Зимова зустріч

Три роки тому в скромному маєтку, розташованому на південному заході королівства, несподівано запанувала метушня. Це було пов'язано з прибуттям Третьої королівської армії, яка відступила з війни, щоб перегрупуватися. Віконт Вердьє, власник невеликого замку, з радістю відчинив ворота, щоб прийняти солдатів та їхніх командирів.

Солдати, виснажені війною, яка затягнулася довше, ніж очікувалося, були на межі зриву через низку поразок, яких вони зазнали. Стогін поранених лунав по всьому замку, і навіть неушкоджені солдати тинялися з божевільними виразами облич, лякаючи всіх, хто траплявся їм на шляху. Замок Вердьє перетворився на імпровізований шпиталь і казарму, а віконт пропонував солдатам всю їжу та припаси, які міг надати.

У віконта було дві доньки. Молодша, Аліса, навчалася в монастирі у Свані, столиці. Хлоя, старша донька, з дитинства була прикута до замку через фізичну ваду. Тепер вона зголосилася допомагати батькові доглядати за пораненими.

Спостерігаючи, як дівчинка не цурається брудної роботи, поранені солдати часто приймали її за служницю і дозволяли собі жорстокі зауваження. Коли один із них назвав її калікою, Жиль, слуга, що допомагав Хлої, схопив його за комір.

— Не треба, Жилю, — сказала вона. — Не можна сказати, що їхні слова зовсім не відповідають дійсності.

Її рішення втрутитися було продиктовано не лише розумінням того, що солдати були на межі зриву через фізичні страждання. Покійна мати завжди вчила її, що знать зобов'язана допомагати знедоленим і хворим. Вихована змалку в дусі шляхетної пані, Хлоя навчилася зберігати самовладання.

— Хлоє, можливо, тобі варто залишити поранених на турботи слуг, — якось запропонував батько стурбованим голосом.

Хлоя погодилася з його пропозицією, бо їй було боляче бачити його переживання щоразу, коли він чув черговий безсердечний коментар солдатів.

Армія пробула в замку приблизно два тижні. Останні п'ять днів їхнього візиту Хлоя провела у своїй спальні, занурившись у книги. Однак зосередитися було важко, бо шум метушні солдатів за вікном не вщухав ні на мить. Час від часу до дівчинки долинали непристойні жарти або грубі зауваження про ворога, від яких у неї спалахували щоки. Щоб заглушити шум, вона засувала штори і грала на фортепіано.

У ніч її першої зустрічі з герцогом Тисом було незвичайно тихо. Зазвичай казарма наповнювалася гучним сміхом і жартами солдатів, доки не згасали багаття, які вони розпалювали, щоб зігрітися вночі. Але того дня дивна тиша запанувала серед солдатів ще опівдні.

— Увага!

Коли різка команда розрізала тишу, Хлоя, яка читала біля вікна, підняла голову. Виглянувши з-за штори, вона помітила постать, що з'явилася з освітленого смолоскипами саду за замком.

 

***

 

— Віддати честь командиру! — прогримів солдат.

Солдати, навіть ті, чиї рани були туго перебинтовані, швидко вишикувалися в шеренгу і віддали честь постаті, що наближалася. Хлоя вперше бачила командира, бо весь цей час присвячувала догляду за пораненими в казармі. Високий білявий чоловік був одягнений настільки бездоганно, що можна було подумати, ніби він щойно повернувся з королівського прийому. Хлоя трохи розсунула штори, щоб краще бачити, бо цікавість взяла гору.

— Сьогодні я отримав звістку про смерть командира Першої армії, — оголосив чоловік.

На галасливих зазвичай солдатів напала тиша, і лише слабке кування зозулі порушувало її.

— Як ви всі знаєте, командиром Першої армії був мій батько, герцог Вільгельм фон Тис.

Хлоя мимоволі затамувала подих, а потім тихо видихнула. Вона відчула, як її рука сіпнулася, коли вона стиснула штору.

— Його обезголовив ворог і виставив голову на стінах свого замку, — голос командира не здригнувся, коли він описував жахливу смерть батька.

Хлоя здивувалася самовладанню цього чоловіка, який прийняв командування під час п'ятирічної війни і якому було лише двадцять два роки, тобто він був на три роки старший за неї. Вона з завмиранням серця чекала його наступних слів.

Командир повернувся до одного зі своїх солдатів.

— Агов, ти. Хочеш повернутися додому?

Зляканий солдат завагався, не знаючи, що відповісти. Командир зробив крок уперед.

— Схоже, що ні.

— Н-ні, сер! Я хочу! — пробурмотів солдат.

— Чому?

— Моя дружина носила під серцем дитя, коли я йшов на війну. Вона народила без мене, і я нічого в світі так сильно не хочу, як побачити свого сина!

— Розумію. — Командир повернувся до іншого солдата. — А ти хочеш повернутися?

— Так, сер!

— Чому?

— Я хвилююся за матір, яку залишив вдома хвору і самотню. Вона не може ходити без моєї допомоги.

— Я мушу працювати, щоб прогодувати молодшого брата, щоб він не помер з голоду! — заявив інший солдат.

Слухаючи біль, що переповнював голоси чоловіків, Хлоя відчула, як у неї зволожилися очі. Вислухавши відповідь останнього солдата, командир знову заговорив:

— Як бачите, є безліч причин, чому ми повинні закінчити цю війну і повернутися додому. Я не виняток. Мені довелося взятися за зброю, не маючи змоги забрати тіло батька, не кажучи вже про те, щоб поховати його належним чином, — говорив молодий чоловік. Солдати різко вдихнули, ніби стримуючи сльози. — Через два дні ми знову вирушимо в гори. Ми будемо втомленими, пораненими, замерзлими і голодними, але будемо рухатися вперед. Чи робимо ми це заради нашої країни? Ні! Ми робимо це, щоб захистити тих, кого любимо!

Хлоя відчула, як слова командира відлунюють у всьому замку. Вона поклала руку на груди. Її серце, мов свідчення сили його промови, гучно билося.

— Ви хочете додому? — гукнув командир.

— Так! — одностайно відповіли солдати.

— Як сильно ви цього хочете?

— Так сильно, що я готовий віддати за це життя! — вигукнув наймолодший на вигляд солдат, піднявши перебинтовану руку. По його обличчю котилися сльози.

— Не Божа воля визначає, хто переможе у війні, а хто програє. Якщо ми зазнаємо поразки, це означатиме лише одне! Що вони прагнули перемоги більше, ніж ми!

— Ми цього не допустимо! — заревів солдати, їхні голоси пролунали по всій окрузі.

— Я не збираюся відступати і не дозволю своїм солдатам зазнати поразки. На честь мого покійного батька я підніму ще один прапор перемоги дому Тис. Не заради моєї країни, а заради себе! — Його слова були небезпечною заявою для командира королівської армії, але ніхто не наважився йому суперечити. В очах чоловіка горів вогонь, а в голосі звучала впевненість. — Немає більш здібного командира, ніж я. Я довів це не раз і продовжуватиму це робити. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб привести своїх солдатів до перемоги, бо це справа честі та гідності дому Тис. Тепер ваш обов'язок — перетворити відчай і тугу, які впали на ваші плечі, на дії!

Настрій серед солдатів змінився миттєво. Очі, сповнені відчаю і безнадії, тепер горіли рішучістю. Сад наповнився голосами, що присягали на вірність.

Який же він захопливий оратор! Хлоя читала про важливість ораторського мистецтва для лідера в книгах, але ніколи не бачила цього на власні очі. Одне їй стало зрозуміло — цей чоловік мав гарячий, мов вогонь, запал.

Румʼянцем залилися бліді щоки Хлої. Неусвідомлено вона відсунула штори і відчинила вікна, її увагу повністю захопив чоловік, який виголошував промову перед своїм військом.

— Повернемося додому з перемогою! Народ славитиме наш нелегкий тріумф, а ваші сім'ї купатимуться в променях слави протягом багатьох поколінь, як і моя!

— Ура!

Солдати здійняли кулаки і почали скандувати ім'я свого лідера. Хлоя спостерігала, як командир повільно повертає голову, зустрічаючись поглядом з кожним солдатом. А потім...

Він подивився прямо на неї, ніби весь цей час знав про її присутність. Злякавшись, дівчина відсахнулася від вікна. Притулившись до стіни біля вікна, вона глибоко дихала. І лише тоді помітила лампу, яка все ще горіла на столі. Вона зніяковіло закусила губу.

Навіть дурню було зрозуміло, що яскраво освітлена кімната добре помітна в темряві. Хлоя простягнула руки, щоб засунути штори, а потім підійшла до столу, кульгаючи, і загасила лампу. Але навіть коли кімнату огорнула темрява, її серце продовжувало шалено калатати. Вона обережно опустилася на ліжко, спочатку піднявши здорову ногу, а потім, допомагаючи собі рукою, піднявши хвору праву ногу. Потім вона лягла на ліжко, і її худа, жалюгідна нога стала помітна крізь зім'яту льонову нічну сорочку.

Хлоя поправила одяг і кліпнула в темряві. Ззовні було чути жвавий гомін солдатів, їхні голоси ставали все гучнішими, коли хтось роздавав їм вечерю.

До чого ж незвичний чоловік цей Дам'єн Ернст фон Тис.

Таким було перше враження Хлої про командира. Його непохитна витримка навіть перед лицем небезпеки та магнетичний вплив на слухачів викликали благоговіння. Хлоя замислилася, чи змогла б вона проявити таку ж силу, якби дізналася про смерть батька. Від самої думки про його втрату в неї пробігли мурашки по спині.

Хлоя заплющила очі, але сон не йшов. Зрештою, вона вирішила сісти. Ззовні все ще було чути тріск багаття і розмови солдатів. Командир, мабуть, повернувся до казарми, заглибившись у роздуми про те, як виконати дані ним обіцянки.

Хоча вона вже давно закінчила вечірню молитву, Хлоя знову склала руки разом.

— Будь ласка, даруй нам перемогу. Дозволь цим солдатам повернутися додому, щоб вони могли піклуватися про своїх близьких.

 

***

 

Наступного ранку Хлоя прокинулася з легким серцем. Розсунувши штори і виглянувши на вулицю, вона побачила чисте блакитне небо. Колір світанкового неба був її улюбленим, він ніс у собі промінь світла посеред темряви. У особливо ясні ранки небо іноді набувало приголомшливого барвінкового відтінку, який зачаровував її і змушував дивитися на нього з благоговінням.

Хлоя, як завжди, одягнулася і поспішила вийти з кімнати. Треба було діяти швидко, бо коли прокинеться Марі, старша покоївка, можуть виникнути ускладнення. Дівчина непомітно прослизнула повз кімнату для покоївок біля сходів, де ще міцно спали втомлені служниці, пройшла через кухню і вийшла з замку. Оскільки казарми були зайняті солдатами, вона вирішила піти стежкою повз стайні.

— Леді Хлоє, — покликав Жиль, помітивши її неподалік від стайні.

Честер привів його, знедоленого хлопчика з ринку, до їхнього дому так давно, що Хлоя ледь це пам'ятала. Якщо у Жиля і були якісь недоліки, то це його стриманість і звичка вставати раніше за всіх.

— Доброго ранку, Жилю.

— Що привело вас до лісу так рано-вранці?

— Я хочу назбирати лікарських трав.

— Трав, міледі? Я можу зробити це за вас, — чемно запропонував Жиль. Минули ті часи, коли він звертався до неї на рівних, за що Честер давав йому прочуханки. Тепер він ставився до неї з повагою, якої очікували від слуги.

— І що ж ми будемо робити, якщо ти знову набереш листя дзвоників срібних?

Жиль почервонів, згадавши той випадок, коли він переплутав отруйні трави з лікарськими.

— Я вивчив свій урок.

— Мені буде спокійніше, якщо я сама їх зберу, Жилю.

— Можливо, це і так, але це небезпечно. До того ж, на вулиці надто холодно.

Хлоя прокашлялася і подивилася на Жиля, на обличчі якого читалося занепокоєння. Саме тому вона й воліла вислизнути непомітно, поки всі в будинку сплять. Через її слабке здоров’я, слуги схильні були надмірно опікуватися нею, особливо цей темноокий юнак, що стояв перед нею.

— Жилю, ти виконав завдання, яке я тобі дала?

— Так, — відповів Жиль після короткої паузи. — Виконав.

Погляд Хлої упав на жилет юнака, який колись належав Честеру. Побачивши, як предмет одягу, який раніше звисав Жилю до колін, тепер ледь прикривав його високу, худорляву фігуру, Хлоя відчула укол заздрощів. Здавалося, Жиль та Аліса, які були майже одного віку, з кожним днем стають все вищими, наче саджанці, що тягнуться до неба.

— Хочете подивитися, що я зробив? — запитав Жиль.

— Ні. Але я могла тебе перевірити.

Жиль густо почервонів і промовчав, уникаючи її погляду, ніби йому бракувало впевненості пройти перевірку. Проходячи повз нього, Хлоя подумки вибачилася. Вона знала, що якщо буде зволікати далі, то зійде сонце, і її буде набагато легше помітити.

— Мені вже час. Пам'ятай, Жилю, нікому ні слова про це.

— Леді Хлоє, — озвався Жиль їй у слід, коли вона обережно пробиралася до воріт, спираючись на тростину.

Вона обернулася, щоб подивитися на нього.

— Що таке, Жилю?

— Честер купив мені коня. Він зараз у стайні. Я вже кілька разів виїжджав на ньому до лісу.

Честер, відомий своєю жадібністю, мабуть, придбав коня, щоб вичавлювати з Жиля ще більше роботи. Проте для хлопця це було позитивною подією. Хлоя широко посміхнулася, оцінивши цю рідкісну для нього балакучість.

— Як чудово. Аліса теж брала уроки верхової їзди. Можливо, ви могли б покататися разом. Вона трохи невпевнено почувається в сідлі, тому мені було б спокійніше, якби ти її супроводжував.

— Леді Хлоє...

— Так, Жилю?

Жиль завагався, ніби хотів щось сказати.

— Та нічого. Будьте обережні, будь ласка.

Хлоя рушила до лісу. Хоча вона щиро раділа за Жиля і його нового коня, та все ж не могла позбутися почуття заздрощів. Із хворою ногою їй було важко навіть виходити на вулицю, не кажучи вже про верхову їзду. Невпевнена хода пані постійно непокоїла слуг, і їй не хотілося завдавати їм зайвого клопоту. Її батько розділяв побоювання слуг. На відміну від Аліси, жвавої дівчини, яка змалку бачила світ, їздячи до родичів, Хлоя була прикута до тихого життя в стінах замку, її дні проходили за вишиванням і грою на фортепіано.

«От якби я могла бути чимось корисною...»

Це бажання ще більше посилилося минулого року, після смерті матері. Як старша дочка віконта, найбільшим внеском, який вона могла зробити для своєї родини, було б старанно відвідувати уроки етикету і врешті-решт вийти заміж за поважного, заможного дворянина. Однак, враховуючи її фізичний стан, вона давно залишила цю ідею.

Хлоя пробиралася крізь шелестке листя, спираючись на тростину, на лобі у неї виступили крапельки поту. Інвалідність не заважала їй так сильно, як дехто міг би подумати. Її гувернантка, мадам Волтон, була ще й лікарем, і Хлоя багато чого навчилася у неї про надання першої допомоги.

Хоча ці знання призначалися насамперед для догляду за хворою матір'ю, Хлою тішила думка, що вони також стали в нагоді солдатам. Хоча побоювання батька перервали її спроби допомогти їм, вона планувала на прощання подарувати солдатам  подарунки, коли вони наступного дня вирушать у дорогу.

— А ось і вони. — Хлоя обережно зірвала листочки, що блищали ранковою росою, і поклала їх до кошика. Якщо ці трави пожувати, то вони мали протизапальну дію і часто використовувалися в медичних цілях. Збираючи трави для солдатів, вона також зривала польові квіти, які траплялися їй на очі. З тих пір, як після смерті матері садівника звільнили, і колись пишні квіткові композиції в замку геть зів’яли. Відтоді Хлоя почала збирати свіжі польові квіти під час своїх таємних прогулянок і прикрашати обідній стіл квіткою — проста дія, яка завжди піднімала їй настрій.

Коли кошик був наполовину наповнений, у дівчини пересохло в горлі. І саме в цей момент вона помітила невеликий струмок, прихований у лісі, — її звичне місце відпочинку під час одиноких прогулянок. Невеликий холодний струмок не пересихав протягом усього року, вночі в ньому відбивалися зірки, а вдень він виблискував під сонцем. Вона любила сидіти нерухомо і спостерігати, як вода танцює на камінні, це її заспокоювало.

Ця гора належала родині Вердьє, і стороннім сюди вхід був заборонений, а це джерело було таємницею, відомою тільки Хлої. Однак тепер у її притулку знаходився несподіваний гість.

У джерелі, від холоду якого могли заніміти пальці навіть у розпал літа, стояв чоловік. Вода сягала йому лише до щиколоток, але в таку холоднечу стояти в ній було майже божевіллям.

«Що, заради всього святого, він робить?»

Навіть зі спини його бездоганно пошитий одяг не залишав жодних сумнівів у тому, хто це. Хлоя почала тихо відступати, щоб не потрапити на очі командиру. Її соціальний статус був набагато нижчим за його, що робило будь-яке неформальне вітання неприйнятним, та й час і місце були невідповідними для знайомства. Більше того, щось підказувало дівчині, що краще його не турбувати.

Вона вирішила піти якомога швидше, але поспішила і спіткнулася. Їй вдалося встояти на ногах, але звук примерзлого осіннього листя, що хрумкотіло під тростиною, видав її.

— Хто тут? — Його різкий голос пролунав як удар. Хлоя заплющила очі, а потім повільно обернулася, стискаючи тростину. Герцог Тис, за яким вона спостерігала здалеку минулого вечора, зблизька був ще вродливішим. Але найбільше її лякала крижана аура, яка, здавалося, огортала його. — Я питаю, як вас звати.

Коли він вийшов з джерела, з його чобіт стікала вода, змочуючи сухе листя на землі. Хлоя, яка досі дивилася на це порожнім поглядом, швидко отямилася.

— Вибачте, ваша світлосте. Я Хлоя Вердьє, дочка віконта Вердьє.

Коли дівчина спробувала зробити реверанс, її ноги підкосилися. Вона вже майже падала, коли герцог опинився поруч і міцно схопив її, не давши впасти. Однак його хватка була такою сильною, що в неї заболіла рука.

— Ой!

Він відпустив її руку. Хлоя зробила крок назад, спираючись на тростину.

— Схоже, старша донька лорда Вердьє має звичку шпигувати за людьми, як якийсь пацюк, — почав чоловік. Очі Хлої розширилися від такого звинувачення. Його погляд залишався непохитним, він спостерігав, як вона намагається приховати обурення. — І це вже вдруге з минулого вечора.

— Прошу вибачення, якщо я вас образила, — сказала Хлоя тремтячими губами, — але клянуся своїм ім'ям, що зараз я цього не робила.

— Тобто вчора ви все ж таки шпигували? — На обличчі герцога з'явилася ледь помітна посмішка.

Хлоя насупила свої акуратні брови, опустивши погляд. Вона ніколи не бігала, але серце калатало в грудях так, ніби вона щойно пробігла величезну відстань. Її спілкування з іншими представниками знаті було обмежене через те, що вона замкнена в стінах замку. Невже така неповага була звичайним явищем серед чоловіків його рангу?

— Що ви тут робите так рано?

Нарешті запитання, на яке вона могла легко відповісти. Вона простягнула йому кошик з травами і глибоко вдихнула.

— Я збирала лікарські трави. Я чула, що ваша світлість завтра відбуває.

— Це мені?

Хлоя кілька разів кліпнула, перш ніж відповісти:

— Це для всіх солдатів, які вирушають у бій.

Герцог тихо засміявся і підійшов ближче, його примружені очі швидко оглянули вміст її кошика.

— Яка ж ви старанна, що наважилися піти в цей небезпечний ліс у такому стані і так рано-вранці, — сказав чоловік. Настрій у Хлої ще більше зіпсувався, її роздратування посилилося, коли герцог продовжив ще одним несподіваним зауваженням: — Схоже, лорд Вердьє не такий простак, як здається, а дуже амбітний чоловік. Це він наказав вам кинутися мені на шию, щоб спокусити мене?

— Це абсурд. — Голос Хлої прозвучав зухвало. Вона підняла на нього очі, і співрозмовник зустрівся з її розширеними, тремтячими очима. Її вчорашнє захоплення випарувалося, як ранковий туман, поступившись місцем все більшому обуренню до цього пихатого командира.

— Тоді з якої ще причини ви влаштували цей спектакль, обробляючи гниючі, гнійні рани моїх солдатів? Нехай дім Вердьє і не може похвалитися високим становищем, але така робота не личить шляхетній пані. Особливо в такому стані, як у вас.

Хлоя не могла знести того, як він оглянув її ногу, коли говорив це, але найбільше її образило його безпідставне припущення.

— Я просто намагалася допомогти тим, хто вирушив на війну, щоб захистити свої сім'ї. Я не думала, що мій титул матиме якесь значення. Покійна мати вчила нас, що хоча наш рід і не може похвалитися високим становищем, наш обов'язок як дворян — приходити на допомогу нужденним, бо саме такої поведінки очікують від знаті.

Крижані блакитні очі герцога нагадували холодне світло світанку. Хлою раптом спало на думку, що вона може назавжди зненавидіти вигляд ранкового неба.

— Яка ж ви щира, — промовив герцог, його ідеально симетричні губи повільно розпливлися в усмішці.

Хлоя дивилася йому прямо в очі, її серце калатало так, ніби ось-ось вистрибне з грудей. Вона ненавиділа, коли її неправильно розуміли.

— Саме так.

— Тоді я повірю у ваші шляхетні наміри.

Хлоя ледве стрималася, щоб не відповісти, що їй не потрібна його довіра. Аліса, мабуть, не стала б стримуватися. Але, згадавши, що він спадкоємець дому Тис, вона схилила голову в удаваній подяці.

— Дякую.

— Однак... — почав герцог, повільно оглянувши її. Хлоя мовчала, чекаючи, що він скаже далі. — Вам ніколи не спадало на думку, що спроби зробити щось, що перевищує ваші можливості, — це не лише егоїзм, а й просто заважає іншим?

— Чому ви так говорите? — Хлоя завжди намагалася нікому не заважати і не пам'ятала випадку, щоб вона діяла з егоїстичних спонукань. Її губи затремтіли від несправедливих звинувачень.

— Якби ви чули, які гидоти розповідали чоловіки, коли ви шкутильгали між ними, ви б і далі так гордо тримали голову і говорили про поведінку, що личить шляхетній пані?

Обличчя Хлої закам'яніло. Вона відчула, як пронизливий холод початку зими пронизує її тонкий одяг.

— Поміркуйте ось про що, леді Хлоє, — сказав герцог. — А що, якби це почув віконт? Будь я на його місці, я б наказав відрубати голову кожному, хто посміє очорнити ім'я моєї дочки. — Навіть побачивши, як зблідла Хлоя, герцог не виявив жодних ознак каяття. — Війна — це не гра і вже тим більше не спосіб потішити своє хибне співчуття. Ці солдати бачили, як на полі бою гинуть десятки їхніх товаришів. Ви знаєте, що це робить з чоловіком? Чи мені навести вам ще прикладів?

— Ні, цього цілком достатньо.

Хлоя похитала головою, у неї пересохло в горлі, але герцог продовжував:

— А що, якби така юна дівчина, як ви, потрапила в халепу, блукаючи на світанку сама в цьому глухому лісі? Хто був би винний?

— Ця земля належить маєтку Вердьє з незапам'ятних часів. Ніхто не може заходити на цю територію без дозволу. Тут безпечно, — Хлоя змусила себе відповісти, хоча її губи тремтіли. Вона не була настільки наївною, щоб не розуміти, на що натякає герцог.

— Безпечно, кажете? — Сміх герцога був різким, як зимовий вітер. За його спиною світанок забарвився в пурпурові тони.

— Так! Тут абсолютно безпечно!

—А якщо зроблю ось так, ви й далі будете молоти цю нісенітницю?

Раптом герцог вихопив у Хлої тростину. Її очі розширилися від здивування. Він що, з глузду з'їхав? Його висока постать кидала на неї довгу тінь, і Хлою охопив первісний страх.

— Щ-що ви робите?

Герцог різким рухом встромив тростину в землю. Від несподіваного шипіння Хлоя глянула вниз і з жахом відсахнулася. Її тростина пронизала голову величезної змії. Змія, що маскувалася серед осіннього листя, повзла до Хлої, піднявши голову. Тепер вона корчилася в агонії з розкритою пащею, з її іклів капала отрута.

Хлоя відсахнулася назад і впала на землю. Змія, пронизана тростиною, все ще смикалася, роблячи останні вдихи, її передсмертні конвульсії ворушили сухе листя. Хлоя застогнала і спробувала підвестися, але в неї не було сил. Страх паралізував її. Тростина так і стирчала в змії.

— До-допоможіть мені. — Погляд Хлої зустрівся з поглядом герцога, який стояв, схрестивши руки на грудях, і спостерігав за нею.

— Ви ж казали, що тут безпечно.

Почувши свої ж слова, Хлоя розлючено закусила губу. Навіть з огляду на його високе становище, вона вважала його поведінку неприйнятною.

— Тоді, будь ласка, хоча б поверніть мені мою тростину.

— У вас що, рук немає, леді Хлоє? Змія мертва.

Хлоя проковтнула страх і невпевнено глянула на змію. Герцог мав рацію, вона перестала корчитися і тепер лежала нерухомо. Однак дівчина ніяк не могла змусити себе витягнути з неї тростину. Навіть якби вона підповзла ближче і набралася сил, щоб схопити палицю, як вона потім позбудеться туші? Від одного погляду на мертві очі змії її кидало в тремтіння.

З великими труднощами вона підвелася з землі. Нарешті герцог зробив крок уперед, витягнув тростину і недбало відкинув змію вбік.

— Вона зламана, але ви ж якось дістанетеся до замку. — Він простягнув їй палицю, вздовж якої йшла тріщина — свідчення того, з якою силою він її кинув.

— Я змушена відмовитися, — відповіла Хлоя, відвертаючи своє бліде обличчя. — Я, мабуть, піду. Як ви і радили, ваша світлосте, мені, мабуть, варто утриматися від таких небезпечних прогулянок.

— Бачу, у вас той ще характер, — зауважив герцог, посміхаючись. — Ніколи б не подумав, судячи з вашої зовнішності.

Хлоя подивилася на нього, і відповідь сама вирвалася у неї з вуст:

— Те саме можна сказати і про вашу світлість.

— Що ви маєте на увазі?

— Зовнішність буває оманливою, ось і все.

Її серце неприємно калатало в грудях. З багряних губ герцога вирвалися клуби білої пари, що розтанули в морозному повітрі. Небо, яке ще мить тому було темно-фіолетовим, тепер починало світлішати на сході. Герцог спостерігав за нею з веселістю на обличчі.

— Я чудово розумію наміри вашого батька, який так старанно вихваляється кволою донькою.

— Ваша світлосте.

— Він не міг натішитися вами. У нього на очах бриніли сльози, коли він розповідав мені, що, якби не недуг, ви б неодмінно досягли успіху при дворі.

Слухаючи його холодний голос, Хлоя відчула, як її захлеснула хвиля люті. Вона не відчувала такої сильної ненависті до когось із самого дитинства, коли спіймала покоївку на крадіжці у хворої матері.

— Підніміть спідницю.

Хлоя збентежено замовкла, перш ніж відповісти:

— Що?

— Покажіть ногу. Це спадкове?

Навіть те, що він був герцогом і командувачем королівської армії, не виправдовувало його зухвалість. Його відвертий випад проти її найбільш вразливого місця був порушенням елементарних норм пристойності.

— Чому ви так нахабно себе поводите?

Голос Хлої тремтів, коли вона нарешті набралася хоробрості відповісти.

Герцог зробив крок уперед, його посмішка стала ширшою.

— Ви надто чутливі. Я лишень поставив вам запитання, а ви сприйняли його як напад, — відповів чоловік. Обличчя Хлої тепер зовсім зблідло. Вона зловила себе на тому, що щиро ненавидить цього чоловіка. Її долоні спітніли, а серце калатало так сильно, що вона боялася, що воно вискочить з грудей. — Якщо дозволите емоціям диктувати ваші дії, це призведе лише до поразки, як і те, що ви дозволяєте своїм почуттям штовхати вас на непокору.

— Я не солдат, ваша світлосте. Я не воюю, — Хлоя широко розплющила очі, щоб стримати сльози, її голос ледь було чути.

Герцог підійшов до неї, його чоботи розчавлювали опале листя. Він злегка нахилився, щоб зустрітися з дівчиною поглядом. Сонце, що сходило за його спиною, ще ніколи не здавалося таким гнітючим. Хлоя мріяла сховатися в темряві, щоб він не бачив, що вона ось-ось розплачеться.

— Життя — це війна. Особливо для такої, як ти.

Його очі, холодні й гладкі, як скло, знову оглянули її з ніг до голови. Хлої здалося, що змія, яку він убив, ожила і тепер обвиває її своїм тілом. Цей чоловік і справді був схожий на золоту гадюку. Хлоя вхопилася за спідницю, щоб не впасти.

— Можливо, але це не дає вам права втручатися в моє життя.

— Втручатися? Я просто хотів дати вам пораду. Те, що ви відмовляєтеся дякувати, говорить мені, що я потрапив у яблучко.

Очі герцога стали ще холоднішими. Його ідеально укладене світле волосся, білосніжна шкіра аристократа і яскраві губи — все це було прекрасно, як витвір мистецтва. Він був схожий на диявола з обличчям ангела.

— Як великодушно з вашого боку пропонувати такі безцінні поради скромній дочці віконта.

— У вас неабиякий талант до глузувань.

Герцог анітрохи не образився, навпаки, весело посміхнувся. Хлоя глибоко вдихнула і кинула на нього гнівний погляд.

— Впевнена, ви знаєте, що моє становище надто низьке, щоб я могла насміхатися з вашої світлості.

— Залиште своє самоприниження для своїх щоденників.

— Ваша світлосте, за всієї поваги, мені хотілося б сказати вам дві речі.

— Прошу. — Герцог кивнув, ніби розважаючись.

— По-перше, я хотіла б отримати замість цієї тростини, яку ви зламали, нову.

— Краще б я дав змії вкусити вас?

— Наскільки я знаю, тростина — не така грізна зброя, як меч.

Хлоя випросталася, її погляд упав на довгий меч, що висів у герцога на поясі. Його очі заблищали, він провів язиком по губах.

— Я поговорю зі столяром, як тільки повернуся до казарми.

— Ні. Я хочу тростину з берези, що росте в маєтку Тис.

— Що? — Брови герцога здивовано піднялися. Хлоя на мить розгубилася, помітивши несподіваний блиск в його очах, але швидко стиснула кулаки. Її долоні спітніли. — Ви не розумієте, що йде війна? — чітко промовив він, що свідчило про його роздратування.

— Ви можете надіслати її мені, коли війна закінчиться, — відповіла дівчина. Герцог замовк, задумливо дивлячись на неї. Хлоя знову глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, і продовжила тихим, але твердим голосом: — Я пам'ятаю, як ви вчора говорили, що повернетеся з війни з перемогою. Ви поклялися привести своїх солдатів до перемоги, щоб вони могли повернутися додому, і що ви будете з ними.

— І?

— Коли все це закінчиться і ви повернетеся в Тис, я прошу вас надіслати мені тростину.

Безліч медалей на мундирі герцога виблискували в променях ранкового сонця. Хлоя відчула, як він обережно взявся за її підборіддя. Вона з усіх сил намагалася приховати, що тремтить від страху.

— А що, як я подарую вам дещо краще? — прошепотів він.

— Ні, мені достатньо буде тростини.

— Схоже, ваш батько хоче більшого за те, що дозволив мені скористатися своїм замком.

— Що ви маєте на увазі?

— Він так хотів видати за мене одну зі своїх дочок, що зголосився забезпечити тилове прикриття під час війни — завдання, від якого всі відмовляються. Звичайно, він пішов на такий ризик тільки тому, що був упевнений у моїй перемозі.

Більше Хлоя не могла цього терпіти. Вона вирвалася з його рук і відійшла на кілька кроків убік, кульгаючи.

— Це підводить до мого другого пункту, — сказала Хлоя.

— І що ж це? — запитав герцог.

— Якщо мій батько і вихваляв своїх дочок у вашій присутності, то це була лише батьківська любов. Зрештою, навіть їжаки милуються своїм потомством. — Незважаючи на глузливе пирхання герцога, Хлоя продовжила: — І хоча батько обожнює своїх дочок, він не такий наївний, щоб забувати, що дім Вердьє набагато нижчий за рангом, ніж дім Тис. І... —  Хлоя важко ковтнула, набираючись хоробрості, щоб продовжити. — Не тільки ви не бажаєте мати справу з жінкою-інвалідом. Упевнена, це стосується всіх чоловіків.

Обличчя герцога скривилося від невдоволення.

— Хіба я не радив вам залишити ваше самоприниження для ваших щоденників?

Помітивши, що зачепила його болюче місце, Хлоя відчула тріумф. Її серце калатало в грудях, ніби хотіло вискочити. Їй було байдуже, що він герцог Тис, вона просто хотіла, щоб він зрозумів, що помилявся на її рахунок.

— Говорити правду — не самоприниження. Ви вільні жаліти мене, але не маєте права вважати, що я нещасна.

— Ви хочете сказати, що щасливі жити так, як живете? Ваше життя ніколи не зміниться.

— Так, я задоволена своїм життям, — без вагань кивнула Хлоя. Помітивши, як посмішка на обличчі чоловіка повільно згасає, вона продовжила: — Жити мирним, розміреним життям на землі, де я народилася, до кінця своїх днів... для мене це і є щастя.

— Невже? — глузливо перепитав він.

— Саме так.

На очах у Хлої навернулися сльози, але вона стрималася. Вона була вдячна за пронизливий вітер, що обпікав обличчя. Спостерігаючи, як дівчина з усіх сил стримує сльози, ввічливо прощаючись, герцог тихо засміявся. Його обличчя було таким же жорстоким, як і прекрасним.

 

***

 

Повернувшись з прогулянки, Хлоя без сил впала на ліжко. Сніданок вже давно закінчився, її одяг був брудним, а до нього прилипло опале листя. Наступного дня армія герцога Тиса перегрупувалася і вирушила в дорогу. Незважаючи на жар і озноб, Хлоя знайшла в своїй хворобі один плюс: тепер у неї був привід не прощатися з ним.

Однак хвороба Хлої виявилася серйозною і викликала велике занепокоєння. Хоча батько відчув полегшення, коли зрозумів, що це не запалення легенів, він плакав щоночі, а Аліса змушена була повернутися в монастир, так і не побачивши сестру.

Та зима стала початком нещасть дому Вердьє.