Равлик Майой - 005

— «Заблудла корова», — промовив Ошіно Меме низьким бурчанням людини, яку розбудили від тисячолітнього спокійного сну, неймовірно сварливої та сонної. Наскільки мені відомо, він не страждав на анемію, але все ж йому було важко прокидатися. Різниця між тим, як він розмовляв з нами в той момент, та його звичайними жартами була разючою.
 
— Це Заблудла Корова.
 
— Корова? Ні, я ж сказав равлик.
 
— Ти ж знаєш як «равлик» пишеться ієрогліфами. Там є «корова», правда ж? Не кажи мені, що ти пишеш це фонетично. У тебе такий низький IQ, Арараґі. Візьми ієрогліф для «виру» та заміни ліворуч «воду» на «комаху». Потім додай «корову» як другий ієрогліф.
 
— О, здається, я зрозумів.
 
— Перший ієрогліф майже ніколи не використовується в жодному іншому слові, окрім як «равлик». Раковина равлика утворює спіраль, чи не так? Мабуть, це воно. Він також близький до одного з ієрогліфів, що використовуються в «лихо», хоча... можливо, той ієрогліф більш символічний? Існує безліч аберацій, які змушують людей збиватися зі шляху. З погляду японських йокаїв, які блокують ваш шлях — ти, мабуть, чув про нурікабе... Якщо це один з них, і це равлик — то це має бути Заблудла Корова. Розумієш, її назва описує її природу, а не форму. Корова це чи равлик — все одно. Що ж до форми, то можна навіть знайти картини, де ця істота виглядає як людина... Арараґі, людина, яка придумує назву для аберації, і людина, яка придумує, як ця аберація виглядає — рідко бувають однією й тією ж. Можна навіть сказати, що ніколи, бо у більшості випадків назва з'являється першою. Точніше, концепція, а не назва. Уяви це як ілюстрації в новелі. Концепція існує до того, як її візуалізують… кажуть, що імена надають форму природі, але «природа» в цьому випадку означає ані фізичний, ані зовнішній вигляд. Це означає суть, отже... аххх~
 
Здавалося, він був дуже сонним.
 
З іншого боку — ця сонливість позбавила його звичайної легковажності настільки, що мені стало легше з ним розмовляти. Розмова з Ошіно, якщо вже на те пішло, стомлює.
 
Равлик.
 
Молюск з раковиною, класифікований як Mollusca Gastropoda.
 
Слимаків бачиш частіше, аніж равликів, але насправді це просто равлики без раковини.
 
Посип їх сіллю — і вони розтануть.
 
А після цього…
 
Я, Арараґі Койомі, і Сенджьоґахара Хітаґі, разом з Хачікуджі Майой, повторили спробу й використали загалом п'ять спроб. Ми пробували короткий шлях, що оминав межі закону, ми пробували принизливо довгі обхідні шляхи, ми пробували все, що могли придумати, але, якщо коротко, все виявилося колосальною втратою часу. Ми знали, що маємо бути недалеко від нашого пункту призначення, але з якоїсь причини не могли його досягти. Зрештою, ми навіть спробували застосувати грубу силу, перевіряючи кожен будинок по черзі, але й це ні до чого не привело.
 
Тож як останній засоб Сенджьоґахара завантажила якусь мапу на своєму телефоні (не питайте мене про подробиці), яка використовувала GPS чи щось таке…
 
Але сигнал зник за мить до того, як дані завантажилися.
 
У цей момент я нарешті… чи, можливо, неохоче… повністю зрозумів, що відбувається. Сенджьоґахара, здається, зрозуміла це досить рано, не кажучи про це, а Хачікуджі, найімовірніше, розуміла ситуацію краще за нас обох, але залишимо це осторонь.
 
Для мене — демон.
 
Для Ханекави — кішка.
 
Для Сенджьоґахари — краб.
 
Здавалося, для Хачікуджі — це равлик.
 
Це означало, що я більше не міг відмовитися від цієї справи. Якби це була звичайна загублена дитина, якби я не міг їй допомогти сам, я б відвів її до найближчого відділку поліції і самовдоволено вважав би справу закритою. Але якщо це стосувалося того світу…
 
Сенджьоґахара також була проти того, щоб передати Хачікуджі поліції.
 
Сенджьоґахара, яка кілька років була занурена в той світ.
 
Якщо Сенджьоґахара так сказала — то немає сумнівів.
 
Звичайно, це не була проблема, яку ми з Сенджьоґахарою могли вирішити самостійно… та й не те що хтось з нас мав якісь відповідні особливі здібності. Просто ми знали, що існує інший бік, який не був нашим.
 
Можна сказати, що знання — це сила.
 
Але ви безсилі, якщо все, що у вас є — це знання.
 
Ось чому… ми з Сенджьоґахарою пішли безпечним, легким шляхом, не першим нашим вибором, але після деяких обговорень, нашим остаточним рішенням — запитати Ошіно, що робити.
 
Ошіно Меме.
 
Мій… наш рятівник.
 
Але він точно не та людина, з якою я хотів би спілкуватися. Йому вже за тридцять, але він досі не має постійної адреси, вже понад місяць спить у закинутій школі. Одного цього опису було б достатньо, щоб відлякати будь-яку нормальну людину.
 
«Мене наразі цікавить це місто».
 
Це була його відмовка.
 
Тож невідомо, коли він може зникнути. Він справжнє перекотиполе, але ми з Сенджьоґахарою зверталися до нього минулого понеділка з її проблемою, а також у вівторок, щоб розібратися з деякими питаннями. Я сам теж бачив його напередодні. Враховуючи все це — я був впевнений, що він все ще буде в тій занедбаній будівлі.
 
Це означало, що єдина проблема полягала в тому, щоб зв'язатися з ним.
 
У нього немає мобільного телефону.
 
Наш єдиний вибір — побачитися з ним особисто.
 
Не сказав би, що Сенджьоґахара має з ним особливі стосунки, адже вони познайомилися лише тиждень тому. Бувши більш знайомим з Ошіно, я відчував, що саме мені слід піти до нього, але Сенджьоґахара сказала: «Я піду».
 
— Позич мені свій гірський велосипед, — сказала вона.
 
— Якщо хочеш, звісно... але ти знаєш як туди дістатися? Я можу намалювати тобі карту, якщо хочеш…
 
— Мені анітрохи не приємно, що хтось з такою поганою пам'яттю, як ти, хвилюється за мене. Навіть навпаки — мені від цього сумно.
 
— ...Ось як.
 
Мені стало сумно.
 
Справді, дійсно сумно.
 
— Якщо чесно, — сказала вона мені. — Я хотіла спробувати покататися на цьому гірському велосипеді з того моменту, як побачила його на стоянці.
 
— Отже, ти не жартувала, коли говорила про те, які неймовірні гірські велосипеди... Я був переконаний, що ти несерйозно. Знаєш, ти не дуже вмієш звучати щиро.
 
— Або точніше… — сказала Сенджьоґахара, і практично прошепотіла мені на вухо. — Не залишай мене з нею на самоті.
 
— ...
 
— Я не знала б, що з нею робити.
 
Так, це здавалося правдою.
 
Правда й для Хачікуджі теж.
 
Я передав ключ від свого гірського велосипеда Сенджьоґахарі. Я пам'ятав, що вона не має велосипеда, тому здавалося небезпечним позичати мій такий улюблений транспорт — але оскільки це була Сенджьоґахара, я подумав «Чому б і ні».
 
Отже….
 
Тепер я чекав, коли Сенджьоґахара зв'яжеться з нами.
 
Я повернувся в парк з неоднозначною вимовою й сів на лавку.
 
Поруч мене була Хачікуджі Майой.
 
Там, де вона сиділа, могла б поміститися ще одна людина між нами.
 
Ніби вона хотіла мати змогу втекти.
 
Насправді вона виглядала готовою до цього.
 
Я вже трохи розповів Хачікуджі про своє та Сенджьоґахари минуле, та про нинішні обставини, але це, здавалося, лише посилило її пильність. Я прийняв невдале рішення, яке обернулося проти мене після всього, що я зробив, щоб вона відкрилася… і тепер все, що я міг зробити, це почати спочатку.
 
Зрештою довіра — дуже важлива річ.
 
Ех...
 
Я спробую поговорити з нею.
 
У будь-якому випадку — мені було цікаво дещо дізнатися.
 
— Гей, трохи раніше… ти, здається, говорила про свою маму? Що ти мала на увазі? Хіба ця пані Цунаде не була твоєю родичкою?
 
— ...
 
Вона не відповіла.
 
Вона скористалася своїм правом зберігати мовчання.
 
Те, що я пробував раніше, цього разу може не спрацювати... У будь-якому разі, це був лише жарт, і якби я повторював його надто часто — люди могли б подумати, що я серйозно. Під людьми я маю на увазі себе.
 
І тому.
 
— Гей, Хачікуджі. Я куплю тобі морозиво, тож підійди трохи ближче.
 
— Вже!
 
Хачікуджі відразу ж підсіла до мене.
 
...Здавалося, вона не мала нічого проти того, щоб повірити мені на слово й почекати з оплатою до пізніше.
 
До речі, я ще не дав їй ні єни кишенькових грошей... Яка слухняна дівчинка.
 
— Отже, те, про що я говорив, — продовжив я.
 
— Що саме?
 
— Про твою матір.
 
— ...
 
Вона скористалася своїм правом зберігати мовчання.
 
— Ти збрехала, коли сказала, що йдеш до родичів? — Я незворушно продовжував.
 
— ...Я не брехала, — надувшись, сказала Хачікуджі. — Твоя мати вважається родичкою, чи не так?
 
— Так, технічно, але...
 
Це було схоже на словоблудство.
 
І в будь-якому разі… дівчина з рюкзаком, яка йде додому до матері сама в неділю — це дещо дивна ситуація...
 
— Крім того, — продовжила вона, все ще надувшись. — Хоча я називаю її мамою, на жаль, вона більше не моя мама.
 
— ...Оу.
 
Розлучення.
 
Вона жила з батьком.
 
Це була історія, яку я чув… якраз того дня.
 
Я чув це від Сенджьоґахари.
 
— Моє прізвище було Цунаде, поки я не пішла в третій клас. Але воно змінилося на Хачікуджі, коли мій батько почав доглядати за мною.
 
— Що? Зачекай…
 
Ставало все складніше, і я вирішив витратити хвилинку, щоб розібратися. Хачікуджі зараз навчається в п'ятому класі, і її прізвище до третього класу було Цунаде (мабуть, тому вона так дбала про це прізвище, що накричала на мене), але воно змінилося на Хачікуджі, як тільки її батько забрав її до себе. Це означало... Ага, отже, коли її батьки одружилися, вони вирішили взяти прізвище її матері. В Японії подружжя повинно мати однакове прізвище після одруження, але це може бути як чоловіче, так і жіноче. А це означає... коли її батьки розлучилися, її мати… пані Цунаде… пішла з дому й переїхала в цей район... або, швидше за все, повернулася до своїх батьків. І саме тому Хачікуджі була тут у неділю.
 
Вона скористалася Днем матері.
 
Щоб відвідати свою матір… чи не так?
 
Її ім'я було… дорогоцінним подарунком від її батька та матері.
 
— Ого... а я намагався повчати тебе, як старший, щоб ти була кращою дочкою...
 
Не дивно, що вона не хотіла, щоб їй про це говорили.
 
Ось тобі й надокучливий.
 
— Ні, це не має нічого спільного з тим, що сьогодні День матері. Її дім — це місце, яке я б відвідала будь-коли, якби мала таку можливість.
 
— ...Зрозуміло.
 
— Але я ніколи туди не потрапляю.
 
— ...
 
Після розлучення її мати пішла з дому.
 
Вона не могла зустрітися з матір'ю.
 
Але Хачікуджі хотіла.
 
Тому вона прийшла, щоб побачити її.
 
Спробувала.
 
Несла свій рюкзак… і тоді.
 
А тоді… з'явився равлик.
 
— І саме тоді ти з ним зіткнулася, — сказав я.
 
— Я не знаю, що я зробила.
 
— Хах…
 
З того часу… скільки разів вона не намагалася відвідати свою матір.
 
Хачікуджі жодного разу не змогла туди потрапити.
 
Я знав, що буде нетактовно питати, скільки разів вона пробувала і чи справді кожного разу зазнавала невдачі. Але вражав той факт, що вона не здавалася.
 
Вражало… але.
 
— ...
 
Це не найкращий спосіб висловитися… «І я не повинен порівнювати це з досвідом інших людей», подумав я, але це здається, набагато менш небезпечним, ніж проблеми, через які пройшли Ханекава, Сенджьоґахара та я. Це не була ні фізична, ні психологічна проблема, а феноменологічна. Коли вона не могла зробити те, що мала б зробити. Проблема полягала не в ній.
 
Проблема була зовнішня.
 
Вона не загрожувала її існуванню.
 
Її повсякденне життя не зазнало серйозних змін.
 
Ось чому я відчував те, що відчував.
 
Але знову ж таки, навіть якщо це правда, я не повинен повчати Хачікуджі… ні за яких обставин. Я не мав права говорити їй нічого подібного, незалежно від того, через що я пройшов під час весняних канікул.
 
Тож усе, що я їй сказав, було: «Знаєш… здається, ти теж багато чого пережила».
 
Ці слова йшли від щирого серця.
 
Мені мало не захотілося погладити її по голівці.
 
Тож я так і зробив.
 
— Гарр!
 
Вона вкусила мене за руку.
 
— Ауч! Що ти, чорт забирай, робиш, маленька бешкетнице?!
 
— Гррррр!
 
— Ай! Ай, ай, аай!
 
Вона не жартувала, не гралася, не приховувала своєї збентеженості, вона чесно кусала мою руку так сильно, як могла... Мені не потрібно було дивитися на свою руку, щоб зрозуміти, що її зуби пробили мою шкіру й вчепилися в мою плоть, або що з мене л'ється кров! Це не було смішно. Чому вона раптом… чи я мимоволі спровокував якусь подію, не знаючи про це?
 
Чи означало це, що почалася битва?!
 
Я стиснув свою цілу руку в кулак, ніби вичавлював з нього повітря. Потім я взяв цей кулак і вдарив ним прямо в живіт Хачікуджі. Сонячне сплетіння — головна слабка точка на будь-якому людському тілі. Дивовижно, але Хачікуджі продовжувала міцно тримати зуби в моїй руці, але не могла не послабити хватку на мить. Я скористався цією можливістю і з усієї сили розмахнув рукою, до якої була приєднана ця рука, в усіх напрямках. Хачікуджі мало не відкусила мені шматок руки, але це залишило решту її тіла відкритою… і, звісно ж, воно було підняте з лавки.
 
Я розкрив кулак і спробував утримати її беззахисне тіло в руці… для п'ятикласниці вона була на диво пухкою в моїй долоні, але цей факт мало вплинув на мене, оскільки я не педофіл, а це означало, що я зміг використати цей імпульс, щоб перевернути її. Вона все ще кусала мою руку, через що її тіло вигиналося в області шиї. Але це не було проблемою, бо доки її зуби були в моїй руці, існував ризик, що будь-які удари по її голові завдадуть шкоди й мені. Важливим було те, що це залишило беззахисним тіло Хачікуджі, ніби вона була набором акуратно складених плиток на демонстрації карате. Я цілився, звичайно ж, у ціль мого попереднього удару, її сонячне сплетіння!
 
— Гхк…
 
Все скінчено.
 
Хачікуджі нарешті вийняла зуби з моєї руки.
 
Як тільки вона це зробила, щось схоже на шлункову кислоту вилилося з її рота.
 
А потім… вона втратила свідомість.
 
— Хе… зачекай, це не було смішно.
 
Я потрусив покусану руку, ніби розминаючи її.
 
— Які ж перемоги пусті після першо...
 
Там сидів старшокласник, який поводився як байдужий нігіліст, щойно нокаутувавши ученицю початкової школи, двічі вдаривши її в життєво важливу точку на людському тілі, вздовж серединної лінії.
 
Зачекай, це теж був я.
 
— ...
 
Звичайно, я міг зрозуміти ляпас, хапання та штовхання, але бити дівчину кулаком? Серйозно?
 
Арараґі Койомі не потрібно було, щоб Хітаґі Сенджьоґахара перепрошувала перед ним рачки гола. У нього вже було все, що потрібно, щоб бути жахливою людиною.
 
— Ах... Проте, я не знав, що вона з тих, хто кусається без причини.
 
Я вирішив поглянути на рану від укусу.
 
Ого, жах... я бачив свої кістки... Я ніколи не знав, що таке може статися, коли одна людина досить сильно кусає іншу.
 
Звичайно, це ж був я.
 
Рана, можливо, й боліла, але вона не була настільки серйозною, щоб не загоїтися негайно… без жодного спеціального догляду.
 
Вона стягувалася й загоювалася… зі швидкістю, видимою для ока, майже як у прискореному, або зворотному режимі, і коли я це побачив — це змусило мене знову усвідомити, наскільки неправильний напрямок взяло моє життя. Я знову почав почуватися пригнічено… навіть похмуро.
 
Чесно кажучи… який же я був дрібний.
 
Жахлива людина? В моєму стані? Я розсмішив сам себе.
 
Я справді думав, що перетворився назад на людину?
 
— ...О, який страшний вираз обличчя у тебе, Арараґі, — раптом звернувся до мене голос.
 
На мить я подумав, що це Сенджьоґахара… але це неможливо. Її слова ніколи не звучали б так сонячно.
 
Там стояла староста класу.
 
Ханекава Цубаса.
 
Той факт, що вона була одягнена в ту саму форму, в якій ходила до школи, попри те, що була неділя — мабуть, був для неї природним, частиною її чарівності як зразкової учениці… її волосся та окуляри також були такими ж, і єдина відмінність у її зовнішності, яку я міг помітити порівняно з тим, коли вона була в школі — це сумочка, яку вона несла.
 
— Х-ханекава.
 
— Ти виглядаєш здивованим. Ну, думаю, це на краще.
 
Хе-хе-хе… Ханекава посміхнулася.
 
Так, як та, що я бачив на обличчі Хачікуджі мить тому…
 
— Що відбувається? — спитала Ханекава. — Чому ти саме тут?
 
— Н-ну… я мав би поставити тобі те саме питання.
 
Я ніяк не міг приховати, як же я схвильований.
 
Залишалося тільки питання: як довго вона спостерігала?
 
Якщо Ханекава Цубаса, втілення порядку, живий підручник моральної поведінки, живий приклад чистоти, стала свідком того, як я вчиняю насильство над ученицею початкової школи — це означало біду, але зовсім іншу, ніж якби мене побачила Сенджьоґахара...
 
Я не хотів бути виключеним в останній рік навчання в старшій школі...
 
— Що ти маєш на увазі, питаючи мене? Я живу в цьому районі. Якщо хтось і заслуговує на це питання, то це ти, Арараґі. Ти іноді приходиш сюди?
 
— Ем…
 
О, точно.
 
Сенджьоґахара та Ханекава навчалися в одній середній школі.
 
І це була державна школа, а це означало… звичайно ж. Зважаючи на те, як розподілені шкільні округи, зовсім не дивно, що колишня рідна домівка Сенджьоґахари та місце проживання Ханекави перетинаються. Хоча вони, мабуть, не повністю збігалися. Бо, здається, вони навчалися в різних початкових школах...
 
— Не зовсім, але… ну, мені не було чим зайнятися, тому я просто проводив тут час…
 
Упс.
 
Я сказав, що «просто проводив час».
 
— Ха-ха. Просто проводив час? Звучить чудово. Це добре, коли нема чим зайнятися. Це означає, що ти вільний. Я теж, можна сказати, просто проводжу час.
 
— ...
 
Вона та Сенджьоґахара були принципово різними організмами.
 
Або, можливо, це була різниця між тим, хто розумний, і тим, хто найрозумніший?
 
— Знаєш, Арараґі. Мені важко бути вдома. А бібліотека не працює неділями, тому я цілий день гуляю. Також це корисно для мого здоров'я.
 
— ...Тобі не потрібно намагатися бути настільки уважною.
 
Ханекава Цубаса.
 
Дівчина з парою невідповідних крил.
 
У школі вона — втілення порядності, живий підручник моральної поведінки, живий приклад чистоти, староста серед старост, бездоганна дівчина… але її дім проблемний.
 
Проблемний, а також викривлений.
 
Ось чому… вона була зачарована кішкою.
 
Вона знайшла свій шлях через найменшу тріщину в її серці.
 
Можливо, це був приклад того факту, що ніхто не є абсолютно ідеальним, але… хоча проблема була й вирішена, і вона звільнилася від кішки. Хоча її спогади зникли — проблемність та викривленість її дому нікуди не зникли.
 
Він все ще був проблемним, все ще викривленим.
 
— Однак трохи соромно, що твоя місцева бібліотека закрита неділями, чи не так? Це як символ того, наскільки некультурний твій район.
 
— Я навіть не знаю, де моя місцева бібліотека.
 
— Це недобре, ти не повинен так покірно говорити. У тебе ще є час підготуватися до вступних іспитів, Арараґі. Ти зможеш це зробити, якщо спробуєш.
 
— Знаєш, Ханекава, безпідставне підбадьорення іноді може боліти більше, аніж крики та образи.
 
— Але ж ти добре знаєш математику, Арараґі? Зазвичай люди, які знають математику, добре справляються і з іншими предметами.
 
— Для математики не потрібно багато запам'ятовувати. Мені ж легше.
 
— Хлопче, який же ти важкий. Ой, неважливо. Ми просто будемо йти крок за кроком. До речі, Арараґі. Це твоя молодша сестра?
 
Губи Ханекави загострилися, і вона вказала ними на Хачікуджі, яка лежала біля лавки.
 
— ...Мої молодші сестри не такі маленькі.
 
— Ні?
 
— Вони в середній школі.
 
— Хах…
 
— Ем… вона загубилася. Її звати Хачікуджі Майой.
 
— Майой?
 
— Як ієрогліф «істина» та ієрогліф «сутінки». Що стосується її прізвища…
 
— Я знаю її прізвище. «Хачікуджі» — у будь-якому разі досить поширений термін у регіоні Кансай. Так, здається, є храм у Шінономе Моноґатарі, який… о, насправді там, можливо, було написано по-іншому.
 
— ...Та ти все знаєш, чи не так?
 
— Не все. Я лише знаю тільки те, що знаю.
 
— Ось як…
 
— Хм… «Майой» та «Хачікуджі» — яка ж поетично комбінація… Га? О, вона прокидається.
 
Я глянув на Хачікуджі, яка повільно кліпала очима. Вона ніби розгублено, але водночас пильно оглядала навколишнє оточення, перш ніж нарешті сісти.
 
— Привіт, Майой. Мене звати Ханекава Цубаса, і я дружу з цим милим хлопцем!
 
Ого… Голос, ніби з дитячої передачі на громадському телебаченні, звучав для неї на диво природно.
 
Ханекава, мабуть, з тих людей, хто сюсюкається з собаками та котами й не бачить у цьому нічого поганого…

— Будь ласка, не розмовляйте зі мною. Ви мені не подобаєтесь, — відповіла Хачікуджі.
 
…Отже, вона використовує цю фразу з усіма.
 
— Хм? Я щось зробила, щоб ти мене зненавиділа? Не варто так казати людям, яких ти зустрічаєш вперше, Майой. Ну-ну.
 
Ханекава, здавалося, була абсолютно незворушна.
 
На відміну від мене — вона навіть погладжувала Хачікуджі по голові, ніби це було звичайною справою.
 
— Тобі подобаються діти, Ханекава?
 
— Хм? Хіба є хтось, кому вони не подобаються?
 
— Гей, я ж не кажу, що вони мені не подобаються.
 
— А… Так, вони мені подобаються. Мені стає так тепло й затишно, коли я думаю, що колись я була такою ж.
 
«Ну-ну», Ханекава продовжувала гладити Хачікуджі по голові.
 
Хачікуджі намагалася чинити опір.
 
Але опір був марним.
 
— Ур, урр...
 
— Ти така мила, Майой! Я б тебе з'їла. Поглянь на свої пухкі щічки. Оуу! Але знаєш…
 
Тон Ханекави змінився…
 
На той, який вона іноді використовувала зі мною в школі.
 
— Не можна кусати його за руку без причини. З ним все буде гаразд, але якби він був звичайною людиною — йому було б дуже боляче! Погана дівчинка!
 
Бам…
 
Вона вдарила її. Кулаком. І не жартома.
 
— Урр... ур, урр?
 
Бувши спочатку приголубленою, а потім в ударі, Хачікуджі, здавалося, перебувала в стані делірію, і Ханекава повернула її обличчям до мене.
 
— А тепер перепроси.
 
— ...П-перепрошую за те, що я зробила, пане Арараґі.
 
Вона перепросила.
 
Хачікуджі, яка говорила ввічливо, але була нестерпною бешкетницею.
 
Це мене шокувало.
 
Все ж, Ханекава спостерігала за мною деякий час… Правильно, звичайно, якщо подумати, то ти маєш право захищатися, коли хтось кусає тебе так сильно, що прокушує плоть. Власне — наша перша бійка також почалася з того, що вона мене вдарила ногою…
 
Ханекава не з тих, хто порушує правила, але й не така вже й сувора до них.
 
Вона просто справедлива.
 
Мушу визнати — Ханекава знала, як поводитися з дітьми. Її дії були дивовижними, особливо тому, що я був впевнений, що у неї немає братів чи сестер.
 
Спостерігаючи за цим я також зрозумів, що Ханекава ставилася до мене як до дитини, коли ми були в школі, але ми могли б поки що залишити цей факт осторонь.
 
— І ти теж, Арараґі! Ти був поганим хлопчиком.
 
Вона використовувала той самий тон зі мною.
 
Можливо, ми не могли залишити цей факт осторонь.
 
Зрозумівши, що вона зробила, Ханекава прокашлялася й спробувала ще раз.
 
— У будь-якому разі — не роби цього.
 
— Не робити… Не бути агресивним, так?
 
— Ні. Тобі потрібно правильно її сварити.
 
— Хм? А…
 
— Звичайно насильство — це теж погано. Але якщо ти вдариш дитину, чи будь-кого, якщо на те пішло — ти повинен пояснити їй причину.
 
— ...
 
— Я намагаюся сказати, що потрібно розмовляти, бо вони зрозуміють.
 
— ...Знаєш, я багато чого навчився, розмовляючи з тобою.
 
Ого.
 
Вона така собі протиотрута.
 
У світі є хороші люди.
 
Мені стає легше від однієї цієї думки.
 
— Отже, вона загубилася? Куди вона намагається потрапити? Десь тут? У такому разі я мала б показати їй дорогу.
 
— Е-е… ні, все гаразд. Сенджьоґахара щойно пішла просити когось про допомогу.
 
Хоча Ханекава також стикалася з іншим боком, у неї не залишилося жодних спогадів про це… якщо й були, то вони також забуті. Мені не потрібно було чіпати їх, ніби я колупаю болячку.
 
Хоча її пропозиція була дуже доречною.
 
— Вона трохи затрималась, але має скоро повернутися, — сказав я.
 
— Що? Сенджьоґахара? Ти був з Сенджьоґахарою, Арараґі? Хм? Сенджьоґахара останнім часом не ходить до школи, але… хм? О, тепер, коли ти згадав про це, ти розпитував мене про Сенджьоґахару нещодавно, чи не так… хм…
 
О-оу…
 
Вона почала щось підозрювати. Дуже підозрювати.
 
Однодумна сила Ханекави розпирала її.
 
— О! Тепер я розумію, що відбувається! — вигукнула вона.
 
— Ні, не думаю, що ти розумієш…
 
Дурень на зразок мене, який відкидає відповідь, яку придумала така блискуча людина, як вона, відчував себе дуже неправильно, але…
 
— Знаєш, твої здібності до фантазування перевершують навіть фанаток яою.
 
— Яой? Що це? — спитала Ханекава, нахиливши голову.
 
Зразкова учениця не знала нашого рідного терміна для слеш-фанфіків.
 
— Це скорочення від «без кульмінації, без розв'язки, глибокий сенс», — навмисне збрехав я.
 
— Думаю, ти брешеш. Добре, я пошукаю значення пізніше.
 
— Я бачу, ти така ж серйозна, як завжди.
 
…
 
Я почав хвилюватися. Що, якби я щойно направив Ханекаву темним шляхом?
 
Чи буде це моя вина?
 
— Ну, я не хочу бути набридливою, тому піду, — оголосила вона. — Вибачте, що потурбувала, і передайте вітання Сенджьоґахарі від мене. Хоча я не буду сильно тебе сварити за це, бо сьогодні неділя — але не розслабляйся занадто сильно. Крім того, не забудь, що завтра контрольна з історії. Крім того, нам потрібно буде почати серйозно готуватися до фестивалю культури, тож приготуйся, добре? Крім того…
 
Ханекава продовжила ще дев'ятьма такими ж репліками.
 
Вона була схожа на найпозитивнішу людину на світі.
 
— О, точно, Ханекава. Про всяк випадок — ти не проти, якщо я дещо запитаю, перш ніж ти підеш? Ти знаєш будинок пані Цунаде десь тут?
 
— Пані Цунаде? Хм, ну…
 
Ханекава удала, що намагається згадати. Вона так добре це робила, що я почав сподіватися, що вона справді знає, але потім…
 
— ...Ні, не знаю, — сказала вона.
 
— Отже, є речі, яких ти не знаєш.
 
— Як я вже казала. Я лише знаю тільки те, що знаю. Поза цим я нічого не тямлю.
 
— Ось як.
 
Правда, бо вона також не знала, що таке яой.
 
Це буде не так просто.
 
— Вибач, що не виправдала твоїх очікувань.
 
— Ні, все гаразд
 
— Ну добре. Бувай, і цього разу я серйозно, — сказала Ханекава Цубаса й вийшла з парку.
 
Цікаво, а чи знала вона, як читати назву парку?
 
«Якби було щось, що я мав би в неї запитати», подумав я, то це було б воно.
 
А потім… мені зателефонували.
 
На рідкокристалічному екрані з'явився одинадцятизначний номер.
 
— ...
 
Неділя, 14 травня, 14:15:30.
 
Це був момент, коли я отримав номер мобільного телефону Сенджьоґахари.