Землевласник (4)

Докебі зник, а на платформі від гілки №3 почали з’являтися десятки тіл.

У той час там лишалася всього одна кімната.

Жоден мешканець платформи не відрізнявся високими характеристиками, тож слабкі безстрашно нападали на немічних, і навпаки.

— Здохни! Здохни!

[До початку третього сценарію лишилося 30 хвилин]

І посеред цього маленького апокаліпсиса я мовчки читав «Способи вижити». Сьогоднішній сценарій мав пройти за планом. Щоб вижити, я обережно пропускав крізь себе кожне прочитане слово.

[А ти що робиш?]

Одночасно з голосом Біхьона почали приходити повідомлення від сузір’їв.

[Сузір’я «В’язень Золотого Обруча» цікавиться вашими діями]

Я інстинктивно погасив дисплей смартфона. Тільки тоді мені на думку спало запитання: чому жодне сузір’я не реагувало, коли я читав «Способи вижити»?

Коли в оригінальній історії вони дізналися, що Чунхьок регресор, то відразу опротестували справедливість сценаріїв. А отже й прочитаний мною текст мав викликати у них запитання.

[Ти навіщо вирячився у порожній нотатник? Сузір’я через тебе усі показилися!]

Порожній нотатник?..

Я увімкнув смартфон, і на дисплеї з’явився «Способи вижити».

— Ти про це?

[Так! Ви, що, з цим нотатником роман закрутили? Будеш так на місці сидіти, і тебе приб’ють! Ха, найшла мара підписати контракт з навіженим…]

Від його реакції у мене шкірою виступили сироти.

Докебі не могли прочитати цей «текст». А якщо навіть завідувачі системою не мали такої змоги, то що говорити про сузір’їв. У такому випадку письменник, який надіслав мені цей текст… Який щабель існування займала ця сутність?

— Аргх! — пролунав останній крик, і кімната на платформі номер три нарешті знайшла свого власника.

[Зелена Зона 1/1]

— Стій, де стоїш… — пригрозив переможець і наставив на мене ножа.

На диво, ним виявився той самий хлопець, який недавно проводив нам екскурсію. Я все ще не знав його імені.

— Не хвилюйся, я не забиратиму твою кімнату, — постарався запевнити я. 

І тієї ж миті хтось втрутився:

— Та невже? Дядьку, а ви, як бачу, нікуди не поспішаєте. Вмерти захотіли?

Я впізнав її голос, навіть не озираючись.

— Та й ти, здається мені, нікуди не поспішаєш.

— Мою кімнату ніхто не чіпає. А ласим спробувати — квиток в один кінець до пекла, — відповіла Чіхє і покрутила у руці свій темно-синій клинок.

На даному етапі у плані характеристик з нею могли зрівнятися хіба що Чунхьок та деякі члени Кооперативу Землевласників. Чіхє змірила мене прискіпливим поглядом і промовила:

— Я не хочу, щоб ви тут, дядечку, дутеля з’їли.

— Не хвилюйся, не з’їм. Виживу, навіть якщо не знайду кімнату.

Я говорив правду. Для виживання мені не обов’язково було займати зелену зону. Один навіжений на станції вже це довів, усього три дні тому.

Дівчина примружила очі:

— Дядьку, ви хоч розумієте, про що кажете?

— Так.

— То ви сильний? Як учитель?

Раптом за спиною Чіхє виник Чунхьок.

— Годі, повертайся до кімнати.

— А… окей. Вчителю.

Чіхє покірно рушила до себе, і Чунхьок повернувся до мене.

— Збираєшся битися з чудовиськами?

Я стенув плечима.

— Ти не виживеш. Як і твої четверо напарників.

— Поживемо — побачимо.

У гострому погляді Чунхьока проскочила невідома мені емоція, і він залишив платформу. Цього разу я не застосував «Точку зору всезнаючого читача». Ця здібність передавала слова, але слова не завжди точно передавали почуття.

[До початку сценарію лишилося 20 хвилин]

Зі сходів, що вели на верхні поверхи, долинули кроки, і незабаром у проході з’явилися Хьонсон, Ґірьон та Сана. Дивлячись на їхні обличчя я легко передбачив результат.

— Кімнат… не лишилося, — понуро повідомила Сана.

— Не страшно. Краще скажи: де Хівон-ссі?

— Вона нагорі домовляється.

Не встигла Сана закінчити, як Хівон зіскочила до нас зі сходів і проревіла:

— Дві тисячі за одну ніч?! Вони там, що, клею нанюхалися? Я розтовчу їм усім пики, — пирхнувши, промовила розлючена жінка. — Докча-ссі, знаєш, що там нагорі? Ці кінчені вилу…

— Вони різко підняли тарифи, так?

— Е-е… То ти вже знаєш?

Я так і передбачав. Пожильці загинуть, якщо за двадцять хвилин не знайдуть кімнату. Очевидно, що власники зон скористалися ситуацією і підняли розцінки.

— А ти, Докча-ссі, щось знайшов?

— Ні, нічого.

— А…

Я уважно поглянув на кожного члена команди. Час обирати врешті настав.

— У мене є два способи.

Від цих слів у їхніх очах засяяла надія. Шкода, що мої способи, швидше за все, мали її зрадити.

— Перший дозволить нам усім безпечно пережити цю ніч.

Хівон примружила очі:

— У таких ситуаціях зазвичай спрацьовує другий… Розкажеш нам про нього?

— Другий спосіб напрочуд складний. Ймовірно, хтось із нас загине.

— Е ні, нізащо. Тоді я обираю перший спосіб.

— А інші що думають?

Першим відповів Хьонсон:

— Було б добре обрати перший спосіб, якщо ми усі виживемо.

Ґірьон ствердно угукнув. Лише Сана завагалася:

— Можна почути, у чому він полягає?

Я кивнув і повів їх нагору до платформи четвертої лінії.

— Ось перший спосіб.

Компаньйони прослідкували за моїм пальцем. Там, куди я вказував, стояла група з п’ятьох переляканих чоловіків та жінок.

[Зелена Зона 5/5]

— Їхня кімната має рівно п’ять місць. Поодинці її мешканці з себе нічого особливого не являють. Направду, якщо навалимося вп’ятьох…

— Зажди, Докча-ссі, ти…

— Так, вб’ємо їх і заберемо кімнату собі.

Мій розважливий тон змусив їх затремтіти ще дужче. Хівон скривджено прикусила губу:

— Нічого очевиднішого не міг придумати?

— Якщо хьон так каже, то я готовий, — першим зголосився Ґірьон. — Мені не страшно. Я зроблю це.

— Не смій, Ґірьоне! — Сана схопила хлопчика за плече.

Я спеціально зобразив байдужість:

— Вони однаково загинуть, якщо хтось інших забере ту кімнату. Скажу вам як є: ми не впораємося з майбутніми сценаріями, якщо навіть на це не здатні.

— Докча-ссі, — перебила Хівон. — Я вбила людей на Гимхо. Вбила, бо захотіла, і не шкодую про це. Але… — на її обличчі застигла гримаса болю. — Якщо я вбила раз, це не означає, що я хочу продовжувати це робити. Я не хочу стати чудовиськом.

Тиша.

— Докча-ссі, я хочу почути другий спосіб.

Прохання Хьонсона змусило мене видихнути і на секунду заплющити очі.

— Я розумію, про що ви, — на цьому підготовку можна було вважати завершеною. — Підемо другим шляхом.

Обличчя моїх товаришів знову прояснилися. Правду кажучи, я з самого початку вирішив скористатися другим варіантом. Вбивство слугувало простим ключем до виживання, але прості рішення ніколи не змогли б привернути до мене увагу сузір’їв.

Другий спосіб, однак, вимагав неабиякої рішучості, — не тільки від мене, а й від усієї команди, — тому спочатку я вирішив протестувати твердість їхніх переконань. Мені конче треба було знати, які думки крутяться у їхніх головах.

Хівон розсміялася:

— Так я й думала. Нащо було нас маринувати, якщо вже вирішив обрати другий спосіб?

— Не думайте, що це була якась перевірка. Я поважав би будь-який ваш вибір.

Я погладив по голові Ґірьона, який звів на мене занепокоєний погляд. Сана глибоко зітхнула:

— Докча-ссі, ти такий злостивий.

— Вибач, але я дійсно не дуже хороша людина.

— У чому ж тоді полягає другий спосіб?

— Для його виконання нам не потрібно нікого вбивати. Але хороші новини на цьому закінчуються, — різка подача розпалила у моїх напарниках рішучість. — Якщо вже обрали другий спосіб, прошу вас беззаперечно виконувати усі мої вказівки. Вірте у мене, навіть якщо не бачите у цьому сенсу. Якщо хоч один із вас мені не довіриться… — важка павза. — Ми всі помремо.

Хтось гучно ковтнув. Усі члени команди майже одночасно кивнули.

— Я вірю в Докчу-ссі, — запевнив Хьонсон. — Я досі живий тільки завдяки тобі.

[До початку сценарію лишилося 5 хвилин]

— Тоді усі за мною.

І ми разом рушили уздовж третьої лінії. Проминули розбиті скляні двері і стали перед входом у тунель, що вів до станції Ильчіро-3.

Крізь густу пітьму тунелю пробивалося сяйво «червоної зони». Скоріше за все, саме звідти мали з’явитися чудовиська, змести усе на третій платформі, а потім, поверх за поверхом, рухатися до поверхні.

— То що, битимемося з чудовиськами тут? — знервовано перепитав Хьонсон.

— Ні, битися з ними не будемо, інакше всі тут поляжемо.

Без зеленої зони нам нізащо б не вдалося стримати навалу цих жахливих створінь до світанку.

Цього разу запитала Хівон:

— Тоді біжимо в бік Донде*?

*[1] раніше перекладено як Донгкук, минула станція

— Не спрацює. Ми вже тут. Якщо залишимо Чунмуро, то з початком сценарію система нас уб’є.

— В такому разі…

— Ми розділимося. Ї Хьонсон-ссі, Ю Санна-ссі і Чон Хівон-ссі, як тільки з’являться чудовиська, біжіть туди, звідки вони вилазять.

— Що?..

— Зрозуміли? Просто біжіть їм на зустріч. Як наблизитеся до них впритул, обов’язково подивіться на ліву стіну, і зрозумієте, що я маю на увазі, — мої слова не мали для них жодного сенсу, але для докладніших пояснень бракувало часу. — Вірте мені, якщо не хочете померти. Не забудьте поглянути на ліву стіну.

— Я розумію, Докча-ссі, — відповіла Сана, яка першою пригадала мої слова про довіру.

— Повторюю ще раз. Бігти тільки коли з’явиться перше чудовисько.

Я підняв камінь і кинув його у тунель. Камінь вдарився об щось, пустив іскри і впав. Хьонсон та Хівон теж щось усвідомили і кивнули.

— А ти, Докча-ссі?

— Ми з Ґірьоном спробуємо щось інше.

Цей план не міг спрацювати без довіри команди до мене. Хто міг всупереч здоровому глузду кинутися у самовбивчу атаку на чудовиськ?

Їм залишалося покластися на власну рішучість.

[Третій головний сценарій починається]

Бар’єр, який блокував тунель до Ильчіро-3, зник.

— Бігом!

За моїм сигналом троє ринулися вперед.

Тим часом з червоної зони почали долинати гарчання перших чудовиськ, переважну більшість яких складали підземні щури дев’ятого ступеня. Пізніше середню ланку зайняли вищі за рангом підземні істоти того ж ступеня — «ґроли». А за ними, з пронизливим ревом, чорногриві ведмедоподібні чудовиська з загрозливими рогами на головах.

Поодинці ми могли відносно просто розібратися з будь-яким із цих чудовиськ. Проблема крилася у їхній кількості. Слово «зграя» втрачало свою загрозливість перед цим нестримним потоком із плоті та ікл. Зіткнення з ним означало смерть для нас усіх.

За мить до того, як Хьонсон зіткнувся із ґролом, я викрикнув:

— Зараз!

Сана першою її помітила. Зелену плиту, яка сяяла на стіні.

— А-а!.. — вона відразу зрозуміла, що робити.

Щойно Сана торкнулася стіни, як та засяяли яскраво-зеленим.

[Зелена Зона 1/3]

Прудка Хівон торкнулася стіни за нею.

[Зелена Зона 2/3]

А от Хьонсон не встиг. А все тому, що в його щит вчепилися щури.

— Хьонсон-ссі, лови!

Він схопився за «нитку», кинуту Саною, і зусиллями двох жінок долетів до стіни.

[Зелена Зона 3/3]

Спрацювало.

Чудовиська з ревом кинулися на трійцю, але, коли та потрапила у зелену зону, не змогли до них пробитися.

— Докча-ссі! — озвалася до мене Сана, але часу обертатися не було. Я вже мчав звідти з Ґірьоном на спині.

«…У зоні третього головного сценарію знаходяться кілька прихованих зелених зон. Вони активуються доторком до певної стіни, але з’являються лише після початку сценарію. Якщо так подумати, то люди самі себе заплутали, порівнюючи зони з «кімнатами»...»

У «Способах вижити» Чунхьок крізь незліченні регресії розкрив деякі секрети зелених зон Чунмуро. На платформі третьої лінії знаходилося дві таких зони.

З-за спини щось їдко пискнуло і кілька земляних щурів вкусили мене за стегно. Завдяки високому показнику сили укуси завдали мені незначної шкоди, але такі атаки мали накопичувальний ефект.

Чвак! Ґірьон, сидячи на моїй спині, огрів кількох гризунів чимось тупим. Але усіх тварюк позбутися не вдалося. Ще й ґроли швидко наздоганяли.

За десять метрів за нами злякано спостерігав той самий товариш Чіхє.

[Зелена Зона 1/1]

Малодушно це, але у ту коротку мить я серйозно розглядав легкий варіант розв'язання проблеми.

[Ха-ха-ха! А це весело. То що, може, як учора, додамо до сценарію гірчинки?]

Пропозиція докебі принесла за собою системне повідомлення:

[Додано штраф!]

[Деякі зелені зони буде усунуто]

— Н-ні! А-а-а-а!

Канонада криків струснула Чунмуро. Найближчий із них долинув від того самого хлопця.

А за тим хрускіт кісток і…

— А-а-а!

Зі зникненням зеленої зони його беззахисне тіло розірвали земляні щури.

Чудовиська відволіклися на хлопця достатньо, щоб я встигнув забігти у прохід, але інша група зайшла крізь розбиті скляні двері і заблокувала нам шлях.

Я закрив Ґірьона собою і витягнув Незламну Віру. Клинок, оповитий Енергією білої зірки, врізався у чудовиськ, як гарячий ніж у масло.

Але менше їх не ставало. Щоб битися з цією навалою до світанку, треба було стати монстром, як Чунхьок. Я сумнівався, що це можливо, навіть якби витратив усі монети на характеристики.

— Хьоне, знаєш, — заговорив Ґірьон.

— Давай не зараз. Я зайнятий.

— Ти завжди можеш мене покинути.

— Що?..

— Я правда не розумію, навіщо ти виручаєш мене, хьона та нун. Сам би ти… жив набагато краще.

Він зміг спокійно вимовити ці слова за крок до загибелі. А, може, дитина в ньому вже давно померла.

— Так, ти правий, — черговий вкорочений на голову щур впав додолу. — Самому зручніше жити, легше заробляти, легше виживати. Але…

Що на мене найшло? Я й сам не знав відповіді на це запитання. Лиш одне я міг сказати з повною упевненістю:

— Знав я роман, сюжет в якому розвивався подібним чином. Нічим хорошим це не закінчилося.

— Що?

Скільки б я про це не думав, та не міг уявити себе протагоністом. З мене б не вийшло героя чи рятівника людства. Але…

Повіки хлопчика затремтіли. Я знову всадив його собі на спину і промовив:

— Тримайся гарненько.

Я не міг дозволити Ґірьону померти. Принаймні, не того дня.