Розділ 17. Епізод 4 — Межа Лицемірства (3) 

Незважаючи на втручання Чона Інхо, сузір'я не зажадали сценарію полювання. Інакше кажучи, це був не найкращий час, щоб розбиратися з ним. 

Упродовж десь половини дня я був сфокусований на розумінні ситуації на станції Ґумхо. Інформацію переважно надавав Лі Хьонсон. 

— Наразі на станції Ґумхо знаходиться 86 людей. А, напевно, тепер 87 людей — разом із Докчею-ссі. 

— Менше, ніж я думав. 

— Так. Коли сценарій почався, тільки ті, хто був біля станції, і ті, хто були у потягу, вижили. Ніхто не хоче говорити про це, але, напевно, під час першого сценарію... 

Мені не потрібно було чути його наступні слова. Я міг це зрозуміти по реакціях людей. Ті, хто вижив, відібрали чиєсь життя. Усі люди тут були вбивцями. 

— На цю мить стація Ґумхо розділена на дві групи. Хоча, радше, одна група та решта. 

Лі Хьонсон похмуро подивився на людей. Там були чоловіки, озброєні металевими трубами та іншими інструментами. Було очевидно, хто тут був фактичною силою. 

— Вір у мене! Голова групи важко працює, і кожного скоро буде врятовано. 

Наймолодший хлоп у групі Ханкьона, Хан Мьонго. 

— Хьон-нім має рацію, народ. Не втрачайте надії. Ми ще виб'ємося в люди. 

Тим, хто прийняв Хана Мьонго та фактично вів групу, був Чон Інхо. Вони були «головною групою». 

— Мамо, мені нудно... Можна я пограюсь в телефоні? 

— Зачекай-но. Команда рятувальників скоро прийде. 

— Уряд діятиме. Не так легко розвалити країну. 

А люди, яких захищала головна група та які хотіли продовжити своє життя, були «маргіналізованою групою». Їхня воля була надто слабкою як для вбивць. Навіть якби 100 убивць зібралися докупи, вони поділились би на слабких та сильних. Можливо, вони думали, що не були вбивцями. Усі вірили, що не мали вибору. 

Лі Хьонсон споглядав, як головна група підбадьорювала людей, та сказав: 

— Розподіл їжі визначається головною групою. Цілодобові магазини та ресторани в районі вже були пограбовані... їжа, яку можна спожити, майже закінчилась. 

— Ясно. 

— Це є причиною, чому деяких людей з головної групи відправили на землю на пошуки їжі. Хівон-ссі, яку ти привів, пішла з ними. 

— Хівон-ссі?.. 

— А, це ім'я жінки, яку врятував Кім Докча. 

Я озирнувся на жінку, яка лежала на лавці метро. Під яскравим світлом було видно її красу. Високі вилиці та ніжні риси сприяли тому, щоб вона, напевно, часто чула, що приваблива. Завдяки легеням мавпи колір її обличчя був яскравішим, ніж зранку. 

— Хівон-ссі — єдина, хто не повернувся? 

— Ні. Насправді ще декілька людей вийшли цього ранку, але тільки ті, хто був з маргіналізованої групи, не повернулися. 

— Вони не прийшли назад? 

— Так. 

Обличчя Лі Хьонсона знову стало сумним. Він думав, що приблизно знав, що сталося. 

Я стиснув плече Лі Хьонсона. Я знав напевне, щойно торкнувся: він дійсно був сталевим мечем. Його сила скоро перевищить 10-й рівень. 

— Н-нащо ти?.. 

— Лі Хьонсона-ссі напевно запрошували до них, але ти не погодився. 

— А, це... 

Об'єктивно, бойова міць Лі Хьонсона була вищою, ніж у Бана Чольсу. Неможливо, щоб Чон Інхо не націлився на нього. 

— Я не можу пояснити, але я подумав, що мені не слід вступати. Я не знаю багато про мораль чи етику, але... 

Лі Хьонсон почухав голову, наче йому було ніяково. 

— Я відчув, ніби щось неправильно. 

Неправильно... Це не було схоже на відповідь, але я відчував, що це правда. Дійсно, Лі Хьонсон був Лі Хьонсоном. 

— Не забувай цього. 

Таким чином, я міг і далі вірити в нього. 

Звідкись пролунав милий звук, і я озирнувся, побачивши Ю Сану та Лі Ґільона, що дивились на мене знизу вгору. Своїми обличчями вони нагадували пташенят, які чекали на свою матір, і це мене розсмішило. 

— Точно, вже ж вечір. Ви певно голодні? Беріть по одному. 

Я передав їм по одному предмету їжі з цілодобового магазину. 

— А. Справді? Можна? 

— Цього разу це безкоштовно. Але наступного треба буде платити. 

— На? С-скільки?.. 

— В тебе що, нема монет? 10 за одну штуку. 

— Ц-це... 

Обличчя Ю Сани та Лі Хьонсона виражали збентеження. Вони мали такий вигляд, наче не очікували, що я скажу подібне. 

— Звичайно. Я заплачу одразу ж. Мені не потрібна халява. 

На диво, тою, хто це сказала, була жінка, що лежала на лавці. Вона прийшла до тями. 

— Я Джун Хівон. Дякую, що допоміг зранку. 

— Нема за що. 

Я думав, що вона лише ззовні гарна, але тепер зрозумів, що був упередженим. 

— Ю Сано-ссі, Лі Хьонсоне-ссі. Народ, будь ласка, прокиньтеся вже. Не час робити такий вигляд. Цю їжу він здобув, ризикуючи своїм життям. Ви очікуєте отримати її просто так? 

На обличчі, що говорило без вагань, не було майже ніяких емоцій. 

— А... — Ю Сана почервоніла, наче прокинулась. — Я була необачна, вибачте. Звичайно, ми маємо платити... Це правильно. Я також не люблю халяву. Я ненавиджу залежати від інших людей. 

— Я також згоден з Ю Саною-ссі. Я платитиму монетами відтепер. 

Я трохи здивувався неочікуваній реакції. Справді, те, що був апокаліпсис, не означало, що існував тільки один тип людей. 

— Якщо ви наполягаєте... Я розумію. Всі знають, як обмінюватися монетами? 

— Так. Я навчилась кілька днів тому. Торкнутися вказівними пальцями, ем, і... 

— Просто вказати, скільки монет ти хочеш передати. 

Слідом за Джун Хівон, Ю Сана та Лі Хьонсон заплатили 10 монет в обмін на їжу. Пощастило, що вони опиралися менше, ніж я думав. 

Я робив так не для того, щоб отримати кілька монет. Спочатку, таке ставлення скидатиметься на жорстоке, але скоро люди усвідомлять, що вибір був правильним. 

[«Лі Ґільон» переказав вам 20 монет.] 

— Га? Ти дав мені більше, ніж 10 монет? 

— Це за плитку шоколаду, що ти мені дав. 

Вираз обличчя Лі Ґільона під час розмови був позитивним. Можливо, найлегше до нового світу пристосовуватися не повнолітньому, а дитині. Дітям легше ламати здоровий ґлузд. 

— Докча-ссі залишиться з нами? 

— А, ну... 

— Докча-ссі. 

Тим, хто покликав мене, був не Лі Хьонсон. Я озирнувся та побачив Чона Інхо з головної групи. Так, я думав, що він скоро повернеться. 

— Можу я поговорити з тобою трохи? 

Бану Чольсу не вистачало кількох зубів, та він витріщався на мене з-за Чона Інхо. Він дивився на мене, а згодом відвернув голову. Який дурень. 

— Гаразд, поговоримо. 

Я кивнув, та Чон Інхо мовив задоволено: 

— Тоді може решта звільнити це місце ненадовго? Я хочу поговорити з Докчею-ссі наодинці. 

— Е, ну... 

— Ні, вам не треба йти. Можете слухати. 

Очі Чона Інхо аж тіпнулись від моїх слів. Лі Хьонсон зупинився, хоча збирався відступити. 

— Гммм, справді? Що ж... мені все одно. 

Він поводився так, наче дозволив нам слухати. Чон Інхо витер лавку та сів. Чоловіки з групи Чольду з'явились по боках та вручили йому сигарету та запальничку. Він дивився надто багато фільмів. 

— Ти здаєшся людиною, що не любить, коли його обтяжують зайвим, тому я перейду до справи. 

— Так. 

— Приєднуйся до нашої групи. 

Очікувана пропозиція. 

— Я можу запропонувати Докчі-ссі високу посаду в нашій групі. Я хочу бути на чолі групи разом з тобою. 

— Чому зі мною? 

— А хіба ти вже не знаєш? 

Чон Інхо глипнув в сторону поранених членів групи Чольду. 

— Докча-ссі — герой, що врятував людей від монстрів. Герою потрібне подібне звання. 

Цікавий спосіб мислення. Він матиме переваги від моєї присутності. 

— А якщо я відмовлю? 

— Відмовиш? Цікаво. Я не думав про це, — Чон Інхо видихнув сигаретний дим в мій бік. — Докча-ссі, це не послуга. Це твій обов'язок. Не бачиш цих бідних людей? 

Люди із замурзаними обличчями дивились на нас. Діти плакали, літні люди були втомленими. 

— Це не велике діло. Я прошу працювати разом для виживання. Докча-ссі, ти ж сильний, хіба ні? 

— Чого насправді ти хочеш? 

— Мені потрібен найманий вбивця. 

Найманий вбивця? 

— Кілька днів тому в нас був дехто такий. Він добував їжу самостійно та полював у тунелях. Точніше, ми сприйняли це однобоко. 

Мені не потрібно було питати. Він говорив про Ю Джунхьока. 

— Але він раптово покинув нас минулої ночі. 

— Тобто вам треба кимось його замінити? 

— Думаю, твоя сила доведена Чольсу-ссі. 

Очі Лі Хьонсона та Джун Хівон розширилися. Тепер вони помітили, що відбувалось. 

— Докчі-ссі це не нашкодить. Для людей ти герой, і ти будеш лідером групи з нами. Ти всім сподобаєшся, до того ж... 

— Мені шкода, але я не можу відповідати ні за кого. Я не хочу приєднуватись до вашої групи. 

— Гммм. Так? 

— Тим паче те, як ти ведеш групу, не підходить мені. 

Я поглянув на здорових членів групи Чольду та хворобливих людей з маргіналізованої групи. Зокрема, Джун Хівон дивилась на Чона Інхо, наче на смертельного ворога. 

— То ось як? Гаразд. Але якщо ти передумаєш, приходь у будь-який час. 

— Цього не станеться. 

— Хаха, це ще побачимо. 

Минуло небагато часу, щоб зрозуміти, що означали слова Чона Інхо. 

Поки члени групи Чольду відступили, інші — підійшли, наче чекали на щось. То були члени маргіналізованої групи. Вони схопилися за мене та підвищили голос: 

— Гей, то чутки правдиві? 

— Ти дійсно монополізуєш їжу? 

— Ти збираєшся з'їсти все сам, хоч там достатньо, щоб роздати кожному? 

— Ми всі тут застрягли! Чому тільки ти можеш її мати? 

— Віддай їжу Інхо-ссі! Він поділить її чесно! 

Я знав, що відбувалось. Я бачив усміхнене обличчя Чона Інхо позаду людей. Його губи ворушились. 

«Обирай». 

Чи віддам я їжу людям та стану героєм? Або стану лиходієм та залишу все собі? 

Якби я обрав роль героя, то зіграв би за правилами Чона Інхо. Після роздачі їжі, мені треба буде полювати на їжу з членами групи, а одного дня я точно отримаю ніж в спину. З іншого боку, я відділюсь від групи одразу ж, якщо монополізую всю їжу. 

[Очі сузір'їв блищать.] 

[Сузір'я «Таємничий Інтриган» пирхнуло.] 

Поки люди збуджувались, Чон Інхо виступив вперед. 

— Ее, народ. Заспокойтесь. Здається, виникло непорозуміння. Кім Докча-ссі не така людина. 

Що це? Приманка? 

— Кім Докча-ссі вирішив працювати з нами. Їжа, що він приніс сьогодні, буде передана головній групі та чесно поділена. Він також пообіцяв продовжити співпрацювати з нами— 

Звичайно, він вірив, що я виберу його. Неможливо було більше слухати. 

— Стій. 

Я хвилювався лише мить. Що б зробив Ю Джунхьок? А, точно. Його прямо зараз тут не було. Але я не був Ю Джунхьоком. 

— Звичайно, я роздам їжу, — я побачив, як кутики губ Чона Інхо поповзли вверх. Але людям варто дослухати до кінця. — Проте це не буде безкоштовно. 

На відміну від Ю Джунхьока, я не відкидатиму все геть, аби рухатися вперед. Але я не можу бути відповідальним за всіх. Їжа буде роздана, але не за просто так. 

Люди були спантеличеними, наче вони не зрозуміли сказаного. 

— Ч-чекай-но! Не безкоштовно? 

— Я поясню. Я не збираюсь монополізувати їжу. Але я не дам її групі Чона Інхо. Я не ЮНІСЕФ і я їм не довіряю. 

Я посміхнувся Чону Інхо. 

— Я укладу з вами угоду: продам вам їжу по чесній ціні. 

— П-продаси? 

— Що?.. 

— Ем, за скільки... грошей? 

На відстані я бачив, як обличчя Чона Інхо застигло. Я засміявся, зустрівшись з ним поглядом. 

— Ні, я прийматиму тільки монети. 

*** 

Через якийсь час, тільки люди з маргіналізованої групи, що знали мене, повернулися. 

— Ем... Д-Докча-ссі. Це правильний вибір? 

— Бооже, чи є щось безкоштовне в цьому житті? Докча-ссі, ти гарно сказав. Я почуваюсь краще. 

Джун Хівон позбавила Лі Хьонсона хвилювання. Після того, як я оголосив «обмін», багато містян відвернулися від мене. Можливо, вони розчарувалися. 

— Я згодна з Хівон-ссі. Люди тут надто слухаються головну групу. 

— Точно. Ці сучі сини... Станція Ґумхо зараз в їх руках. З людьми поводяться, як з худобою, і деколи забирають на забій. Точно як мене зранку. 

Тіло Джун Хівон затрусилося. Насправді не я, а головна група монополізувала їжу. Вони тримали її всю собі, прикриваючись «чесним розподілом», та годували приручених людей. Люди були найслабшими, коли вірили в когось, хто їх захищав. Щойно було встановлено авторитет в односторонніх відносинах, люди починали залежати від них. 

— Згоден. Тому я вірю, що заява Кім Докчі сьогодні була важливою. Людям треба мати волю, щоб робити щось самим. Проте... 

Лі Хьонсон подивився на їжу. 

— Ніщо ще не продано. 50 монет за штуку, хіба це не надто дорого? Чому не зробиш по 10 монет, як з нами?.. 

Нерозсудливо було думати так. Люди звертали увагу лише на головну групу та зовсім не дивились сюди. Їм все ще був потрібен час. Я спокійно відповів: 

— Почекаємо трохи. 

Тоді наступила ніч. 

Звуки величезних монстрів з перервами доносились з землі, та людей часто мучили кошмари. Лі Ґільон та Ю Сана заснули перші, поки Джун Хівон лише дрімала. 

— Докчі-ссі теж слід поспати. Я буду на варті. 

— Нє. Все гаразд. Лі Хьонсон може поспати першим. 

— Але ти втомишся. 

— Мені є чим зайнятися. 

— Є чим? 

Я вказав на щось позаду Лі Хьонсона. На подив, там були тіні людей. І не одна. 

— Ем... ти ще продаєш їжу? 

Нарешті, люди почали рухатись.