Пізня зима

Холодок пробіг по спині Уйона. Голос, хоч і не відрізнявся від звичайного, звучав як смертний вирок. Тонкі і теплі феромони, які відчув Уйон, були на диво приголомшливими, ніби поколювали його.

– О, Кім Дохьон тут? Бачиш, я тобі казала, ти не зможеш кинути палити.

– Думаєш, я схожий на тебе?

Дохьон пройшов повз Уйона і підійшов до Ґарам. Його чорне пальто сиділо на ньому ідеально, наче на замовлення. Дохьон витягнув пачку сигарет із внутрішньої кишені, поклав одну до рота та кивнув підборіддям.

– Дай мені запальничку.

– Тепер ще наказуєш, негіднику?

Вжух! Запальничка пролетіла в повітрі по дузі, приземлившись точно в руку Дохьона. Опустивши очі, Дохьон прикрив рукою від вітру і запалив кінчик сигарети.

– Чому ви тут, а не в тому провулку?

Коли Дохьон видихнув, здійнявся клуб диму. Спостерігаючи за ним, Уйон був вражений двома речами. По-перше, як напрочуд буденно Дохьон палить. По-друге, це була сигарета з феромонами.

– Людей дуже багато. Немає потреби скупчуватися разом, як банда.

– Тут чи там, яка різниця?

Він не курив, коли йому було двадцять. А може і палив, але Уйон просто не знав. Враховуючи, що він не знав, що Дохьон був альфою, незнання про цю звичку не так вже й дивувало.

– Здається, він тебе не почув, правда?

Сонґю тихо прошепотів. Уйону знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, що він мав на увазі, але коли він згадав, що говорив раніше, то кивнув.

– Так, напевно.

Поодаль від них Дохьон видихнув нову порцію диму, навіть не глянувши на Уйона. Чомусь запах тютюнового диму з феромонами був особливо неприємним.

* * *

Здається, не почув? Ага, аякже.

– Хочете щось сказати?

Губи Уйона злегка тремтіли. Він намагався зберігати ввічливий тон, дивлячись на Дохьона. Спершись підборіддям на руку, Дохьон лише похитав головою, показуючи, що ні.

Чому той, хто каже, що йому нічого казати, продовжує дивитися? Але Уйон не мав сміливості озвучити це вголос.

– Сон… Сонбе?

У п’ятницю вранці Уйон, який прийшов до університету незвично рано, зіткнувся з Дохьоном у порожній аудиторії. «Чому він тут?» – подумав Уйон, але лише на короткий момент, перш ніж помітити, що Дохьон був не менш здивований, кліпаючи очима.

– Чому ти тут?

Це питання мало кілька значень. Наполовину шокований тим, що він дійсно може відвідувати цю лекцію, наполовину недовіра тому, що це не може бути правдою, і трохи здивований раптовою появою Уйона.

– У мене суцільний безлад у розкладі...

На цих словах Дохьон кинув на нього короткий співчутливий погляд. Це був перший семестр Уйона, і через невдалу реєстрацію на курс він застряг у групі з третьокурсниками. На щастя, він ще не вирішив кинути навчання.

– Тримайся.

Це було підбадьорення, сповнене жалю. Від цих слів Уйону здалося, що він ось-ось розплачеться. Чи справді кинути навчання буде правильним рішенням? Щойно він подумав про це і зібрався вийти з аудиторії, як його зупинило тихе запитання.

– Куди ти йдеш?

– Га? О, я просто збирався купити щось попити.

Це була брехня. Йому просто було некомфортно залишатися наодинці з Дохьоном і він шукав привід піти.

– Справді? – байдуже відповів Дохьон, підводячись.

Його широкі плечі та впевнена хода були досить вражаючими, щоб змусити Уйона знову замилуватися ним. Поки Уйон на мить замислився, Дохьон зробив крок ближче й щось простягнув.

– У дальньому кінці на першому поверсі є кафетерій.

Це була звичайна кредитна картка, за допомогою якої можна здійснювати покупки.

– Візьми мені маленьке американо і купи собі все, що захочеш.

Очі Уйона розширилися, він стояв із роззявленим ротом. У якийсь момент Дохьон забрав у нього ранець. Доброзичливо усміхаючись, Дохьон додав:

– Якщо ти не знаєш дороги, я можу піти з тобою.

Звичайно, Уйон пішов до кафетерію сам. Це було вперше у житті Сон Уйона, коли хтось попросив його виконати доручення, не кажучи вже про те, щоб натомість пригостити його напоєм. І той факт, що його рюкзак взяли в заручники, робив цю ситуацію ще більш сюрреалістичною.

– Ти швидко повернувся.

Дохьон злегка усміхнувся, беручи напій. Уйон незграбно схопив свій ранець із сидіння поруч із ним. Дохьон знову зупинив його.

– Просто сядь. Тут більше нікого немає.

Звісно нікого не було. Не тільки місце поруч із ними було порожнім, але й уся лекційна аудиторія була безлюдною. Це було смішно, але Уйон не міг сперечатися з цією логікою.

– ...

Так почалася тиша, яка розтягнулася вже на десять хвилин. Уйон, відчуваючи себе настільки ніяково, що ледве міг це витримати, діловито залипав у свій телефон. Він надрукував повідомлення: «Денні, що ти думаєш про можливість кинути навчання?». Саме тоді Дохьон нарешті заговорив.

– Ти любиш солодке?

Він дивився на напій, який приніс Уйон. Рожевий полуничний смузі залишився недоторканим. Коли Уйон нерішуче кивнув, Дохьон, ніби зрозумівши, підштовхнув до нього свій напій.

– Усе, крім американо, там жахливе.

– Хочеш спробувати моє? – запропонував він.

Уйон відмовився. Полуничний смузі чомусь зовсім не нагадував полуницю. Він вирішив більше ніколи не ходити в той кафетерій, коли надсилав своє повідомлення Даніелю.

– Уйоне.

Від несподіванки Уйон здригнувся. Почуте ім’я здалося йому дивним і незнайомим. Наче незмащений робот, він повернувся до Дохьона, який усміхався йому.

– Тобі некомфортно зі мною?

Відповідь, без сумніву, була так. Було дивно, що Дохьон не запитав про це раніше. Уйон не потрудився відповісти, але Дохьон сприйняв його мовчання за згоду.

– Чому?

Він насправді не питав про причину, просто готував підґрунтя для своїх наступних слів.

– Тому, що моя усмішка здається фальшивою?

– Кхм!

Уйон відвернувся й голосно закашляв. Хоча він нічого не пив, він якось неправильно ковтнув повітря. Він продовжував кашляти, обличчя його стало кольору буряка.

– О, тобі не некомфортно, просто я тобі не подобаюсь?

Дохьон недбало поплескав його по спині, ніби нічого не сталося. Щойно Уйон підхопився зі свого місця, Дохьон прибрав руку і знизав плечима. Уйон все ще підкашлював.

– Що тебе так схвилювало?

– ...Це не так...

У горлі дерло і пекло. Уйон кашляв так сильно, що на очі виступили сльози. Дохьон спокійно спостерігав за ним, його губи злегка скривилися в усмішці.

– Про що ти думав, коли говорив щось подібне?

– ...Вибачте.

Уйон пробурмотів невелике вибачення, сідаючи назад. Він хотів пересісти на інше місце, але в аудиторію почали заходити інші студенти. Якщо він зараз влаштує сцену, у нього справді не буде іншого вибору, окрім як кинути навчання.

– Все гаразд. Я просто пожартував.

– ...

– Не дивись на мене так. Я просто жартував над тобою.

Що ж сталося за останні чотири роки? Дохьон, якого Уйон знав, не був тим, хто міг би так по-дитячому дражнити його. Він був не з тих, хто ходить навколо, коли хоче щось сказати.

– Ти справді не вмієш контролювати вираз свого обличчя.

Здавалося, Дохьон знаходив цю ситуацію надзвичайно кумедною. Збентеження Уйона, його нездатність зустрітися з Дохьоном поглядом і його розгублена поведінка – усе це було не більше, ніж розвагою. На це Уйон злегка наїжачився.

– ...Ви, мабуть, часто чуєте, що у вас поганий характер, чи не так?

Незважаючи на ущипливість, Уйон нервово зробив ковток свого полуничного смузі. На смак він був схожий на крижану воду з легким відтінком полуничного аромату. Очі Дохьона на мить розширилися, перш ніж м’яка усмішка розпливлася по його обличчю.

– Але я вперше чую це від хубе.

Він виглядав щиро задоволеним цим фактом. Очі його примружилися, а губи гарної форми вигнулися в ідеальну дугу. Його зуби, видимі лише на мить, були білими і рівними. Це зовсім відрізнялося від тих штучних вимушених усмішок, які він дарував раніше.

– Мабуть, приємно почути це вперше, – пробурмотів Уйон, потерши мочку вуха. 

Навіть не дивлячись у дзеркало, він розумів, що його обличчя пашіло. «Це просто тому, що я поперхнувся раніше, а не через нього» – подумки заспокоював він себе. Згодом жар з його щік почав сходити.

На щастя, після цього Дохьон  більше не починав розмову. Він не дивився на Уйона наполегливо, як раніше, і не усміхався без потреби. Він просто відкрив записник, прокручуючи ручку по колу, занурившись у роздуми. Він ніби розсіяно чекав, що Уйон розв’яже поставлену проблему, поки сам просто спостерігатиме.

– Сон...

«Сонсен-нім» – Уйон проковтнув це слово, перш ніж воно злетіло з його вуст. Невимовлене звертання швидко замінили на інше.

– Сонбе.

Ручка, що граціозно оберталася, з глухим стуком упала. Дохьон недбало підняв її назад.

– Ти можеш називати мене «хьоном», якщо хочеш.

Його темні глибокі очі сфокусувалися на Уйоні. Уйон подумав, що його вираз обличчя був схожий на вираз обличчя іншої людини.

– Здається, ти ще не звик називати мене сонбе, тож називай мене просто хьоном.

«Називай мене сонсен-німом», – це було перше, що сказав Дохьон. Коли Уйон вагався, як його називати, Дохьон твердо сказав йому жартівливо-серйозним голосом: «Коли станеш студентом університету, можеш називати мене хьоном».

– ...Може, пізніше.

Тепер, коли Уйон був студентом університету, він отримав можливість називати його хьоном. Це звертання було набагато ближчим, ніж «учитель» і «учень», але їхні стосунки тим часом стали ще більш віддаленими.

– Як тобі зручніше.

«Бачиш? Не має значення, називатимеш ти його так чи ні».

– То ж? Хочеш щось сказати?

– Можу я дещо у вас запитати?

Це було дуже обережне запитання. Дохьон кліпав очима, ніби кажучи, що Уйон може робити все, що йому заманеться. Те, як Дохьон терпляче чекав на наступні слова, змусило Уйона напружитися.

– У якому віці ви проявилися як альфа?

Це була єдина надія, яка залишилася в Уйона після того, як він зрозумів, що Дохьон – альфа. Це було рідкістю, але деякі люди проявлялися як альфи в дорослому віці. Можливо, Дохьон не був альфою, коли навчав Уйона, але проявився після того, як їхні шляхи розійшлися. Уйон не втрачав такої можливості.

– Проявився..?

Дохьон лише підвів очі, щоб поглянути на Уйона. Коли їхні очі зустрілися, Дохьон злегка насупився, ніби намагаючись пригадати якийсь спогад. Його м’які губи розтулилися, і пролунав ще м’якший голос.

– У чотирнадцять... Ні, може, у п’ятнадцять.

Уйон не відчув розчарування. Він ніколи не вірив, що буде так, як він хотів, тож не було сенсу почуватися розчарованим.

– Я проявився в тому ж віці, що й усі інші. А ти?

– Приблизно в той самий час...

І все ж було відчуття жалю. Здавалося, що він тримався за спогад, який був надто романтизований. Його переповнювало настільки велике відчуття втрати, що воно виснажувало його.

Через це він забув, що Дохьон взагалі був поруч, загубившись у своїй темряві. Коли Уйон опустив очі, Дохьон тихо пробурмотів.

– ...Дивно.

– Що саме?

Уйон відповів із ввічливості. Чесно кажучи, він насправді не звертав уваги. Дохьон повільно просканував обличчя Уйона, перш ніж кліпнув.

– Я думав, ти вдаєш, що не знаєш.

«Вдаю, що не знаю?» – Уйон не попросив роз’яснень. Дохьон, усе ще пильно дивлячись на Уйона, поставив йому ще одне запитання.

– Ти мене не пам’ятаєш?