Краб Хітаґі - 002

— Сенджьоґахара? — Ханекава нахилила голову у відповідь на моє запитання. — Щось не так із Сенджьоґахарою?

— Нічого такого... — я ухиляючись відповів. — Я просто якось замислився про неї.

— Хах.

— Ну просто знаєш... те як дивно й цікаво її звуть? Сенджьоґахара Хітаґі?

— ...Ти ж розумієш, що Сенджьоґахара — це назва локації.

— Ем... ні, не та частина. Я говорив про її ім'я.

— Сенджьоґахари? Ти маєш на увазі Хітаґі? Хіба воно дивне? Я б сказала, що це термін, пов'язаний з будівництвом.

— Та ти все знаєш, чи не так?

— Не все. Я лише знаю тільки те, що знаю. — Ханекава, здається, не була повністю задоволена моїм поясненням, але замість того, щоб наполягати, вона запитала. — Ти цікавишся кимось, окрім себе, Арараґі? Незвично.

Не лізь куди не треба, сказав я їй.

Ханекава Цубаса.

Староста нашого класу.

Ба більше, це дівчина, яка втілює образ старости. Її акуратні хвостики, окуляри, гарні манери й поведінка, а ще те, наскільки серйозно вона ставиться до навчання та як її люблять вчителі, заносить її до списку вимирущих видів у наш час. Навіть якщо враховувати манґу та аніме. Те, як вона втримує себе, змушує задуматися, чи була вона старостою все своє життя й чи буде вона нею хоч якось навіть після закінчення школи. Іншими словами — староста серед старост. Можливо вона обрана богами, як хтось вже пустив чутку, ніби незаперечну правду (то був я).

Ми були в різних класах на першому та другому році, але на третьому ми навчаємося разом. Звісно, я чув про неї раніше. А хіба міг не чути? Якщо оцінки Сенджьоґахари входять до числа найкращих у цьому році, то оцінки Цубаси Ханекави — найкращі взагалі. Вона регулярно робить неймовірне. Наприклад, набирає 600 балів на шести предметах з п'яти основних. І так, я досі пам'ятаю її жахливі результати за підсумками першого семестру другого року, ніби це було вчора. Тоді з усіх предметів, включаючи фізкультуру та мистецтво, вона пропустила лише одне запитання в стилі "заповни пропуск" по історії Японії. Про таких знаменитостей чуєш, хочеш ти цього чи ні.

А ще...

Найгірше, хоч я й знаю, що це добре — те, що Ханекава дуже турботлива й порядна людина. Що насправді неприємно в ній так це те, що вона дуже цілеспрямована. Як це часто буває з надто серйозними людьми, коли вона щось хоче, то ніхто її не зупинить. Я вже мав коротку зустріч з Ханекавою під час весняних канікул, а потім, коли оголосили про формування нових класів і ми дізналися, що будемо навчатися разом, нею було заявлено: «Я подбаю про те, щоб ти змінив своє життя».

Я не малолітній правопорушник і взагалі не проблемна дитина. Я був лише прикрасою класу за моєю власною оцінкою, тому її заява вразила мене, як грім серед ясного неба. Але ніякі переконання не могли зупинити її цілеспрямованість. Тому перш ніж я встиг отямитися, мене призначили заступником старости класу. Саме через це тоді, після уроків восьмого травня, я все ще був у класі наодинці з Ханекавою, обговорюючи культурний фестиваль, що запланований на середину червня.

— Культурний фестиваль чи ні, але ми вже третьокласники, — сказала Ханекава. — Ми не будемо робити забагато. Підготовка до вступних іспитів важливіша.

Те, що вона без вагань віддала перевагу підготовці до іспитів, а не культурному фестивалю, справді робило її старостою серед старост.

— За допомогою нечіткого опитування пропозиції будуть розкидані по всій дошці й це буде просто витратою часу. Ми могли б заздалегідь звузити варіанти між собою й влаштувати голосування. Ти згоден з цим?

— Чому б і ні? Голосування з демократичним присмаком.

— Ти завжди все сказане робиш жахливим, Арараґі. Такий цинізм.

— Гей, це не цинізм. Такими словами ти змушуєш мене почуватися посіпакою з мультику. Тонґарі, якщо бути точним.

— Для довідки, Арараґі, що твій клас робив на культурному фестивалі минулого й позаминулого року?

— Будинок з привидами та кафе.

— Як стандартно. Занадто стандартно. Можна навіть сказати банально.

— Мабуть.

— Навіть примітивно.

— Не заходь так далеко.

— Ахаха, — засміялася вона.

— І взагалі, хіба не було б гарною ідеєю зробити щось простеньке цього разу? Це ж не тільки для наших відвідувачів — нам теж потрібно насолоджуватися днем... О, до речі, Сенджьоґахара теж не брала участі в культурному фестивалі.

Ні минулого року, ні позаминулого.

Ну, не тільки культурний фестиваль. Усі заходи, які можна назвати подіями. Все, окрім звичайних уроків, Сенджьоґахара в цілому пропускає. Звичайно ж день спорту, але також і шкільні поїздки, екскурсії, освітні подорожі й все інше. Її лікар забороняє брати участь у будь-якій напруженій діяльності, чи щось на зразок того. Зараз, коли я подумав, мені це все здалося дивним. Напружені фізичні вправи я міг зрозуміти, але «напружена діяльність»-

Що якщо...

Якщо то мені не здалося.

Якщо Сенджьогахара дійсно нічого не важить.

Безумовно ця заборона поширювалася б на будь-яку діяльність поза класом, включаючи фізкультуру, де вона могла контактувати з великою, невизначеною кількістю людей.

— Ти так цікавишся Сенджьоґахарою? — запитала Ханекава.

— Не зовсім, але-

— Ну, хлопцям подобаються дівчата, схильні до хвороб. Фу, гидота. Огидно-огидно, — дражнила вона мене. Однак звучала більш щиро, ніж зазвичай.

— Схильна до хвороб, так?

Звичайно, вона була схильна до них.

Але чи справді це була хвороба?

Чи взагалі хвороба?

Те, що її тіло слабке й в результаті вона легка, мало сенс, але виходило за рамки такого пояснення.

Худа дівчина чи ні, але людина, що впала з верхніх сходів, заподіяла б шкоди не тільки собі, а й людині, котра ловить її.

І все ж, удару майже не було.

— Але хіба ти не знаєш Сенджьоґахару краще за мене, Арараґі? Навіщо тоді питати? Ну в сенсі, ви ж були в одному класі три роки поспіль, чи не так?

— Якщо так ставити питання, то — так, але я думав, що дівчина може знати обставини іншої дівчини трохи краще

— Обставини... — Ханекава сухо засміялася. — Якби у дівчини були якісь обставини, хіба це не було б останнім, про що я мала б розповідати хлопцеві?

— Правда, — сказав я. Звичайно, це була правда. — Тож, ем, вважай, що це заступник старости класу ставить запитання старості класу. Що за людина Сенджьоґахара?

— Отже, це і є твій хід.

Ханекава перестала писати список, який вона складала, поки ми розмовляли (нескінченно записуючи та витираючи кандидатів, починаючи з «будинку з привидами» та «кафе»), і схрестила руки на грудях, задумавшись.

— Оскільки її прізвище означає «поле бою», спочатку вона може здатися небезпечною, але насправді вона безпроблемна зразкова учениця. Вона розумна й, скажімо, серйозно ставиться до своїх обов'язків з прибирання.

— Знаю. Навіть я можу сказати це. Я хочу знати те, чого не можу зрозуміти сам.

— Але ми були в одному класі лише близько місяця. Гадаю, я справді її не знаю. У нас ще й Золотий тиждень був.

— Золотий тиждень, так...

— Хм? Невже щось сталося тоді?

— Ні, продовжуй.

— А... ну добре. Сенджьоґахара небагатослівна та, здається, у неї немає друзів. Я кілька разів намагалася поговорити з нею, але таке враження, що вона збудувала навколо себе стіни.

— ...

Що ж я міг сказати, Ханекава виправдовувала свою репутацію турботливої людини. Звичайно, бо саме тому я її і питав.

— Складний випадок, — сказала вона серйозним тоном. — Можливо, це через її хворобу. У середній школі вона була набагато веселішою та енергійнішою.

— У середній школі? Зачекай, Ханекава, ти й Сенджьоґахара ходили в одну середню школу?

— Що? Хіба не через це ти мене питаєш? — Ханекава зробила такий вираз обличчя, ніби це вона ніколи не очікувала. — Так, ми з однієї середньої школи, а саме з середньої публічної школи Кіокадзе. Ми тоді були в різних класах, але Сенджьоґахара була знаменитістю.

«Більш знаменитою, ніж ти?» я мало не сказав це, але вчасно зупинився. Ханекава ненавиділа понад усе коли до неї ставилися як до знаменитості. Особисто я вважав, що їй потрібно бути більш самокритичною, але, здається, вона вважала себе «звичайною дівчиною, яка нічим не виділялася окрім серйозності». Вона всім серцем вірила в те, що кожен, хто докладе достатньо зусиль, буде добре навчатися у школі.

— Вона була гарненькою й також хорошою спортсменкою, — сказала Ханекава.

— Спортсменкою...

— Була зіркою легкоатлетичної команди. Деякі з її рекордів досі мають бути чинними.

— Легкоатлетична команда?

Іншими словами.

У середній школі вона була не такою. Весела та енергійна — ще дві якості, яких я, якщо чесно, не міг уявити від відомої мені Сенджьоґахари.

— Я багато чула про неї, — сказала Ханекава.

— Наприклад?

— Яка вона приємна і товариська, добра до всіх, усі ці надмірні розмови про те, що вона хороша, працьовита людина. Про її батька, якусь велику шишку в іноземній компанії. Але вона зовсім не зарозуміла, попри те, що живе в приголомшливому особняку й неймовірно багата. Як, всупереч своїй величі, вона все одно прагне до більшого.

— Все це створює їй образ супержінки.

Ці історії, мабуть, були лише наполовину серйозними.

Чутки є чутками.

— Але то було тоді, — зауважила Ханекава.

— ...Тоді.

— Я чула, що після вступу до старшої школи вона захворіла і все ж, чесно кажучи, коли ми стали однокласниками цього року, я була шокована. Вона не була людиною, яка б сиділа в кутку класу ось так, навіть випадково.

Хоча це був лише мій образ її, додала Ханекава.

Це, звичайно, був лише її образ.

Люди змінюються.

Твої шкільні роки в середній та старшій школі — це два різних світи. Це стосувалося й мене, й Ханекави. Те саме мало бути й з Сенджьоґахарою. Вона, мабуть, багато пережила, й, можливо, це правда, що вона просто хвора. Можливо, вона втратила свою сяючу особистість без жодної причини. Можливо, вона втратила багато своєї життєрадісності. Коли ваше тіло слабшає, ваш дух також має тенденцію слабшати, особливо якщо ви раніше були активними. Тож припущення Ханекави, ймовірно, були вірними.

Якби не той ранок.

— Але, мабуть, мені не слід цього говорити. Сенджогахара... — продовжила Ханекава.

— Що?

— Порівняно з тим часом, вона зараз набагато красивіша.

— ...

— Її присутність така ефемерна.

Ці слова змусили мене замовкнути.

Ця...

Ефемерна присутність.

Ніби її немає.

Як привид?

Сенджьоґахара Хітаґі.

Завжди хвора дівчина.

Відсутність ваги.

Чутки є чутками.

Міські легенди.

Плітки.

Байки.

Наполовину серйозні, як кажуть.

— О, так. Я дещо згадав, — сказав я.

— Хм?

— Ошіно хотів поговорити зі мною.

— Пан Ошіно? Навіщо?

— Ну, щоб допомогти йому з роботою.

— Д... добре? — невпевнено відреагувала Ханекава .

Здавалося, вона запідозрила щось у моїй раптовій зміні теми. Чи, радше, у поспішному завершені. Моя невпевнена фраза «щоб допомогти йому з роботою» могла лише посилити її підозри. Ось чому, подумав я, не люблю мати справу з розумними людьми.

Невже вона не могла просто підіграти?

Вставши зі стільця, я трохи напружено продовжив.

— Тож, мені треба йти. Ти подбаєш про решту, Ханекава?

— Можу сьогодні, але якщо пообіцяєш надолужити згаяне. Не залишилося нічого важливого, тож цього разу можеш йти. Якось не хочеться змушувати пана Ошіно чекати, — досить люб'язно сказала Ханекава.

Здавалося, ім'я Ошіно подіяло на неї. Однак він врятував її зад, як і мій, тож невдячною бути неможливо. Ну, я взяв це до уваги, але сказане мною не було повною брехнею.

— Тоді я можу вибрати що робити на фестивалі? А пізніше разом обговоримо.

— Так, можна, — сказав я.

— Передай пану Ошіно вітання.

— Передам.

З цими словами я вийшов з класу.