Дощ з вишневого цвіту

Уйон стиснув олівець і витріщився на Джунсона, намагаючись зрозуміти його наміри. Хоча почав він із дещо інтригуючої та значущої теми, Джунсон просто усміхнувся, щойно їхні погляди зустрілися.

– Але він виглядає зовсім інакше.

Не схоже, що він намагався спровокувати Уйона. Джунсон був недостатньо розумним для цього. Не знайшовши, що відповісти, Уйон мовчки зціпив зуби.

– Той хлопець... був дещо дивним. Низькорослий, але до біса товстий.

Було відчуття, ніби нудота підступає до горла. Він напружив щелепу, а губи стиснув у тонку лінію. Якби він не зберіг самовладання, на його обличчі відобразилися б всі емоції.

– Він носив великі дурнуваті окуляри і поводився, як повний лузер. Він повністю відрізняється від тебе.

Огида в його погляді пронизувала, мов кинджали. Навіть просте знизування плечами передавало непідробне презирство до минулого Уйона. Тим часом Джунcон відкрито милувався теперішнім Уйоном, кажучи: «А ти справді гарний».

– До того ж, його сім’я була дуже багатою...

– Як це стосується тебе особисто?

Зрештою Уйон роздратовано відклав олівець. Його живіт і так скрутило від болю, а тепер ще був змушений вислуховувати ці огидні слова. Що не так із цим хлопцем, і нащо йому знущатися з нього весь цей час?

– Що він тобі зробив?

– Га?

Джунсон був ошелешений. Помітивши холодний погляд Уйона, він збентежено насупив брови. Уйон щосили натиснув на свій живіт, намагаючись стримати наростаюче розчарування, і не вивільнити феромони.

– Він ніяк тебе не образив, то чому ти поливаєш його брудом?

Це те, про що Уйон завжди думав, але ніколи не говорив вголос. Він постійно задавався питанням: «Чому?! Чому тебе хвилює вага мого тіла? Яке тобі діло до того, що я товстий, що моя уніформа ось-ось трісне, чи що я багато їм?» – усе це ніяк не стосувалося Джунсона.

– Та я не сказав нічого… – Джунсон замовк, чухаючи потилицю.

Його висвітлене жовте волосся стирчало врізнобіч, як пташине гніздо. Він ніяково перевів погляд, а потім роздратовано насупив брови.

– Але чому ти так реагуєш? Я не казав, що це ти товстий.

– Стулися!

– …

– Я готуюся до презентації.

Його обличчя скривилося, а погляд став грізним. Джунсон кілька разів мовчки відкрив рота, перш ніж заговорив.

– Трясця, як ти смієш...

– Зараз ми почнемо презентацію з групи 1.

Перш ніж Джунсон договорив, Уйон підвівся. Перед тим, як вийти до групи, він схопив папірець, який вони мали подати професору. Професор забрав в Уйона аркуш і передав йому мікрофон.

– Я, Сон Уйон, представлятиму групу 1.

Оскільки він почав англійською, професор схвально усміхнувся. Деякі студенти поспіхом почали переглядати свої сценарії. Уйон з усіх сил намагався не дивитися на Джунсона, поки пояснював визначення лідерства.

– …Отже, поговоримо про те, якими якостями повинен володіти лідер.

Як одного разу сказав Даніель, англійська вимова в Уйона була бездоганною. Хоча більшості людей важко виправити свою вимову після п’ятнадцяти років, його це не стосувалося. Насправді Уйон розмовляв англійською краще, ніж корейською.

– Лідер, як представник команди, повинен прагнути до того, щоб ніхто в команді не залишився осторонь.

Договоривши це речення, Уйон придушив посмішку. Було кумедно, що саме Джунсон написав це. Лідер повинен сприяти, щоб жоден член команди не відчував себе ізольованим, – хіба Джунсон не був тим, хто часто робив ізгоями інших?

– Крім того, лідер...

– Я знаю декого на ім’я Сон Уйон.

«Отже, він пам’ятає», – це було перше, що спало Уйону на думку. Він пам’ятає його, Уйона, учня середньої школи, над яким він знущався. І попри все, він невимушено розповідає про нього, ніби нічого не сталося.

– Але він виглядає зовсім інакше.

Уйон розумів, що навряд чи Джунсон його впізнає, але не очікував, що все буде так. Він не думав, що альфа кардинально зміниться. Уйон не сподівався на розкаяння, але думав, що Джунсон принаймні відчуватиме провину за скоєне. Але, звісно, люди не змінюються так легко.

Уйон зумів стримати свої емоції і решту презентації провів на автоматі. За той час, що він виступав, жоден студент не відволікся на свої справи. Здавалося, що тільки професор повністю зрозумів, про що розповідав Уйон. Але насправді, поки професор розумів, цього було достатньо.

– На цьому наша презентація завершена. Дякую.

Гучні оплески заповнили аудиторію. Поставивши кілька запитань англійською, професор дозволив Уйону повернутися на своє місце. Усмішка на обличчі професора говорила про те, що презентація пройшла успішно.

Щойно Уйон повернувся на своє місце, він зігнувся на стільці. Поки стояв, він почував себе добре, але коли сів на місце, його живіт знову розболівся. Поки він стримував стогони, Джунсон, не звертаючи уваги на стан Уйона, здивовано похвалив його:

– Ого... Ти дійсно добре володієш англійською. Чи всі студенти з вашої кафедри такі вмілі?

Інші члени команди також долучилися до обговорення. Вони сказали, що їм не доведеться хвилюватися за проміжні презентації, якщо поруч буде Уйон. Тоді Уйон подумав: «Отже, вони вміють говорити». Якщо вони були такими говіркими, то мали б допомогти з планом презентації раніше, а не мовчати.

– Далі, група 2. Виходьте, будь ласка.

Представник другої групи також провів свою презентацію англійською мовою, як і Уйон. Однак було видно, що текст був підготовлений поспіхом, з подекуди помилками у словах. Поставивши кілька запитань англійською мовою, професор відправив доповідача назад без особливої похвали.

Виступ кожної групи тривав близько трьох хвилин. За цей час шлунок Уйона нарешті заспокоївся, і він зміг розправити спину, витираючи піт з блідого обличчя. Остання група провела презентацію китайською мовою.

– Дякую всім за вашу наполегливу роботу. Особливо група 1, ви чудово попрацювали.

Професор зробив кілька компліментів їм перед тим, як завершити заняття. Цього разу їх відпустили приблизно на 30 хвилин раніше, ніж зазвичай. Уйон вже збирався йти, як його окликнув Джунсон, від чого він завмер на місці.

– Агов, Уйоне.

Скільки б разів він не чув це дружнє звертання, воно ніколи не здавався доречним. «Сон Уйон» було нормально, але «Уйон»*? Від цього у нього по спині пробігли мурашки.

– Про те, що я сказав раніше...

Уйон поклав свої речі в рюкзак, з силою застібнувши блискавку. Він збирався негайно покинути аудиторію, але Джунсон схопився за ремінь рюкзака, зупинивши його. Не чекаючи відповіді Уйона, Джунсон продовжив говорити.

– Дідько, вибач. Я не хотів вас порівнювати.

– ...Що?

Голова Уйона запульсувала, а у вухах голосно задзвеніло. На мить він засумнівався, чи не почув щось неправильно. Поки Уйон шоковано мовчав, Джунсон зі зніяковілим обличчям незграбно смикнув за ремінь рюкзака.

– Я кажу, що мені шкода. Раніше ти розлютився, бо я погано говорив про хлопця з таким же ім’ям, як і в тебе, так?

Тон Джунсона був напрочуд щирим. Його збентежений вираз обличчя і те, як він дивився на Уйона, не виглядало так, ніби він жартує. Зітхнувши, Джунсон злегка вдарив кулаком по рюкзаку.

– Навіщо змушувати мене почуватися так незручно через щось подібне? Я просто говорив про одного знайомого.

– ...

Уйон дивився на нього порожнім поглядом. Стиснувши губи, він подумки повторив слова Джунсона. Вибачення і слова про те, що він не хотів його засмутити, – Уйону важко було повірити у те, що він чув.

– ...Ти вибачаєшся?

Минуло три роки. Уйона цькували протягом трьох років, і Джунсон особисто знущався над ним цілих три роки. Уйон ніколи не думав про смерть, але він задавався питанням, чи варто йому жити. Якби не Дохьон, якби не його вчитель, він би й досі страждав.

І все ж вибачення, яких він тоді так і не отримав, прозвучали зараз через таку дріб’язкову причину.

– Лайно! Чому ти взагалі живий, свиня?

– ...Ха.

Уйона охопив вихор емоцій. Його феромони посилилися, на шкірі виступили сироти. Емоції, що вирували всередині і збиралися ось-ось вирватися назовні, були нічим іншим, як люттю.

– Ти, мабуть, жартуєш.

Уйон гірко засміявся, зустрівшись поглядом із Джунсоном. У середній школі Джунсон облаяв би його за такий погляд, але зараз він лише почервонів і продовжив мовчати.

– Я справді ненавиджу таких людей, як ти.

Уйон висмикнув свій рюкзак із рук Джунсона. Його феромони, гострі, як лезо, наповнили повітря. Не лише Джунсон, а й омега, що сидів поруч, затамували подих від несподіванки.

– Ти думаєш, що у твоєму віці круто поливати лайном інших?

Якби Уйон сказав це в середній школі, було б інакше? Якби він подивився Джунсону прямо в очі і висловив свій протест, чи змінилося б щось?

«Ні», – подумав Уйон, – «Зовсім ні». Навіть у середній школі Уйон не схиляв голову перед Джунсоном. Він ігнорував його, уникав його, але ніколи не пасував перед ним. Однак Джунсон продовжував принижувати його.

– Тобі не потрібно вибачатися. І не поводься так, ніби ми з тобою друзі.

З цими словами Уйон повернувся до Джунсона спиною. Єдине, що залишилося позаду – це шлейф важких феромонів.

***

Замість того, щоб попрямувати до головних воріт, Уйон впав на лавку, ніби він втратив сили. Його обличчя сильно зблідло, і він відчував, що може знепритомніти будь-якої миті. Зігнувшись, Уйон видав протяжний болісний стогін.

– Угх...

Уйон тяжко зітхнув. У нього був розлад шлунку.

Його стан погіршився, щойно він вийшов з аудиторії. Краще, щоб його просто вирвало, але нічого не виходило, незважаючи на постійну нудоту. Голова паморочилася, а кінчики пальців були крижаними. Відчуваючи себе вкрай нещасним, Уйон жалісно бажав побачити Дохьона.

«Я сумую за сонсен-німом».

Кожного разу, коли він так почувався, він відчайдушно сумував за Дохьоном. Якби Дохьон міг погладити його по голові і сказати, що все буде добре, то, можливо, все справді було б добре – так само, як і чотири роки тому.

«Я сумую за ним...»

«Якби я побажав сотню разів, чи здійснилося б воно?» – подумав Уйон і обійняв коліно, притиснуте до грудей. Він знав, що Дохьон чекатиме біля вхідних воріт, але у нього не було сил йти так далеко. Крім того, Дохьон, якого він побачив би зараз, був би не його вчителем, а просто сонбе.

Крап, крап.

Раптом почався дощ. Він поволі намочив землю, лавку й Уйона. Уйон натягнув капюшон худі аж на обличчя, розпачливо кусаючи губи.

– ...

Якби просте бажання могло змусити його з’явитися, то Дохьон мав би з’явитися ще чотири роки тому. Якби все сталося так, як хотів Уйон, не було б самотніх сліз, необхідності переїжджати до США, крихких надій при поверненні додому чи отакого сидіння під дощем.

Він давно звик нічого не очікувати. У тому великому будинку в Америці Уйон навчився смиренню, а надію відкинув. Щоразу, коли спогади про Дохьона хвилювали його серце, він придушував ці почуття, нагадуючи собі, що такі думки – розкіш.

– Фуух.

З коротким зітханням Уйон заплющив очі. Шлунок досі болів, але обнадійливе очікування на когось, за яке він чіплявся, змило дощем.

«Ще п’ять хвилин, і я здамся».

Ця думка промайнула в його голові, і коли він вже планував розплющити очі:

– ...Мені було цікаво, чому ти не прийшов.

На нього лягла тінь. Дощ припинився, а тіні на землі подвоїлися. Уйон відчув, як його серце завмерло, коли він різко вдихнув, наче зараз знепритомніє. Ніжний голос, мов уві сні, долинув до його вух.

– Ти застудишся.

*У Кореї вважається неввічливим називати один одного на ім’я, якщо це не член сім’ї, кохана людина або близькі друзі. Тим яскравіше видно, як близько Уйон підпустив до себе Дохьона, коли той називав його на ім’я, додаючи пестливе закінчення «-а», – Йон-а.