Головний герой (2)

[Вибір спонсора завершено]

Я глибоко вдихнув, спостерігаючи, як в повітрі з’являються повідомлення.

[Ваш вибір сильно вплинув на деякі сузір’я]

Так, тепер почалося.

[Сузір’я «Глибинний Дракон Чорного Полум’я» сильно невдоволений вашим вибором]

[Гнів Глибинного Дракона Чорного Полум’я сильно вплинув на сузір’я, що належать до Темних Небес. Деякий час жодне з сузір’їв Темних небес не буде вас спонсорувати]

Це я теж очікував, тому не здивувався.

Змусив всіх членів своєї спілки відвернутися від мене тільки тому, що йому відмовили… Не дивно, що в оригіналі він став спонсором Нам’уна. Що сузір’я, що втілення.

[Сузір’я «Демоноподібна Суддя Полум’я» розчарована у вас]

[Вона уважно спостерігатиме за вашими судженнями у майбутньому]

Архангел Уріель просто розчарувалася. Взагалі, сузір’я абсолютного добра рідко когось ненавидять, якщо ті не вчинили жахливий гріх.

[Сузір’я «Таємний інтриган» зацікавлено вашим вибором]

[Вам спонсорували 200 монет]

А от реакція Таємного інтригана стала для мене несподіванкою. Певно, судячи з його модифікатору, він оцінив мою обережність.

[Сузір’я «В’язень Золотого Обруча» зацікавлене вашим вибором]

А щодо Великого мудреця, гідного неба…

Я був стурбований. Чи правильний це був вибір? Я не знав. Можливо, я впустив найкращий шанс у своєму житті.

[Ви не обрали спонсора]

Але вибір певного сузір’я обмежить мої можливості. Спонсорський контракт ніколи не буває взаємовигідною угодою.

Я виживу. Але я не житиму лише заради того, аби бути їхньою іграшкою. Можливо, був якийсь спосіб стати сильним навіть за втілення найсильнішого спонсора.

[Ха-ха, і правда, який цікавий вибір… Що ж, гаразд. В майбутньому будуть ще можливості] — докебі на мить затримав на мені погляд своїх примружених очей. — [А тепер, коли всі закінчили з вибором, відпочиньте трохи. А мені треба закінчити підготовку до наступного сценарію. Побачимося за 10 хвилин!]

Коли Вибір спонсора завершився, докебі знову зник. Він сказав нам відпочивати, але ці 10 хвилин були неймовірно важливими. За ці 10 хвилин мені треба якось зібрати думки до купи та підготуватися до майбутніх сценаріїв. Я спробував пригадати свої навички.

[Список персонажів] та [Точка зору всезнаючого читача]. Я ще не до кінця розумів їх повний потенціал, але вже потроху усвідомлював, що вони роблять. Якось впораюся.

— Зберімося до купи.

Почувши мої слова, ті, хто вижили, підійшли. Першим мені простягнув руку Хьонсон.

— Вітаю, я Ї Хьонсон.

— Кім Докча.

— Приємно познайомитися… Хоча, не знаю, наскільки доречно казати таке в нинішній ситуації. Як я вже й казав, я військовий… ну, точніше, був військовим.

— Ти втратив зв’язок зі своєю частиною?

— Так…

Він мав міцну хватку. Як і очікувалося від танка, який з’явився ще у ранніх розділах «Способів вижити».

Треба взяти його з собою. Може здатися, що зараз він не дуже сильний, але він — ключова фігура в пізніх розділах «Способів вижити».

— А, Докча-ссі.

— Так? 

— Я хотів би тобі подякувати. Якби не ти, ми всі б померли.

— Це не так.

— А навіть якби я вижив, я не зміг би спокійно жити з тягарем вбивці. Дуже тобі дякую. І… мені соромно.

Хьонсон низько вклонився. Я не знав що й думати. По факту, навіть якби я нічого не зробив, Хьонсон вижив би.

Тоді хтось раптом вхопив мене за плече.

— Ха-ха, як і очікувалося від нашого підрядника. Докча-ссі, пам’ятаєш мене?

Я знав, хто це, навіть не озирнувшись. Скинувши його руку зі свого плеча, я відповів:

— Пам’ятаю, Хан Мьон’о-ссі.

— Га? «Ха Мьон’о-ссі»? Хіба ти не маєш кликати мене Головою відділу?

Навіть в такій ситуації він все ще намагався використати свій статус. Він і правда був авторитарним керівником у Майнософті.

— Ми зараз не в компанії.

— Га, ви тільки погляньте. То що ти тепер, не плануєш працювати чи що? І коли ти навчишся базового етикету?

Побачивши його розлючене обличчя, я вкотре усвідомив, що світу, яким я його знав, настав кінець.

У світі до сценаріїв цей чоловік був «хижаком», в той час, як я був здобиччю. І це було незмінно.

— Скільки б не думав про це, твоя поведінка — це вже занадто. Якщо у тебе були комахи, ти мав би мені про це сказати. Нащо було їх ось так кидати?

Я навіть не знайшов, що сказати.

— Докча-ссі, ти маєш краще зі мною поводитися. Скільки лишилося до кінця твого контракту?

Це вже було навіть не смішно, а обурливо. У світі, в якому я жив до цього, я був надто слабким.

— Хан Мьон’о-ссі.

— Га?

— Стулися.

— Щ-що?

— Ти ще не зрозумів? Хіба ти не бачив, що коїться навколо? Майнософт, серйозно? Ти думаєш, що компанія все ще існує?

Хан Мьон’о був вражений моїми словами. Все його обличчя зблідло.

Я повернувся до решти. Якщо я вже почав за це, то маю сказати все. 

— І проблема не тільки в Хан Мьон’о–ссі. Всім вам треба отямитися. Як докебі й сказав: це не жарти.

На мить запанувала тиша.

— Гадаю, ви в загальних рисах усвідомили ситуацію. Особисті навички у вікні атрибутів. Інтерфейс, подібний до гри. Є хтось, хто ще не зібрав ці факти до купи?

Звісно, ніхто не підніс руки. В Південній Кореї з цим було легше: через високу поширеність смартфонів не було жодної людини, що хоч раз не грала в RPG. А якщо вони й не грали, то принаймні читали про щось таке у фентезі романах.

Хьонсон зітхнув.

— Схоже на роман, який я читав, будучи на службі. Але я все ще не до кінця відчуваю, що це відбувається по-справжньому. Це справді не сон?

— Це реальність.

Через мою сувору відповідь його погляд ледь-ледь змінився.

[Персонаж «Ї Хьонсон» відчуває до вас слабку довіру]

[Ваше розуміння персонажа «Ї Хьонсона» збільшилося]

Хьонсон кивнув.

— Добре, що ти в цьому впевнений. То що тепер робитимемо? Докча-ссі, є якісь думки з цього приводу?

— Нам треба йти, — без вагань відповів я.

— Й-йти? Ти збожеволів?

— Докча-ссі, я не думаю… — втрутилася Сана.

І все-таки вони все ще не розуміли свого становища.

— Тоді як довго ви плануєте тут залишатися?

Звісно, такий аргумент не здавався дуже розумним, адже назовні була сила-силенна монстрів. Але я знав. Зараз нам варто якомога швидше звідси забиратися.

— Ви вже думали про своїх батьків? Як гадаєте, вони будуть в безпеці у цьому хаосі?

— З-зв’язок вже деякий час як зник. Інтернет також… — відчайдушно відповіла Сана.

В Південній Кореї було дуже посилене конфуціанство. Навіть Хьонсон та Мьон’о насупилися на словах «батьки».

Ґірьон похнюпив голову. Я стиснув його плече.

Першою підвелася Сана.

— Я піду.

— Н-ні! Хіба ти не чула, що воно сказало? Відпочивати тут! Якщо вийдемо — наші голови можуть вибухнути!

— Тоді нумо проголосуємо.

Першою підняла руку Сана. Тоді я та Ґірьон. Але на цьому все.

— Мені треба повернутися на базу, але мені здається небезпечним робити необачні рухи. Нас вже попереджали.

— Чорт, якщо хочете, то валіть самі! Я не піду! Нікуди не піду!

На Мьон’о мені було абсолютно начхати, а ось те, що Хьонсон відмовлявся йти — проблема. Мені треба взяти його з собою не дивлячись ні на що…

Ба-ах!

Товстезні металеві двері між нашим вагоном та вагоном 3707 з гуркотом прогнулися.

— Щ-що? — вигук Мьон’о потонув у черговому ударі по дверях.

Ба-ах!

Хтось намагався пробитися до нас з того боку. Це був неочікуваний поворот подій, тож я взявся думати.

Який наступний сценарій? Ні. Докебі ще не повернувся, отже…

Думки металися зі швидкістю світла. Волоси на потилиці стали дибки, і моє тіло ледь затремтіло. Це він.

— Г-гей, хтось, зупиніть це! — закричав Мьон’о і пішов в сторону дверей.

Хьонсон пішов слідом, але я його спинив:

— Ти не зможеш це зупинити.

— Га?

— Нам треба йти, — я важко глянув на металеві двері.

— Га? Але…

— Якщо ми зараз не підемо…

Єдиний, хто вижив з вагону 3707. Я чудово знав, хто з того боку дверей.

— …то помремо ще до початку наступного сценарію.

Так, він нарешті з’явився. «Справжній» головний герой цієї історії.