Але після цієї події серце молодого глави клану виявилося цілком звернене до величезного і безжального світу людей.

 

Поки вони розмовляли, спогади в персиковому саду почали оживати, а мимоволі втягнуті в це Шен Лін'юань і Сюань Дзі змушені були слідувати за ходом часу.

Бувши у вигнанні, маленький принц все ще страждав від отриманих ран. Він заплющив очі й притулився до вікна старої хатини, як раптом всередину влетіла велика дивна комаха й одразу ж сіла йому на лоб. Місцеві пустуни не могли стримати сміх. І, хоча самому Шен Лін'юаню було всього десять років, частину з них він провів у перегонах і нескінченному страху за своє життя, тому він просто розгубив всю дитячу невинність. Він не розумів цих дітей і не хотів опускатися до їхнього рівня. Хлопчик спокійно схопив комаху пальцями, простягнув руку до вікна, викинув її, а потім холодно вимовив ламаною мовою клану шаманів: 

— Ще раз так зробиш, і я скажу твоєму батькові.

Веселий сміх припинився. За мить серед гілок з'явилася голова Алводзіня. Хлопчик кинув на нього сердитий погляд і, сковзнувши з дерева, втік геть разом із групою своїх послідовників.

Юного Алводзіня дуже цікавив Шен Лін'юань, він хотів погратися з ним і не дуже-то активно йому догоджав. Алводзінь був єдиним сином глави, і клан балував його з малих років. Усі діти бігали за ним як зірки навколо місяця [1]. У його свідомості не було поняття «поступитися репутацією і подружитися добровільно». Він думав, що досить їм було лише пройтися перед спадкоємним принцом, як юний государ одразу ж мав зніяковіти перед лицем небаченої милості [2] і приєднатися до них. 

 

[1] 众星捧月 (zhòngxīngpěngyuè) як зірки навколо місяця (об. знач.: бути центром загальної уваги, бути кумиром публіки).

[2] 受宠若惊 (shòu chǒng ruò jīng) втішений і здивований такою несподіваною милістю. 

 

Хто б міг подумати, що цей нещасний спадкоємний принц, який залишився без засобів до існування, зовсім не бажав щадити чиєсь самолюбство.

Де вже тут тримати себе в руках. Алводзінь сердився, але одночасно з цим відчував почуття, яке легко можна було описати словами: «Чого він не міг досягти, того ще більше бажав». Що сильніше Шен Лін'юань його ігнорував, то сильніше Алводзінь хотів нагадати про своє існування. Тому щодня він збирав групу молодших братів і вирушав чіплятися до нього, не даючи спокою ні курям, ні собакам [3].

 

[3] 鸡犬不宁 (jīquǎn bùníng) курям і собакам немає спокою (об. не давати спокою; влаштувати переполох).

 

Але пережиті події давно загартували характер маленького принца.  Він не боявся цих хлопців і не сердився на них, а коли втомлювався — повною мірою демонстрував свої здібності та вдавався до перевіреного методу: «Я скажу твоєму батькові».

Частота побиття Алводзіня зростала в геометричній прогресії. Любов і ненависть, які відчував хлопчик до спадкоємця престолу, доводили його до зубного скреготу.

В історичних книгах йшлося про те, що імператор Ву був «розумний не по роках», проте в них чомусь не згадувалося, що Його Величність вивчив чужу мову швидше, ніж папуга.

Спочатку Сюань Дзі думав, що Шен Лін'юань був природженим генієм, який не забуває нічого з того, що почув. Юнак думав, що він не йшов ні в яке порівняння зі студентами університету, які десятиліттями вивчали англійську мову. Але зрештою він зрозумів, що все це було лише питанням виживання.

В епоху війни Дзьовджов ні в кого не було мети популяризувати «путонхва». Прислівники всіх етнічних груп і регіонів дуже різнилися, деякі з них були навіть із різних мовних сімей. Швидко опанувати діалект і злитися з чужим середовищем було обов'язковою умовою для юного Шен Лін'юаня. Він мав вижити.

Однак, навіть Шен Лін'юаню було дуже важко вчити шаманську писемність. Шамани записували ієрогліфи на листках місцевих рослин. На перший погляд, вони чимось нагадували давньоєгипетські. Символи складалися з великих і малих кіл, і не мали звичних штрихів. Вони були такими ж простими, як і житла шаманів, але водночас здавалися дуже неоднорідними. Їхня писемність мала довгу історію і була частиною культурної спадщини.

На вершині гори, поруч із будинком великого мудреця, було місце, схоже на сучасну бібліотеку. Воно також мало велику культурну цінність. Іноплемінники могли приходити до неї, коли їм заманеться.

Навіть сучасному Сюань Дзі відкритість і цивілізованість цієї давньої нації здавалася дивовижною. Це «нерозвинене» суспільство в серці Дончваня перевернуло все його уявлення про шаманів.

Земля шаманів була колискою метеликів-паразитів. Люди тут могли використовувати всілякі дивні заклинання, а саме слово «шаман» було оповите особливою аурою. Крім того, до не в міру балакучого Алводзіня Сюань Дзі був неминуче упереджений. Він вважав, що образ «шамана» схожий на образ «чорного чарівника» з фільмів. Усі вони мали бути закутані, як арабські жінки, залишивши вільним лише проріз для очей. Вони повинні були ховатися весь день і виходити тільки ночами. А коли їм нічого було робити, вони збиралися навколо багаття і радилися, хто ж помре найближчим часом.

Однак Дончвань зовсім не був таким похмурим. Місцеві шамани вели досить яскраве життя. Люди тут здавалися дуже ледачими. Щоразу, випасаючи худобу, господар одразу ж починав шукати собі місце, де можна було б прилягти. Якщо тварини розбрідалися, люди не бачили в цьому особливої проблеми, адже вони могли запросто повернути їх усіх протягом кількох днів. Тутешні діти починали вчитися, коли їм виповнювалося п'ять або шість років. У клані не було жодної неграмотної людини. Вечорами робити було особливо нічого. Всі жителі підіймалися на вершину гори й відпочивали. Глава клану і великий мудрець незмінно приєднувалися до них. Люди сиділи разом, нікого не звеличуючи й не відчуваючи незручності. Вони співали й танцювали, розповідали історії й навіть сперечалися про щось із ранньої філософії.

— Мені здається, це місце дуже схоже на Афіни, — ніби сам собі сказав Сюань Дзі. — Навіщо було називати себе «шаманами»? Це так страшно звучить.

— За їхніми словами, вони називали себе «людьми, що живуть у лісі на схилі пагорба», — сказав Шен Лін'юань. — «Шаманами» їх прозвали чужинці. Страшно? Можливо, тоді це звучало моторошно.

— Їхні діти теж звали тебе…

— Лін'юань?

— Я думав, це псевдонім.

— Я не пам'ятаю свого справжнього імені. Я не знаю, яке з них псевдонім, — посміхнувся Шен Лін'юань. — Ім'я «Лін'юань» досить рідкісне. Говорили, що воно дитяче, дароване мені старшими. Його легко вимовляти, тому я так і представився.

Кажуть, що стародавні, даючи імена, приділяли найпильнішу увагу прихованому в них сенсу. Але два ієрогліфи «Лін'юань» [4] насправді мали погане значення. Особливо враховуючи, в який непростий період народився Його Величність. 

 

[4] 灵渊 (língyuān) бездонне (глибоке) озеро; таємнича безодня.

 

«Що ж це за старше покоління, що мало такі злі наміри?» — подумав Сюань Дзі.

Він слідував за молодим Шен Лін'юанем, і щоразу юнакові здавалося, ніби маленький принц перебував у відпустці. Щодня він тільки й робив, що відпочивав, читав книжки, ставив запитання великому мудрецю або допомагав подавати трави. Найбільша біда полягала в тому, що головний пустун Алводзінь постійно йому докучав. 

Сюань Дзі думав, що в пам'яті імператора на нього чекали криваві ріки. Але насправді, вони лише нескінченно слідували за хлопчиком, спостерігаючи за його щоденними клопотами. Зрештою, у «зворотній течії» Шен Лін'юань був усього лише десятирічною дитиною, і в нього ще не було жодного інтересу до дорослішання.

— Зачекайте, Ваша Величносте, — на мить засумнівавшись, Сюань Дзі все ж не втримався від запитання. — Ви щойно сказали, що якщо хтось потрапить у спогад, то назавжди застрягне в ньому. Невже ми тепер у пастці?

Шен Лін'юань байдуже подивився на юнака.

Сюань Дзі раптово виявив, що чим більше злетів і падінь у настрої Шен Лін'юаня він бачив, тим більш відчуженим ставало його ставлення. Якби він не знав, що потрапив у пастку у свідомості людини, яка не бажала прокидатися, Сюань Дзі подумав би, що вона бездоганна [5].

 

[5] 无懈可击 (wú xiè kě jī) немає слабкого місця, по якому можна було б ударити (об. знач.: бездоганний; непогрішний).

 

Невже він справді такий слабкий, що дозволить обдурити себе? Невже він справді має намір навічно залишитися в спогадах?

На мить Сюань Дзі здалося, що імператор Ву, який піднявся з дна озера, уперше за весь час був схожий на людину з плоті й крові. Слабкість сильного так само бентежна, як і хоробрість боягуза.

— Але ж ми все одно повинні знайти вихід, вірно?... — повільно вимовив Сюань Дзі. 

Перш ніж він встиг договорити, Шен Лін'юань злегка кивнув.

— Ну, це було б розумно.

Сюань Дзі промовчав. 

На довгі вмовляння часу не було.

— Це вроджений інстинкт людини — уникати тягот і турбот [6]. Адже я теж не можу знехтувати умовностями, — на мить задумавшись, спокійно вимовив Шен Лін'юань. — Усе це було так давно, що я навіть розгубився і якийсь час нічого не міг зрозуміти. Чому б нам не зробити так: що ти хочеш дізнатися? Просто запитай мене. Можливо, за допомогою твоїх запитань, я зможу вибратися з цього нескінченного кола незначних дрібниць.

 

[6] 避重就轻 (bì zhòng jiù qīng) уникати важкого, шукати легкого (об. знач.: йти шляхом найменшого опору).

 

— Ваша Величносте, — не втримався Сюань Дзі, — як може щось, що заманило вас у пастку, бути незначним?

Шен Лін'юань, імовірно, вирішив, що маленький демон занадто сентиментальний для того, щоб це зрозуміти. Дивлячись на нього, він усміхнувся.

— Добре, тоді що ти пропонуєш?

У його присутності Сюань Дзі постійно відчував почуття безсилля, ніби він тільки й робив, що марнував свої почуття даремно. Ця людина завжди зберігала холоднокровність і тримала себе в руках. Що б не трапилося, вона продовжувала вивчати свої слабкості й знищувати їх. Це було те таємниче, що відрізняло Його Величність від усіх інших людей. 

Але щойно він зрозумів свою помилку і до того, як він встиг заговорити, дійсність, що їх оточувала, почала руйнуватися. Очевидно, Шен Лін'юань упорядкував свої думки та, зберігаючи самовладання, залишив цей простий і теплий спогад про юність позаду.

Мирне село клану шаманів раптово розлетілося на безліч осколків, як розбита ваза.

Вони провалилися в ніч. Перш ніж Сюань Дзі перестав падати, він побачив, як зі скрипом відчинилися задні двері будинку голови. Тримаючи в руках тканинний мішок, маленький Алводзінь вислизнув з хатини й попрямував прямо до підніжжя гори. Обличчя його виражало образу, а долоня лівої руки почервоніла і розпухла. «Стукач» втратив усяке терпіння й Алводзінь змушений був втекти з дому.

— Що з ним сталося?

— Він вкрав у великого мудреця «заклинання жаху» і підклав його мені під подушку, — сказав Шен Лін'юань. — «Заклинання жаху» можуть пробудити в людях їхні найпотаємніші страхи, але в цьому немає нічого поганого. Страх — це всього лише ілюзія. Коли людина це зрозуміє, він зникне. Спочатку сам великий мудрець використовував ці заклинання для практики. Пізніше я часто брав їх із собою. Але в той час я був ще занадто юний, тому глава клану і великий мудрець уникали лякати мене. Коли глава клану дізнався про це, він розлютився і публічно побив Алводзіня. Не стерпівши образу, він таємно втік тієї ж ночі. 

Сюань Дзі почув поблизу тихий шелест. Озирнувшись, він побачив Шен Лін'юаня, який спускався з великого дерева. Юний принц дивився в спину Алводзіню. Хлопчик з хвилину вагався, але все ж пішов за ним. 

— Ти… 

— Того дня я так і не заснув, — відверто відповів Шен Лін'юань. — Не важливо, наскільки хорошим є «заклинання жаху», зрештою, це дуже потужний засіб. Коли я вперше доторкнувся до нього, я був так наляканий, що більше не смів заплющувати очі.  

Шамани не були повністю відірвані від зовнішнього світу. Деякі з них регулярно одягалися як звичайні люди й виходили за покупками та для обміну. Хоча Алводзінь ніколи не ходив з ними, він явно знав дорогу, і весь час, поки йшов, він не переставав плакати. Хлопчик і сам не помітив, як прорвався через бар'єр, встановлений біля підніжжя гори, і покинув зону захисту клану.

Він думав, що зовні на нього чекають високі гори та широкі річки. І з якого взагалі дива чужа дитина була такою дорогоцінною?

Але юний шаман, який ледь залишив клан, не очікував так скоро відчути всі «труднощі й небезпеки зовнішнього світу».

Клан шаманів не вів ніякої боротьби, але їхня магія була непередбачувана. Їх боялися як люди, так і демони. Вони знали, що Шен Лін'юань сховався в горах, і, з огляду на ситуацію, що склалася, не наважувалися діяти безрозсудно. У цьому випадку Алводзінь, який втік з дому, виявився «людською головою, надісланою за тисячу лі» [7]. Варто було йому тільки вийти, як його одразу забрали.

 

[7] 千里送人头，礼轻情意重 (qiānlǐ sòngrén réntóu, lǐ qīng qíngyì zhòng) — дослівно всю цю фразу можна перекласти як «дорогий не подарунок, а увага» і не зважати при цьому на першу частину, але є дуже схожий варіант цієї фрази, що звучить як 千里送鹅毛 礼轻情意意重 (qiān lǐ sòng é máo, lǐ qīng qíngyì zhòng), що буквально означає «за тисячу лі надіслали гусячу пір'їнку: легкий подарунок, та дорога увага». 

 

Демони знали, що Шен Лін'юань перебував у клані шаманів, і тому не могли здійснити жоден зі своїх планів [8]. Але раптом, Небеса почули їх, і вони випадково захопили Алводзіня. Вони були у нестямі від радості. Тієї ночі демони кинули зв'язаного Алводзіня в клітку, і, щоб відсвяткувати цю подію, влаштували бенкет просто перед ним. Їжею на святі, зрозуміло, були люди.

 

[8] 一筹莫展 (yīchóu mòzhǎn) жодного плану не здійснити (об. знач.: опинитися безпорадним; неспромога нічого не придумати).

 

Вони змішували з вином людську кров, а дитячі кістки тушкували в казані. У киплячому супі плавав маленький скелет. Подекуди на кістках ще можна було розгледіти шматки шкіри та плоті. Але головною стравою була красива молода дівчина. Її нутрощі випатрали й вимили, але сама вона все ще була жива за допомогою якогось моторошного чаклунства. Поки демони живцем зрізали з неї м'ясо, дівчина стікала кров'ю і страшно кричала. 

Демони до кісток обгризли її ноги. Вимушений дивитися на це Алводзінь ледь не збожеволів. 

А потім демони кинули нещасну дівчину до нього в клітку. Погляд дівчини був абсолютно порожнім. Вона дивилася хлопчикові просто в очі й усміхалася. Алводзінь проплакав півночі.

Сюань Дзі, змушений лише дивитися на те, що відбувається, як неупереджений спостерігач, закляк, і мимоволі розправив крила. Однак, щойно це сталося, він здригнувся. Холодна рука, що не боїться вогню, потягнула його назад.

— Я тут, не панікуй. — холодно сказав Шен Лін'юань. — Якби вони помінялися місцями, люди вчинили б точно так само. Але все це — справи тисячолітньої давнини. До нащадків це не має жодного стосунку, маленький демоне.

— Зовсім ні... - Сюань Дзі спробував було сказати, що він зовсім не є «нащадком демонів», але на середині речення він знову заткнувся.

Він справді не був демоном, але й безумовно не міг вважатися людиною. Сюань Дзі на мить розгубився. Раптово, його без будь-якої причини охопило почуття самотності. Він раптом зрозумів, що в нього ніколи не було клану, не було кровних родичів. Про все це він не мав ані найменшого поняття.

У цей час, у «зворотній течії», маленький Алводзінь усе ще плакав. Ридання були такими довгими, що демон, який охороняв його, не витримав і хотів було вдарити хлопчика. Але щойно він піднявся на ноги, як щось із силою вдарило його самого. Хтось підійшов до нього зі спини з кинджалом у руках і з точністю встромив у шию гостре лезо.

Демон беззвучно впав, і обидва, Алводзінь і Сюань Дзі, спіймані в пастку своїх емоцій, щосили втупилися в очі на юного принца. Це був ніхто інший, як маленький «стукач», хвороблива і квола людська дитина.

«Стукач» витер кров з обличчя, уміло підхопив мертве тіло і відтягнув його вбік. Схоже, він робив подібне тисячі разів.

На його кинджалі була написана мантра приборкання демонів. Розрізавши прути клітки, як стиглу диню, він вільною рукою витягнув хлопчиська і сунув йому глечик, доверху наповнений заклинаннями.

— Йди.

Спотикаючись, Алводзінь встиг зробити всього кілька кроків, але раптом виявив, що Шен Лін'юань не пішов за ним. Він поспішно обернувся і побачив, як Шен Лін'юань простягнув руку, щоб прикрити дівчині очі, після чого нахилився і щось м'яко сказав їй на вухо.

Дівчина затремтіла і почала несвідомо бурмотіти. Шен Лін'юань деякий час дивився на неї, потім узяв кинджал і, нарешті, подарував їй довгоочікуване забуття.

Під вістрям ножа магія, що підтримувала її життя, розсипалася, і дівчина нарешті звільнилася від кайданів цього, схожого на трясовину, світу. Її свідомість на мить прояснилася. 

Хто знає, навіть досягнувши стану Будди, чи наважиться вона коли-небудь переродитися знову.

Ледве відійшовши від дівчини, Шен Лін'юань одразу ж схопив Алводзіня.

— Чого застиг?

А потім, більше не кажучи ні слова, він потягнув Алводзіня геть. Сльози застилали очі юного шамана. Він раз у раз задихався і благав:

— Я... О-о-о! Я хочу одягнути її... Брате, чи можу я хоча б одягнути її…

Це був перший раз, коли Алводзінь сказав йому щось окрім: «привіт», «нікчема» і «стукач».  

Але хватка Шен Лін'юаня не ослабла, він навіть не глянув на хлопчика. Він лише тихо заговорив із ним.

Сюань Дзі, який не розумів мови шаманів, нетерпляче запитав: 

— Що ти йому сказав?

Шен Лін'юань не відповів.

«Одного разу я закрию очі всім, хто загинув марно, і поховаю їхні останки»

Тоді він лише безсоромно хвалився, але ці слова зіпсували Алводзіню життя.

Шамани заповіли: «Ніколи не покидай Дончвань».

Але після цієї події серце молодого глави клану виявилося цілком звернене до величезного і безжального світу людей.