Розділ 4. Епізод 1 — Початок Платних Послуг (4) 

Підступив сміх. Мені довелось протерти очі й поглянути ще раз, на випадок, якщо мені примарилось. Файл ТХТ. Тож ця людина... Подарунок, що вона мені надіслала, був копією її роману? 

[Ви отримали ексклюзивний атрибут.] 

[Ексклюзивний слот здібностей було активовано.] 

Повідомлення пролунало в моїх вухах після того, як я проглянув файл. Це й не дивно, якщо світ змінився на «Шляхи Виживання». Усі вцілілі в «Шляхах Виживання» мали ексклюзивні атрибути та здібності. Я тихо мовив «Вікно Атрибутів» про себе. Мені треба було дізнатися, який атрибут я отримав. 

[Ви не можете активувати Вікно Атрибутів.] 

Що? Я спробував викликати «Вікно Атрибутів» знову, проте результат лишився тим самим. 

Абсурд. Чи було там щось таке? Якщо ти не можеш використовувати Вікно Атрибутів, то ти не зможеш дізнатися про атрибути та здібності, які маєш. Знати себе та ворога означало бути непереможним. Але в цій ситуації я не знав навіть себе, що вже казати про ворога. 

Після тривалого витріщання в простір, я здався та вирішив прочитати текст, що подарував мені автор. 

[Завдяки ефекту ексклюзивного атрибута швидкість вашого читання збільшилась.] 

Я не знав, що то був за атрибут, але завдяки ньому я витратив менш ніж хвилину, щоби прочитати перший акт «Шляхів Виживання». 

Знайшов. Місце, де зупинився мій палець, було початком роботи, місцем, де почався сам «екшн» у сцені з потягом. 

「Він побачив людей, що зібралися біля задніх дверей 3707-го вагону. Колесо запальнички, яку тримали міцно, було холодним. В цьому житті йому точно не можна було помилятися. Він скористається чим завгодно для цієї мети. 

Страх на обличчях людей... 

Він не відчував ніякої провини. Все було швидкоплинним. Він поглянув на людей безжальними очима. Через якийсь час кінчики його пальців ворухнулися і спалахнув вогонь. Тоді все й почалось.」 

У мене пробіг мороз по шкірі, і довелось прочитати абзац ще раз, а потім ще. Причина мого дискомфорту віднайшлася швидко. 

— ...3707. 

Я рефлекторно перевірив номер вагону, в якому їхав сам. 

[3807]. Цей вагон був позаду того, в якому знаходився протагоніст. Мої руки ледь помітно затряслися. 

...Стривайте-но. Скільки людей вижило в цьому вагоні в оригіналі? 

「Він поглянув крізь затуманене вікно 3807-ого вагону. Було вже запізно. Це було неминучим. Так чи інакше, в ньому вижило тільки двоє.」 

Тільки двоє вижило. Це означало, що вмерли всі, окрім двох людей. І я вже знав, ким були ці двоє. Я підняв голову та байдуже поглянув на Ю Сану. Можливо, ця жінка помре. Як і я. 

— Докча-ссі, чи не слід нам це зупинити? 

В місці, куди показувала Ю Сана, починалася якась метушня. Хтось стогнав. 

Якийсь юнак сидів навприсядки перед літньою жінкою. 

— Сука, в мене і так поганий настрій, а ця стара пані все продовжує нити й стогнати! Може вже закриєшся? 

Юнак був учнем, що притулився до входу. Він був худим та мав фарбоване біле волосся. На бейджі, прикріпленому до його уніформи, було написано його ім'я. 

Кім Намвун. Такого я знав. 

「Тільки Лі Хьонсон та Кім Намвун вижили в тому вагоні. Це не важливо. Так чи інакше, ці двоє єдині, хто мені потрібен.」 

— Хіба я не сказав тобі закритися? 

Розбурханий Кім Намвун схопив бабусю за комір. Безсилі бабусині ноги хиталися. Долоня Кім Намвуна розсікла повітря. 

Лясь. Лясь. 

Зазвичай хтось вибіг би, щоб це зупинити. Проте ніхто не рухався. Не минуло багато часу до того, як ляпаси змінилися на удари кулаками. 

— Д-допоможіть. Врятуйте!.. 

Я чув звук ударів плоті важким кулаком. Якісь чоловіки біля Кім Намвуна вагалися, проте ніхто з них не хотів рухатися вперед. Першою людиною, що почала діяти, на диво, був Хан Мьонго. 

— Юначе, поводитися так зі старшими!.. 

Однак все, що він отримав у відповідь, було презирством. 

— Пане, ви хочете померти? 

— ...Що? 

— Ви досі не розумієте ситуації? 

— Що за хуйню цей мерзотник несе? 

Кім Намвун тільки посміявся з Хана Мьонго, що сипав прокльонами. Він вказав на стелю вагону пальцем. 

— Хіба ви не бачите цього? 

На стелі грав голографічний екран. 

[П-пощади!] 

[Еееекх!] 

[Помри! Здохни!] 

Це не тільки вагони потягу або Старша Школа Тепьонг. Це був прямий ефір, що транслював людей у їх останні миті по всій країні. Кім Намвун продовжив говорити. 

— Ви досі не розумієте? Армія не прийде нас рятувати. І хтось мусить померти. 

— Щ-що ти кажеш?.. 

— Ми маємо обрати того, хто помре. 

Хан Мьонго не міг відповісти. Волосся на його оголених зап'ястях стало дибки. 

— Звичайно, я знаю, про що ви думаєте. Вам потрібно вбити своїх земляків, щоб жити. Це щось, що тільки сучий син може зробити. Але, знаєте, це сила поза нашим контролем. Поза контролем. Ми помремо, якщо не вб'ємо. Хто нас звинуватить? Ви збираєтесь померти через свою мораль? 

— Ц-це... 

— Думайте обережно. Світ, який ви знали, щойно завершився. 

Плечі Хана Мьонго здригнулися. Та не тільки Хана Мьонго. Здавалось, що людськими очима йшли тріщини. Це була сцена, коли хитка мораль руйнувалася. Кім Намвун вставив клин в цю тріщину. 

— Новий світ потребує нових законів. 

Кім Намвун. Юнак, який адаптувався до світу «Шляхів Виживання» найшвидше. Він обернувся та продовжив лупцювати бабцю. Цього разу ніхто його не зупиняв. Хан Мьонго, інші чоловіки... Навіть Лі Хьонсон. 

Кулаки солдата тремтіли, поки він витріщався в повітря з розгубленим виразом обличчя. Можливо, він також щось вирішив. 

— Ех... Вбивати важко. Ви збираєтесь тільки дивитися? Хочете бути позаду? 

Люди здригнулися від слів Кім Намвуна. Їх обличчя було так само легко прочитати, як і речення в дешевому романі. 

「Якщо нікого не вб'ють протягом п'яти хвилин, всі в цьому вагоні помруть.」 

Погляд людей змінювався. 

「Якщо бабця не помре, за п'ять хвилин помремо ми...」 

Найбільш примітивний погляд, який тільки могло мати живе створіння. 

— Так... Цей мерзотник правий. Якщо ми цього не зробимо, всі помруть. 

Перший чоловік кинувся до Кім Намвуна. Він копнув стару пані, що впала та згорнулася калачиком. 

— Ви забули? Хтось має вмерти! Щоб жили ми! 

— Аа, блядь... Я не знаю. 

Другий і третій. 

Люди, що стояли осторонь. Боягузливі чоловіки, що вагалися. Студент університету, який знімав все на телефон. Мати з дитиною та Хан Мьонго. Вони всі лінчували бабусю, націлившись на її смерть. 

— Вмри! Вмирай швидко! 

Вони були наче вартові, що виносили смертну кару. Наче вартові, що піднімали важіль одночасно, тож ніхто не міг сказати, хто саме вбив в'язня, ці люди пасивно били та лупцювали бабусю. 

І я все це бачив. Я стояв осторонь, ніби хтось, хто дивився на події, що розгорталися в іншому світі. Бабуся, чиє ім'я я не знав, була кимось, хто не мав жити. В оригіналі бабуся померла. Тож... спостереження за цією смертю не було гріхом. 

В той момент Ю Сана піднялась. 

— Тебе вб'ють, — я рефлекторно схопив її. — Я казав тобі не рухатись. 

Рука, яку я тримав, тремтіла. Ю Сана міцно стиснула кулаки, щоб це тремтіння приховати. 

— Знаю, я знаю!.. 

— Ю Сано-ссі, ти помреш, якщо підеш зараз. 

Очі Ю Сани були сповнені страху. Але навіть так... 

Я усвідомив. Незважаючи на зміну жанру історії, деякі люди все ще сяяли яскраво. 

— Ю Сано-ссі. Сядь. 

Проте людиною, яка могла змінити цю історію, була не Ю Сана. Ю Сана не була протагоністом цього світу. 

— Га? Але... 

— Роби, як кажу, тільки цього разу. Я не втручатимусь після цього. 

Силою посадивши Ю Сану назад на місце, я глибоко вдихнув та обернувся. Я випрямив свою спину та здригнувся, коли видихав. Я повільно послабив щиколотки та зап'ястя. 

— ...Докча-ссі? 

Я не відповів на її оклик, бо дивився на людей. Людей, які мали намір напасти на бабусю. Я стояв на місці не тому, що боявся Кім Намвуна та людей, чи тому, що погоджувався з їх нелюдяністю. Я просто чекав. То був момент, коли мені слід було рухатись. Таким чином... 

Кваанг! 

Прямо зараз. 

— Агх! Що? 

Вибух заповнив мої вуха, та потяг струснуло. Люди заволали. Дим піднімався спереду з правого кутка вагону. Почалось. Тож я почав діяти. 

Я відштовхнувся від землі правою ногою так сильно, як міг. Я проминув людей, що кричали, присівши біля бабусі. 

— Що? Ііійок! 

Кім Намвун зіткнувся зі мною й впав на землю, скрикнувши. На перший погляд здавалося, ніби я рятував бабусю, проте я мав інший намір. 

Де воно було? Я швидко озирнувся довкола. Хтось впав перед бабусею через вибух. Це була дитина, що плакала посеред цього пекла. Дитина, яка до цього тримала сітку для ловлі комах. 

— Перепрошую. 

Я забрав у дитини сітку. 

Як тільки я засунув руку в сітку, хітин коника сягнув кінчиків моїх пальців. Я взяв одного і віддав його дитині в руки. Тоді я повернувся до людей. 

— Зупиніться всі. Ви не зможете жити, якщо вб'єте бабусю. 

Мій голос пролунав на диво чітко завдяки тимчасовій тиші після вибуху. Один за одним, люди почали дивитися на мене. 

— Скажімо, ви її вб'єте. Що далі? 

Їхні здивовані обличчя виглядали добре. Ну, зараз я розповім їм дещо ще цікавіше. 

— Смерть бабусі буде розпізнана, за словами доккебі, як «перше вбивство», і якийсь час це вам купить. Що ж після? 

— А... 

— Якщо те, що каже доккебі, правда, кожен з вас повинен вбити когось. То кого ви вб'єте після бабусі? Людину, що поруч з вами? 

Люди подумали про щось та відступили одне від одного. В їх очах був жах. Насправді, всі все знали і розуміли. Бабуся була лиш початком. 

Кім Намвун помітив хитку атмосферу. 

— Ха-ха, про що ви хвилюєтесь? Тоді вбийте його наступним! Не думайте про свою чергу заздалегідь! Шанси рівні! 

Я здогадувався, що Кім Намвун скаже щось таке. Я перебив його, легко махнувши рукою. 

— Нема потреби в цьому ризику. Є спосіб вижити навіть не ставши вбивцею. 

— Щ-що? 

— Щ-що це за спосіб? 

Людей охопило сильне збудження. Лице Кім Намвуна спотворилось. 

— Ви забули? Чіткою умовою сценарію було не «вбити людину». 

Більшість досі була збентеженою, проте кілька людей щось помітили. 

[Вбийте одне або більше створінь.] 

Отож-бо. З самого початку, слово «людина» ніколи не уточнялося у змісті сценарію. Вбийте одне або більше створінь... 

Іншими словами, будь-що живе підходило. Кмітлива людина викрикнула, побачивши сітку в моїх руках: 

— Комахи! Комахи! 

Коники стрибали в сітці. Очі людей заблистіли. Я кивнув. 

— Саме так, комахи. 

Я засунув руку в сітку та витягнув коника. Це був той пухкий, якого я бачив раніше. 

— Д-дай мені! Швидко! 

— Тільки одного! Мені потрібен тільки один! 

Я відступив назад повільно, дивлячись на людей, що підходили. Я стикнувся з тим самим вибухом божевілля, під час якого вони намагались вбити бабусю. Але це викликало в мене посмішку. Чому? Навіть під цією напругою, від якої перехоплювало подих, чому моє серце билось радісно? 

— Вам це потрібно? 

Я помахав сіткою наче дресирувальник, що провокував тварину. Кілька нетерплячих людей вистрибнули до мене. 

— Тоді ловіть! 

Я розчавив коника в долоні. 

[Ви отримали досягнення «Перша Жертва».] 

[100 монет було нараховано в якості додаткової компенсації.] 

В той же час, іншою рукою я кинув сітку так сильно, як тільки міг. Це було в протилежній частині від місця, де зібралися бабуся та натовп. 

— Це божевілля! 

Комахи були звільнені, та стрибали у своїй жазі до свободи так швидко, як тільки могли.