У кабінеті панувала тиша.
Елізабет сиділа за своїм столом, спираючись ліктем на підлокітник крісла і зосереджено дивлячись перед собою. Крул стояла трохи осторонь, спершись спиною об стіну, склавши руки на грудях і поглядаючи на двох молодих людей, що стояли навпроти.
Алекс тільки—но завершив свою розповідь. Він описав усе детально—від перших ознак змін у поведінці Рейнера, до моменту, коли Ірида наклала закляття і той нарешті знепритомнів.
Тиша затягнулася.
Алекс помітив по виразу обличчя Елізабет і Крул, що подібного інциденту в стінах Академії ще не було. І хоча вони намагалися не виказувати свого замішання, він бачив—вони не знали, як діяти далі.
Крул першою порушила мовчання.
— Думаю, нам з Ліліт варто поговорити окремо. А ти ж, — вона поглянула на Елізабет, — мабуть, теж хочеш поговорити з Алексом без сторонніх.
Елізабет хитнула головою:
— Було б непогано.
Крул підійшла до Ліліт і торкнулася її плеча. Під їхніми ногами спалахнуло магічне коло.
— Я скоро повернусь, — сказала Крул, кидаючи погляд на Елізабет.
Алекс зустрівся поглядом з Ліліт. Її очі, немов два рубіни, дивилися прямо на нього—спокійні, теплі, повні… вдячності? Легка, майже невловима посмішка торкнулася її губ. На мить Алексу здалось, що вона хотіла щось сказати, але через мить вони зникли в спалаху магії.
Як тільки світло від телепортації згасло, Елізабет звернулася до Алекса:
— Як ти?
Її голос був серйозним, але в ньому вчувалася щира турбота.
Алекс підняв брови:
— Ти ж бачила мене в бою. Я в порядку.
Елізабет не відводила від нього погляду.
— Алекс, ти сьогодні зачистив А—рангове підземелля, а потім одразу ж вступив у битву з демоном. Це не жарт.
Алекс важко зітхнув.
— Якщо чесно, то я трохи вимотався. Але нічого критичного. Пара годин відпочинку, і я знову буду в строю.
Елізабет уважно його вивчала, ніби шукала ознаки прихованої втоми.
— Гаразд. Але якщо відчуєш хоч найменші наслідки—йдеш у медпункт, зрозумів?
— Так точно, пані Директор, — Алекс віддав жартівливе вітання.
Елізабет хмикнула, але через секунду її погляд став серйознішим.
— Тепер щодо головного. Це зілля. Що ти про нього знаєш?
Алекс схрестив руки.
— У межах Академії подібних випадків не було. Але… приблизно за кілька місяців до початку війни ходили чутки про зілля, яке зводило людей з розуму, роблячи їх сильнішими. Який би рівень у тебе не був—після випитого зілля ти ставав на рівні А—рангових босів. А регенерація, таке відчуття, ставала на рівні S—рангових.
Елізабет постукала пальцями по столу, обдумуючи сказане.
— Ти бачив таких людей?
— Ні. Але ти бачила.
Вона підняла на нього погляд.
— В майбутньому ти стикалася з тими, хто використовував це зілля. Але хто його виготовляв або розповсюджував—ми так і не взнали.
Елізабет повільно кивнула.
— Виходить, якщо ми знайдемо першоджерело зараз, то, можливо, змінимо хід подій.
Алекс задумливо потер підборіддя.
— Теоретично—так, але…
—Це буде зробити не так легко, як я думаю,—Елізабет зробила коротку паузу, а потім зітхнула й піднялася зі стільця.— Гаразд, на сьогодні з тебе вистачить. Йди відпочивай.
—Як скажеш,—під хлопцем з’явилось магічне коло, а через мить він зник з кабінету.
Алекс упав на ліжко, глибоко видихнувши. Все тіло ломило після битви, але навіть попри втому, сон не йшов. Він перевернувся на спину, втупившись у стелю. Кімнату огортала тиша, але в голові… Там панував хаос.
Його пальці несвідомо стиснулися в кулак. Він повернувся у минуле, маючи величезну перевагу. Мав знання, яких у цьому часі не було в жодного живого створіння. А зараз… Зараз він відчував, ніби програв у власній грі.
В його грудях закипала злість, та не на когось—а на себе.
— Володарю?
Голос Сирени був м’яким, майже невловимим, але в ньому відчувалася легка тривога. Вона завжди відчувала, коли його думки починали тиснути сильніше, ніж варто було б.
— Чому Ви не спите?
— Ти була права.
— На рахунок чого?
— Ти попереджала, що якщо я так швидко здихаюсь Монтамерів, це може потім вийти мені боком. І яка ж несподіванка—так і сталось, — Алекс з награною іронією промовив вголос, невесело посміхаючись.
Вона на мить замовкла.
— Володарю, це можуть бути просто збіги.
— Ні. Це не збіг. Точно не збіг, — його голос був твердим, навіть злісним.
Сирена мовчала, очікуючи продовження.
Алекс заплющив очі, і його розум почав будувати логічний ланцюжок:
— Я прибрав Монтамерів. Це не могло залишитися непоміченим. За стільки днів “Блазень” міг спокійно дізнатися хто це зробив, і, дізнавшись, вирішив перевірити мене. І в нього це вийшло.
Він стиснув пальці в кулак ще сильніше, ніби намагаючись тримати під контролем злість, яка наростала.
— Я думав, що випереджаю його на кілька кроків. Але він дізнався про мене занадто швидко.
В голові промайнули сцени з бою з Рейнером—його безумний погляд, звірячий оскал, неймовірна регенерація.
— Єдина перевага, яка у мене залишилася, — це те, що я можу вийти за рамки сотого рівня і прибрати всіх силою. Але цього недостатньо.
Він роздратовано видихнув, провівши рукою по обличчю.
— Що ж, кожен з нас зробив по одному кроку. Враховуючи як “Блазень” діяв раніше, далі, ймовірно, він продовжить лише тихо спостерігати за мною.
Сирена відповіла рівним, холоднокровним тоном:
— Це означає, що в Академії точно є хтось, хто пов’язаний із “Блазнем”.
Алекс знову розплющив очі.
— Так. І цю людину потрібно знайти.
Сирена зробила коротку паузу перед тим, як промовити:
— Єдине, що ми зараз можемо щоб знову стати на крок попереду—допитати Рейнера. Ось тільки чи скаже він нам, від кого отримав те зілля…
Алекс різко піднявся на лікті, його очі спалахнули рішучістю.
— Якщо не скаже добровільно… — він відкинувся назад на подушку, стискаючи кулак. — …то я змушу його говорити.
Алекс зупинився перед масивними чорними дверима, на яких був викарбуваний витончений символ у вигляді двох змієподібних ліній, що перепліталися між собою, створюючи ілюзію нескінченності. Це був кабінет Крул—Директриси, яка мала навчити його керувати магією темряви.
Він зробив глибокий вдих і постукав.
— Заходь, — пролунав знайомий голос.
Алекс натиснув на холодну металеву ручку й увійшов.
Кабінет Крул відрізнявся від кабінету Елізабет. Тут панувала приглушена темрява, яку розбивало лише м’яке фіолетове світло магічних кристалів, вмонтованих у стіни. Високі книжкові шафи, заповнені старовинними фоліантами, створювали відчуття, ніби тут зберігаються таємниці, яким сотні, якщо не тисячі років. Уздовж однієї зі стін стояли кілька зручних темних диванів, а головним елементом кімнати був широкий чорний стіл із червоного дерева, за яким сиділа Крул. За її спиною височіло величезне панорамне вікно, що відкривало вид на Академію, огорнуту ранковими променями сонця.
Крул з легкою посмішкою глянула на Алекса, її рубінові очі зблиснули в темряві.
— Ну, привіт, учню, — промовила вона, спершись ліктем на стіл. — Як почуваєшся після вчорашнього?
Алекс усміхнувся, проходячи ближче.
— Чудово, якщо не рахувати легкої втоми.
— Це добре, — Крул відкинулася на спинку крісла, уважно розглядаючи його. —Що ж, давай відразу перейдемо до справи.
Вона піднялася і кивнула в бік дивану.
— Сідай.
Алекс виконав її прохання, зручно розташувавшись на м’якій подушці. Крул сіла поруч, закинувши ногу на ногу.
— Перед тим як ми почнемо, тобі потрібно зрозуміти головну особливість магії темряви, — почала вона, спокійно дивлячись на нього. — Вона не працює так, як інші магічні елементи.
Алекс уважно слухав.
— Якщо вогонь, вода чи будь—яка інша стихія створюються за допомогою магічного кола, яке витягує ману й перетворює її на потрібний елемент… то з темрявою все інакше. Вона не створюється. Вона повинна йти зсередини користувача.
— Тобто, магічне коло використовується не для створення темряви, а для її формування у закляття? — уточнив Алекс.
— Саме так, — Крул схвально кивнула. — І ось головна проблема. У демонів ядро темряви формується ще при народженні. У тебе його немає.
— І як же мені його створити?
Крул склала пальці в замок.
— Я буду поступово вливати в тебе темряву, а тобі потрібно буде якось сконцентрувати її в одній точці. Зібрати всі її частинки й створити з них ядро. Це потребує максимальної концентрації.
— Я зрозумів.
— Ще один нюанс. Магія темряви частково залежить від емоцій. Можливо, тобі буде легше створити ядро, якщо ти згадаєш найтемніші моменти свого життя.
Алекс не змінив виразу обличчя, але його очі стали холоднішими.
— Темні моменти, значить…
— Готовий?
Алекс коротко кивнув.
Крул простягнула руку вперед, і на її долоні спалахнула темна енергія.
— Тоді почнемо.
Вона торкнулася пальцями його грудей, і Алекс одразу ж відчув, як щось важке й холодне почало проникати всередину. Це була не просто магія—це була сама темрява. Вона текла крізь його тіло, мов густа, задушлива мла, повільно розливаючись кожною клітиною.
Хлопець заплющив очі.
Спочатку було відчуття дискомфорту—темрява ніби заповнювала його, але не ставала частиною. Вона кружляла навколо, не маючи конкретної форми, немов чужорідна субстанція, що намагалася знайти собі місце.
— Не опирайся, — тихий голос Крул долинув до його свідомості. — Дай темряві повністю проникнути в тебе. Коли її потік стане менш хаотичним, тоді і почнеш формувати своє ядро.
Алекс глибоко вдихнув, дозволяючи темряві огорнути його повністю. І тоді…щось змінилося. Перед його внутрішнім зором почали з’являтися уривки спогадів. Крики. Біль. Запах крові.
Палаюче місто. Руїни, з яких лунали стогін і благання про допомогу. Він йшов серед попелу, чуючи, як хрускотять уламки під ногами. Навколо валялися тіла. Брудні, закривавлені, нерухомі.
Перед ним стояв молодий хлопець, один з його побратимів на тій війні. Раптовий свист повітря. Чорне лезо пробиває груди хлопця наскрізь. Його кров заливає землю. Алекс чув, як він щось говорить. Його губи рухалися, але слова тонули в гуркоті битви.
Мить—і темрява поглинула цю сцену, залишаючи Алекса самого в пустоті. Однак, через декілька секунд, перед хлопцем з’явився ще один уривок з його минулого.
Сім молодих бійців, з якими він пройшов крізь десятки боїв. Хтось сміється, розповідає дурнуватий жарт. Алекс усміхається. Через кілька хвилин вони всі мертві.
Наступний уривок. Лезо меча, що входить у тіло ворога. Очі, що повільно згасають. Глухий удар тіла об землю. Алексу тоді було всього двадцять чотири. Смерть більше не лякала. Вона стала звичною. Він бачив її щодня. Він прийняв її. А разом із цим… він прийняв темряву, що оселилася в його душі. Вона була там завжди. Вона жила в ньому з моменту його першого вбивства. А тепер він просто мав її опанувати.
Алекс розплющив очі. Перед ним кружляли чорні частинки, які ледь мерехтіли в повітрі. Вони виходили з його тіла, із самого його єства, немов його внутрішня сутність почала матеріалізуватися.
Він зрозумів. Це і була його магія темряви. Вона чекала, поки він визнає її, прийме її, перестане її відкидати. Його пальці здригнулися, але він не дозволив собі втратити концентрацію. Він почав повільно збирати ці частинки. Одну за одною. Кожна з них була уламком його минулого. Біль. Втрати. Ненависть. Він притягував їх до себе, змушуючи об’єднатися.
Його груди ніби стиснуло невидимою силою. Темрява, що досі була розрізненою, почала згущуватися. Вона скручувалася в щось більше. Щось цілісне. Його розум працював на межі можливого, зосереджуючись лише на цьому процесі.
Тривала боротьба. Він відчував, як його енергія спалахує, реагуючи на нову силу. Відчував, як щось змінюється.
І нарешті… У грудях щось застигло, немов шматок твердого каменю осів у глибинах його сутності. Темрява більше не кружляла навколо. Вона була зібрана в одному місці, стала частиною його самого. Алекс важко видихнув і відкрив очі.
Перед ним сиділа Крул. Вона мовчки дивилася на нього, і вперше на її обличчі було щире здивування.
— Неймовірно… — тихо промовила вона.
— Вийшло? — його голос був злегка хриплий.
Крул усміхнулася, але в її очах усе ще була нотка шоку.
— Це вперше на моїй пам’яті ядро темряви з’явилося у не—демона.
Алекс відчув легке задоволення.
— Тоді це хороший початок.
Крул хмикнула.
— Не спіши радіти. Створити ядро — це тільки пів справи. Попереду найважче… Навчитися використовувати його силу.
Вона піднялася з дивану, потягнулася і поглянула на нього з легкою посмішкою.
— На сьогодні з тебе вистачить.
Алекс також встав.
— Дякую Вам за урок.
— І тобі дякую,— Крул хитро усміхнулася.
— За що?— Алекс трохи нахилив голову.
Крул перевела погляд на панорамне вікно.
— За те, що вберіг Ліліт у вчорашній битві. І за те, що стримував демона, поки ми не прийшли.
Алекс усміхнувся.
— Завжди радий допомогти.
Вони ще раз обмінялися поглядами, після чого Алекс повернувся й попрямував до дверей.
— Приходь завтра в цей же час. Почнемо формувати тобі додаткові канали мани, — гукнула Крул йому вслід.
Алекс злегка підняв руку у відповідь і вийшов із кабінету.
—Так, здається Елізабет просила мене зайти до неї після заняття з Крул,—під хлопцем з’явилось магічне коло, а за через мить він зник.
Алекс легко постукав у двері й почув знайоме:
— Заходь.
Він відчинив двері й ступив у кабінет Елізабет.
Просторе приміщення зустріло його приємним ароматом кави та легким відлунням кроків, що відбивалися від стін. Елізабет сиділа за своїм столом, спокійно гортаючи якісь папери, але, щойно Алекс увійшов, відклала все вбік і жестом запросила його присісти.
— Сідай, Алекс.
Він опустився на знайоме місце навпроти неї, зручно вмостившись у кріслі.
— Як ти себе почуваєш після вчорашнього? — її голос був спокійним, але він чув у ньому нотки щирої турботи.
— Все гаразд, — відповів він, злегка потягнувшись. — Навіть більше, ніж гаразд.
Елізабет підняла брову, ніби заохочуючи його продовжити.
— У мене вийшло створити ядро темряви, — сказав Алекс, і на його обличчі з'явилася легка усмішка.
Елізабет здивовано нахилила голову, але швидко повернула своє звичне спокійне вираз обличчя.
— Вражає, — коротко прокоментувала вона.
Алекс хмикнув.
— Ого, та ти не надто шокована. Я думав, це перша подібна подія в історії вампірів, а ти так спокійно це сприймаєш.
Елізабет лише легенько знизала плечима.
— Алекс, після того, як ти повернувся з майбутнього, мене вже важко чимось здивувати.
— І все ж, — Алекс розслаблено відкинувся на спинку крісла, — думаю, що це досить велике досягнення.
— Безперечно, — вона схрестила руки на грудях. — Але давай перейдемо до важливішого.
Вона трохи нахилилася вперед, і в її голосі з’явилася серйозність.
— Рейнер.
Посмішка Алекса одразу згасла.
— Що з ним?
— Він досі не прийшов до тями.
Алекс уважно дивився на неї, очікуючи продовження.
— Ірида зняла своє закляття, але він все ще залишається в тому ж… зміненому стані, — вона трохи нахмурилася. — Ми не знаємо, що з цим робити.
Алекс на мить замовк.
— Я боявся, що так буде, — нарешті сказав він, зітхнувши.
Елізабет задумливо подивилася на Алекса, постукуючи пальцями по столу.
— Що ж нам тепер робити?
Алекс зітхнув і схрестив руки на грудях.
— Якщо варіант із допитом Рейнера відпав сам по собі, залишається тільки знайти того, хто дав йому зілля. Якщо пощастить, він знатиме, як повернути хлопцю нормальний вигляд.
Елізабет скривилася.
— Мені не подобається цей розклад, але, на жаль, це все, що нам залишається.
Алекс кивнув, після чого різко змінив тему:
— Власне, я взагалі прийшов не про це говорити. Ти ж сама попросила мене зайти після тренування з Крул. Тож що ти хотіла?
Елізабет на мить замислилася, а потім її губи розтягнулися в легкої посмішці.
— Ах, точно. Є одна ідея, яку ми з Директорами давно обговорювали, але тільки зараз вирішили реалізувати.
Алекс підняв брову, зацікавлено дивлячись на неї.
— І яка?
— Ми плануємо створити рейдову групу для зачистки підземель. Але не просту. Групу, яка складатиметься виключно з учнів Директорів.
Алекс хмикнув.
— Що ж, в майбутньому така група дійсно була. І вона мала неабиякий успіх.
— Цікаво. — В голосі Елізабет з’явився живий інтерес. — І кого я вибрала як свого учня?
Алекс посміхнувся.
— Арію.
Елізабет задоволено кивнула.
— Не дивно. Арія—талановита, хоч і складна характером. — Вона подивилася прямо в очі племіннику.— А тепер питання: чи не хотів би ти зайняти її місце?
Алекс трохи нахилив голову.
— Тобто?
— Думаю, тобі не завадить мати сильних союзників. Працюючи разом із учнями Директорів, ти зможеш знайти їх.
Алекс на мить замислився.
Він уже й так був сильним, а в майбутньому стане ще сильнішим. Але союзники справді могли би стати в пригоді. До того ж, якщо вони зачищатимуть S—рангові підземелля семеро, це займатиме менше часу, а значить, можна буде пройти більше підземель за день.
Його губи смикнулися в легкій усмішці.
— Гаразд. Я в справі.
Елізабет задоволено кивнула.
— Рада це чути. Я переговорю з іншими Директорами, і як тільки ми все владнаємо—дам тобі знати.
Алекс глянув на годинник, який висів на стіні кабінету.
— Що ж, мені пора. Скоро починається тренування з Арією.
— Он як? Ну тоді не буду тебе затримувати.
— Побачимося, — сказав Алекс і зник у магічному колі, переміщаючись до кімнати для тренувань.
Алекс лежав на ліжку, втупившись в стелю. Втома після тренування з Арією накочувала, але замість того, щоб спробувати заснути, він просто лежав, відновлюючи сили.
Двері скрипнули, і до кімнати зайшов Адам.
— Нарешті, ти не спиш, — сказав він, кидаючи на Алекса погляд.
— А ти так сумував за розмовами зі мною? — Алекс єхидно посміхнувся, переводячи на нього погляд.
— Мене просто з’їдає цікавість, і нарешті я можу запитати, що, чорт забирай, учора сталося! — Адам різко сів на своє ліжко. — Коли я вчора повернувся з занять, ти вже відрубився. Коли вранці йшов на заняття—ти ще спав. Я мало не подумав, що ти у сплячку впав.
Алекс хмикнув.
— Сплячка звучить привабливо, але ні, просто був виснажений.
— Ну, так, ви ж там з Ліліт влаштували таке шоу в саду…
— Сумніваюсь, що це можна так назвати, — Алекс нарешті піднявся, сівши на ліжку. — Коротше кажучи, пам’ятаєш Рейнера, того самого демона з площі? Так ось, вчора, коли я повернувся з підземелля, він уже чекав на мене біля кімнати. Спочатку я з ним планував просто поговорити, але Рейнер не став довго мене слухати і напав.
Адам лише підняв брову.
— Сумніваюсь, що у тебе виникли з цим проблеми.
— Їх і не було. Спочатку. Проблеми почались, коли він випив зілля, яке його змінило.
Адам спохмурнів.
— Зілля?
Алекс кивнув.
— Його тіло змінилося, він став сильнішим, швидшим… Його магічна аура просто тиснула на мене. Якби я не прокачав інтелект, то, мабуть, навіть не розумів би що відбувається.
Адам мовчки слухав, не перебиваючи.
— У нас був доволі жорсткий бій. Потім прийшла Ліліт, і довелося ще й її прикривати. А в кінці з’явилися Елізабет, Крул та Ірида, і його зупинили. Але навіть після того, як він відключився, він все ще був у такому ж вигляді.
— І що тепер з ним?
— Певно лежить десь під наглядом Іриди, але поки що не прийшов до тями.
Адам задумливо потер підборіддя.
— Ну, в будь—якому випадку ця історія закінчилась без жертв, а це саме головне. До речі, мене до тебе питання.
— Яке?
— Що ти робиш через два дні?
Алекс підняв брову.
— Поки що нічого конкретного.
— От і чудово! Не плануй нічого на вечір, бо я вже дещо запланував, і ти там обов’язково повинен бути.
— І що ж ти задумав?
— Побачиш, — загадково відповів Адам, звалившись на ліжко й закинувши руки за голову.
Алекс лише закотив очі.
На секунду в кімнаті запанувала тиша, поки Адам не почув тихий голос Алекса:
— До речі, я зміг створити ядро темряви.
Адам різко повернув голову в його бік.
— ЩО?!
Алекс лише посміхнувся.
— Серйозно?! — Адам підскочив і сів на ліжку. — Ти можеш використовувати магію темряви?!
— Поки що ні, — Алекс підняв руку. — У мене є тільки ядро. Використовувати темряву мене ще не вчили.
Адам трохи розчаровано зітхнув.
— Шкода, а то я вже хотів попросити показати якийсь темний вибух чи щось таке.
— Потерпи трохи, — Алекс розсміявся. — Як тільки навчусь, покажу.
— Ловлю на слові! — Адам вказав на нього пальцем, а потім знову ліг.
Вони ще трохи поговорили про тренування з Крул, потім Адам розповів, що було на заняттях. Алекс слухав його, але поступово відчував, як втома накочувала все сильніше. Його повіки важчали.
— …Коротше кажучи, нічого цікавого, — підсумував Адам.
Алекс щось пробурмотів у відповідь, але його голос вже був розслаблений.
— Знову заснув? — запитав Адам, повернувши голову до нього.
Алекс не відповів. Його дихання вирівнялося, а вираз обличчя став спокійним. Адам усміхнувся й перевів погляд на стелю.
— Що ж, тоді і я віддихну після занять.
І він теж заплющив очі, дозволяючи собі трохи відпочити.
Алекс прокинувся посеред ночі.
У кімнаті панувала тиша, порушувана лише рівним диханням Адама, який мирно спав на сусідньому ліжку. Алекс деякий час просто лежав, втупившись у стелю, сподіваючись, що сон повернеться. Але марно. Очі не хотіли закриватися, а тіло, хоч і втомлене після тренування, відмовлялося розслаблятися.
Врешті—решт, важко видихнувши, він піднявся, накинув легку сорочку, зробив ковток холодної води й вийшов із кімнати.
Нічне повітря було прохолодним і чистим, насиченим ледь вловимими ароматами квітів, що росли в Академічному саду. Вдалині чути було тихий шелест листя—легкий вітер гуляв серед дерев, неначе перешіптуючись із самою ніччю. Світло магічних ліхтарів м’яко осявало доріжки, кидаючи довгі, розмиті тіні.
Алекс повільно крокував садом, відзначаючи, що всі сліди вчорашньої битви зникли. Мармурові плити, які ще вчора були розбиті, виглядали так, ніби їх щойно відполірували. Навіть клумби були бездоганними, наче жодного разу не торкалися хаосу.
Він зупинився посеред саду й підняв голову, дивлячись у небо.
Зорі були яскравими, немов хтось розсипав по оксамитовій темряві мільйони сяючих крапель. Вони мерехтіли, повільно пульсуючи, немов дихали разом із ніччю. Алекс стояв так декілька хвилин, просто спостерігаючи. Його розум у ці секунди був абсолютно порожнім, без зайвих думок, без аналізу. Лише безкрає небо та нескінченна тиша ночі.
Але раптом усе змінилося.
Наче різкий поштовх у свідомості. Його тіло напружилося. Відчуття було слабким, майже непомітним, але він не міг помилитися.
Аура.
Його очі звузилися, і він повільно повернув голову в бік Академії.
— Рейнер?
Це була його енергія, але… інша. Вона не вирувала, як у битві, не розповсюджувала хаос. Вона була приглушеною, слабшою, але все ще нестабільною.
—Володарю!
Голос Сирени пролунав у його голові, сповнений тривоги.
—Будьте обережні. Якщо це справді він, то Ви повинні негайно повідомити Елізабет чи когось іншого із Директорів!
— Якщо хтось із них зараз не спить, то вони і так це відчули, — пробурмотів Алекс, сфокусувавшись на джерелі енергії.
Це не виглядало як виклик. Не було загрози, не було того відчуття, що супроводжує ворога, готового напасти. Але щось у цьому відчутті змушувало його серце битися швидше.
— Якщо він прийшов до тями, я повинен його дістати.
—Це ризиковано.
— А коли я взагалі уникав ризиків?
—Ваша правда,—відчувалось як Сирена важко зітхнула.
Алекс більше не вагався. Він кинувся в темряву, слідуючи за аурою, що йшла з глибин Академії. І хоч він цього не говорив уголос, але в середині себе чітко відчував—на цей раз він отримає відповіді.
Алекс біг, не зупиняючись.
Кожен крок лунав у тиші нічних коридорів, але він не звертав на це уваги. Він відчував її—цю розріджену, нестабільну ауру, яка ставала дедалі виразнішою з кожною секундою. Серце шалено билося в грудях, і здавалося, що він біжить не хвилину, не дві, а цілу вічність.
"Що він тут робить? І чому його енергія така… нестабільна?"
Темні коридори змінювалися один за одним, і ось нарешті він дістався до місця, звідки виходила аура. Жіночий гуртожиток. Алекс різко зупинився, притиснувшись спиною до холодної стіни. Дихання було рівним, але всередині все кипіло.
Рейнер стояв посеред коридору.
Його зовнішність не змінилася—він все ще мав ту саму монструозну форму, але зараз виглядав більш… контрольованим? Він не біснувався, не виривав стіни чи меблі. Натомість він ходив туди-сюди між дверима, зупиняючись біля кожної на кілька секунд, немов щось шукав.
Алекс швидко здогадався, кого саме.
"Кімната Ліліт."
Його пальці трохи стиснулися. Алекс не розумів для чого він тут-щоб говорити… чи щоб помститися?
Алекс вже збирався діяти, як раптом одна з дверей різко відчинилася.
Він не відразу повірив у те, що бачить.
З-за дверей вийшла Ліліт—одягнена в легку нічну сорочку, її довге волосся спадало хвилями на плечі. Скоріш за все, вона почула якийсь шум і вирішила перевірити, що відбувається.
На мить у коридорі запанувала ідеальна тиша. Алекс застиг за стіною, тільки очі розширилися від несподіванки. Ліліт застигла у дверях, втупившись у Рейнера. А Рейнер просто стояв, не ворушившись, втупившись у неї.
Ніхто з них не рухався. Ніхто не вірив у те, що зараз відбувається.
Мовчазний ступор тривав секунду, може дві, поки їхні мізки нарешті не осмислили ситуацію.
Ліліт стиснула пальці, її аура спалахнула—вона приготувалася атакувати. Рейнер зробив різкий крок уперед, його кігті загрозливо блиснули в світлі нічних кристалів.
Але Алекс був швидшим. Він рвонув з місця, опинившись між ними за долю секунди.
— Погана ідея.
Його голос прозвучав чітко, але спокійно. Рейнер різко зупинився, нахмурившись.
Ліліт теж збилася з ритму—її пальці вже були на межі створення закляття, але вона втримала атаку, з подивом дивлячись на Алекса.
Алекс стояв перед Рейнером, спокійно, без тіні страху.
— Я хочу поговорити, — сказав він. — У більш тихому місці. І без зайвих очей.
Під ними з'явилося магічне коло, що за секунду огорнуло їх обох м’яким світлом.
— Зустрінемось пізніше, Ліліт.
Він лише встиг кинути їй короткий погляд перед тим, як вони зникли.
Темрява лісу поглинала їхні фігури, залишаючи лише місячне світло, яке пробивалося крізь гілки високих дерев. Повітря було прохолодним, а нічний вітер ледь чутно колихав листя.
Алекс відразу відскочив від Рейнера на кілька метрів, готуючись до можливої атаки. Але демон навіть не думав нападати. Він просто опустився на траву й втупився в нічне небо, його червоні очі відбивали світло місяця.
— Де ми? — запитав він, не відриваючи погляду від зірок.
— Достатньо далеко, щоб ти не міг покалічити нікого з Академії, — спокійно відповів Алекс, але тримався насторожі.
Рейнер ледь помітно посміхнувся.
— Розслабся. Я не планую на тебе нападати.
Він жестом запросив Алекса підійти ближче.
— Ми не на полі бою, тож навіщо нам кричати один одному через пів галявини?
Алекс повільно зробив крок вперед, але в голові одразу пролунав голос Сирени:
— Прошу Вас бути обережним, Володарю. Його поведінка насторожує.
Алекс ледь помітно посміхнувся.
— Ну, принаймні цього разу він не кидається на мене з кулаками. Це вже прогрес, — подумки відповів він.
— Саме це мене й непокоїть, — відгукнулася Сирена.
Алекс наблизився, зупинившись за кілька кроків від демона.
— Отже, — почав він. — Скажи мені, звідки ти взяв те зілля?
Рейнер на секунду замислився, а потім почав говорити:
— Після інциденту на площі… і розмови з Ліліт… я повернувся до кімнати. І там, на моєму ліжку, лежала маленька чорна коробка. Усередині була колба з тим зіллям і записка.
— Що в ній було написано?
— Що якщо я хочу помститися тим, хто принизив мене на площі… тобі, Ліліт… то це зілля мені в цьому допоможе.
Алексу не подобалася ця історія.
— Звідки воно взялося на твоєму ліжку?
— Спочатку я запитав у свого сусіда по кімнаті, чи він не бачив, хто залишив коробку. Але він сказав, що коли повернувся в кімнату, вона вже там лежала.
Алекс важко зітхнув і присів на землю поруч із демоном.
— Тобі не здалося дивним, що хтось анонімно залишає тобі таку штуку?
Рейнер провів рукою по волоссю.
— Я… тоді не думав про це. Я був занадто злий. Після того, що сталося, я хотів відігратися. І я розумів, що проти Ліліт шансів у мене немає. Але з тобою… Я думав, що хоч тут у мене будуть шанси на перемогу, — з нотками жалю продовжував Рейнер.
— Я на тебе не ображаюся, — спокійно сказав Алекс. — Ти пам’ятаєш сам бій?
Рейнер мовчав кілька секунд.
— Уривками.
— Розкажи ,що ти відчував після того, як випив зілля.
— Я відчув, як моя магічна сила різко зросла. Але разом із цим… Я почав втрачати контроль над власним тілом. Думки ставали чужими, все було як в тумані. Силу я отримав, але вона була нестабільною. Можливо, це зараз звучить дивно, але я не знаю як краще це пояснити.
— А після бою?
— Останнє, що пам’ятаю, — це Ірида. Вона щось промовила, і я відключився.
— Може є ще якісь моменти, на які ти звернув увагу під час нашої битви?
— Важко пригадати щось конкретне. Хоча… Мені здалося, чи потім в саду з’явилися ще люди?
— Через деякий час на шум прийшла Ліліт і декілька студентів. Скоріш за все її одногрупники. А що?
— В записці, яку я отримав, було ще одне речення, — Рейнер перевів погляд на Алекса. — В ньому говорилося, що бійку з тобою краще влаштувати в момент, коли у всіх будуть заняття, щоб не привернути зайву увагу. І я чітко пам’ятаю своє здивування, коли побачив Ліліт і інших, оскільки вибрав підходящий час, і до того ж ми були занадто далеко від навчального корпусу, щоб звуки битви могли дійти до них.
— Навіть так, — Алекс на мить задумався. —Що ж, як повернусь в Академію запитаю її відносно цього.
Далі вони якийсь час сиділи в тиші і просто мовчки вдивлялися в нічне небо. Тільки легкий вітер шелестів крізь дерева, додаючи сцені якогось дивного спокою.
— Що мені тепер робити? — несподівано порушив тишу Рейнер.
Алекс відвів погляд від зірок і подивився на нього.
— Чесно? — він зітхнув. — Я не знаю.
Демон скривився, але кивнув, приймаючи відповідь.
— Але я спробую знайти того, хто дав тобі це зілля, — продовжив Алекс. — Якщо пощастить, він знатиме, як повернути тобі старий вигляд.
— А поки що? — тихо запитав Рейнер.
Ось воно. Найскладніше питання.
Алекс поглянув на нього. Навіть у тьмяному світлі місяця Рейнер виглядав… чужим. Його фігура була більш масивною, а гострі роги та звірячі риси обличчя робили його схожим на монстра з нічних жахіть.
— Повернення в Академію — погана ідея, — нарешті сказав Алекс.
— Чому? — Рейнер підняв брову.
— Просто повір мені.
Рейнер на секунду затримав на ньому погляд, а потім зітхнув.
— Гаразд. Я тобі вірю.
— Тепер треба придумати де тобі залишитися на ніч.
Запала тиша. Алекс зосереджено думав, але поки що жодного хорошого варіанту не спадало на думку.
— У мене немає зараз варіантів, — нарешті зізнався він. — Вибач.
Рейнер сумно усміхнувся і провів пальцями по землі.
— Я це розумію.
Він на мить замислився, а потім озирнувся навколо.
— До речі, де ми зараз?
— У лісі, — Алекс обвів рукою темні дерева навколо. — Мій батько часто приводив мене сюди в дитинстві. Це достатньо далеко від Академії.
Рейнер замислився, а потім повільно кивнув.
— Тоді, можливо, я залишуся тут.
Алекс здивовано глянув на нього.
— Ти впевнений?
— Так, — він подивився на свої кігтисті руки. — У такому вигляді мені краще бути подалі від чужих очей. А якщо я знову втрачу контроль… Тут я не зможу нікому нашкодити.
Алекс мовчав. Йому не подобалася ця ідея. Залишати Рейнера в лісі, без нагляду, без їжі чи притулку — це було неправильно. Але Рейнер мав рацію. Якщо він знову вийде з-під контролю, ситуація може стати ще гіршою.
— Гаразд, — нарешті погодився Алекс. — Завтра вночі я прийду сюди. До того часу знайду тобі нормальний прихисток.
Рейнер кивнув.
— Дякую, Алекс.
Хлопець уже збирався переміщуватися назад, коли раптом зупинився.
— До речі, — він повернувся до Рейнера. — Як ти взагалі опинився в жіночому гуртожитку?
Рейнер зітхнув і почав пояснювати:
— Коли я прийшов до тями, Іриди поруч не було. Замість неї в кімнаті залишилося кілька сторожів. Коли я встав, вони відразу спробували мене атакувати, хоча я просто хотів поговорити.
— І що ти зробив?
— Довелося їх вирубити, — знизав плечима Рейнер. — Але вони всі живі, якщо ти про це.
Алекс злегка примружив очі, оцінюючи його слова, але не став нічого коментувати.
— Після цього я вирішив знайти Ліліт. У той момент мені здавалося, що вона — єдина, хто зможе мені допомогти. Глава студради, як-не-як.
Алекс слухав його мовчки, а потім піднявся на ноги.
— Ну що ж, здається, я отримав відповіді на всі свої питання.
Він повернувся до Рейнера і ще раз повторив:
— Я прийду завтра. Чекай мене в цьому ж місці.
— Гаразд, — Рейнер підняв голову, дивлячись на Алекса. — І ще раз… Дякую.
Алекс лише кивнув.
Магічне коло спалахнуло під його ногами, і через секунду він зник, залишивши Рейнера на самоті під зоряним небом.
