до ванної.

Та тільки-но ступив крок, відчув, як босою ногою вліз у щось м’яке. Мене аж мороз пройняв. Повільно відсторонивши ногу, я побачив, що це залишки картопляного салату, розмазані по татамі. Деякі шматки прилипли до стіни — очевидно, він жбурнув тарілку з вечерею просто в неї. І справді, біля плінтуса валялися уламки розбитої кераміки.

— Гей! Чого стоїш як укопаний?! Сказати щось хочеш?! — гаркнув він.

— Та ні, нічого, — відповів я і спокійно пішов далі.

І це була чистісінька правда. Мені було байдуже, що він змушує мене набирати йому ванну. Байдуже, що він розтрощив мою вечерю об стіну. Байдуже, що він розбив тарілку.

Я відчував до нього тільки жалість. Батько втратив і Карен, і мою матір майже одночасно. Я розумів, що після цього він уже ніколи не стане для мене нормальним батьком, і змирився з цим. До того ж, я відчував величезну провину за те, що саме я був з Карен у той день, коли вона загинула — і що тільки мені було під силу цьому запобігти. Моє серце було настільки переповнене жалем, провиною і каяттям, що для злості там просто не залишилося місця.

Колись мій батько був напрочуд м’якою людиною. Але смерть Карен і все, що сталося після неї, вибили його з колії настільки, що він зовсім розклеївся. Часом він впадав у лють і починав кидатися в мене речами, а іноді, навпаки, ставав аж до жаху ласкавим.

Спочатку я намагався якось йому допомогти, як і личить синові. Хотів згладити його перепади настрою. Але одного дня він сказав дещо таке, після чого мені стало байдуже.

— Це ти мав померти. А не вона.

Це була крижана зимова ніч, а я навчався в восьмому класі. Батько, ледве тримаючись на ногах від п’яного угару, зайшов у дім і промовив це мені просто у вічі — з тим самим виразом обличчя, з яким хтось міг би сказати: «Ох і холодно ж надворі!»

Я не міг його звинувачувати за ці слова. Ба більше, я сприйняв їх напрочуд спокійно. Вони анітрохи мене не зачепили.

Проте вони змусили мене остаточно відмовитися від будь-яких спроб зблизитися з ним чи витягнути його з цієї ями. Усе це разом зі старими надіями й сподіваннями безслідно зникло, як вода у зливному отворі.

Адже зрештою, він ніколи не вважав мене своїм сином.

Я був плодом зради — дитиною, яку мати народила від іншого чоловіка. Я дізнався про це ще у вісім років, хоча й досі не знаю всіх деталей. Попри те, наскільки малим я тоді був, я розумів, що це була дуже табуйована тема, у яку краще не заглиблюватися. Тим більше, що я й сам не відчував потреби дізнаватися більше. Мати любила мене всім серцем, та й батько, попри відсутність кровного зв’язку, теж був до мене добрим. У моєму примітивному дитячому мозку зрада здавалася незначною помилкою, яку давно пробачили й забули. Я був майже впевнений, що Карен теж так це сприймала.

Тож, попри легку напругу, яка зрідка виникала, ми залишалися справжньою сім’єю. Ми були Тоно, і ніщо не могло цього змінити.

А потім Карен померла, і все розлетілося на друзки. Будь-яка подоба сімейної гармонії вилетіла у вікно. І все ж, навіть зараз я часто замислювався: що б сталося, якби замість неї, як казав батько, загинув я? Хоча відповідь, здавалося, була очевидною.

 

Я відкрутив кран і змив картопляний салат зі своєї ноги душем. Потім набрав у ванну води, запустив газ і дав їй нагрітися. Усвідомивши, що, якщо я не приберу залишки вечері та уламки тарілки, мене знову чекає порція крику, я з важкими кроками попрямував назад до вітальні.

Там я застав батька, який уже валявся на підлозі без тями. Від буркотливого п’яниці не залишилося й сліду — на його місці лежав чоловік, що хропів просто на татамі з роззявленим ротом. Він виглядав, відверто кажучи, просто жалюгідно.

— Хех… Добре, що ці гени мені не передалися.

Годі про нього. Поки батько спав, я мав шанс прибратися без зайвих проблем. Я зібрав уламки тарілки та витер з підлоги й стіни розмазані залишки картопляного салату. Що було дивно — він був трохи теплим, тож, схоже, батько спершу розігрів його в мікрохвильовці. Я не міг навіть уявити, що такого сталося між моментами «ну гаразд, я це з’їм» і «а тепер жбурну це об стіну».

Хоча, якщо подумати, я ніколи не розумів його різких змін настрою. Та й не прагнув зрозуміти.

Закінчивши прибирання, я повернувся до ванної. Переконавшись, що вода достатньо гаряча, вимкнув газ. Було б чудово, якби у нас був водонагрівач, який дозволяв би робити це одним натисканням кнопки, але наш будинок був надто старим для таких зручностей.

Я глянув на годинник — була вже майже північ. Зазвичай у цей час я вже спав, але, оскільки трохи подрімав раніше ввечері, зараз сон зовсім не брав.

Тож я вирішив вийти подихати свіжим повітрям.

Одягнувши кеди у передпокої, я тихенько вислизнув за двері. Надворі стояла приємна літня ніч — ідеальна для довгої прогулянки.

 

Приблизно через пів години я опинився біля залізничних колій. Я часто виходив на нічні прогулянки, але це був перший раз, коли мені захотілося звернути на колію й подивитися, куди вона веде.

Насправді, я просто намагався відтворити культову сцену з одного старого фільму. Але, зробивши це, несподівано для себе почав отримувати справжнє задоволення. У цьому було щось диявольське — щось заборонене, що вдень зробити нізащо не вийшло б.

Було неймовірно захопливо балансувати по рейці, наче по гімнастичному брусу, прямуючи прямо до безлюдної станції. Гучне клацання камінців під ногами звучало як музика у вухах — хоча й трохи голосно. На щастя, я знав, що у цей час тут більше ніхто не гуляє, тож не надто переймався. У цій частині міста майже не було ліхтарів, але яскраве світло місяця дозволяло бачити все довкола. Він сяяв так сильно, що в безхмарну ніч, як ця, можна було подумати, ніби сонце ще не сіло.

Власне, в таку ж ніч я вперше побачив падаючі зорі. Ми з Карен сиділи на веранді, вдивляючись у небо в надії побачити Персеїди. Тієї ночі я помітив три метеорити, а Карен постійно куняла і, врешті-решт, не побачила жодного. Вранці вона так засмутилася, що, здавалося, ось-ось розплачеться. Я запевнив її, що наступного разу їй неодмінно пощастить.

Але того «наступного разу» так і не сталося.

У дитинстві я чув, що після смерті людина перетворюється на одну з мільярдів зірок, що світяться в нічному небі. Якщо це правда, то я сподівався, що Карен знайшла собі гарний, затишний куточок у Всесвіті, звідки могла б щовечора спостерігати за метеоритними дощами.

Мені хотілося б, щоб так і було.

 

Після години ходьби вздовж колії я нарешті зупинився. Не тому, що шлях закінчився — я просто дійшов до входу в довгий, темний тунель. Це був той самий тунель, через який мій поїзд проїжджав щоранку дорогою до школи, тож я точно знав, куди він веде.

Але заходити в нього одному серед ночі я точно не наважився б.

Розвернувшись, щоб піти назад, я раптом щось помітив.

У канаві збоку від колії, в оточенні високої трави, проглядався старий дерев’яний поручень. Зацікавившись, я відгорнув зарості й побачив невеликі сходи, що вели вниз — у бік моря. Вони спускалися під дивним кутом, тож не дивно, що я ніколи не помічав їх з вікна поїзда.

Я припустив, що це просто службовий прохід для залізничників, проте жодної заборонної таблички «Прохід заборонено» тут не було.

Допитливість взяла гору.

Я вирішив глянути, що ж там унизу.

З кожним кроком серце калатало все швидше. Прибравши кілька павутин, що прилипли до обличчя, я нарешті спустився й опинився на невеликій галявині, де рослинність виявилася несподівано низькою.

Прямо переді мною виднівся ще один тунель.

— Та ти знущаєшся…

Цей був значно меншим — усього три метри у висоту. Він тягнувся перпендикулярно до великого тунелю нагорі. Стіни складалися з каменю, а його вхід був густо порослий мохом. Я не міг побачити, що там усередині, і не мав жодного уявлення, наскільки він довгий.

Це місце випромінювало таку моторошну атмосферу, що, будь воно більш доступним, навколо нього точно ходило б чимало страшних легенд.

Жодна розсудлива людина не ризикнула б зайти в такий тунель.

Дев’яносто дев’ять зі ста людей злякалися б і повернули назад.

Я, мабуть, зробив би так само.

Якби не згадав про ту розмову, яку випадково почув сьогодні вранці.

 

— До речі… Ти коли-небудь чула про тунель Урашіма?

 

Ні. Це дурниці.

Я похитав головою, намагаючись викинути цю думку з голови.

Це всього лиш міська легенда.

Не існує жодного тунелю, що може виконати будь-яке бажання. Навіть якби тунель справді існував, сама думка про те, що я натрапив на нього у своєму рідному місті в той самий день, коли вперше про нього почув, здавалася надто абсурдною.

Мені було сімнадцять. Я мав бути достатньо дорослим, щоб не вірити у безглузді казки.

Розумніше було б просто піти додому і вдавати, що я ніколи не знаходив цей моторошний тунель.

Підіймаючись сходами назад, я докоряв собі за те, що взагалі дозволив цій думці засісти в голові. Але на останній сходинці я знову зупинився.

А що якщо — і це було дуже велике «якщо» — але що якщо чутки були правдою? Що як тунель Урашіма справді існував?

І якщо він міг виконати будь-яке бажання…

Чи була б у мене можливість повернути Карен до життя?

 

Увімкнувши ліхтарик на телефоні, я зробив обережний крок уперед.

Я вирішив лише швидко зазирнути всередину — зайти трохи далі, а якщо нічого не знайду, одразу ж повернутися назад.

Рухався повільно, уважно дивлячись під ноги, щоб не перечепитися або не наступити на щось огидне. Повітря було насичене запахом вологої землі.

Я був морально готовий натрапити на мертву тварину чи дві, але на диво, під ногами не було жодного опалого листочка. Власне, тунель виявився напрочуд чистим — навіть густий мох, що обрамляв вхід, усередині повністю зникав.

Єдине, що справді викликало занепокоєння, — це дивний, спекотний вітерець, що пробирався крізь прохід. У поєднанні з вузькими стінами він створював враження, ніби я йду прямо у велетенську пащу якоїсь доісторичної змії.

«Якщо зараз сяде батарея…»

Ця думка змусила мене миттєво перевірити телефон — заряд залишався на рівні десяти відсотків.

Однозначно цього було недостатньо, щоб я почувався спокійно, продовжуючи шлях.

Я вже зібрався повертатися назад, коли вдалині побачив слабке світло.

Невже це вихід?

Ну і розчарування. Виходить, це звичайнісінький тунель.

Втім, мені й так не терпілося вибратися з цього темного, затхлого місця, тож я побіг до світла… Але що ближче я підходив, то більше розумів, що це зовсім не вихід.

— Що за…

Переді мною височів торії середнього розміру — такі зазвичай можна побачити при вході в шінтоїстські святилища. Але замість традиційного яскраво-червоного кольору цей мав тьмяний, майже кістковий відтінок.

Він височів прямо посеред тунелю, ніби стояв тут століттями, терпляче чекаючи, поки хтось — будь-хто — нарешті пройде під його поперечиною.

І що ще дивніше — він був не один.

Приглянувшись, я побачив цілий коридор однаково розташованих торії, що простягався далеко вперед.

А світло, яке я помітив раніше, насправді виходило від ряду смолоскипів, що висіли по діагоналі між кожним торії й спрямовувалися вгору. Вогонь у них горів рівно, майже не коливаючись.

Що б це не було, це місце явно мало якесь духовне чи релігійне значення.

У мене закралася нехороша підозра, що мені краще двічі подумати, перш ніж іти далі.

Я не мав жодного уявлення, де знаходжусь, і ніколи раніше не чув, щоб у наших краях були якісь культові місця, схожі на це.

Спробував перевірити GPS, але телефон не ловив сигналу.

Для Кодзакі це було звичною справою, але в цю мить думка про те, що я повністю поза мережею, здавалася напрочуд зловісною.

Мене охопив глибокий, інстинктивний страх.

Я мав забиратися звідси якнайшвидше.

Я взагалі не повинен був заходити так далеко.

Але знову ж таки… щось глибше в тунелі привернуло мою увагу.

— Що це таке?...

Щось маленьке й червоне лежало на землі трохи далі за першим торії, але в тьмяному світлі тунелю я не міг розгледіти, що саме. Вирішивши кинути швидкий погляд перед тим, як повернути назад, я обережно ступив уперед, пройшов під торії і нахилився, щоб роздивитися знахідку ближче.

Здається… це сандаля?

Стара, вицвіла, червона — і така маленька, що, мабуть, належала дитині.

Я повільно простягнув руку й підняв її, щоб роздивитися уважніше. Але щойно побачив напис, зроблений перманентним маркером на ремінці п’яти, подих перехопило.

КАРЕН.

Не може бути. Це неможливо, сказав я собі. І все ж… Це була вона.

Одна з тих самих сандаль, які наші батьки купили для Карен багато років тому. Я й досі чітко пам’ятав, як вона запитувала мене, чи пасують вони їй.

Навіть почерк був безпомилково її — літера «Н» у її імені була написана задом наперед. Вона завжди мала погану звичку писати її саме так.

Але що, у біса, вона робить тут?

Останній раз я бачив цю сандалю того дня, коли Карен померла.

Парамедики не забрали їх, коли відвозили її до лікарні, тож я повернувся до лісу, щоб знайти їх самостійно.

Ту, на якій було написано наше прізвище — ТОНО, — я знайшов одразу, саме там, де пам’ятав, що вона її скинула, перш ніж застрибнути мені на спину.

Але скільки я не шукав, другу — ту, на якій було написано КАРЕН, — я так і не знайшов.

Я прочесав всю територію, шукав місяць безперервно, але врешті-решт просто здався після довгого, гіркого плачу.

Проте ліс був щонайменше за п’ять кілометрів звідси.

Це не мало жодного сенсу — як вона могла опинитися у цьому тунелі?

Невже це… справді тунель Урашіма?

Ні. Ще зарано робити такі радикальні висновки.

Та й зрештою, тунель ще не виконав жодного бажання.

Так, я шукав цю сандалю тижнями, але ж не її я хотів повернути. Я хотів повернути Карен.

Як би там не було, я вирішив, що дізнаюся правду, якщо продовжу йти вперед.

Якщо в кінці тунелю чекала Карен — значить, він справжній.

Якщо ні — це просто звичайний (хоч і дуже дивний) тунель.

Очікування та хвилювання поступово брали гору над початковим острахом.

Я поклав сандалю в кишеню, сховав туди ж телефон і рушив далі, сповнений цікавості — наскільки далеко простягалися ці торії?

Тепер, коли я подумав про це, смолоскипи навіть більше лякали, ніж сам тунель. Скільки часу вони горіли?

Хіба хтось міг передбачити мій прихід і запалити їх спеціально для мене?

Очевидно, що ні — тож вони мали горіти вже досить давно.

Але тоді виникало інше питання: звідки вони брали паливо, щоб горіти безупинно?

Можливо, був якийсь секретний механізм? Може, панель у підлозі, яка запалювала їх, щойно хтось заходив усередину?

Але хто міг створити таку систему у забутому Богом тунелі? І для чого?

Я ламав голову, але не знаходив жодного логічного пояснення.

— Карен…? Ти тут?...

Я гукнув тихим голосом, що відлунився по всьому тунелю.

Звісно ж, я не чекав відповіді.

Допоки вона не пролунала.

— …ррр…

Голос відгукнувся, хоч і був такий хрипкий та слабкий, що я не міг визначити, чи належав він дитині чи дорослому, чоловікові чи жінці.

Але це був голос, а не просто витівки вітру.

Серце закалатало ще швидше.

Хтось там був, зовсім поруч.

І якщо бодай найменший шанс існував, що це Карен, — я мав дістатися до неї якомога швидше.

Тож я побіг.

Я пробіг крізь кілька наступних торії, поки не почув новий звук, і різко зупинився, прислухаючись.

Це було щось на кшталт дрібного шарудіння, схожого на біг великого жука чи маленької тваринки.

Звук лунав десь зовсім поруч, але я нічого не бачив.

Напевно, воно ховалося за однією з колон торії.

Серце закалатало ще сильніше.

Я спробував сказати собі, що це просто миша чи щось подібне, і кинувся вперед.

Але що б це не було, воно різко вистрибнуло просто переді мною з-за наступних воріт.

— БВАААААААААХ!

Я заверещав і гепнувся на землю.

Піднявши голову, я побачив, що зверху, на торії, сидів маленький птах і схиляв голову набік, дивлячись на мене так, ніби не міг зрозуміти, чому я так злякався.

— Та це ж просто… птах… Чорт забирай, як же ти мене налякав…

Я зітхнув з величезним полегшенням і навіть засміявся.

Підвівшись на ноги, я уважніше придивився до маленького пустуна.

То був крихітний жовтий птах — напевно, домашній улюбленець, що втік із дому.

Я знав точно, що в Кодзакі немає диких птахів такого кольору.

Але… як він міг заблукати так глибоко в цьому тунелі?

— Ей, постривай-но… Ти ж хвилястий папужка, так?

Приглянувшись, я переконався, що так і є.

Чорні намистинки-очі, заокруглений дзьоб — точно, він був хвилястим папугою.

Я знав, бо в нас колись був такий.

Його звали Кі.

І його пір’я було того ж яскраво-жовтого кольору, що й у цього малого.

Ба більше, навіть білі цятки навколо шиї були точно такі ж.

Чим довше я на нього дивився, тим сильніше мені здавалося, що цей птах і справді Кі…

Але я ж розумів, що жовтий колір і цяточки — доволі поширені серед папуг такого виду.

До того ж Кі помер багато років тому.

Ми з Карен самі влаштували йому маленьку похоронну церемонію й зробили могилку в нашому дворі.

Тому… Ні.

Цей птах не міг бути Кі.

Це було абсолютно неможливо.

«Не може бути…» — подумав я, усвідомивши, як важко дихаю.

Мій страх і передчуття досягли свого апогею.

— …ррр…

Папужка… Щось намагався сказати.

Я притиснув руку до грудей, ніби намагаючись вгамувати серцебиття, і уважно прислухався.

— Ква-ква… жабеня…

Серце на мить завмерло.

Ще секунда — і, здавалося, взагалі зупиниться.

— Стриб та стриб… у болоті спить…

Цього не може бути.

Це просто неможливо.

Він співав ті самі рядки з дитячої пісеньки, яку ми з Карен вчили Кі, коли вперше принесли його додому.

Ми наспівували її раз за разом, бо нам здавалося, що буде весело, якщо ми всі троє зможемо співати каноном.

Але, на жаль, Кі так і не вивчив її повністю.

Він запам’ятав лише ці два рядки.

І помер, перш ніж вивчити решту.

А цей птах…

Співав її точно так само.

Ті самі жовті пір’їнки.

Ті самі білі цяточки.

Це було… абсолютно неможливо.

Але мій мозок працював на шалених обертах, відчайдушно шукаючи хоч якесь пояснення…

Ні, стоп — це ж, мабуть, галюцинація!

Я просто уявляю це все, бо знаходжуся в цьому моторошному тунелі посеред ночі, а мозок виснажений.

Та, швидше за все, там взагалі немає ніякого птаха!

Якщо я спробую його торкнутися, моя рука просто пройде наскрізь!

Щоб довести власну теорію, я простягнув палець і легенько ткнув папужку.

Але він навіть не спробував ухилитися.

Я відчув, як пір’їнки м’яко прогнулися під натиском, як здригнулися крихітні м’язи його шиї…

Відчув його слабке, але справжнє тепло.

Це була не ілюзія.

Це був справжній, живий птах.

Наш старий улюбленець.

Кі.

Живий і неушкоджений.

— Що тут, до біса, відбувається?..

Як мій колись мертвий папуга міг опинитися прямо переді мною?

Невже це і справді був тунель Урашіма?

Але навіть якщо так… як це пояснює Кі?

Я стояв, з усіх сил намагаючись знайти пояснення непоясненному…

І раптом Кі злетів і полетів у глиб тунелю.

Я миттєво кинувся за ним.

Навіть якщо десь глибоко в мені ще жеврів сумнів, я не міг дозволити собі втратити його знову.

А потім…

Я відчув, як в животі зашарілася якась тривожна порожнеча.

Мене наче різко смикнуло назад, і я рефлекторно зупинився.

Щось не так.

У голові настирливо свердлило відчуття, що я забув щось дуже важливе.

Зазвичай я намагався ставитися до таких речей позитивно — мовляв, якщо це справді так важливо, я б не забув.

Але цього разу…

Цього разу всередині мене щось наполегливо кричало:

«Пригадай. Будь-що — але згадай.»

Я відчував це в кістках.

В грудях поступово наростав якийсь гнітючий, незрозумілий страх…

Якщо припустити, що це і справді тунель Урашіма…

Я спробував згадати слова тієї дівчини, що сьогодні вранці розповідала мені про нього на вокзалі.

Що вона казала?

«Ну, припустимо, ти отримав своє бажання. І тепер ти готовий повернутися додому.»

Ні, не ця частина.

«Але тунель Урашіма не відпускає так просто. Він завжди забирає щось у тебе взамін.»

Так, ось тут!

Що саме він забирав?!

«Роки. Роки і місяці твого життя. Заходиш підлітком — а виходиш зморщеною старою бабцею.»

…

В животі все похололо.

Я відчув, як з обличчя відливає кров.

Як… я міг забути… НАЙГОЛОВНІШУ частину цієї міської легенди?!

Так, тунель Урашіма міг виконати будь-яке бажання.

Але взамін він забирав у тебе роки життя.

Скільки?

Ніхто не знає.

І тепер я стояв на роздоріжжі.

Попереду — спокуса зустріти Карен.

Позаду — страх розплатитися за це всім своїм життям.

Урешті-решт, страх переміг.

Я не мав жодного уявлення, наскільки довгий цей тунель…

І не мав жодних гарантій, що Карен справді буде на тому кінці.

Йти далі було занадто небезпечно.

Я зробив вибір.

Різко розвернувшись, я щодуху помчав назад.

Біг що є сили, спотикаючись у темряві, ледь не падаючи на кожному кроці.

Та коли я нарешті глянув уперед…

Вхід виявився набагато ближчим, ніж я очікував. Коли я нарешті досягнув виходу, то майже стрибнув через поріг назад у зовнішній світ, кілька разів перекотившись по землі. Попри плями, які, без сумніву, залишилися на моєму одязі, я просто лежав там деякий час, важко дихаючи та дивлячись угору. Зорі на нічному небі мовчки спостерігали за мною в відповідь.

Коли нарешті вдалося перевести дух, я підняв руку перед обличчям. Жодних зморшок, складок чи варикозних вен — шкіра виглядала абсолютно нормальною, хіба що дещо витонченою, як для хлопця мого віку. Втім, все було як завжди.

— То виходить… нічого не змінилося?

Я поплескав себе по обличчю. Жодних зморшок. Навіть щетина не пробивалася. Шкіра була точно такою ж, як до того, як я зайшов у тунель. О, дякувати Богу, подумав я, важко зітхнувши з полегшенням. Я не постарів ані на день. Звісно, ще спочатку ця історія про «миттєве старіння» здалася мені надто фантастичною, щоб бути правдою, але я був неймовірно радий переконатися в цьому на власні очі.

Я сів і спробував обтрусити землю з одягу. Тепер, коли трохи заспокоївся, не міг повірити, наскільки іншою була атмосфера всередині тунелю порівняно із зовнішнім світом. Наче я щойно прокинувся після дуже дивного сну. Якщо мислити раціонально, то мене б зовсім не здивувало, якби це й справді був лише сон — бо, чесно кажучи, звідки взятися нескінченному ряду торії тасмолоскипів посеред якогось випадкового тунелю? Я б одразу відкинув цей досвід як гарячкове марення… якби не сандаля, що виглядала з моєї лівої кишені.

— Так, ні. Вона справжня… Тут і говорити нема про що.

Маленька червона сандаля, яку я тримав у руках, була незаперечним доказом того, що все, що сталося там, було не сном і не галюцинацією. Ба більше, щойно я заплющував очі, то міг до дрібниць пригадати кожну деталь — вигляд Кі, трухляву фактуру торії — наче вони досі стояли переді мною. У мене не залишалося жодного сумніву: тунель, з якого я щойно вийшов, був якось пов’язаний з тим дивним, неземним простором.

Залишалося безліч запитань без відповідей, і, чесно кажучи, я почувався дещо розгубленим після всього пережитого. Проте здебільшого був просто вдячний, що вибрався звідти цілим і неушкодженим. Водночас якась частина мене відчувала дивне зачарування цим загадковим місцем — ніби воно кликало мене розкрити його справжню природу. Мабуть, це просто означало, що я ще не був готовий остаточно відмовитися від цієї (хай і мізерної) надії: якщо пройти тунель до самого кінця, можливо, я знову побачу Карен.

Але зараз я був надто виснажений. Потрібно йти додому. Можливо, спробую ще раз після школи наступного дня.

Я запхав сандалю Карен у кишеню, потім піднявся сходами до залізничної колії й розтягнув затерплі ноги перед довгим шляхом додому.

 

Коли я дістався дому, то обережно відчинив вхідні двері, щоб не розбудити батька, і ступив у передпокій. На жаль, у процесі зачепив парасольку, що спиралася на стіну, і вона з гуркотом упала на дерев’яну підлогу. Я скривився і поспішив поставити її на місце, після чого стрімголов кинувся до своєї кімнати.

Але не встиг я зробити й кілька кроків, як у коридорі спалахнуло світло.

— Каору! — вигукнув батько, виглянувши з дверей спальні.

Чорт. Він упіймав мене на гарячому.

Я повернувся додому пізно вночі без дозволу, і тепер мені світить хороша прочуханка. Втім, у мене зовсім не було настрою слухати нотації, тож я сподівався, що він відчитає мене швидко.

Я опустив голову, вдаючи каяття, коли батько стрімко наблизився і схопив мене за плечі.

Я заплющив очі, готуючись до ляпаса. Однак, через кілька секунд не було ні удару в живіт, ні ляпаса по обличчю. Обережно, я знову відкрив очі й побачив, як мій батько дивиться на мене так, ніби ось-ось заплаче. Чесно кажучи, це було доволі моторошно.

— Ох, Каору… Дякувати Богу… — пробурмотів він, вимовляючи ці слова так, наче вичавлював вологу з мокрої ганчірки.

Дякувати Богу за що?

— Я не знаю, що б я робив, якби втратив і тебе… Вибач за мою поведінку раніше. Я просто трохи перебрав…

Ага. Зрозуміло, що тут відбувається.

Батько знову перейшов у свій знаменитий режим покаяння після похмілля й тепер щосили намагався спокутувати будь-які агресивні дії, які він міг вчинити, перебуваючи напідпитку. Коли таке траплялося, він завжди ставав майже до нудоти добрим і вибачливим, тож я швидко сказав йому не хвилюватися.

— Мені дуже шкода, сину. Я обіцяю ретельніше стежити за тим, скільки п’ю, — запевнив він, як завжди, не наважуючись дати обіцянку кинути пити остаточно. — Тож, будь ласка, пообіцяй, що більше не втікатимеш з дому, гаразд?

Я кивнув, хоча мені здавалося трохи смішним, що він вважав мій кількагодинний вихід з дому справжньою втечею. Це ж було далеко не вперше.

— Я серйозно, сину. Мені постійно дзвонили зі школи, і я навіть не знав, що їм сказати… Куди ти, власне, ходив?

Дзвінки зі школи? Що він взагалі несе? Я був страшенно збентежений, але все ж вирішив відповісти на його запитання.

— Не переймайся, — сказав я. — Просто вирішив трохи пройтися.

— …То ти відмовляєшся мені розповісти? Виходить, це було якесь місце, яке б я точно не схвалив.

— Та ні, серйозно. Я просто хотів подихати свіжим повітрям.

— Будь чесний зі мною, сину. У кого ти зупинився? Чи ти втік до міста?

— Я ні в кого не зупинявся. Ба більше, я навіть не виїжджав за межі Кодзакі…

— Забудь, — пробурчав батько, і його вираз обличчя різко спохмурнів. — Просто більше так не роби. Якби в місті дізналися, що ти зник, це могло б мати серйозні наслідки. Для нас обох.

Після цього батько почухав потилицю і повернувся до спальні, вимкнувши світло.

Що, чорт забирай, це тільки-но було? Я взагалі нічого не зрозумів, але вирішив не надто заморочуватися. Замість цього я пішов у ванну, щоб нарешті прийняти гарячий душ і змити весь піт після цієї довгої ночі.

І ось, коли я зупинився перед дзеркалом і подивився на своє відображення, то ще раз переконався: я не постарів ні на день.

Але тоді мій батько сказав щось, що вибило мене з колії.

— Неймовірно… Мій власний син зник на цілий тиждень, щоб Бог знає що робити… Де я зробив помилку?..

Він бурмотів собі під ніс, тож, можливо, я просто щось не так розчув.

У будь-якому разі, я попрямував у ванну, щоб насолодитися гарячим душем. Я зазирнув у дзеркало й ще раз переконався, що справді не постарів ані на день. Полегшено зітхнувши, я поклав телефон на стільницю, щоб зняти одяг. Але раптом екран спалахнув, і мені довелося двічі придивитися.

На дисплеї відображалося кілька десятків пропущених викликів — не лише від батька, а й від Шохея. А під ними ціла стіна повідомлень.

«Сину, де ти?»
«чувак, годі прогулювати»
«Я чекаю тебе вдома завтра. Це наказ.»
«брооо, де ти, чорт забирай, мені нудно до біса»
«Хоча б відпиши, щоб я знав, що з тобою все гаразд.»
«усі починають за тебе хвилюватися, бро… ок, я збрехав. лише я. але все ж!!»

Що, до біса, тут відбувається? Як я міг отримати стільки дзвінків і повідомлень, поки гуляв, і не почути жодного? Це було абсолютно нелогічно. Щобільше…

 

Чому на моєму телефоні дата відставала майже на тиждень?

 

— Що за… — пробурмотів я, примружившись і піднісши телефон ближче до обличчя.

На екрані чітко відображалося 8 липня. Але ж, коли я вийшов з дому на прогулянку, була майже північ 1 липня, тож зараз мало б бути не більше 2-го.

— У мене телефон глючить чи що?

Я почав клацати по налаштуваннях, але все працювало нормально — окрім дати, яка не збігалася. Усі пропущені дзвінки та повідомлення теж датувалися пізніше 2 липня.

Раптом мене пробрав холод. Гарячого душу більше не хотілося, тому я вийшов із ванної, попрямував до вітальні, взяв пульт з журнального столика й увімкнув телевізор.

На екрані якраз йшов прогноз погоди. Поки з динаміків лунала спокійна класична мелодія, я перевів погляд на рядок тексту, що біг у нижній частині екрану.

«СЬОГОДНІ (8/7): 10-20% ЙМОВІРНІСТЬ ДОЩУ»

Я потер очі, щоб упевнитися, що мені не привиділося. Хоча насправді справа була не в тому, що я не вірив своїм очам — я просто намагався виключити всі інші можливі пояснення, перш ніж повністю прийняти неможливе.

— Та ну, не може бути… — прошепотів я, намагаючись позбутися тривоги.

Я вимкнув телевізор, вихопив телефон і набрав єдину людину, в якої міг запитати. Після кількох переходів на голосову пошту він нарешті відповів на десятій спробі.

— Ага…? — пробурмотів хриплий голос на іншому кінці дроту.

— Гей, Кага? Можна тебе дещо запитати?

— Чувак, ти взагалі уявляєш, котра година?

— Так, власне, про це… Можеш сказати, яке сьогодні число?

— Що за дурне питання? Зараз… 8-ме, так? Так, 4-та ранку 8-го.

— І ти на всі сто відсотків у цьому впевнений?

— Так, чувак. А ще, на біса ти мене про це питаєш? Чому просто не перевірив календар на своєму телефоні чи… не зробив, ну я не знаю, буквально що-небудь інше, окрім як будити найкращого друга о четвертій ранку в шкільний день? 

— До речі, коли, чорт забирай, ти збираєшся поверну…

Шохей не встиг закінчити речення — дзвінок урвався. Я подивився на телефон і зрозумів чому: батарея сіла. Вкрай невдалий момент, але важливо, що я отримав відповідь на своє головне питання. Судячи з усього, сьогодні справді було 8 липня.

— Що за в біса…

Я відчув, як починає розколюватися голова. Це просто неможливо — я був поза домом від сили три години. Я ще міг би повірити, що десь на годину чи дві помилився, але на цілий тиждень?!

Я метнувся назад у ванну й знову глянув на своє відображення. Борода зовсім не відросла. Я зазвичай голився раз на три дні, тож після семи днів без гоління це мало б бути добре помітно. Я також не відчував голоду, хоча, якщо вірити тому, що казав телефон, востаннє їв аж тиждень тому.

Те ж саме стосувалося й мого телефону. Він просто не міг пропрацювати цілий тиждень без підзарядки, особливо з урахуванням того, що, коли я заходив у тунель, заряд уже був на десяти відсотках. Але його ще вистачило на коротку розмову з Шохеєм. Телефони не можуть працювати без споживання енергії, навіть у режимі очікування. Ба більше, як тільки я вийшов із тунелю й знову з’явився зв’язок, він автоматично оновив дату до 8 липня. Це було більш ніж красномовно.

— Тунель… Тунель Урашіма…

Це єдине пояснення, яке спадало мені на думку. Усі ці дивні речі почали відбуватися тільки після того, як я зайшов туди: сандалька Карен, наш старий померлий папуга, а тепер і цей незрозумілий стрибок у часі. Що, чорт забирай, зі мною коїться? Може, я страждаю на амнезію? Або все це просто ілюзія? Може, мене хтось загіпнотизував чи промив мені мізки?

Я намагався розібратися у всьому цьому, але що більше думав, то більше питань у мене виникало. А разом із ними й тривоги.

— Не зараз… Я просто хочу спати.

Мій мозок був не в змозі адекватно працювати. Спочатку треба відпочити, а вже потім спробувати розібратися у всьому цьому. До того ж, мені ж іще в школу зранку… Ну, чи точніше, вже за кілька годин.