– Доктор О’Меллі, ви тут?
Мій батько, як і очікувалося, привів мене до лікарні у маєтку.
Лікарі в цьому світі схожі на цілителів східної медицини: вони варять і товчуть лікарські трави, використовують їх як ліки, а деякі мають загадкові здібності, які називають лікувальною силою – схожі на священиків з романів.
Як тільки ми зайшли у маленьку будівлю, навіть ті, хто не знайомий із запахом трав, відчули – тут клініка.
– Докторе О’Меллі!
– Що ви тут робите, Галлахане?
З лабораторії відчинилися двері, і вийшов чоловік з підозрілим виглядом.
Він був високим чоловіком, десь під п’ятдесят, з грубими рисами обличчя.
– Флорентія поранена, ви могли б її оглянути? – звернувся батько.
Доктор О’Меллі подивився на мене.
Якщо дитину приводять до клініки, значить вона досить сильно постраждала, хоча я виглядала спокійно і не плакала.
– Ох, що ж це таке?.. –
Я сіла на стілець, лікар оглянув рану і нахмурився.
Поранення виявилося гіршим, ніж я думала.
– Я впала, – пояснила я, але мені здалося, що це схоже на рану, яку я отримала в минулому.
– Твої коліна можуть ще довго боліти.
На жаль, це було саме те місце, де я впала і отримала травму в свій день народження.
Коли намагалася позбутися шрамів, отримала щось подібне.
Проте ніщо не було зламано, і на відміну від мене, батько кивнув, але його обличчя стало суворим.
– Хто...?
Йому, мабуть, було боляче бачити шрами на тілі доньки.
Велика рука батька тяжко погладила мене по голові.
Доктор О’Меллі на мить задоволено подивився на моє обличчя, потім дістав дивну мазь і намазав рану.
– Знову болить, юна леді?
Чесно кажучи, було трохи незвично почути таку поважну промову – вперше за довгий час.
Так, саме так я почувалася перед смертю батька.
Я простягнула лікарю ліву руку, яка турбувала мене більше, ніж коліно.
– Ось, будь ласка...
– Ух, – доктор невимушено цокнув язиком, побачивши набрякле зап’ястя.
– Хто це зробив, Тія?
Батько запитав тихим, але сердитим голосом.
Здається, це через Бельсаха і Асталлу, які травмували моє зап’ястя.
Мені здалося, що він збирається йти до батьків тих хлопців.
Але я відповіла так само спокійно, як і раніше:
– Я впала.
– Тія... – батько засмутився і покликав мене, але я зробила вигляд, що не чую.
– Гмм. Схоже, нічого не зламалося, судячи зі ступеня набряку, але треба бути обережною ще деякий час.
Зрештою, мені наклали товстий бинт на зап’ястя.
Коли я прийматиму ванну, бинт можна розв’язувати, але потім треба буде знову перев’язувати. Доктор О’Меллі пообіцяв навідуватися до мене кілька разів на тиждень.
І сказав, що мені треба пити гіркі ліки щодня протягом місяця.
Це було найгірше, що могло трапитися зі мною, бо я завжди ненавиділа гірку їжу і чай – навіть у дорослому віці.
Мій батько, який дивився на мене з сумним виразом, тримаючи пакет з ліками, звернувся до лікаря, поки я відчувала гіркоту в роті:
– Лікарю, я хочу поговорити з донькою наодинці. Чи можна вас залишити?
– Звісно. Я буду в лабораторії. Кличте, якщо щось знадобиться.
Лікар повернувся до лабораторії, і залишилися лише я і батько.
Це було місце доктора О’Меллі, тому, якщо потрібно було щось сказати – ми були наодинці.
Але, звісно, з того вигляду, як мій батько попросив лікаря вийти, я зрозуміла — він син Лулака.
– Тія, – батько став на одне коліно і покликав мене на рівні очей, адже я сиділа на стільці.
Поглянувши на батька своїми зеленими очима — такими ж, які бачу лише у дзеркалі, — я відчула в грудях радість, змішану з болем.
– Чому ти не розповідала раніше?
Мабуть, про те, що Бельсах і Асталл мене турбували.
Тато знав, що вони дошкуляють, але, певно, це був великий шок — дізнатись лише сьогодні, що я слухала всі ті образливі слова.
Раніше я боялась Бельсаха, який погрожував, що закриє мене у в’язниці, і навіть не могла подумати звернутися по допомогу до дорослих.
Врешті-решт мій батько не знав цього до своєї смерті.
Тоді мені здавалося, що це на краще.
А тепер, оглядаючись назад, я розумію — це було дуже нерозумно.
– Коли ми говорили, він сказав, що я — напівкровка, і ще більше вдарив мене.
– Ці хлопці!
Мій розлючений батько підскочив, ніби збирався покарати Бельсаха і Асталлу прямо зараз.
Але моя рука схопила його за рукав.
– Все добре. Я сьогодні його так побила, що він більше таке не скаже.
Якщо скаже — я знову вдарю.
Мій батько, трохи збентежений моєю холодною реакцією, сів і зірвався у гірку посмішку.
– Тія, можна задати тобі одне питання?
– Що саме?
– Чому ти сьогодні так поводилася?
Здається, йому хотілося зрозуміти, що змінилося в моїй душі.
З погляду батька — цікаво, що думає його дитина.
– Тому що я зрозуміла — якщо мовчатиму, то більше не витримаю.
Коли я була малою, я терпіла, вірячи, що колись все закінчиться.
І справді, з часом Бельсах і Асталл припинили знущатися, але насправді це не закінчилося.
Замість цього почалося інше насильство — не таке явне, але не менш болюче.
– Тож якщо мене знову почнуть ображати, я буду захищатися. Якщо не допоможе — звернуся до дорослих і заплачу. Не хвилюйся, батьку.
Я сказала це і обійняла його, який дивився на мене сумними очима.
Він на мить завмер, ніби здивований, і легко погладив мене по спині.
– Але, Тія, чому ти раптом так називаєш мене? Я хочу, щоб ти називала мене татом, як раніше.
Ох.
Колись я так і називала батька — татом.
Мене бентежив цей раптовий віддаль, і очі батька опустилися.
Я знову зустріла свого батька, який помер десять років тому, а навіть цього не можу зробити!
— Тато!
Я промовила це і міцніше притиснулася до його рук.
– Давай жити щасливо разом, дуже-дуже довго!
– Ха-ха! Ну що ти, Тія...
Тато не зрозуміє, що я щойно сказала.
Не зрозуміє й у майбутньому.
Цього разу я більше ніколи не відпущу це марно.
Я все врятую.
І тата, і Ломбарді!
*******************************
Кабінет Володаря.
Лулак зморщив брови і дивився на книгу перед собою — «Народи Півдня».
Він послав когось у бібліотеку за книгою, яку раніше тримала Флорентія.
Він сумнівався, чи правильно пам’ятає зміст.
Ця книга була дослідженням нового загадкового племені, відкритого приблизно десять років тому на південній околиці імперії.
Автори писали, що вони живуть у лісі й мають дуже замкнену культуру.
У них є містична сила — «магія».
Пояснювалося, що ця здатність передається лише спадково і є таємною силою, яку не можна навчити чужинців.
Лулак, відкривши книгу і переглянувши зміст, закрив її.
Такий зміст не був для нього важливим.
Що турбувало Лулака зараз, так це те, чому його семирічна внучка читає складну наукову книгу для дорослих, яка аж ніяк не є простою художньою літературою.
Розумна дівчинка.
Раптом пролунав стукіт, і до кімнати увійшов чоловік із довгим акуратно зав’язаним світлим волоссям та в окулярах.
Це був учений Клеріван, який підтримував Лулака з перших днів створення стипендіальної системи.
Він відповідав за фінанси маєтку та навчання дітей Ломбарді.
– Ви кликали, мій пане?
– Сідай на хвилинку.
Як тільки Клеріван сів навпроти, Лулак поклав перед ним книгу «Народи Півдня».
– Що це?
– Це книга, яку сьогодні читала моя внучка.
– Якщо внучка... пані Ларане?
Ларане — старша донька Візе, старша сестра Бельсаха на два роки.
– Вражаюче. Я прочитав таку книгу в одинадцять років...
– Це не Ларане.
– Хто тоді?
– Флорентія.
При цих словах Лулак помітив, що Клеріван насупився.
Можливо, він подумав, що Лулак жартує.
– Я не жартую.
– Але пані Флорентії лише...
– Сім років.
Клеріван, який підняв книгу, наче перевіряючи її зміст, виглядав здивованим.
– Може, їй просто сподобалась обкладинка, і вона взяла її до рук?
Темно-зелена обкладинка, наче ліс, у якому живуть народи Півдня, могла здатися привабливою дитячому оку.
– У сім років я читав лише дитячі книжки або щось подібне.
– Зазвичай так і є.
– Тоді ви хочете сказати, що пані Флорентія— не така, як усі?
– Саме тому я сюди і прийшов, щоб це з’ясувати.
– Якщо так...
– Відтепер нехай Флорентія теж ходить на заняття з іншими дітьми.
Клеріван раз на тиждень збирав дітей Ломбарді і проводив для них уроки.
Діти ходили на ці заняття не залежно від віку.
Єдиними дітьми, які регулярно відвідувала ці заняття були двоє дітей Візе та одинадцятирічні близнюки Шананета, єдиної доньки Лулака.
– Флорентія ще занадто мала. Семирічній дитині важко довго сидіти на одному місці, не кажучи вже про розуміння матеріалу.
– Зазвичай так і є.
Клеріван, читаючи щось між рядками в словах Лулака, прищурив очі.
– Що ж ви намагаєтесь з’ясувати, пане Лулак?
– Ну, – товсті пальці Лулака стукнули по столу. – Мати Флорентії була кочівницею, що прийшла до цього міста. Вона була гарна, але особливих рис не мала.
Обличчя вже стерлося з пам’яті, але яскраво-зелені очі — залишилися.
– Тому я й не звертав особливої уваги на Флорентію. Але, дивлячись на неї сьогодні...
Він пригадав, як внучка говорила все, що думала, не проливаючи жодної сльози, хоч її волосся було скуйовджене.
– Я подумав, що, можливо, хтось успадкував мою кров.
Згадавши, як вона махала книгою над Бельсахом, що значно більший за неї, у Лулака на обличі з’являлася радісна усмішка.
