Кажуть, що...

Це був сотий рік правління династії Цінхе.

Заборона, накладена на Сяо Фусюаня, була знята лише півмісяця тому. Якби хтось засукав його рукави, то побачив би, що на його тілі все ще залишилися сліди обмеження - ледь помітні золотисті лінії, подібні до ієрогліфа "звільнення" на його шиї. Проте, хоча шия несла на собі символ "звільнення", тіло несе покарання.

Цілих сто років, у Безсмертній Столиці та в смертному світі, існувала легенда про Тяньсю. Казали, що він був засланий під заборону, на сто років ув'язнений на Крайній Півночі. Але що ж він зробив? Чому на нього наклали заборону? І чому йому довелося зникнути на цілих сто років? Ніхто не міг дати чіткої відповіді. Навіть безсмертні з Лінтай, навіть Міну, який іноді згадував про це, могли лише хитати головами й казати:  «Мало що відомо». Єдине, що вони знають, це те, що в той день Тяньсю колись самотужки штурмував Лінтай.

***

У день великої пожежі на Гірському Ринку Падаючого Цвіту, Сяо Фусюань штурмував Лінтай, спираючись лише на свою духовну свідомість.

Лінтай мав дванадцять височенних гірських вершин. Кожну вершину охороняв безсмертний, а біля кожного безсмертного були незліченна кількість посланців. Того дня, коли духовна свідомість, огорнута холодом і морозом Крайньої Півночі, немов безжальний крижаний меч, люто ввірвалася на Лінтай, усі безсмертні та посланці були шоковані й стривожені. Ніколи раніше ніхто не наважувався увійти в Лінтай у такий спосіб. 

Незалежно від того, хто це був, чи прийшов отримати Небесний Указ, чи став на коліна, щоб прийняти небесну кару, вони шанобливо підіймалися на хмарні вершини. Ніхто ще не входив так, як він... з лютим наміром меча і зловісною аурою. Посланці навіть підняли руки, щоб затулити обличчя. Але навіть так, вони все одно відчували дикі вітри, що здіймалися від всеосяжної духовної свідомості. У цих вітрах були дрібні сніжинки, принесені невідомо звідки, що несли з собою унікальну для Крайньої Півночі ауру, яка пробирала до кісток. 

Відчувши її в ту мить, їхні серця здригнулися від страху.

Мешканці Безсмертної Столиці могли помилятися щодо енергії інших безсмертних, але вони не помилялися щодо енергії Сяо Фусюаня. Тому що серед його безсмертної енергії була найбільш сконцентрована зловісна аура, унікальна і неповторна. Саме тому, що вона не мала собі рівних, саме тому, що вони миттєво впізнали, хто це був, вони ще більше стривожилися.

Що ж могло статися, що так схвилювало Сяо Фусюаня?!

Безсмертні були геть спантеличені.

На той час вони вже встигли оговтатися від короткої порожнечі після того, як "Лінвана було стерто з лиця землі". Вони зовсім забули про існування Лінвана, відчуваючи, що той день у Безсмертній Столиці був таким самим, як і всі останні сотні років - тихі вітри й спокійні води, нічого не відбувається. Отже, вони не могли ні зрозуміти, ні вчасно втрутитися. Вони могли лише шоковано вигукнути: «Тяньсю! Це суперечить правилам безсмертних!».

Всі знали, що вторгнення в Лінтай було порушенням, нехтуванням божественними правилами. Сяо Фусюань, мабуть, теж знав про це, але його духовна свідомість не зупинялася ні на мить.

Вони могли лише невиразно розгледіти примарну постать Сяо Фусюаня серед снігових хуртовин і крижаних вітрів, вираз його обличчя був крижаний, а очі – червоні. Їхні крики й застереження в одну мить залишилися позаду, вони вигукнули: «Що відбувається? Чому Тяньсю раптом так поводиться?!».

Насправді навіть сам Сяо Фусюань не міг зрозуміти, що відбувається. Його тіло залишалося нерухомим серед безперервного снігопаду Крайньої Півночі, все ще стискаючи незавершену статую з білого нефриту. Він не міг пояснити, що саме сталося, лише те, що в якусь мить його охопило незрозуміле почуття смутку. 

Навколо нього нескінченно простягалися безкраї простори Крайньої Півночі. Він вдихав запах снігу на вітрі, відчуваючи холод, який пронизував його серце міріадами мечів. Стиснувши тонкі, прямі губи, він опустив погляд на статую. Перш ніж він зміг повністю усвідомити, що відбувається, його духовна свідомість вже відірвалася від тіла і проникла до Безсмертної Столиці.

Він не міг сказати, що сталося, але мусив щось зробити.

Він повинен щось зробити, інакше...

Інакше...

Він навіть не знав, як завершити це "інакше", але його духовна свідомість вже вдарила вниз, як важкий клинок, на вершину Лінтай. У цю мить височенна хмарна вершина загуркотіла і затремтіла, від примарних ніг Сяо Фусюаня пішли тріщини, каміння обсипалося.

Стискаючи в руці меч, він подивився вгору і запитав: 

«Що ти наробив?».

«Що ти... зробив?».

Стирання Небесним Указом не залишило жодних слідів чи залишків. Так має бути з кожною людиною у світі. Прийшовши до тями від цієї короткої порожнечі, вони продовжували жити, як завжди, залишаючи цей день позаду. Всі минулі порожнечі легко заповнювалися б якимись вагомими причинами. Згадуючи про це, не буде ніякої розгубленості чи сумнівів. Їм здаватиметься, що так було завжди, що світ анітрохи не змінився. Так має бути з усіма, без винятку.

Але був один виняток: Сяо Фусюань.

***

Безсмертні в Лінтай так і не змогли дізнатися, що саме сталося того дня на найвищій вершині перед Небесним Указом.

Насправді того дня вони на власні очі бачили, як дванадцять вершин, що здіймалися над хмарами, гуркотіли й тремтіли, а демонічний вир під Південним Вікном здіймав величезні хвилі. Вони навіть отримували якісь укази, поспішаючи на вершину гори зі своїми магічними артефактами. Але згодом вони не змогли пригадати нічого з цього, бо все, що сталося на Лінтай того дня, також було стерто з пам'яті. Зрештою, вони пам'ятали лише мить, коли духовна свідомість Тяньсю викликала вітри, і добре відомий результат.

Пізніше люди часто говорили: «Якщо хтось із безсмертних порушує правила безсмертних, він повинен стати на коліна перед дванадцятьма вершинами Лінтай, щоб отримати небесну кару». Але Тяньсю був винятком. Адже він був єдиним, хто став вищим безсмертним за призначенням, незалежним від інших безсмертних. Якби він порушив закони безсмертних, покарання, яке він отримав, напевно, було б іншим, так званим обмеженням.

***

У ту мить, коли духовна свідомість Сяо Фусюаня повернулася до його тіла, з вен його зап'ястя з'явився слабкий золотий поштовх, що пронизав усе його тіло і зібрався в його серці. Це було мовчазне ув'язнення, а сніжні рівнини Крайньої Півночі, були для нього в'язницею, яка замикала його там. Спогади, які трохи послабилися під горем, подібним до тисячі мечів, що пронизували серце, неодноразово стиралися і знищувалися в міру того, як поширювалася заборона. Він часто дивився на статуетку з білого нефриту, яка була явно неживим об'єктом, її обличчя було чистим аркушем. Проте він відчував, що вона має бути живою, граціозною і дещо пустотливою. Статуетка мала б усміхатися, з гордістю, змішаною з лінощами, можливо, навіть бурмотіти й дражнити його в грайливій манері. Але статуетка ніколи не говорила.

Всі в Безсмертній Столиці думали, що Тяньсю, який здатен придушувати нескінченну демонічку ауру і витримувати безмежну пітьму, любить тишу, і навіть він сам відчував, що так воно і є. Але іноді, коли він заплющував очі, сидячи на цій засніженій рівнині на тисячі миль завширшки, він раптом розплющував їх.

Він підіймав голову і дивився в певному напрямку без жодної причини. Ніби там мав пролунати дзенькіт нефриту, або хтось покличе його: «Сяо Фусюань». 

Але нічого не було.

Небо за Крайньою Північчю завжди було безкрайнім простором блакиті, перемежованим білизною снігу, оповитим туманом. Іноді його раптом охоплювала наполегливість, бажання завершити різьблення цієї статуетки. Він збирав на кінчиках пальців енергію меча, позбавлену вбивчого наміру, і довго роздумував, але ніяк не міг визначити належні риси, якими повинна володіти ця статуетка. Зрештою, він завжди відкидав енергію меча, і замість цього його пальці злегка опускалися збоку від обличчя статуетки. Він поклав статуетку в парчевий мішок, який він невимушено виготував, білу зі срібними нитками, що різко контрастувала з його чорною мантією. Він довго тримав парчеву торбинку в заціпенінні, перш ніж повісити її на талію.

Блідо-золотаве обмеження циркулювало три тисячі триста разів на день, не припиняючись ні на мить, і його серце разом з цими підсвідомими звичками продовжувало неспокійно боротися з цим обмеженням. Це незрозуміле відчуття, ніби мечі пронизують його серце, він мав щодня, але щоразу воно вщухало.

Якщо весь світ одного разу пережив стирання пам'яті про Лінвана, то ця Крайня Північ за межами світу переживала стирання вдень і вночі, знову і знову.

Знову і знову, без кінця, без відпочинку.

Тільки так, день за днем, минуло сто років.

***

Коли Сяо Фусюань повернувся до Безсмертної Столиці з Крайньої Півночі, йшов третій місяць у людському світі. Але спочатку він цього не знав. Тому що величезна Безсмертна Столиця завжди була оповита хмарами й прикрашена нефритом, таким воно було цілий рік, і не можна було сказати, яка зараз пора року.

Він пройшов через вхід до Безсмертної Столиці, ступив на високу терасу з білого нефриту. Дванадцять вершин Лінтай висіли над хмарами, перегукуючись між собою зеленкувато-сірим кольором, наполовину приховані, наполовину видимі. Кілька послаників з Лінтай неквапливо проходили повз нього і, побачивши його, вклонилися і привітали: «Пане Тяньсю». Вони все ще трохи побоювалися його, не наважуючись підійти ближче або багато говорити, як і раніше. Після привітання вони розверталися і йшли до Лінтай.

Коли Сяо Фусюань повернувся до Південного Вікна, дванадцять маленьких хлопчиків шанобливо чекали біля брами двору. Побачивши його, вони акуратно вишикувалися в шеренгу і вигукнули: «Пан повернувся!». Хлопчики були дуже щасливі, оченята вигнуті усмішками, не було до чого причепитися. Однак Сяо Фусюань злегка насупився. Рух був справді не помітним, настільки малопомітним, що навіть він сам не усвідомлював цього. Він лише відчув в якусь мить, що ці маленькі хлопчики були занадто добре виховані. Проте всі вони були прислані з Церемоніального павільйону, який славилася своєю порядністю. Прислуга і посланці, яких вони прислали, були бездоганно дисципліновані, в кожному їхньому жесті не можна було знайти жодної вади. 

Він звик до самотності, і не дуже потребував цих слуг. Коли Церемоніальний павільйон вперше прислав дванадцятьох хлопчиків, він повинен був відправити їх назад тим же шляхом, яким вони прийшли. Він, мабуть, на мить збожеволів, коли раптом змінив своє рішення. Хлопчики були зайняті безперервною роботою відтоді, як він увійшов. Однак вони не теревенили безупинно, тому у Південному Вікні, попри таку кількість "людей", було дуже тихо і спокійно. Лише в якийсь момент один маленький хлопчик тихо зітхнув:

— Вже сто років минуло, як швидко.

Сяо Фусюань переодягався. Почувши це, його погляд ковзнув по ньому, і він тихо перепитав:

— Швидко?

Хлопчик, мабуть, не очікував, що той відповість. Він поквапився, навіть мітла з пір'я в його руці затремтіла. Він підсвідомо похитав головою. Через деякий час він відреагував і сказав:

— Хіба пан не відчуває цього?

Сяо Фусюань відвів погляд, відклавши меч убік. Через мить він видав: «Мм». 

Він раптом зрозумів, що для безсмертного сто років - це не так вже й багато. Іноді це був лише мить клацання пальця. Якщо йому здавалося, що це задовго, то, мабуть, тому, що... за Крайньою Північчю випав надто сильний сніг.

Він відстебнув від пояса парчевий мішечок зі сріблястими нитками, збираючись відкласти його вбік. Його пальці вже були готові торкнутися столу, але раптом він зупинився. Хлопчик тримав меча, чекаючи, щоб забрати й торбинку. Побачивши це, він розгублено закліпав очима. Через деякий час він обережно покликав:

— Пане?

Сяо Фусюань прийшов до тями, побачив, що він чекає з простягнутою рукою. Він промовив спокійним тоном:

— Не треба це прибирати.

Хлопчик кивнув на знак згоди. Він поводився дуже чемно, не розпитуючи більше. Але він ненароком побачив щось крізь отвір парчевої сумки й тихо вигукнув: «О». Сяо Фусюань подивився на нього, чекаючи, що він продовжить. Маленький хлопчик прикрив рот, дещо збентежений. У Церемоніальному павільйоні підглядання та допитливість були недоречними. Вони повинні поводитися з усім належним чином, слухняно і тактовно. Однак, коли його пан так дивився на нього, він не наважувався мовчати. Нерішуче, він нарешті заїкнувся:

— Мій пане, я випадково побачив статуетку в мішечку, чому вона без обличчя?

Сяо Фусюань спокійно відповів:

— Ще не закінчив різьблення.

Він уже переодягнувся в чисту мантію і закріпив парчевий мішечок на талії. Хлопчик дивився з цікавістю, хотів запитати, чому він носить із собою незавершену статуетку, але врешті-решт не наважився. Хлопчики прибрали все належним чином, а ті, кому не було чого робити, стояли на вулиці, тихо і мирно, без зайвих розмов. Так мало б бути у всій Безсмертній Столиці. Але Сяо Фусюань обвів поглядом довкола, і раптом відчув нудьгу. Він міг витримати смертельну тишу сніжних рівнин, і думки про "нудьгу" рідко приходили йому в голову. Тому, коли ця думка все ж виникла, навіть він був трохи здивований. Тим не менш, він визирнув у вікно і вийшов на вулицю. Маленький хлопчик поспішив за ним і запитав:

— Куди ви йдете?

За звичаєм Безсмертної Столиці вони повинні були слідувати за ним, тому вони перестали стояти, як укопані, і на своїх коротеньких ніжках побігли за своїм паном.

На щастя, хоча їхній пан виглядав суворим і відстороненим, він не ускладнював їм життя. Хоч він і не казав їм іти за ним, але, побачивши їхній намір це зробити, зупинився.

— Чи є у вас якісь справи, пане? - запитав маленький хлопчик, піднявши очі.

Інший хлопчик відповів:

— Звичайно є, коли ти бачив, щоб пан блукав без діла?

Ще один хлопчик кивнув на знак згоди:

— Наш пан ніколи не блукає без діла і не відвідує інших без причини.

І справді, Тяньсю ніколи не відвідував нічиїх палаців, щоб поспілкуватися. І ніхто ніколи не переступав через його ворота, щоб відвідати Південне Вікно. Його усамітнені звички були добре відомі в Безсмертній Столиці. Однак незабаром молоді слуги почали відчувати, що щось не так. Поведінка їхнього пана не була схожа на те, що він мав якісь невідкладні справи, адже він не прямував до Лінтай і не збирався спускатися у світ смертних. Натомість він летів далі й глибше. Через деякий час хлопчики нарешті зрозуміли... що їхній пан, схоже, справді блукає без діла.

Назвати це "блуканням" теж було не зовсім правильно, бо не було ніякої неквапливої прогулянки. і, здавалося, не було також конкретного місця призначення. Опинившись між цими двома поняттями, маленькі хлопчики були вкрай розгублені. Таким чином вони, не "без діла", перетнули всю Безсмертну Столицю, досягнувши надзвичайно віддаленого й усамітненого місця.

Скрізь у Безсмертній Столиці були розкидані палаци, тільки це місце відрізнялося від інших. Оточений туманом, на величезному просторі стояв лише один порожній палац, а поруч з ним – висока занедбана платформа покинутих безсмертних, наче тут ніхто ніколи не жив. Жителі в Безсмертній Столиці дещо уникали "платформи покинутих безсмертних", тому ця місцевість була пустою, нікого не було навколо, і лише коротка присутність Сяо Фусюаня порушувала тишу.

У цей момент несподівано подув легкий вітер зі світу смертних, принісши з собою пелюстки квітів невідомого походження. Вони м'яко закружляли на вітрі, перш ніж м'яко приземлилися біля порожніх вікон того палацу. Саме тоді Сяо Фусюань підняв очі. Він дивився, як пелюстки квітів б'ються об віконні рами, осідають на біле нефритове підвіконня, утворюючи купку. Він мружився від вітру, його погляд надовго затримався на підвіконні, занурившись у роздуми. Раптом він подумав про пустельні сніжні рівнини за Крайньою Північчю, де око бачило нескінченну похмуру білизну. Його серце було порожнім і беззвучним, наче з нього вичерпали шматок, і лише слабке золотисте сяйво обмеження циркулювало мільярди разів, ніколи не припиняючись.

Сяо Фусюань, все ще дивлячись на підвіконня, заговорив тихим голосом, запитуючи:

— Який зараз місяць у світі смертних?

Хлопчик на мить завагався, а потім відповів:

— Третій місяць, рання весна.

Інший хлопчик запитав:

— Чому мій пан запитує про це? Ви збираєтесь відвідати смертний світ?

***

Невдовзі після слів маленького хлопчика Сяо Фусюань отримав Небесний Указ.

Зазвичай укази, які він отримував, були більш-менш однаковими, в них йшлося про якісь демонічні заворушення у світі смертних, що виходило за межі можливостей звичайних безсмертних кланів і вимагало від нього втручання та усунення загрози. Однак цього разу все було інакше. Указ не наказував йому вбивати якихось демонів чи втихомирювати якийсь конкретний регіон. Натомість він отримав указвідвідати Північну територію Цанлан. Це місце було під його юрисдикцією, і всі демони, що зазнали небесного покарання, були ув'язнені там. Вони терпіли муки й врешті-решт зустрічали свою смерть за кілька днів.

Це було місце, яке наводило жах на демонів смертного світу, але воно не діяло саме по собі. Приблизно кожні сто років він здійснював туди подорож, щоб підсилювати це місце безсмертною енергією, щоб це місце, здатне відлякувати демонів, залишалося міцним і безпечним, спокійним і стійким. 

Зазвичай Сяо Фусюань, покинувши світ смертних, мав би прямувати на північ. Однак після прибуття він почув новину, що на півдні з'явилося нове місто під назвою "Чжаоє".

Подейкували, що за сто років, проведених на Крайній Півночі, один лорд демонів побудував резиденцію в безлюдній пустелі на півдні. Відтоді туди почали з'їжджатися демони з усіх усюд. Через понад десять років це стало лігвом демонів у смертному світі, сьогоднішнім містом Чжаоє. А той демонічний лорд, який першим побудував резиденцію, став владикою міста.

Сяо Фусюань не повинен був відхилятися від свого шляху. Без указу навіть він не міг самовільно втручатися в смертні справи. Однак тієї фатальної ночі він з незрозумілих причин змінив свій курс і попрямував на південь наодинці. Він лише хотів поглянути на масштаби міста Чжаоє, на те, де воно розташоване, як виглядає. Якщо це справді було лігво демонів, як ходили чутки, то рано чи пізно він, швидше за все, отримає указ придушити його.

Звідти, де він перебував, до міста Чжаоє можна було дістатися двома шляхами. Один проходив через рівнини Цзямін, інший - через звичайні міста. Він обрав другий шлях, бо в Цзямін стояла статуя, з відбитком його божественної сили, що дозволяла йому наглядати за величезною пустелею. Блукати містами вночі було ще небезпечніше, адже під покровом ночі часто прокрадалися демони, щоб чинити лихо.

Коли Сяо Фусюань, стискаючи меч, увійшов у міську браму, парад ліхтарів, влаштований простолюдинами, прямував до головної вулиці. Він побачив, як з тієї вулиці сяяло світло ліхтарів, розкішними скупченнями, які освітлювали павільйони вгорі теплим жовтим кольором. Метушливі звуки людей відлунювали крізь шпарини в стінах і провулках, змішуючись з прохолодним нічним вітерцем ранньої весни. Раптом він зупинив свої кроки. Коли він прийшов до тями, то виявив, що злегка ступає по карнизу, приземлившись на розі довгої вулиці, як яструб.

Вуличний ринок був переповнений людьми та екіпажами, десятки людей у костюмах безсмертних супроводжували ліхтарний парад, що проходив повз нього. Дивно, але в цю мить він раптом згадав, що у світі смертних є місце під назвою Гірський Ринок Падаючого Цвіту, де також колись був надзвичайно жвавий гірський ярмарок, ліхтарі якого, наче довгий дракон, звивалися і хвилясто здіймалися на цілих дванадцять миль. Він бував там кілька разів, просто проходячи повз. 

Він завжди думав, що його враження від цього місця не були особливо глибокими, але тільки зараз він зрозумів, що пам'ятає багато речей з гірського ринку. Біля входу в чайні завжди було багато відвідувачів, на вулицю долинав голос оповідача. Деякі заїжджі двори були заповнені щодня, деякі - порожні. Подекуди вогні не згасали, світячи вдень і вночі від самого відкриття ринку. 

Чим ближче до ночі, тим галасливішими ставали голоси. Вуличні торговці часто снували з бамбуковими трубками й стелажами, виставляючи на продаж свій товар. На стелажах лежали улюблені дітьми ласощі та іграшки, пташки й тваринки, сплетені з бамбука, дзвіночки, маски. Деякі покупці виявляли неабияку зацікавленість, брали маски до рук і приміряли їх. Часом вони підіймали куточок маски, відкриваючи усміхнене обличчя...

***

У цей момент на вуличному ринку пролунали гонги. Сяо Фусюань рвучко повернувся в теперішнє і побачив, що ліхтарі на всій вулиці були випущені в нічне небо. Він підняв погляд і, мимохіть глянувши крізь переплетення тіней від ліхтарів, побачив людину, що стояла на балконі високого будинку навпроти. У будівлі не було світла, і цей куток був тьмяним і безпросвітним. Силует людини також був розмитий, наче міг будь-якої миті розчинитися в тонкому тумані з нічним вітерцем.

Аж поки світло ліхтаря не промайнуло повз будівлю. У цю мить Сяо Фусюань відчув запах демонічної аури на вітрі й побачив ці очі. Коли світло ліхтаря пропливало повз, в цих очах з'явився натяк на блиск, але коли ця людина опустила очі, блиск розвіявся.

В одну мить Сяо Фусюань знову подумав про засніжені рівнини за Крайньою Північчю. Він невиразно пригадав, що коли заборона тільки почала поширюватися, він чомусь відчув, немов мечі пронизують його серце.

Коли він прийшов до тями, то вже був за будівлею, прослизнувши крізь напіввідчинені віконні ґрати на тьмяний другий поверх.

Він побачив, що підлога вкрита трупами демонів, всі вони були зморщені. Маючи досвід боротьби з демонами, він з одного погляду зрозумів, що вони були повністю виснажені сильнішим демоном.

Сяо Фусюань якусь мить дивився невидющим поглядом, а потім підняв очі. Він побачив, як людина, що стояла біля балкона, відійшла на десять футів, прикриваючи очі. Світло ззовні будівлі відкидало тіні на черевики цієї людини, несучи характерний рунічний запах ліхтаря, що відганяв нечисть. Він уникав цих ліхтарів, стоячи в густій ночі. Він стояв спиною до Сяо Фусюаня, лише за крок від нього.

Кров все ще текла по одній з його звисаючих рук. Його тіло випромінювало демонічну ауру, настільки сильну, що її неможливо було приховати, густішу за будь-якого демона, якого Сяо Фусюань вбивав.

За висловом смертних, він був лордом демонів, якого можна побачити лише раз на сто років, і якого слід пронизати довгим мечем у саме серце. Сяо Фусюань подивився на людину перед собою. Пальці на руці, сіпнулися, але це була не та рука, що тримала меч. У цю мить здавалося, що він ось-ось підніме руку, щоб доторкнутися до іншої людини або до чогось іншого... Однак, врешті-решт, він лише почув свій голос:

— Ви... Ву Сінсюе?

Людина, що стояла до нього спиною, залишалася нерухомою. Хоча світло ліхтаря більше не освітлювало місцевість, він все ще затуляв очі, не обертаючись. Сяо Фусюань не бачив його зовнішності, не бачив його очей. Він лише чув слабку хрипоту в його голосі, і через довгий час його рука, що прикривала очі опустилася, коли він відповів:

— Чому ви думаєте, що я Ву Сінсюе? Ви його знаєте?

У кімнаті запанувала хвилина тиші, перш ніж пролунав глибокий і низький голос Сяо Фусюаня:

— Я чув про нього.