Після цього в моїй пам'яті — величезна прогалина.
Іншими словами, через неймовірний біль від відірваної руки та анемію від масивної крововтрати я знепритомнів... але, щоб ви подумали: «А ти сміливіший, ніж я думав! Гей, та ти крутий», — зазначу, що до втрати свідомості я, вочевидь, встиг зробити все необхідне.
Я просто цього не пам'ятаю.
Здається, мозок влаштований так, що ми забуваємо всі спогади безпосередньо перед тим, як знепритомніти, і зі мною сталося саме так.
Тож хочу вас заздалегідь попередити, що далі буде суміш із туманних припущень, сумнівних чуток і порожніх, ледь вловних спогадів.
Так чи інакше.
Найперше, що я зробив, коли Шкодливий кіт пішов, — це прибрав за ним.
Я все ще був у вирі подій, тому «після» — не зовсім правильне слово, але мені потрібно було подбати про місце події.
Я викликав швидку з мобільного... тільки не зі свого. Я подзвонив з того, що знайшов у батьків Ханекави, у кишені її тата.
Можливо, я був надто обережним, але не хотів, щоб у диспетчерській службі був номер мого мобільного. Приховування номера не гарантувало б анонімности, та й узагалі, я хотів бути впевненим.
Вони б записали мій голос, але тут нічого не вдієш... хоча, сумніваюся, що я міг думати настільки наперед. Кров, що мала б живити мій мозок, розхлюпалася по всьому тротуару.
Але саме тут у гру вступила моя вампірська сутність.
Зазвичай... якщо не зважати на те, що «зазвичай» може означати в такій ситуації... щоб відчистити залиту кров'ю вулицю, знадобилося б багато води та жорстка щітка, але дивини — це істоти, що виходять за межі законів фізики.
Приблизно в той час, коли я повідомив диспетчерській своє місцеперебування (про всяк випадок я спробував говорити дивним голосом, наче прибулець чи щось таке — мабуть, це звучало дуже підозріло), моя розхлюпана кров повністю випарувалася.
Без крові, що мала б циркулювати в голові, я побачив цей феномен і подумав:
— ……………
Я лише подивився на те, що сталося, не надто замислюючись.
Замислюючись.
Ні, я б не став замислюватися над випаровуванням моєї крові... я бачив це стільки разів за весняні канікули, що вже втомився.
Радше.
Те, що кров випаровувалася так довго... ось над чим я мав би замислитися.
Феномен, через який вулиця залишалася не политою, а закривавленою, аж доки я не закінчив розмову телефоном... у цьому неприродному явищі було щось явно неправильне, і я мав би це помітити.
— ……………
З іншого боку, у мене не було часу про це думати. Швидка, яку я викликав, мала приїхати з хвилини на хвилину. Часто чуєш, як швидкі возять пацієнтів від однієї лікарні до іншої, перш ніж їх приймуть, але коли йдеться про прибуття на місце події, вони досить швидкі.
Це означало, що мені треба було тікати.
Моє тіло (особливо тоді) було не тим, що можна показувати лікарю... якщо мені й потрібен був лікар, то краще вже звернутися до ветеринара.
Для нетрадиційного прикріплення руки, відірваної від плеча, мені довелося б застати доктора Камію Мінору в його вихідний.
Якимось дивом, хитаючись на ногах, я зумів підняти свій гірський велосипед, сів на нього і помчав на повній швидкості.
Що я думав у той момент, я вже не пам'ятаю. Але якби додати до цього монолог, я міг би заволати:
«От чорт! Більше ніколи не зв'язуватимусь із дивинами!»
Тоді з країв екрана з'явилося б чорне коло, що взяло б у рамку мою спину, поки я їду геть на велосипеді... але, на жаль, це був ще не кінець.
Ще навіть не було перерви на рекламу.
Все жахливо і безперервно... тривало.
Я забув усе, що сталося дорогою, але судячи з розривів на одязі в місцях, які Шкідливий кіт особливо не чіпав... на колінах, на правому рукаві... схоже, я кілька разів падав з велосипеда.
Ці подряпини повністю загоїлися до того, як я прийшов до тями... тому я й не помітив, поки Ошіно не сказав мені пізніше.
Все було настільки туманно, що я впав і не помітив.
Я не міг ні про що думати.
Я не хотів ні про що думати.
І в цьому затуманеному стані я направив кермо свого гірського велосипеда не додому, де спали мої молодші сестри, а до покинутої будівлі колишньої підготовчої школи.
Можна сказати, що в той момент я несвідомо відмовився від того, щоб сестри розбудили мене вранці... і.
І.
І ось, нарешті, моя свідомість повертається до сьогодення.
Набуває безперервності.
Іншими словами, я повністю відключився, щойно дістався покинутої будівлі... тож, можливо, мої зусилля заслуговують не на «Чудова робота!», написане нагорі завдання, а принаймні на «Непогана спроба!».
— …А.
Стеля не була незнайомою. Я бачив її раніше.
Мене так часто будять, що прокидатися самому було дивно.
Мабуть, уперше з весняних канікул.
Але... я не міг зациклюватися на цьому дивному відчутті через набагато виразніший, інтенсивніший біль, що пронизав моє ліве плече, щойно я повернув тіло.
— Кх… Де я?
Можна було б обійтися без цієї надуманої репліки.
Я був на четвертому поверсі покинутої будівлі.
У класі, де напередодні ввечері я годував пампушками дівчинку-вампіра...
— Воу, якого, — пробурмотів я.
Я хотів відреагувати більш перебільшено (наприклад, відкинутися назад і стати на руки), але не міг через судому в лівому плечі.
Дівчинка-вампір була прямо біля мого розпростертого тіла.
Прямо біля моєї голови.
Сиділа навпочіпки, обхопивши коліна руками.
З мого ракурсу вона сиділа так, що я міг бачити все її тіло під сукнею... і, що лякає, в аніме-версії ця дівчинка носить під сукнею... хоча, облишмо це.
Справжньою проблемою був її погляд, спрямований на мене.
Це був не її звичний погляд, сповнений помсти та ненависті... і, само собою, не той жадібний погляд, яким вона дивилася на пампушки.
Як би це пояснити?
Це був погляд... презирства.
Це був не просто погляд, що міг убити. Він змушував тебе хотіти вбити себе.
Точно не було відчуття, що вона залишилася біля мене, щоб доглянути, хвилюючись, що я досі непритомний... вона б не відчувала себе зобов'язаною.
Насправді її очі ніби промовляли:
«Жалюгідний»
«Ганебний»
«Якийсь кіт залишив тебе в такому жалюгідному стані?»
«І ти називаєш себе рабом вампіра?»
«…Це безглуздо»
Про що це я? Вона «ніби промовляла»?
Ніби вона... колись щось мені скаже.
Ніби вона колись щось скаже заради мене.
Чому я дозволив собі уявити, ніби між нами мовчазне порозуміння? Коли я придивився, у неї був такий самий кислий вираз обличчя, як і завжди. Просто ми були ближче, ніж зазвичай, і я дивився на неї знизу вгору. Ось чому мені здалося, що щось змінилося.
Вампір є вампір.
А людина є людина.
Дві прямі, паралельні лінії, що ніколи не перетнуться.
Стосунки, які ми мали... були назавжди зруйновані під час весняних канікул.
Вона не збиралася ставитися до мене як до свого раба... не зараз.
Вона не збиралася цього робити для мене.
Найімовірніше, вона думала, чи можна випити мою кров, поки я лежу непритомний... тепер я був для неї лише джерелом живлення, на яке вона покладалася, щоб жити далі.
Зарядний пристрій.
І все ж.
Вона все ще намагалася вижити... і я мусив цим задовольнятися.
— Ти прокинувся, Арараґі?
А потім.
З майже розрахованою вчасністю... чоловік у гавайці, Ошіно Меме, відчинив двері класу й увійшов.
— Ну ти й сонько... я чекав цілу вічність. Сонце скоро сяде.
— Що?
Сонце скоро сяде?
Що, вже так пізно?
Я так довго, так глибоко спав? Розгублено я перевірив мобільний, і справді, на екрані було «17:20, 30 квітня».
Щоооо?
Я проспав понад дванадцять годин?!
— Точніше буде сказати, що ти був у комі... або навіть без свідомості й у критичному стані. Я думав, ти можеш і померти.
«Хахаа», — засміявся Ошіно.
Всупереч своїм словам, він сміявся так, ніби я просто проспав.
Він поводився як завжди, але зараз...
— О-Ошіно! Ханекава, вона...
— Так, я знаю. Я вже чув... панна староста перетворилася на кота, чи не так?
Мої побоювання підтвердилися, кивнув він, перш ніж звернутися до дівчинки.
— Цього досить, вампірочка, — сказав він.
Почувши це, вона підвелася, немов якась замшіла статуя, і невпевненою ходою потягла своє тіло до виходу з класу.
Вона навіть не зачинила двері.
— Га? — У моїй голові роїлися знаки питання. — Що відбувається, Ошіно? І чому вона взагалі не спить у таку годину? Я думав, ще світанок, раз вона прокинулася…
— Ні, ні. Твої рани були просто настільки жахливі... що я попросив нашу вампірочку трохи допомогти.
«Дивись», — Ошіно вказав на моє ліве плече.
Коли я подивився, то побачив, що воно обмотане бинтом... дивним бинтом, списаним незвичайними, схожими на магічні, символами, але все ж бинтом.
— Ви двоє настільки пов'язані, майже занадто пов'язані... я б навіть сказав, з'єднані, — пояснив Ошіно. — Можливо, навіть спарені. Ваші здібності до зцілення теж пов'язані. Тож що ближче ви одне до одного, то сильніша ця навичка... ось чому я попросив її бути поруч із тобою, щоб посилити її.
— Хаах…
От воно що.
Тоді я змусив її не спати всю ніч (?)... можливо, тому вона здавалася якоюсь іншою.
Навіть якщо... вона насправді не дбала про мене.
Це все одно мене підзаряджали.
Як жахливо з мого боку було припускати, що вона думає, чи не випити мою кров.
— Подякуєш їй пізніше. Без неї ця рука, мабуть, відгнила б.
— У сенсі... некроз? — Звісно, якби не вона, для мене все скінчилося б у ту мить, коли Шкідливий кіт відірвав мені руку. — Мушу визнати, я здивований. Я знаю, що не можу сподіватися на таке ж відновлення, як під час весняних канікул, але я ж щойно дав їй свою кров... я думав, що загоюватимуся краще. Припущення — страшна річ. Я був упевнений, що зможу відновити руку миттєво, якщо просто приставлю її на місце.
— О, то ти бився зі Шкідливим котом, готовий з самого початку втратити руку?
— Ні, не зовсім так... — Я не бився з ним. Я не планував битися... до того, як я помітив, навіть до того, як у мене з'явився шанс помітити, мою руку вже відірвали. — ...Але не думаю, що я б дозволив Шкідливому коту втекти, якби моя рука загоїлася швидше. Мабуть, я помилявся, очікуючи від себе такого безсмертя.
— Ні... ти помилився, Арараґі, у своєму розумінні Шкідливих котів, — відповів Ошіно. — Зі своїм нинішнім безсмертям ти можеш витримати досить значні поранення. Як ти й сказав, ти щойно її нагодував. Ти б відновився від будь-чого, крім смертельного удару, за лічені миті... просто цього разу тобі трапився складний супротивник. Або, можливо, не супротивник, а ваша сумісність була складною.
Я все ще майже лежав на підлозі, ледве піднявши тулуб. Ошіно підійшов до мене і продовжив, розмотуючи бинт (чи щось схоже на нього) на моєму лівому плечі.
— Шкідливий кіт... це погано.
— П-погано?
— Ти постраждав від Шкідливого кота... і коли він тебе зачіпає, то шкода не є звичайною. «Не торкайся кота, і не будеш проклятий», — перефразовуючи приказку про богів. Хмм. А що, як я скажу «висмоктування енергії»?
— Висмоктування енергії… — Я чув цей термін раніше, але тільки в аніме та манзі, тож не те щоб я справді розумів. — Ем, хіба це не вампірська риса, якщо вже на те пішло? Здається, під час весняних канікул я чув, що смоктання крові — це спосіб поглинати життєву силу людини...
— Саме так. Але не те щоб у вампірів був на це патент... це можна назвати й духовним втручанням. Хоча наслідки трохи відрізняються від того, що роблять вампіри, оскільки це не спосіб створювати рабів. У цьому сенсі це унікальна навичка Шкідливого кота.
— Хах... то коли він відірвав мені ліву руку, він відірвав і моє безсмертя?
І ось чому моя рана так довго гоїлася.
Чому розлита мною кров так довго випаровувалася.
Наша складна сумісність.
Наші здібності... переплелися і зіткнулися.
Тепер усе стало на свої місця.
Не тільки щодо моєї лівої руки... а й щодо батьків Ханекави. Вони обоє були слабкими, млявими та нерухомими, наче мертві, але я не бачив жодних видимих ран.
Я викликав швидку, не розуміючи, що з ними зробили, що взагалі сталося, що призвело їх до такого слабкого стану... але я міг би зрозуміти, якби з них висмоктали енергію.
Ослаблені.
Знесилені... через висмоктування енергії.
— На відміну від вампірської здатності висмоктувати енергію, Шкідливому коту не потрібно пити кров жертви, тому це більш опосередковано... але, як ти відчув на власному досвіді, спосіб її дії примітивно прямий та досить загрозливий. Треба остерігатися не тільки його іклів... один лиш дотик, і воно спрацьовує.
— Це і є... Шкідливий кіт.
Неймовірно.
Ошіно закінчив розмотувати бинт, тож я подивився вниз... моя рука повністю загоїлася, принаймні зовні, без жодного шраму.
У мене було сильне відчуття, що це завдяки дивному бинту, а не тільки тому, що дівчинка-вампірка сиділа поруч.
...
Чи я допоміг йому відпрацювати борг, щоб лише глибше в нього залізти? Сліди цієї підозри промайнули в моїй голові, але я змусив себе перестати про це думати. Так чи інакше…
— Я був досить необізнаний щодо Шкідливих котів, — сказав я, — але так, вони точно загрозливі, якщо можуть висмоктати стільки енергії, що це пересилює безсмертя вампіра. Добре, що мені відірвали ліву руку. Якби це була шия, я б ніколи не зміг її приставити назад і був би мертвий.
— А, ні. Вибач, Арараґі, мабуть, я неправильно висловився. — Поки я бурмотів собі під ніс дещо полегшене підтвердження, Ошіно відмахнувся. — Говорячи про сумісність, я мав на увазі між тобою та Шкідливим котом... не те щоб їхні сили хоч якось могли зрівнятися з вампірськими.
— Га?
— Вампіри — королі дивин... вершина, королівська кров. Їхнє висмоктування енергії на абсолютно іншому рівні. Між ними нездоланна прірва. Якщо ти думаєш, що людське суспільство стратифіковане, тобі варто побачити, як це у дивин. Висмоктування енергії Шкідливого кота ніколи не зможе зрівнятися зі здатністю вампіра пити кров. Щодо загрози, так, Шкідливі коти загрожують людям... але для вампіра вони ніщо, просто дрібнота.
— Дрібнота…
Це... була дрібнота?
Оце?
Для мене це звучало зовсім неправильно.
Але якщо Ошіно, експерт, так сказав, то... мабуть, це правда.
— Нагодувавши нашу вампірочку, ти став дещо вампіричним, але в бійці це мало що означає. Зрештою, ти був людиною. Ти ніяк не міг перемогти повноцінну дивину.
— Повноцінну... дивину.
— Якби ти був таким же безсмертним, як під час весняних канікул... якби ти зберіг те безсмертя, або у випадку нашої вампірочки, навіть якщо вона лише тінь самої себе, жоден Шкодливий кіт не мав би шансів. Чи тобі відірвуть руку, чи зірвуть голову, ти б відростив її миттєво, і, по-перше, її було б занадто важко відірвати.
— ...
Ні.
Хоч це й був Шкідливий кіт... це також була Ханекава Цубаса.
Чи означало це, що, як і я під час весняних канікул, вона не просто була одержима дивиною?
Чи все її існування стало дивиною?
Перетворилася на дивину.
Перетворилася на монстра.
— Ми точно маємо справу з дивиною, що спричиняє фізичні зміни, але це важко сказати. Мені доведеться трохи дослідити це питання... але в будь-якому разі, зрозуміло, що ми запізнилися, — сказав Ошіно. — Я сходив на те місце, про яке ти мені розповів, і трохи осквернив могилу того кошеняти... але там нічого не було поховано. Якщо я не помилився місцем, то гірше вже бути не може.
— Зрозуміло.
Гірше вже бути не може.
Я не міг знайти в собі сили повернутися й перевірити те місце... та й це було б марно.
Бо я бачив на власні очі.
Доказ того, що ми запізнилися.
Бо я... дозволив їй зачарувати мене.
Бо я дозволив їй показати мені хвіст.
— Хм. І все ж, твоя рана, здається, добре загоюється... хоча всередині, здається, ще не все зрослося, тому такими темпами до завтра ти будеш у нормі, — запевнив Ошіно, ляснувши мене по лівому плечу. Це був лише легкий ляпас, але (значний) біль пронизав моє тіло до глибини душі. Проте, за словами експерта, все, здавалося, йшло добре.
Це здавалося. Те здавалося.
Я ні в чому не міг бути впевненим.
— Наша вампірочка... мабуть, уже спить, тож подякуєш їй наступного разу. Звісно, вона не зацікавлена у твоїй смерті, тож посидіти поруч жалюгідний день — це найменше, що вона могла зробити.
— Я все одно радий, що вона це зробила. Якщо вона бачить у мені джерело необхідного живлення, це означає, що вона намагається жити.
— Хмм. Насправді це не те означає…
«Дурбелик», — пробурмотів Ошіно собі під ніс.
За що це? Здавалося, він вилаяв мене без жодної причини.
— Гаразд, добре. Арараґі, йди додому, поки твоя родина не почала хвилюватися.
— Га?
— Мобільний у твоїй кишені добряче трусився. Це те, що називають «віброрежим»?
Це змусило мене знову перевірити телефон... я був занадто зосереджений на даті, щоб помітити, але тепер я побачив сміховинну кількість пропущених дзвінків і текстових повідомлень, що чекали на мене.
Пропущених дзвінків: 146.
Непрочитаних повідомлень: 209.
О Боже!!
Жах… Я вже знав, не перевіряючи, що вони від Карен і Цукіхі…
О Боже, о Боже, о Боже, о Боже!
Під кінець це були вже повідомлення довжиною в одну секунду і тексти лише з темою!
— Це просто домагання.
Я не міг у це повірити.
Не дивно, що мені хотілося знову заснути.
Як я міг спокійно відпочити, якщо мій телефон без упину вібрував, поки я намагався спати? Треба віддати належне моїм сестрам, вони намагалися мене розбудити, навіть бувши так далеко, хоч і даремно. Чорт, та хай вони здохнуть.
— На відміну від панни старости, у тебе є сім'я, яка про тебе хвилюється... тож тобі треба йти додому, Арараґі.
— А, ем... вони не хвилюються чи щось таке…
Стривай, він щойно сказав «на відміну від панни старости»?
Що це означало?
Щоправда, я приплентався до цієї покинутої будівлі й у туманному стані доповів йому про збитки, але я не уявляю, щоб я розповідав Ошіно про домашні обставини Ханекави... невже випадкова фраза влучила в ціль?
Чи він знову бачить людей наскрізь?
Оскільки він знав, що батьки Ханекави стали жертвами, можливо, це була звичайна річ, яку можна сказати? А може, й ні?
У нюансах його... ні.
У мене були інші справи... спершу.
— Припини, Ошіно... таке поранення — це ніщо. Я не можу піти додому, підібгавши хвіст, коли Ханекава в такому стані. Ми повинні швидко її зловити й вигнати з неї цього Шкідливого кота, чи що воно там...
— Весняні канікули.
Я почав говорити з ним схвильованим тоном... але Ошіно перебив мене.
Перебив мене своїми словами.
— То ти хочеш цього разу врятувати панну старосту... так само як вона врятувала тебе на весняних канікулах? Це воно, Арараґі?
— ...Так.
Дивно допитливий, дивно самовпевнений, уїдливий, зловтішний тон, яким він запитав, змусив мене не хотіти відповідати ствердно... але я кивнув.
Бо, принаймні на емоційному рівні, так воно і було.
Коли він так це сформулював, воно якось здалося трохи неправильним, але так воно і було.
Ні, навіть якщо й ні.
— Ти ж маєш подати руку допомоги другові в біді, правильно? — сказав я, згадуючи свою розмову, якщо це можна так назвати, зі Шкідливим котом.
— Хмф. Це не твої слова, Арараґі... якщо вже на те пішло, то її. Як там було? «Я б не назвала когось другом, якби не була готова за нього померти»? У неї цінності, наче в когось з епохи Трьох Царств у Китаї. «Ми, можливо, не народилися в один день, але клянемося померти в одному місці»... чи якось так? Вона була б чудовим полководицею, якби народилася тоді.
— Не треба порівнювати дівчат із полководицями.
— Але, бачиш, Арараґі. Це неможливо.
Чітко. Рішуче.
Ошіно Меме говорив так, ніби висував ультиматум.
— Ти не можеш робити так, як панна староста. Я маю на увазі не тільки тебе... ні я, ніхто. Ніхто не може робити так, як вона. Ти повинен це зрозуміти просто зараз.
Плюх, і Ошіно знову поклав руку мені на плече й продовжив.
— Звісно, можливо, ти маєш подати руку допомоги подрузі в біді. Але, Арараґі, лише дорогоцінні, обрані одиниці можуть піднятися до рівня, щоб робити те, що належить, так, як належить. Це не те що може зробити звичайна людина, як ти, чи посередність, як я. Я розумію, що ти хочеш наслідувати її й робити це, бо ти її шануєш і хочеш відплатити... але це те, чого тобі не варто робити.
— Чого... мені не варто робити.
— Заборонені ігри, — сказав Ошіно. — Розумієш, ця дівчина — більша дивина, ніж дивини. Вона більший монстр, ніж монстри. На тебе чекають неприємності, якщо ти бездумно спробуєш її наслідувати.
— Наслідувати… Я не про це кажу...
— А я про це. От і кінець твоєму ідеалізму.
Ошіно перемістив руку з мого плеча на маківку.
Майже як...
Дорослий, що втішає дитину.
— Насправді все вже почалося, — заявив він. — Решту тобі треба залишити професіоналу. Це не та вистава, де мають з'являтися аматори, не кажучи вже про неповнолітнього.
— ...
— Арараґі, я розумію, що ти можеш відчувати певне почуття відповідальності з якоїсь причини. Якби ж я зупинив панну старосту від поховання того кота, або якби я більше з нею поговорив, чи щось таке. Ні, я не думаю, що це робить тебе за щось відповідальним, хоча я б не сказав, що тобі немає про що шкодувати чи каятися. Але ти маєш зрозуміти... навіть якщо ти відповідальний за ситуацію, це не означає, що ти маєш бути тим, хто її вирішить.
— Що?
— Як нейтральна сторона і балансувальник, я поважаю те, де має лежати відповідальність, але людське суспільство, та й світ загалом, не завжди так працює. Тобі не варто сприймати все, що я кажу, за істину. Речі мають дивовижну здатність влаштовуватися самі собою, навіть коли той, хто за них відповідальний, відмовляється від цієї відповідальності. Звісно ж я узагальнюю.
«Не те щоб ти неодмінно мусив метушитися. Такого зобов'язання... не існує», — безпристрасно сказав Ошіно.
— Коли ти став вампіром на весняних канікулах, ти справді метушився... але хтозна, можливо, все б владналося, навіть якби ти весь час просидів тут, нічого не роблячи.
— Це…
Я... не міг прийняти те, що говорив Ошіно.
— Це... не може бути правдою. І навіть якби було... я все одно мусив. Цього разу теж...
— Це те, що ти мусиш зробити? Можливо. Але ти не можеш.
— …
— Цього разу ти нічого не можеш зробити, Арараґі, — з силою, з наголосом сказав Ошіно. — Можливо, по мені й не видно, зважаючи на мою безтурботність, але мені справді шкода, що тебе так пошматували. Хоч я і думав, що ми ще на стадії запобігання, мені не варто було просити тебе про допомогу. Я зазнав невдачі як балансувальник. Я проігнорував теорію і суперечив політиці. Шкода, якої ти зазнав, значною мірою сталася через мій недогляд. Мені здається, я маю перепросити перед твоїми батьками.
Ти вже зробив більш ніж достатньо... Ошіно не звучав так, ніби намагався мене втішити, і не здавався надто серйозним, а радше його забавляла моя відверта безпорадність, але наприкінці його тон став суворим.
— Арараґі Койомі. Відтепер... ти нічого не можеш зробити. Ти нічим не можеш допомогти панні старості. Навіть якщо захочеш. Це питання не почуттів, а техніки, здібностей. Якщо вже на те пішло... у тебе є важливе завдання — не плутатися в мене під ногами.
