Мавпа Суруґа - 007

Серед зім'ятих банок газованої води, обгорток від цукерок та порожніх стаканчиків від локшини швидкого приготування, які я знайшов, прибираючи кімнату Камбару Суруґи, був один предмет, який змусив мене зупинитися — довга і тонка скринька з павловнії. Я міг відчути її вік за кольором, і хоча вона була вкрита подряпинами, ймовірно через недбалість Камбару до неї, але скринька здавалася товстою та міцною. Я припустив, що в ній зберігається якась дивина… можливо навіть ваза. Її присутність, або те, що вона могла містити якийсь такий предмет, не здавалося дивним, враховуючи те, наскільки дивовижним був цей японський будинок.
 
Але…
 
Скринька була порожня.
 
Звичайно, цього було недостатньо, щоб я класифікував її як сміття, тому я тимчасово поклав її зверху на картонні коробки. Але приблизно тоді, коли ми взялися до справи, Камбару простягнула руку, схопила скриньку та поставила її між нами. Потім вона запитала мене, що, на мою думку, було всередині скриньки. «Ваза чи щось таке», щиро відповів я.
 
— Тож навіть ви можете іноді помилятися… Це може бути грубо з мого боку, але мені полегшало. Я врятована. Я відчуваю, що ви дали мені побачити проблиск своєї людяності.
 
— …А що тоді було всередині?
 
— Мумія, — одразу відповіла вона. — Муміфікована ліва рука… була в ній.
 
— …
 
Муміфікована ліва рука всередині скриньки з павловнії.
 
За словами Камбару — вона використала її вперше… у початковій школі. Її мати дала їй скриньку вісім років тому, коли Камбару ще була у третьому класі.
 
Це, очевидно, був останній раз, коли вона бачила свою матір.
 
Через кілька днів після того, як Камбару отримала скриньку — її батьки загинули в автокатастрофі… час був настільки ідеальним, що мати ніби знала майбутнє. Камбару розповіла, що це сталося, коли вона була на уроці математики у початковій школі. Вони загинули миттєво у масовому зіткненні автомобілів на якійсь далекій автостраді. Їхня машина загорілася, і останки залишилися у жахливому стані.
 
Камбару взяли під опіку її бабуся та дідусь з боку батька.
 
Взяли під опіку… у японський дім, де ми сиділи.
 
Вона сказала, що до того часу жила з батьками у квартирі, тільки вони троє… бо її мати та батько втекли. Їхнє весілля не принесло їм ні благословення, ні привітань. Її батько походив з традиційної та шанованої родини, тоді як світ її матері був далекий від усього цього… або так мені сказала Камбару. Мені довелося задуматися, чи такі речі все ще трапляються у наш час, але вона сказала, що таке трапляється постійно.
 
— Моя мама страждала через це. Мій тато… повстав проти таких звичаїв, але це було марно. Його родина практично розірвала з ним стосунки. Насправді я не зустрічала своїх бабусю та дідуся до дня похорону батьків. Я навіть не знала їхніх імен… і вони не знали мого. Це було перше, про що вони мене запитали, а саме як мене звати.
 
— Хм…
 
Залите зверху та палає знизу
 
Тобі не потрібно турбуватися про них взагалі.
 
Такі речі… трапляються.
 
Але, попри всі чвари, що сталися з її матір'ю — Камбару була єдиною дочкою їхнього сина… їхньою онукою. Взяти її під опіку було природним кроком, і тому Камбару залишила місто, де прожила все своє життя і звичайно змінила школу.
 
Вона не змогла вписатися в неї.
 
— Те, як я говорила, різнилося від інших. Я можу говорити так зараз, але коли я ще була з батьками — то ми були на самому краю Кюшю. Мабуть, щоб бути якомога далі від цього дому. Там говорять з сильним акцентом, і… я б не назвала це цькуванням, але з мене насміхалися, і у мене не було друзів.
 
— Ем… ти була не в тій самій початковій школі, що й Сенджьоґахара?
 
— Так, я познайомилася з нею в середній школі.
 
— Зрозуміло.
 
Це мало сенс, з погляду на їх місце проживання.
 
Ймовірно, вона тоді також не була знайомою з Ханекавою.
 
— Якщо згадувати — я виводила все з рівноваги у своєму новому середовищі, і я не була повністю безвинною. Зараз мені це очевидно, але смерть батьків сильно мене вразила, і я замкнулася у собі. Не можна очікувати, що люди будуть ставитися доброзичливо, коли серце замкнуте. Але я можу сказати це тільки тому, що пройшло стільки часу… тоді я все ще була глибоко поглинута смертю моїх батьків. Не те щоб я могла розслабитися та згадувати про них. Я навіть не могла потонути у своїх спогадах про них. Це тому, що мій дідусь та бабуся викинули все майно мого батька та матері. Здавалося, що вони хотіли виховати мене як когось, хто не мав нічого спільного з моїми батьками.
 
«Але, щоб ви знали», сказала Камбару.
 
— Мої бабуся та дідусь — люди з характером… я їх поважаю, і я справді вдячна їм за те, що вони піклувалися про мене весь цей час. Просто їхні стосунки з моїми батьками мені незрозумілі.
 
Це має сенс.
 
Пройшло забагато часу, щоб це були просто минулі чвари.
 
І саме тому єдиними пам'ятками про її батьків, що залишилися — були спогади, які вона зберегла, разом з… так, тією скринькою з павловнії, яку їй подарувала мати.
 
Можливо, що вона була щільно закрита.
 
Але їй не забороняли відкрити її.
 
Тож вона відкрила…
 
Муміфікована ліва рука.
 
Але у ті дні… муміфікована рука була лише зап'ястям. У скриньці також був лист від її матері. Ну, це був не стільки лист, враховуючи те, що на ньому було написано… а проста інструкція з використання лівої руки.
 
У ній зазначалося, що це інструмент для здійснення бажань.
 
Він здійснить будь-яке бажання.
 
Він здійснить три й виключно три бажання.
 
Така суть цього предмету.
 
Вона перейшла до четвертого класу і їй було дев'ять чи десять років… скільки б їй не було, але вірити у такі фантастичні історії у цьому віці було буквально жеребкуванням. Ледве так, чи ледве ні, одне або інше. То, мабуть, була вікова група, де розподіл між дітьми, які вірять у Санта-Клауса чи ні — становила приблизно п'ятдесят на п'ятдесят. Або, можливо, це просто ілюзія, яку мають люди мого покоління та старші… принаймні я не думаю, що вірив у Санта-Клауса, коли був у четвертому класі. Але, можливо, деякі спеціальні пристрої у мультфільмах були для мене правдоподібними.
 
Камбару… вона була на цій межі.
 
Іншими словами — вона наполовину вірила і наполовину сумнівалася, що це спрацює.  Так само як вона могла б спробувати амулет, надрукований у дівчачому журналі з нейтральним ставленням — вона загадала бажання муміфікованій руці.
 
Не мало значення, який амулет був перший.
 
Рука була схожа на один з тих амулетів.
 
Вона просто спробувала.
 
— Хоча я знала, яким буде моє друге бажання, якщо все ж перше спрацює, — сказала Камбару.
 
Звичайно ж вона знала.
 
Та і я вже знав… це мало бути бажання щодо її батьків, правда ж?
 
Щось для того, щоб вони були живі.
 
«Я хочу бігати швидше»
 
Таким було бажання четвертокласниці Камбару Суруґи… до муміфікованої лапи. Вона, очевидно, була дуже повільною бігункою тоді… і це,, так само як і її акцент, сприяло насміханню з неї. З погляду старшокласника — це здавалося такою ж безглуздою причиною для насмішок, як і акцент. Але бути повільним бігуном, у будь-якому випадку, є серйозною причиною для страждань дитини початкової школи. Так сталося, що незабаром у її школі мали відбутися спортивні змагання… і вона загадала бажання, думаючи, що всі подивляться на неї по-новому, якби тільки вона зможе виграти забіг.
 
— Я була абсолютно неспортивною на той час. Я не кажу про те, що у мене була повільна реакція чи щось таке, бо я насправді спотикалася під час ходьби.
 
— Хм… але зараз…
 
Наша зірка баскетболу.
 
Зірка.
 
— …Зачекай, тобто це означає…
 
— Якби ж то, — сказала Камбару. — Тієї ночі мені наснився сон. Сон про те, як на дітей нападає… монстр у дощовику. Жахіття… де вони спали у ліжках, а ліва рука монстра нещадно нападала на них.
 
— …
 
— Я впевнена, що хтось з вашою інтуїцією вже здогадався кінець історії. Коли я прокинулася наступного дня та пішла до школи — чотири учні були відсутні. І всі четверо мали бігти у тому ж забігу, що і я, на спортивному святі.
 
Мавпяча лапа.
 
Мавпяча лапа виконує бажання свого власника, як свідчить історія.
 
Але не за задумом власника, як свідчить історія…
 
— Я була налякана. В паніці побігла до бібліотеки, щоб дізнатися, що насправді являє собою ця муміфікована штука… і швидко натрапила на «Мавпячу лапу» Джейкобса. Мої плечі тремтіли від страху… якби я спочатку загадала своє друге бажання — цікаво, що б тоді сталося. Якби це сталося — ці мої однокласники могли б легко померти… на щастя все було не так серйозно, але могло б обернутися саме так.
 
Камбару повернула річ у скриньку, закрила її ще щільніше, ніж раніше, і запхала у глибину своєї шафи. Звичайно — не буде ні другого, ні третього бажання… вона хотіла вдати, що нічого цього ніколи не було. Вона хотіла все це забути.
 
Але….
 
Вона не змогла.
 
Скільки б вона не намагалася забути про це — то виявила, що не може. Тому що до спортивного свята ще був час… і під час тренування наступного дня вони вирішили помістити Камбару в іншу групу.
 
Цього разу було ще п'ятеро.
 
Вона мала змагатися з… п'ятьма іншими людьми.
 
— Як ви думаєте, що ж я зробила?
 
— …
 
— Як ви думаєте — що я повинна була зробити?
 
Що б я не думав, якби вона сиділа і нічого не робила… ну, наслідки були б ясні, як день. Те саме мало статися… і повторюватися знову і знову. Зазвичай, єдиний вихід із ситуації — загадати ще одне бажання лапі… попросити її скасувати перше бажання. Але Камбару боялася. Тепер, коли вона дізналася про лапу — вона боялася. Вона виконувала бажання, але не так, як хотів її власник… і вона поняття не мала, як можна скасувати дію.
 
Ось чому Камбару побігла.
 
Вона бігла, і бігла, і бігла.
 
Вона була повільною…
 
Тож вона тренувалася, щоб стати швидкою.
 
— Моїм єдиним вибором було здійснити своє бажання самостійно. Тому що якби я це зробила — у лапи не було б причин нападати на моїх однокласників. І, на щастя, я почала розуміти це, як тільки почала тренування… не було жодної фізичної проблеми, яка б мене уповільнювала, як-от зайва вага чи хвора нога. Тому, хоча я й не стала спортивною за одну ніч — я все одно стала краще у плані бігу. Мені вдалося посісти перше місце на спортивному святі… Завдяки перемозі я почала дружити зі своїми однокласниками. Звичайно — це зайняло чимало часу.
 
Здійснивши своє бажання самостійно… вона не переставала працювати навіть після спортивного свята. Сказати, що вона, мабуть, була талановитою від природи — було б, мабуть, недобре. Її постійні зусилля продовжували розквітати, аж до того, щоб незабаром після вступу до шостого класу вона почала отримувати пропозиції від команд з легкої атлетики середніх шкіл.
 
«Туп, туп, туп, туп, туп, туп»
 
Але Камбару не могла приєднатися до команди з легкої атлетики. Вона не могла поставити себе у таке місце, де люди могли бути швидшими за неї — бо вона не знала, як далеко сягає її перше бажання. Можливо, воно закінчилося тієї миті, коли вона посіла перше місце на спортивному святі… а можливо воно триватиме вічно. Не було жодного способу дізнатися. А оскільки його не було — остання можливість була джерелом страху.
 
Для Камбару.
 
Вона вже знала, що не створена для бігу на довгі дистанції… мінімарафони у початковій школі — це одне, але вона не могла продовжувати у середній та старшій школі. Якби хтось був навіть трохи швидший за неї — всі її зусилля були б марними, тобто кінець історії.
 
Мабуть, саме тому вона вирішила приєднатися до баскетбольної команди у середній школі — якби її поле простягалося лише до цих меж гри, ніхто не міг би її наздогнати.
 
— Відмова від клубів та спорту могла б бути варіантом, але мені потрібно було не тільки залишатися у формі на всяк випадок, однак й атлетика стала для мене більш-менш гарним заняттям до того часу. Якби я нічого не робила — мені здавалося, що мене розчавлять. Люди називають мене спортивною, але я не впевнена, чи я справжня. Мене мотивував лише страх.
 
Але…
 
Грати у баскетбол виявилося весело.
 
Їй це сподобалося.
 
Її швидкість, яка була для неї необхідністю… вона тепер могла використовувати її з користю. Тепер вона думала про свої ноги не лише як про засіб втекти від лапи, а й могла застосувати їх конструктивно — для досягнення реальної мети.
 
Плюс.
 
Ставши зіркою команди…
 
Вона познайомилася з Сенджьоґахарою Хітаґі.
 
— Сенджьоґахара була зіркою команди з легкої атлетики… і вона прийшла подивитися на мене, бо я мала репутацію швидкої. Можливо, вона вже забула… і навіть якщо вона пам'ятає — вона може не звертати на це уваги, але вона була тією, хто першою підійшла до мене.
 
— Хм…
 
Це було трохи несподівано.
 
Навіть якби це була Сенджьоґахара з середньої школи, а не теперішня — це все одно було несподіванкою.
 
— Вона попросила мене пробігти з нею стометрівку, сказавши, що це не обов'язково має бути офіційний забіг. Мене вбивало те, що мені довелося їй відмовити. Це була чарівна людина, яка була на рік старша за мене. Це, можливо, не було коханням з першого погляду, але я закохалася в неї на третій день нашого спілкування. Я почала хотіти бути поруч з нею. Присутність біля неї була терапевтичною.
 
Терапевтичною.
 
Це слово було таким же далеким від сьогоднішньої Сенджьоґахари, як Плутон від Сонця… але дійсно здавалося, що зустріч з нею дозволила Камбару викинути з голови мумію, яку вона отримала від матері — скриньку з павловнії, запхану у шафу.
 
Це дозволило їй забути.
 
Це дозволило їй забути… те, що вона хотіла забути.
 
Але…
 
— Те все ще було у мене в пам'яті, сиділо у моїй підсвідомості, і не раз після того дня мене раптово охоплював імпульс використати лапу. Мене охоплювало бажання покластися на неї. Наприклад коли ми зіткнулися з дуже сильною командою у баскетболі. Наприклад коли я жахливо посварилася з подругою. Наприклад коли я хотіла вступити до старшої школи Наоецу, де вчилася моя старша Сенджьоґахара… наприклад коли вона мене відкинула.
 
Щоразу… вона стримувалася.
 
Щоразу їй вдавалося все самотужки.
 
Або щоразу вона відмовлялася від всього.
 
До того часу вона зрозуміла чому її мати дала їй скриньку — це було свого роду побажанням, щоб Камбару стала людиною, яка розв'язує будь-яку проблему самостійно. На відміну від «Мавпячої лапи», яка вчила приймати долю — урок її матері, мабуть, полягав у тому, щоб змінювати свою долю власними руками. Це передавалося з покоління в покоління — її мати отримала це від своєї матері, а мати її матері отримала це від своєї матері… і так далі. Урок, що передавався з покоління в покоління, мав полягати в тому, що саме ти виконуєш власні бажання. Тож все завдяки їй самій Камбару була швидкою, а також розумною.
 
Вона не була… народженою такою.
 
Це був результат роботи, крові, поту та сліз.
 
Вона завжди пам'ятала про це.
 
Отже.
 
Вона могла б розгадати таємницю Сенджьоґахари, її проблему, загадавши бажання лапі, але навіть тоді цього не зробила.
 
І тихо….
 
Вона відійшла.
 
Вона відмовилася… бути поруч із Сенджьоґахарою.
 
Вона відмовилася… стиснувши кулаки, кусаючи губу.
 
Вона не заперечувала б померти заради Сенджьоґахари.
 
Камбару Суруґа сказала мені це… без жодних сумнівів.
 
Камбару придушила власні почуття заради Сенджьоґахари.
 
Спостерігала, як її власне серце вмирає.
 
Те, що вона не хотіла забувати.
 
Те, що вона не могла забути… вона все ж забула.
 
— Але через рік… я дізналася про вас. Я випадково дізналася про ваші стосунки. Я побачила вас разом.
 
Вона більше не могла стримуватися.
 
Вона не могла цього зробити.
 
Вона не могла здатися.
 
Вона не пам'ятала, коли відкрила шафу, вийняла з неї скриньку з павловнії, зняла печатку або загадала бажання лапі — вона навіть не зупинилася, коли лапа, яка раніше сягала лише зап'ястя, простягнулася до ліктя… і коли вона помітила.
 
Її ліва рука… перетворилася на дещо потворне.
 
Її рука перетворилася на звірячу лапу.
 
Камбару…
 
Вперше за сім років відчула справжній жах.
 
— …І тому після цього ти почала мене переслідувати. Якщо подумати — то щоразу, коли ми зустрічалися, ти запитувала мене, чи не сталося зі мною чогось дивного.
 
Тож… ось що вона мала на увазі.
 
Це не була просто балаканина.
 
Вона також не намагалася шпигувати за Сенджьоґахарою… не маючи можливості займатися улюбленим видом спорту з рукою у такому стані, Камбару, мабуть, взагалі не хотіла виходити на публіку. Але вона навіть забинтувала її та сховала… тому, що вона турбувалася про мою безпеку?
 
Але потім, через чотири дні після того, як вона почала мене переслідувати.
 
На четверту ніч.
 
Саме тоді… це сталося.
 
Камбару сказала, що їй наснився сон…
 
Сон, де монстр у дощовику напав на мене.
 
І ось чому вона здавалася такою спокійною з того моменту, як я зайшов до класу 2-2.
 
Тоді вона вже все зрозуміла…
 
Знала, що сталося.
 
Ця передісторія сильно відрізнялася від мого аналізу.
 
Я припускав, що замішана якась аномалія, але Камбару насправді не мала наміру викликати це явище… це все справа лапи.
 
Мавпяча лапа виконує бажання свого власника, як свідчить історія.
 
Але не за задумом власника, як свідчить історія…
 
Найпростіший спосіб бути поруч із Сенджьоґахарою — це позбутися її теперішнього хлопця, Арараґі Койомі… подумала лапа.
 
Ймовірно.
 
І в страху з цього — Камбару переслідувала мене…
 
Але її передчуття було точним.
 
Правда в тому, що якби я не був тим, ким я був… якби Арараґі Койомі не був Арараґі Койомі, колишньою безсмертною людиною з досвідом вампіра — я б точно тоді загинув. Я б не зміг ухилитися від перших двох ударів, і навіть якби зміг — третій удар був би смертельним. Це був її абсурдний потенціал та здатність до руйнування. Я гадаю, що тих чотирьох дітей початкової школи було врятовано завдяки тому, що тіло Камбару все ще було тілом четвертокласниці, а також все ще було неспортивним. Але тепер вона була на іншому рівні. Як не дивно — тіло, яке вона викувала, щоб уникнути свого першого бажання, змушувало її друге бажання завдавати ще більшої шкоди. Тільки її ліва рука напала на мене, але неймовірна швидкість, яку мої очі навіть не могли відстежити — ця фізична здатність належала Камбару Сурузі. Це була покращена версія того ж самого.
 
Здатність… руйнівна здатність.
 
Здатність до насильства.
 
Також.
 
Це був далеко не кінець — навіть близько не кінець, бо я вижив. Як тільки зайде сонце і настане ніч — монстр у плащі знову і знову нападатиме на мене… Камбару продовжуватиме бачити сни про те, як цей лиходій нападає на мене.
 
Знову і знову — доки я не помру.
 
Доки її мрія не здійсниться.
 
Доки її бажання не буде виконано.
 
Доки друге бажання Камбару не буде виконано.
 
Вона хотіла бути поруч із Сенджьоґахарою Хітаґі.
 
Це було все, чого вона бажала…
 
— «Прикрощі приходять / У формах не більших за / Форму відвідувача / Але тоді, звичайно, я говорю не / Про тебе, мій шановний друже»…
 
— Га? — Камбару з подивом розплющила очі, коли я прочитав вірш. — Що це було?
 
— Нічого… я просто подумав: чи людина, до якої ми йдемо, буде рада нас бачити?..
 
І тоді.
 
Не переодягаючись і не обідаючи, ми вирушили прямо до віддаленої, занедбаної підготовчої школи, де жили Ошіно Меме та Ошіно Шінобу. Я їхав на велосипеді, а Камбару мчала на власних двох ногах.
 
І це… нарешті, приводить нас до зараз.
 
До цього моменту.
 
Ми з Камбару стояли перед Ошіно на четвертому поверсі. Попри те, що я розповів йому все — він не виявив нічого схожого на реакцію, просто дивлячись на люмінесцентні лампи, що звисали (просто звисали, звичайно, бо не було струму) з не дуже високої стелі. Він поворушив незапалену цигарку, яку запхав до рота посеред поясненням… але не промовив ні слова. Я сказав все, що було потрібно, включаючи те, що стосувалося Сенджьоґахари, і у мене більше не було карт для ходу.
 
У повітрі витала невиразна незручність.
 
Зазвичай Ошіно Меме базікав більше, ніж потрібно — ніби народився з язика, але іноді він занурювався у цю глибоку мовчанку, що робило його дуже важким у спілкуванні… він був веселим та безтурботним, на перший погляд, але у такі моменти я думав — чи не є він насправді жахливо похмурим хлопцем у глибині душі.
 
— Бинт, — нарешті сказав Ошіно. — Не могли б ви зняти цей бинт для мене, панночко?
 
— О, добре…
 
Камбару благально глянула на мене. Щоб заспокоїти її, я сказав: «Все гаразд». На це вона почала розмотувати свій бинт правою рукою.
 
«Шурх, шурх»
 
Потім… з'явилася звіряча рука.
 
Без жодної підказки вона закотила рукав, аж до плеча. Вона зігнула лікоть, ніби показуючи, де з'єднуються рука монстра та її людська рука.
 
Зробивши крок уперед, вона запитала Ошіно:
 
— Ось так?
 
— …Так, добре. Зрозуміло. Це те, що я думав.
 
— Що ти думав? — втрутився я. — І що ти думав, Ошіно? Хай йому грець, ти поводишся як завжди незбагненно — ти постійно змушуєш людей чекати на ваші слова. Вдавати всезнайку не може бути так весело.
 
— Не чіпай мене так. Ти почуваєшся бадьоро, Арараґі. Щось хороше з тобою сталося? — виплюнувши цигарку з рота, так і не запаливши її… ну, власне, я ніколи не бачив, щоб Ошіно курив… він звернув на мене свою фірмову легковажну та несерйозну посмішку. — Арараґі, і ви теж, панночко. Для початку виправлю — це не Мавпяча лапа.
 
— Що?
 
Ошіно несподівано перевернув все догори дриґом… і я був шокований. Камбару виглядала так, ніби її теж заскочили зненацька.
 
— З часів Джейкобса було так багато версій, що важко знати, що правда, не побачивши на власні очі… але з того, що я знаю — я ніколи не чув, щоб Мавпяча лапа з'єднувалася з рукою власника. Краб для панночки цундере і мавпа для цієї панночки були б схожі на стару японську народну казку і це було б просто чудово, але світ не такий поступливий. Ви самі досліджували лапу, панночко, чи не так? І нічого не знайшли? Жодної історії, де Мавпяча лапа зливається з власником. Якщо така є — це означає, що у мене, неосвіченого старого, є велика діра у знаннях.
 
— …Я проводила деякі дослідження, але я ще була у початковій школі.
 
— Це те, що я і думав. То як вам спало на думку, що це Мавпяча лапа? Ваша мати точно не могла сказати вам такого… але я гадаю, що умови здебільшого збігались.
 
— Умови? — спитав я. — Що ти маєш на увазі?
 
— У розповіді їх дві, Арараґі. Мавпяча лапа — це предмет з історією. Вона виконує бажання свого власника, як свідчить історія. Але не так, як хоче її власник, як свідчить історія… це воно?
 
«Хех», Ошіно викинув з неприємною посмішкою.
 
Це була посмішка людини з жахливою особистістю.
 
Або, можна сказати, зіпсованою до мозку кісток.
 
— Гадаю, що це було зручне тлумачення для вас, панночко… або, можливо, заспокійливе? Неважливо. Однак, що точно, відоме — то що це не Мавпяча лапа… спочатку вона була муміфікована, чи не так? І вона ожила, злившись з вами. Тоді… я гадаю, що це Дощовий Демон.
 
— Дощу?… — висковзнуло у мене, коли він вимовив ім'я, але не даючи мені поставити запитання, навіть на мить, Ошіно продовжив.
 
— Отже, Арараґі. Ти читав «Фауста»?
 
— Га?
 
— Дякую за реакцію, бо бачу, що ні. Насправді здається, ти навіть не чув про нього. Але більше я анітрохи не здивований Я вирішив звикнути до твоїх реакцій. А ви, панночко? Читали «Фауста»?
 
— А, хм... — Камбару здалася здивованою, що її поставили в таке становище, але відповіла, ніби це був спинномозковий рефлекс, — Ні, я не дуже багато читаю, тому не читала. Звичайно, я знайома із сюжетом та загальними рисами оповіді.
 
— Зрозуміло. Ні, це досить нормально. Так, так. Зазвичай, старшокласник знав би приблизно стільки. Ой-ой, як незручно, Арараґі.
 
— Не глузуйте з нього! Він просто не знав, ось і все! Зрештою, він не той, кого можна вписати в рамки, як-от, наприклад «читання»!
 
Раптово обурена словами Ошіно, Камбару підвищила голос, щоб насварити його. Збентежений її несподіваною реакцією, він звернув свій погляд до мене за поясненням.
 
Я не зміг змусити себе зустрітися з його поглядом.
 
...Камбару.
 
Я цінував, що вона злилася за мене... Я ніколи не уявляв, що хтось, хто злиться за тебе, буде таким підбадьорливим, але кричати на Ошіно тут було надто близько до того, щоб погодитися, що я дурний...
 
— Камбару, — сказав я. — Чи не могла б ти закинути цю суперечку? Так, це кумедно, але якщо ти будеш робити це щоразу, коли Ошіно глузуватиме з мене — то ми ніколи нічого не доб'ємося...
 
— Хм, гаразд. Глибинні слова, що личать комусь на кшталт вас, хто зустрічає будь-яку людину з відкритим серцем. Чесно кажучи, мені важко прийняти вашу мудрість, оскільки мені бракує чесноти та я схильна до злості, але якщо ви так кажете — я стримаюся і витримаю, — Камбару кивнула і поклонилася Ошіно. — Вибачте.
 
Вона була дівчиною, яка вміла просити вибачення.
 
Гарна дівчина.
 
— ...Гаразд, я не проти, — відповів її Ошіно. — І це було дійсно смішно. Але враховуючи, що одна з ваших рук стала такою, ви — досить жвава панночка. Щось хороше з вами сталося? Ну, в будь-якому випадку... «Фауст». Йоганн Вольфганг фон Ґете був провідним автором епохи «Бурі й натиску», або «Штурм унд Дранґ», і вінцем його кар'єри стала драма «Фауст». Це про... ви могли б розповісти йому, панночко? Все, що ви знаєте, підійде.
 
— Ем… звісно.
 
Камбару невпевнено подивилася на мене.
 
Вона виглядала майже винуватою.
 
Як і тоді, коли вона розповіла мені про «Мавпячу лапу» Джейкобса, Камбару Суруґа була такою людиною, що не могла повчати своїх старших про щось, не відчуваючи себе самовпевненою.
 
— Як сказав пан Ошіно, це шедевр Ґете, і... ну, якщо згадати просту характеристику — це історія, розділена на дві частини. «Прафауст» і «Фауст. Фрагмент» призвели до «Фауст. Частина перша» та «Фауст. Частина друга». Це величезне досягнення, на завершення якого йому знадобилося понад шістдесят років. Я можу лише вклонитися йому. Ґете також відомий творами «Страждання юного Вертера» та «Споріднені душі», але якби нам довелося вибрати один твір, у який він вклав усю свою душу і тіло — відповіддю був би «Фауст». Головний герой, доктор Фауст, продає свою душу дияволу, Мефістофелю, щоб отримати всі знання... і цього має бути достатньо для вступу. Я не вдаватимуся в подробиці, бо не хочу зіпсувати враження, але перша частина розповідає про його роман з простолюдинкою Маргаритою тоді як друга частина зображує створення ідеальної нації. Зазвичай книга читається як свого роду філософія, або, я б сказала, розповідь про пошуки знань. Я впевнена, що ви знаєте, але це навіть породило вислів «фаустівський імпульс», який описує прагнення, інтелектуальне бажання знати й пережити все.
 
— ...
 
Чому, в біса, ця молодша спортсменка думала, що її старшокласник, який не чув про «Фауста», знає про якийсь «фаустівський імпульс»?
 
Ошіно перехопив естафету:
 
— Суть історії полягає в тому, що він продає свою душу дияволу... Доктор Фауст намагається реалізувати свій однодумний імпульс, виконавши своє бажання таким чином... Звичайно, якщо ти хочеш дізнатися, що станеться в кінці, Арараґі, я рекомендую тобі вирушити до найближчої книгарні. Але так… ось що це таке. Пояснення панночки… це те, що ви вважаєте загальним описом. Тому, якщо ви хоча б знаєте стільки — це полегшує мою роботу. Я вражений, що вона змогла так красномовно розповісти про це, попри те, що не читала книгу. Якщо є щось, що я повинен додати, це те, про що дивно мало хто знає... ви, звичайно, знайдете це в будь-якому коментарі про Ґете, але в наш час люди не читають класику. Я не кажу про вас, панночко, але люди думають, що немає сенсу перечитувати відому історію, коли їм здається, що вони її вже знають. Тож так, не можна звинувачувати людей у незнанні, але історія про Фауста заснована на реальній людині.
 
— Що? Справді? — Камбару здалася здивованою.
 
Як її старший, який не знав про «Фауста», навіть не знав, чому це має бути дивним.
 
— Йоганн Фауст. Кажуть, що він жив у період епохи Відродження... хоча я кажу, що він був реальним, є різні теорії з цього приводу, але історії про нього зрештою перетворилися на фольклор. Мандрівний лікар або маг, який, так кажучи, продає свою душу дияволу Мефістофелю, і в обмін на всілякі знання та досвід обіцяє діяти як ворог християн. Протягом двадцяти чотирьох років він живе відповідно до цих «фаустівських імпульсів»... і в той момент, коли контракт закінчується, він зустрічає сумний кінець. Пошукайте самі, ви можете знайти подробиці в «Докторі Фаусті».
 
— О... я не знала.
 
Камбару здалася враженою фактами Ошіно. Якщо залишити осторонь «Фауста» — то історія мала відношення до фольклору, сфери його експертизи, тому такий рівень ерудиції не був чимось новим, але чи збиралася вона лестити йому? Насправді я не розумів стандартів Камбару щодо цього. Не те щоб вона без розбору обсипала похвалою кожного, кого б зустріла...
 
— Я була переконана, що Ґете сам усе це вигадав, — сказала вона. — Але він заснував це на локальних легендах.
 
— Ну, він багато чого влаштував по-своєму. Тому, зрештою, це версія Ґете, тобто «Доктора Фауста». Це схоже на «Біжи, Мелосе!» Дадзая або «Рашьомон» Акутаґави. Середньовічна народна казка та версія Акутаґави виглядають зовсім по-різному, чи не так? Те саме й тут. Легенду про Фауста перетворили на історії багато інших людей. Відомим прикладом є англійський автор Марлоу. Ти знаєш Марлоу? Не персонажа Філіпа Марлоу Реймонда Чандлера, а Крістофера Марлоу. Його часто називають попередником Шекспіра, але він написав «Доктора Фауста».
 
— Цікаво, що саме Фауст був лікарем, — зауважила Камбару, і в її голосі промайнула нотка сором'язливості.
 
«Хах», Ошіно здивовано нахилив голову, і я міг сказати, що причина її сором'язливості йому невідома.
 
— Але... Ошіно, — спробував я втрутитися в їхню розмову, побоюючись, що ми збиваємося зі шляху, хоча я все ще мало що знав про «Фауста». — То що? Я не проти того, що ти такий же нестерпно багатослівний, як завжди, але я не розумію, як це пов'язано з нинішнім становищем Камбару. Я думаю, що ми збилися зі шляху і рухаємося вбік. Так, та частина, де демон виконує бажання в обмін на твою душу, нагадує Мавпячу Лапу, але це не те що рука Камбару… це рука цього Мефістофеля з «Фауста», чи не так? Ніби це не Мавпяча Лапа, а рука демона...
 
— Ну, саме так, Арараґі. Ти сьогодні влучив у точку.
 
Ошіно...
 
Претензійно вказав на мене пальцем.
 
— Рука диявола на панночці, чиє ім'я починається з ієрогліфа «бог», здається, надто ідеально збігається. Але це не так погано, як сварка краба з мавпою. Або те, що сталося з тією загубленою дівчинкою днями. Це просто звичайна підказка цього разу. Мефістофель не особливо страшний, як на демона... він радше вульгарний. Низького рангу, або, можливо, взагалі не входить до рейтингу, а просто схожий. Зазвичай це надзвичайно ускладнює визначення його точної категорії, але демон у дощовику з мавпячою лапою, звичайно, звужує коло пошуку... і якщо він зливається зі своїм власником — то це Дощовий Демон.
 
Дощовий Демон
 
— Це не Мавпяча Лапа, а Рука Демона. Ха-ха, хіба це не набагато простіше, якщо думати про це таким чином? Я маю на увазі, що чому мавпа виконувала б людські бажання, нічого не просячи замість них? Кажуть, що Мавпяча Лапа виконує їх, тому що старий індійський аскет наділив її містичною силою, але не потрібно буде жодного пояснення чи репутації, якщо це демон. Звичайно, він виконає бажання та отримає душу на заміну.
 
— Душу...
 
— Який же диявол не виконає три бажання в обмін на душу? — Ошіно посміявся через ніс. Він був у повному режимі насмішок. — У будь-якому разі, Мавпяча Лапа — це права рука, а не ліва.
 
— ...Справді?
 
— Це предмет, який для використання тримають у правій руці. Тому я припускаю, що то сама права рука. Але Рука Демона... це може бути не демон, таксономічно кажучи, але я все одно здивований. Ти, можливо, не шокований цим у наш час, Арараґі, оскільки ти вже зустрічав вампіра... але неймовірно зустріти такого демона в Японії. Це чудова знахідка. Хоча, звичайно, немає нестачі в японських йокаях, які виконували б бажання таким чином. Не знаю, що з панночкою президенткою класу, панночкою цундере і нашою маленькою загубленою дівчинкою... це якесь дивне місто. Серйозно. Чим усе це закінчиться? Невже тим, що хтось викличе володаря пекла в це місце? ...Панночко, ви казали, що ваша мати дала вам ту ліву руку, так? Камбару, мабуть, прізвище вашого батька. Ви знаєте дівоче прізвище своєї матері?
 
— Насправді... ем, це трохи незвичайне ім'я, — Камбару говорила повільно, ніби намагалася згадати. — Здається, воно було «Ґаен». Ґа, як у фразі «будь-що-будь», а ен, як у «димова завіса». Тое Ґаен — її повне дівоче ім'я.
 
— ...Хах. Так, гаразд. А Тое, мабуть, пишеться з ієрогліфами «далеко» та тим, що використовується для «річки» в Янцзи.  Так само як ви б написали Тотомі, назву старої японської провінції. Отже, звідси походить ваше ім'я. Ха-ха, чудово.
 
— Звичайно, після того, як вона вийшла заміж, вона стала Тое Камбару. Чому це має значення, пане Ошіно?
 
— Чому це має значення? Ви щойно запитали мене про це? О, ні, це взагалі не має значення. Я намагався заповнити час. Це не має нічого спільного з твоєю ситуацією. І кого хвилює ця передісторія у цьому випадку. Отже, Арараґі, і ви теж, панночко. Тепер ви знаєте все. Чи є ця рука Мавпячою Лапою, чи Рукою Демона, для вас, можливо, не має значення. Але, прийшовши сюди, щоб відвідати мене, який ваш план на майбутнє?
 
— Що ти маєш на увазі...
 
— Бачиш, Арараґі — я те, що ви можете назвати експертом у цій галузі. Як напівпрохідне виправдання для авторитету, у таких ситуаціях я не проти допомогти.
 
— Ви... — Камбару нахилилася вперед. — Ви врятуєте мене?
 
— Я нічого такого не робитиму. Я лише допоможу. Ви врятуєте себе самостійно, панночко. Ви прийшли не туди, якщо шукаєте порятунку, і це не в моєму стилі. Але, враховуючи ситуацію... Арараґі, що мені робити? — спитав Ошіно злісним тоном... але потім замовк, ніби не мав на увазі це риторично і справді чекав на мою відповідь. Чому? Що він мав робити... Хіба це не очевидно?
 
— Гей, Ошіно...
 
— Мені цікаво, як саме я маю допомогти, Арараґі. Чи маю я допомогти здійснитися другому бажанню панночки? Чи маю я допомогти його анулювати? Чи маю я допомогти повернути її ліву руку до нормального стану? Усе перераховане вище? Це може бути трохи занадто жадібно... але те, що я можу сказати, це те, що жоден з перерахованих вище варіантів не буде простим.
 
— Ну... ем.
 
Якби я сказав усе перераховане вище... чи сталося б це?
 
Але…
 
— Є два простих способи вирішити це явище на цей момент, — сказав Ошіно. — Перший — щоб тебе якоїсь ночі вбив монстр у дощовику... Дощовий Демон. Це поверне руку панночки до нормального стану і, ймовірно, виконає її бажання. Інший — взяти ту звірячу ліву руку, яка перетворилася на аномалію, і відрубати її.
 
— В-відрубати? — я почав хвилюватися через тривожну пропозицію Ошіно. — ...Ти можеш відрізати лише ту частину, яка належить цій мавпі... чи демона? Але чи відросте її стара рука?
 
— Це не хвіст ящірки, тому це не так. Проте, рука — це невелика ціна за вирішення всієї цієї ситуації, — недбало сказав він... але вже був не жарт.
 
Ти отримала те, за що заплатила, ще й з помстою...
 
До того ж — це було б погано для будь-кого, але ще гірше для Камбару. Якби ми це зробили — вона більше ніколи не змогла б грати в баскетбол. З огляду на те, як цей вид спорту врятував її, і як він продовжував підтримувати її — пропозиція справді не варта того, щоб її озвучувати, навіть якби вона спала на думку.
 
— А-а, — сказала Камбару, — я не думаю, що змогла б...
 
— Ви намагалися вбити іншу людину, добре? Це було б справедливо, — кинув Ошіно різкі слова, коли вона відразу ж відмовилася від цієї ідеї... він був безжальним у такі моменти. Він поводився так само з Ханекавою та Сенджьоґахарою...
 
— З іншого боку, — сказав він, — те, що Арараґі вб'ють… це гарне та просте рішення.
 
— Г-гей, Ошіно, я розумію твій погляд, але зачекай. Вона намагалася вбити іншу людину... це ти про мене говориш, чи не так? Але це не те, чого вона бажала. Вона лише хотіла бути поруч із Сенджьоґахарою...
 
— Лише бути поруч з нею? Це смішно, — продовжив Ошіно суворим тоном. — Ти такий добрий, Арараґі. Ти добра, добра людина... яка є доброю і доброю людиною. Мене справді від таких нудить. Скількох ще людей ти маєш поранити своєю добротою, доки не будеш задоволений? Те саме було з маленькою Шінобу. Лише бути поруч з нею? Ти повірив цим солодким словам так, як вони вийшли з вуст панночки?
 
— ...Ти кажеш, що це не так? — спитав я Ошіно і глянув на Камбару. Вона мовчала. — Гей, Камбару...
 
— Наприклад, Арараґі. Тобі це не здається дивним? Ця історія про її перше бажання, коли вона була в початковій школі. Як ти думаєш — чому ліва рука не просто зробила її швидшою, а побила людей?
 
— Ну... це тому, що Мавпяча Лапа виконує бажання свого власника непередбачуваним чином...
 
— Але це не Мавпяча Лапа, — заявив Ошіно. — Це був обмін на душу. Бажання має бути виконане точно так, як його загадано. Дощовий Демон може бути низькорівневим, і він може мати гидку звичку поспішати до насильства, але контракт є контрактом. Угода — це угода. Якщо твоє бажання бути швидшим — це зазвичай те, що має статися. Як побиття її однокласників робить її швидшою? Хіба цей причинно-наслідковий зв'язок не здається дивним? Очевидно, що побиття їх лише призведе до того, що панночку помістять в іншу групу.
 
— ... — я не міг сперечатися з ним, якщо він так каже. — Тоді чому? Чому монстр у плащі пішов до її однокласників і...
 
— Звісно тому, що вона хотіла побити їх добряче. Не маючи змоги вписатися в нову школу, панночку постійно дражнили. Вона каже, що це не було тим, що ми назвали б знущанням, але саме це кажуть діти, над якими знущаються. Якщо чиїсь батьки щойно померли, а дитину переслідують у школі на додачу до цього — бажання помститися зовсім не дивне. Швидше було б дивно, якби вона цього не хотіла.
 
— Я... — сказала Камбару... і замовкла.
 
Як вона хотіла пояснити себе?
 
Чому вона врешті-решт вирішила цього не робити?
 
Що вона зрозуміла?
 
Ошіно продовжив:
 
— Я впевнений, що це не було свідомим рішенням. Я справді думаю, що це було в глибині підсвідомості, добре? Якби це було навмисно — вона б знала. Я впевнений, що, на її думку, вона загадала стати швидшою. На перший погляд, це так, але не навпаки. За її бажанням було темне бажання помститися своїм однокласникам... побити їх. Це те, чого бажала панночка, навіть якщо це було несвідомо. Демон розгледів це бажання. Він прочитав те, що було на зворотному боці. Але глибоко всередині панночка, мабуть, знала це, гаразд? Все могло бути несвідомо, але це були її справжні почуття. Однак, не бажаючи приймати це, вона шукала іншого тлумачення цього явища... і дійшла до Мавпячої Лапи. Не те що вона виконує бажання, а те, що вона суперечить волі власника... це була головна частина, чи не так? Психологічне виправдання того, що вона зовсім не мала наміру нападати на своїх однокласників. Ну, такі речі важливі.
 
Психологічне виправдання.
 
Питання тлумачення.
 
— Це стосується не лише Мавпячої Лапи, бо більшість випадків, пов'язаних з аномаліями, що виконують бажання, закінчуються жахливо для головного героя... і в цьому сенсі, коли панночка шукала інформацію у початковій школі — вона могла легко знайти іншу версію. Але вона просто натрапила на «Мавпячу лапу» Джейкобса. Але що б ти сказав? Чи все склалося жахливо для панночки? Чи вона нещасна, бо її бажання здійснилося? Арараґі, чи сказав би ти, що панночка справді нещасна, бо ті однокласники, які дражнили її, постраждали? Хіба звичайна відповідь на це не швидка і лаконічна «так їм і треба»?
 
— Ну воно так і є... але ж, Ошіно...
 
— Ха-ха, Арараґі, невже ти питаєш які в мене є докази, щоб бути таким впевненим? Ну, це очевидно, якщо ти насправді слухав її історію. Ясно як день. Та її рука... яка вона була в початковій школі?
 
— …
 
Тепер, коли він згадав про це.
 
Муміфікована рука, яка тоді сягала лише зап'ястя... яка вона була тоді?
 
— Я нічого не чув про бинти, — зазначив Ошіно, — і доки вона наступного дня не пішла на урок і не дізналася, що ці четверо відсутні — вона не помітила, що це сталося, чи не так? Якби її ліва рука стала такою — то вона б точно помітила. Що це означає? Розумієш, коли її однокласників побили тієї ночі — її бажання здійснилося. Аномалія злилася з лівою рукою панночки за ніч, не усвідомлюючи цього, і так само від'єдналася за ніч. Вона від'єдналася з частиною її душі, еквівалентною бажанню... і, б'юся об заклад, що виросла з лівого зап'ястя в передпліччя.
 
— ...Стривай, Ошіно, це означало б...
 
Це мало сенс.
 
Але його аргумент натякав...
 
— Твоє початкове мислення було правильним, Арараґі. Ти насправді вперше знайшов правильну відповідь. Хіба я тобі не казав? Ти сьогодні влучив у точку. Не було потреби зав'язуватися у вузол. Тобі просто потрібно було скористатися своїм здоровим глуздом, щоб обміркувати це. Ти такий лопух, що віриш виправданням свого кривдника. Ти ніколи не потрапиш до складу присяжних, Арараґі. Ти вкрав у неї кумира. Не дивно, що вона відчувала смертельні ревнощі. Не може бути, щоб наміри панночки не брали участі в цьому, все це було саме її наміром. Ліві руки такого наміру не мають.
 
Так сказав Ошіно.