Хто, крім настінних ліхтарів і змерзлих у зимову холоднечу ворон, погодився б розділити з тобою глечик вина? 

 

В аеропорті Дончваня з борту маленького літака з написом «Феншень» зійшла група людей, одягнених у цивільний одяг. Новоприбулі негайно вирушили в місто. 

Серед них був молодий чоловік із досить юним обличчям. Він одягався за останньою модою, носив на шиї секундомір і на ходу жував жуйку. Це був Джан Джао, командир першого загону «Феншень». Поруч із ним ішла жінка-оперативник у величезних дзеркальних окулярах. Схоже, вона ніяк не могла прокинутися. Але, попри хворобливий вигляд, цією жінкою виявилася Ґу Юесі, командир другого загону, яка прийшла на допомогу Сюань Дзі в лікарні Чиюань.

Ці двоє з легкістю могли б очолити спецоперацію, однак зараз вони виступали лише в ролі супроводжуючих. Чоловік, що йшов попереду, зі спини був схожий на мавпу. Широкоплечий, бритоголовий, із засмаглим обличчям. У кутку його рота вільно бовталася цигарка. Варто було тільки побачити його, і на думку одразу ж спадало слово «мужик». Весь його образ справляв враження сільського жителя.

Це був Ван Дз’е — нинішній командир спецвійськ «Феншень».

Ван Дз’е вів підозрілий спосіб життя і вкрай рідко з'являвся в Управлінні, вважаючи за краще цілий рік поневірятися країною. Керівники Міністерства безпеки постійно розшукували його, але ніколи не знаходили. Вони страшенно злилися, що не могли просто взяти та схопити його без будь-яких доказів. Але щоразу, коли виникала необхідність у підтримці «Феншень», його люди завжди прибували на місце події вчасно і діяли безпомилково.

— Цей старий Сяо. Здається мені, відтоді як його підвищили, його мордочка стає дедалі білішою і білішою, а чиновницький авторитет дедалі більшим і більшим. — Ван Дз’е видихнув сигаретний дим і ліниво поскаржився. — Навіть десяти загонів «Феншень» недостатньо для його супроводу, і він більше не спілкується зі мною безпосередньо, тепер він командує людьми, не встаючи з місця.

— Йдеться про примарного метелика. Усе Управління в паніці. Директор Сяо вважає, що чим менше народу буде про це знати, тим краще, — м'яко сказала Ґу Юесі.

Ван Дз’е видихнув дим через ніздрі й буркотливо вимовив:

— Корумпована верхівка змушує татка [1] бігати за дорученнями. Вона прогнила до самого коріння. У будь-якому разі, з огляду на нинішні обставини, мені не дуже хочеться відсиджуватися в Управлінні. 

 

[1] 老子 (lǎozi, lǎozǐ) дослівно батько, або просто «я» (гнівно або жартівливо про себе).

 

Джан Джао закінчив набирати повідомлення і підняв голову.

— О, цей дзянши з Дончваня, старий негідник Юе-де. Невідомо, чому його все ще не кремували. Він давно збожеволів, загрібав гроші нечесним шляхом і відмовився від усіх своїх учнів. Він бавився з дивними речами, дозволяв людям ними користуватися, а потім розіграв п'єсу, в якій сам же і взяв собі головну роль. Засіб, який вони використовували, імовірно був яйцями примарного метелика. Вони викопали їх на тому кургані. Не можна сказати точно, але, схоже, ця зараза родом саме звідти.

— У пана Юе-де загалом чотири учні, і зараз вони не часто показуються на людях. Найактивніші з них — учні його послідовників. Ми отримали записи з відеореєстраторів кількох важливих фігур і членів їхніх сімей. Шляхом перехресного порівняння ми приблизно позначили місце розташування кургану. Він має бути в східній частині гірського району, це цілком збігається з даними, наданими Відділом відновлення, — рівним тоном повідомила Ґу Юесі.

— Дивно, сестричко, — сказав Джан Джао. — Як ці покидьки з Відділу відновлення змогли знайти курган?

— Думай, що кажеш? — прикрикнула на нього Ґу Юесі. — Людина з Відділу відновлення, яка зв'язалася з нами, випадково опинилася там разом із підозрюваним. Особлива здатність цього юнака полягає в тому, щоб знаходити людей за допомогою пов'язаних з ними предметів. Вони взяли особисті речі директора Сюаня і таким чином простежили шлях.

— О боже мій! — розсміявся Джан Джао. — З такою здатністю він запросто може конкурувати з шукачами. 

Вираз обличчя Ґу Юесі залишився незмінним, але вона суворо глянула на юнака з-під окулярів. 

— Я був неправий. — Джан Джао скорчив гримасу і «закрив рот на замок».

— Східна частина гірського району, вірно? Нехай ці дітлахи з Відділу відновлення залишаються на місці, — все ще тримаючи в роті сигарету, розсміявся Ван Дз’е, оголивши низку великих і білих, як в акули, зубів. — Нехай чекають, коли ми врятуємо їхнього тата... Я чув, що новоспечений директор Відділу відновлення теж належить до класу «вогню і грому». Ти бачила його, Юе-ер? Який він?

Ґу Юесі в задумливості забарилася й обережно відповіла:

— Точно не можу сказати.

— А? — остовпів Ван Дз’е.

Ґу Юесі поправила сонцезахисні окуляри.

— Сила, що огортала його, була кольору полум'я. Я відчуваю, що він має належати до класу «вогню і грому», більше схиляючись у бік вогню. Але тоді, в Чиюані, він також продемонстрував деяку схильність до управління металом. Мабуть, це була його спеціальна зброя. Але клас «металу» і клас «вогню» взаємозаперечні. Якщо зброя не сумісна з певним родоводом — її бойова міць буде знижена. Як правило, люди класу «вогню і грому» уникають використовувати металеві та водні інструменти. Так, до речі, ще він тримав у руці меч, витягнув його прямо з хребта, і бився ним із демоном.

— Витягнув його з хребта? Круто [2]! Слухай, а що це за меч? — вигукнув Джан Джао.

 

[2] 牛屄 (niúbī) круто, очманіти.

 

— Я не змогла його роздивитися, — похитала головою Ґу Юесі.

Джан Джао був молодшим зі своїх товаришів і дуже балакучим [3].

— Сестрице, минулого разу ти теж нічого не змогла розгледіти своїм «рентгенівським зором».

 

[3] 嘴快 (zuǐkuài) нестриманий на язик, що на думці, те й на язиці.

 

Сказавши це, він раптом на щось відволікся і замовк. Ґу Юесі насупилася, і в машині настала тиша. У повітрі повисла дивна незручність.

Вираз обличчя Ван Дз’е змінився, він глибоко вдихнув і випустив із рота клуб білого диму. Дим, немов живий, долетів до Джан Джао і розтікся по його обличчю.

— Твій рот не закривається з ранку до ночі, а язик завдовжки у вісім чи. Директор Сяо відправив повідомлення. Що він написав?

— О, — Джан Джао не замислюючись витягнув свій мобільний телефон. — Директор Сяо пише: «Пану Юе-де, ймовірно, відомо про ваш візит у Дончвань. Тепер ви перебуваєте на чужій території. Будьте обережні.»

— Кумедно, гора там, я тут, а цей старезний дзянши-імпотент усе ще наважується нас контролювати? Чому він досі не відправився до праотців? — Ван Дз’е штовхнув ногою бензобак. — Гаразд, поживемо — побачимо [4]...

 

[4] 走着瞧 (zǒuzheqiáo) поживемо — побачимо (у негативному або саркастичному сенсі).

 

— Командире, будь ласка, не їдьте! Виїзд знову відкритий!

Місцезнаходження Лво Цвейцвея було в якійсь глушині. Ван Дз’е нагадував мандрівника по пересіченій місцевості. Він був у повній розгубленості [5]. Зробивши вісім кіл шосе і гірською дорогою, він, нарешті, подолав усі «труднощі та перешкоди», щоб зустрітися з Відділом ліквідації наслідків.

 

[5] 找不着北 (zhǎobùzháoběi) не в змозі знайти північ (об. знач. втратити орієнтування, втратити голову, бути збентеженим, бути розгубленим).

 

— Запізнюєтеся! Вибачте, курган справді важко знайти. Невідоме магнітне поле навколо цього місця створює перешкоди для навігаторів.

Наплювавши на всі правила пристойності, Ван Дз’е безсоромно запитав:

— Йо, що тут відбувається? Чому тут поранений?

Ян Чао, що розтягнувся на землі, голосно схлипував, його очі були наповнені сльозами. Щойно вони прибули в цей район, юнак зазнав прокляття і тепер безупинно ридав. Він не міг навіть говорити.

— Не знаю. Усе сталося так несподівано, — з тривогою відповів Лво Цвейцвей. — Можливо, всьому виною величезний тиск від вступних іспитів до аспірантури.

Ван Дз’е промовчав.

Він чув, що у Відділі відновлення було багато талановитих людей. Вони справді заробили свою репутацію.

— Ван Дз’е, з цим місцем щось не так, — раптово заговорила Ґу Юесі.

Жінка зсунула на лоб окуляри, які не знімала до настання ночі, і її зіниці звузилися, ставши вертикальними.

— Подивися на цю гору.

Колись Дончвань був раєм на землі, де вдавався до роздумів сам імператор Ву. Але клан шаманів давно зник, а це місце пережило безліч воєн. Протягом тисяч років його ландшафт і клімат постійно змінювалися, але краєвиди тут, як і раніше, були чудові. Після свята середини осені ночі стояли прохолодні, і гірський пейзаж здавався воістину прекрасним. Він виглядав розкішним і квітучим. Коли пара, що здіймалася від води, зустрічалася з холодним повітрям, гори огортав білий, наче шовк, туман, і неквапливо тек туди, куди дув вітер.

— Справді, щось не так. — Ван Дз’е примружився, подивився в напрямку, який вказала Ґу Юесі, і повільно видихнув димне кільце. Тільки одна гора не потонула в тумані.

Група людей незабаром досягла підніжжя кургану. Раптово, Лво Цвейцвей підскочив від страху і вимовив: 

— Усі ці дерева фальшиві!

Недарма тут не було туману! Паперові дерева не вміють дихати!

Ван Дз’е зірвав один листок, пожував його і виплюнув на землю.

— Це ілюзія. Дерева на горі зроблені з пап'є-маше. Чутки, що гуляють серед мандрівників, виявилися правдою [6]. Предки цього старого імпотента Юе-де займалися організацією похорону. Слідуйте за мною, не відставайте.

 

[6] 空穴来风 (kōngxuéláifēng) вітер із порожньої печери (об. знач.: немає диму без вогню; необґрунтоване твердження, безпідставні чутки).

 

Здавалося, вони помилилися з вибором місця розташування. Ван Дз’е наказав Пін Цяньжу продовжувати спроби зв'язатися з Сюань Дзі, а сам повів їх наверх по, оточеній штучними деревами, гравійній дорозі.

Відразу після того, як команда зникла в лісі, біля підніжжя гори зупинилася невелика група чорних машин. Назовні мовчки вийшли кілька людей. На чолі їх був літній чоловік, одягнений у традиційний китайський костюм. Кожен його рух, аж до найдрібніших жестів, був точнісінько як у пана Юе-де.

— Майстер велів мені належним чином розібратися з усім цим, я візьму ініціативу на себе, — пустився в роз'яснення старий. — Оскільки Управління з контролю за аномаліями не звертає на нас уваги й затято бажає заволодіти таємницями нашої школи, ми теж будемо безжальні. Уб'ємо свідків і випалимо схил, щоб переконатися, що більше тут не залишилося жодних доказів [7]. Ви мене зрозуміли?

 

[7] 人证物证 (rénzhèngwùzhèng) свідки і речові докази.

 

Учні тут же винесли з багажника кілька ящиків. Вміст нагадував великі та дуже важкі кулемети, але це було не так. Дуло кожної зброї за розміром більше нагадувало чашу, з вигравіюваними на ній складними заклинаннями. Чаші іскрилися в місячному світлі.

Старий у традиційному костюмі махнув рукою, і учні занесли ящики в ліс.

У глибині паперової хащі стояло кілька маленьких будиночків.

— Це місце не занедбане, — Ван Дз’е змахнув рукою тонкий шар пилу зі столу. — Хтось жив тут не так давно, але зараз тут порожньо. Цей старий кретин дуже хитрий. Не сідай на край колодязя, хлопчику. Впадеш.

На подвір'ї одного з будинків справді був колодязь. Ян Чао був зневоднений, він більше не міг іти й тому присів на край гирла. Відтоді як вони увійшли до цього фальшивого лісу, у Ян Чао знову почався нежить. Він не тільки не міг перестати плакати, але ці сльози ще й завдавали йому страждань.

Почувши пораду Ван Дз’е, Ян Чао підняв голову. У юнака були червоні очі і сумне обличчя. Він висякався, але сунувшись у кишеню за носовичком, намацав щось інше. Це був годинник Сюань Дзі.

Ян Чао знову потягнувся за хусткою. Він плакав всю дорогу до цього місця і тепер був повністю спустошений. Раптово юнак втратив рівновагу і пірнув головою в колодязь.

Ван Дз’е не вимовив ні слова.

— Ох! Навіщо ви прокляли його? — вигукнув Лво Цвейцвей.

Група людей кинулася до гирла колодязя, щоб перевірити, чи живий хлопчисько. На щастя, у колодязі все ще була вода, і Ян Чао люто борсався внизу. Ван Дз’е закачав рукава. 

— У чому справа? Відійдіть і заспокойтеся. Дитинко [8], затримай-но дихання і дивись, не захлипнися. 

 

[8] 宝贝儿 (bǎobèir) посилається на: 宝贝 (bǎobèi) дитинка, золотко (зазвичай про дітей). 

 

З цими словами досвідчений представник «водного» класу швидко клацнув пальцями, і рідина на дні почала зникати. Підкоряючись його жесту, вона слухняно потекла вгору. Вода м'яко огорнула Ян Чао, а решта оперативників тут же підняли юнака на поверхню.

У цей час Ван Дз’е ніби щось відчув. Упершись рукою в край колодязя, він вимовив:

— Ха, там під водою щось є.

Лво Цвейцвей і Джан Джао підхопили Ян Чао з двох боків, і Ван Дз’е розтиснув пальці. Під впливом сили тяжіння, колодязна вода одразу ж повернулася на своє первісне місце, б'ючись об вузькі стінки і піднімаючи хвилі.

Бах! І на прихований у шаманському кургані вівтар полився крижаний потік, окропивши голі щиколотки Шен Лін'юаня.

Він подумав: «Безумовно, виною всьому це тіло»

Його кістки зжерло полум'я Чиюаня. Він поняття не мав, хто їх підібрав. Після стількох тисяч років його тіло прийшло в непридатність. Це була не найнадійніша річ, дарована йому при народженні. Одним словом, людська шкіра була вкрай незручна. Здавалося, в його грудях клекотіла кров. Холодне повітря пронизувало його наскрізь. Червоні краплі впали йому на долоню, і він, як абсолютно звичайна людина, відчув озноб.

Йому здавалося, що його серце і легені спорожніли, а тіло налилося свинцем. Навколо нього ніби виросла стіна. Сильний головний біль повернувся, і знову дошкуляв йому.

Шен Лін'юань м'яко опустився на коліна поруч із бронзовою труною, його зір затуманився, він більше не міг чітко розгледіти обличчя Алводзіня. Відчуття прохолоди, що виходило від труни та просочувалося крізь порваний одяг, витканий з квітів «народження і смерті», пробудило в ньому слабку тугу.

Сюань Дзі помітно нервував. Він знову спробував підійти, але почувши у своїй підсвідомості: «Два кроки назад!», — моментально отямився. Юнак не на жарт злякався.

Він не любив сердитися без причини, тому зазвичай здавався більш доброзичливим, але він безумовно не був матір'ю Терезою, що любила б усіх беззастережно. Згідно зі знаннями про самого себе, Сюань Дзі не був людиною з щурячою утробою [9], він не скористався можливістю кинути камінь. Але він безумовно не був таким благородним, щоб платити добром за зло. Цей дивний диявол двічі намагався вбити його, але щоразу без успіху. Що він, що цей ожилий труп Алводзінь, були одного поля ягоди.

 

[9] 小肚鸡肠 (xiǎo dù jīcháng) посилається на 鼠肚鸡肠 (shǔdùjīcháng) щуряча утроба та курячі кишки (об. знач.: про людину: обмежену, дріб'язкову, дріб'язкову, ощадливу, розважливу).

 

Але варто було йому побачити, як диявол закашлявся кров'ю, і його перша реакція виявилася вкрай нелогічною. Усе це йшло в розріз із його характером. Він захвилювався і відчув, як занило серце. 

Сюань Дзі прикусив язик і спробував протистояти цьому чудовиську у своїй голові. Він холодно глянув на демонів, покликаних темною жертвою. Невже хтось ще вірив, що якщо просто повернути їх назад у могили, все на цьому й закінчиться?

У Шен Лін'юаня шуміло у вухах, на мить він майже втратив свідомість. Він насилу сфокусував погляд. Зі свого боку, Сюань Дзі міг бачити тільки забруднене кров'ю, довге чорне волосся. Неможливо було зрозуміти, чи мала ця тілесна оболонка хоч якісь щирі почуття.

Сюань Дзі нічого не міг із собою вдіяти, знову мимоволі наблизившись до стародавнього духу, він подумав: «На миття цього волосся, напевно, йде не менше двох годин».

Він з подивом виявив, що його ноги самі по собі принесли його до труни.

Захлинувшись власною кров'ю, Шен Лін'юань знову закашлявся, а потім затримав дихання, немов чогось злякавшись.

Сюань Дзі зупинився і стиснув кулаки, він раптом відчув дивне бажання витягнути тіло Алводзіня з труни.

Якби не особливі здібності, він би запідозрив, що заразився примарним метеликом.

Намагаючись не звертати увагу на несамовитий кашель стародавнього диявола, Сюань Дзі насилу відірвав погляд від трупа. Машинально подивившись униз, він виявив, що на екрані мобільного телефону з'явився значок сигналу. Сигнал усе ще був дуже слабким. Але саме в цей момент, ніби ведена спорідненістю душ, йому зателефонувала Пін Цяньжу.

— Зроблено! Наш директор на зв'язку! — поки Ван Дз’е досліджував колодязь, Пін Цяньжу, дотримуючись інструкцій Сяо Джена, продовжувала спроби зв'язатися з Сюань Дзі. Зрештою їй це вдалося. 

— Директор Сюань! Ви мене чуєте? Ми зв'язалися з товаришами з «Феншень», і скоро будемо... 

Раптом голос Пін Цяньжу обірвався, і вона задихнулася. Її обличчя ставало дедалі білішим і дедалі не красивішим.

Не втримавшись, Ґу Юесі озирнулася і запитала: 

— У чому справа?

Під розгубленими поглядами всіх присутніх, Пін Цяньжу повільно опустила руку з телефоном і натиснула на кнопку гучного зв'язку. У слухавці не було чутно голосу Сюань Дзі. Якщо ретельно прислухатися до стороннього шуму, то можна було розрізнити чийсь плач. Десь там, у темряві, ридала не одна людина…

Звуки пронеслися крізь паперовий ліс, повиснувши на кожному аркуші кожного фальшивого дерева. Ніби резонуючи з цим шумом, папір зашелестів, і десятки гармат із чашоподібними дулами націлилися на курган.

Старий у традиційному костюмі сплюнув на землю, махнув рукою, віддаючи наказ відкрити вогонь, і міфрилові гармати одночасно вистрілили.

Гармати штурмували гору, земля тріснула, навпіл розколовши гирло колодязя, і вода, немов переляканий звір, хлинула назовні.

Лво Цвейцвей відреагував швидше за всіх. Він одразу ж звалився на командира Ван Дз’е, фахівця «водного» класу. Не встигнувши відійти вбік, Ян Чао був змитий раптовою повінню, і бурхлива течія негайно кинулася до Пін Цяньжу.

Ґу Юесі та Джан Джао, що стояли поруч, одночасно змінилися в обличчі й кинулися рятувати дівчину. Але було вже надто пізно.

Поверхня землі тріщала по швах. Пін Цяньжу й гадки не мала, чи була всьому виною її вага, чи їй просто дуже не пощастило. Раптом одна з найближчих скель нахилилася, утворивши невеличкий кут і відвівши від неї бурхливий потік. Джан Джао і Ґу Юесі, які прийшли врятувати її, промокли наскрізь. Усі троє з хвилину дивилися один на одного.

Сюань Дзі, який щойно зв'язався з Пін Цяньжу телефоном, почув тільки лайку. Він підняв свій мобільний вище і покрутився на місці, але так і не зміг зловити сигнал. Він уже збирався повісити слухавку, але раптово до його вух донісся шум. Сюань Дзі не знав, чи було джерело звуку всередині або зовні телефону.

Що сталося? Землетрус?

Пін Цяньжу здавлено пробурмотіла:

— Угу... Скоро…

Гора вібрувала. Усі паперові рослини на схилі тряслися й шелестіли, і з надр землі донісся протяжний подих.

Кам'яна платформа в центрі озера нахилилася набік, і величезний камінь на вершині вівтаря покотився вниз, ледь не накривши людей, що стояли перед труною. У Сюань Дзі не було часу на роздуми. Він швидко схопив Шен Лін'юаня, але його потилицю одразу ж полоснуло гострими кігтями. Цей виродок тягнув його за волосся!

Перш ніж Шен Лін'юань встиг заперечити, весь вівтар почав валитися. На кришку бронзової труни Алводзіня, один за одним, падали валуни.

Озеро сколихнулося, і, піднімаючи величезні хвилі, вода в ньому кинулася вгору, а потім, потоком, хлинула на людей, що стояли внизу.

Кам'яна платформа була залита кров'ю Шен Лін'юаня. Потік кинувся їм назустріч і облив обох з ніг до голови.

Щойно краплі крові торкнулися Сюань Дзі, їхні свідомості знову з'єдналися, немов через «bluetooth». Вони знову могли чути думки одне одного. Обидва виявилися оглушені.

Шен Лін'юань смутно розчув брудні слова, що виходили з серця Сюань Дзі, і мало не захлинувся.

Озерна вода несла їх в одному напрямку. Вискаливши зуби, Сюань Дзі ледь тримався на плаву. Він міцніше схопив Шен Лін'юаня, який, схоже, збирався потонути разом із труною. Він подумав: «Цей старий демон, що, гиря від ваг? Як він може потонути?»

Шен Лін'юань виглядав блідим і спокійним. Якби не його думки, що долинали до юнака через вимушену емпатію, Сюань Дзі б точно подумав, що в цієї людини й зовсім не було жодних почуттів.

Потім він почув далеку і неясну пісню.

Здається, вона ж була і в спогадах Алводзіня, і в пам'яті самого Шен Лін'юаня. Дитячі віршики клану шаманів. З якоїсь причини Сюань Дзі здавалося, що він розуміє кожне слово.

Пісня все повторювалася і повторювалася, зливаючись і погойдуючись на хвилях величезного виру, що затягував їх.

Сюань Дзі раптом згадав, що колись давно йому до рук потрапила неофіційна книга про імператора Ву. Обкладинка була нічим не примітна. Він також згадав, що зупинився і зазирнув у неї тільки через анотацію.

В анотації йшлося: 

Усе своє життя ти провів в оточенні, чи був хоч хтось, здатний стати за твоєю спиною?

Наприкінці твоєї подорожі, чи був хоч хтось, здатний подбати про тебе?

Коли всі мрії перетворилися на попіл, а всі надії розсипалися на порох, чи був хоч хтось, здатний зігріти тебе?

Під час святкування Нового року всі бенкети в палаці припинялися…

Хто, крім настінних ліхтарів і змерзлих у зимову холоднечу ворон, погодився б розділити з тобою глечик вина?

Шен Лін'юань, очевидно, почув це, і в його думках пролунав слабкий смішок. Ніби ці питання здавалися йому смішними й негідними згадки.

Вони й гадки не мали, куди їх змило. Разом із тисячами білих кісток, у потоці, випромінюючи слабке флуоресцентне світіння, боролися і повільно гасли примарні метелики.

Як безмовні зірки на світанку.

Сюань Дзі вдарився спиною об скелю, обхопив однією рукою камінь, що виступав, і, нарешті, вибрався. 

Потім він побачив місячне світло.

Вівтар шаманів, будучи запечатаним протягом тисяч років, повільно підіймався на поверхню.