Краб Хітаґі - 006

Наше провінційне містечко розташоване далеко за містом.

Вночі тут неймовірно темно. Темрява непроглядна. Контраст із денним світлом настільки великий, що внутрішнє і зовнішнє середовище покинутої будівлі стає майже нерозрізненним.

Для мене, мешканця, це навряд чи здається дивним або незвичним. Насправді так і має бути в природі, але, за словами бродяги Ошіно, — контраст найчастіше пов'язаний з коренем проблеми.

Він також мені казав, що це полегшує розпізнавання та розуміння кореня.

Так чи інакше.

Було вже трохи за опівніч.

Ми з Сенджьоґахарою повернулися на велосипедах до руїн школи репетиторства. На заднє сидіння ми поклали подушку з дому Сенджьоґахари.

Я був трохи голодний, бо нічого не їв.

Коли я припаркував велосипед на тому ж місці, що й увечері, і зайшов на територію через той самий отвір у паркані, — Ошіно вже чекав на нас біля входу.

Ніби він чекав там цілу вічність.

— Що… — здивувалася Сенджьоґахара його вбранню.

Ошіно був загорнутий у білий халат — халат священника синтоїзма . Його скуйовджене волосся було акуратно укладене й він виглядав принаймні охайнішим і ледь впізнаваним після цього вечора.

Одяг створює людину.

Те, що він якось підходив до цієї ролі, було насправді образливо.

— Невже ви… синтоїстський священник, пане Ошіно? — спитала Сенджьоґахара.

— Що? Хм, ні, — просто заперечив він. — Я не головний священник і не пов'язаний з ритуалами. Це те, що я вивчав у школі, але ніколи не працював у храмі. У мене були свої заперечення щодо цього.

— Заперечення…

— Особисті причини. Можливо, правда в тому, що все це почало здаватися мені дурницею. Цей одяг — лише спосіб вбратися до цієї нагоди. У мене не було іншого чистого одягу, от і все. Ми збираємося зустрітися з богом, панночко, тому я теж маю виглядати як найкраще. Хіба я вам не казав? Створення настрою. Для Арараґі це було тримання хрестів, розвішування часнику й боротьба зі святою водою. Ситуація — ось що має значення. Не хвилюйтеся, мені може бракувати манер, але я знаю в чому справа. Я не буду розмахувати палицею або сипати вам сіль на голову.

— Г-гаразд…

Сенджьоґахара здавалася трохи наляканою.

Правда — його вбрання було дивовижним, але з її боку вона виглядало трохи перебільшено. Це змусило мене замислитися.

— Так, панночко, ви виглядаєте чистою та непорочною. Гарна робота. Просто, щоб переконатися, ви не нафарбовані?

— Ні, я подумала, що краще цього не робити.

— Розумію. Ну, поки що це був правильний вибір. А ти, Арараґі, прийняв душ?

— Так, не хвилюйся.

У мене не було вибору, оскільки я мав бути присутнім. І той маленький інцидент, який стався, коли Сенджьоґахара намагалася підглянути до мене в душі, міг залишитися таємницею.

— Хм. Ти, однак, виглядаєш як завжди.

— І що з того? — заперечив я.

Я маю на увазі, що навіть якщо я мав бути присутнім, я все одно був стороннім. Не переодягнувшись, на відміну від Сенджьоґахари, звісно ж я виглядав як завжди.

— Тоді закінчімо з цим. Я підготував місце на третьому поверсі.

— Місце?

— Так, — сказав Ошіно й зник у темряві будівлі. Попри свій яскраво-білий халат, він невдовзі став невидимим. Я взяв Сенджьоґахару за руку, як і ввечері та пішов за ним.

— Знаєте, Ошіно, ви кажете «закінчимо з цим» і поводитеся жахливо розслаблено, але чи ви впевнені?

— Впевнений? У чому? Я викликав хлопчика та дівчинку юного віку сюди посеред ночі. Будь-який дорослий захотів би закінчити все якомога швидше.

— Я питаю: чи легко буде побороти цього краба?

— Яка жорстока думка, Арараґі. Невже щось гарне сталося? — Ошіно знизив плечима, навіть не обернувшись. — Цього разу це не схоже на маленьку Шінобу у твоєму випадку чи на ту сліпо закохану кішку панночки-старости. І не забувай, Арараґі, що я пацифіст. Моя основна політика — ненасильницька повна слухняність. На тебе й панночку-президентку класу напали зі злістю та ворожістю. А цей краб інший.

— Але ж це неправда… — він завдав шкоди, то чому б не вважати, що він мав злість чи ворожість?

— Хіба я тобі не казав? Ми маємо справу з богом. Він просто є й нічого не робить. Як само собою зрозуміло — він просто існує. Арараґі, коли закінчуються заняття в школі, ти ж ідеш додому, чи не так? Ось так само й тут. Саме панночка є винуватцем.

Він не шкодить, не нападає.

Він не вселяється.

«Є винуватцем» звучало якось підло, але Сенджьоґахара нічого не сказала. Чи просто не мала вона ніяких думок з цього приводу, чи, враховуючи те, що мало статися далі, намагалася не реагувати занадто сильно на його слова?

— Тож, Арараґі, — порадив Ошіно. — Не нападай, позбудься цих небезпечних ідей. Ми збираємося попросити бога про послугу. Будь спокійним.

— Про послугу?

— Так. Про послугу.

— І якщо ми чемно попросимо, він скаже «ось» і поверне все її? Вагу Сенджьоґахари, її тіла.

— Не скажу точно, але ймовірно. Це не те ж саме, що провести новорічну ніч у храмі. Ну, зазвичай вони не такі вперті, щоб відмовити у щирому проханні. Боги — досить нерозбірливі. Особливо японські. Якщо не брати до уваги людей як скупчення, їм начхати на нас індивідуально. Їм дійсно начхати, добре? Насправді перед богом ти, я й панночка он там — всі нерозрізненні. Вік, стать, вага, ніщо з цього не має значення й всі троє для них однакові. Лише люди.

Ми були…

Не просто схожі, а однакові для них.

— Ха… Тож це принципово відрізняється від прокляття.

— Гей, — сказала Сенджьоґахара, її голос сповнений рішучості. — Цей краб… все ще біля мене?

— Так. Він є скрізь. Але якщо ми хочемо його пришестя сюди… тоді необхідно буде зробити певні дії.

Ми прибули на третій поверх.

Ми зайшли в один з класних кабінетів.

Навколо стін висіла солом'яна захисна мотузка. Стільці та столи були винесені в інше місце, а перед дошкою стояв вівтар. Враховуючи, що приміщення було повністю укомплектоване підставками з приношеннями, це не могло бути зроблено нашвидкуруч після нашої попередньої розмови. Невеликі лампи стояли в кожному з чотирьох кутів кімнати й наповнювали її тьмяним світлом.

— Уявіть це як духовне поле, — пояснив Ошіно. — Царство божества, як то кажуть. Нема про що хвилюватися. Вам не потрібно так нервувати, панночко.

— Я… не нервую.

— Справді? Фантастика, — сказав Ошіно, проходячи до класної кімнати. — Чи не могли б ви вдвох опустити голови та закрити очі?

— Що?

— Ми вже стоїмо перед богом.

Потім… ми втрьох вишикувалися перед вівтарем.

Це було зовсім не схоже на ті заходи, які він вживав для мене чи Ханекави. До речі, про нерви, — це я нервував. Така задушлива атмосфера — саме вона змушувала мене почуватися дивно.

Моє тіло стиснулося.

Я не міг не бути напоготові.

Я сам один з тих молодих, нерелігійних дітей сучасності, які не можуть відрізнити синтоїзм від буддизму. І все ж у моєму серці жив якийсь інстинкт, який реагував саме на цю ситуацію.

Ситуація.

Простір.

— Гей… Ошіно.

— Що, Арараґі?

— Я просто подумав, що якщо це стосується ситуації та простору: чи варто мені взагалі тут бути? Як ви б не думали, але я тут зайвий.

— Ти не зовсім зайвий. Все має бути добре, але ніколи не знаєш, що може статися. Щось завжди може статися. І якщо це станеться, Арараґі, ти будеш стіною для панночки.

— Я?

— А для чого ще потрібне твоє безсмертне тіло?

— ...

Ну, звичайно, крута фраза. Але я був майже впевнений, що це не зовсім для того, щоб бути стіною для Сенджьоґахари.

Почнемо з того, що я вже не був безсмертним.

— Арараґі, — благала Сенджьоґахара, не втрачаючи ні секунди. — Обіцяй, що захистиш мене.

— Чому ти раптово стала принцесою?!

— У чому проблема? Ти ж все одно плануєш позбутися свого нікчемного життя вже завтра.

— Знову вийшла з образу!

Ба більше, слова, які навряд чи шепотіли за спиною за життя, були сказані мені прямо в обличчя, як щось звичайне. Бувши об'єктом її кислотного язика, я задумався, чи потрібно мені серйозно задуматися про зло, яке я накоїв у минулому житті.

— Звісно ж я не прошу тебе зробити це безплатно, — сказала вона.

— Ти щось мені даси? — спитав я.

— Як низько з твого боку шукати матеріальної винагороди. Не буде перебільшенням сказати, що вся твоя людська сутність підсумовується цією жалюгідною маленькою відповіддю.

— ...Тоді що ти для мене зробиш?

— Хм… Ти покидьок, який намагався одягнути на Неру рабський одяг у Dragon Quest V, але я припиню свої плани на поширення цієї інформації.

— Я ніколи не чув, щоб хтось таке робив!

Крім того, поширення цієї інформації було її передумовою.

Яка жахлива жінка.

— Але ж очевидно, що ти не можеш одягнути це на неї… Це просто безглуздо, чи, я маю сказати, «песобезглуздо»?

— Зачекай хвилинку! Ти виглядаєш тріумфаторкою, ніби це була дотепна образа, але хіба мене хоч раз називали собакою?!

— Правильно, — хіхікнула Сенджьоґахара. — Як несправедливо з мого боку. До собак.

— ...гр!!

Вплітаючи в цей момент старий метод, який інакше звучав би банально… Ця жінка повністю володіла всіма видами образ.

— Гаразд, тоді забудь, — сказала вона. — Боягуз, як ти, можеш бігти додому, підібгавши хвіст і грати в самотні ігри з електрошокером, як ти робиш щоночі.

— Що це за така збочена гра?!

Або, скоріше, перестань поширювати одну підступну чутку за іншою про мене.

— Коли ти на моєму рівні, Арараґі, то легко розкусити таку тендітну істоту, як ти. Я знаю всі твої наймерзенніші таємниці.

— Як тобі вдалося обмовитися й придумати ще гіршу образу?! В тобі щось добре залишилося?!

У цьому плані вона була незбагненною.

Мабуть, вона хотіла сказати «найпохмуріші».

— До речі, Ошіно, — продовжив я. — Навіщо просити мене? Хіба вам та… Шінобу не підійде? Як тоді з Ханекавою.

Він просто відповів:

— Вона вже спить.

— ...

Вампір, який спить вночі?

Як зворушливо.

Ошіно взяв посудину з саке з приношенням і простягнув її Сенджьоґахарі.

— Хм? Що тепер? — спитала вона збентежено.

— Вживання алкоголю може наблизити вас до богів… мабуть. Давай, розслабся.

— ...Я неповнолітня.

— Тобі не потрібно напиватися. Лише маленький ковток.

— ...

Після хвилинного вагання Сенджьоґахара зробила ковток під його пильним поглядом. Вона повернула посудину Ошіно, який поставив її на колишнє місце.

— ДобреДобре. А тепер заспокоїмося, — сказав Ошіно, все ще дивлячись вперед, спиною до Сенджьоґахари. — Почнемо із заспокоєння. Ситуація — ось що має значення. Поки ми створюємо простір — все залежить від вашого настрою, панночко.

— Мій настрій…

— Розслабтеся. Почніть з того, що загасіть свою пильність. Це місце ваше. Вам природно тут бути. Опустивши голову та заплющивши очі… давайте рахувати. Один, два, три…

Справді…

Мені не потрібно було цього робити, але я зловив себе на тому, що повторюю за ним, заплющуючи очі та рахуючи. Коли я це робив — мене осяяло.

Створення настрою.

У цьому сенсі не лише вбрання Ошіно, а й солом'яна захисна мотузка, вівтар і навіть поїздка додому, щоб помитися, були необхідними для створення настрою — або, якщо піти далі, для налаштування психічного стану Сенджьоґахари.

Це було ближче до навіювання.

Гіпнотичного навіювання.

Спочатку стерти її самосвідомість, змусити її втратити пильність, встановити з ним довірливі стосунки й хоча він робив це зовсім по-іншому, це було не менш необхідно для мене й Ханекави. Кажуть — вір, і будеш спасенний. Змусити Сенджьоґахару це прийняти, коротко кажучи — було критично важливо.

Сенджьоґахара сама це сказала.

Вона ще навіть наполовину не довіряла Ошіно.

Але…

Цього було б недостатньо.

Цього б не вистачило.

Тому що… потрібні були довірливі стосунки.

Ошіно не міг врятувати Сенджьоґахару, вона рятувалася сама — ось справжній зміст його слів.

Я повільно розплющив очі.

Озирнувся.

Лампи.

Полум'я ламп у кутах… коливалося.

Вітер дув з вікон.

Тремтливе полум'я… яке могло згаснути будь-якої миті.

Однак їхнє світло було видним.

— Ви відчуваєте спокій?

— ...Так.

— Добре… тоді давайте відповімо на деякі запитання. Я питаю — ви відповідаєте. Панночко, як вас звати?

— Хітаґі Сенджьоґахара.

— У якій школі ви навчаєтесь?

— У приватній старшій школі Наоецу.

— Ваш день народження?

— Сьомого липня.

Розгорнулася сесія питань та відповідей, сенс якої був незрозумілим. Вона насправді здавалася абсолютно безглуздою.

Монотонно.

У стабільному темпі.

Ошіно все ще був спиною до Сенджьоґахари.

Вона теж ховала обличчя, заплющивши очі.

Її голова була опущена, похилена.

Було так тихо, що, здавалося, можна було почути дихання та серцебиття.

— Ваш улюблений автор?

— Кюсаку Юмено.

— Якась незручна історія з вашого дитинства?

— Не хочу розповідати.

— Яку класичну музику ви любите?

— Я не дуже добре розбираюся в музиці.

— Що ви відчували, коли закінчили початкову школу?

— Лише те, що далі я буду навчатися в середній школі. Тому що я просто переходила з однієї державної школи до іншої.

— Яким був хлопець, в якого ви вперше закохалися?

— Не хочу розповідати.

— У вашому житті досі... — сказав Ошіно тим самим рівним тоном. — Який досвід був найболіснішим?

— ...

На цьому моменті… Сенджьоґахара замовкла.

Навіть не «Не хочу розповідати», а просте мовчання.

Тоді я зрозумів, що Ошіно наділив сенсом саме це питання.

— Що трапилося? Який ваш найболючіший досвід у вашому житті, я питаю вас про ваші спогади.

— ...м.

Атмосфера… не дозволяла їй мовчати.

Вона не могла відмовитися, сказавши «Не хочу розповідати».

Це… була ситуація.

Простір, який був сформований.

За планом… все йшло вперед.

— Моя мати…

— Ваша мати…

— Увірувала в погану релігію.

Вона повірила в якусь сумнівну нову релігію.

Сенджьоґахара вже розповідала мені.

Що її мати віддала їм все, що у них було й навіть залізла в борги, доки їхня сім'я не розпалася. Що навіть після розлучення її батько все ще працював цілодобово, щоб сплатити борги.

Чи це… був досвід, який завдав їй найбільшого болю?

Більше, ніж… позбавлення її ваги?

Звісно, що так.

Як могло бути інакше.

Але… це…

Це…

— Це все? — спитав Ошіно.

— ...Що ви маєте на увазі?

— Якщо це все, то це не велика справа. Свобода віросповідання визнається законами Японії. Ні, свобода віросповідання визнається справжнім людським правом. Те, чому ваша мати поклоняється або молиться, — це лише питання методології.

— ...

— Отже… це не все, — рішуче заявив Ошіно. — Спробуйте розповісти. Що ж сталося?

— Як я вже сказала… м-моя мати… через мене вона повірила в таку релігію… її обдурили…

— Вашу матір обдурив культ… і що далі.

І що далі.

Сенджьоґахара сильно вкусила нижню губу.

— Ч-член правління релігійної групи прийшов до нас додому з моєю матір'ю.

— Член правління. Ця людина прийшла. І що далі?

— В-він сказав, що це буде очищення.

— Очищення? Буде очищення? Він сказав, що це буде очищення… і що далі?

— Він сказав, що це ритуал… він взяв… і... — сказала Сенджьоґахара, і біль змішався з її голосом. — Н-напав на мене.

— Напад… у сенсі насильства? Чи… у сексуальному сенсі?

— У сексуальному… сенсі. Так, той чоловік… — продовжила Сенджьоґахара, ніби терплячи різні речі. — Намагався мене зґвалтувати.

— ...Розумію.

Ошіно тихо кивнув...

Сенджьоґахара…

Її Фіксація на цнотливості, яка прийняла неприродну форму…

Її обережність.

Надмірно оборонний менталітет і гостро агресивний спосіб мислення.

Здавалося, що тепер вони мали сенс.

Як і її надмірна реакція на ритуальний одяг Ошіно.

Для непрофесіонала, як Сенджьоґахара, фактом було те, що синтоїзм також був релігією.

— Цей… лицемірний розпусник…

— Це буддистська думка. Релігія може навіть схвалювати вбивство собі подібного. Не можна узагальнювати. Але ви сказали, що намагався зґвалтувати… тож це закінчилося спробою?

— Я вдарила його своїми бутсами, які були поруч.

— ...Це сміливо.

— У нього йшла кров з чола… й він корчився на підлозі.

— Це вас врятувало?

— Врятувало.

— Гаразд.

— Але… моя мати не намагалася мене врятувати.

«Хоча вона весь час була там, спостерігала…», монотонно сказала Сенджьоґахара.

Монотонно вона продовжила свою відповідь.

— Насправді… вона мене лаяла.

— Це… все?

— Ні… тому що я поранила того лідера, моя мати…

— Вашу матір покарали? — закінчив Ошіно фразу Сенджьоґахари за неї.

Наслідки такої сцени не потрібно було передбачувати Ошіно… але це, здається, вплинуло на неї.

— Так, — підтвердила вона.

— Природно… оскільки її дочка поранила одного з лідерів.

— Так. І тому… все, що у нас було. Будинок, земля… навіть борги… моя сім'я розпалася. Повністю розпалася… вона повністю розпалася. І все ж вона продовжує розпадатися. Вона продовжує, пане.

— Як зараз поживає ваша мати?

— Я не знаю.

— Не може бути, щоб ви не знали.

— Вона, мабуть… все ще сповідує ту віру.

— Все ще.

— Нічому не навчившись… безсоромно продовжує.

— Вам боляче на душі?

— Так... боляче.

— Чому все ще боляче? Вона більше не має до вас жодного стосунку.

— Іноді я думаю. Що якби тоді я… не чинила опору, то принаймні... могло б не дійти до такого.

Могло б не розпастися.

Могло б залишитись.

— Це ваша думка? — спитав Ошіно.

— Так... моя думка.

— Ви справді так думаєте.?

— ...Так.

— Тоді це, панночко… ваша думка та тягар, — сказав Ошіно. — Незалежно від того, наскільки він важкий — це те, що вам потрібно нести. Звалювати комусь іншому… не вихід.

— Залишати комусь іншому… не…

— Не відводьте очей… розплющте їх і подивіться.

Тоді…

Ошіно розплющив очі.

Сенджьоґахара теж розплющила очі… обережно.

Лампи в кутах.

Їхнє світло коливалося.

Тіні теж.

Усі три наші тіні також… коливалися.

Вони гойдалися вперед і назад.

Назад… і вперед.

— Ааа... Ааааа!

Сенджьоґахара… закричала.

Їй все ще вдавалося тримати голову опущеною… але її вираз обличчя був переповнений шоком. Її тіло тремтіло й почало рясно пітніти.

Вона втрачала самовладання.

Сенджьоґахара...

— Ви… щось бачите? — спитав Ошіно.

— Б-бачу... Це як тоді… як тоді, величезний краб, краб… я його бачу.

— Справді. Ну, я нічого не бачу.

Саме тоді Ошіно вперше повернувся до мене.

— Ти щось бачиш, Арараґі?

— Я… ні.

Не було нічого видно.

Лише коливальне світло.

І коливальна тінь.

Це… було те саме, що не бачити.

Я не міг його ідентифікувати.

— Я не бачу… нічого.

— Ви чули його, — Ошіно повернувся до Сенджьоґахари. — Готовий посперечатися, що насправді ви не бачите жодного краба?

— Н-ні… він видимий. Чітко. Для мене.

— Це не ілюзія?

— Не ілюзія… я серйозно.

— Розумію. Тоді…

Ошіно простежив за поглядом Сенджьоґахари.

Ніби щось… було там.

Ніби якась річ… була там.

— Тоді, що вам потрібно йому сказати?

— Потрібно… сказати.

Саме тоді це сталося.

Сумніваюся, що у неї була якась причина, але...

Вона не могла нічого цим мати на увазі, але...

Сенджьоґахара… підняла голову.

Мабуть, це була ситуація.

Простір став для неї «занадто».

Мабуть, це був кінець.

Але обставини не мали значення.

Мізерні людські обставини не мали значення.

Тієї ж миті… Сенджьоґахара відскочила назад.

Вона полетіла.

Ніби вона не мала жодної ваги, її ноги жодного разу не торкнулися підлоги й не потяглися по ній, вона помчала до самого кінця класної кімнати, навпроти вівтаря й врізалася в дошку оголошень.

Врізалася в неї…

Вона залишилася там і не впала.

Вона не впала.

Ніби її прибили, вона залишилася там.

Ніби це було розп'яття.

— С-Сенджьоґахаро!

— О, хлопче, — зніяковіло сказав Ошіно. — Я ж казав тобі бути її стіною, Арараґі. Знову ж таки — ти нікчемний, коли це найбільше потрібно. Просто витріщатися, як буквальна стіна — це не все, на що ти здатен.

Зніяковілість чи ні, я нічого не міг вдіяти, бо її швидкість перевищувала швидкість моїх очей.

Ніби гравітація діяла в цьому векторі. Сенджьоґахара, здавалося, була притиснута, втиснута в дошку оголошень.

Її тіло… почало зариватися в стіну.

Здавалося, що вона ось-ось трісне й розпадеться.

Або Сенджьоґахару ось-ось розчавлять.

— Угх… У-угх…

Це був не крик… а стогін.

Їй було боляче.

Однак… я все ще нічого не бачив.

Все, що я бачив  це Сенджьоґахару, яка, здавалося, сама притискалася до стіни. Однак. Однак, хоча… вона, мабуть, його бачила.

Краба.

Великого… краба.

Краба Ваги.

— Ось і все. Тю, який же нетерплячий бог. навіть не міг дочекатися, доки ми почнемо молитися. Який же він сміливий. Цікаво, чи щось хороше з ним сталося.

— Г-гей, Ошіно…

— Так, я знаю. Зміна планів. Шкода, але це цілком стандартно. Будь-який варіант мене влаштовував з самого початку.

Зітхнувши, але впевненою ходою Ошіно підійшов до розп'ятого тіла Сенджьоґахари.

Підійшов до неї без зайвих церемоній.

Потім його рука недбало простяглася.

Вона трохи затрималася перед обличчям Сенджьоґахари.

Легко… відклеїлася.

— Хоп.

Одним рухом, ніби виконуючи кидок дзюдо… Ошіно взяв те, що було у нього в руці й з усієї сили… жорстоко вдарив об підлогу. Не було ні звуку, ні пилу. Але він вдарив його так само, як і Сенджьоґахару, тільки сильніше. Потім швидко, на одному диханні, він наступив на те, що вдарив.

Він наступав на бога.

Надзвичайно жорстоким чином.

Нешанобливо, без жодної поваги чи благочестя.

Пацифіст зневажливо поставився до бога.

— ...гк.

Мені здавалося, що Ошіно лише імітував усе… виконав неймовірно майстерну пантоміму, як і зараз, здавалося, впевнено балансуючи на одній нозі. Тим часом для Сенджьоґахари, яка дуже добре це бачила…

Це, очевидно, було видовище, від якого її очі розширилися.

Очевидно, що дійсно видовище.

Але через секунду, безсумнівно, втративши опору, вона з розп'ятої на стіні перетворилася на розпластану на підлозі. Оскільки вона була не дуже високо й не мала ваги, удар від падіння не міг бути занадто сильним. Але вона й не могла підготуватися до нього, впавши зовсім несподівано. Здавалося, що вона сильно забила ногу.

— Ти в порядку? — гукнув Ошіно, щоб перевірити стан Сенджьоґахари, перш ніж подивитися вниз на свої ноги. Дійсно… чисто оцінюючи.

Оцінюючи, примруживши очі.

— Незалежно від того, наскільки великим стає краб. Навіть якщо великий — перевернути його догори дриґом і все. Яка б не була істота, якщо вона має пласке тіло, я не можу не думати, що вона існує для того, щоб на неї наступали. Дивлячись на неї збоку чи будь-яким іншим чином… до речі, Арараґі, що ти думаєш? — раптово звернувся до мене Ошіно. — Ми, звичайно, могли б повторити все спочатку, але було б так клопітно. Особисто мені було б найпростіше продовжити й розчавити його.

— Найпростіше? І «розчавити» — це неймовірно жахливо… Вона лише на мить підняла голову. Лише це…

— Я б не назвав це «лише це». Або радше, «лише це» — достатньо. Зрештою, вся ця справа в твоєму настрої — якщо ми не можемо чемно попросити про послугу, тоді нам доводиться вдаватися до небезпечних ідей. Як тоді, коли ми мали справу з демоном або кішкою. Якщо ми не можемо говорити, то залишається тільки війна... розумієш? У певному сенсі це як політика. Ну, просто розчавити його вирішило б проблеми панночки на поверхневому рівні. Це було б лише на поверхні, симптоматичне лікування, яке не торкається кореня, просто скошування бур'янів, так би мовити. Метод, який я не дуже хочу застосовувати, але, можливо, цього разу мені варто просто це зробити.

— З-зробити це?

— Розумієш, Арараґі, — сказав Ошіно з тривожною посмішкою. — Я страшенно ненавиджу крабів.

Їх важко їсти, пояснив він.

І з цими словами…

З цими словами його нога… напружилася.

— Зачекайте.

Голос пролунав з-за спини Ошіно.

Звісно, це була Сенджьоґахара.

Потираючи подряпане коліно, вона сіла.

— Зачекайте… будь ласка. Пане Ошіно.

— Зачекати… — Ошіно перевів погляд з мене на Сенджьоґахару, зловісна посмішка все ще не сходила з його обличчя. — Зачекати чого, панночко?

— Я просто… здивувалася, — сказала Сенджьоґахара. — Я можу це зробити. Самостійно.

— …Хм.

Ошіно не відводив ноги.

Він продовжував стояти.

Але й не розчавлював.

— Гаразд, спробуйте, — він сказав Сенджьоґахарі

Почувши це…

Сталося дещо неймовірне. З мого погляду, Сенджьоґахара опустилася на коліна, випрямила поставу, поклала руки на підлогу — до нього, біля ніг Ошіно, і повільно… належним чином схилила голову.

Вона… робила земний уклін.

Сенджьоґахара Хітаґі… виконувала доґедзу з власної волі.

Прийняла позу добровільно, без примусу.

— …Вибачте.

Вона почала зі слів вибачення.

— І… дуже вам дякую.

Вона продовжила словами вдячності.

— Але… тепер усе гаразд. Це… мої почуття, мої думки… і мої спогади, тому я візьму їх на себе. Було б неправильно з мого боку їх забувати.

А потім, нарешті…

— Будь ласка. Благаю вас, зробіть мені цю послугу. Будь ласка, поверніть мені мою вагу.

Нарешті, слова благання, ніби вона молилася.

— Будь ласка, поверніть мені… мою маму.

Бах.

Це був звук ноги Ошіно… що вдарилася об підлогу.

Не від того, що він розчавив істоту, я гадав.

Ні, вона зникла.

 Так само як вона просто була… мабуть, повернулася від буття як само собою зрозумілого назад до небуття як само собою зрозумілого.

Відправлена назад.

— А…

На Меме Ошіно, що стояв, не кажучи ні слова, не рухаючись.

На Сенджьоґахару Хітаґі, яка зберігала свою позу, хоча знала, що все закінчено. Яка почала ридати, голосно плачучи.

Стоячи осторонь і дивлячись на них, Арараґі Койомі порожньо, бездумно подумав: «А, можливо, Сенджьоґахара — цундере з ніг до голови й ще сильніше.»