Таємне стало явним, і вода закипіла.

 

Шен Лін'юань вимовив: 

— Якщо це насправді ти, то що ти збираєшся робити?

Незрозуміло було, кого він запитував: Сюань Дзі чи когось, хто відмовлявся з'являтися, але спостерігав за ними зверху.

Сюань Дзі кинув погляд на вхід у печеру. У просторі «зворотної течії» вона ще не стала шаманським курганом, і не була похована під землею. Слабке світло, що ллється з прорізу, падало прямо на обличчя Шен Лін'юаня, через що один бік його майже світився, а інший повністю потопав у темряві. Утворений контраст чітко окреслював його вилиці.

Біля входу почулися кроки. Хтось щось прокричав мовою шаманів.

Голова Шен Лін'юаня розболілася ще сильніше, і молодий чоловік притулився чолом до холодної кам'яної стіни.

— Що він сказав?

Шен Лін'юань невизначено відповів: 

— Вівтар відчинено, люди похилого віку та діти йдуть першими.

— Вівтар?

— Вівтар — це заборонена територія клану шаманів, — через галас і тупіт, голос Шен Лін'юаня був ледь чутний. Охоплені панікою шамани нагадували гнаних потопом диких тварин. — Небачені прокляття, стародавні техніки... Усі таємні мистецтва приховані тут. Печатки, виставлені зовні, набагато складніші, ніж бар'єри Дончваня. На цьому вівтарі шамани приносили жертви богам. Вони поклонялися горам і річкам. Вони вірили, що божество гір — їхня матір, здатна захистити їх від злих помислів, і тепло ставилася до свого народу.

До їхнього слуху донісся ще один пронизливий крик. Цього разу Сюань Дзі й сам здогадався, що той, хто кричав, закликав людей бігти до вівтаря. Можливо, це тому, що він уже багато чого встиг почути всередині «зворотної течії». Хоча Сюань Дзі й не розумів чужу мову, він поступово навчився розрізняти їхню вимову та інтонації. Раптом того, хто говорив, перервав крик, у печеру хлинув сильний запах крові, і зовсім поруч пролунав жахливий рев. 

До ніг Сюань Дзі впала дитина. Юнак підсвідомо потягнувся до нього, але його рука просто пройшла крізь плече маленького шамана.

Сюань Дзі остовпів. Він одразу ж відсахнувся, підняв голову і запитав:

— Дончвань взяли в облогу, бар'єр було зруйновано, неспромога протистояти цьому, шамани спробували сховатися в якомусь потаємному місці, вірно? Вони чекали... 

— Вони чекали на мене, — тихо сказав Шен Лін'юань.

Тому що щоразу, коли в Алводзіня виникав конфлікт з іншими людьми, у Шен Лін'юаня просто не вистачало духу сперечатися з ним і він щосили намагався йому допомогти.

Згодом це стало звичайною справою. 

Просто тримайся, і Лін'юань прийде.

А до цього моменту Алводзінь відводив очі в сторону [1] і продовжував вести свій клан за собою. Скориставшись пожежею [2], він зміг виграти трохи часу, щоб подбати про демонів.

 

[1] 反目 (fǎnmù) відвернутися, відвести очі вбік (об. знач.: сваритися, сімейна сварка).

[2] 趁火打劫 (chènhuǒdǎjié), користуючись пожежею, зайнятися грабунком (об. знач.: отримувати вигоду з чужих труднощів).

 

Лін'юань був подібний до гірського божества. Він був всемогутнім. Він був не тільки його вірою, а й старшим братом, який вів його через місячне світло…

— Вони чекали, що я прийду врятувати його. 

Алводзінь разом із воїнами клану шаманів бився не на життя, а на смерть, намагаючись дати людям час дістатися до вівтаря. Мирний Дончвань спалахнув, і гори охопило полум'я. Усе навколо: дерев'яні будинки, ліс, площа, де вони завжди співали й танцювали, і величезне далеке зоряне небо — усе це поглинув вогонь.

— Глава клану, стережіться!

Алводзінь почув ці слова й одразу, не озираючись, скотився з коня. Жахливий змій кинувся слідом за ним, роззявивши величезну, розміром з половину печери, пащу. Щелепи звіра зімкнулися на коні Алводзіня, відірвавши від нього половину. Нутрощі скакуна розтеклися по землі, але передні ноги все ще намагалися віднести його геть.

Алводзінь прикусив вказівний палець, швидко накреслив у повітрі дивний символ і різко штовхнув його вперед. Криваве заклинання досягло чудовиська, і змій разом з Алводзінем виявилися відкинуті в різні боки. Змій повалився на бік, зламавши собою товсте дерево. Алводзінь влетів у печеру. Шаман, який чекав його всередині, негайно активував механізм, і печера з гуркотом звалилася вниз.

— Швидше! Швидше! Закрийте ворота!

Сюань Дзі раптом зрозумів, що «шаманський курган» опинився під землею зовсім не через зміщення кори. Це був механізм, що запечатав його зсередини.

Жахливий змій врізався в прохід, що закрився, і по печері прокотився лячний гуркіт. Кілька шаманів підбігли й підняли Алводзіня, який, здавалося, ще зовсім не встиг зрозуміти, що ж сталося.

— Глава клану, тут не можна довго залишатися.

Алводзінь видихнув.

— Наші люди…

— Тут понад сорок тисяч людей, не турбуйтеся про це! — сказав один із його охоронців. Він підсадив Алводзіня собі на спину і, нагнувшись, вбіг усередину.

Одна за одною позаду них опускалася кам'яна брама, і войовничі крики чудовиськ, що біснувалися зовні, більше не сягали їхніх вух. Шамани, що залишилися в живих, переглянулися.

У серце вівтаря, тобто туди, де пізніше було встановлено труну глави клану шаманів клану Алводзіня, не можна було входити без дозволу. Люди клану відпочивали за межами кола. Вони плакали й тихо втішали одне одного.

Алводзінь перевів дух і один підійшов до вдиху в надра гори. Вхід був запечатаний маленькими білими «кровоточивими» квітами. Тільки в тріщинах, між переплетеної лози, можна було розгледіти кришталеві відблиски на поверхні води. 

Алводзінь виглядав розгубленим. Коліна його підкосилися, і він упав.

Його батька вбили демони, а великий мудрець був уже занадто старий. Невідворотність долі тиснула на нього. Незабаром він пішов, не сказавши ні слова, щоб ніхто не зміг провести його. Алводзінь залишив вчення своїх предків і став на невірний шлях, повний тернів.

Він нечітко відчував, що зробив щось не так, але не знав, яким чином дійшов до цього. У розгубленості він узяв у руки дерев'яну маску, яку Шен Лін'юань подарував йому цього року. Він був схожий на дитину, що ніяк не міг відшукати свій дім. Все було як у тумані. Зрештою, він так і не вирішив, що про все це думати. Тоді він підняв маску, що уособлювала заступництво батька і брата, і надів її собі на обличчя. 

— Ім'я цієї квітки «народження і смерть» [3]. Вона росла біля озера на вівтарі. Вона здатна очистити серце і допомогти зосередитися. У місячну ніч її бутони сочаться росою, дуже схожою на кров. Ця квітка чудово впливає на нервову систему. Якщо вдихнути її аромат, вона заспокоїть будь-яку істерику. Навіть божевільні й дурні знаходять розум. А людям похилого віку, які розтратили свою пам'ять, він допомагає згадати про колишнє життя. Озеро символізувало матір. Шамани вірили, що вони народилися тут і сюди ж повернуться після смерті, щоб знайти спокій і захист.

 

[3] 生死花 (shēngsǐ huā) — життя і смерть, народження і смерть, сансара. 

 

Сюань Дзі підійшов до входу в печеру, на мить зазирнув усередину, крізь щілини між квітами та лозами, а потім запитав: 

— Адже тут багато заборонених заклинань? Чому Алводзінь ними не скористався?

— Він не посмів. Це богохульство. Крім того, чим руйнівніша сила багатьох таємних мистецтв, тим вища ціна, — сказав Шен Лін'юань. — Старий глава помер занадто раптово. Алводзінь багато чого не знав про чаклунство. Він боявся виставити себе дурнем.

Сюань Дзі підняв голову й озирнувся.

— Не думаю, що це така вже велика проблема сховатися тут на день або два. Ви затрималися в дорозі й запізнилися?

— Ні, я не став зволікати. Я приїхав якраз вчасно.

Дончваньські воїни, які перебували в облозі протягом трьох днів і трьох ночей, були повністю виснажені. Крім кількох нічних вартових, які зупинилися відпочити, багато хто був поранений і лежав без свідомості. Навіть Алводзінь згорнувся калачиком біля вівтаря і заснув.

Гірський бог стояв збоку від нього, і слабке світло квітів «народження і смерті» опромінювало його фігуру. Його обличчя приховувала маска. Напевно, Алводзінь почувався в безпеці поруч із ним, тому спав як немовля.

Сюань Дзі помітив, що кількох нічних вартових почало все більше й більше хилити в сон. Потім він раптово відчув легкий солодкуватий аромат. Ледве відчувши його, Сюань Дзі вирішив, що це було схоже на те, ніби за сто метрів від нього розрісся весняний сад. Юнак одразу ж затиснув ніс і подумав про себе: «У той час теж існували «провідні партії»? Як їх там називали? «Єретики» [4]?»

 

[4] 带路党 (dàilù dǎng) — буквально «провідна партія». Так із сарказмом називали групи, що вказують шлях ворожим військам. Простіше кажучи, шпигунів і зрадників (汉奸, hànjiān). Останнє слово Сюань Дзі звучало як 巫奸 (wūjiān).

 

І справді, незабаром він побачив, як кілька вартових похитнулися і повалилися на землю.

Потім охоронець, що сидів поруч з Алводзінем, розплющив очі та повільно встав. Сюань Дзі зловив його неживий погляд. Він раптово запитав Шен Лін'юаня: 

— Зачекайте хвилинку, він же не зрадник, чи не так? Кажуть, що старий глава був убитий тією замаскованою штукою, «маріонеткою в людській шкурі». 

— Око в тебе гостре, маленький демоне. Дань Лі... Хіба міг такий заклинатель як він дозволити чомусь вийти з-під його контролю?

Сюань Дзі захвилювався.

«Маріонетка в людській шкурі» спокійно підійшла до Алводзіня, і, зверху вниз, не моргаючи, втупилася в молодого главу. Ніби за її поглядом ховалася ще одна душа. 

Охоронець схилився над Алводзінем.

Сюань Дзі мовчки спостерігав.

Якщо це фільм жахів, то пора б йому вже ввімкнути режим «одним оком».

Але несподівано «маріонетка» не скористалася можливістю заподіяти шкоду. Охоронець просто взяв плащ, дбайливо вкрив ним Алводзіня і, як добрий батько, погладив його по сплутаних косичках. Відчувши тепло, Алводзінь щільніше закутався в тканину і щось незв'язно пробурмотів мовою шаманів.

Тихо зітхнувши, «маріонетка» обережно переступила через нього і попрямувала до вівтаря. Відійшовши на невелику відстань, охоронець клацнув пальцями, і на його долоні раптом спалахнув вогонь. Ось тільки він мав дуже дивний вигляд. Його колір не був схожий на звичайне полум'я, він був яскраво-червоним, як вечірнє сонце, готове от-от закотитися за обрій. Вогонь був теплим, але від нього віяло холодом. 

Квіткові лози ніби зіткнулися з природним ворогом. Варто було полум'ю наблизитися, як вони тут же відступили, відкриваючи прохід, через який могла пройти людина.

Весь вівтар виявився як на долоні. Вода в озері стояла нерухомо, а кам'яна платформа була заповнена запечатаними посудинами й списаним листям.

У цей момент Алводзінь, можливо, відчув, що щось не так, і відкрив заспані очі. Він збентежено втупився в брата, який день і ніч перебував поруч із ним, і здригнувся від жаху. 

— Що ти робиш?

Але «маріонетка» навіть не озирнулася. Натомість вона нахилилася і кинула вогонь в озеро. Це полум'я не тільки не боялося води, а й з легкістю підпалило її, немов це був бензин!

Алводзінь схопився на ноги, але, перш ніж він встиг схопити палія, шкіра чоловіка зморщилася, обліпивши кістки. Під нею виявилася дерев'яна лялька.

Алводзінь заціпенів. Лист, загибель старого глави клану, його охоронець, з яким він увесь час був разом, із самого дитинства... це була фальшивка, про яку не знали ні духи, ні демони [5]. Поступово все ставало на свої місця і складалося в єдину картину.

 

[5] 神不知鬼不觉地 (shénbùzhíguǐbùjiǎode) навіть духи не знали, і демони не зачули (об. знач.: зовсім непомітно, у найглибшій таємниці).

 

Алводзінь із криком кинувся до вівтаря, але було вже пізно.

Гірський бог більше не захищав тих, хто зрадив заповіді предків. І боги, і глиняні скульптури, всі вони зрештою згниють. Усе, у що вони вірили, насправді виявилося маячнею.

Зрештою, таємне стало явним, і вода закипіла.

Запечатані глиняні посудини почали тріскатися одна за одною. Схожі на привидів темні тіні стовпилися навколо вівтаря. Усе, що міг зробити Алводзінь, це поспіхом загородити вхід до печери своїм тілом. Він обернувся і крикнув приголомшеним людям:

— Швидше біжіть! Покиньте вівтар! Тікайте!

Пробуджені злісним вогнем заборонені заклинання, немов відчули запах крові. Вони з жадібністю накинулися на юнака. Голос Алводзіня раптово обірвався. Стародавнє чаклунство розірвало його тіло на частини, а дерев'яна маска, яку він не встиг зняти, розкололася надвоє. Від неї залишилася лише забруднена кров'ю половина. 

Однак, перш ніж він встиг заплющити очі, наступне заклинання знову зібрало його воєдино. Квіти «народження і смерті» з білих перетворилися на червоні, кров потекла по його тілу, але його душа все ще залишалася чистою. Знову і знову юнака розривали отруйні прокляття. Він щоразу вмирав і тут же відроджувався знову.   

Шамани з криками кинулися геть. Замкнена гірська брама відкрилася одна за одною, і вівтар плавно піднявся на поверхню землі. Але незабаром люди, що стояли попереду, зі здивованими вигуками відступили. Уся печера була у вогні!

Це був демонічний вогонь, він горів чистим білим полум'ям. Один з воїнів стиснув зуби та спробував було проскочити, але варто було йому тільки торкнутися цього полум'я, як він одразу перетворився на попіл. Вогняні язики хлинули в печеру і розгорілися ще яскравіше. Навіть кам'яні стіни, здавалося, повністю злилися з ними. 

Перелякані шамани швидко відступили під землю.

У цей час Алводзінь, що загороджував прохід до вівтаря, все ще балансував між долею «бути розірваним на частини» і «воскресінням». Здавалося, цим тортурам не було кінця. Кров стікала по його ногах і накопичувалася в невеликій ямці на землі. Раптом із неї з'явилася личинка метелика, розміром із кунжутне зернятко. В одну мить створіння перетворилося на дорослу особину і піднялося в повітря. На відміну від примарного метелика, той, що вийшов з крові, злетів уже після того, як покинув людське тіло, і червоні сполохи пожежі відбилися на його крилах.

Він полетів до натовпу!

— А ти не хочеш дізнатися, що це за метелики з людськими обличчями? — Сюань Дзі здалося, ніби голос Шен Лін'юаня донісся звідкись здалеку. — Це свого роду прокляття, що не боїться вогню.

Перед очима Сюань Дзі спалахнуло яскраве біле світло, і юнак ледь не розплакався. Довгий час по тому він виявив, що його погляд був звернений до зовнішньої сторони гірської печери. Весь Дончвань був охоплений блідим демонічним полум'ям. Хтось щось прокричав, ніби збираючись увірватися всередину. 

Сюань Дзі обернувся і побачив велику групу людей, що тримали молодого Шен Лін'юаня.

Фактично, він запізнився всього на один день... Один вечір. 

— Вогонь горів сім днів і сім ночей, — почув Сюань Дзі голос Шен Лін'юаня. — І ніхто не міг загасити його. Знаєш чому?

Усередині Сюань Дзі все похолоділо.

Перш ніж він встиг відповісти, картина знову змінилася, і вони обоє змушені були слідувати за молодим імператором, що хитався, прямо до вівтаря.

Через сім днів і сім ночей пожежа остаточно вщухла. Вся печера перетворилася на величезну піч. Запах горілого м'яса був усюди. Замкнені всередині люди мали згоріти живцем, але їхні обгорілі трупи все ще стояли на ногах!

Вони розмовляли та сміялися, ніби нічого не сталося. Точно так само, як колись на площі зі спогадів Шен Лін'юаня.  

Неушкоджений Алводзінь стояв у самому кінці печери, біля входу у вівтар, і крізь натовп дивився на нього. У його погляді прозирало чи то знущання, чи то насмішка. Юнак нахилився, і його голова впала на землю. 

Алводзінь зітхнув і помахав рукою. Гарненька голова хлопчиська одразу підкотилася назад. Він підняв її та поставив назад на шию. На його обличчі залишилася лише половина дерев'яної маски. Відкрита ж сторона, не захищена від полум'я, була абсолютно чистою. Але під маскою шкіра його обвуглилася і риси тепер були ледь помітні. 

Алводзінь прикрив жахливий опік, відкрив рота, і його голос луною рознісся по печері. Він крикнув: 

— Лін'юань!

Молодий імператор ніби втратив розум, він раптом різко відштовхнув своїх охоронців. Він уже майже наздогнав Алводзіня, коли чийсь голос зупинив його.

— Стійте! Ви хочете стати таким самим, як ці люди?

Це був голос Дань Лі. Сюань Дзі повернув голову і побачив людину, що наближалася. Людина ця була закутана в чанпао [6], а її обличчя приховувала маска. 

 

[6] 长袍 (chángpáo) Довгий, до підлоги, традиційний халат. 

 

В одну мить у свідомості Сюань Дзі зв'язалися причина і наслідок.