Краб Хітаґі - 003

Вийшовши з класу і зачинивши за собою двері, я зробив крок вперед і почув голос за спиною.

— Про що ти говорив з Ханекавою?

Я обернувся на голос.

Я не встиг зрозуміти хто то був, бо голос незнайомий. Але десь його вже чув. Так, те саме шаблонне «не знаю», яке вона вимовляла ніби якусь крилату фразу щоразу, коли вчителька зверталася до неї під час уроку-

— Не рухайся.

З другої репліки я зрозумів, що маю справу з Сенджьоґахарою. Також мені дійшло, що в ту мить як я повернувся, ніби прицільно цілячись, Сенджьоґахара встромила мені до рота канцелярський ніж. Його лезо було сильно висунете.

Лезо канцелярського ножа.

Щільно притиснуте до внутрішньої сторони моєї лівої щоки.

— ..цк!

— Хоча ні, я мала б сказати: «Ти можеш поворухнутися, але для тебе це буде ризиковано».

Не стримуючись і не грубо, але з потрібною силою — лезо надавило на мою щоку.

Все що я міг зробити — це широко відкрити рот, як ідіот, і без рухів слідувати словам Сенджьоґахари.

Страшно, подумав я.

Але не про лезо канцелярського ножа.

Страшна була Хітаґі Сендзьоґахара, яка могла зробити таке й дивилася на мене абсолютно впевненими холодними очима, що аж тремтіли від холоду.

Тож вона...

Вона людина з таким небезпечним поглядом.

Я був переконаний.

Побачивши її погляд, я був переконаний, що лезо, яке впилося в мою ліву щоку, не було затупилено від використання.

— Цікавість то такий тарган, чи не так? Злітається саме до тих секретів, які люди намагаютсья сховати. Нестерпно. Як ти смієш діяти мені на нерви, нікчемна комахо?

— Г-гей...

— Що сталося? Правій щоці самотньо? Чому ти одразу не сказав?

Замість її правої руки з ножем — піднялася ліва рука. Так швидко, що я частково очікував ляпаса й приготувався зціпити зуби, але помилився.

У лівій руці Сенджьоґахари був степлер.

Перш ніж я встиг це зрозуміти, вона вставила його мені в рот. Звичайно, не весь, що було б краще. Однак Сенджьоґахара приставила його до шоки, готуючись випустити скобу.

Потім степлер клацнув.

Майже до моменту випуску скоби.

— К... ха...

 Мій рот був забитий великою частиною степлера зі скобами і я не міг нічого сказати. З одним лише канцелярським ножем я ще б зміг говорити, але зараз навіть не намагався. Ба більше — взагалі не думав.

Спочатку тонкий й гострий канцелярський ніж, щоб змусити мене широко відкрити рота, а потім одразу ж за ним степлер — це були ретельно сплановані й старшно добре виконані дії.

Востанній раз мені пхали до рота різні предмети в сьомому класі, коли лікували карієс на постійном зубі, най його! Відтоді я чистив зуби після кожного прийому їжі й зажовував це все ксилітовою жуйкою, щоб більше ніколи не проходити через це. Але гляньте в якій ситуації я знову.

Здається, що я втратив відчуття реальності.

Лише кліпання очей й це відбулося.

Важко було повірити, що Ханекава відбирає теми на культурний фестиваль по той бік жалюгідної стіни, коли тихий коридор приватної школи утворює таку химерність.

Ханекава...

Прізвище Сенджьоґахари «на перший погляд може здатися небезпечним»? Вона повністю відповідала своєму прізвищу...

Ханекава виявився гіршим знавцем людей, аніж я думав!

— Тепер, коли ти розпитав Ханекаву про мене у середній школі, хто ж буде наступним? Наша вчителька, Хошіна? Чи одразу до вчителя фізкультури, Харукамі?»

— ...

Я не міг говорити.

Неважливо як Сенджьоґахара це сприянла, однак вона роздратовано зітхнула.

— Не можу повірити, що дійсно була такою необережною. При цьому я намагаюся бути вдвічі обережнішою, аніж середньостатистична людина коли піднімаюся сходами. Але куди це мене завело? А то дійсно не жарт, що один пук може призвести до сотні проблем.

— ...

Хоча я й був у скрутному становищі, але чути як дівчина-підліток вимовляє слово «пук», здалося мені неправильним. Може все ж таки гарний хлопець.

— Справжня шкірка банан на сходах прямо там і тоді. Хто б міг подумати?

— ...

Моє життя тепер було в руках дівчини, яка послизнулася на банановій шкірці.

Стривайте, а чому вона взагалі лежала на шкільних сходах?

— Ти ж помітв, чи не так? — запитала мене Сенджьоґахара.

Її погляд все ще був небезпечним.

Принцеса-монарх? Так, вірно.

— Вірно — у мене немає ваги.

Вона нічого не важила.

— Ну, не те, щоб зовсім не важила. Дівчина мого зросту й типу фігури мала б мати середню вагу тіла трохи більше сорока кілограмів.

Отже п'ятдесят.

Моя ліва щока була витягнута назовні, а права стиснута.

— ...гх!

— Ніяких дивних думок. Ти щойно уявляв мене голою, чи не так?

Сказано було не в тему, але вона була впевнена, що влучила в яблучко.

— Середня вага тіла — трохи більше сорока, в кілограмах, — наполягала Сенджьоґахара.

Вона не збиралася відступати.

— Але фактично я важу лише п'ять.

П'ять кілограмів.

Лише трохи більше, аніж новонароджена дитина.

Якщо уявити собі гантель вагою в декілька десятків кілограм, то ця цифра не зовсім була б близька до нуля. Але якщо врахувати, що вага розподілена за розміром цілої людини та з точки зору щільності — те, як вона відчувалася, можна було назвати відсутністю ваги.

Спіймати її було б простіше простого.

— Зараз, якщо бути точною, це лише ваги показують мою вагу як п'ять кілограмів, аособисто я цього не помічаю. Для мене нічого не змінилося з тих часів, коли важила трохи більше сорока.

Невже це значить...

Гравітація впливає на неї менше, ніж на звичайну людину? Не просто маса, а об'єм. Якщо я правильно пам'ятаю, то питома вага води дорівнює 1, а оскільки людське тіло складається в основному з води — його питома вага і щільність також близько 1. Тожі, простіше кажучи, у Сенджьоґахара було лиш одна десята щільності людини.

Якби це була її щільність кісток, то у неї дуже швидко розвинувся б остеопороз. Серце з мозком також не працювали б належним чином.

Тож це не те, що сталося.

Цифри не мали значення.

— Я знаю, про що ти зараз думаєш, - сказала вона.

— ...

— Витріщаєшся на мої груди. Огидно.

— ...цк!

Я не думав про це, клянусь!

Здавалося, що Сенджьоґахара була досить стриманою старшокласницею. Та й хто б міг її звинувачувати за вродливість? Мені хотілося, щоб працюючий президент класу за стіною, узяв її за приклад.

— Ось чому я терпіти не можу простих людей.

Прояснити це непорозуміння на той момент здавалося неможливим. У всякому разі, я думав про те, що Сенджьоґахара не завжди хворіла, а опинилася в тілі, яке повністю суперечило опису на поверхні. П'ять кілограмів ваги мали б зробити її не просто хворою, а відверто кволою, але як би не так. Навпаки — вона була схожа на інопланетянина, який прибув на Землю із зірки з удесятеро більшою гравітацією. Можна було б очікувати, що вона має чудові спортивні навички, особливо якщо колись була в команді з легкої атлетики. Звісно, падіння не були її сильною стороною, але...

— Це сталося після закінчення мною середньої школи і до того, як я вступила до старшої, — розповідала Сенджьоґахара. — Під час цього нечіткого періоду, коли ти вже не школяр і не старшокласник, і навіть не на весняних канікулах. Саме тоді я перетворилася на це.

— ...

— Це сталося після моєї зустрічі з крабом.

К-краб?

Вона сказала «краб»?

Краба, якого ти їси?

Тих членистоногих, що відносяться до десятиногих?

— Він забрав мою вагу. Всю вагу.

— ...

— Все добре, можеш не намагатися зрозуміти. Я кажу це лише через те, що було б проблемою, якби ти продовжував винюхувати інформацію про мене. Арараґі... слухай, Арараґі Койомі.

Сенджьоґахара два рази покликала мене.

— Я нічого не важу, не маю ваги. Нічого, що можна було б назвати вагою. Яке ж фіаско. Я наче персонаж із надприродної манґи. А тобі подобається Йосуке Такахаші?

— ...

— Єдина людина в школі, яка знає про це — наша медсестра, Харукамі. Поки що лише вона. Ні директор Йошікі, ні завуч Шима, ні Ірінака, відповідальний за наш рік, ні Хошіна, наш класний керівник. Тільки Харукамі і ти, Арараґі.»

— ...

— Отже, що ж мені зробити? Щоб ти не розказав мою таємницю? Що я маю зробити заради себе? Що ж мені доведеться зробити з ножем та степлером, щоб заткнути тобі рота?

Канцелярський ніж.

Степлер.

Вона була при своєму розумі? Що це за спосіб загнати однокласника в кут? І вона ще називає себе людиною? Усвідомлення того, що я сидів в одній кімнаті з такою жахливою людиною більше двох років, викликало у мене неприємне відчуття в спині.

— Лікар у лікарні каже, що причина невідома... точніше, що причини може й не бути. До такого безглуздого висновку можна прийти після того, як довгі роки возитися з тілом незнайомої людини в принизливих для неї способах. Знаєш, що він сказав? «Ну, як було, так і є». Як же смішно, — сказала Сенджьоґахара, насміхаючись над собою. — До середньої школи я була нормальною, милою дівчинкою.

— ...

Забудемо поки що про факт, що вона називала себе милою.

Це правда, що вона регулярно відвідувала лікарню.

Приходила пізно, йшла рано, просто не з'являлася.

А ще медсестра.

Я спробував поставити себе на місце Сенджьоґахари.

На відміну від мене, який справлялася з цим протягом двох тижнів на весняних канікулах, для неї все залишилося. Відколи вона вступила до старших класів.

З чим вона змирилася?

Від чого вона відмовилася?

У неї було більш ніж достатньо часу для цього.

— Ти мене жалієш? О, як великодушно з твого боку, — сплюнула Сенджьоґахара, наче прочитала мої думки. «Огидно», додала вона. — Але мені потрібна не жалість.

— ...

— Я хочу твого мовчання й байдужості, нічого більше. Якщо ти їх маєш, чи не міг би ти використати це все? Ти ж цінуєш свої щоки, вони навіть навіть без прищів, чи не так?»

І тоді.

Сенджьоґахара посміхнувся.

— Якщо ти обіцяєш мовчати й бути байдужим, Арараґі, то кивни двічі. Інші дії, навіть їх відсутність — я вважатиму ворожою поведінкою й негайно атакую.

У її словах не було ані крихти стриманності.

Не маючи вибору, я кивнув.

Я кивнув їй двічі.

— Ось як.

Побачивши це, Сенджьоґахара, ніби розслабилася.

Навіть незважаючи на те, що у мене не було вибору. Це не було ні угодою, ні договором, я лише міг погоритися. І вона, здається, розслабилася, коли я вирішив зробити це.

— Дякую, — сказала вона.

Потім вона відсунула ніж від внутрішньої сторони моєї лівої щоки і повільно, так кажучи, мляво і не обережно, відвела лезо. Я відчув по руху її руки, що вона намагається випадково не поранити мене. 

Вона втягнула канцелярський ніж.

Клац-клац-клац-клац.

За ним степлер.

— ...агх?!

К-лац.

Я не міг у це повірити.

Степлер стиснув мою щоку. Після цього, як я ще не відреагувавав на сильний біль, вона витягнула його.

Я впав згорнувся в клубок на місці.

Притиснув ззовні мою щоку.

— Кха... хе...

— Ти не збираєшся кричати? Вражаюче, — сказала Сенджьоґахара стоячи наді мною, наче нічого й не зробила.

Дивилася на мене зверху вниз.

— Сьогодні я тебе відпущу. Ненавиджу бути такою поблажливою, але ти пообіцяв. Тож маю проявити до тебе трохи доброти.

— ...Т-Ти...

К-лац.

Ніби перекрикуючи мене, Сенджьоґахара клацнула степлером у повітрі.

Перед моїми очима впала скривлена скоба.

Я не міг не здригнутися.

Рефлекс, якщо що.

Рефлекс за один випадок.

— Добре, Арараґі. З завтрашнього дня ігноруй мене. Нехай щастить!

З цими словами, не цікавлячись моєю відповіддю, Сенджьоґахара розвернулася на підборах і почала йти коридором. Перш ніж я встиг підвестися зі свого положення — вона завернула за кут і зникла з поля зору.

— В... вона схожа на демона.

Наші мізки були влаштовані принципово по-різному.

Незважаючи на її поведінку, якась частина мене припускала, що вона не зашкодить мені. У такому разі, можливо, мені варто подякувати долі за те, що вона вибрала степлер, а не канцелярський ніж.

Я знову обережно провів пальцем по щоці. Цього разу не для того, щоб полегшити біль, а щоб перевірити, чи все гаразд.

— ...

Добре.

Зі мною все було гаразд, скоба не пробила щоку.

Далі я засунув палець до рота. Лівої руки, до правої щоки. У мене не зайняло багато часу на пошук скоби.

Хоча по гострому болю, який не зникав і не відступав, я здогадався, що це зруйнувало мою спокійну думку. Думку про те, що, можливо, перша скоба насправді була не більше ніж погроза... Чесно кажучи, я покладав на неї великі надії.

Але все обійшлося.

Скоба не пробила мені щоку, тмоу не була сильно сркивлена... і близька до своєї початкової форми... прямокутника з відсутньою стороною. Вона виявилася не запчеленою, тому витягнути її не було проблемою.

Я затиснув скобу між великим і вказівним пальцями й смикнув.

До гострого болю додався тупий, металевий присмак.

Здається, почалася кровотеча.

— Х... ах...

Зі мною все було гаразд.

Таке я міг витримати.

Зализавши дві колоті рани, що утворилися на внутрішній стороні моєї щоки, я зігнув вийняту скобу та поклав у кишені піджака. Я також підняв ту, що впустила Сенджьоґахара. І зробив те саме. Було б небезпечно, якби хтось наступив на них босими ногами. Тепер скоби виглядали для мене, як патрони до магнума.

— Га? Ти все ще тут, Арараґі?

Коли я це робив Ханекава вийшла з класу.

Здавалося, що вона вже закінчила.

Чому вона не могла прийти раніше?

Або ж вона вибрала правильний час.

— Хіба тобі не треба йти до пана Ошіно? — підозріло запитала Ханекава.

Здавалося, що вона нічого не помітила.

Просто стіна між ними... так, вона була за простою, тонкою стіною. Хітаґі Сенджьоґахара, яка зробила дещо непередбачуванне, виконала це так, що й Ханекава не помітила. З неї дійсно треба рахуватися.

— Гей, Ханекаво... а ти любиш банани?

— Хм? Ну, й люблю й не люблю. Вони поживні, тож якби мені довелося обирати між «люблю» й «не люблю», то любила б.

— Навіть якщо ти їх любиш, ніколи не принось банани до школи!

— П-перепрошую?

— Просто з'їсти їх не так вже й погано. Але якщо я коли-небудь зловлю тебе на тому, що ти кидаєш шкірки на сходах, то ніколи тобі цього не пробачу!

— Про що ти говориш, Арараґі?! — запитала Ханекава зі спантеличеним виразом обличчя й затулила рота рукою.

Таак, вона так і зробила.

— Так чи інакше... Арараґі, а як же пан Ошіно?

— Я вже йду, поки ми говоримо.

З цими словами я кинувся геть, пролетівши повз Ханекаву.

— Ого! Гей, Арараґі, не бігай коридорами! Не змушуй мене доносити на тебе! — почувся її голос позаду, але я просто проігнорував його.

Я біг.

Просто біг.

Я заврнув за кут, щоб вибігти на сходи.

Був на четвертому поверсі.

Вона ще не могла забігти так далеко.

Стрибком, кроком, стрибком я проскочив дві, три, потім чотири сходинки за раз... і опинився знизу.

Я відчув удар у ногах.

Удар, рівний моїй вазі.

А потім ще один...

Сенджьоґахара вже пішла.

Вона нічого не важила.

Вона не мала ваги.

А це означало, що її ноги були нетримкі.

Краб.

Краб, сказала вона.

— Не сюди... тоді сюди.

Тоді вона вже не могла піти вбік. Не думаючи, що я побіжу за нею, вона пішла б прямо, до шкільних воріт. Вона мала бути членом позашкільного клубу, але навіть якби вона належала до якогось гуртка, то жодна активність не розпочинається у таку пізню годину. З таким припущенням я спустився сходами з третього поверху на другий, не вагаючись ні хвилини. Я стрибнув вниз.

Потім з другого поверху на початок сходів першого.

Сенджьоґахара була там.

Я буквально котився сходами в погоні й створював галас. Тож вона, мабуть, почула мене, бо все ще стояла до мене спиною, але з розвернотую головою.

З холодним поглядом.

— ...Не можу повірити, — сказала вона. — Точніше, я щиро здивована. Наскільки я пам'ятаю, це вперше, коли хтось відчуває себе таким енергійним після того, що трапилося... Арараґі.

Вперше...

Вона й з іншими таке робила?

А як же тоді «сто проблем»?

Хоча, якщо подумати, це мало сенс. Адже зберігати таку таємницю, як «не маю жодної ваги», котру може розкрити найменший контакт, було б неможливо в реальності...

І вона сказала «це вперше», чи не так?

Може, вона справді була демоном?

— Крім того, — додала вона. — Біль у роті не повинен так швидко проходити. Зазвичай болить добрить десять хвилин.

Вона говорила з власного досвіду.

Занадто лячно.

— Гаразд, я зрозуміла. Зрозуміла, Арараґі. Твоє ставлення «око за око» збігається з моїм власним почуттям справедливості. Якщо ти згоден..

Сенджьоґахара розвела руки в обидва боки, коли це говорила.

— Давайте влаштуємо собі війну.

В її руках були всілякі канцелярські інструменти: канцелярський ніж, степлер, заточений олівець HB, циркуль, триколірна ручка, механічний олівець, суперклей, гумка, скріпка, біндер, кусачки, перманентний маркер, шпилька, авторучка, коректор, ножиці, целофанова плівка, швейний набір, ножиці для листів, пластиковий рівнобедрений трикутник, тридцятисантиметрова лінійка, транспортир, гумовий клей, набір стамесок, фарба, прес-пап'є й чорнила.

...

Я почав відчувати, що колись у майбутньому мене безпідставно переслідуватиме суспільство лише за те, що я вчився з нею в одному класі.

Найнебезпечнішим я особисто вважав суперклей.

— С-стривай, стривай... ні. Ніякої війни, — сказав я.

— Ні? Що ж, гаразд.

Вона звучала трохи розчарованою.

Але руки все ще були по бокам.

Її смертоносна зброя, інакше відома як канцелярське приладдя, все ще виблискувала.

— Тоді чого ти хочеш?

— Я подумав, що, можливо... — відповів я. — Я міг би тобі допомогти.

— Допомогти мені?

Здавалося, як від щирого серця...

Вона насміхнулася, ніби я був дурнем.

Ні, може, вона розсердилася.

— Дай мені хвильку. Хіба я не казала тобі, що не потребую простого співчуття? Ти нічого не можеш для мене зробити. Залишайся мумією й не звертай на мене уваги. Це все, що я хочу.

— ...

— Щедрість я теж вважатиму ворожою поведінкою.

З цими словами вона піднялася на одну сходинку.

Вона була серйозною.

Наша попередня взаємодія дуже добре навчила мене, що вона не з тих, хто вагається. Чорт забирай.

І ось чому.

Ось чому, не кажучи ні слова, я приклав палець до краю губ і смикнув, щоб показати їй свою щоку.

Праву щоку, правою рукою.

Ця дія відкрила погляд на внутрішню частину роту.

— Що...

Це видовище не могло не шокувати навіть Сенджьоґахару. Смертоносна зброя, інакше відома як канцелярське приладдя, розсипалося й випала з обох її рук.

— Я-як ти...

Я зрозумів ще до того, як вона це сказала.

Так.

Смак крові зник.

Рана, яку Сенджьоґахара зробила степлером у мене в роті, загоїлася без сліду.