Ось, що я кажу при знайомстві, і тоді може виникнути наступне непорозуміння:
— Це так, але я не те мав на увазі.
— Мене звати Докча. Кім Докча.
Кім Докча (Кім Високоповажний Єдиний Син) — це ім'я дав мені батько, щоб я виріс сильним самостійним чоловіком. Тим не менш, завдяки цьому імені я став просто незайнятою та самотньою людиною.
Якщо коротко, все так: я — Кім Докча, 28 років, неодружений. Моїм хобі є читання веб-романів у метро.
— Такими темпами тебе в смартфон затягне.
У шумному метро я підняв голову рефлекторно. Пара допитливих очей витріщалася прямо на мене. Вона належала працівниці з відділу кадрів, Ю Сані.
— Так. А ти, Ю Сано-ссі? [2]
— Мені пощастило. Менеджер поїхав у відрядження, — Ю Сана сіла, щойно біля мене звільнилось місце. Від її плечей йшов витончений аромат, який змусив мене почуватися неспокійно.
— Ти зазвичай їдеш на метро?
— Ну... — обличчя Ю Сани стало похмурим.
Якщо подумати, то сьогодні я вперше зустрів Ю Сану в потягу метро. Починаючи з менеджера з персоналу Канга і закінчуючи менеджером фінансів Ханом... Пліткували, що Ю Сана мала чоловіка з компанії, що відвозив її додому по буднях.
І все ж з вуст Ю Сани пролунали несподівані слова:
— Хтось вкрав мого велосипеда.
— Ти приїздиш велосипедом?
— Так! Наразі я маю багато понаднормових, тож, здається, мені не вистачає фізичних вправ. Трохи докучливо, проте воно того варте.
Ю Сана яскраво усміхнулася. Дивлячись на неї зблизька, я міг зрозуміти почуття, що мали чоловіки щодо неї. Тим не менш, це була не моя справа. Кожна людина мала свій жанр, і Ю Сана жила у жанрі, відмінному від мого.
Після недоладної розмови ми поглянули в наші телефони. Я відкрив додаток з романами і читав, тоді як Ю Сана... Робила що?
— Puede prestarme dinero.
— ...Зрозуміло. Що це означає?
— Будь ласка, дай мені трохи грошей, — гордо відповіла Ю Сана.
Навчатися в метро дорогою додому... Ми дійсно жили геть по-різному. Однак яка користь від запам'ятовування слів?
— До речі, що дивишся, Докча-ссі?
Погляд Ю Сани зачепився за LCD екран мого смартфону.
— Так, ну... Можна сказати, що я вчу корейську.
— Вау, я теж люблю романи. Не маю можливості читати останнім часом, тому що надто зайнята...
Це було несподівано. Ю Сана полюбляла читати романи?..
— Муракамі Харукі, Реймонд Карвер, Хан Канг...
— Докча-ссі, яких письменників любиш ти?
— Ти не знатимеш, навіть якщо я назву їх імена.
— Я прочитала багато книг. То хто вони?
Було дійсно важко зізнатися, що моїм хобі було читання веб-романів. Я глянув на назву роману в додатку.
Я не міг сказати, що читав «Світ Після Падіння», написаний автором Сін Шангшонг.
— Це просто фентезійний роман. Це... Ну, як «Володар перстнів»...
— А. «Володар перстнів». Я бачила фільм.
Тиша затягнулась на якийсь час. Ю Сана дивилась на мене, ніби очікуючи, що я щось скажу. Наша розмова ставала натягнутою. Тому я вирішив змінити тему.
— Минув рік, відколи ми приєдналися до компанії, хіба ні? Здається, це було десь тоді. Час дійсно швидко минає.
— Так. Тоді ми обоє нічого не знали, правда?
— Так і є. То було ніби вчора, але термін дії договору вже завершується.
Я зрозумів, що сказав щось не те, коли побачив вираз обличчя Ю Сани.
Минулого місяця її похвалили за залучення іноземного покупця і вже підвищили до штатного працівника.
— О, точно. Запізнився із вітаннями. Вибач. Ха-ха. Мені теж слід було працювати старанно, щоб вивчити іноземну мову.
— О, ні, Докча-ссі! Ще є атестація і...
Мені було ненависно це визнавати, але вигляд Ю Сани, що говорила, був неймовірним. Ніби світло прожекторів освітлювало тільки одну людину.
Якби світ був романом, то протагоніст був би саме такою людиною.
Насправді, все мало неминучі наслідки. Я не старався, проте Ю Сана докладала зусиль. Я тільки читав романи в інтернеті, поки Ю Сана старанно вчилася. Природньо, що вона стане штатним працівником, а мій договір буде завершено.
— Якщо ти не проти... Може, хочеш знати, яким додатком я користуюся? — голос Ю Сани моментально віддалився.
Мені здалося, ніби світ був дуже далеко. Я зібрався з думками та витріщився прямо перед собою.
На сидінні потяга навпроти сидів хлопчик. Йому було десь з десять років. Хлопчик тримав сітку для ловлі комах, сидячи поруч зі своєю матір'ю й щасливо сміючись.
Що було б, якби моє життя було іншим? Тобто, якби жанр мого життя був іншим?
Якби я жив не у жанрі «реалізму», а «фентезі»... Чи був би я протагоністом? Я не знав. Напевно, це навічно залишиться невідомим. Однак, була одна річ, яку я знав.
— Все гаразд, Ю Сано-ссі.
— Це не спрацює, навіть якщо ти назвеш мені додаток.
Жанром мого життя очевидно був «реалізм».
— Докча живе самотнім життям.
В цьому жанрі я не був протагоністом, тільки «самотньою» людиною.
— Самотнім життям... — вираз обличчя Ю Сани був серйозним.
Тим не менш, я махнув руками, показуючи, що все справді в порядку. Я не знав, чому, але ця людина дійсно хвилювалась за мене. Можливо, тому, що була частиною відділу кадрів... Але я вже знав про свою продуктивність.
— Докча-ссі справді хороший.
— Тоді я житиму безтурботним[4] життям.
Ю Сана, здається, вирішила щось для себе, повернувшись до вивчення іспанської. Я задивився на неї на якийсь час, перед тим, як продовжити читання.
Все стало на свої місця, проте, дивним чином, читання роману не йшло. Можливо, через те, що я усвідомив вагу реальності, я вже не міг листати вниз.
Тоді вгорі екрану мого смартфона з'явилося сповіщення. [У вас один новий лист.]
Він був від автора «Шляхів Виживання». Я відкрив листа.
—Читачу-нім[5], мій роман буде платним з 19:00. Це допоможе. Щасти.
Автор сказав, що вручить мені подарунок. Чи це був він?
...Відповідно до імені, я читач за натурою. Тому я схвилювався, отримавши листа. Так, жити як читач було непогано.
Я перевірив час. 18:55. Я мав точно п'ять хвилин до того, як роман став би монетизованим о 19:00.
Тоді я відкрив список вподобаних романів у додатку. Позаяк я був єдиним читачем, мені слід було залишити коментар-привітання та надати сил автору. Однак...
Я спробував написати «зруйнований» кілька разів у пошуковому рядку, але результат лишився таким же. Інформаційне табло «Шляхів Виживання» безслідно зникло. Це було дивно. Чи траплялося таке, щоби роман видаляли без сповіщення, якраз коли його збиралися монетизувати?
У ту ж мить світло в метро вимкнулось, і потяг охопила темрява.
Кііііііік—! Потяг метро голосно затрясся та видав металевий звук.
Це змусило Ю Сану закричати та схопити мою руку. Тоді я почув, як рознервувалися інші люди. Ю Сана вчепилась в мене так міцно, що мою увагу більше привертав біль в лівій руці, ніж раптова зупинка. Знадобився десяток секунд, щоби потяг зупинився остаточно.
Згодом я почув розгублені голоси, що лунали звідусіль.
Один або два екрани смартфонів засвітилися в темряві. Ю Сана все ще міцно тримала мене за руку, коли спитала:
— Не хвилюйся. Нічого серйозного.
— Так, можливо, це незручності через самогубство. Машиніст скоро зробить оголошення.
Щойно я договорив, пролунало оголошення: «Звертаюся до всіх пасажирів потяга. Звертаюся до всіх пасажирів потяга».
Оточення трохи збавило гучність. Я зітхнув та відкрив свого рота:
— Бачиш, дрібниці. Зараз почуємо вибачення, і струм знову ввімкнеться...
— В-всі, тікайте геть... Тікайте!..
Пролунав звуковий сигнал, і мовлення вимкнулося. Всередині потяга зчинився безлад.
Яскраве світло спалахнуло попереду потяга метро. Почувся голосний барабанний звук, за яким прослідувало «поп». Щось рухалося в цей бік у темряві. Суто випадково я побачив годинник у цей момент — 19:00.
Тік; мені здалося, ніби світ зупинився.
[Безкоштовне обслуговування планетарної системи 8612 припинено.]
[Головний сценарій почався.]
Тоді жанр мого життя змінився.
[1] Докча (독자) — «єдиний син» або «читач».
[2] «-ссі» — ввічливе звертання в корейській мові. Позначає повагу та більш формальне спілкування, ніж у просто друзів, зазвичай у розмові колег; проте оскільки в українській мові немає ступенів ввічливості, як у корейській, то тут і далі будуть звертання на «ти» замість «ви».
[3] автор використав назву своєї попередньої книги та свій же псевдонім із незначними змінами.
[4] Сана (상아) — «слонова кістка». Вираз «жити в вежі зі слонової кістки» означає жити безтурботним життям, мати таку роботу, яка дозволяє не перейматися через проблеми звичайних людей.
[5] «-нім» — суфікс найвищого ступеню ввічливості. Використовується з назвами професій, або іншими загальними назвами, що стосуються людей, щоб виказати найвищу повагу.
