Хто я?

Вечірній туман огорнув забуту вежу, розташовану на самій межі створення і руйнування. Віддалений вітер, виття якого звучить як сумні тихі стогони, позбавлені найпотаємнішого у своєму житті. Єдине джерело світла – це півмісяць, який крізь хмари мерехтів блідим примарним світлом, свідчачи про приховані жахи цього місця.

Альбус сидів на троні у високій вежі. Його чорний одяг зливався з навколишньою імлою, а його погляд був холодним, наче віддзеркалення безкрайніх темних таємниць. Він був володарем цього занедбаного куточка планети, де магія і морок переплелися в таємничий союз, утворюючи щось інше, що не збагнути звичайній людині.

На весь тронний зал долинала таємнича мелодія. За звучанням, вона нагадувала місячну сонату...

Тронний зал, у якому Альбус володарював, був уособленням похмурості та загадковості. Високі стіни з чорного каменю, здавалось, випромінювали проблиски світла, створюючи відчуття, що час тут зупинився і морок проник в кожен куточок цього місця. Потріскані портрети предків, що втратили свої обличчя в минулому, висіли на стінах, вкриті товстим шаром пилу.

Перед троном була розстелена килимова доріжка. Вона втратила свої кольорові елементи, через що вицвіла і здавалася сіруватою, ніби уособлюючи занепад часу. Сам трон був виготовлений з чорного дерева з випаленими сріблястими візерунками, але його блиск згас під тягарем минулих рішень і таємниць вежі.

Світло, що проникало через високі віконні арки, було похмурим і холодним, здавалося, що повітря було наповнене запахом старовини і загадок, подібних до безлічі історій, що очікують своїх розгадок. Одначе, людина, що сиділа на троні, привертала до себе все більше уваги, ніж порожній тронний зал.

Ця персона зберігала в собі темряву і владу, поєднану в одному вишуканому бокалі вина, і кожен, хто мав честь випити з цього бокала, відчував на собі тягар похмурої спадщини тіні.

Стіни й стеля нависали над таємничою персоною, готуючись задавити його навіть у наймовчазніший час. Важкі чорні штори, за якими простягалися грозові хмари, не пропускали навіть краплі світла. Зал огортав у глибоку, суцільну темряву.

На підлозі, встеленій чорним мармуром, відбивалися світні краплі воску, ніби це були сльози, пролиті тут як знак байдужості до мертвих.

Світильники, виготовлені у вигляді похмурих фігур, неспокійно мерехтіли, створюючи м'які тіні і відчуття чогось зловісного в кутах зали. Похмурість нависала так сильно, ніби вежа була готова до неминучого відкриття таємниці.

Раптом двері відчинилися, і в зал вежі увійшла дівчина в білому вбранні. Її поява, здавалося, порушила тендітну рівновагу цього місця. Її волосся було як нитки срібла, а очі сяяли яскравіше зірок у нічному небі.

— Навіщо ти явилася сюди та порушила мою пучину безмовності? — загадковим голосом промовив Альбус, бажаючи дізнатися причину прибуття дівчини.

— Мені здається, іншої причини й бути не може. Я прийшла сюди, щоб навідати свого улюбленого песика і посадити його на ланцюг... — дівчина не встигла договорити, як Альбус перебив її.

— Тобі так сильно не хочеться, щоб я вийшов звідси? Пробач, але такий розвиток сюжету мені не до вподоби. Подальші спроби затримати мене тут приведуть до твоєї загибелі, — Альбус злегка підвівся з трону, демонструючи свою силу перед дівчиною, вказуючи на те, що її сили більше не здатні придушувати його.

Повітря стало розрідженим, і частота дихання значно зменшилася. Альбус вирішив не стримувати ауру і випустив її зі свого тіла, наочно показуючи перевагу перед незваною гостею. За його спиною потихеньку підіймалися густа темна хмара, в якій виднілося щось дивне. Ніби людина, що сидить на камені в дірявому плащі, згорбившись, притискала до свого тіла іржаву косу. Від такої картини прямо і віяло смертю...

— Я все одно змушу тебе мене слухатися! — стиснувши зуби, дівчина з силою вирішила вигукнути, щоб показати, наскільки сильно її розлютили слова Альбуса.

Альбус голосно розсміявся, настільки голосно, що луна рознеслася коридорами вежі. Повільними кроками він почав йти назустріч дівчині.

— Тіньовий клинок, — прошепотів Альбус, створюючи з-під плаща меч. — У такому випадку, мені доведеться повернути контроль силою, — вивівши меч у сторону дівчини, Альбус не показав жодних емоцій, лише безмежна байдужість відображалося на його обличчі.

— У такому випадку, мені не залишається нічого іншого, як відповісти тим же, — важко зітхнувши, загадкова особа відкинула всю свою скромність і розпахнула за спиною два білих пухнастих крила.

— Ти продовжиш бути моєю маріонеткою, і я змушу тебе пошкодувати про те, що ти народився на цей білий світ. Ти та твоя клята сімейка вже у мене в печінках сидите! — прокричала на весь зал, дівчина створила з білої матерії клинок, що відображає суть самого світла, наповнюючи її основу душі.

— Нарешті ти перестала прикидатися святою, — промовив з певним задоволенням, на обличчі Альбуса з’явилася легка усмішка.

В одну мить вони скоротили дистанцію між собою, спрямовуючи обличчя вперед. Вони чітко бачили своє відображення в очах один одного. Клинки зіткнулися, і сталася сильна буря матерії, яка поглинала одне одного, в праві панувати одній стороні над іншою.

Вітер піднявся вгору і вибив усі шибки, які знаходилися в залі... Їхня сила була настільки велика, що вежа почала руйнуватися під сильним тиском мани. Кам'яна кладка вже була досить старою і не могла витримати такого сплеску мани, через що почала хитатися.

Два силуети пробили стелю вежі та злетіли вгору. На їхні тіла почало падати місячне світло. Навколо Альбуса і дівчини віяло потоками мани настільки сильно, що вона матеріалізувалася і набула форми пелюсток, пофарбованих у чорну і білу смужку.

— Який прекрасний місяць сьогодні, чи не так? — помірковано запитала дівчина.

— Звичайно, але він ніщо, порівняно з глибиною твоїх очей

Дівчина впала в ступор, вона не знала, що відповісти на це, адже перед очима спалахнули спогади жарких ночей з Альбусом... Користуючись моментом, Альбус не змусив її довго чекати, та спритним рухом меча, провів лезом клинка по її шиї, відсікаючи голову від плечей.

«Що?! Як же так? Я відволіклася, і ось до чого це призвело, ну нічого, у мене є й інші козирі», — у своїх роздумах дівчина дивилася в відображення очей Альбуса, спостерігаючи, як клинок зрізає її голову.

— А знаєш... Я любила тебе, Альбусе, — заграючим голосом сказала дівчина, поки її голова летіла вниз.

— Я спольщений... Ангела, — байдужим тоном відповів їй Альбус.

Як тільки все стихло і голова разом із тілом впала на саме дно, з-під землі різко вилетіли шипи, створені зі світлої матерії. Їх було настільки багато, що Альбус не встигав відбивати всі. Його одяг почав поступово рватися, а його тіло отримувати легкі порізи. Не встеживши за одним із тисячі шипів, один з них наблизився до очного яблука Альбуса.

«Цікаво, а що станеться, якщо я...» — промовив у своїй голові щойно придуману задумку, Альбус пропустив атаку, спрямовану до його правого ока.

Шип пробив наскрізь праву частину голови Альбуса, і в ту ж мить звідти почала фонтаном вивергатися велика кількість крові, заплямувавши світловий шип червоною кров'ю, зафарблюючи його в оранжевий відтінок. Він не подав жодного виду опору, а смиренно полетів каменем вниз, не намагаючись залікувати свої рани. На останньому подиху закриваючи своє ліве око і знаходячи спокій, Альбус простягнув руку вгору, стискаючи кисть у кулак, ніби розчавлюючи півмісяць...

Глава 1. Хто я?

Сидячи в м'якому кріслі із заплющеними очима, на задньому плані чути потріскування кедрових дров. Вони розгорались всередині каміна, створюючи приємну атмосферу, обігріваючи закриту кімнату зсередини.

У глибині душі мене охоплювала тривога. Я не розумів, що щойно сталося. Мить тому я сидів у холодній вежі, а зараз, за відчуттями, в якійсь кімнаті, де ще й горить камін... Я вже збирався проаналізувати ситуацію, що сталася, як мене зупинило приємне почуття в області паху.

Я прочинив очі та побачив дівчину, яка сиділа на колінах, легенько торкаючись губами мого члена. На мить розгубившись, я хотів вигукнути "що ти робиш?" але побачивши коротко підстрижене малинове волосся, все стало на свої місця і я заспокоївся, нахабно розглядаючи її дії.

Вона поступово почала переходити з ніжних поцілунків на легкі торкання кінчиком язика, уретри, намагаючись просунути його всередину. Дівчина відчула, як я стиснув м'язи правої ноги й підняла голову.

— Нарешті ти прокинувся, — відсторонивши мій член від своїх губ, вона з усмішкою подивилася на мене. — Ти так мило спав, що я вирішила розбудити тебе таким чином і, схоже, не помилилася. — Обіпершись своєю груддю об мій член, вона дивилася мені в очі.

Її яскраво-жовті очі нагадували жменю золотих монет, що приносять лише задоволення. Повільно розстібуючи ґудзики сорочки одну за одною, вона обхопила грудьми мій статевий орган, акуратно притискаючи до себе. Піднявши голову, вона ще раз подивилася на мене своїм милим личком. Вона посміхнулася і грайливо провела рукою по моїй нозі, повільно встаючи на ноги. Легким вигином тіла, вона вже була на рівні моїх очей. Ми дивилися один на одного і обоє розуміли, що хочемо одного й того ж. Піднявши праву ногу, рожево волоса дівчина почала коліном тертися об мого друга. Її запах волосся нагадував цвітіння бузку. Він дурманив мій розум, притягуючи до себе.

Провівши правою рукою по її спині, вона почала вигинатися, випинаючи груди вперед. Я вирішив не втрачати ініціативи і ухопив її за таз обома руками. Схрестивши ноги, вона обхопила мій торс і повисла руками на моїй шиї. Я опустив голову, щоб перевірити, чи все гаразд і чи не зачепив її чимось, але мій інтерес перервав різкий жест рукою. Кінчиками пальців правої руки вона ухопила мене за підборіддя і спрямувала мою голову в свій бік, бажаючи, щоб я дивився тільки на неї.

Наші губи злилися, а язики переплелися в пристрасному поцілунку любові. Кожного разу під час нашого поцілунку я губився в думках. Протягом усього свого життя я ніколи не міг зосередитися на чомусь, за винятком неї та нашого поцілунку.

Захоплений поцілунком, я притиснув її до стіни. Повільно знімаючи з неї піджак, підтримуючи тазом її тіло, ми продовжували цілуватися. Від збудження дівчина притиснула моє тіло до себе ще сильніше, не бажаючи, щоб я відходив від неї навіть на сантиметр.

Раптом почувся стукіт у двері.

— Альбусе, у тебе все добре? Бо я проходив повз і почув жіночий стогін... — повільно відчинивши двері, на порозі стояв вічно молодий чоловік. Його волосся було як сніг, а очі як два червоних рубіни.

— Все добре... — хитким голосом відповів я, не розуміючи, як реагувати в цій ситуації.

— Вийшов звідси і двері закрив, — з невдоволеним обличчям сказала дівчина.

— Та годі тобі, Моніко, й так кожного дня Альбуса тероризуєш своїми гарячими походеньками. Дай уже хлопцю відпочити, — правою рукою чоловік підняв свою руку до чола, стискаючи в ній своє білосніжне волосся, одночасно мило посміхаючись.

— Даю тобі три секунди, щоб забратися звідси, інакше твоя голова опиниться у сміттєвому відрі. Ти мене зрозумів? Граусе, — з роздратуванням у голосі промовила Моніка.

Двері зачинилися в ту ж мить, коли Моніка закінчила свої погрози. Ми подивилися один на одного, і Моніка мені грайливо підморгнула. Її настрій змінився так само швидко, як і несподіваний вхід Грауса до нашої кімнати. Я продовжив знімати з неї одяг, розпалюючи нашу любов, як камін, що зігріває наші тіла від холодної криги, що знаходиться за вікнами нашого укриття, фракції Рагнарьок. Прелюдія грала як потріскування кедрових дров, а секс був подібний до полум’я фенікса, що спалює все на своєму шляху. Але у всього є кінець. Під ранок, коли всі дрова згоріли і на їхньому місці залишився лише попіл, Моніка різко розчинила щільні штори, пускаючи до нашої темної обителі сонячне світло. Я прочинив очі, щоб ще раз насолодитися її красою. Проміння сонця чітко окреслювало її фігуру, відкидаючи її тінь на мої очі, дозволяючи насолоджуватися її виглядом.

— Куди ти так задивився? — грайливо запитала Моніка.

— На найпрекраснішу бестію, яка полонила моє серце, — закоханим поглядом я відірвав очі від її персика і подивився трохи вище.

— Мої очі трохи вище, — з сарказмом промовила Моніка, прямуйчи до мене. Вона простягнула руку до мого обличчя... — Ну все, ходімо, а то сьогодні Граус має озвучити наш новий план дій. А потім ти у мене поплатишся, — збудливим голосом вона поставила свою ліву ногу на ліжко, спираючись на простирадло.

Пеньюар сповз з її ноги, і я не зміг стриматися, ніжно цілуючи її ступню.

— Ну ти й бешкетник, я хотіла тебе подразнити, а ти вирішив захопити мене зненацька, — кінчиком пальця вона легенько вдарила мене по носі.

Моніка ніколи не злилася на мене всерйоз. Усі наші сварки та образи закінчувалися сексом і так тривало цілий рік. Поки я згадував усі наші пікантні моменти, Моніка вже встигла одягнутися.

— Ти ж пам'ятаєш, який сьогодні день? — натхненно спитала вона.

— Звісно, сьогодні рівно рік, як ми у стосунках, — вставши з ліжка, я прикрив ковдрою нижню частину тіла.

Моніка зачинила за собою двері, і я залишився в повній самотності. Неквапливо знайшовши свій одяг, який вона розкидала по всій кімнаті в пориві пристрасті, я почав повільно одягатися. У цей момент я знову згадав про ту битву в башті...

«Це не було схоже на сон, надто реалістично... Можливо, це якось пов'язано з 19 роками мого минулого життя?» — подивившись у дзеркало на своє відображення, я заправив червону сорочку в чорні штани, поверх якої надів чорний джемпер. Повільними кроками, роздумуючи, я покинув свою кімнату, прямував до зали для зібрань, проходячи повз довгі коридори. Коридори здаються безкрайніми, і кожен поворот створює відчуття, що за ним може ховатися щось незвідане. Відсутність вікон і дверей на протязі довгих ділянок посилює почуття замкнутості.

Коридори вежі мають високі кручені своди і стіни, виконані з важких каменів. Світло від єдиних джерел освітлення проникає вниз по довгих пилуватих проходах, створюючи динамічні тіні на стінах. Факели, закріплені на стінах вздовж шляху, кидають привидні світлові кільця і тіні, додаючи атмосферу загадковості. Проходячи шаг за шагом по кам'яному підлозі, можна почути гучний шум від стуків підборів черевиків, що викликає ехо і підсилює відчуття ізоляції коридорів.

Стіни прикрашені символами, рунічними написами або старовинними рисунками, що створює враження, ніби коридори пронизані історією та таємницями. На деяких ділянках можна побачити портрети предків або лідерів фракції. Хоча коридори і здаються трохи порожніми, але на деяких відрізках коридорів знаходяться столи, стільці та інші предмети меблів, розкіші та антикварного вигляду.

Сама вежа, а точніше її двері, може приховувати ведучі до секретних покоїв, бібліотек або сховищ з коштовностями, я ще не всього тут дослідив, і бували моменти, коли я знаходив таємні ходи для швидких переходів з одного місця в інше. Це допомагало зекономити час для переміщень по вежі.

Пройшовши ще трохи, я спробував згадати своє минуле... "Справа в тому, що я нічого не пам'ятаю про своє минуле життя. З моменту мого народження і до вступу в фракцію Рагнарёк. Граус сказав, що у мене амнезія і вона виникла через сильний стрибок емоцій." Пройшовши кілька коридорів і різких поворотів, я вже практично підійшов до залу зібрання, коли у голові промелькнув чийсь голос.

— Альбус... — голос доносився у мене в голові і був дуже знайомим. Але я не міг його згадати. Стоячи напроти дверей, я потягнувся до дверної ручки.

Тільки я доторкнувся до ручки дверей, як все, що було переді мною, зникло, і я стояв посеред поля, тримаючи в руці окровавлений клинок. А навпроти мене стояв чоловік, обличчя якого було нечітко розмазане... За його спиною стояло горяще королівство, яке в будь-який момент могло впасти... Крики, кров, горяще м'ясо, паніка і страх. Так і летіли в повітрі, створюючи хаос. Я хотів зробити крок вперед, але хтось потягнув мене за плече, повільно відтягуючи назад.

— Альбус, ти що? Заснув? Давай, прокинься, сьогодні спати ніяк не можна — дівчина у мантиї відкрила передо мною двері і увійшла в зал, я неспішно пішов за її прикладом і приєднався до зібрання.

Увійшовши всередину, мене чекали практично всі передвісники фракції, але не вистачало лише однієї особи... Я поступово почав зосереджувати свій погляд в одній точці і згадувати голос того чоловіка, що стояв передо мною.

Похлопавши долонями себе по обличчю, я привів себе в почуття, бажаючи відволіктися від побаченого.

"Потрібно зібратися і уважно послухати план дій, я не можу підвести своїх соратників" — я подивився по сторонах, оглядаючи місце для оголошення плану...

Зал для зібрання фракції Рагнарёк представляє собою вражаюче та мрачне приміщення, повне символіки та елементів, які відображають дух цієї організації. Зал оформлений в стилі, що поєднує в собі елементи середньовічної скандинавської естетики. Стіни зала прикрашені символами і рунічними написами, що втілюють ідеологію фракції Рагнарёк. На стінах висять різні мечі і щити повернутих королівств. У залі також присутні статуї і реліквії, що представляють історію фракції.

По центру зала знаходиться масивний круглий стіл, зроблений з дерева і обшитий металом. Цей стіл символізує рівність і спільність учасників фракції, оскільки тут немає головного "трону" або виділеного місця для лідера.

Висвітлення зали м'яке та примарне, створюючи таємничу атмосферу. Смолоскипи та свічки, розміщені по всьому залу, кидають довгі тіні на стіни, що посилює атмосферу загадковості. Навколо круглого столу розставлені дерев'яні стільці із подушками, призначені для членів фракції.
Біля стіни стоять високі книжкові полиці з рунічними текстами та літописами, що зберігаються важливі знання та документація про фракцію. Цей зал служить не лише місцем для зборів та прийняття важливих рішень фракції Рагнарек, а й символізує її ідеали, традиції та спадщину. "Гаразд. Настав час зайняти своє місце» — важко зітхнувши,
я сів за найближчий вільний стілець

Пролунав скрип і до зали увійшов останній учасник зборів.

— Перепрошую за запізнення — знявши з себе капелюх, дівчина продовжила говорити. — Сподіваюся, я не запізнилася на оголошення подальших дій із захоплення західного архіпелагу — на її обличчі відобразилося безумство і жага крові