Дощ з вишневого цвіту

Довгий палець вказав на верхню полицю. Полуниця, ківі та виноград. Дохьон м’яко і плавно перерахував вміст кожної пляшки. Нарешті, він вказав на нижню полицю і додав спокійним тоном.

– Яскраво-помаранчева – це апельсиновий сік.

Уйон витріщився на Дохьона широко розплющеними очима. Хоча власником будинку був Уйон, він не мав жодного уявлення про те, що знаходиться в його холодильнику. Але Дохьон поводився так, ніби чудово знав, що там. Поки Уйон стояв із роззявленим ротом, Дохьон подивився вниз і схопився за дверцята холодильника.

– Ти ж не їси моркву, так?

– Звідки… ви знаєте?

Напої виготовляв один із працівників – свіжовичавлені соки, без додавання цукру чи оброблених інгредієнтів. Іноді в них додавали трави або овочі. Проте це була крафтова продукція, і в магазинах її не продавали.

Дохьон кліпнув очима, наче запитуючи: «Що у цьому такого?».

– Ми обідали разом. Очевидно, що я помітив це.

– ...

У пам’яті виникли спогади про те, як вони разом їли стейк Солсбері. Він, мабуть, пам’ятав, як Уйон возився з морквою у формі квітки, що йшла як  гарнір. «Ні, я не про це», – з цими словами Уйон простягнув Дохьону скляну пляшку.

– Хіба це продається..?

В одну мить вираз обличчя Дохьона змінився. Уйона пронизало неприємне передчуття, і він швидко обірвав себе на півслові, починаючи виправдовуватися.

– Звісно.

– ...Що? – спантеличено запитав Дохьон. У цей момент холодильник, який залишався відчиненим занадто довго, почав пищати. Уйон поспішно зачинив дверцята і повернувся до нього спиною.

– Він продається, але... на ньому нічого не написано. Як ви дізналися, який це смак?

– Сік?

Він кивнув. Дохьон подивився на скляну пляшку в руці Уйона і безтурботно відповів.

– Я вже пив його раніше.

Холодний піт пробіг по спині Уйона. Щойно Дохьон сказав це, спогади нахлинули на нього. Було очевидно, де він пив напій раніше – у той час, коли вчитель навчав його.

– Мабуть, це той самий виробник... я так думаю, – спокійно відповів Уйон, знову відчинивши дверцята холодильника.

Усередині стояло декілька пляшок, подібних до тієї, що він тримав у руках. Коли він дістав пляшки зі смаками «полуниця», «ківі» та «виноград», Дохьон забрав їх у нього.

– Схоже на те. Вони казали, що соки крафтові, але, напевно, вони також продають їх.

У той час як Уйон ледве тримав їх обома руками, Дохьон із легкістю ніс по дві пляшки в кожній руці. Він поставив скляні пляшки на кухонний острів і додав невимушеним тоном:

– Зараз багато подібного продається.

«Мало не влип у халепу».

Але наскільки пам’ятав Уйон, Дохьону завжди подавали напої у чашці під час занять. У цих скляних пляшках він повинен був бачити їх уперше, тому дивно, що він миттєво впізнав їх. Він або мав гостре око, або переплутав їх із чимось схожим (найімовірніше, перше).

– Зазвичай, такі напої можна відрізнити, просто подивившись на колір.

На його обличчі не було жодних ознак недовіри. Лише тоді Уйон повністю розслабився і почав відчиняти шафки. Дохьон стояв біля кухонного острова, спостерігаючи за ним.

– Що ти шукаєш?

– Склянки. Було б дивно подавати його так, у пляшках.

– Чому ні? Вони з легкістю вип’ють прямо з пляшки.

– Все ж таки, вони гості.

– Гості...

«Непрохані», – пробурмотів собі під ніс Дохьон. Уйон почув, але не став відповідати, натомість відчинив верхню шафку. Склянки були акуратно розставлені, але він не був певен, чи дістане їх.

Уйон вагався, щоб простягнути руку, й озирнувся на Дохьона. Він помітив це і раніше, коли Дохьон носив пальто, але тепер, коли він був одягнений у легший одяг, його пряма статура була ще більш видною. Дохьон подивився на Уйона ясними очима, злегка нахиливши голову.

– Хочеш, щоб я дістав?

Насправді, Уйон озирнувся, бо збирався попросити про допомогу. Було надто соромно демонструвати, як він незграбно тягнеться навшпиньки. Але як тільки він побачив обличчя Дохьона, усі його думки випарувалися.

– Я сам дістану.

Чому він був таким гарним, навіть просто стоячи нерухомо? Можливо, справа в м’якому кардигані, що був на ньому, від якого можна було відчути приємний запах, якщо підійти ближче. Знайомий запах кондиціонера для білизни ніби лоскотав йому ніс.

Уйон кілька разів похитав головою і простягнув руку до шафки. Як і очікувалося, виникли певні труднощі через його зріст, кінчики його пальців ледве торкалися краю склянки. «Якби я був хоч на три сантиметри вищим» – щойно ця думка промайнула в його голові, як склянка спереду перекинулася.

– ..!

Злякавшись, Уйон інстинктивно відступив назад. Склянка падала прямо йому в обличчя. Він намагався зловити рукою склянку, але промахнувся, і з переляканим виразом обличчя міцно заплющив очі.

Він був упевнений, що почує звук розбитого скла. Скло не витримало б падіння з такої висоти. Його повіки затремтіли, а по спині пробіг холод. Затамувавши подих, Уйон приготувався до неминучого.

– ...

Але навіть через деякий час не було жодного звуку. Він не відчув удару в обличчя, й уламки скла не розлетілися довкола. У той момент, коли Уйон обережно розплющив очі, щоб зрозуміти, що відбувається...

– Тебе ні на секунду… – тихо промовив знайомий голос. 

Голос пролунав так близько, що Уйон відчув легкий аромат чужих феромонів у повітрі. У його полі зору опинився хтось, хто тримав склянку.

– …Не можна залишити без нагляду.

Однією рукою Дохьон зловив склянку, що падала, а іншою прикривав голову Уйона, захищаючи його. Здавалося, він теж був трохи наляканий, оскільки слабкий слід його феромонів витав у повітрі. З тихим зітханням він опустив голову, щоб зустрітися з широко розплющеними очима Уйона.

– З тобою все гаразд?

Очі Уйона ще більше округлилися, а його груди піднялися й опустилися, глибоко вдихаючи. Сухі феромони Дохьона розпалили вогонь всередині нього. Здавалося, що його власні феромони неконтрольовано виплеснуть назовні, якщо він не затримає дихання.

– Я...

«Зовсім не в порядку».

Його серце калатало, а голова пульсувала. Дивне відчуття поколювання поширилося від горла аж до низу живота.

– Я в порядку...

Йому вдалося відповісти, хоча голос був слабким і надломленим. Щоразу, коли він відкривав рот, у горлі пересихало, ніби він відчував спрагу. Уйон робив неглибокі вдихи і швидко кліпав очима, його обличчя взялося рум’янцем.

– Будь обережнішим.

Дохьон швидко відсторонився від нього. Він поставив склянку на стільницю і дістав ще три з шафки. На відміну від Уйона, який навшпиньках діставав лише кінчиками пальців до полички, Дохьон без зусиль впорався із завданням.

– ...Дякую.

Як Уйон не намагався стримувати свої феромони, він не міг зупинити їхнє поступове вивільнення. Його обличчя наче палало, і він зрозумів, що залишатися тут і надалі буде небезпечно. Поспіхом затуливши вуха, Уйон відвернувся від Дохьона.

– Я… Мені терміново потрібно... до вбиральні.

Він не дав Дохьону можливості відповісти. Уйон швидко пройшов повз нього і кинувся до спальні. Ванна кімната була поруч з вітальнею, але він не хотів проходити повз Ґарам та Сонґю.

Щойно двері зачинилися, Уйон сповз на підлогу. Він підтягнув коліна до себе і заховав у них обличчя, слухаючи гучне калатання свого серця. Наче барабанний дріб, його стукіт відлунював у всьому тілі.

– Угх...

Давно він так не почувався. У той час, коли Дохьон був його вчителем, Уйон радів найменшим дрібницям: коли їхні погляди випадково зустрічалися або кінчики пальців торкалися один одного. Він завжди соромився і хвилювався, просто дивлячись на обличчя Дохьона. Уйон хотів би не мати таких почуттів до Дохьона, але... здається, він знову наступає на ті ж граблі.

Приклавши руку до грудей, Уйон глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти своє калатаюче серце. Уйон повторював собі, що це неправильно, але було надто пізно – він вже відкрив своє серце.

– ...Я приречений.

Феромони, викликані його емоціями, хвилею заповнили кімнату. Хоч би як він думав про це, цього разу це було справді небезпечно.

***

З дитинства Уйон був схильний не довіряти іншим. Що типово для людей, які опинилися у відповідних обставинах, – його мати являла собою типову людину панівного класу, а навколо нього були лише люди, що мали приховані мотиви. Де б він не був, постійно спостерігав подібні закономірності, і світ Уйона поступово ставав більш обмеженим.

Вперше Уйон зробив крок у соціум у середній школі. Вступивши до школи в 14 років, він мав скромні сподівання та насолоджувався відчуттям свободи. Однак шкільне життя виявилося не таким приємним, як він думав.

Всього за місяць Уйон став жертвою знущань. Лише через два роки, на початку нового семестру, він зустрів Дохьона, а вже наприкінці семестру їхні шляхи розійшлися. Зв’язок, який миттєво утворився між ними, став для нього можливістю навчитися довіряти іншим.

У певному сенсі це було майже неминучим. Учитель був ніжним і добрим, турбувався про Уйона, не вимагаючи нічого натомість. Навіть якщо він так діяв через почуття обов’язку, для Уйона це стало справжнім порятунком. Тож як він міг не закохатися в Дохьона?

Емоції, які вирували всередині, переповнювали Уйона. Хоча він і не втратив повністю контроль, потрібен був час, аби заспокоїти розбурхані феромони. Якщо він послабить пильність, то його миттєво почне лихоманити.

– Переодягався?

– Так, у тому одязі було незручно.

Уйон вийшов із кімнати лише через деякий час. До того моменту, як він зумів взяти під контроль вивільнені феромони та привести себе до ладу, минуло досить багато часу. Усі троє навчалися разом, тоді як Уйон готувався до тесту, запланованого на п’ятницю.

Незабаром надворі стемніло. Час був доречним для вечері, але Уйону не вистачило вміння мимохідь запропонувати їжу, не перетворюючи це у незручну ситуацію. Вони встали зі своїх місць, плануючи наступну зустріч для спільного навчання.

– Усе гаразд, якщо я не проводжатиму вас?

– Нічого страшного! Ми ж не діти.

– Так, залишайся вдома.

Ґарам і Сонґю ввічливо відхилили пропозицію Уйона провести їх. Спочатку він планував принаймні супроводити їх до ліфта, але врешті цю ідею також відхилили. Їхній візит був раптовим для Уйона, але зараз він був розслабленим.

– Будьте обережні по дорозі додому.

Не знаючи, що ще зробити, Уйон незграбно провів їх біля дверей. Коли вони попросили наступного разу показати другий поверх, він невиразно кивнув. Дохьон, який весь час мовчав, лише попрощався з ним перед тим, як зачинилися вхідні двері.

– Побачимося завтра.

Стук, зачинені двері обірвали зв’язок з іншими. Тиша, що запанувала, викликала глухе відчуття порожнечі. Він пішов усередину з виснаженим виразом обличчя, протираючи втомлені очі.

– …

Не те, щоб він хотів, але це здавалося неминучим. Неможливо було протидіяти майбутньому, що вже було заздалегідь визначене.