Ілюзія

Люди, що висіли догори ногами над їхніми головами, розмовляли один за одним. Вони галасували, перегукуючись, і легенько сміялися. Сміх, серед скрипу мотузок, то з'являвся, то зникав, ставав дедалі гострішим, і врешті-решт здавалося, що все заборонене місце наповнилося моторошним сміхом.

Сміх тривав досить довго, а потім різко стих через дуже серйозний вираз обличчя безсмертного Тяньсю.

Весь храм тоді впав у мертву тишу від того безмовного погляду. Хоча сцена була надзвичайно моторошною, це не завадило демону знайти її кумедною. Не встиг Сяо Фусюань озирнутися, як Ву Сінсюе придушив усмішку і запитав серйозним тоном:

— Хто ви?

Мотузки, на яких висіли люди, захиталися, і вони почали повільно обертатися. Через тривалий період повішення їхні тіла, шиї й навіть обличчя були розтягнуті, що вкрай ускладнювало розпізнавання їхнього первісного вигляду.

— Ми?

— Хто ми?

— Ха-ха-ха.

Почувши це питання, вони чомусь знову засміялися, але через мить різко зупинилися і зашепотіли:

— Ми вже мертві.

— Дурниці, ми ще живі.

— Тоді ми й мертві, і живі.

— Ох...

Хтось тихо зітхнув, а потім його приклад наслідували всі один за одним, створюючи незатишну атмосферу.

Ву Сінсюе насупився, відчуваючи, що ці люди відрізняються від демонів, привидів і навіть простолюдинів, яких він зустрічав у долині Великого Смутку, і які були висвяченим.

Демони та привиди нижчого рівня були не здатні зв'язно говорити, перебуваючи в примітивному, майже нерозумному стані, керованому лише голодом і бажанням пожирати. Сильніші з них не відрізнялися від людей, майстерно імітуючи їх до такої міри, що їхня справжня природа залишалася прихованою. Що ж до простолюдинів, які були покликані сіяти хаос, то, коли їх не викривали, вони могли говорити досить чітко. Зустрівши таких істот вперше, було справді складно розмовляти з ними.

— Хто вони? – прошепотів  Ву Сінсюе смикнувши Сяо Фусюаня.

— Я не знаю.

Світ наповнений незліченною кількістю рідкісних та унікальних явищ, кожне з яких має власну форму та природу. Навіть від безсмертних не можна очікувати, що вони побачать і розпізнають все з першого погляду.

Тяньсю, який від природи був стриманим і не любив порожніх слів, мав звичку відповідати: «Я не знаю», коли стикався з речами, в яких не був впевненим. Ця звичка була добре відома в Безсмертній Столиці, але вона завжди порушувалася, коли йшлося про одну й ту саму людину.

— Тоді вигадай щось, - сказав Ву Сінсюе.

Сяо Фусюань: "…"

— Зв’язані душі...

— О? Що це? – Ву Сінсюе підняв брову.

Здавалося, демон був дуже вражений знаннями Тяньсю і був готовий постійно уважно слухати його. Безсмертний Тяньсю був вже дещо виснажений і пояснив:

— Смертні душі проходять цикл життя і смерті. Коли їхні фізичні тіла гинуть, їхні душі переходять до наступного циклу. Вони розквітають і в'януть у вічному циклі. Однак душа і фізичне тіло не завжди синхронізовані. Деякі люди, навіть після смерті фізичного тіла, залишаються в цьому світі через невиконані обіцянки або тривалу прив'язаність, перебуваючи тут як живі, і їх називають "прив'язані". А є інші, чиї фізичні тіла не померли, але їхні душі з якихось причин насильно витягнуті й зв'язані, і вони не можуть звільнитися, і їх називають "зв'язаними", - Сяо Фусюань додав, — Судячи з їхньої зовнішності, вони чимось схожі на "зв'язаних".

Коли Ву Сінсюе почув слово "прив'язані", йому здалося, що воно зрозуміле, адже йдеться про власну прив'язаність і небажання розлучатися. Однак, коли він почув "зав'язані", його обличчя стало похмурим. Поміркувавши, він запитав:

— Якщо душа зв'язана, то як бути з фізичним тілом?

— Фізичне тіло залишається в тому місці, де воно часто перебуває, воно не може померти або розпастися, і його надзвичайно важко відрізнити.

— Вам безсмертним також важко їх розпізнати? Чому? Хіба вони не випромінюють жодних ознак смерті, таких як трупну енергію?

Сяо Фусюань пригадав кілька випадкових зустрічей із "зв'язаними" і пояснив:

— Тіла цих "зв'язаних" ніколи не вмирають, і вони не знають, що з ними сталося. З часом вони обманюють самі себе.

— Як?

— Вони постійно зростають.

— Ти хочеш сказати... що їхні тіла ростуть знову, починаючи з дитинства? - Ву Сінсюе був здивований.

— Не обов'язково з дитинства, і не завжди до старості. Це залежить від людини до людини.

Коли Ву Сінсюе замислився над цією ситуацією, йому справді стало моторошно - тіло без душі, яке нічим не відрізнялося від ходячого трупа, але могло змішатися з живими людьми. Воно росло, з роками змінювало свій вигляд і вступало в розмови з людьми.

— Справді, їх важко відрізнити... – сказав Ву Сінсюе, — Близькі друзі та члени сім'ї можуть помітити їх через кілька десятиліть.

Однак ті, хто це виявлять, можуть бути налякані до смерті! Уявіть собі, що у вашому житті є хтось, кохана людина, член сім'ї або сусід, з яким ви спілкуєтеся щодня, і одного дня ви раптом усвідомлюєте, що його вже давно не повинно бути серед живих... Чи багато пересічних людей змогли б пережити такий шок? Але найболючіше доводиться переживати самим "зв'язаним".

Ву Сінсюе раптом відчув жалість до цих повішених. Він підняв голову і запитав:

— Як довго ви тут висите?

Люди погойдувалися на вітрі, іноді повертаючись до нього спиною, а іноді повільно повертаючись обличчям. Через те, що вони висіли, їхні губи були відтягнуті до щік, що надавало їм химерної, неконтрольованої посмішки.

— Я... я не пам'ятаю.

— Це було дуже давно.

— Понад сто років.

«Не дивно, що ці повішені люди говорять у такій дивній манері, іноді кажучи, що вони живі, а іноді стверджуючи, що вони мертві, говорять незв'язно. Будь-хто, у кого витягли душу й ув'язнили на сто років у такому місці, як це, напевно, виглядав би так само дезорієнтованими й розгубленими», - подумав Ву Сінсюе.

— Де ви народилися? - знову запитав Ву Сінсюе.

Насправді він не очікував, що ці люди зможуть дати зв'язну відповідь, ймовірно, просто б сказали "я не пам'ятаю" або "я забув". Хто б міг подумати, що вони насправді почнуть говорити.

— Острів Лан.

— Острів Ґуйчжоу.

— Платформа Сюань.

— Підніжжя Нерухомої гори.

Безліч відповідей нахлинули, як приливна хвиля, викликаючи дзижчання в голові Ву Сінсюе.

— Гаразд... - сказав Ву Сінсюе, — Я зрозумів.

Здавалося, що вони були всюди, розкидані по всьому світу.

Ву Сінсюе замислився, що це місце було храмом, що легко наштовхувало на думку про підношення і жертвоприношення. Швидше за все, ці зв'язані душі в дев'яти випадках з десяти слугували саме цій меті.

Йому хотілося запитати: «Хто вас сюди зв'язав?» і «Чому ви?». Тільки-но він зібрався відкрити рота, як Сяо Фусюань стримав його. Ніби Тяньсю міг чути його думки.

Він взяв на себе ініціативу і сказав:

— Деякі речі не можна згадувати, наприклад... - він зробив паузу, потім нахилився ближче до вуха Ву Сінсюе і прошепотів, — Їхнього душогубця.

— ...

Він знав, що це було зроблено для того, щоб ті люди, які висіли догори ногами, не чули, але... демон ненадовго заплющив очі, а за мить знову запитав:

— Чому?

Слабкий голос Сяо Фусюаня залишався дуже тихим:

— Згадка про це може легко спровокувати обурення. Ми ще не до кінця зрозуміли це заборонене місце, не варто діяти необдумано.

— Гаразд...

Він слухняно й терпляче слухав, аж доки Сяо Фусюань не випростався, а потім закрив більшу частину вух коміром з лисячого хутра.

Поки вони перешіптувалися, люди, що висіли на балках, продовжували повільно погойдуватися. Незалежно від рухів, їхні очі невідривно стежили за цими двома непроханими гостями в забороненому місці. Їхні очні ямки були витягнуті, що надавало їм зловісного й напруженого вигляду, коли вони дивилися вбік.

Спостерігаючи якийсь час, декілька з них раптом знизали плечима. Згодом їх почало рухатися більше. Незліченна кількість ліан безшумно спускалися з щільно набитого натовпу, нагадуючи перевернутий, густий ліс.

Придивившись уважніше, ставало зрозуміло, що це не ліани, а витягнуті безкісткові руки.

Люди повільно відкривали роти, і ці руки, наче змії, рухалися, тягнучись до двох непроханих гостей.

У всьому храмі стояла повна тиша. Гості, які розмовляли, здавалося, нічого не помічали, і навіть не повертали голови.

Демон виглядав серйозним, коли запитав:

— Але в мене є ще одне запитання.

Погляд Сяо Фусюаня трохи змістився.

— Говори.

— Що, якщо хтось вирішить спровокувати нас першими? - спокійно запитав демон.

— У такому випадку... - сказав Сяо Фусюань, клацнувши великим пальцем по руків'ю меча, — Ми вб'ємо їх.

Довгий меч у його руці вирізав витончену дугу, і в ту ж мить спалахнула холодна енергія меча, утворюючи численні крижані леза вітру. Навіть не повернувши голови, він випустив крижані леза назовні.

Безліч звуків "пуф" пролунало одночасно, коли тисячі витягнутих рук, схожих на ліани, зупинилися в декількох дюймах позаду них, не в змозі підібратися ближче. Вони з глухим стуком впали на землю, під крики відчаю.

Наступної миті крижані леза мечів, сповнені жаги вбивства, спрямувалися прямо на повішених. Вони несамовито корчилися, але не могли втекти. Коли крижані леза вже були готові пронизати їхні голови, вони нестримно завили:

— А-А-А-А-А-А-А!

Але крижані леза зупинилися за мить до контакту з головами!

Вони чітко відчували, що їх ось-ось проткнуть наскрізь, але леза залишалися за межею досяжності, і очікування було нестерпним. Воно змушувало їх тремтіти всім тілом, і навіть мотузки скрипіли у відповідь.

— Ви так довго чекати, що хтось прийде. Ви планували захопити нас і замінити на себе? - запитав Ву Сінсюе, піднявши голову.

Люди все ще тремтіли, але мовчали. Весь храм був оповитий моторошною тишею, що являла собою певну форму згоди.

Ву Сінсюе не виглядав особливо засмученим. Хоча він не часто стикався з такою сценою раніше, але вона викликала в нього дивне знайоме відчуття незворушності.

Люди, які були запечатані всередині статуй, і зв'язані душі тут нічим не відрізнялися. Вони просто хотіли знайти когось іншого, хто зайняв би їхнє місце, але, схоже, вибрали не тих, кого треба.

Ву Сінсюе подивився на Сяо Фусюаня і запитав:

— Чи можу я з ними домовитися?

— ... Хіба я тобі завадив?

Задоволений Ву Сінсюе знову підняв голову.

— Гаразд, оскільки ви вже давно перебуваєте в цьому забороненому місці й знайомі з ним. Якщо ви чесно розповісте нам про ситуацію в цьому забороненому місці, ми знайдемо спосіб звільнити вас від ваших духовних пут.

Однак люди повільно повернулися до нього і сказали:

— Ти не можеш нас звільнити.

— Чому ви так впевнені?

Люди витягували шиї, насторожено дивлячись на вістря мечів, і впевнено повторювали:

— Ви просто не можете.

Ву Сінсюе хотів перепитати, коли помітив, що в один з повішених був досить дивним. Ця людина виглядала більш свідомою порівняно з іншими, його очі не були такими каламутними.

— Поглянь на нього, - Ву Сінсюе тицьнув Сяо Фусюаня, вказуючи на ту людину, — Що з ним відбувається?

— Це, мабуть, фізичне тіло починає прокидатися, тому душа інтенсивно бореться.

Фізичне тіло починає прокидатися?

— Тобто тіло усвідомлює, що воно більше не живе? - запитав Ву Сінсюе.

— Не усвідомлює, або, можливо, вже усвідомило.

Обличчя тієї людини було настільки спотворено, що набряклі мішки під очима заважали йому повністю розплющити очі. Він з великими зусиллями намагався дивитися в бік Ву Сінсюе і Сяо Фусюаня, його рот відкрився, але він не міг вимовити жодного слова.

Через мить він вигукнув:

— Я почуваюся так жахливо...

Ву Сінсюе втупився на його мішки під очима і раптом застиг.

— Тепер я знаю, хто він, - прошепотів Ву Сінсюе схопивши Сяо Фусюаня.

Його обличчя так довго висіло догори ногами, що його було неймовірно важко впізнати. Однак зараз, у ту коротку мить, коли він здригнувся і повернувся, з величезними мішками під очима, вони нарешті розгледіли знайому тінь на його обличчі. Це був власник заїжджого двору.

У цю мить Ву Сінсюе було важко усвідомити ситуацію.

Чому тут опинився власник заїжджого двору?

Потім він згадав поведінку чоловіка перед тим, як увійти до забороненого місця, як він ніби хотів щось сказати, але не зміг. Здавалося, все це було пов'язано.

Що, якщо ці зв'язані душі не були жертвами? Що, якщо їхні душі були витягнуті для того, щоб їхні фізичні тіла залишилися тут назавжди, у стані безсмертя, не маючи змоги піти? Що, якщо запечатування божественного дерева не було таким простим, як змальовують легенди, якщо воно не спиралося лише на кілька формацій чи одну заборонену зону, а потребувало безлічі людей? І власник заїжджого двору просто випадково був тим, хто охороняв вхід?

Ву Сінсюе раптом спало на думку дещо жахливе: «Сяо Фусюань сказав, що ці зв'язані душі продовжуватимуть жити на своєму первісному місці, безперервно зростатимуть, і, на перший погляд, нічим не відрізнятимуться від живих людей. Навіть небесним істотам було б важко їх відрізнити. Але що, якби сусіди й люди навколо також були "зв'язані"? Чи означає це, що ніхто не зможе про це дізнатися?»

Він пригадав слова про те, що Гірський Ринок Падаючого Цвіту – справжня перлина смертного світу. Яким би хаосом не був охоплений світ, це місце б залишалося мирним і сповненим життя, овіяним людським гомоном. Дехто навіть казав, що все це завдяки духовній енергії божественного дерева, яка й досі благословляла цю землю. Тепер, озираючись назад, він зрозумів, що це було ненормально. Адже не було жодної причини, щоб живі люди залишалися не зачепленими хаосом, що панував у світі.

Але що, як весь Гірський Ринок Падаючого Цвіту складався з "зв'язаних"? Що, як це жваве місце вже давно померло, а їх просто зв’язали там назавжди, приречені день за днем, рік за роком відтворювати відкриття ринку на третій день третього місяця? Так само, як бездушні тіла, що обманюють себе в усьому, що роблять: ростуть, старіють, розмовляють.

Обличчя Ву Сінсюе залишалося спокійним, як вода, а його погляд ковзав по щільно скупчених обличчях людей.

Цього разу, при повторному огляді, він нарешті знайшов знайомі риси: пухкенького юнака з заїжджого двору, продавця чаю, що гукав до нього при першому відвідуванні ринку, оповідача з виразно високими вилицями, власника крамниці, який пояснював, чому розлилася косметика...

Однак він не міг зрозуміти, чи це він сам, чи це Ву Сінсюе з минулого, впізнавав цих людей. Всі ці обличчя додали жвавості та галасу гірському ринку, де колись запалювали ліхтарі, освітлюючи гірський ринок на дванадцять миль вдень і вночі. 

Це був Гірський Ринок Падаючого Цвіту, який він колись рекомендував багатьом.

Там він народився.