Я не міг знайти жодного вагомого, чи навіть безглуздого, спростування на різку й жорстоко чесну відмову Ошіно, тож пригнічено закинуту будівлю.
Звісно, так воно і було.
Я був вампіром лише два тижні, незалежно від того, яким пеклом вони мені здавалися... і все, що мені лишилося, — це деякі залишкові фізичні наслідки. Я нічого не міг вдіяти.
Мені справді не було чого сказати на свій захист.
Я не був ані експертом, ані професіоналом... усе, що відбуватиметься далі, — виняткові володіння Ошіно Меме.
Я був просто другом.
Що я... міг зробити?
…Ні, це було радше виправдання.
Відмовки.
Я просто намагався здаватися крутим.
Як не соромно, я просто намагався здаватися крутим.
Насправді все було набагато простіше... важливою була сама Ханекава Цубаса, і вона не хотіла допомоги від такого, як я.
Це був не Ошіно.
Не Ошіно мене відшив... а Ханекава.
Ось що вона тоді зробила... відмовилася від моєї підтримки.
«Не втручайся»
«Не вдавай, що все знаєш»
Вона відкинула мене... вперто й суворо.
Не залишила мені простору для обговорень чи компромісів.
Тож, як і сказав Ошіно, якщо я й міг щось зробити... то це не заважати йому.
Чи то з погляду здібностей, духу чи принципів... зараз я не мав нічого робити.
Мені треба було звідти піти.
І все ж, хоча мій мозок усе розумів, хоч і здавалося, що я себе переконав, щось невиразне досі кололо серце. Хоч я й покинув закинуту будівлю, та не міг змусити себе попрямувати додому.
Я не міг стати на цей шлях... не мав настрою повертатися туди, де на мене з нетерпінням чекали мої молодші сестри. Насправді я повернув кермо в геть протилежному напрямку.
Без жодних зволікань... я попрямував до місця, де зустрівся зі Шкодливим котом.
Щоб що?
Не те щоб у мене був якийсь план.
Не те щоб я думав, що, пішовши туди, знову зустріну Шкідливого кота... Ханекаву.
Я не планував нової зустрічі.
Я не побивався за розлитим молоком... просто подумав, що дограю до кінця свою наполовину виконану роль.
Іншими словами — я збирався знайти дім Ханекави.
Навіть я розумів, що зараз це безглуздо, але з якоїсь причини все одно мусив це зробити.
Можливо, я все ще був спантеличений.
Можливо, я втратив самовладання після всього, що сталося, — від того, що Ханекава стала жертвою дивини, до того, що я побачив її в білизні з котячими вушками.
Принаймні, я не був настільки розважливим, щоб перейматися, чи замкнені двері в будинку Ханекави, адже він, імовірно, був порожнім після того, як вона зникла в темряві ночі, а її батьків забрали до лікарні.
Я миттю дістався житлового району, і, почавши цілеспрямовано шукати, знайшов її дім набагато швидше, ніж очікував.
Табличка з написом «Ханекава».
Під ним були два імені, мабуть, її батьків, а трохи осторонь... трохи осторонь було «Цубаса», що робило вкрай малоймовірним, що це інша родина з таким самим прізвищем.
Цілком звичайний типовий будинок.
Таким він здавався.
Принаймні, не було нічого, що можна було б назвати ознакою... домашнього насильства, що коїлося в цьому двоповерховому будинку, чи нехтування дитиною. Але те, що «Цубаса» було написано фонетичними символами, ніби для маленької дівчинки, створювало ледь вловне відчуття чогось неправильного.
Як давно це було?
Коли востаннє міняли цю табличку?
Хіба вони не переробили її, коли донька підросла?
Чи було їм просто ліньки її знімати?
Це змушувало мене думати.
Змушувало думати про непотрібне.
Змушувало думати про дратівливі речі.
Хоча в моїх думках не було сенсу.
Хоча я нічого не міг вдіяти.
Я відчинив хвіртку і попрямував до входу, ніби мене щось вело... але вхідні двері виявилися замкненими, коли я смикнув за ручку.
— ...?
Я здивувався.
Той Шкідливий кіт, що називав Ханекаву своєю володаркою... дозволю собі зауважити, він не здавався надто розумним.
Насправді він не виглядав так, ніби має хоч крихту інтелекту.
Навіть звір міг би бути розумнішим. Можна сказати, він не мав ані найменшого уламка мудрості.
Тож я сумнівався, що він міг впоратися з таким унікальним для людства культурним елементом, як замок... але йому не обов'язково було виходити через вхідні двері.
Ба більше, для кота природніше заходити й виходити через вікно.
Я відійшов від входу й обійшов будинок у пошуках відчиненого вікна. Проте всі вони були щільно зачинені... навіть віконниці були закриті.
«Що відбувається?», — схилив я голову... коли помітив вікна другого поверху.
Точно, його стрибучість, яка настільки потужна, що здавалося, ніби він може дострибнути до місяця.
Ніщо не вказувало на те, що він мав вийти з першого поверху. З цією думкою я зробив ще одне коло навколо будинку, і цього разу моя здогадка виявилася правильною. Я знайшов відчинене вікно.
Хмм.
Хмммм.
Тепер я не міг відступити. Потяг уже пішов.
На щастя, мої фізичні здібності зараз були дещо покращені... хоч дістатися другого поверху одним котячим стрибком було б неможливо, я принаймні міг видертися по стіні.
Прийнявши рішення, я не вагався... озирнувшись, я почав лізти.
Я дістався вікна і...
— ...?
...І схилив голову.
Я поклав руку на підвіконня, відсунув фіранку, що колихалася на нічному вітрі, зазирнув усередину й знову схилив голову.
Ні.
Я припустив, що відчинене вікно належить кімнаті Ханекави... методом виключення, Шкідливий кіт, мабуть, вистрибнув з нього, схопивши батьків Ханекави за шкірку. Це було розумне припущення. Навіть не усвідомлюючи, що це припущення, я просто так думав.
Але я помилявся.
Якби мені довелося описати кімнату, вона виглядала як кабінет чи щось таке.
Це була кімната батька Ханекави?
Я не був упевнений.
Я навіть не чув, ким узагалі працював її батько.
Але в будь-якому разі, вона виглядала як робочий простір, і ніяк інакше. Принаймні, це не могла бути кімната старшокласниці.
— Хмм.
Усе ще висячи на стіні, як Людина-павук, я спритно (якщо можна так сказати) зняв взуття і вдерся в дім Ханекави.
Це було незаконне проникнення за будь-яким визначенням, але я й так виглядав досить підозріло, висячи на стіні. Мій потяг уже пішов... хоча я був лише безквитковим пасажиром.
Але.
Була ймовірність, яку я мав би врахувати... судно, на яке я сів, могло виявитися рабовласницьким.
Інакше кажучи: без вагомої причини, просто пливучи за течією, я порушив закон, незаконно проникнувши в житло... і на мене чекала божественна кара найвищого порядку.
Або ж найнижчого.
Я, Арараґі Койомі, увійшов до будинку Ханекав... порожньої резиденції Ханекав, і з черевиками в одній руці, швидко обійшов будинок... потім друге коло, третє, четверте...
— .........нкх!
Я кинувся бігти.
Я міг би вийти через вхідні двері, але навіть ця думка не спала мені на гадку. Я кинувся до відчиненого вікна в кімнаті, схожій на кабінет, і, ніби міг перемотати час назад, повторивши свої дії у зворотному порядку, вистрибнув з нього.
Я, звісно ж, впав.
Прямо на асфальт, без жодної спроби пом'якшити падіння... я хвилювався, що моя ліва рука може знову відвалитися після всіх зусиль, щоб її прикріпити, але, попри жорстке приземлення, біль мене не хвилював.
Страх майже повністю поглинув мій розум. Я без зволікань кинувся навкарачки до свого гірського велосипеда й поїхав з місця події так швидко, що подумав, чи не зітру його ланцюг.
Я покинув дім Ханекави.
Ніби там було щось огидне.
Ніби в ньому було щось зле... ні.
Мені було просто огидно... мене ледь не знудило.
Я не міг не шкодувати про свій непотрібний візит.
Не знаю, якою дорогою я їхав, скільки зробив об'їздів, але незчувся, як опинився вдома... хоча повертатися додому я навіть не планував.
Усе, чого я хотів.
Це втекти.
Я повернувся додому... ніби за інстинктом.
— О, Койомі. Ві...
Чим би вона не займалася, Цукіхі стояла прямо там, коли я відчинив двері... судячи з її відвертого вбрання, тобто лише тонкої футболки поверх білизни, — вона, мабуть, щойно вийшла з ванни... і хоч вона мене помітила, я, не знімаючи взуття, зайшов у коридор, перш ніж вона встигла сказати «...таю», і міцно її обійняв.
Міцно-міцно-міцно.
— Ого! Звідки такі палкі обійми? У чому річ, братику-збоченцю?!
— ......Кх.
Цукіхі була помітно вражена й шокована ексцентричною поведінкою брата, але я нічого не міг із собою вдіяти.
І я робив це не тому, що це була Цукіхі.
Це могла бути Карен, це міг бути будь-хто... думаю, мені просто потрібно було обійняти першого, кого я побачив.
Я мусив... притулитися до когось.
Я мусив... обійняти когось.
Я відчував, що розвалюся на частини, якщо не зроблю цього.
Мій розум розсипався на шматки.
Я був тим самим потопельником, що хапається за соломинку.
Справді, Цукіхі, мабуть, на власні очі відчула, як безпорадно тремтіло й тряслося моє тіло.
Мені було страшно.
Називайте мене боягузом, називайте як хочете.
Що поганого в тому, щоб боятися перед лицем жаху?
Що поганого... в тому, щоб тремтіти й ціпеніти?
Таким... був сильний вплив того дому.
Один-єдиний будинок.
За розміром він, можливо, був більшим за той, у якому жив я.
Там було шість кімнат.
І все ж... у тому будинку.
У резиденції Ханекав не було кімнати для Ханекави Цубаси...
— Мммммм.
Страшно. Страшно. Страшно.
Я навіть не міг порівняти з цим весняні канікули... мої пекельні спогади мали переписатися на щось пасторальне, ті два тижні мали замалюватися як щось не варте згадки... ось наскільки мені було страшно.
Для неї не було кімнати.
І... не було її сліду.
Хоча в дитинстві її, можливо, й передавали з рук у руки, вона прожила в цьому будинку майже п'ятнадцять років... але я не міг знайти жодних її ознак, скільки б не нишпорив по ньому.
Кожен дім має свій запах.
Чим довше в ньому живуть, тим він сильніший... але там не було запаху Ханекави... Ханекава Цубаса була настільки відірвана від цього місця, що я засумнівався, чи це той самий будинок.
Ні.
Звісно... з огляду на шкільну форму, що висіла на стіні в їдальні, підручники та посібники, що вишикувалися в одній схожій на бібліотеку кімнаті, білизну в шухлядах ванної, футон, складений у коридорі, зарядний пристрій для мобільного, увімкнений у розетку біля сходів, шкільну сумку, поставлену збоку від входу... Ханекава мала жити в цьому будинку.
Ні, серйозно.
Але... це виглядало так, ніби вона живе в готелі.
Навіть не як нахлібниця.
Я не сприймав усе достатньо серйозно... навіть так я був оптимістом.
Вона показала мені своє обличчя після того, як її побив батько, і все ж якась частина мене все ще вірила: з Ханекавою все гаразд, це ж Ханекава, з нею все буде гаразд, звісно, з Ханекавою все гаразд, як з нею може бути не гаразд?
Навіть після того, як Шкідливий кіт заволодів нею.
З нею все гаразд? Яким же я був дурнем?
— Мммммх.
Тепер було запізно.
Для Ханекави було запізно.
Те?
Від такого не оговтуються... це було непоправно.
Якщо описати одним словом, це було божевілля.
Це було безумство, це було шаленство.
Якби я залишив цю справу в руках Ошіно, Ханекава незабаром опинилася б під його опікою, а Шкідливого кота без проблем вигнав би той тип у гавайці... але на нас не чекав щасливий кінець, де вона мириться зі своїми відстороненими батьками й залишає позаду всі ті роки розбрату.
Як це могло взагалі закінчитися?
Як воно могло стати ще більш закінченим, ніж було?
Той дім.
Та родина.
Та оселя.
Для них усе було настільки скінчено... що гірше вже бути не могло.
— Ммммм... ааах!
— ...Ой, Койомі. Іноді я просто не знаю, що з тобою робити. Так страшно було? Тепер усе гаразд.
Моє тремтіння лише посилилося, коли я видав щось схоже на вереск, але Цукіхі, моя молодша на чотири роки сестра, погладила мене по голові, щоб заспокоїти, з лагідною усмішкою на обличчі, яка показувала, що вона справді мала на увазі те, що сказала.
Потім, заплющивши очі й м'яко випнувши губи, вона запропонувала:
— Давай. Я не проти.
— ГИДОТА!
Я відштовхнув свою молодшу сестру.
Жорстоко.
— Ай! І це твоя відплата за відданість молодшої сестри?!
— Це було виховне напучування! Невже ви двоє ніколи не можете жити не лише одним моментом?!
— А чого ти чекав? У мене ж такий старший брат!
— Кх!
З цим було важко сперечатися. Ніхто не був більш зосереджений на моменті, і лише на моменті, ніж я.
Хоча, мені здавалося, я трохи більше користуюся мізками, ніж вона... вона не просто жила, керуючись виключно спинномозковими рефлексами, вона була схожа на безхребетний одноклітинний організм. Це був не я.
Принаймні, я так не думав.
У будь-якому разі, моторошний прояв відданості моєї сестри на деякий час припинив тремтіння мого тіла.
Для цього й потрібна родина... можна так сказати?
Родина.
Родина, так?
Це слово, природно, викликало в пам'яті батька й матір Ханекави, які, мабуть, у цей момент були в лікарні. Це викликало в мене якусь меланхолію. У мене не було жодної причини їм співчувати, але я все одно думав...
Що означає жити в тому будинку майже п'ятнадцять років?
Для них це теж не могло бути щасливим домом...
— Але знаєш, ти змусив мене хвилюватися, — сказала Цукіхі. Вона, мабуть, збиралася одягнути юкату, що тримала під пахвою, коли підніметься на другий поверх, але натомість накинула її прямо там. — Ми чекали й чекали, а ти все не повертався.
— Хм?
Я нарешті зачинив широко відчинені двері. І зняв взуття.
— Гаразд, визнаю, мені не варто було ночувати не вдома, нікого не попередивши, але чого це ви раптом за мене захвилювалися?
— Правда... враховуючи ту твою подорож у пошуках себе на весняних канікулах.
— ...
Точно. Наскільки було відомо родині Арараґі, саме це сталося на весняних канікулах.
Це не підлягало виправленню.
Мої молодші сестри досі час від часу називали мене «шукачем себе», але мені доводилося сприймати це як належне.
— І все ж, ми з Карен хвилювалися, що ти міг натрапити на привида чи щось таке.
— Привида? — моє серце пропустило удар, коли я почув, як вона влучила в самісіньке яблуко... але я заспокоївся і відмахнувся від її зауваження. — Привида... Ти ж жартуєш. Ви в середній школі й досі вірите в такі речі?
— Ммм.
Я намагався говорити так, ніби глузую з неї, але реакція Цукіхі не додала мені впевненості. Вона замислено приклала палець до свого маленького підборіддя.
— Не зовсім привида, а Кота-перевертня, — сказала вона. — Бакенеко.
— Кота... перевертня? — повторив я її слова.
Усе, що я міг, — це по-дурному повторювати за нею.
Кіт-перевертень?
— Ага, — підтвердила вона.
Вона не виглядала так, ніби жартує... насправді вона виглядала абсолютно серйозно.
Вона виглядала праведно.
Це було обличчя мозкового центру Полум'яних Сестер, які проголошували себе самою справедливістю.
— Поки що це лише чутки, тож я не можу сказати нічого напевно... але ми чули, що містом ходить котячий привид у людській подобі й нападає на людей.
— ......кх.
Котячий привид у людській подобі.
Як така розпливчаста фраза могла бути водночас точною і навіть технічною?
Вона була такою неоднозначною.
І такою влучною.
— Що ти маєш на увазі... нападає на людей?
— Так. Ми не знаємо напевно... але, здається, якщо він тебе торкнеться, ти раптом стаєш дуже втомленим або слабким... і навіть непритомнієш.
Це звучало як розмите, туманне пояснення... але для того, хто вже знав відповідь, усе було очевидно.
Висмоктування енергії.
— Тож... коли це почалося? — запитав я.
— Хм?
— Ну... коли люди вперше почали зазнавати нападів цього Кота-перевертня?
— Без поняття. Ми ще не чули подробиць... ми все ще розслідуємо цю справу, але я вперше почула про чутки сьогодні вдень. Тому ми й почали за тебе хвилюватися, і тому я почала тобі дзвонити як божевільна.
— ...
У моєї сестрички була непогана інтуїція.
Звісно, вона також помилялася й запізнилася... на той час я вже зазнав нападу Кота-перевертня й був у глибокій непритомності.
Але... о.
То ось що сталося.
Після того, як Шкідливий кіт минулої ночі віддав мені батьків Ханекави... він почав нападати на людей у місті.
Батьки Ханекави і я... були не єдиними його жертвами.
Тепер усе стало на свої місця.
Ошіно здавався дивно ініціативним... як балансувальник і нейтральна сторона, він не був би таким наполегливим у цій справі, якби Ханекава була єдиною жертвою.
Це тому, що були й інші.
Ні.
Це тому, що Ханекава, одержима Шкідливим котом, стала злочинницею... тому фахівець і взявся за справу.
Але я не розумів.
Чому Шкідливий кіт... нападав на людей?
Щось дивне відбувалося, враховуючи, що нічна дивина нишпорила серед білого дня... але хіба Ошіно не казав, що Шкідливий кіт активно не шкодить людям?
…Ні.
Шкідливий кіт міг й не вважати свою поведінку нападом... у більшості випадків дивинам було байдуже до людей.
Вампіри, які бачили в людях джерело їжі, резервуари з кров'ю, насправді були кращим варіантом. Більшість дивин не бачили жодної цінності в існуванні людей.
Так само як і людям було байдуже, чи існують дивини... майже в кожному випадку.
Тож якщо Шкідливий кіт несвідомо висмоктував з людей енергію, а не кусав їх чи відривав кінцівки, як мені... називати це «нападом» було лише егоцентричною людською інтерпретацією.
До того ж можливо, якийсь заблудлий шибеник чи ще хтось на вулиці побачив дівчину з котячими вушками в білизні й став їй на заваді, коли не варто було.
Можливо, жертви були лише цілями контратаки.
Особисто я не залишив би такого яскраву персонажку в спокої... але я відвернув увагу.
Власне.
Це перетворювалося на повноцінний інцидент, чи не так?
Цукіхі продовжила:
— Я з полегшенням видихнула, коли побачила, що ти не постраждав, але Полум'яні Сестри, уособлення справедливості, не можуть залишити це без відповіді! Карен теж готується йти на полювання за цим Котом-перевертнем!
— ...Ні.
Що я міг сказати?
Хіба полювання на привидів входило до посадових обов'язків Полум'яних Сестер? Хіба цим займаються захисники справедливості?
Що вони за детективи з потойбіччя?
Зазвичай я обмежувався легким докором на адресу Полум'яних Сестер... але це ставало трохи небезпечним.
Це не була якась гра на слабо з літнього табору для середньокласників.
Якби їм просто висмоктали енергію — це одне, але якби вони відкрито вороже поставилися до Шкідливого... хтозна, їм могли б навіть відірвати руки, як мені.
А для Цукіхі чи Карен, які не були безсмертними, як я, це означало б миттєву смерть.
П.п: Це відбувається ще до подій Краба Хітаґі, якщо ви не зрозуміли. Койомі ще не знає про безсмертя Цукіхі.
Карен непогано б'ється, але в нас не було б цих проблем, якби карате могло перемогти дивину.
Ким вона себе уявила? Наставницею Нянко? Чи то було джюдо?
З іншого боку, мої сестри не з тих, кого можна зупинити... вони були настільки нерозсудливими, що чим сильніше ти намагався, тим швидше вони кидалися в бій.
Достатньо було іскри, щоб вони спалахнули.
Полум'яні Сестри.
— Хм? У чому річ, Койомі? Що ти маєш на увазі під «ні»?
— Я подумав: «О ні, я не знаю, що робити».
Цукіхі підозріло на мене дивилася, тож я подумки глибоко зітхнув і почав свою вимушену, неохочу промову. Мій тон був настільки монотонним, наскільки це можливо.
— Ти бачила, як мені було страшно їхати додому вночі на велосипеді. Але тепер, коли ти розповіла мені цю страшну історію про Кота-перевертня, я геть розклеївся. Як такий боягуз, як я, тепер зможе сам лягти спати? Я сподівався, що ви з Карен поспите сьогодні біля мене, але, мабуть, доведеться відмовитися від цієї ідеї, якщо вам потрібно йти боротися за справедливість. Хоча ви були моєю єдиною надією.
— Що? Ми твоя єдина надія?
Вона клюнула.
Моя дурна сестричка клюнула.
— Тоді, гадаю, у нас немає вибору! Ох, мій бідний, маленький, полохливий старший братику! Я піду поговорю з Карен, а Котом-перевертнем нехай вже займається поліція!
— ...Дякую.
Моя наймолодша сестра була безсила, коли її брат на неї покладався.
Ну.
Як бачите.
Якщо я й міг щось зробити для Ханекави, то це не заважати Ошіно і спати в одному ліжку з моїми молодшими сестрами.
