Розділ 1. Епізод 1 — Початок Платних Послуг (1)

— Я Докча.[1] 

Ось, що я кажу при знайомстві, і тоді може виникнути наступне непорозуміння: 

— О, то ви єдина дитина? 

— Це так, але я не те мав на увазі. 

— Гм? А що? 

— Мене звати Докча. Кім Докча. 

Кім Докча (Кім Високоповажний Єдиний Син) — це ім'я дав мені батько, щоб я виріс сильним самостійним чоловіком. Тим не менш, завдяки цьому імені я став просто незайнятою та самотньою людиною. 

Якщо коротко, все так: я — Кім Докча, 28 років, неодружений. Моїм хобі є читання веб-романів у метро. 

— Такими темпами тебе в смартфон затягне. 

У шумному метро я підняв голову рефлекторно. Пара допитливих очей витріщалася прямо на мене. Вона належала працівниці з відділу кадрів, Ю Сані. 

— О, привіт. 

— З роботи додому їдеш? 

— Так. А ти, Ю Сано-ссі? [2] 

— Мені пощастило. Менеджер поїхав у відрядження, — Ю Сана сіла, щойно біля мене звільнилось місце. Від її плечей йшов витончений аромат, який змусив мене почуватися неспокійно. 

— Ти зазвичай їдеш на метро? 

— Ну... — обличчя Ю Сани стало похмурим. 

Якщо подумати, то сьогодні я вперше зустрів Ю Сану в потягу метро. Починаючи з менеджера з персоналу Канга і закінчуючи менеджером фінансів Ханом... Пліткували, що Ю Сана мала чоловіка з компанії, що відвозив її додому по буднях. 

І все ж з вуст Ю Сани пролунали несподівані слова: 

— Хтось вкрав мого велосипеда. 

Велосипед. 

— Ти приїздиш велосипедом? 

— Так! Наразі я маю багато понаднормових, тож, здається, мені не вистачає фізичних вправ. Трохи докучливо, проте воно того варте. 

— Ага, зрозуміло. 

Ю Сана яскраво усміхнулася. Дивлячись на неї зблизька, я міг зрозуміти почуття, що мали чоловіки щодо неї. Тим не менш, це була не моя справа. Кожна людина мала свій жанр, і Ю Сана жила у жанрі, відмінному від мого. 

Після недоладної розмови ми поглянули в наші телефони. Я відкрив додаток з романами і читав, тоді як Ю Сана... Робила що? 

— Puede prestarme dinero. 

— Га? 

— Іспанська. 

— ...Зрозуміло. Що це означає? 

— Будь ласка, дай мені трохи грошей, — гордо відповіла Ю Сана. 

Навчатися в метро дорогою додому... Ми дійсно жили геть по-різному. Однак яка користь від запам'ятовування слів? 

— Ти старанно працюєш. 

— До речі, що дивишся, Докча-ссі? 

— А, це... 

Погляд Ю Сани зачепився за LCD екран мого смартфону. 

— Це роман? 

— Так, ну... Можна сказати, що я вчу корейську. 

— Вау, я теж люблю романи. Не маю можливості читати останнім часом, тому що надто зайнята... 

Це було несподівано. Ю Сана полюбляла читати романи?.. 

— Муракамі Харукі, Реймонд Карвер, Хан Канг... 

Так і думав. 

— Докча-ссі, яких письменників любиш ти? 

— Ти не знатимеш, навіть якщо я назву їх імена. 

— Я прочитала багато книг. То хто вони? 

Було дійсно важко зізнатися, що моїм хобі було читання веб-романів. Я глянув на назву роману в додатку. 

[Світ Після Падіння] 

Автор: Сін Шангшонг[3] 

Я не міг сказати, що читав «Світ Після Падіння», написаний автором Сін Шангшонг. 

— Це просто фентезійний роман. Це... Ну, як «Володар перстнів»... 

Очі Ю Сани розширилися. 

— А. «Володар перстнів». Я бачила фільм. 

— Фільм хороший. 

Тиша затягнулась на якийсь час. Ю Сана дивилась на мене, ніби очікуючи, що я щось скажу. Наша розмова ставала натягнутою. Тому я вирішив змінити тему. 

— Минув рік, відколи ми приєдналися до компанії, хіба ні? Здається, це було десь тоді. Час дійсно швидко минає. 

— Так. Тоді ми обоє нічого не знали, правда? 

— Так і є. То було ніби вчора, але термін дії договору вже завершується. 

Я зрозумів, що сказав щось не те, коли побачив вираз обличчя Ю Сани. 

— О, я... 

Я забув. 

Минулого місяця її похвалили за залучення іноземного покупця і вже підвищили до штатного працівника. 

— О, точно. Запізнився із вітаннями. Вибач. Ха-ха. Мені теж слід було працювати старанно, щоб вивчити іноземну мову. 

— О, ні, Докча-ссі! Ще є атестація і... 

Мені було ненависно це визнавати, але вигляд Ю Сани, що говорила, був неймовірним. Ніби світло прожекторів освітлювало тільки одну людину. 

Якби світ був романом, то протагоніст був би саме такою людиною. 

Насправді, все мало неминучі наслідки. Я не старався, проте Ю Сана докладала зусиль. Я тільки читав романи в інтернеті, поки Ю Сана старанно вчилася. Природньо, що вона стане штатним працівником, а мій договір буде завершено. 

— Це... Докча-ссі. 

— Так. 

— Якщо ти не проти... Може, хочеш знати, яким додатком я користуюся? — голос Ю Сани моментально віддалився. 

Мені здалося, ніби світ був дуже далеко. Я зібрався з думками та витріщився прямо перед собою. 

На сидінні потяга навпроти сидів хлопчик. Йому було десь з десять років. Хлопчик тримав сітку для ловлі комах, сидячи поруч зі своєю матір'ю й щасливо сміючись. 

— ...Докча-ссі? 

Що було б, якби моє життя було іншим? Тобто, якби жанр мого життя був іншим? 

— Кім Док... 

Якби я жив не у жанрі «реалізму», а «фентезі»... Чи був би я протагоністом? Я не знав. Напевно, це навічно залишиться невідомим. Однак, була одна річ, яку я знав. 

— Все гаразд, Ю Сано-ссі. 

— Гм? 

— Це не спрацює, навіть якщо ти назвеш мені додаток. 

Жанром мого життя очевидно був «реалізм». 

— Докча живе самотнім життям. 

— Га? Що... 

— Я просто такий. 

В цьому жанрі я не був протагоністом, тільки «самотньою» людиною. 

— Самотнім життям... — вираз обличчя Ю Сани був серйозним. 

Тим не менш, я махнув руками, показуючи, що все справді в порядку. Я не знав, чому, але ця людина дійсно хвилювалась за мене. Можливо, тому, що була частиною відділу кадрів... Але я вже знав про свою продуктивність. 

— Докча-ссі справді хороший. 

— Так? 

— Тоді я житиму безтурботним[4] життям. 

Ю Сана, здається, вирішила щось для себе, повернувшись до вивчення іспанської. Я задивився на неї на якийсь час, перед тим, як продовжити читання. 

Все стало на свої місця, проте, дивним чином, читання роману не йшло. Можливо, через те, що я усвідомив вагу реальності, я вже не міг листати вниз. 

Тоді вгорі екрану мого смартфона з'явилося сповіщення. [У вас один новий лист.] 

Він був від автора «Шляхів Виживання». Я відкрив листа. 

—Читачу-нім[5], мій роман буде платним з 19:00. Це допоможе. Щасти. 

[1 прикріплений файл] 

Автор сказав, що вручить мені подарунок. Чи це був він? 

...Відповідно до імені, я читач за натурою. Тому я схвилювався, отримавши листа. Так, жити як читач було непогано. 

Я перевірив час. 18:55. Я мав точно п'ять хвилин до того, як роман став би монетизованим о 19:00. 

Тоді я відкрив список вподобаних романів у додатку. Позаяк я був єдиним читачем, мені слід було залишити коментар-привітання та надати сил автору. Однак... 

—Такої роботи не існує. 

Я спробував написати «зруйнований» кілька разів у пошуковому рядку, але результат лишився таким же. Інформаційне табло «Шляхів Виживання» безслідно зникло. Це було дивно. Чи траплялося таке, щоби роман видаляли без сповіщення, якраз коли його збиралися монетизувати? 

У ту ж мить світло в метро вимкнулось, і потяг охопила темрява. 

Кііііііік—! Потяг метро голосно затрясся та видав металевий звук. 

Це змусило Ю Сану закричати та схопити мою руку. Тоді я почув, як рознервувалися інші люди. Ю Сана вчепилась в мене так міцно, що мою увагу більше привертав біль в лівій руці, ніж раптова зупинка. Знадобився десяток секунд, щоби потяг зупинився остаточно. 

Згодом я почув розгублені голоси, що лунали звідусіль. 

— Е, що? 

— Щ-що це? 

Один або два екрани смартфонів засвітилися в темряві. Ю Сана все ще міцно тримала мене за руку, коли спитала: 

— Щ-що відбувається? 

Я прикинувся байдужим. 

— Не хвилюйся. Нічого серйозного. 

— Справді? 

— Так, можливо, це незручності через самогубство. Машиніст скоро зробить оголошення. 

Щойно я договорив, пролунало оголошення: «Звертаюся до всіх пасажирів потяга. Звертаюся до всіх пасажирів потяга». 

Оточення трохи збавило гучність. Я зітхнув та відкрив свого рота: 

— Бачиш, дрібниці. Зараз почуємо вибачення, і струм знову ввімкнеться... 

— В-всі, тікайте геть... Тікайте!.. 

«Що?» 

Пролунав звуковий сигнал, і мовлення вимкнулося. Всередині потяга зчинився безлад. 

— Д-Докча-ссі? Що це?.. 

Яскраве світло спалахнуло попереду потяга метро. Почувся голосний барабанний звук, за яким прослідувало «поп». Щось рухалося в цей бік у темряві. Суто випадково я побачив годинник у цей момент — 19:00. 

Тік; мені здалося, ніби світ зупинився.  

Тоді я почув голос. 

[Безкоштовне обслуговування планетарної системи 8612 припинено.] 

[Головний сценарій почався.] 

Тоді жанр мого життя змінився. 

___ 

[1] Докча (독자) — «єдиний син» або «читач». 

[2] «-ссі» — ввічливе звертання в корейській мові. Позначає повагу та більш формальне спілкування, ніж у просто друзів, зазвичай у розмові колег; проте оскільки в українській мові немає ступенів ввічливості, як у корейській, то тут і далі будуть звертання на «ти» замість «ви». 

[3] автор використав назву своєї попередньої книги та свій же псевдонім із незначними змінами. 

[4] Сана (상아) — «слонова кістка». Вираз «жити в вежі зі слонової кістки» означає жити безтурботним життям, мати таку роботу, яка дозволяє не перейматися через проблеми звичайних людей. 

[5] «-нім» — суфікс найвищого ступеню ввічливості. Використовується з назвами професій, або іншими загальними назвами, що стосуються людей, щоб виказати найвищу повагу.