Розділ 358. Епізод 67 — Забуті Сценарієм Люди (4) 

Я проковтнув прокльони. Якщо Четверта Стіна стала тонше... 

У битві був дивний біль, який я встиг забути. Порізи на моїх підборідді та руках поколювало, від спітнілої сорочки було некомфортно, а від спеки у лісі паморочилася голова. Якби я знав, що таке станеться, я би більше тренувався. 

Колюча дубина прилетіла до моєї голови, я перекотився й уникнув атаки гобліна. Від поспішного руху затріщали суглоби. Гоблін махнув слідом за моєю траєкторією ухиляння, наче намагався вдарити крота. Волосся на руках стало дибки, коли на дубину ляпнула кров. Це точно був запах, який я вже багато разів зустрічав, але все ж це було дивно. 

[«Четверта Стіна» стала дуже тонкою.] 

[«Четверта Стіна» небезпечно труситься.] 

Я підстрибнув зі свого положення та виправив позицію з мечем. Два гобліни втратили свого компаньйона, і оточували мене, блимаючи червоними очима. У будь-яку мить вони кинуться вперед та вб’ють мене. Коли я прочитав це бажання, до мене прийшов страх смерті. 

З-під Четвертої Стіни, яка витончувалась, виливалися ігноровані емоції. Оповідь, на яку я дивився, була схожою. 

Я заспокоїв тремтіння свого дихання. Мені треба битися. Я міг битися. Всі мої компаньйони боролися крізь цей страх. Я був єдиним, хто боягузливо уникав бою за стіною. 

「Кім Докча тримав Незламну Віру тремтячими руками.」 

Треба подумати. Як мені завдати шкоди гоблінам у цьому тілі? Здібності не можна було використати, але стигми лишалися доступними попри те, що рівень обнулився. Проблемою було те, як їх використати. Я побачив, що гоблін наближався, та активував Пісню Меча. 

[Це не ваша стигма.] 

[Ефект стигми зведено до мінімуму.] 

「Другий день. Сонячно. Я вийшов рано та перевірив зброю.」 

Незламна Віра слабко засяяла та повернулась до оригінального стану. Було б непогано, якби вона видала вогняну стрілу, блін. Було приємно відчувати, що меч став легше. 

Кіееек? 

Гоблін засміявся з мого опору та змахнув шипастою дубиною. Вона вдарила меч, і, здається, моє зап’ястя зламалося. 

Гобліни мали недбалий вигляд, але були могутнішими за людей. Вони — монстри, пристосовані до виживання на цьому острові. 

За тим друга дубина полетіла до мого живота. Було занадто пізно блокувати її мечем —  змахнув ногою та вдарив. Я відчув, як шипи проткнули ступню, і прикусив губи від жахливого болю. Розлючені гобліни заревіли від запаху крові. Якщо я не міг використовувати стигму, треба було спробувати другий метод. 

[Гігантська оповідь «Весна Царства Демонів» відповідає вашій волі.] 

На цьому острові здібності були запечатані й майстерність стигм обнулялась. Та це не означало, що не було жодної сили. 

[Гігантська оповідь «Факел, що Поглинув Міф» відповідає вашій волі.] 

Щось існувало навіть у першому поколінні без магічних кіл — оповіді. 

[Наразі ви не можете керувати цими оповідями з вашою силою.] 

[Ваші оповіді не визнають вашого домінування.] 

Проблема в тому, що моя сила значно зменшилася, й оповіді мене не слухали. 

[Гігантська оповідь «Весна Царства Демонів» дивиться на вас із жалем.] 

[Гігантська оповідь «Факел, що Поглинув Міф» жадає вашого ослабленого тіла.] 

Через жар всередині піднялася кров. Гобліни одразу ж відсахнулися від сили оповідей, яку відчули від мене, але скоро прийшли до тями та кинулися знову. 

Стигма була заблокована, а оповіді мене не слухали. Я стиснув зуби, коли дивився на гоблінів. Зрештою, лишався ще один спосіб. Я не хотів його використовувати без потреби. 

Це сталося тоді, коли я заспокоїв серце та підвищив магічну силу — кинджал пролетів крізь кущі та проткнув голову гобліна, і той впав переді мною. До шиї іншого гобліна майстерно прилетів клинок. 

Я задивився на те, як літав дівчачий хвостик, і полегшено зітхнув. 

— Аджоссі, ти в порядку? 

Вкрита брудом Лі Джіх’є повернула до мене голову. 

*** 

Насправді я використав Пісню Меча не лише для протистояння гоблінам. Як система й сказала, це не моя стигма. Якщо я використовую її, то її власник точно дізнається про моє існування. 

— ...Фух, я рада, що це аджоссі. 

Лі Джіх’є вмила обличчя в струмку. Вона також зазнала значних труднощів. 

— Що це, в біса, за місце? Здібності та стигми всі непридатні. Я б померла, якби мене не тренував дідусь Кірйос. 

— Ти поранена? 

— Ні. Я добре ховалась. До речі, що з тобою не так? 

— Воно просто сталося. 

Я накладав Ліки проти Порізів, отримані від Лі Сольхви, на свої рани. Я не міг повірити, що отримав стільки шкоди від битви з гоблінами. Я не міг навіть прикинути, наскільки важко буде в майбутньому. 

Лі Джіх’є дивилась на мене та схопила Ліки проти Порізів, наче розлютилась. 

— Дай сюди. Ти не зможеш накласти на спину. 

Лі Джіх’є зайнялася моїми ранами. 

— Тільки ніжно. Я помру, якщо натиснеш сильно. 

— Не будь плаксієм. До речі, ти був таким невеликим? 

— Моя м’язова маса трохи зменшилася. 

— Твої плечі схожі на мої. 

Це зачепило мою гордість, тому я забрав Ліки проти Порізів назад. Ні, я спробував, але зазнав невдачі, тому що Лі Джіх’є була сильнішою за мене. 

Лі Джіх’є попередила: 

— Якщо ворухнешся, твоє плече зламається. 

Я давно не почувався таким безпорадним. 

— Все, готово. 

Ефект Ліків проти Порізів Лі Сольхви був доволі хорошим, попри ймовірність першого покоління. Не надзвичайним, але вкриті ними рани швидко загоювалися. Магія та бойові мистецтва існували навіть у цьому поколінні. 

Потурбувавшись про мої рани, ми з Лі Джіх’є продовжили йти лісом. На щастя, насувалась ніч. Лі Джіх’є виміряла дим, який піднімався з центру острова. 

— Здається, сьогодні нам треба отаборитися тут? 

Я кивнув. Ми можемо рухатися вночі, але нічні здібності не були доступними, і ми могли наткнутися на ворогів значно гірших, ніж гобліни. 

[На острові настала ніч.] 

[Вночі деякі функції системи відновлені.] 

[Функція «Сумка Доккебі» тепер доступна.] 

Я одразу ж відкрив Сумку Доккебі та купив кілька потрібних предметів: переносне житло для двох, засоби безпеки для охорони периметра, а також кілька лікувальних предметів про всяк випадок. 

Лі Джіх’є отримала від мене предмети та кліпнула. 

— Що? Ти можеш купляти подібне в першому поколінні? 

— Зрештою, використання монет в сценарії не змінювалося. 

Не важливо, перше, друге чи третє покоління, сутністю сценаріїв були монети. Тож очевидно, що буде надано користування Сумкою Доккебі. 

Лі Джіх’є розкладала намет та глянула на мене, наче я був жалюгідним. 

— Аджоссі, я чула, що ти служив. Чому ти не знаєш, як поставити намет? 

— Я давно закінчив службу. Чому ти така вправна? 

— Я була скаутом у початковій школі. 

Якщо так подумати, у Лі Джіх’є був такий сетинг. Вона дивилась, як я страждав від штрафу зменшення сили, та поставила для мене намет. 

Ніч у лісі була холодною. Ми зібрали гілочки навколо та розпалили вогонь. Перед палаючим багаттям ми з Лі Джіх’є занурилися в думки. Я не використовував Точку Зору Всезнаючого Читача, але розумів, що Лі Джіх’є хотіла щось сказати. Я терпляче чекав. 

Вона кинула засохлу гілку в полум’я і нарешті набралася сміливості. 

— Аджоссі, можна щось запитати? 

— Питай. 

— Коли той роман почався? 

Я думав, що це питання виникне. Я вирішив відповісти чесно: 

— Більш як 10 років тому. 

Спогади були тьмяними, але я не забув, що сталося в ті дні, коли я вперше клікнув на «Шляхи Виживання». 

— Як я з’являюся в романі? 

Питання було нормальним. Мені б також було цікаво на її місці. Якийсь час я пригадував опис Лі Джіх’є. 

Адмірал Лі Джіх’є. Дівчина, яка витягнула меч, щоби захистити компаньйонів. Її гордість була сильною, але вона була ласкавішою за будь-кого іншого. Її обличчя завжди викривало почуття. 

Я намагався не чіпати ран Лі Джіх’є, наскільки це можливо, поки обережно вибирав, які деталі розповісти. Лі Джіх’є дивилася підозріло, коли відкрила рота: 

— Це так добре, що мені непереливки. Там так багато деталей? 

— Роман досить великий. 

— Навіть так... як ти всі їх пам’ятаєш? 

— Я багато його читав. 

— Все ж пам’ятати так ретельно... Мені ніяково. 

Моя відповідь була єдиною: 

— Я був учнем середньої школи в той час, і читання роману було моїм єдиним хобі. 

— Аджоссі був у середній школі? Хахаха, то ти був молодшим за мене, коли почав читати? Це смішно. 

— Усім колись було 15 років. 

[Сузір’я «Дракон Чорного Полум’я Безодні» підіймає голову.] 

Лі Джіх’є засміялася, наче почула щось цікаве. 

— Ага. Мені також. 

Вона опустила ностальгічний погляд на свої піхви — там звисав невеликий дармовис. Я читав «Шляхи Виживання», тож звичайно знав, кому він належав. 

— Ти в порядку? 

— ...Ти знаєш про цей дармовис? 

— Трохи. 

— Жодної приватності. 

Дармовис, який Лі Джіх’є завжди носила з собою, їй подарувала подруга, що померла в першому сценарії. 

У голові промайнули речення «Шляхів Виживання». 

「— Джіх’є. Вбий мене. Все гаразд.」 

Лі Джіх’є була Демоном Пошрамованого Меча. Навіть якщо її характеризація колись зміниться, це обличчя — ні. Лі Джіх’є була людиною, яка ніколи не забувала скоєні гріхи. 

— Ти знаєш, що зі мною буде в кінці роману? 

Через слова Лі Джіх’є давно забута оповідь з’явилася в моїй голові. Я знав фінал «Шляхів Виживання». 

Дзвін. 

Тоді у вухах пролунав дзвін. То був звук засобу безпеки, який я поставив заздалегідь. Звук дзвону скоро продовжився в ритмі жахів, наче хотів відірвати мені вуха. 

Дзень. Дзень. Дзень. Дзень. 

Дзень. Дзень. Дзень. Дзень. 

— Аджоссі. 

Щось насувалося сюди. Згідно з інтервалом дзвінків, то не був гоблін чи орк, а значно сильніший монстр. Я виміряв напрям стовба диму та сказав: 

— Ти доживеш до кінця та будеш щасливою. Так було і в романі. 

Це брехня. Однак роман від початку був брехнею. Я прожив так довго, щоби втілити свою брехню в реальність. 

— Біжи до села. Я виграю час. 

— Я не хочу! Аджоссі, ти тікай! Хіба ти не слабший за мене? 

— Ти не впораєшся з цим монстром. Це неможливо, навіть якщо ми об’єднаємо сили. 

Лі Джіх’є з поточними вміннями могла перемогти тільки гоблінів. Я спокійно мовив: 

— Йди до села швидко та проси допомогу. Таким чином ми вдвох виживемо. Ти швидша за мене. 

— Але... 

— Хутчіш! У мене є спосіб уникнути його! 

— Справді? 

— Звичайно. Хіба не знаєш, хто я? 

Лі Джіх’є кивнула ніби з полегшенням. 

— Протримайся трохи! Я вернусь з підкріпленням! 

За кілька секунд після зникнення Лі Джіх’є в лісі з’явився величезний зелений монстр, висотою в три метри та з жахаючою атмосферою. 

Чорт, це троль, а не орк. Я збрехав, сказавши, що мав спосіб його уникнути. Ціла команда не зможе справитися з цим тролем. Було б добре, якби їх просто не змели. 

Ґррр... 

Троль знайшов мене та вишкірив жахливі зуби, сміючись. Залізна дубина троля була вкрита частинами сузір’їв, наче вона вже проломила голови багатьом. 

Я гірко всміхнувся й стиснув меч. Я напевно помру від одного лише удару. Принаймні, якщо мені ніхто не допоможе. 

Грррррр! 

Зрештою, цей острів було неможливо атакувати звичним чином. Як завжди, у неможливих сценаріях були приховані частини. Згідно з романом, час їм з’явитися. 

Коли рик троля зірвався у звук, почувся інший — пронизливий. Знайомий клинок проштрикнув живіт троля. Лі Джіх’є. 

— Я знала, що так буде. Ти — брехун. 

「Адмірал не покидає компаньйонів, навіть якщо це означає смерть.」 

Це було можливим від початку, тому що я вірив у Лі Джіх’є. Розлючений троль витягнув меч та видав дивний звук. Рана одразу ж загоїлася. Він кинув меч і Лі Джіх’є біля мене засміялася. 

— Помремо разом, аджоссі. 

Я побачив, як троль біжить до нас, та теж засміявся. Лі Джіх’є не помре. Історія її життя зрештою її врятує. У ту мить, як дубина троля впала, з лісу щось почулося. 

...Він прийшов. Срібний меч розітнув темряву навпіл. Я дивився обережно: чистий меч, який не був етерним клинком, завиграшки розрізав шию страхітливого троля. 

「Улюблені теми першого покоління забутих людей: любов, дружба та кохання.」 

Перше покоління. Одна з найстаріших оповідей Зоряного Потоку. Володар цієї оповіді говорив: 

— Жертвуєш життям за свого компаньйона? За 381 рік це вперше. 

Я придивився, і людина була не одна. 

— Нема про що казати. Це такі друзі. 

— Справді, лишилися ж ще хороші оповіді. 

Сміх голосів поширився. Щось дивне. Цього в оригіналі не було. Тоді я побачив обличчя тих, хто виходив із темряви. 

— Давно не бачилися? У зовнішньому світі пройшло лише три роки? 

Дивовижно, але був хтось знайомий.