Дощ з вишневого цвіту

Уйону не потрібно було дивитися, щоб сказати, хто це був. Він знав лише одну людину з таким ніжним голосом – лагідний, добрий, той, за ким він так сумував.

– Сон...

Уйон не міг назвати його «сонсен-німом». Емоції переповнювали, відібравши в нього голос. Очі пекло від сліз, а в горлі дерло. Серце калатало неймовірно голосно, наче попереджувальний сигнал тривоги.

– ...Сонбе.

Це коротке слово було останньою краплею його самовладання. Його почуття все ж таки вийшли з-під контролю, проте Уйон принаймні сподівався, що вони не накриють його з головою. Він надіявся, що натомість вони повільно проявлятимуться одне за одним, аби ця гама почуттів не вибухнула.

– ...

Дохьон дивився на Уйона з порожнім виразом обличчя. Одна рука була в кишені, а іншою він тримав парасольку, спокійно спостерігаючи за краплями дощу. Прозору парасольку Дохьон нахилив до Уйона, тож його власне плече швидко намокло.

– Іноді...

Голос Дохьона більше нагадував зітхання. У його спокійному погляді відчувалося щось таємниче. Повільно повернувши голову, він прошепотів дуже тихим голосом.

– Це нелегко.

Уйон не спитав, що Дохьон мав на увазі. Натомість він поклав руки на коліно й обперся на них підборіддям.

Наступні слова Дохьона неабияк шокували Уйона.

– Хочеш, я понесу тебе на спині?

– ...

Крап, крап. Дощ не вщухав. Краплі дощу ритмічно постукували по парасольці. Дохьон поглянув на Уйона і невимушено промовив.

– Ти недобре виглядаєш.

Дохьон простягнув Уйону маленьку скляну пляшечку ліків для покращення травлення. Його рука була такою великою, що пляшечка здавалася крихітною порівняно з нею. Поки Уйон дивився порожнім поглядом на пляшечку в його руці, Дохьон ласкаво прошепотів.

– Я відвезу тебе додому.

Часу на відмову не було. Дохьон віддав йому пляшечку, а потім і парасольку. Коли Уйон прийшов до тями, Дохьон вже повернувся спиною до нього й опустився перед ним навпочіпки, упершись одним коліном в землю, та очікуючи.

– Сонбе!

Уйон наполохано схилив парасольку в бік Дохьона. Дощ був несильним, але достатньо, щоб намокнути за короткий час.

– Сонбе, ви намокнете, – сказав Уйон, на що Дохьон пирхнув, ніби той сказав якусь нісенітницю.

– Я вже намок.

– Ні, сонбе. Та все ж...

– Тепер ти ладно кличеш мене «сонбе».

Було очевидно, що він мав на увазі: припинити балачки і застрибувати. Уйон стиснув губи, дивлячись на тренч Дохьона, що волочився по землі. Дохьон ще раз поквапив його.

–Поквапся, у мене штани намокли.

Уйон неохоче поклав руки на плечі Дохьона. Коли він обережно переніс свою вагу, Дохьон підтримав його, легко піднімаючи. Уйону стало лоскотно від пальців Дохьона на своїй оголеній шкірі, шкодуючи, що на ньому шорти, а не штани.

– Я важкий...

За винятком раннього дитинства, Уйон не пригадував, щоб його хтось носив на собі. Він не був настільки близьким з іншими, та і важив Уйон немало, аби можна було б його отак легко нести. Тому сама думка про те, що його зараз несуть на спині, бентежила і здавалася нереальною.

– Ти не настільки важкий, як гадаєш.

Дохьон легко відповів, випрямляючись. Він злегка нахилився вперед, щоб оцінити вагу, а потім без вагань підвівся. Щойно його підняли, Уйон інстинктивно міцно обійняв Дохьона за шию.

– Злякався?

У голосі Дохьона пролунав легкий сміх. Уйон, міцно пригорнувшись до нього, як дитина, чітко відповів.

– Ні, зовсім ні.

Але будь-хто міг помітити, що він наляканий. Дохьон, мабуть, думав про те саме, бо мовчки проковтнув свій сміх. Уйон незграбно поправив парасольку і спробував змінити тему розмови.

– То куди ми йдемо?

– З тебе нікудишній брехун.

– ...Будь ласка, опустіть мене.

– Куди? Тут навіть лавки немає.

Хоча Уйон міцно тримався на ногах, Дохьон ставився до нього як до людини, що не може ходити. Навіть якби він зараз сказав, що все гаразд, це нічого б не змінило. Дохьон, міцніше схопивши його і наказавши не рухатися, невимушено відповів.

– Ми йдемо до стоянки. Я на авто через дощ.

– А як же наша навчальна група?

– Наступного разу зберемося.

Дохьон сказав, що Ґарам і Сонґю не заперечуватимуть. Зрештою, немає сенсу навчатися, коли ти хворий, і додав, що Уйон хвилюється через непотрібні речі. Уйон, який мовчав, знову відчув знайоме відчуття тривоги поруч із Дохьоном.

– ...Мені вже давно було цікаво.

Відчуття було те саме, що й у кімнаті клубу. Хоча вони були так близько один до одного, Уйон не відчував жодних феромонів від Дохьона. Безсумнівно, він був домінантним альфою, але зараз більше нагадував бету.

– Чому ви приховуєте свої феромони?

Дохьон рідко вивільняв свої феромони, хіба що в надзвичайних ситуаціях. Навіть ледь помітний аромат, який іноді залишався на одязі, через мить повністю зникав. Для альф природно випускати феромони в повсякденному житті, але Дохьон, здавалося, навмисно стримував себе.

– Вам, як домінантному альфі, мабуть, важко постійно придушувати їх?

Уйон знав про це як ніхто інший. Придушення феромонів було схоже на вечерю з незнайомцем у незручному одязі. Уйон мав причини, аби приховувати свої феромони, але він не думав, що у Дохьона були ті ж обсатвини.

– Тобі… – почав повільно Дохьон.

Він примружив очі, одне з яких було з подвійним повіком, і злегка нахилив голову. Озирнувшись на Уйона, Дохьон невимушено промовив.

– Тобі не подобаються альфи.

– ...

Тон Дохьона був буденним, ніби щось настільки явне не потребувало жодних пояснень. Перш ніж Уйон встиг запитати, звідки він знає, Дохьон твердо додав: 

– Це було очевидно.

– ...

– Дуже очевидно.

«Не сильно у це віриться», – подумав Уйон. Не те, щоб це була таємниця, але й  відкрито він цього не демонстрував. Він ніколи нікому не розповідав і не пригадував, щоб коли-небудь ображав чи скаржився на альф. До того ж, Дохьон приховував свої феромони ще до того, як Уйон вступив до клубу.

– Я напрочуд спостережливий.

Потік думок Уйона раптово обірвався, коли Дохьон знову заговорив лагідним голосом.

– Важко було не помітити, як ти відреагував, коли трапилася та ситуація з Мун Ґарам у клубі. Ти казав, що тобі не подобається, коли тебе торкаються, але поруч із Сонґю ти почувався розслаблено.

Тепер, коли Уйон подумав про це, можливо, це й правда. Озираючись на те, як він відреагував на Ґарам, не дивно, що Дохьон це помітив. Тим паче, Дохьон сам стверджував, що він досить спостережливий.

– ...Сонбе, ваші феромони приємні, – сказав Уйон, зручно влаштувавшись на Дохьоні.

Дохьон не відповів, але Уйон говорив щиро. Якби всі альфи були такими, як Дохьон, у нього не виникало б жодних проблем з альфами та їхніми феромонами.

– Як ви дізналися, що я тут?

– Я особисто допомагав тобі з розкладом занять.

Навіть під дощем голос Дохьона звучав чітко. Можливо, це було через його низький тон або спокійну манеру говорити. Слухаючи його, Уйон відчував, як напруга всередині зникає. Хоча він і не прийняв ліки для травлення, здавалося, що його шлунок заспокоюється.

– Я знаю, де проходять твої лекції.

– ...

Звучало так, ніби Дохьон знайшов Уйона не випадково. Голос, який говорив, що він шукав саме Уйона, купивши йому ліки і пройшовши весь шлях до лекційної аудиторії, щоб знайти його. Уйон міцніше стиснув парасольку.

– ...Не запитаєте, чому я сидів сам на лавці?

Дощ не припинявся. Сакура щойно розквітла, але до завтра весь цвіт міг опасти. Дохьон не оглянувся на Уйона, натомість спокійним голосом запитуючи:

– Хочеш, щоб я запитав?

Чесно кажучи, Уйон збрехав би, якби сказав, що не відчував спокуси. Бажання розповісти про все і отримати розраду, як і раніше, було нестерпним. Але Уйон знав, що не все піде так, як він хотів.

– ...Ні.

Він міцніше обійняв Дохьона та опустив голову, зарившись обличчям у його плече. Слабкі феромони, змішані з дощем, були ледь помітні.

– Мені просто було боляче.

Його слова з відтінком смутку затихли. Дохьон мовчав, чекаючи на продовження розповіді Уйона. Уйон глибоко вдихнув і знову заговорив, цього разу дитячим плаксивим тоном.

– Після того, як я з’їв той гамбургер, у мене сильно розболівся живіт. У мене ніколи не було розладів травлення, хіба що в дитинстві, але сьогодні мене так нудило... наче мене кололи голками... але виблювати не міг...

Чим більше він говорив, тим більше посилювався його смуток. Якби Дохьон засміявся над його розповіддю, він би зупинився, але натомість Дохьон спокійно слухав. Повторивши разів п’ять, що йому боляче, Уйон глибоко вдихнув і замовк.

– І це просто... дуже боляче...

Більше нічого було додати. Всі його причини, розчарування й образи були вкладені в одну фразу «Це боляче». Було так боляче, що він навіть не усвідомлював, що зараз почувається вже краще.

– Справді?

Дохьон відповів ніжно, ніби втішаючи дитину. Він глянув на Уйона, але той опустив голову. Знову перевівши погляд уперед, Дохьон заговорив безмежно лагідно.

– Мабуть, тобі було дуже важко.

Це була найніжніша відрада, про яку тільки міг просити Уйон. Звісно, ​​це була не зовсім коректна відповідь на його «Мені боляче». Проте Уйон відчув, як у грудях стиснуло від емоцій, і прикусив нижню губу.

– Коли прийдеш додому, прийми ліки і трохи відпочинь.

– ...

– Тоді тобі стане краще.

Здавалося, що ось-ось покотяться сльози, але не від смутку, а через щось інше. Його серце тріпотіло, і він відчував дивне хвилювання.

– ...Сонбе.

Уйон зашарівся і підвів голову. Дохьон злегка здригнувся, почувши хрипкий голос Уйона. Не помічаючи ледь помітної зміни в Дохьоні, Уйон заговорив надломленим, тремтячим голосом.

– Чому ви такий добрий до мене?

Він знав, що Дохьон добрий до всіх. Вчитель, якого знав Уйон, був добрим навіть до незнайомих людей. Але якою б доброю не була людина, хіба вона не вагалася б, перш ніж нести на спині промоклого від дощу хубе?

– ...

З якоїсь причини Дохьон вагався з відповіддю. Він дивився прямо перед собою порожнім поглядом, повільно облизнувши губи. Дохьон заговорив ніжним голосом, що більше нагадувало зітхання.

– Я просто хочу бути добрим до тебе.

Замість того, щоб запитати: «Чому?» – Уйон закусив губу. Він уткнувся обличчям у шию Дохьона і тихо видихнув.

Через деякий час Уйон знову заговорив тремтячим голосом, ніби він ось-ось заплаче.

– ...Тоді, будь ласка, продовжуйте бути добрим до мене.

Дощ почав слабшати. Парасолька нахилилася, але ніхто не звернув на це уваги. Стук, стук. Рівний ритм серцебиття Дохьона луною віддавався у грудях Уйона.

Можливо, з самого початку це була затяжна прихильність, від якої Уйон ніколи не міг позбутися. Навіть коли Дохьон відшив його, коли той мовчки припинив їхні заняття з англійської, Уйон плакав і ображався на нього, але він ніколи не міг по-справжньому зненавидіти Дохьона. Думка про те, щоб відмовитися від своїх почуттів, була лише зарозумілістю та пихою.

– Я сумував за вами, – невимушено промовив Уйон.

Він намагався замаскувати свої емоції під жарт, пояснюючи це тим, що він погано себе почуває. Уйон не хотів, щоб Дохьон неправильно його зрозумів. Дохьон на мить замовк, а потім відповів своїм звичайним добрим голосом.

– ...Я радий.

Того дня в серці Уйона також ішов дощ – це був дощ із вишневого цвіту.