Краб Хітаґі - 001

Сенджьоґахара Хітаґі займає в нашому класі позицію «завжди хворої дівчини». Звісно ж ​​від неї не очікується участі у фізичних вправах і їй навіть дозволено проводити ранкові та загальношкільні збори наодинці в тіні, як запобіжний захід проти анемії чи чогось іншого. Хоча ми й навчалися в одному класі — мій перший, другий і цей, мій третій та останній рік старшої школи, але я жодного разу не бачив, щоб вона займалася якоюсь діяльністю. Вона постійно відвідує шкільну лікарку, приходить пізно, йде раніше або просто не з’являється в школі, тому що їй доводиться кожного разу відвідувати лікарню. Це дійшло аж до того, що жартома кажуть, ніби вона там живе.

Хоча вона «завжди хвора», насправді ж не хвора. Вона витончена, ніби її тонкий силует може луснути від дотику й має ту саму ауру. Мабуть, тому деякі хлопці називають її «принцесою в монастирі» чи то жартома, чи то серйозно. Можна навіть сказати серйозно. Я згоден, що ця фраза та її значення влучно описують Сенджьоґахару.

Сенджьоґахара завжди наодинці читає книгу в одному й тому самому кутку класу. Іноді книжки мають неймовірну тверду обкладинку, а іноді це комікси, що можуть назавжди зашкодити інтелекту, судячи з обкладинки. Здається, вона одна з тих ненажерливих читачів. Можливо, їй байдуже, якщо в там є слова, а може у неї є якийсь чіткий стандарт.

Вона досить розумна, в нашому році одна з найкращих.

Щоразу, коли публікуються результати тесту, ім’я Сенджьоґахари Хітаґі є одним із перших десяти в списку. Незалежно від предмета. Для мене зухвало навіть порівнювати її з собою, учнем, що не може скласти іспит з математики, однак наші мізки повинні бути побудовані принципово по-іншому.

Здається, у неї немає друзів.

Взагалі.

Мені ще не доводилося бачити, як Сенджьоґахара з кимось розмовляла. Хитрим висновком міг би бути, що її постійне читання це поведінка, щоб сказати вам не говорити з нею, бо вона читає. Ніби спосіб зведення стін навколо себе. Насправді я сидів у одній класній кімнаті з нею протягом двох з чимось років і можу з упевненістю сказати, що за цей час я жодного разу не сказав їй і слова. Бо я так можу. Голос Сенджьоґахари для мене є синонімом різкого «Я не знаю», яке вона вимовляє як крилату фразу щоразу, коли вчитель звертається до неї в класі (незалежно від того, чи це питання, на яке вона чітко знає відповідь, вона завжди лише відповідає «Я не знаю»). Школи — це дивні місця, де люди без друзів зазвичай утворюють щось на кшталт спільноти (або колонії) людей без друзів (як я, до минулого року), але Сенджьоґахара, здається, також не охоплюється цим правилом. І я не кажу про знущання в її бік. Наскільки я можу судити, її не переслідують й не уникають будь-яким методом. Наче це її природне місце, де з холодним обличчям, Сенджьоґахара продовжує читати в одному й тому самому кутку класу. Вона продовжує будувати стіни навколо себе.

Наче це природно для неї бути там.

Наче це неприродно для неї бути тут.

Не те що це велика проблема. У нашій трирічній старшій школі з двома сотнями учнів у кожному класі ви в кінцевому підсумку ділите соціальний простір із приблизно тисячею людей за весь час перебування, якщо врахувати випускні, нові класи та викладачів. Починаєш думати скільки з цих людей щось значать й відповідь стає ніякою майже для кожного.

Навіть якби мені пощастило ділитися з кимось класом протягом трьох років і досі не сказати цій людині жодного слова, то я б не вважав це сумним. Я б просто згадав це колись й подумав: «О, мабуть, так все й було». Я поняття не маю, чим буду займатися через рік після закінчення старшої школи, але точно не став би уявляти обличчя Сенджьоґахари. Можливо, я б навіть не зміг.

І це нормально. Сенджьоґахара теж має з цим змиритися. Не тільки вона, але й усі в моїй школі мають змиритись. А взагалі — похмурий настрій з цього приводу абсолютно невірний.

Я так думав.

Але.

В один день.

Якщо бути точним — то восьмого травня, після кінця моєї пекельної пригоди на весняних канікулах, я став третьокласником і моя жахлива фантазія про Золотий Тиждень скінчилася.

Я летів шкільними сходами, як завжди ранувато. І тільки-но дійшов до самого низу, як з неба впала дівчина.

Це була Сенджьоґахара Хітаґі.

Знову ж таки, якщо бути точним, вона не стільки падала з неба, а просто падала спиною після того, як пропустила сходинку. Я був впевнений, що міг би ухилитися від неї, але замість цього я рефлекторно зловив тіло Сенджьоґахари.

Напевно, це було правильним рішенням, аніж ухилитися від неї.

Ні, напевно, все ж неправильне.

Чому?

Тому що тіло Сенджьоґахари, яке я рефлекторно зловив, було неймовірно легким. Несмішно, химерно, моторошно легким.

Ніби її тут не було.

Саме так.

Сенджьоґахара важила так мало, що ніби й не важила.