Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Минуло три дні відтоді, як ми з Каору обідали разом у тому кафе. Я сиділа на ліжку, обійнявши коліна, й крутила в руках мобільний телефон. Попри ввімкнений кондиціонер, долоні трохи пітніли — очевидно, я нервувала більше, ніж сама це визнавала. Я відкрила список контактів і прокрутила вниз до імені Каору. Глибоко вдихнула.
— …Давай. Ти зможеш.
Я натиснула кнопку виклику. І стала чекати.
Три дні тому я з самого ранку пішла до найближчої книгарні й придбала свіжий номер “Джорно Манслі”. Там було оголошено результати весняного конкурсу — і мого імені серед переможців не було. Втім, я й не тішила себе ілюзіями, що моя робота справді варта відзнаки, тож особливого розчарування не відчула. Навпаки, певною мірою це стало навіть полегшенням: тепер я могла повністю зосередитися на експедиції до тунелю Урашіма, не сумніваючись у власному виборі.
Невдовзі після цього мені зателефонував чоловік, який представився редактором журналу. Після короткої перевірки моїх даних він висловив співчуття щодо програшу, але при цьому зауважив, що в моїй роботі “є якась іскра”. Не надто конкретна оцінка, проте вона викликала в мене справжній вибух радості — аж до безглуздого танцю посеред кімнати. Та ця ейфорія тривала недовго: одразу після цього він почав безжально перелічувати все, чого моїй роботі бракувало. “Оце не можна робити”, “Ось тут варто було вчинити інакше”, “І взагалі, що ти собі думала, коли зробила отак”… Я намагалася відповідати, хоч і почувалася геть розгубленою. Наприкінці він запропонував зустрітися особисто, аби детальніше все обговорити, а тоді поклав слухавку. Розмова тривала понад пів години, але мені вона здалася короткою, як один помах вій.
І тоді я усвідомила: переді мною — вибір. Прийняти нову можливість і спробувати стати професійною манґакою, чи таки вирушити до тунелю Урашіма в пошуках сенсу, важливішого за земну славу? Питання було непросте. Я довго й безрезультатно зважувала всі “за” і “проти”, й зрештою вирішила звернутися до Каору за порадою. Та й ця розмова не дала остаточної відповіді. Єдине, чого ми досягли — це відтермінування. І тепер я була рішуче налаштована ухвалити остаточне рішення, щоб більше не тягнути Каору назад.
Наступні три дні я провела в безперервних роздумах. І лише вранці, четвертого серпня, нарешті дійшла висновку.
Я таки піду в тунель Урашіма.
Я не могла залишити Каору самого. Сповнена рішучості, я взялася до справи. Спершу зателефонувала редактору, подякувала за щедру пропозицію, але сказала, що з особистих причин змушена відмовитися. Я готувалася до довгих пояснень, та він лише коротко відповів: — Розумію. Ніяких уточнень. Це дещо збентежило — я навіть почала сумніватися, чи не були його слова про мої “здібності” звичайною ввічливою брехнею. Але в будь-якому разі, тепер у мене не залишилося приводів для вагань.
Я хотіла якомога швидше поділитися цим із Каору. Глибоко вдихнула і набрала його номер. Але тоді…
«На жаль, абонент недоступний. Номер або відключено, або він перебуває поза зоною дії мережі».
Можливо, у нього розрядився телефон, а можливо, він просто був у місці з поганим покриттям. У Кодзакі це траплялося постійно. Я й сама втрачала сигнал, коли їхала автобусом центральною дорогою. Але чомусь цього разу неспокій не полишав мене.
Я зачекала три хвилини й спробувала знову.
«На жаль, абонент недоступний. Номер або…»
Ще три хвилини.
«На жаль, абонент недоступний…»
Минуло пів години.
«На жаль…»
Я підвелася з ліжка.
Ні. Не може бути. Він би так не вчинив.
Одна за одною, з голови почали повільно виповзати найгірші можливі сценарії, отруюючи свідомість лавиною тривожних здогадів. У животі знову стиснулося, і кожен новий вдих ставав дедалі коротшим. Я миттєво набрала номер Кохару.
— Алло, що сталося? — пролунав її голос.
— Кавасакі, ти знаєш, де живе Тоно-кун? Якщо так, скажи, будь ласка.
— А? Так, знаю. А чого питаєш?
— Вибач, не можу пояснити. Дуже терміново. Просто скажи, добре?
— Е-е… гаразд. Я надішлю тобі його адресу повідомленням, добре?
— Домовились. Дякую.
Я завершила дзвінок. За мить прийшло повідомлення: точна адреса Каору і рядок унизу, де Кохару писала, що хвилюється й хоче поговорити. Мені було ніяково через те, що я не дала їй жодних пояснень, але часу на це просто не було. Я схопила гаманець, накинула сандалі в передпокої й стрімголов вибігла з дому. Пробігаючи коридором нашого житлового комплексу, глянула на телефон, аби дізнатися, коли прибуває наступний поїзд до станції поблизу дому Каору. Щонайменше за годину. Боже, як я ненавиджу жити в глушині.
Я підбігла до велопарковки, скочила на велосипед і стрімголов поїхала в бік району, де мешкав Каору. Спершу шлях ішов рівно, але далі почалося стрімке підняття вгору. Хоча загалом я була впевнена у своїй фізичній формі, ці сільські схили добряче виснажували. Нерівний асфальт повільно пожирав мої сили, а з мене лився піт. Волосся прилипало до чола й лізло в очі, поки я вичавлювала з себе останнє, підіймаючись угору. На вершині відкривався чудовий краєвид на безкрає море, але не було часу ним милуватися. Я мчала вниз із пагорба, минаючи стару пожежну частину з вицвілим червоним ліхтарем над гаражем, аж поки не побачила старовинний дерев’яний дім.
Це було саме те місце.
Я поставила велосипед на підніжку при в’їзді, підбігла до дверей і натиснула на дзвінок. Минула майже хвилина, перш ніж мені відчинив чоловік середнього віку, чухаючи поперек вільною рукою. Схоже, це був батько Каору — хоча зовні вони не мали нічого спільного.
— Доброго дня… Чим можу допомогти? — спитав він.
— Вітаю, пане. Я под… Я однокласниця вашого сина. Він удома?
Чоловік припинив чухатися й окинув мене недовірливим поглядом.
— Ні… Боюсь, його зараз немає.
— А давно він пішов?
— Е-е-е… Здається, ще позавчора?
Кров відлила від мого обличчя. На її місце прийшов новий напад тривоги й невідкладності.
— Куди він пішов?! Скажіть, будь ласка!
— Та хто його знає. Я думав, що заночував у когось із друзів. Він останнім часом часто таке робить.
— …Добре. Дякую за інформацію.
Я швидко вклонилася й кинулася назад до велосипеда. Якщо він відсутній уже два дні — це може означати лише одне…
Я намагалася відштовхнути цю моторошну думку. Паніка нічим не допоможе. Треба поспішати. І молитися.
Я щосили натискала на педалі, вгинаючи вузькі звивисті дороги, що вели до тунелю Урашіма. На щоці відчула вологу краплю. Подумала, що це піт, але коли витерла її, на місце тієї краплі прийшли одразу десятки інших. Господи. Пішов дощ. Ще мить тому було ясно й сонячно. Легка мжичка швидко перейшла в справжню зливу, і я промокла до нитки. З кожним обертом коліс я відчувала, як мокрий одяг то прилипав до шкіри, то знову відривався — знову і знову, і це було просто огидно. А тоді я почала плакати. Навіть не була певна — чому. Просто вже не могла стримувати все, що накопичилось. І все одно їхала. Допоки вистачало сил. Навіть коли здавалося, що в мене горять литки, навіть коли почало здаватися, що я потягнула обидві щиколотки.
— Прошу… Тоно-кун… Не треба…
Коли я нарешті добігла до входу в Тунель Урашіма, велосипед залишився позаду — я кинула його на узбіччі й далі бігла босоніж. Сандалі десь загубилися дорогою. Ступні пекло: здавалося, ніби я пробіглася по килиму з камінців. Але часу на зупинку не було. Я мусила знайти Каору.
Десь всередині тунелю я помітила скляну пляшку на землі. В ній — папірець. Повідомлення в пляшці? Було лише одне пояснення: він залишив її мені. Я підняла пляшку, витягла корок. Там лежало кілька аркушів зі звичайного зошита, списаних олівцем. Я витерла руки об мокрий одяг, аби не зіпсувати написане, і обережно розгорнула перший лист.
Андзу Ханашіро.
Якщо ти читаєш цього листа, і тебе не звати Андзу Ханашіро, будь ласка, поклади його назад у пляшку й залиш там, де знайшов. Хоча, якщо чесно, не уявляю, хто, окрім неї, міг би опинитися тут і натрапити на це. Тож писатиму далі з думкою, що цей лист читає саме Андзу Ханашіро.
Перш за все — вибач. Вибач, що пішов у тунель без тебе. Напевно, ти зараз почуваєшся зрадженою. Я б не здивувався, якби ти мене зненавиділа. Але якщо ти зможеш дочитати цей лист до кінця, перш ніж остаточно викреслити мене зі свого життя, я буду безмежно вдячний.
А тепер, мабуть, ти хочеш дізнатися, чому я вирішив залишити тебе й піти в тунель сам. Тож я скажу прямо. Якщо коротко — мені здається, тобі потрібно якнайшвидше скористатися цією можливістю створювати манґу з редактором. Я справді вважаю, що це твій шанс. Що б ти не сподівалася знайти тут, насправді тобі це не потрібно. Те, що тобі потрібно насправді, — це заявити про себе як про манґаку, і зробити це якомога швидше. Твоя історія була захопливою, і її має прочитати набагато більше людей, ніж просто я. Зізнаюся, спершу я здивувався, коли почув, що тобі вже виділяють власного редактора, але якщо чесно? З огляду на твій талант, вони були б ідіотами, якби цього не зробили. Ти заслуговуєш на це. І я кажу це цілком серйозно.
Але ж ти сама знаєш краще за мене, як швидко змінюються тренди у світі манґи, правда? Майже все, що популярне сьогодні, здаватиметься застарілим уже через чотири-п’ять років. І складно передбачити, чи щось, що чіпляє людей зараз, залишиться актуальним у майбутньому. Мені здається, смаки читачів змінюються й дорослішають разом із самою індустрією. Не те, щоб я був експертом, звісно. Але суть у тому, що тобі справді варто стартувати просто зараз і якнайшвидше дебютувати. У цьому я майже не маю сумнівів. Якщо ти справді відчуваєш, що манґа — це твоє покликання, не витрачай час на такі фантазії, як ця. У тебе є талант — а отже, і мрія вже чекає, щоб ти її втілила.
До речі, є ще дещо, що я хотів би сказати. Пам’ятаєш, ти якось розповідала, що твоя головна мотивація досліджувати тунель Урашіма — це бажання стати кимось винятковим? І, ну… якщо це справді твоя мрія, я не маю права зневажати її. Але, якщо чесно, я не певен, що тобі взагалі треба ганятися за винятковістю заради самої винятковості. Бо ти виглядаєш як людина, яка цілком здатна жити повноцінним життям і знаходити щастя у звичайних речах. Так, ми знайомі лише місяць, але мені здається, що я встиг дізнатися про тебе чимало за цей час.
Коли ти вчепилася в мій рукав, коли ми вперше пішли в тунель уночі, я побачив, якою наляканою й вразливою ти можеш бути. Коли ти показала мені свою манґу і я не стримався від захоплення, я побачив, якою щасливою ти стаєш, усвідомлюючи, що створила щось справді вартісне. Коли ми втрьох пішли на фестиваль, я побачив, якою веселою ти буваєш, якщо просто дозволяєш собі радіти. А коли я сказав тобі, яка ти красива (і я справді це мав на увазі), я побачив, як мило ти червонієш, ніяковіючи.
І знаєш, щоразу в ті моменти я думав одне й те саме: “Вона насправді просто звичайна дівчина”. Так, я розумію, що для тебе це, мабуть, найстрашніша образа з усіх можливих. Бути нормальною? Жах. Але, як я вже казав, я не хочу топтатися по твоїй мрії. Просто хочу, щоб ти добре замислилася. Над тим, чого ти насправді прагнеш у житті.
Якщо ти таки дослухаєшся до моїх слів і вирішиш не заходити сюди, знай: я не очікую, що ти на мене дочекаєшся. Живи на повну. Заводь нових друзів. Смійся так, аби щодня боліли прес і щоки. Пиши манґу своєї мрії — і нехай увесь світ побачить, якою неймовірною оповідачкою ти є. І коли я нарешті виберуся звідси, хочу побачити твоє ім’я поряд із великими майстрами цього жанру. Повір, я щиро і з нетерпінням чекаю тієї миті, коли зможу зазирнути у світ, який ти створиш.
І, нарешті, ще одне. Якщо ти досі вагаєшся, знай: для мене ти вже найбільш виняткова людина з усіх, кого я зустрічав. І так, я розумію — це не те саме, що стати легендою. Але, можливо, ім’я Андзу Ханашіро не мусить бути знайомим кожному, хто коли-небудь житиме. Може, досить і того, що воно стане цілим світом хоча б для когось одного.
***
Я поглянув на годинник, коли біг коридором. Вісімнадцять хвилин по півночі. Я спеціально ступив під перший торії рівно опівночі, отже, пробув у тунельному часі вже майже двадцять хвилин — тобто майже місяць у звичайному світі. Там, назовні, мої літні канікули вже завершилися. Імовірно, Андзу вже прочитала мого листа. Враховуючи, що вона бігає набагато швидше за мене, той факт, що я не почув її кроків позаду, був досить переконливим доказом: вона дослухалась до моєї поради й вирішила не заходити в тунель. Я зітхнув з полегшенням. Величезним полегшенням.
Пробач мені, Ханашіро. Пробач, що поставив тебе перед таким болісним вибором. Не знаю, як мені колись вдасться це виправити. Я знаю, що ти маєш до мене почуття. Це видно. І я теж починаю закохуватись у тебе. Але твої почуття до мене інші — вони народилися з помилкового бажання пережити чужу трагедію, як свою власну. Ти прагнеш драми, емоційної напруги, яких, на твою думку, бракує у твоєму житті. І може здаватися, що я можу дати тобі той досвід або стати каталізатором твого росту — бо я сам втратив багато. Але я не можу тобі цього дати. В мені цього просто немає.
Якщо ти справді хочеш стати винятковою — не витрачай час на такого, як я. Сфокусуйся на тому, щоб стати найкращою версією себе. Не шукай надприродних шляхів чи трагічних передісторій, які принесуть тобі швидку славу або легку симпатію. Потрібно просто працювати, старатися, долати всі щаблі — як і всі інші. Я знаю, ти ненавидиш іти звичайним шляхом. Але я обіцяю: коли ти нарешті опинишся на вершині, вид звідти буде вартим усього шляху. Особливо якщо ти відчуєш, що справді заслужила його.
І ти точно опинишся на вершині. Я вірю в це.
Подумай лишень: ти стільки часу створюєш свою манґу — і жодного разу не показала її нікому, допоки не зустріла мене. Напевно, були миті, коли історії не складалися докупи, й тобі хотілося назавжди відкласти олівець. А може, ти справді любиш малювати всім серцем — і навіть на мить не допускала думки про те, щоб усе кинути, незалежно від того, що скаже світ. Хай там як, ти не зрадила свою мрію. І ось ти — вже на порозі професійного визнання, вже помічена людьми з індустрії.
І якщо мене спитати — це, чорт забирай, вражає. Це значно більше, ніж просто натрапити на якийсь чарівний тунель. І значно змістовніше. Тож, прошу тебе, Ханашіро, не змарнуй цю нагоду. Живи — справді живи, поки маєш на це час. Бо завтра не гарантоване нікому. А коли перед тобою шанс стати кимось уже сьогодні, не чекаючи…
Живи на повну. І що б ти не робила — тільки не ставай такою, як я.
ЗАГАЛЬНИЙ ЧАС У ТУНЕЛІ: 1 ГОД 25 ХВ (ЗОВНІШНІЙ СВІТ: 141 ДЕНЬ)
Я зупинився, як вкопаний.
— …Що за…
Попереду тунель круто піднімався вгору. Він і далі залишався прямим, без розгалужень, тому технічно причин для зупинки не було. Але схил був таким різким, що ноги мої вже підгиналися, мов тріснуті ходулі. Я не міг дозволити собі потягнути сухожилля на такому етапі, тож вирішив перепочити бодай п’ять хвилин. Присів на землю, витягнув з рюкзака термос і зробив добрий ковток води.
Я мав пробігти вже щонайменше десять кілометрів. Якщо дивитися раціонально, то вже давно мав би вийти на іншому боці. Але виходу й досі не було видно — що натякало на якісь просторово-часові витівки. Відчуття було таке, наче я рухався вперед досить швидко, але насправді… я не міг сказати, чи хоч десяту частину шляху подолав. І, що дивно, цього разу я ще не зустрів жодних дивних проявів з минулого, як це бувало раніше. Хоч я й був вдячний за це, але водночас відчував тривогу. Все йшло… занадто гладко.
Занепокоєний, я поглянув на годинник. Минуло лише дві хвилини з початку перепочинку, а я вже крутився на місці. Неймовірно важко по-справжньому відпочити, коли з кожною секундою на плечах тисне думка про те, скільки часу у зовнішньому світі втрачається. Кожна хвилина без руху виснажувала мене морально куди сильніше, ніж сам біг. Я підвівся, зробив глибокий вдих — і рушив угору стрімким схилом.
ЗАГАЛЬНИЙ ЧАС У ТУНЕЛІ: 5 ГОД 20 ХВ (ЗОВНІШНІЙ СВІТ: 1 РІК, 168 ДНІВ)
— Хаа… хаа…
Мій легкий біг повністю перетворився на важку, майже волочену ходу. Кожен крок лунав шурхотом підошви по кам’янистій підлозі тунелю. Я вже не уявляв, скільки пройшов. Знав лише одне — кожен суглоб, кожен м’яз у ногах болів до божевілля. Перші три години я ще кликав Карен кожні кілька хвилин. Та тепер на це просто не вистачало сил. Важко було навіть тримати темп руху вперед.
Назовні вже минуло півтора року. Але я так і не побачив жодного натяку на свою сестру. Лише нескінченні смолоскипи. Нескінченні торії. Хоч траплялися й зміни — часом тунель круто підіймався, іншим разом — так само круто спускався. Одного разу мені здавалося, що підйом ніколи не закінчиться, але він таки перейшов у приємний спуск. Був момент, коли я натрапив на кілька різких поворотів під прямим кутом поспіль. Мій внутрішній компас остаточно збився. Я не знав, чи я під землею, чи на поверхні, чи взагалі рухаюся в тому ж напрямку, що й раніше. Єдине, що втішало — досі не було жодного розгалуження, жодної розвилки. Тобто я все ще ішов уперед.
— Хргх… Та що ж це…
У горлі пересохло. Я вже витратив майже половину свого запасу води. А ще ж треба буде пройти весь шлях назад… Тож я не хотів пити більше, ніж вкрай потрібно. Чому ж я вибрав собі в дорогу “Калорії Мейт” — найпідліший продукт, що сушить в роті гірше за солону рибу? Зараз би віддав усе за льодяний “Лайфґард”, — подумав я. Та все ж змусив себе йти далі, стримуючи спрагу.
Аж раптом попереду пролунав глухий гуп — наче хтось перевернув камінь вагою з мене. Щось знайоме… дуже знайоме. Це було передвістя. Один із дивних проявів тунелю мав з’явитись переді мною. Мене пробрала холодна дрож, у вухах зазвучав низький тон.
…Ні. Це не в голові. Це був справжній звук. Звук тисяч кроків і голосів — людських, веселих, життєрадісних. Але вони зливалися в такий гомін, що я не міг розібрати жодного слова. Та попереду точно були люди. Багато людей. І це були не мої спогади.
Я зволожив пересохле горло слиною й покликав у пітьму:
— Карен…? Ти там…?
Я ступив іще один крок — і щось ухопило мене за праву руку. Серце ледь не вискочило з грудей. Я озирнувся… і завмер. Це був мій батько.
— Ось ти де, Каору, — сказав він. — Я обшукався, шукаючи тебе.
О, Боже. О, Боже, о, Боже. Тепер мені кінець. Як, чорт забирай, він мене знайшов?! В голові хаос, паніка, страх. Шок був такий сильний, що мозок просто не встигав усе осмислити.
— Що сталося? Ти що, привида побачив? Погано себе почуваєш?
Ці слова повернули мене до тями. В голосі батька не було й натяку на тривогу. Придивившись, я помітив, що на ньому — літня юката, а його обличчя виглядало значно молодшим. Щось тут було не так. Ні, усе було не так. Як він міг тут опинитися? Якби він ішов за мною весь час, я точно почув би його кроки, крики. Але нічого подібного не було.
І тоді я побачив дірку позаду батька — в стіні тунелю. А крізь неї виднівся натовп. Джерело тих голосів. По боках — десятки червоних ліхтариків і ятки з вуличною їжею. Наче хтось вирізав шмат фестивалю й вставив його сюди, у тунель Урашіма. І мій молодий батько, здається, просто зайшов сюди з іншого боку.
Ні, це неможливо. Куди ймовірніше, що переді мною стояла ілюзія, породжена самим тунелем. Це теж було, у певному сенсі, “неможливе” явище — та все ж, після всього пережитого, я мав усі підстави вважати його цілком реальним.
— Людей забагато, синку? Якщо хочеш, можемо піти додому.
Усвідомлення, що переді мною не той батько, якого я залишив у минулому, принесло неабияке полегшення. Та вслід за ним мене накрила хвиля люті. Чому тунель показав мені саме його, а не Карен? Навіть якщо це його молодша, лагідніша версія, я не хотів мати з ним нічого спільного. Ніколи більше не хотів бачити цю гидку пику. І все ж… я відчував незрозуміле тепло. Наче десь глибоко в мені ще жила дитяча туга за цим чоловіком, якого я мав би називати батьком, попри те, що він не зміг стати ним. Це злісне бажання триматися за нього зводило мене з розуму — я давно вже поховав у собі такі почуття. Мене не лякала ані його байдужість, ані побої, ані лайка. Але це… це було гірше. Це розбивало мене зсередини. Я застиг на місці, мов укопаний.
— Каору? З тобою все гаразд, любий?
І тоді долинув ще один знайомий голос. З-за плеча батька визирнула моя мати — така, якою я її пам’ятав у ті часи, коли ще Карен була живою, коли кожен день здавався подарунком, і ми були уособленням щасливої родини. Вона стояла переді мною, усміхаючись такою лагідною, материнською усмішкою, від якої серце скручувалося в грудях.
— Щось із ним не те, — сказав батько. — Може, варто купити йому щось попити?
— Гарна думка. Ми щойно проходили повз кіоск з напоями. Ти ж любиш «Лайфгард», правда, любчику?
— А мені пива, поки ти там!
— О, ні, не вийде. Ти ж ще маєш нас додому відвезти, пане водію.
— Ех, спробував — і то добре! Ха-ха-ха…
…Ні. Досить. Я більше цього не витримаю.
— Ааааааааа!
Я закричав на весь голос, висмикнув руку з його хватки, поки обидва були надто ошелешені, щоби зреагувати. І кинувся навтьоки — щосили, що було духу. Вони кликали мене, та я не озирнувся. Лише біг і біг, аж поки сльози не залили мені очі.
— Прокляття… Та перестаньте ви вже лізти мені в голову!
Як я міг не відчувати душевного роздвоєння після такого? Тунель, наче навмисне, роздирав старі рани, підсовуючи мені картинку з минулого, де все ще здавалося правильним. Мене нудило від злості, та я змусив себе бігти далі, витираючи сльози й злісно зиркаючи в морок попереду.
Та попри все, ця сцена ще більше укріпила мою віру в те, чим насправді є тунель. Теорія, яку я сформулював у кімнаті Андзу, здавалася дедалі найімовірнішою. І якщо вона справді правильна — тоді рано чи пізно я знову зустріну Карен. Це було єдине, що тримало мене на ногах. Лише б побачити її знову — і я не проситиму більше нічого.
ЗАГАЛЬНИЙ ЧАС: 9 ГОД. 56 ХВ. (ЗОВНІ: 2 РОКИ 263 ДНІ)
Прокляття… Та скільки, чорт забирай, тягнеться цей проклятий тунель?! Я біг майже десять годин — і все ще бачив одне й те саме: смолоскипи й торії. Де Карен? Скільки часу минуло зовні — майже три роки? Я б уже випустився зі школи, якби жив звичайним життям. Навіть якби зараз розвернувся й рушив назад, знадобилося б іще п’ять років, щоби дістатися виходу. Усі, кого я знав, уже б закінчували університет або будували кар’єру. Вони б писали дипломи, працювали, заводили нові захоплення, одружувалися.
А я? Я бігав по колу в темряві, з сімнадцяти — до двадцяти двох. І за цей час не зробив ані кроку вперед.
Води майже не лишилося — може, ще на два ковтки. Ноги були на межі. Кожен крок пронизував коліна гострим болем. Я розумів: якщо зайду ще трохи далі, повернутися назад уже фізично не зможу. Та що мені лишалося? Повернутися зараз? Чи триматися останньої, тендітної надії й іти далі?
— …Ха-ха.
Я не стримався й засміявся. Яке дурне запитання. Повернутись — означало, що все це було марно. П’ять років життя, віддані в нікуди. А Карен могла бути вже зовсім поруч. А може, ще ближче. Здатися зараз було б найбільш ідіотським рішенням у світі. Лише повний дурень зробив би так. Я мусив іти далі й вірити, що вона чекає попереду.
— Карен! — вигукнув я в сотий раз, хрипким, здертим голосом, який насилу пробився крізь пересохле горло.
Та я й далі кликав би її ім’я, поки не знайду. Що б не сталося, я не зупинюся — не до того часу, поки ми знову не будемо разом.
Чи я справді вчиняю правильно?
Хіба не було чогось кращого, що я міг би зробити зі своїм життям?
А що як усе це завершиться ще більшим провалом, коли я врешті здамся?
Я намагався не думати про це. Звісно, мене лякали всі ці варіанти, та я не дозволяв страху взяти наді мною гору. У майбутньому ні для кого немає певності. Ми всі лише блукаємо в темряві, поки час і смерть підкрадаються до нас зі спини. І я був не єдиним, кого це лякало. Андзу, Кохару — всі ми трималися за віру в те, що колись усе-таки дістанемося туди, куди прямуємо… перш ніж світ відбере в нас останнє.
Я залпом допив залишки води й знову рушив уперед, волочачи ноги по землі.
ЗАГАЛЬНИЙ ЧАС: 14 ГОД. 20 ХВ. (ЗОВНІ: 3 РОКИ 338 ДНІВ)
Я продирався вгору черговим крутим підйомом. Перед очима вже майже нічого не було видно, а ноги волочились настільки повільно, що я фактично повз. Усе, що взяв із собою в дорогу, я давно покинув — навіть черевики викинув. Повернення назад уже не було варіантом, який я міг розглядати.
— Грррх…
Уже не пригадую, скільки часу минуло, відколи я почав це сходження — здавалося, воно тривало цілу вічність. Без сумніву, це був найтриваліший і найважчий підйом у моєму житті.
— Аргх…
Боже, як все боліло. Весь мій організм кричав від утоми, а ноги перетворилися на дві м’які, зболені грудки плоті, які з кожним кроком могли лише передавати мозку сигнали про біль. Повіки ставали важкими та злипалися. Я потребував сну. Я хотів зупинитися, перепочити бодай трохи. Здавалося, що варто лише прилягти, і тіло хоча б трохи відновиться, дасть передишку від цього нескінченного підйому.
Але я не міг собі цього дозволити, бо знав: якщо впаду — більше не піднімусь. Я мав дійти до вершини цього клятого пагорба…
…Хоча… А що, як усе ж здатися? Це ж просто неможливо. Я був уже на межі. Ні, навіть за межею — я давно перевищив свій ліміт. Використовував усі відомі мені хитрощі, аби хоч трохи відволіктись від болю — і якось досі тримався. Але навіть якби я зараз знайшов Карен — що з того? У мене не залишилося ані крихти сили, ані волі, щоби йти назад.
Боже, як я втомився.
Може, варто все ж здатися…
…Але спершу…
Йтиму ще трохи.
Про всяк випадок.
Ще кілька кроків, і якщо нічого — тоді все. Здаюся.
Ще трохи…
Ще трохи…
Ще… трошечки…
Я раптово зупинився. Не тому, що ноги остаточно відмовилися рухатися, а тому, що щось постало прямо переді мною. Піднявши важку голову, я побачив старі дерев’яні двері. Серце гучно вдарило в грудях. Хвиля надії розлилася в мені. Вперше за весь час я наштовхнувся на якусь перешкоду, на справжню межу в цьому тунелі. Цілком можливо, що Карен за цими дверима. І хоча, якщо її там не буде, і знову почнеться ще один підйом… Ні, я не хотів про це думати. Я вирішив: ці двері — край моєї подорожі. Якщо за ними не буде моєї сестри — я залишуся тут і відпочину.
Схопившись за металеву ручку, я навалився всім тілом на двері, бо сил у м’язах уже не залишилося.
— Нгх! — вирвалося з мене.
Щойно двері прочинилися, ноги підкосилися, і я звалився вперед, лобом вдарившись об землю. Але нічого не боліло — моє падіння пом’якшив м’який, мерехтливий шар піску.
— Що…?
Пісок був теплим на дотик, а на обличчя мені лилися сонячні промені. Невже я нарешті вибрався назовні? Піднявши голову, я вдихнув на повні груди солоний, морський запах, коли м’який вітерець пройшовся берегом, піднявши моє волосся. Хоч яким неймовірним це не здавалося, я лежав обличчям униз на білому піщаному пляжі, а переді мною простягався безкрайній океан — вода настільки глибоко-синя, що аж прозора, наскрізь до самого горизонту.
Я підвівся на коліна й озирнувся. Стара, напіврозвалена хатина стояла осторонь берега, похмуро дивлячись у бік моря. Її вхідні двері були зроблені з того ж потертого дерева, як і ті, через які я щойно вийшов. Але позаду хатини вже не було жодного тунелю — лише зелений луг, зарослий свіжою, яскравою травою. Я майже не звернув на це уваги. Та частина мого розуму, яка відповідала за логіку та здоровий глузд, давно перейшла у стан глухої апатії. Зараз для мене важливим було тільки одне — чи є тут моя сестра.
Витиснувши останні краплі сили з тіла, що давно перетворилось на виснажену ганчірку, я гукнув на весь голос:
— Карен!
Звідкись долинув лінивий, розтягнутий голос:
— Я туут…
Я повернув голову на звук.
На пляжі стояла дівчина. З-під її бейсболки вибивався хвостик. Вільна майка звисала аж до джинсових шортів. А яскраво-червоні сандалі наполовину потонули в м’якому золотому піску.
Це була вона. Це була Карен.
— Нарешті дійшов, Каору, — сказала вона, усміхаючись так, що її усмішка могла затьмарити тисячу зірок.
У ту ж мить моє тіло знесилося, а свідомість остаточно втратила свою тонку нитку — усе потемніло.
Я спав спокійним сном. Лежачи на спині, відчував, як легкий вітерець погладжує моє тіло, повільно й ритмічно коливаючись — то ліворуч, то праворуч — під м’яке гудіння маленького вентилятора. Під мною був розкладений футон. Я спробував трохи повернути голову — і почув, як насіння гречки всередині подушки шарудять одне об одного. Лагідний, землистий аромат татамі під тілом приємно лоскотав ніс. Здавалося, я повільно занурююсь у густу, тягучу рідину блаженного спокою. Втома, стрес — усе залишало моє тіло, ніби вимивалося цілющими водами.
Я не хотів вставати. Не хотів розплющувати очі. Хотів просто лежати й спати вічно… І, якщо чесно, чому б і ні? Я так довго надривався, що, мабуть, ніхто б не засудив мене за це.
М-мм… Як же приємно дме той вентилятор…
Зачекай.
А заради чого я, власне, надривався?
— А, точно!
Як тільки я згадав про мету, різко підвівся на футоні. Через прочинені шьоджі веранди виднівся океан. Окинув поглядом кімнату. Я лежав посеред приміщення з вибіленими від сонця татамі, у ніші висіла сувійна картина з мирним гірським краєвидом. Я вже був тут раніше. Багато разів… Стій. Справді?
— Я… у себе вдома?
Як це можливо? Я ж майже помер, пробираючись крізь тунель Урашіма… а тепер мирно сплю вдома? Та й на мені не було одягу, в якому я зайшов до тунелю — лише стара футболка й шорти. Невже… усе це був сон? І ніякого тунелю ніколи не існувало?
Ні. Це неможливо. Я б ніколи не заснув ось так у вітальні. Та й були дві речі, які разюче відрізняли цю кімнату від тієї, що в моєму домі. По-перше — з вікна тут було видно океан, а з мого дому — лише зарослий двір і гора позаду нього. А по-друге — тут бракувало чогось дуже важливого: меморіального вівтаря Карен. Його взагалі не було…
— О, ти вже прокинувся! — почувся голос.
Голос моєї молодшої сестри, Карен.
Вона кинулася до мене, її босі ноги глухо стукали по татамі.
— Ого, ти ж просто знепритомнів на рівному місці! Мені довелося тягти тебе сюди самій. Ти, між іншим, важчаєш не по днях, а по годинах, ти в курсі?
Вона стояла прямо переді мною. Говорила, сміялася. Її обличчя, її голос — нічого не змінилося з того моменту, як я бачив її востаннє, коли їй було десять.
— Ти був увесь мокрий від поту, тож я тебе переодягла в чистий одяг! Тож подякуй мені за це! — Карен вперлася руками в боки і надула щоки у своєму фірмовому ображеному стилі. — Ей! Ти мене взагалі слухаєш?!
Вона наблизила обличчя впритул до мого, і я нарешті отямився.
— К-Карен? Це… справді ти? Ти ж не просто… вигадка мого мозку, правда? — пробелькотів я, спотикаючись об кожне слово.
— Вау, грубо! Перевір сам, ось! — Карен сіла на коліна, схопила мене за руку й приклала мою долоню до своєї щоки. Її шкіра була м’яка й тепла, а головне — безсумнівно справжня. — Бачиш?
Карен всміхнулась і нахилила голову, чекаючи, щоб я погодився. Я мляво кивнув. Вона точно не була примарою. Але все відбувалося так швидко, що мій мозок не встигав усе осягнути. Побачити Карен наживо, потім прокинутись у цій дивній, альтернативній версії мого дому… Все це разом перевантажило мою свідомість так, що вона просто відмовилася визнавати бодай щось реальним. Тож я просто сидів і дивився на Карен, як уві сні, поки мій живіт раптом голосно не забуркотів.
— О? Ти голодний, Каору?
— Та ні, не переживай. Я ж не…
Я саме збирався сказати «не те щоб помираю з голоду», як у животі різко стиснуло, і горло обпекло від нестерпної спраги. Я на мить про них забув, бо шок і розгубленість повністю вибили інші відчуття. Але правда була в тому, що я помирав з голоду. І ще більше — хотів пити. На останніх етапах я біг годинами без жодної краплі води.
— В-вибач, Карен… Але чи не принесеш мені щось попити?
— Звичайно! У нас тут є з чого вибрати. Що хочеш?
— Та байдуже, що завгодно… просто побільше…
— Що завгодно, кажеш? Хмм… Ну, добре! — відповіла вона бадьоро й застрибом пішла до кухні. Тим часом мене почав охоплювати головний біль, тож я енергійно потер скроні. Усе це було для мого мозку занадто. Я не мав жодного уявлення, з чого взагалі почати розбиратись у ситуації. Дивлячись крізь відчинене вікно на океан, я почув високе механічне дзижчання з кухні. Карен, мабуть, користувалась блендером. Що ж вона там готує?
— Готово! — Карен повернулася до кімнати з великим кухлем і знімною чашею від нашого старого електроблендера. У ній була густа білувата рідина. Секундочку…
— Це ти… банановий коктейль зробила?
— Точно!
Вона гордо підняла глечик, сяючи усмішкою від вуха до вуха, поки рідина всередині плескалась і мало не виливалася через край. Це одразу викликало в мене спогади — ми з нею часто готували банановий коктейль разом. Але відтоді, як Карен померла, я жодного разу не наважився його зробити. Весь час виправдовував себе тим, що мити блендер — морока.
— Тримай, Каору!
Я вдихнув солодкий запах банана, взяв кухоль з її рук і почав пити. У нашій сім’ї ми завжди додавали багато молока на один банан, тож напій виходив надзвичайно ніжним. Я випив усе до останньої краплі, не відриваючи кухля від губ.
— Фух…
Я тільки й зміг, що видихнути з полегшенням. Мабуть, жоден напій ще не приносив мені стільки задоволення. У горлі приємно пощипувало від солодощів. Я вже хотів налити собі ще, як раптом з кухні долинув дзеньк мікрохвильовки.
— О, ура! Їжа готова!
— Їжа? Серйозно?
— Ага. Ну, принаймні для тебе. Але готувала я! Іди почекай у вітальні, я зараз усе принесу! — Карен знову стрімголов побігла на кухню.
Нічого собі… Маленька Карен готує сама? Це було більш ніж дивно, але я все одно підвівся з футону, взявши кухоль і знімну чашу із собою до вітальні. На низькому столі вже стояла велика миска з вишуканою собою швидкого приготування, а поруч — три рисові кульки на грилі (розігріті з заморожених) у рядок. Карен сиділа на одній із подушок та з гордістю дивилась на мене знизу вгору. Я не втримався від усмішки. Ну, цього можна було очікувати.
— Ну, смачного!
— Дякую… З радістю.
Я сів поруч із Карен, узяв палички, склав долоні й одразу ж взявся до місії — знищення своєї цілі. Я трохи вмочив хрустку сушену темпуру в бульйон, дав їй просочитись насиченим смаком креветок і відкусив. Потім взявся за локшину. Зазвичай її смак був би надто насиченим для мене, але в моєму теперішньому стані вона смакувала, як нектар богів. Мої смакові рецептори ловили кожну краплю солоного бульйону. Я й не пам’ятав, щоб вона колись була такою смачною…
Я без зупину сьорбав собу, лише іноді відкушуючи рисову кульку або запиваючи все банановим коктейлем. Пара не найкраща, чесно кажучи, але мені було байдуже. Я був готовий поглинати все, що бачив, забувши про дихання. Із кожним проковтнутим шматком їжі мої п’ять відчуттів поверталися на свої місця. Це було не просто смачно — це було наче воскресіння з мертвих.
Коли я допив останню краплю бульйону, поставив миску на стіл. Наситившись, знову відкрив очі — і вперше по-справжньому побачив красу, що розкрилася переді мною. Це була сцена, яку я безуспішно намагався відновити роками: ми з Карен разом, в одному просторі, просто живемо, безтурботно, по-справжньому.
— Ну, як тобі? — спитала вона з усмішкою. І це був перший момент, коли я усвідомлено побачив у ній саме Карен, свою молодшу сестру. І щойно це сталось — усе, що я тримав у собі роками, прорвалося назовні. Кожна дрібниця в ній була настільки точною, наскільки тільки могла бути: усмішка, подих, міміка, навіть як окремі пасма її чубчика ворушились від найменшого руху. Раптом зір розплився — й одна крапля впала в порожню миску. За нею полилася ціла ріка. Гарячі сльози текли по щоках, і я насилу стримувався, щоб не розридатись уголос.
Тоді Карен простягнула руку й запустила пальці мені у волосся, м’яко провела ними по голові, ніжно, з ласкою.
— Ти так довго намагався, братику…
У її голосі було щось материнське та тепле, що розтопило всередині мене щось кам’яне й застигле.
Я кивнув. Потім знову. І знову. Без кінця.
Після того як я подякував за їжу й допоміг прибрати, мені нарешті вдалося трохи заспокоїтись. Це була найсмачніша їжа за все моє життя. У грудях ще дзвеніла ейфорія, і тоді я нарешті наважився.
— …Карен?
— А?
Я мав запитати. Зараз, коли я знову був у притомному стані. Те, що мусив дізнатись, навіть якщо правда мені не сподобається.
— Ти… справжня Карен?
Карен зітхнула, сперлася ліктями на стіл і поклала голову на руки.
— Знову за своє? Ти й досі не можеш зрозуміти, так? Я ж казала тобі, що я... — вона раптом зупинилася й усміхнулась хитрою, лукавою усмішкою. — Ну то як ти думаєш, Каору? Я — справжня Карен чи підробка?
— Ей, не відповідай на моє питання іншим питанням.
— Але ж так цікавіше! — Карен показала свої гострі ікла в усмішці. І справді, важко було сердитися, знаючи, що вона просто грається. — Ну, Каору? Давай, скажи. Хто я, як ти гадаєш?
Схоже, у мене не було іншого вибору, як піддатися її маленькій грі.
— Думаю… — я зробив неглибокий вдих. Карен дивилася на мене невинними очима, з нетерпінням чекаючи моєї відповіді. — Думаю, ти справжня.
— Це твоя остаточна відповідь?
— Т-так.
— От і добре! І не дозволяй мені переконувати тебе в протилежному.
Я заздалегідь здогадувався, що вона скаже щось подібне, але все одно не стримав стогін. Утім, цей жартівливий фінал несподівано відгукнувся в мені. І, на диво, мені це навіть сподобалося. Врешті-решт, у мене не було жодної можливості дізнатись, чи ця Карен — хитро підлаштована ілюзія, створена тунелем, аби ввести мене в оману, і що взагалі означає “справжня” у надприродній ситуації. У такому разі все, що мені залишалося — це вірити в те, у що я хочу вірити. Гадаю, саме це Карен і намагалася мені сказати.
— Ти права. Все, що має значення — це те, що ти справжня для мене… — погодився я, сподіваючись, що, виголосивши це вголос, мені вдасться змусити себе повірити ще більше.
— Гаразд, досить про це! У нас у холодильнику є кавун, Каору! Поїмо!
— Чудова ідея.
Я вирішив, що переживати далі — марна справа, тому встав, і ми разом рушили на кухню. Відчинивши дверцята холодильника, я побачив там тарілку з нарізаним кавуном, накриту плівкою. Нижче були й інші смаколики, а також ціла купа напоїв, як і казала Карен — зокрема кілька пляшок “Черіо” та “Лайфґарда”. Я не мав уявлення, звідки вона це все взяла, але щось підказувало, що питати не варто.
Ми вмостилися на веранді й уп’ялися зубами в соковитий кавун — його крижана м’якоть виливала солодкий нектар просто нам у рот. Це був, мабуть, найсмачніший кавун, який я коли-небудь куштував. Коли Карен почала плюватися кісточками у двір, я приєднався. Невдовзі між нами розгорілася справжня війна: хто далі плюне кісточку. Було так весело, що я несподівано почав плакати.
— Ого, Каору! Звідки в тобі стільки сліз? Ти ж наче старший брат!
— Еге… Ти мене піймала, — відповів я, схлипуючи. — Але ж не можна мене звинувачувати. Люди насправді більше плачуть, коли стають старшими. Вони стають сентиментальнішими, розумієш?
— Та ну?
— Ага. Десь я це читав.
— Дивно… Я думала, що люди з віком стають лише стійкішими. — Карен погойдувала ногами, що звисали з краю веранди.
— Ну, деякі — так. Я знав одну дуже сильну людину.
— Та ну? Яка вона була?
— Ох… навіть не знаю, з чого почати…
Ім’я, що миттєво спливло в моїй уяві — Андзу.
— Вона була найгарнішою дівчиною, яку я будь-коли бачив, але при цьому могла спокійно дати відсіч в бійці — не гірше за будь-кого. Одного разу вона протистояла дуже страшному хлопцеві, набагато старшому й більшому за неї, і навіть коли він почав лупцювати її по обличчю й бити в живіт — вона не зламалась, а тримала себе в руках і чекала моменту, щоб відповісти. Отака вона була. Спочатку я навіть трохи боявся її, але з часом, коли ми почали проводити час разом, то зрозумів, що вона насправді страшенно мила…
— То в тебе до неї закоханість, Каору? — запитала Карен, дивлячись на мене з чистою, широко розкритою цікавістю в очах.
Я поклав недоїдений шматок кавуна на тарілку і глянув на океан.
— …Так. Здається, так і є.
Карен видала високий писк захопленого здивування й підсунулася ближче.
— Ну, якщо вона тобі так подобається, чого ви досі не разом?
— У неї зараз є справи, на яких вона повинна зосередитись.
— Але ж ти все одно хочеш бути з нею, так? Хіба тобі не самотньо тут без неї?
— Ну… так, це безумовно так. Але розумієш… —
Карен уважно дивилася на мене, чекаючи на відповідь. Я не міг змусити себе відмахнутися чи збрехати їй.
— …Правда в тому, що я… я не відчуваю, що маю право по-справжньому, щиро когось кохати.
Лише коли ці слова злетіли з моїх вуст, я зрозумів, що, мабуть, вперше вжив слово «любов» у романтичному сенсі щодо конкретної людини — і справді це мав на увазі. І хоч зізнання це було трохи соромітне, я мимоволі всміхнувся — ніяково, по-дитячому. Але все одно я залишався при своїй думці. Адже врешті-решт саме моя неуважність коштувала Карен життя. Мало того — саме я був джерелом першого конфлікту між батьками, який змусив маму піти, а тата скотитися на дно. Я мав би бути доволі огидною, егоїстичною людиною, щоб закрити очі на все те болюче, що я спричинив, і просто втекти у своє «і жили вони довго та щасливо».
— Хоча, зізнаюсь, звучить це доволі тупо, — продовжив я. — Ну, тобто, ніхто ж мене не змушує нести цей хрест. Це вже така собі самостійно накладена кара. Мабуть, це та річ, через яку я ніяк не можу переступити… Не знаю. Може, це занадто доросло для тебе, щоб зрозуміти.
— Та ну! — Карен надула губи, зморщивши личко. — Я все чудово розумію! «Мати дозвіл» — це як коли треба, щоб батьки підписали папірець, аби поїхати на екскурсію, правда?
— Ха-ха. Ну, щось типу того, так.
— Але ж хіба тобі справді потрібен дозвіл, щоб когось кохати?
— О, ні, точніше не так. Думаю, кожен народжується з таким правом. Але… я також думаю, що його можна втратити. За певних обставин… Не знаю. Це важко пояснити…
— Хмм… Тоді я зроблю тобі новий дозвіл!
Карен схопилася і помчала в коридор. Я почув, як її швидкі кроки стукають по сходах. Менше ніж за хвилину вона вже знову була на веранді — з набором фломастерів і аркушем білого паперу.
— Це навіщо? — запитав я.
— Хе-хе-хе… Дивись! Тобто ні! Ще не можна дивитися! Повернись у інший бік!
Господи, визначся вже, божевільне дівча.
Я таки послухався. Чув лише, як її фломастери рипіли по паперу, іноді вона зупинялася, роздумуючи, як написати певний склад, або бурчала, що помилилася. Доївши свою скибку кавуна я почув, що вже можна дивитися. Коли я обернувся, Карен сиділа формально: руки на колінах, сперлась на п’яти, й дивилася на мене серйозно.
— Отже! Дозволь мені вручити тобі новий дозвіл! — почала вона, а тоді піднесла аркуш перед обличчям і прочитала написане. — Кхм! Старшому бра… тобто, Каору Тоно, на честь того, як ти наполегливо шукав мене і пройшов такий шлях, я урочисто надаю тобі право кохати знову! Якщо ти цього хочеш, звісно! Ну, вітаю!
Вона простягнула мені аркуш обома руками. Я глянув і побачив напис «ДОЗВІЛ НА КОХАННЯ» великими пухирчастими канджі зверху, а довкола — купа кольорових малюнків: квіточки, собачка й інші милі штучки. Це було дуже зворушливо. Але я так і не зміг протягнути руку, щоб взяти його.
— Що сталося, Каору? Ну ж бо, бери.
У грудях почало наростати тепло. З того дня, як ми втратили Карен, я жив у пригніченні. Відчаї. Мене постійно мучила думка, що я все ще тут, а її вже немає. Я хотів, щоб мене покарали за те, що не зміг її врятувати. Але не міг придумати жодного способу, як би бодай частково спокутувати свою провину. Тож я просто вирішив ніколи більше не дозволяти собі жодної радості — в надії, що це хоч трохи полегшить мою провину. Я був готовий прожити решту свого життя саме так — мовчазним ченцем, що зрікся земних бажань. Та тепер, завдяки Карен, я… я…
Звісно. Тепер усе стало ясно. Жодного сумніву більше не залишилось. Тунель Урашіма не виконує бажання.
Все, що він може — це допомогти тобі повернути те, що ти втратив.
Ось у чому полягала справжня сила тунелю. Сандалик Карен, наш старий папужка, ті дні, коли ми з мамою й татом були щасливою родиною, навіть сама Карен. І тепер — моя здатність кохати іншу людину. Це були речі, які я втратив десь на своєму шляху, і які тунель дав мені шанс повернути.
— Ей, Каору? Якщо тобі це не треба, я викину, — озвалася Карен.
— П-почекай, ні! Мені треба. Дуже-дуже треба...
Я з поспіхом простягнув руки й узяв «Дозвіл на кохання» обома долонями. Як тільки я торкнувся його, крізь пальці пробігла захоплива хвиля, наче електричний струм, який розповзається по руках і всьому тілу. Це був лише тонкий аркуш звичайного офісного паперу, але емоційна цінність, яку він ніс, була неоціненною. Я завмер, тримаючи його в руках і вбираючи кожною клітинкою почуття свободи — після всіх тих років, проведених у полоні власної ненависті до себе.
— …Дякую тобі, Карен. Обіцяю, я берегтиму його завжди.
— Угу! Обов’язково!
— І… ну… Вибач, я щойно прибув, але… — я невпевнено всміхнувся, знову намагаючись згладити незручність чергового сороміцького зізнання: — Здається… я готовий знову спробувати кохати когось.
Коли я повернувся до своєї кімнати, то побачив, що мій рюкзак вже лежав напоготові — майже так, ніби Карен передбачила цей поворот подій. Я закинув його на плече й попрямував до кухні. Відчинивши холодильник, взяв їжі на двох і запакував усе в основне відділення. Тепер я приблизно знав, якої довжини був тунель і скільки води й провізії нам знадобиться. Якщо жоден із нас не пораниться в дорозі, ми зможемо дістатися назад без особливих труднощів. Ми були повністю готові. Я поклав «Дозвіл на кохання» у прозору обкладинку, аби він не пом’явся, і сховав його до рюкзака, перш ніж піти до вітальні.
— Гей, Карен, — гукнув я. Вона озирнулася з веранди, жуючи шмат кавуна. — Ходімо звідси. Разом.
Я мав забрати Карен у Кодзакі. Це і було моєю початковою метою, навіть якщо затишок цього ілюзорного дому змусив мене на мить про неї забути. Але поки ми обоє не виберемося живими з того боку тунелю, я не зможу вважати свою місію виконаною.
— Куди ми йдемо? — запитала вона. — До пляжу?
— Навіть краще. Там є океанаріуми, зоопарки, і всяке таке. Я відвезу тебе куди завгодно, тільки не сюди.
— Але ж у нас тут теж є океанаріуми й зоопарки. І парки розваг. І криті аквапарки. Все, що тільки можна побажати.
Я знав, що Карен не бреше. Якщо мій будинок було відтворено з такою точністю, то і справді, межі тут не існувало. Але для мене цього було замало.
— Ні, Карен. Можливо, ти маєш рацію. Можливо, це місце й справді має все, чого я коли-небудь бажав. Але це не те місце, де ми повинні бути. Ми повинні повернутись у Кодзакі.
— Та нізащо, — Карен відкусила ще один великий шмат кавуна. Прожувала. Проковтнула. — Я вже звикла бути тут. Думаю, я вже не здатна жити там, у зовнішньому світі.
— Звісно, здатна! — я впав на коліна й зустрівся з нею поглядом, вдаряючи кулаком себе в груди. — Я зроблю все, щоб у тебе знову з’явилося місце в тому світі, обіцяю. Знайду спосіб усе влаштувати й не дозволю нікому нам завадити.
Я знав, що Карен буде непросто повернутися у суспільство, яке вже давно вважало її мертвою. Але я казав серйозно — і був цілком упевнений, що впораюсь. Заради Карен я міг зробити все.
— Тож… будь ласка. Підеш зі мною?
Карен доїла свій кавун, поклала шкірку на тарілку й голосно зітхнула, немов маленька бешкетниця, яку спіймали на гарячому.
— …Гаразд, гаразд. Нехай буде по-твоєму.
— Супер! Тоді рушаймо! — вигукнув я, схопивши Карен за руку й потягнув до вхідних дверей. Але тут раптом згадав: — Ой, чорт! Час!
Боже. Я так захопився розмовами з Карен, що зовсім про нього забув. Я вже хотів було кинутися до вітальні, щоб подивитися, котра година… але одразу зрозумів, що жоден із годинників у цьому домі не покаже, скільки часу пройшло насправді з моменту, як я зайшов у тунель. Мені потрібно було перевірити наручний годинник, який я одягнув на самому початку подорожі. Але ж я вже його не носив. То де він? Можливо, Карен зняла його, коли переодягала мене…
— Ей, Карен, ти часом не знаєш, де мій годинник?
— А, ти про цей? — Карен засунула руку до кишені й витягла його.
У припливі тривоги й полегшення я вихопив годинник у неї з рук і подивився на циферблат. Він показував пів на шосту, а я зайшов у тунель опівночі. Востаннє, коли я перевіряв час, стрілка стояла на другій, але я точно знав, що вона вже зробила повне коло. Це означало, що пройшло не п’ять з половиною годин, а сімнадцять з половиною… І все ж це здавалося якось дивно.
— Ей, Карен… А скільки я спав, відколи потрапив сюди?
— О, ти вирубався надовго. Годин на дванадцять, мабуть.
Я завмер. Якщо я спав дванадцять годин, то це означає, що стрілка зробила два повних оберти й вже почала третій — отже, я провів у тунелі близько тридцяти годин. Холодний піт покотився по лобі.
— М-ми повинні йти! Негайно! Я пробув тут занадто довго!
Я схопив Карен за руку й вибіг за двері. Щойно ступив за поріг — моя нога занурилася в пісок. Будинок стояв на межі між трав’яним лугом і пляжем. Жодних доріг, жодних електричних стовпів. Неможливість підтримувати постійне житло в такому місці лише підкреслювала, що цей світ — ілюзія. Я швидко помітив ту саму маленьку хатинку, з якої колись виліз. Вона була зовсім недалеко. Ми перейшли через пляж і зупинилися перед її старими дерев’яними дверима.
— Ну що, Карен… Ти готова?
— …Так, — відповіла вона замислено, смикаючи нижній край своєї майки й втупившись у землю.
— Все буде добре. Нема чого боятись. Дорога довга, але я обіцяю: ми впораємось.
Вона не виглядала особливо переконаною, але часу на вагання не залишалося. Годинник тікав — секунда за секундою, година за годиною. Я зібрався з духом і повільно відчинив двері. За ними був крутий спуск, на якому я ледь не скалічився, коли ліз сюди. На щастя, дорога назад мала бути легшою — хоча все ще треба було бути обережними, щоб не впасти.
— Добре, вперед.
Я зробив перший крок у тунель. І в ту ж мить Карен обхопила мене ззаду за талію. Я озирнувся через плече, але не міг побачити її обличчя — воно було притиснуте до мого рюкзака. Я стояв уже по той бік дверей, а вона — все ще по коліна в піску, на іншому.
— Карен? Що трапилось?
— Є ж у тебе хтось у тому світі, хто тобі надзвичайно дорогий, правда ж?
— Так. І я більше не можу змушувати її чекати. Тому ми маємо піти.
— Я така рада. Нарешті ти готовий знову рухатися вперед.
— …Карен?
Її маленькі руки міцно стиснули тканину моєї сорочки.
— Ну ж бо, Каору. Ти ж уже здогадуєшся, що я збираюся сказати, так?
Серце моє тривожно стиснулося, а дихання уривалося. Я насупився.
— …Ні, Карен. Я справді не знаю. Може, ти скажеш прямо?
— Гаразд… Уяви собі ось що. Рибки-клоуни можуть жити тільки в морі. Якщо посадити одну з них у річку, вона просто задихнеться й помре. Вони слабенькі. Єдине, що їм лишається — ховатися у своїх друзях-анемонах і спостерігати здалеку за більшими, сильнішими рибами. Наприклад, за лососями. Ті можуть жити і в морі, і в прісній воді. Можуть плисти проти течії, а потім назад. Можуть навіть вистрибувати з водоспадів. І до того ж вони дуже смачні.
— Ну… так, це правда. Але яке це має відношення до нашої ситуації?
— Пряме. Ти — як лосось, Каору. А я?.. Я — слабка маленька рибка-клоун, яка застрягла тут, у своєму…
— Не кажи таке! — закричав я. — Ти — Карен! Ти людина, а не рибка-клоун чи лосось! Ти можеш піти куди завгодно. Тож прошу, не говори таких речей… Мені боляче це чути…
Я витратив стільки часу — в усіх сенсах — аби дістатися сюди. Я просто не міг повернутися назад один.
— Все добре, Каору. Я завжди буду з тобою. Щоразу, коли ти мене потребуватимеш, я буду поряд… Тож, будь ласка. — Карен відпустила мою сорочку. — Не переймайся за мене. Іди й живи на повну. Так, як ти казав їй.
Вона м’яко штовхнула мене в спину — ледь-ледь, але цього вистачило, щоб я втратив рівновагу й перечепився, впавши в тунель.
— Карен! — закричав я, розвертаючись.
Карен вже не було. Зникли й усі сліди дерев’яних дверей, сліпучого сонячного світла, білого піщаного пляжу, навіть солоного запаху моря. Лишився лише нескінченний тунель, що тягнувся в обидва боки. Мені здалося, ніби повітря раптово вирвало з легень. Я пішов углиб тунелю, гарячково шукаючи двері назад до того примарного берега.
І тоді в моїй голові пролунав голос: "Іди й живи на повну. Так, як ти казав їй."
Так, як я казав їй. І так було цілком ясно, хто така “вона”. Карен закликала мене припинити тонути в минулому й почати дивитися в майбутнє — знайти своє місце у світі, поруч з Андзу. Це було її останнє послання мені як моєї молодшої сестри.
— Нннгх…!
Я вчепився руками в голову, впиваючись пальцями в шкіру голови. Заплющив очі так щільно, як тільки міг, але сльози все одно пробили собі шлях.
— Нннннннгх…!
Глибоко в душі я вже підозрював, що все закінчиться саме так. Справжня сила тунелю Урашіма полягала в тому, щоб допомогти повернути втрачене. Він дав мені змогу знову побачити Карен, і повернув право кохати іншу людину. Але він дав мені ще дещо, чого я сам не помітив: здатність випростатись і подивитися в очі реальності. Залишити біль минулого й почати жити теперішнім. Але щоб це зробити, мені довелося б насправді відпустити смерть сестри — що було повною протилежністю моїй початковій меті: вивести її з тунелю разом зі мною. Я мав зробити вибір.
Я був упевнений, що тунель не мав ані свідомості, ані злих намірів. Усе, що я бачив — лише автоматичні проєкції втраченого. Тож якщо всередині нього виникла така суперечність, це могло означати лише одне: десь глибоко в мені вже зародилося бажання знову прийняти реальність. Частина мене вже змирилася зі смертю Карен. Я мав здогадатися. Просто не міг відпустити ту останню крихту надії, за яку так довго тримався — що, можливо, одного дня станеться диво, і ті щасливі дні, коли ми були родиною, повернуться.
Так, це була наївна, ілюзорна мрія. Але настав час прокинутися. Я зціпив зуби так сильно, що здавалося, що вони тріснуть. Напружив живіт, намагаючись стримати бурю емоцій, яка рвалася назовні. Я зіштовхнув її глибоко всередину, зачиняючи за кришкою, накладаючи замок за замком і викидаючи ключі. Витер сльози передпліччям, змахнувши їх вбік, і з усіх сил закричав:
— Каааареееен! Я вирушааю!
І з цим я розвернувся й побіг що було сили в напрямку виходу.
"Гаразд. Люблю тебе", — я майже почув її голос у відповідь.
ЗАГАЛЬНИЙ ЧАС У ТУНЕЛІ: 29 ГОД. 35 ХВ. (ЗОВНІ: 8 РОКІВ, 36 ДНІВ)
Я біг у відчаї крізь темряву, кидаючись вниз майже на межі можливостей своїх ніг. Рюкзак важко тиснув на плечі, його ремені натирали шкіру, а сам він підскакував з кожним кроком, висмоктуючи з мене сили, — і все ж я почувався значно спокійніше, ніж тоді, коли входив до тунелю. Я знав, що в мене вистачить води і їжі, щоб дістатися назовні, тож про смерть від голоду турбуватися не доводилося. Єдине, що мало значення, — це витривалість і те, наскільки швидко я зможу вибратись.
Серце билося так голосно, що я чув його у вухах. З кожним кроком коліна пронизував біль, і я боявся, що вони ось-ось зламаються. Горло було сухе, обпалене від інтенсивного дихання. Мені боліло. Я був знесилений. І все ж я не міг зупинитися. Можливо, десь дорогою я дозволю собі зробити короткий перепочинок, але ще не зараз.
Андзу чекала на мене ззовні, і я не міг дочекатися зустрічі з нею. Якщо вона жодного разу не намагалася зайти в тунель, то їй уже двадцять п’ять. Я колись сказав їй, що не обов’язково чекати на мене, тож припускав, що вона цього й не робила. Можливо, в неї вже був хлопець. Можливо, вона мене давно забула. А може, навіть вийшла заміж і мала дітей. Мені було байдуже. Я просто хотів дізнатися, як вона жила всі ці місяці й роки, поки я тинявся цим затхлим старим тунелем. Більше за все мені кортіло прочитати нові історії, які вона написала. Боже, скільки всього я хотів зробити!
З новою рішучістю я відштовхнувся від землі й пришвидшився. Біль і виснаження зникли — мої надії й мрії на майбутнє стали сильним знеболювальним. Я лише сподівався, що цього приливу адреналіну вистачить, щоб дістатися виходу.
Але було в цьому щось дивне. Здавалося, чим більше я біг, тим більше витривалості у мене з’являлось і тим швидше я міг рухатися. Та цей запал тривав недовго — в якийсь момент мої ноги заплуталися одна об одну, і я полетів уперед. Світ закрутився перед очима, і я, перекочуючись по крутому схилу, бився об кам’янисту підлогу з кожним обертом, поки, зрештою, не вгатився головою об стовп торії. Та навіть тоді я підвівся й побіг далі. В око щось закапало. Я подумав, що це піт, і витер його, але пальці виявилися червоними. Здається, я розбив голову. Та я не звернув уваги, а просто продовжив бігти.
Я мусив поспішати. Світ більше не чекав на мене. Треба було швидше. Ще швидше. Мене не хвилювало, скільки в мене буде синців і ран. Мене не зупинити. Ніхто не стане на моєму шляху. Поки час рухається вперед — я теж бігтиму. Навіть якщо ноги мене зрадять — я повзтиму. Якщо треба — дертимуся нігтями, поки ті не зітруться до крові.
— Грааааах! — закричав я. Знав, що це лише марна трата енергії, але не міг стриматися. Потрібно було випустити бурю, яка вирувала в мені. Та ноги й далі несли мене вперед, навіть коли зір почав затьмарюватися, і я вже не бачив, куди біжу. Я падав знову й знову. Але кожного разу підводився. Я не здамся. Нізащо.
Я біг.
***
Я бігла уже так довго. Куди саме — не знала. Навіщо — сказати не могла. Можливо, я когось наздоганяла, а, може, щось слідувало за мною. Єдине, що я знала — я бігла довго-довго. І досі не зупинилася. Я й далі рухалася вперед, розмахуючи руками, навіть коли ноги пекло від синців і мозолів… А втім, я вже не була упевнена, що справді рухаюсь. І все ж, скільки б часу не минуло, здавалося, фініш так і не наближався.
— Ммнгх…
Я прокинулася з жахливим болем у шиї. Відірвала щоку від холодної, твердої поверхні столу й підняла голову. Здається, я заснула прямо за письмовим столом. Суглоби скрипіли, наче в іржавої машини, якій терміново потрібне мастило. На годиннику була третя ранку. Я підвелася з крісла й потягнувся, хрускаючи попереком з приємним клацанням. У повітрі мого сонного, мовчазного помешкання важко висів запах чорнила та паперу. Я глянула на розкидані по всьому столу сторінки і вирішила, що час завершувати роботу. Приберу, прийму душ і нарешті ляжу в ліжко, щоб трохи поспати по-людськи.
Але перш ніж це зробити, хотілося дописати ще одну сцену. Я покрутила плечима, сіла, знову взяла ручку й продовжила обводити різкі олівцеві лінії чорнилом.
У той доленосний день, коли Каору втік у тунель Урашіма без мене, я все ж намагалася погнатися за ним, навіть після того, як прочитала листа, залишеного ним біля входу. Я подумала: ну, навіть якщо він мав фору в кілька днів, то для тунелю це всього лиш хвилина — я легко його наздожену. Але тоді щось мене зупинило.
— “Що б ти не сподівалась знайти в цьому тунелі — насправді тобі це не потрібно. Те, що тобі дійсно треба — якнайшвидше зробити ім’я як манґака.”
Я дісталась аж до межі, де починалися торії, але одне-єдине речення з його листа стало для мене, ніби ядро на ланцюзі, прикувавши мене до зовнішнього світу й не даючи зробити крок всередину. Це було майже як закляття: здавалося, якщо я не скористаюсь можливістю створювати манґу, то зраджу Каору. У підсумку, я не змогла цього зробити. Мені довелося повернутися назад.
Коли я вперше прочитала того листа, я на диво спокійно сприйняла все, що в ньому було сказано — хоча тепер розумію, що просто не могла зібратися з духом і визнати сувору реальність: мене залишили. І все ж завдяки цьому я зберегла холодну голову й змогла ухвалити правильне рішення, тож загалом це пішло мені на користь. Першим, що я зробила, коли повернулася додому того дня, був дзвінок редактору: я сказала, що передумала і все ж хочу працювати з ним. На щастя, попри мої егоїстичні метання, він прийняв мене з розпростертими обіймами й навіть сказав, що радий це чути.
Відтоді я повністю присвятила себе професійному створенню манґи. І водночас я… чекала. Чекала на повернення Каору.
До кінця школи я продовжувала навчатися в старшій школі Кодзакі, а свої проєкти, створені у вільний час, надсилала редактору поштою. Спочатку мене чекало безліч відмов, я програвала більше конкурсів, ніж могла згадати, але згодом моя праця почала приносити плоди, і зрештою я перемогла в одному з них: моє коротке завершене оповідання опублікували в журналі. Звісно, я була задоволена цим результатом, але на той момент не могла по-справжньому радіти. Я не була незадоволена своєю роботою, просто мене засмучувало те, що відбувалося в школі.
Усі наші однокласники, здавалося, зовсім забули про Каору. Так, перший час він був у всіх на вустах, коли перестав ходити до школи й поширилися чутки, що він утік з дому. Але на початку останнього року всі були занадто зайняті вступними іспитами й плануванням майбутнього, щоб згадувати його бодай поза межами випадкового «А, до речі, що сталося з тим хлопцем?»
Я не могла не згадати той страшний первісний жах, який відчула в дитинстві, коли побачила, як швидко всі забули про смерть мого дідуся — це був мій перший досвід екзистенційної тривоги. Але думка про те, що пам’ять про Каору зникне, лякала мене ще більше. Тому я свідомо вирішила ніколи не викреслювати його з думок і згадувала про нього частіше, ніж про будь-кого іншого у світі. Коли я закінчила школу й редактор запропонував мені переїхати до Токіо, щоб набратись досвіду як помічниця більш відомого автора, я одразу ж відмовилася, наполягаючи на тому, щоб залишитись у Кодзаці. Я орендувала маленьку однокімнатну квартиру в місті — так почалося моє життя як письменниці на повну ставку.
Звичайно, обоє моїх батьків були категорично проти того, щоб я обрала кар’єру манґаки замість подальшої освіти — вони завжди були суворими щодо таких речей. Але моя рішучість була надто сильною, щоб дати їм мене зупинити. Було вже пізно. Я свідомо обрала присвятити своє життя манзі, розуміючи, що від мене, можливо, навіть відречуться за це. Я проводила кожну годину кожного дня, створюючи світи, персонажів та історії. І ця праця швидко дала результати. Вже за рік після школи я змогла укласти контракт на свою першу серіалізацію. Саме тоді життя почало набирати обертів. Щоденне навантаження зросло в кілька разів, а сну залишалось вдвічі менше, ніж у шкільні роки — у кращому випадку. Та хоч стиль життя серійного автора й був виснажливим, він добре маскував постійні тривожні думки, які краяли мене майже щогодини. Не минало й дня, щоб мене до кісток не пронизував страх від того, що я не знала, коли повернеться Каору.
Попри надзвичайно щільні дедлайни, я все ж знаходила трохи часу, щоб навідуватись до тунелю Урашіма. Зазвичай я просто сиділа біля входу й щось бурмотіла собі під ніс — розповідала, як просувається робота над манґою. Часом навіть кликала Каору. Це було схоже на відвідини могили — хоча я ніколи не залишала квітів чи щось подібне. Але кожного разу я писала для нього маленького листа, в якому розповідала, що відбувається в моєму житті, і залишала актуальні контакти. Потім клала його в пляшку й лишала в тунелі — так само як він колись зробив для мене. Хоча я так і не побачила жодного доказу, що він або хтось інший коли-небудь їх відкривав чи читав.
Скажи мені, Тоно… Скільки ще мені чекати?
Чи, може, саме очікування було моєю першою помилкою?
Я знала, що марно ставити питання, на які не буде відповіді. Щойно вони злітали з вуст, їх поглинала безодня тунелю Урашіма. Як і все інше.
Рік після підписання контракту моя історія нарешті набула форми. Я вже чітко бачила, куди вона має йти й чим має завершитись. Лишалось розгорнути ще кілька напружених розділів, додати натяків і посилань, щоб зробити фінал якомога потужнішим. На щастя, я нарешті звикла до напруженого графіку публікацій і навіть мала трохи вільного часу — хоча, як наслідок, почала набагато більше думати про Каору. Найважче було влітку — саме спека нагадувала мені про те літнє марево, коли ми з ним проводили майже кожен день разом і були одне для одного цілим світом.
Це були найповніші, найпам’ятніші місяці мого життя. Щодня — нове хвилювання, нова пригода, яку я відкривала для себе. Але останнім часом, при згадуванні про це, в грудях з’являвся гострий біль, ніби мене хтось ударив ножем. І через цю рану в моє серце починала просочуватись тривога.
А що, як Каору вийшов із тунелю Урашіма вже давно? А раптом він у таємниці від мене живе новим щасливим життям у якомусь кращому місці? А якщо він просто більше не хоче мати зі мною нічого спільного — саме тому й не намагається зв’язатися? Зрештою, тривога стала настільки сильною, що здавалося — ось-ось проїсть у грудях дірку.
Минуло ще два повні роки.
Моя перша серіалізована манґа нарешті завершилася. Не скорочена, не урізана — я виклала на папері кожну частинку історії, яку хотіла розповісти. І була надзвичайно задоволена тим, як усе закінчила. Це був саме той ідеальний фінал, який я уявляла ще до початку публікації. Схоже, читачам теж дуже сподобалося.
Але моя депресія навіть не думала зникати. Тепер, коли серіалізація завершилась, я більше не могла просто плисти за течією. Здавалося, мене скинули з колії й залишили в нічних джунглях — без жодного уявлення, куди йти далі. Мій редактор сказав, що мені слід працювати над новою історією, підготувати чорновий варіант. Звісно, це було логічно. Як авторка, я закінчила одну історію — отже, час братись за наступну. Це просто частина циклу життя професійної манґаки. Але хоча тепер я була впевнена у своїх силах як оповідачки, але не була впевнена, чи справді сама цього хочу. Якщо сказати простіше — я загубилась. Не знала, куди має йти моє життя далі.
Чи мені варто по-справжньому спробувати розшукати Каору, чи все ж узятись за нову манґу?
Я не раз подумки поверталась до ідеї піти в тунель і вирушити за ним — навіть попри те, що він уже давно мав величезну фору. Але щоразу я згадувала слова з його листа й відчувала, що зобов’язана віддати всю себе кар’єрі в манзі — заради нього. Це, разом зі страхом перед тим, що чекає в тунелі — щось невідоме й, можливо, небезпечне, — знову й знову стримувало мене.
До того ж, як я вже казала, Каору пробув у тунелі вже доволі довго — за моїми підрахунками, мабуть, минула ціла доба. Здавалося, цього мало б вистачити, щоб пройти будь-який тунель — якщо не втрутилась якась надприродна сила. А той факт, що (наскільки мені було відомо) він досі там, натякав, що сталося щось справді погане. Можливо, він потрапив у якусь пастку й не міг вибратись, повільно вмираючи з голоду. А може, зіткнувся з якимось жахіттям і був тяжко поранений. Мій розум малював усе нові й нові страшні сценарії, і з кожним «а що, якщо…» грудна клітка стискалась усе сильніше. Частина мене шалено хотіла кинутись туди й допомогти йому. Але щоразу, коли я стояла перед першими торії, мене охоплював жах, і я застигала на місці, не здатна поворухнутись.
Я була вже дорослою — не та безстрашна підлітка, якою колись була. У мене з’явилися справжні обов’язки, і я мала думати про фінансову стабільність та добробут у довгостроковій перспективі. Одна лише думка про небезпеку лякала мене. Але ще страшнішим було уявити, що я зайду в тунель — а Каору там не буде. Уявімо, що він давно вийшов і просто залишив Кодзакі, не сказавши ані слова. І тоді все, чого я досягла за останні роки, було б змарноване — просто так.
Я знала, що мала б відпустити Каору й намагатись забути його. Справді знала. Образливо очевидно було, що зацикленість на ньому через п’ять років — це нездорова річ. Але попри все, я не могла. Навіть після всіх цих розчарувань, щоразу як телефон здригався від вібрації, частина мене сподівалась: можливо, це він.
Кожного. Чортового. Разу.
І так я продовжувала животіти — не в змозі піти за Каору, але й не здатна від нього відірватись. А тижні й місяці тим часом накопичувались, як аркуші зім’ятого паперу з невдалими малюнками. З якого моменту я стала такою боягузкою? Я ловила себе на тому, що заздрю тій відчайдушній дівчинці, якою була колись — яка вміла без зусиль дивитись у майбутнє з надією. Без причини.
Дні йшли один за одним, а я так і не змогла придумати нічого путнього для своєї наступної манґи. І, звісно, жодної звістки від Каору не було. Та одного разу я отримала запрошення на обід від давньої подруги — Кохару Кавасакі. Ми зустрілися того дня в старому кафе в центрі Кодзакі.
— Гей, Андзу! Давненько ж ми не бачились, правда?
— Так… І не кажи.
Ми не бачилися від моменту випуску. Деякий час ще переписувались, але коли моя кар’єра почала набирати обертів, навіть це зійшло нанівець — і ось уже майже рік минув без жодного слова. Побачивши Кохару вперше за такий довгий час, я не могла не помітити, якою м’якішою й теплішою стала її посмішка. Вона покинула Кодзакі майже одразу після школи, щоб отримати педагогічну ліцензію у професійному училищі, й, здається, тепер працювала вчителькою початкової школи в місті.
Коли Кохару вперше сказала мені ще в школі, що хоче стати вчителькою, я була щиро здивована. Настільки здивована, що ледь не подумала, ніби це жарт. І все ж ось вона — склала чіткий план, дотрималась його до кінця й тепер стала справжньою вчителькою, як і обіцяла. Усе те зневажливе ставлення, яке я колись мала до цієї колишньої «поганої дівчинки», повністю зникло. Його місце зайняла щира повага.
Ми швидко почали ділитися новинами зі свого життя, обмінюючись дрібними розмовами між прийомами їжі.
— Ти останнім часом взагалі спиш? — спитала Кохару в якийсь момент.
— Хто, я?
— Так, у тебе величезні темні кола під очима. Невже ти досі така зайнята, навіть після того, як серія закінчився?
— Та ні, чесно кажучи, не дуже. Просто останнім часом важко заснути.
— Почекай, у тебе безсоння? Щось тебе сильно турбує? Типу творча криза? Не можеш вигадати нову історію?
— Ну, так. І це теж, але…
— Тільки не кажи, що це через Тоно!
Я не знала, що відповісти. Я й гадки не мала, що Кохару зможе так легко мене розкусити. З якоїсь причини вона зробила сумне обличчя, сперлася ліктями на стіл і притиснула голову до долонь.
— Боже, куди ж цей хлопець зник…? — сказала вона вголос.
Попри всі нарікання, які я мала на Кохару ще в школі, вона була однією з небагатьох, хто залишився справді занепокоєною раптовим зникненням Каору після випуску. І я поважала її за це.
— Ну, серйозно, що за лузер просто бере й зникає, лишаючи таку дівчину, як ти, на самоті? Клянуся, якщо я коли-небудь ще раз побачу цю дурну пику, я вріжу йому просто по зубах!
— Будь ласка, зроби це. Він заслужив, — відповіла я, посміхаючись.
Після цього ми якийсь час їли мовчки, насолоджуючись легкою джазовою музикою, що линула з динаміків над нами.
— Ей, Кавасакі? — запитала я, мимохідь накручуючи пасту на виделку.
— Мм? Що таке?
— А що б ти сказала, якби я вирішила повністю кинути кар’єру манґаки, щоб вирушити на його пошуки?
Руки Кохару миттєво завмерли, а очі широко розплющились, коли вона подивилася на мене:
— Андзу… Ти серйозно досі закохана в нього?
— Ну…
— Слухай, я знаю, що це не моя справа, але… хіба не час уже покінчити з цією одержимістю? Ну справді — хлопець просто зник, навіть не подзвонив. Схоже, єдиний шанс побачити його знову — це якщо він сам захоче повернутись…
— Так, я це розумію, але… це не допомагає мені сумувати за ним менше, — відповіла я, підвищивши голос. Я говорила абсолютно серйозно. Проблема була лише в тому, що моя манґа для мене була майже такою ж важливою, як і він.
— Але… невже обов’язково обирати одне з двох? Може, ти могла б шукати його, поки малюєш манґу?
— Ні. Абсолютно ні. Єдине, чого я так досягну — це того, що не зможу нормально присвятити себе ні тому, ні іншому. Ніхто ніколи нічого не досягнув, вагаючись.
Кохару з тривогою нахмурила брови.
— Ти впевнена, що просто не вигоріла, Андзу? Може, варто трохи перепочити, а потім усе обміркувати з новими силами…
— Я не можу! — закричала я, остаточно зірвавшись. — Я не можу зупинитись. Навіть сповільнитись не можу. Бо щойно я зупинюсь — тривога наздожене мене. І коли вона це зробить, усе навколо зануриться в темряву, і я вже не зможу ні бачити, ні думати нормально. Оце лякає мене найбільше. Якщо я нічим не зайнята, мене паралізують нав’язливі думки. Хоча, здається, вже немає різниці — бо навіть коли я таки приймаю якесь рішення, я знову й знову сумніваюсь у ньому… питаю себе, а чи справді це правильно…
Я схилила голову, закривши лоб руками, і з відчаєм запитала:
— Скажи мені, Кавасакі… Що мені робити…?
Я знала, що вона не матиме відповіді. Але тепер, коли кришка емоційної банки злетіла, я не могла більше стримувати все те, що накопичувала в собі роками — воно виливалося назовні з шаленою силою.
Кохару зробила довгий, незграбний ковток води, перш ніж відповісти:
— Вибач, Андзу… але я справді не знаю. Це не мені вирішувати.
— …Знаю. Вибач. Не хотіла псувати настрій. Забудь.
Я ніяково всміхнулася, намагаючись замаскувати сором, і повернулася до своєї пасти. Кажуть, це найпопулярніша страва в меню, але зараз вона здавалася мені позбавленим смаку пюре. Ніщо. Просто ніщо.
— Але знаєш що? — несподівано мовила Кохару, і в її очах з’явився далекий, задумливий погляд. — Це все нагадує мені одну стару нашу розмову. Пам’ятаєш, у старших класах, коли ти вмазала мені в обличчя? А потім усе трохи вийшло з-під контролю, і ви прийшли до мене додому, щоб передати літнє домашнє завдання? Тоді я сказала тобі, що хочу навчитися бути такою, як ти. Пам’ятаєш, що ти мені тоді відповіла?
Я мовчала, і після невеликої паузи вона продовжила:
— Ти сказала, що в кінцевому підсумку не існує єдиного правильного способу прожити життя. Все, що ми можемо зробити — це обрати шлях і бігти ним щосили, наскільки вистачить часу… Ну, чи щось подібне. Може, я трохи плутаю формулювання, але я й досі пам’ятаю ці слова дослівно.
Її губи раптом розтягнулися в широку, щиру усмішку:
— Ті слова змінили моє життя, знаєш? Тож думаю, якщо ти будеш вірна своїм переконанням і підеш шляхом, який підказує тобі серце — можливо, лише можливо — все врешті вийде так, як ти хочеш. Так, як вийшло в мене.
Слова Кохару дзвеніли в моїх вухах, а потім повільно розповзались тілом. Десь глибоко в грудях я відчула тепло — наче розпечена магма здіймалася з дна мого втомленого серця, розчиняючи всі застійні згустки тривоги, що накопичувалися там роками. Я відчула, як у кожен куточок мого тіла повертається хвиля збудження — енергія, яку я давно втратила. І я відразу впізнала це дивне відчуття. Колись воно було частиною мене. Це була сміливість. Це була безстрашність.
— Тобто, по суті, я просто повертаю тобі твою ж пораду, — сказала Кохару. — Я й досі не знаю, що б тобі порадила, але… Стривай, Андзу, ти в порядку?
Я й не помітила, як сльози почали текти по моїх щоках.
— Кавасакі…
— А?
— Думаю, ти щось плутаєш. Я, напевно, ніколи не казала нічого аж такого крутого. Або ж ти дуже вже прикрасила.
— Та н-ні?! Справді? О боже, як соромно… Вибач, це ж було так давно, і…
— Ні, все добре… Я вдячна тобі.
Я витерла очі теплим вологим рушником, який приніс офіціант. Як я раніше не зрозуміла цього? Це ж усе те, що я мала знати, але десь на шляху повністю втратила з поля зору.
— …Боже, яка ж я дурепа.
Наче хтось натиснув на перемикач. Очі відкрилися — і я знову побачила дорогу перед собою. Я схопила тарілку з їжею, підняла її до підборіддя й почала зачерпувати залишки пасти прямо в рот.
— А-Андзу?! Що на тебе найшло?!
— Ось! Я заплачу! — вихопила з гаманця десятитисячну купюру, вдарила нею об стіл і, не прожувавши пасту, рвонула з кафе.
Я не могла дозволити собі залишитися там ні на хвилину довше, бо щойно зрозуміла щось надзвичайно важливе. Просто чекати нікуди мене не приведе. Але я також не збиралася відмовлятись ані від Каору, ані від своєї мрії про манґу. Я не могла обрати щось одне. Мені просто доведеться знайти спосіб отримати і те, і інше.
Я піду в тунель Урашіма. Якщо Каору там не буде — я шукатиму його по всьому світу, якщо знадобиться. І, як сказала Кохару, я продовжуватиму малювати манґу, поки його шукаю. Допоки я дихаю — ніщо не зможе змусити мене покинути малювання, якщо я справді цього хочу.
Так, я знала, що це жадібне рішення, яке цілком може закінчитись розбитим серцем. Мисливець, який женеться за двома зайцями, не впіймає жодного — так кажуть. Але якщо ти відчуваєш, що не можеш відмовитися від жодного, у тебе просто немає іншого вибору — треба навчитися ловити обидвох. А найголовніше — ти точно нічого не впіймаєш, якщо просто стояти й вагатися.
Такий день настане, коли пекло замерзне — але я не дозволю цьому трапитись!
Кожна клітинка мого тіла кричала одне й те саме:
Біжи. Наздожени його, якнайшвидше.
Гаряча кров кипіла в голові, а перед очима миготіли спогади, наче слайди з діапроєктора.
День, коли я перевелася до школи Кодзакі.
День, коли побилася з тим старшокласником-бандитом.
Вперше, коли я пішла за Каору вздовж залізничних колій.
День, коли ми з Кохару помирилися.
День, коли ми з Каору вперше взялися за руки в тунелі.
Ніч, коли ми разом пішли на фестиваль.
День, коли він зник, не сказавши жодного слова.
Кожна мить, проведена з ним у тому короткому, але нескінченному літі, підштовхувала мене вперед, змушуючи ноги бігти швидше, ніж будь-коли, — і я кляла себе за те, що чекала так довго.
Ти чуєш мене, Тоно? Бо я вже йду. І я тебе знайду.
Я побіжу так швидко, як тільки зможу. Якщо знадобиться — оббіжу всю Землю, аби тебе знайти.
Тож, будь ласка, пообіцяй мені: залишайся в безпеці, поки я не прийду. Я вже йду.
Минуло п’ять довгих років, відколи Каору увійшов до тунелю Урашіма.
Нарешті настав час кинутись туди — і забрати назад те, що належить мені.
***
Ханашіро… Ханашіро…!
Я знову і знову кликав її ім’я, біжучи крізь тунель. Спершу вголос, а коли голос зірвався — подумки, з останніх сил. Моє тіло палало, кожен палець налився кров’ю. Серце гупало з такою силою, ніби хотіло завести кожну клітину в тілі.
Ханашіро… Ханашіро…!
Я влетів у крутий поворот, використовуючи кожен міліметр зчеплення підошв. Не дозволив собі сповільнитись ані на мить. Повітря проносилося повз вуха, мов шквальний вітер — я прорвався крізь цю стіну інерції й мчав далі, не зупиняючись.
Ханашіро… Ханашіро…!
З погляду фізіології, мої м’язи вже давно мали б здатись. Але вони продовжували нести мене вперед, із незрозумілою силою, немов сам Всесвіт хотів, щоб я біг.
Ханашіро… Ти, мабуть, стала вже зовсім іншою — дорослішою, стриманішою. Чи пам’ятаєш ти ще те фатальне літо, коли ми були старшокласниками? Кумедно згадувати, яким незграбним було наше перше знайомство. Я тоді сказав щось грубе — таке, що будь-кого іншого образило б. Але чомусь саме це привернуло твою увагу. Ти пішла за мною аж до тунелю Урашіма — і саме там ми по-справжньому заговорили. Відтоді ми стали напарниками, яким випала дивовижна таємниця. І з кожним днем нашого розслідування я пізнавав тебе все краще й краще. У тобі було так багато того, чого мені бракувало. Ти казала, що захоплюєшся мною, але насправді це я захоплювався тобою. Ти світилася яскравіше за всіх, кого я коли-небудь знав. З твоїм розумом, щирістю і всіма тими кумедними, милими рисами, ти внесла барви у мій тьмяний, монохромний світ — уперше за довгий, довгий час.
Ось чому я не міг тебе забути.
Навіть якщо ти вже рушила далі, навіть якщо стерла мене зі своєї пам’яті. Я ніколи, ніколи не забуду тебе. І ті дні, коли ми мчали разом, мов вітер, під гарячим літнім сонцем. Тобі тоді було всього сімнадцять. Можливо, це вже здається цілою вічністю тому. Але для мене… для мене все те ще досі свіже, як учора. Я завжди пам’ятатиму ті дні. І берегтиму наші спогади близько до...
Раптом у ногах щось хруснуло — і вони підкосились. Очевидно, я таки досяг межі. Я впав — просто на краю стрімкого спуску. Потрібно було згрупуватись. Зібратись. Підготуватись до удару.
Але я не встиг. На це не було часу.
— А, чорт…!
Перш ніж я встиг підняти руки достатньо високо, щоб захистити обличчя, саме вони взяли на себе весь удар об землю, і крізь мої зап’ястя пронизав пекучий біль. Але цього було недостатньо, щоб зупинити інерцію — я перевернувся в повітрі на повний оберт, перш ніж з тріском гепнутися спиною донизу. Падіння вибило з моїх легень усе повітря, і все, що я зміг видати, — це жалюгідне, хрипке покашлювання. І навіть тоді я продовжував котитися вниз, моє пошарпане тіло знову і знову врізалося в...
Я відчув, як щось клацнуло в мозку — наче нарешті обірвався шнур, і мій розум остаточно полишив мене.
