Розділ 3. Епізод 1 — Початок Платних Послуг (3) 

Люди зреагували по-різному після того, як доккебі зник. Хтось спробував забратися з потяга, поки інші дзвонили в поліцію. Ю Сана входила в другу групу. 

— Поліція, поліція не відповідає! Що, що мені слід... 

— Заспокойся, Ю Сано-ссі, — сказав я, дивлячись їй прямо у розфокусовані очі. — Ю Сано-ссі, ти колись грала в гру, яку створила наша команда розробників? Гра, в якій світ руйнується, і лише кілька людей залишаються живими. 

— Га? Що ти кажеш... 

— Подумай про це. Прямо зараз ми у грі. 

Ю Сана мовчки облизнула свої губи. 

— Гра... 

— Все просто. Не вагайся робити, як я тобі кажу. Розумієш? 

— З-зрозуміло. Що мені слід робити? 

— Не рухайся. 

Нарешті, я повільно взяв контроль над своїм диханням. Мені також був потрібен час, щоб як слід це все прийняти. 

[Три Шляхи Вижити В Зруйнованому Світі] 

Картини, що існували тільки в романі, зараз розгорталися просто перед моїми очима. 

「Доккебі виставив свої антени.」 

「Тіла, розкидані по вагону наче сміття.」 

「Закривавлений офісний працівник, що тремтів.」 

「Стара пані, що стогнала на своєму сидінні.」 

Я пильно споглядав цю сцену. Як Нео в «Матриці», який підозрював про існування реальності. Оглядав, ставив під сумніви, і тоді, зрештою, переконався... Мені треба було визнати це. Я не знав причини, але не було жодних сумнівів. «Шляхи Виживання» стали реальними. 

Дайте подумати... Як мені слід виживати в цьому новому світі? 

— Та годі вам, народ! Заспокойтеся всі. Дихайте спокійно, — хтось виступив вперед рівно через п'ять хвилин після зникнення доккебі. 

То був кремезний чоловік з короткою стрижкою і на голову вище середнього росту. 

— Заспокоїлись? Будь ласка, припиніть те, що робите, та зверніть на мене увагу на мить. 

Люди, що ридали або дзвонили кудись, зупинились. Щойно всі погляди були звернені до нього, дебелий чоловік відкрив свого рота знову: 

— Як ви знаєте, у разі національної катастрофи невеликий безлад може спричинити великі людські жертви. Саме тому я контролюватиму ситуацію. 

— Що, ти хто? 

— Національної катастрофи? Що ти верзеш? 

Деякі люди прийшли до тями із запізненням та сильно противилися слову «контролювати». Тоді чоловік витягнув посвідчення державного службовця зі свого гаманця. 

— Я лейтенант армії, служу в частині 6502. 

На деяких обличчях було полегшення. 

— Військовий, він військовий. 

Тим не менш, для полегшення було зарано. 

— Я щойно отримав повідомлення від своєї частини. 

Люди згуртувалися перед смартфоном солдата. Я міг прочитати вміст без труднощів, тому що був поблизу. 

—Сталася національна катастрофа 1-го рівня. Всім військам невідкладно зібратися. 

Я чув, як усі навколо мене ковтнули. Ситуація національної катастрофи. Я не здивувався, тому що вже цього очікував. Насправді, я був здивований через інше. 

Лейтенант Лі Хьонсон... Тим «Лі Хьонсоном» був цей чоловік. 

Я знав, хто він такий. Це було вперше, коли я бачив його обличчя, але ім'я було чітким в моїй голові. Він був одним із героїв підтримки в «Шляхах Виживання». 

「Сталевий Меч Лі Хьонсон.」 

З’явився персонаж із роману. Тепер мені дійсно треба було визнати реальність того, що відбувалося. 

— Солдате-нім! Що відбувається? 

— Я намагався з'єднатися зі своєю частиною, але... 

— Синій Дім! Що Синій Дім робить? Будь ласка, зв'яжіться з президентом, швидко! 

— Мені шкода. Я тільки звичайний військовий, і в мене немає гарячої лінії до Синього Дому. 

— Тоді чому ти перебираєш на себе контроль? 

— Задля безпеки всіх містян... 

Поки Лі Хьонсон спокійно відповідав на абсурдні запитання, я усвідомив, що опис роману не помилявся. 

Однак, чи з'явився Лі Хьонсон отак в оригіналі? Міркуючи над цими складними питаннями, я мав дивне передчуття. Як єдиний читач «Шляхів Виживання», я міг сказати впевнено, що перша поява Лі Хьонсона була не такою. Точкою, в якій він з'явився, був кінець першого сценарію. 

...Тоді що це була за ситуація? Мої думки заплутались. Я би знав напевно, якби міг почитати «Шляхи Виживання» знову. 

— Прем'єр-міністр виступає з промовою! Це дійсно катастрофа першого рівня! 

Всі ввімкнули свої смартфони після чийогось крику. Ю Сана ввімкнула свій екран поруч зі мною. 

— ...Докча-ссі, поглянь. 

Не було потреби вводити пошуковий запит. Тому що першим результатом на всіх порталах була «Промова прем'єр-міністра». Звичайно, я вже знав вміст відео. 

— Всім моїм співгромадянам, невідомі терористи зараз діють у невизначеній кількості місць, включаючи Сеул. 

Зміст промови був простим. Чинний уряд мобілізує всі засоби та методи для боротьби з терористами, і не буде жодних перемовин. Таким чином всі можуть впевнено продовжувати своє життя... 

Я не думав про це, коли читав роман, але тепер я був трохи шокований, почувши ці слова. Тероризм... Так, так було б набагато зручніше. 

— Але де президент? Чому промову виголошує прем'єр-міністр? 

— Президента вже вбито. 

— Що? Справді? 

— Я не певен. Коментар в Naver— 

— Сука, тоді це фейк! 

Звичайно, я знав, що то не був брехливий коментар. 

— Уааааак! Що? 

Люди випустили свої телефони, коли звідусіль пролунали постріли. Їх транслювали динаміки десятків одночасно увімкнених смартфонів. 

Чіііік, прозвучало гучно, і кров заповнила екран. За мить люди затримали дихання, аж доки усвідомили, що трапилося. 

— П-прем'єр-міністр... 

Прем'єр-міністр помер. Його голова вибухнула в реальному часі. Було ще кілька звуків, схожих на постріли, перед тим як екран затих. Наступним, що на ньому з'явилося, був доккебі. 

[Народ, я вже вам казав. На відміну від «тероризму», це не гра.] 

Людям відняло мову, і вони роззявили роти як дурні золоті рибки. 

[Ви досі не розумієте? Так не піде. Ви досі думаєте, що це гра?] 

Я почувався зловісно через те, що тон його голосу був таким розслабленим. Підсвідомо я стиснув кулак з усією своєю силою. 

[Хех, судячи з інформації, люди в цій країні дуже вправні в іграх. Тоді чому б мені не підвищити складність?] 

Біііп. Великий таймер виник у повітрі. У той же час числа на ньому почали стрімко зменшуватися. 

[Час, що залишився, було зменшено на 10 хвилин.] 

[Залишається 10 хвилин.] 

[Якщо перше вбивство не станеться протягом наступних п'яти хвилин, всі життя в цьому вагоні буде знищено.] 

— Щ-що це таке? Це жарт? 

— Ти не чув повідомлення щойно? Гей, ти не чув? 

— Солдате-нім! Що нам тепер робити? Чому поліція не приходить? 

— Народ, заспокойтесь та послухайте— 

Слова доккебі зробили ситуацію у вагоні такою серйозною, що Лі Хьонсон не міг її виправити. Я відчував, як міцно стискала мій комір Ю Сана. 

Та все ж, не міг позбутися відчуття невідповідності цієї ситуації. Лі Хьонсон, персонаж підтримки, вже з'явився. То чому ж не прибув «він»? Судячи з того, що знав, я повинен був вже його побачити. 

— Т-там вбивство! 

Те, що відбувалося у 3907-му вагоні потяга, можна було побачити через вікно в проході. Колір обличчя вбивці в тому вагоні був білим. 

— Нам треба триматись від них подалі! Не дозвольте нікому ввійти! 

Люди тримали залізні двері міцно, але у цьому не було потреби. Зрештою, ворог був не там. 

[Всі види доступу до вагону будуть обмежені, поки сценарій не буде виконано.] 

Разом з цим повідомленням людей відкинуло від залізних дверей, наче їх вдарило якимось прозорим бар'єром. 

— Щ-що це? 

І знову пролунав голос доккебі: 

[Хех, в деяких місцях доволі весело, в той час, як в інших ще нічого не почалося. Гаразд, зроблю вам особливу послугу. Я покажу вам, що трапиться, якщо нічого не станеться протягом наступних п'яти хвилин.] 

Величезний екран з'явився в метро. Місце, що виникло на ньому, було класною кімнатою. Дівчата у темно-синій формі тремтіли. Хлопець прикусив ніготь та пробурмотів: 

— ...Це шкільна форма Тепьонгу? 

Біп біп біп біп— Було чутно зловісний звук. 

Тоді старшокласниці почали кричати. 

[Наданий час вийшов.] 

[Розпочнеться платний розрахунок.] 

Щойно оголошення закінчилось, голови старшокласниць, що сиділи в першому ряду, вибухнули. Одна за одною, одна за одною знову... Все більше й більше голів вибухало. Старшокласниці кричали та бігли до дверей або вікон. 

— Аа, у, як— 

Швабри та нігті на їхніх руках були зламані, проте двері не відчинились. Ніхто не міг втекти. 

Пьонг, пьонг. Голови старшокласниць продовжили вибухати. Тоді старшокласниця задушила свою подругу, та померла зі стогоном. Через певний час єдиною, хто залишилась на екрані, була остання школярка, що озиралась навколо. 

[Канал #Bay23515. Вцілілі Старшої Дівчачої Школи Тепьонг, 2-й рік клас В: Лі Джіх'є] 

Фігура дівчини на екрані зникла. Тоді доккебі спитав: 

[Ну як воно? Цікаво?] 

Доккебі говорив з усмішкою, але люди більше не дивились на екран. Ті, хто встановив зоровий контакт, поступово відходили одне від одного. 

— Сука! Що це таке? 

Навіть Ю Сана послабила свою хватку. Тим не менш, вона не відійшла від мене. Обидві мої руки були вільні, і я ввімкнув свого смартфона. 

Чому «той хлопець» ще не з'являвся? Я володів сумішшю з інформації, що знав з роману, і інформації, якої не знав. Єдиним способом прорватися через цю ситуацію було перечитати «Шляхи Виживання» знову. Проте де ще я міг знайти роман? Він не був популярним настільки, щоб його поширювали нелегально... Ні, заждіть. 

[1 прикріплений файл.] 

Я був приголомшений в ту мить, коли побачив сповіщення на своєму смартфоні. Можливо... Ні? 

Я був дещо розгубленим, коли відкривав прикріплений файл на пошті. Назвою того файлу, що надіслав автор, було: 

[Три Шляхи Вижити В Зруйнованому Світі.ТХТ]