Ранок був тихий, але наповнений тривожним очікуванням. Алекс стояв біля воріт нового маєтку, поруч з ним були Емма та Габріель, а трохи позаду згрупувалися покоївки, які, хоч і мовчали, виражали свої емоції через стримані усмішки та злегка напружені погляди.
Емма, дивлячись на сина, не стрималася і обійняла його, мов дитину, яку ось-ось втратить з поля зору.
— Бережи себе, сину. І не забувай відвідувати нас час від часу, — її голос був сповнений тепла та турботи.
— Мамо, я ж не на війну вирушаю, — посміхнувся Алекс, обіймаючи її у відповідь. — Це просто Академія.
— Але це Академія, де тобі доведеться не лише вчитися, але й доводити, чого ти вартий, — Габріель підійшов ближче і поплескав сина по плечу. — Пам’ятай, ми тобою пишаємося.
— І ми тут завжди будемо чекати на тебе, — додала Альфа, зробивши крок вперед від імені всіх покоївок. Її голос звучав спокійно, але в очах проглядалася легка тривога.
— Дякую, — Алекс кивнув їй і перевів погляд на інших дівчат. — Вам теж треба берегти себе. Не перестарайтеся з роботою, гаразд?
Кілька покоївок тихо засміялися, але одразу ж прикрили роти, згадавши, що їхній "господар" тепер офіційно аристократ.
— Ну що, пора? — почувся голос Адама, який стояв трохи осторонь разом із графом Астаріоном.
Алекс кивнув і востаннє глянув на своїх батьків та покоївок.
— Обіцяю, що повернуся сильнішим, — сказав він, додаючи до своїх слів впевненості.
— Ми не сумніваємося, — відповів Габріель, дивлячись на сина гордим поглядом.
— Добре, тоді до зустрічі! — Алекс змахнув рукою на прощання, після чого разом із Адамом та Астаріоном зник у світлі магічного кола.
На мить тиша огорнула маєток. Емма тихо зітхнула, а Альфа злегка поклонилася, мовляв, все буде добре.
— Хай щастить йому там, — прошепотіла вона.
— Він упорається, — впевнено відповів Габріель. — Це ж наш син.
Адам, Алекс і Астаріон з’явилися перед величними воротами Академії. Її монументальні стіни піднімалися високо в небо, а гострі шпилі веж, які огортали хмари, створювали відчуття недосяжної величі. Кам’яна кладка була прикрашена хитромудрими візерунками та рельєфами, які зображували сцени з історії магічного світу. Головні ворота з чорного металу виблискували сріблом, а над ними височів герб Академії — розкрита книга, оточена сьома мечами.
Довкола воріт простягалися доглянуті сади з квітучими кущами й деревами, що гармонійно перепліталися з мармуровими стежками. Студенти поспішали до своїх корпусів, а викладачі, здавалося, були зайняті важливими обговореннями. Атмосфера була насичена енергією майбутнього й прихованими можливостями.
— Вражає, чи не так? — з усмішкою запитав Адам, озираючись на Алекса.
— Вона така ж прекрасна, як і в моєму минулому, — відповів Алекс, спокійно вдивляючись у знайомий пейзаж. У його голосі звучала нотка ностальгії.
Раптом до них підійшла молода дівчина-вампір. Вона була одягнена у темно-синій плащ із гербом Академії, вишитим сріблом. Її великі червоні очі мерехтіли під сонячними променями, а в руках вона тримала невеликий планшет із нотатками.
— Доброго дня, графе Астаріоне, — ввічливо сказала вона, злегка вклонившись. — Моє ім’я Міра, я асистую в організації заходів Академії. Міс Елізабет попросила мене провести хлопців до головної площі, де за двадцять хвилин розпочнеться офіційна промова. А вас, графе, директор чекає в кабінеті.
— Щиро дякую, пані Міро, — відповів Астаріон, також злегка кивнувши. Потім він обернувся до хлопців.- Ми зустрінемося пізніше. Використайте цей час, щоб краще оглянути Академію.
— Добре, графе, — коротко відповів Алекс, кивнувши.
Астаріон зник у спалаху магії, залишивши їх із Мірою.
— Прошу за мною, — сказала дівчина, жестом запрошуючи хлопців іти слідом. Вона повела їх мармуровою доріжкою через сади.
Міра вела їх вузькою доріжкою, що вилася через сади. Високі дерева кидали прохолодну тінь, а птахи мелодійно співали десь у гіллі. Час від часу вони проходили повз невеликі фонтани та арки з біло-срібного каменю, що додавали місцевості особливого шарму.
Зрештою, вони вийшли до головної площі Академії — широкого простору, оточеного високими мармуровими колонами. Вона була заповнена студентами, які вперше переступили поріг цього місця. Всі вони з нетерпінням чекали появи тих, чиї імена вже давно стали легендою — семи директорів. Алекс і Адам стояли в першому ряду разом із Мірою, спостерігаючи за сценою, яка була прикрашена гербом Академії та магічними символами.
Двері головної будівлі відчинилися, і семеро директорів вийшли на сцену, їхні постаті випромінювали впевненість і силу, здатну захопити навіть найвибагливіших глядачів.
Першою виступила Елізабет. Її голос, гучний і впевнений, одразу ж змусив усіх затихнути.
— Вітаю вас у стінах Академії! Тут ви дізнаєтеся, чого ви варті, і виявите свої справжні можливості. Не бійтеся труднощів, адже саме вони загартовують великих воїнів. Пам’ятайте: тільки від вас залежить, якою буде ваша історія.
Після неї виступив Вальтеріон Лоуренс, звичайна людина на вигляд, але його постава та спокійна впевненість вказували на досвідченого мага.
— Успіх — це результат знань і наполегливості. Не марнуйте жодного дня в Академії, адже кожен урок і кожна вправа — це крок уперед. Ви — майбутнє цього світу, і наше завдання — підготувати вас до нього.
Третім виступив Діоніс, ельф із довгим сріблястим волоссям, який вражав своєю витонченістю. Його голос був плавним, але водночас суворим.
— Магія — це не просто інструмент, а частина вашої сутності. Ви тут, щоб навчитися керувати нею, а не дозволяти їй керувати вами. Нехай ваші серця будуть чистими, а розум — спокійним.
Далі до студентів звернулася Ірида, дух, який сяяв смарагдовим світлом. Її голос лунав, немов спів далеких дзвіночків, пронизуючи кожного своєю мелодійністю.
— Ви прийшли сюди, щоб знайти себе. Слухайте свій внутрішній голос і дозвольте йому вести вас. Ми тут, щоб підтримати вас у вашій подорожі.
Наступним виступив Фенрікс, звіролюд із пронизливими очима й міцною статурою, яка свідчила про його силу. Його голос був низьким, але теплим.
— Академія — це місце, де слабкі стають сильними, а сильні — ще сильнішими. Нехай ваша відданість і наполегливість допоможуть вам досягти висот, про які ви навіть не мріяли.
Шостий директор ангел-Рафаїл, говорив з дивовижною м'якістю, яка, тим не менш, звучала владно.
— Нехай світло завжди буде вашим дороговказом. Пам’ятайте, що справжня сила — це не лише могутність, але й милосердя. Ми тут, щоб навчити вас розуміти й цінувати обидва ці аспекти.
Останньою виступила Крул, демон із пронизливим поглядом. ЇЇ голос був глибоким і впевненим, але в ньому не відчувалося ні агресії, ні жорстокості.
— Академія — це випробування, яке ви повинні пройти. Це не просто місце, де вас навчають, а місце, де ви стаєте тими, ким завжди мали бути. Доведіть, що ви гідні цього шансу.
Коли директори закінчили, студенти вибухнули оплесками, захоплені їхніми словами. Алекс стояв, спокійно спостерігаючи за всім, і тихо сказав сам до себе:
"Все так само, як і в минулому."
— Ну що ж, хлопці, — сказала Міра, повернувшись до них із легкою усмішкою. — Час вирушати до спального корпусу. Я покажу вам вашу кімнату.
Дорога до спального корпусу була недовгою, але мальовничою. Вузькі кам'яні доріжки вели через сади, де росли рідкісні магічні рослини, що світилися в сутінках. Нарешті вони дійшли до високої будівлі зі світлого каменю, яка мала безліч вікон і прикрашених балконів.
Кімната, яку отримали Алекс і Адам, була просторою та затишною. Два широких ліжка стояли паралельно одне одному, між ними — два столики із лампами, яка світилися ніжним золотавим світлом. Біля стін знаходилися шафи для одягу та полиці для книг. Велике вікно виходило на внутрішній двір Академії.
— Сподіваюся, вам тут сподобається, — посміхнулася Міра. — А зараз нам час до Пані директор.
— Тоді не гаймо часу, — посміхнувся Алекс.
Міра створила магічне коло, і троє одразу зникли в ньому, перемістившись до кабінету Елізабет.
Міра, Алекс і Адам з’явилися в просторому кабінеті Елізабет. Високі книжкові полиці, заповнені томами магічних книг, обрамляли стіни. На столі в центрі кабінету стояв вишуканий свічник, що випромінював м’яке золотаве світло, створюючи теплу атмосферу.
Елізабет, сидячи в кріслі за столом, відірвалась від діалогу з Астаріоном і привітно посміхнулася.
— Дякую, Міро, що привела їх, — сказала вона.
— Завжди до ваших послуг, пані директор, — відповіла Міра з легким поклоном. — Якщо більше нічого не потрібно, я повернуся до своїх обов’язків.
— Звичайно, йди. І дякую ще раз, — Елізабет кивнула, а Міра покинула кабінет, зачиняючи за собою двері.
Елізабет перевела погляд на хлопців і, схрестивши руки, легко сперлася на стіл.
— Ну, як вам Академія? Які враження? — її голос звучав доброзичливо, але з ноткою зацікавлення.
— Це щось неймовірне, — першим відповів Адам. — Усе таке величне й… живе. Я навіть не уявляв, що все буде настільки вражаючим.
— Повністю погоджуюсь, — підтримав його Алекс. — Не дарма Академію називають найкращим навчальним закладом на континенті.
Елізабет кивнула, задоволено посміхаючись.
— Рада це чути.
Коли вона закінчила, до розмови долучився Астаріон, який стояв, спершись на край столу Елізабет, і спокійно спостерігав за сценою.
— Що ж, дозвольте й мені сказати декілька слів. Хлопці, хочу побажати вам гарно і з користю провести час в Академії. Адаме, ти знаєш, як я пишаюся тобою, і впевнений, що ти використаєш цей шанс на всі сто. Алекс, хоча ти й не вперше потрапляєш сюди, надіюсь ти зможеш ще раз відчути задоволення від спокійного студентського життя. Насолодіться цим моментом по максимуму.
-Дякую, батьку.
-Можете на нас покластися,-посміхнувся Алекс.-За ці п’ять років ми станемо настільки сильними, що вам і не снилось. Правда, Адаме,-хлопець трохи штурхнув ліктем Адама.
-Правда,-впевнено відповів Адам.
-Мені подобається ваш настрій,-граф посміхнувся.-Адаме, можна тебе на декілька слів?
-Так, звісно,-хлопець підійшов до батька.
-Ми вас залишимо на декілька хвилин. Не сумуйте тут без нас,-після цих слів граф з сином зникли з кабінету.
Як тільки Астаріон і Адам зникли, кабінет оповила тиша. Елізабет, залишившись із Алексом наодинці, вийшла з-за свого столу й сіла на крісло поруч із ним. Її строгий, але водночас витончений образ, тепер видавав щось зовсім інше — ніжність і турботу, притаманну сестрі й тітці.
— Ну, тепер ми можемо спокійно поговорити, — сказала вона з легким усміхом. — Як там твої батьки?
— Все добре, — відповів Алекс, зручно вмощуючись у кріслі. — Вони ще звикають до нового маєтку, але, здається, задоволені.
Елізабет посміхнулася, але в її очах можна було побачити легкий смуток. Вона трохи замовкла, здавалося, підбираючи слова.
— А як Габріель? — її голос став трохи тихішим. — Він... у майбутньому... чи вдалося мені... — вона зробила паузу, уникаючи прямого погляду на Алекса. — Чи змогла я з ним помиритися?
Алекс уважно подивився на тітку. Її тривога була для нього очевидною. Він кивнув, а на його обличчі з’явилася тепла усмішка.
— Так, у вас усе вийшло, — спокійно відповів він. — І, чесно кажучи, це стало одним із найкращих моментів нашої сім’ї.
Елізабет видихнула з полегшенням, її плечі трохи розслабилися, а на обличчі з’явилася вдячність.
— Дякую, Алекс, — прошепотіла вона, опустивши погляд. — Це багато для мене значить.
Вона ненадовго замовкла, дивлячись кудись убік, ніби пригадуючи щось. Потім повернула погляд до племінника, вже більш впевненою.
— А тепер розкажи, які у тебе плани на ці перші дні в Академії? — запитала вона, повертаючи розмову в більш легке русло.
Алекс трохи замислився, перш ніж відповісти:
— Як я вже казав в маєтку графа, моя головна мета — познайомитися з Крул і спробувати напроситися до неї в учні.
Елізабет підняла брову, ледь стримуючи усмішку.
—Точно, я вже й забула. Крул — одна з найкращих у своїй сфері, ось тільки сумніваюсь що вона захоче брати тебе в учні.
— І це тільки через те, що я не демон? — уточнив Алекс, злегка нахиливши голову.
— Саме так, — відповіла Елізабет, трохи нахилившись уперед. Її голос став серйознішим. — Крул працює виключно з демонічною магією, а ця магія, як ти розумієш, тісно пов’язана з кров’ю демонів. У неї є свої вимоги, і вона не витрачає час на тих, хто, на її думку, ніколи не зможе навчитися їй. Звичайно оволодіти демонічною, або, як її ще називають, темною магією може будь хто, однак зробити це ой як не легко. Лише одиниці людей і вампірів можуть нею користатися, і то, це лише прості базові закляття.
Алекс трохи помовчав, обдумуючи слова Елізабет, після чого продовжив:
— І все ж це можливо, а це значить що я змушений хоча б спробувати. Можеш організувати нам зустріч?
Елізабет хитро посміхнулася, склавши руки на грудях.
— Можу. Тим більше, що ти вже встиг справити на неї приємне враження на екзамені. Це вже вагомий початок. Але будь готовий до того, що її доведеться переконувати.
— Щось вигадаю, — посміхнувся Алекс.
— Але спершу мені потрібна твоя допомога в одній справі. Якщо впораєшся з своєю задачею, я прикладу максимум зусиль щоб організувати вам зустріч, і заодно замовлю за тебе слово.
— І що ж мені потрібно зробити? — Алекс уважно подивився на Елізабет.
— Все просто, — відповіла вона, усміхнувшись так, як вона завжди це робила перед тим, як вигадати щось хитре.
— Знайома посмішка. Після неї завжди звучать інтригуючі слова.
Елізабет підвелася з крісла, підійшла до полиці з книгами і дістала тонкий томик із червоною обкладинкою. Перегортаючи сторінки, вона сказала:
— Алекс, ти чув про Арію та Деміана Рейвенфордів?
Хлопець замислився, його погляд зосередився на стелі.
— Чув, — відповів він після паузи. — Вони діти графа Рейвенфорда, одного з найвпливовіших вампірів на континенті. На війні їх часто згадували. Мої товариші розповідали про них як про перспективних молодих вампірів. Щоправда, особисто я ніколи їх не зустрічав.
Елізабет кивнула, ніби підтверджуючи його слова.
— Їхній батько звернувся до мене з проханням навчити його дітей магії крові. Я погодилася й протягом останніх трьох місяців давала їм приватні уроки у їхньому маєтку.
Алекс зацікавлено нахилив голову.
— І як успіхи?
— Чесно кажучи, Арія перевершила всі мої очікування. Вона вже може вільно витягати кров із свого тіла і надавати їй форму. Її прогрес вражає. А ось у її брата справи йдуть трохи гірше. Деміан щойно навчився виводити кров, але він поки що не може контролювати її форму.
Елізабет знову подивилася на племінника, її вираз обличчя став серйозним.
— Але тепер, із початком навчального року, у мене не буде часу, щоб продовжувати працювати з обома. Саме тому я звертаюся до тебе.
Алекс уважно подивився на неї.
— Ти хочеш, щоб я навчав одного з них?
— Саме так, — кивнула Елізабет. — Якщо я навчала тебе в минулому, і ти уважно слухав, то повинен знати магію крові не гірше за мене.
Хлопець на кілька секунд задумався.
— І кого саме мені доведеться навчати?
— Арію, — відповіла Елізабет без вагань. — Вона вже досягла вагомого прогресу, і з нею буде легше працювати. Деміан поки що потребує більше часу й терпіння, так що я сама ним займусь.
Алекс усміхнувся, згадавши розповіді про Арію, які чув від своїх товаришів.
"Спокійна і врівноважена. Якщо це правда, то з її навчанням у мене не повинно виникнути проблем."
— Добре, — сказав він упевнено. — Я погоджуюся навчати її.
Елізабет задоволено посміхнулася.
— Дякую, Алекс. Я знала, що можу на тебе покластися.
Ранкове сонце пробивалося крізь величезні вікна Академії, освітлюючи коридори теплим золотавим світлом. Алекс і Адам піднялися на другий поверх, де знаходилась їхня перша аудиторія. Двері були широко розчинені, а всередині вже почали збиратися студенти.
Хлопці зайшли до просторої зали, стіни якої прикрашали магічні символи, що ледь помітно світитися. Ряди столів утворювали півколо, концентруючись навколо кафедри, де стояв невеликий магічний кристал.
Поки Алекс і Адам йшли до вільних місць, деякі студенти почали перешіптуватися.
— Це ж син графа Астаріона! — шепотіла одна дівчина, не зводячи очей з Адама.
— А той другий... це ж той хлопець, який на екзамені розгромив Сіріла, чи не так? — тихо перепитував хлопець поруч із нею, кидаючи погляди на Алекса.
Алекс, уловивши ці уривки розмов, ледь стримав посмішку.
"Що ж, перший день в Академії, а я вже місцева зірка," — подумав він, зайнявши місце біля Адама.
Раптом у аудиторію зайшов викладач — молодий демон із темно-синім волоссям. Його очі світилися червоним, а постава випромінювала впевненість. Він поставив на кафедру книгу й обвів поглядом учнів.
— Доброго ранку, — привітався він, його голос був глибоким, але м’яким. — Мене звати Вальдемар, і я ваш викладач із основ магії.
Він трохи витримав паузу, дозволяючи студентам налаштуватися на лекцію, і продовжив:
— Можливо, цей предмет здасться вам нудним, адже всі ви тут, щоб вивчати закляття, створювати магічні бар’єри чи маніпулювати стихіями. Але без базових знань магії ви ніколи не досягнете справжньої майстерності.
Студенти слухали уважно, деякі занотовували кожне слово.
— Почнемо з найпростішого, — сказав Вальдемар, піднімаючи руку в жесті запитання. — Як працює магія?
Аудиторія заповнилася тишею. Всі, здається, чекали, що відповідь дадуть інші.
Викладач усміхнувся, хитаючи головою.
— Ви всі успішно склали екзамен. Ви використовували магію, щоб пройти його. Але тепер я прошу вас пояснити, що саме ви зробили словами. Хто хоче спробувати?
Алекс підняв руку, привернувши увагу Вальдемара.
— Прошу, містере Алекс, — демон кивнув у його бік.
Алекс підвівся й спокійно почав:
— Щоб закляття спрацювало, потрібно задати йому форму, розмір і швидкість.
— Це все? — із зацікавленням перепитав Вальдемар.
— Звичайно, ні, — відповів Алекс, посміхнувшись. — Насамперед маг повинен чітко уявити закляття, яке хоче створити. Потім він формує магічне коло, у яке вкладає свою ману. Далі задається форма, розмір і швидкість, і лише після цього закляття активується.
Вальдемар уважно слухав, кивнувши після закінчення.
— Чудова відповідь, — сказав він, задоволено посміхнувшись. — Ви чітко розумієте основи.
— Дякую, — Алекс кивнув і сів на місце.
Викладач підняв книгу з кафедри й продовжив:
— Тепер поговоримо про ману. Це основа будь-якого магічного процесу. У магів є два джерела мани. Перше — це та, що є у вашому організмі від народження. Її кількість можна збільшити через розвиток відповідної характеристики. Друге джерело — це еліксири мани. Але не поспішайте думати, що завдяки еліксирам ви зможете обійти свої природні обмеження.
Вальдемар зробив паузу, щоб студенти записали його слова, а потім продовжив:
— Еліксири мани — це тимчасове рішення. Вони можуть відновити вашу ману, але ніколи не замінять її природного джерела. І попрошу вас запам’ятати основне правило: справжній маг завжди покладається на себе.
До кінця уроку Вальдемар продовжував розповідати основи магії. Алекс, хоч і чув це вже не вперше, мусив визнати: демон викладав матеріал з таким ентузіазмом і цікавістю, що навіть найпростіші факти здавалися значущими. Його пояснення були чіткими й зрозумілими, а часом навіть захоплюючими.
"Слід віддати йому належне," — подумав Алекс, спостерігаючи, як викладач жестами й прикладами ілюструє свої слова. — "Навіть основи звучать цікаво, коли їх розповідає справжній професіонал."
Після закінчення лекції почалося практичне заняття з управління маною. Воно проходило у просторій залі з магічними кристалами, які світилися різними кольорами, залежно від рівня концентрації мани студента.
Це заняття проводила молода ельфійка з довгим сріблястим волоссям, що спадало їй на плечі. Її голос був м’яким, але водночас чітким, а манери виявляли впевненість і досвід.
Вона почала з того, що розповіла студентам, чим вони будуть займатися на її заняттях. Її слова були короткими, але інформативними. Алекс одразу помітив, що ельфійка вміє тримати увагу аудиторії, навіть не прикладаючи для цього зусиль.
Після її вступної промови вона оголосила закінчення заняття, дозволивши студентам вирушити на відпочинок.
"Не думав, що знаходиться на заняттях вдруге буде настільки цікаво," — подумав Алекс, виходячи з аудиторії. — "Якщо так буде і далі, ці п’ять років точно не минуть марно."
— Ну що, на сьогодні все, — сказав Адам, озираючись на Алекса. — Які у тебе плани?
— Я домовився зустрітися з Елізабет після занять, — відповів Алекс, розслаблено посміхаючись. — Тому зараз піду до неї.
— Зрозуміло, — кивнув Адам. — А я, напевно, зайду в столову. Потім чекатиму тебе в кімнаті.
— Гаразд, тоді до зустрічі, — Алекс легко підняв руку в жесті прощання.
— До зустрічі, — відгукнувся Адам, віддаляючись у напрямку столової.
Алекс провів його поглядом і, злегка зітхнувши, попрямував до кабінету Елізабет.
Алекс легко постукав у двері, перш ніж увійти до кабінету Елізабет. Усередині вже чекали три постаті. Елізабет, сидячи за своїм масивним письмовим столом, зустріла його привітною усмішкою.
— Алекс, рада тебе бачити, — сказала вона, жестом запрошуючи його до столу. — Сідай із нами.
Двоє молодих вампірів, які сиділи спинами до дверей, одночасно обернулися до Алекса. Це були Арія та Деміан. Їхні обличчя відразу викликали у хлопця інтерес — виразні риси обох злегка нагадували батька, про якого він чув так багато.
Алекс кивнув у відповідь на запрошення й підійшов ближче. Він зайняв третій стілець, який стояв напроти столу Елізабет, і перевів погляд на молодих Рейвенфордів. Арія, з темним волоссям, що спадало хвилями на плечі, і проникливими очима, які уважно розглядали Алекса, виглядала впевнено, але не зарозуміло. Деміан, із коротко підстриженим волоссям і легким натяком на усмішку, мав більш невимушений вигляд, але в його очах було видно інтерес і стримане хвилювання.
— Отже, Алекс, познайомся, це Арія та Деміан, — промовила Елізабет, повернувшись до своїх учнів. — Діти графа Рейвенфорда.
Алекс кивнув їм і злегка посміхнувся.
— Приємно познайомитися, — сказав він спокійно, але з легким теплом у голосі.
— Взаємно, — коротко відповіла Арія, її голос був стриманим, але злегка холодним.
— Нарешті знайомимося, — додав Деміан, його тон звучав трохи м’якше, ніж у сестри, і він навіть злегка посміхнувся.-Міс Елізабет стільки цікавого розповіла про тебе.
— Отже, переходимо до справи, — Елізабет зупинила Деміана, переводячи погляд із Алекса на Арію. — Аріє, починаючи з цього дня, Алекс буде твоїм новим вчителем магії крові.
Арія здригнулася, її очі злегка розширилися, але вона швидко взяла себе в руки. Вона сперлася руками на підлокітники крісла й стримано запитала:
— З вашого дозволу, пані директор, але чому ви прийняли таке рішення?
Елізабет відповіла спокійно, але твердо:
— Як я і казала вам раніше, із початком навчального року в мене буде значно менше часу, щоб приділяти увагу відразу двом учням. Ти, Аріє, досягла значного прогресу за останні місяці. Ти вже вільно маніпулюєш своєю кров’ю, формуючи її у визначені структури. У твоєму навчанні залишаються лише деталі, які Алекс, як мій колишній учень, зможе пояснити тобі не гірше за мене. А з Деміаном я продовжу працювати сама, оскільки він ще на початковій стадії.
Арія стиснула губи, видно було, що їй не сподобалася відповідь.
— Але я воліла б продовжити навчання саме у вас, — заперечила вона, її голос залишався стриманим, але рішучим.
— Сестро, заспокойся, — втрутився Деміан, піднявши руку, щоб урвати її слова. — Якщо це так важливо, я можу стати учнем Алекса. Або взагалі припинити навчання, якщо тобі настільки принципово.
— Ні, Деміане, — твердо відповіла Арія, навіть не подивившись на брата. — Це питання не вирішується такими жертвами.
“Спокійна і врівноважена… І це про неї мене розповідали з таким захватом? Серйозно?”-промайнуло в думках Алекса, а в голос він сказав:
— Аріє, —,його голос був спокійним і впевненим. — Що мені слід зробити, щоб ти погодилася навчатися у мене?
Арія здивовано глянула на нього, ніби такого варіанту вона не очікувала. Вона задумалася на кілька секунд, після чого на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.
— Дуель, — серйозно сказала вона. — Якщо я виграю, то продовжу навчатися у пані Елізабет. Якщо виграєш ти —я стану твоєю ученицею.
Алекс злегка кивнув, приймаючи виклик:
— Домовились.
Елізабет важко видихнула, притулившись до спинки стільця:
— Ну чому не можна було все вирішити спокійно. Гаразд. Проведемо її прямо зараз, щоб усі крапки над “і” були розставлені.
Вона встала зі свого місця й простягнула руку, створюючи магічне коло:
— Прошу,-вона вказала учням на коло.
Усі встали з своїх місць і, вставши в коло, зникли з кімнати.
Яскраве світло магічного кола згасло, і всі четверо опинилися в просторій кімнаті. Стіни були покриті гладким чорним камінням, а підлога з білого мармуру мала тонкі лінії, що утворювали магічні символи. По периметру кімнати виблискували сріблясті руни, створюючи захисний бар’єр, який запобігав можливому виходу магії за межі простору.
— Це місце створено спеціально для таких дуелей, — пояснила Елізабет, розвертаючись до Алекса та Арії. — Правила прості: ви можете використовувати тільки магію крові. Переможцем стане той, хто першим схопить суперника за зап’ястя.
— Зрозуміло, — одночасно відповіли Алекс і Арія, впевнено киваючи.
Елізабет підійшла до Алекса й тихо прошепотіла йому на вухо:
— Тільки не покаліч її ненароком, зрозумів?
Алекс ледь помітно усміхнувся й відповів спокійним тоном:
— Не хвилюйся, тітко, я буду максимально обережним.
Задоволена його відповіддю, Елізабет відійшла до Деміана, залишивши Алекса й Арію наодинці.
— Я не буду стримуватися, — холодно промовила Арія, стискаючи кулаки.
Алекс не відповів, лише спокійно дивився на неї, що викликало легкий спалах злості на її обличчі. Її зап’ястя засвітилися червоним, і тонкі струмки крові витекли, швидко формуючи два гострі кинджали.
Без попередження Арія зробила блискавичний ривок уперед. Її рухи були настільки швидкими, що здавалося, вона розчиняється в повітрі, однак Алекс ухилився з ідеальною точністю, зберігаючи невимушений вираз обличчя.
"Швидкість чудова," — подумав він, відступаючи назад і оцінюючи її техніку. — "Але атаки надто прямолінійні."
Арія здійснила черговий випад, кинджали блискавично розсікали повітря, але Алекс знову легко ухилився, ледь піднявши руки.
"Він навіть не намагається атакувати!" — пронеслося в її голові. — "Що за зневага?!"
Її рухи ставали дедалі різкішими, але разом із цим — менш точними. У голові Арії крутилися думки:
"Цей хлопець сміє поводитися зі мною, як із якоюсь новачкою? Думає, що може просто ухилятися й перемогти? Ніколи! Я повинна довести, що тільки пані Елізабет гідна бути моїм наставником!"
Алекс помітив, як її зосередженість почала слабшати, а злість усе більше впливала на її дії.
"Їй потрібно працювати над самоконтролем," — подумав він, ухиляючись від чергового удару. — "Чим довше вона злиться, тим більше помилок допускає."
Арія, відчуваючи, що її атаки не приносять результату, вирішила змінити тактику. Вона швидко зупинилася й підняла обидва кинджали над головою, змушуючи їх зливатися в одну велику кров’яну сферу.
"Досить гратися," — подумала вона, зосереджуючи ману. — "Я покажу йому, що недооцінювати мене — це його найбільша помилка."
Алекс із цікавістю спостерігав за її діями, ледь помітно посміхаючись.
"Цікаво," — подумав він. — "Але її техніка все ще недосконала."
Сфера крові стрімко перетворилася на масивний спис, який Арія метнула в Алекса з усієї сили. Однак він лише легко відступив убік, а спис із гуркотом вдарився в підлогу, розплескуючи кров навколо.
"Що за...?" — у думках Арії почав з’являтися сумнів. — "Як він це робить?!"
Побачивши, як її суперниця поступово втрачає контроль над емоціями, Алекс вирішив, що настав час закінчувати.
Коли Арія кинулася на нього з новою серією атак, Алекс підловив момент, коли вона трохи втратила рівновагу. Швидким рухом він ухилився від її кинджала, відбив другу атаку, і в той же момент схопив її за зап’ястя.
— Перемога за мною, — спокійно сказав він, усміхнувшись.
Арія здригнулася, відчувши, як її руку міцно тримають. Злість у її очах змінилася на роздратування, але вона не стала сперечатися. Її кинджали розсипалися, перетворившись на кров, яка повернулася назад у її тіло.
"Як це можливо?" — думала вона, дивлячись на Алекса. — "Цей хлопець просто... грався зі мною?"
До них підійшли Елізабет і Деміан.
— Гарна дуель, — сказала Елізабет, її голос звучав спокійно, але в ньому чутно було легку нотку гордості. — Ну що ж, повертаємося в кабінет, — додала Елізабет, активуючи магічне коло.
Усі четверо зникли, залишивши кімнату для дуелей порожньою.
Вони знову опинилися в кабінеті Елізабет. Директорка одразу ж підійшла до свого столу, жестом запрошуючи Арію та Деміана сісти. Алекс зайняв своє місце біля столу, уважно спостерігаючи за тим, як Арія з Деміаном сіли поруч.
— Що ж, тренування Арії та Алекса розпочнуться завтра, — оголосила Елізабет, легко перехрестивши руки на грудях. — А ти, Деміане, продовжиш навчатися в мене.
— Добре, — спокійно відповіла Арія, хоча в її голосі ще можна було вловити легкий відтінок роздратування після дуелі.
— Дякую, пані Елізабет, — додав Деміан, уважно кивнувши.
— Ну що ж, тоді на сьогодні все, — підсумувала Елізабет. — Ви можете йти.
Арія з Деміаном піднялися зі своїх місць.
— Дякуємо за ваш час, пані Елізабет, — промовила Арія, злегка вклонившись. Потім її погляд зупинився на Алексові. — І тобі теж. До завтра.
— До завтра, — кивнув Алекс, спостерігаючи, як Арія разом із братом виходить із кабінету.
Коли двері зачинилися, Елізабет підійшла до столу й сіла навпроти Алекса, легко відкинувшись у кріслі.
— Ну, Алекс, тепер твоя черга. Що скажеш про Арію?
Алекс трохи задумався, схрестивши руки на грудях.
— Вона талановита, — спокійно почав він. — Швидкість і вправність на хорошому рівні. Вона вміє імпровізувати, хоча її тактика поки що надто прямолінійна. Однак найбільша проблема — це емоції. Чим більше вона злилася, тим більше помилок допускала. Контроль емоцій — перше, над чим доведеться працювати.
Елізабет вдоволено кивнула.
— Ти вловив усе правильно. Я спостерігала за дуеллю, і твої висновки збігаються з моїми. Це хороший знак. Думаю, ти справишся з її навчанням.
— Дякую, — коротко відповів Алекс, посміхнувшись.
— До речі, як пройшов твій перший день на лекціях? — несподівано запитала Елізабет.
Алекс трохи розслабився, опершись на спинку крісла.
— Цікаво, — відповів він. — Хоча весь матеріал я вже проходив, слід віддати належне викладачам. Вони добре подають інформацію, і навіть друге проходження здається не таким нудним, як я очікував.
Елізабет ледь помітно всміхнулася.
— Якщо ти хочеш, я можу зробити так, щоб тобі не довелося відвідувати лекції.
Алекс здивовано підняв брову.
— Це можливо?
— Звичайно, — відповіла вона з легкою іронією. — Алекс, не забувай, хто я тут. Іноді директори замовляють слово за своїх учнів, щоб ті могли пропускати лекції й зосередитися на інших важливих аспектах. Єдина умова — в кінці семестру ти складеш усі іспити разом із рештою студентів.
Алекс трохи задумався, потім усміхнувся.
— І це мені нічого не коштуватиме? Ніякої "послуги за послугу"?
Елізабет хитро посміхнулася.
— Ніяких послуг. Я просто вважаю, що тобі краще зосередитися на тренуваннях — як своїх, так і Арії.
— Гаразд, переконала. Дякую, тітко.
Елізабет кивнула, потім її погляд став більш проникливим.
— Щось іще?
Алекс нахилився вперед, злегка посміхаючись.
— Якщо в мене буде більше вільного часу, я хочу отримати дозвіл на відвідування високорангових підземель.
Елізабет дістала з шухляди столу картку й поклала її перед Алексом.
— Знала, що ти про це попросиш. Але перед тим, як я тобі це віддам, я особисто сходжу з тобою в А-рангове підземелля. Хочу перевірити на що здатен мій племінник.
Алекс кивнув, приймаючи умови.
— Домовилися.
Елізабет знову посміхнулася.
— Що ж, ти сьогодні добре попрацював. Думаю, тобі варто відпочити.
— Так і зроблю. Ще раз дякую за все, тітко.
— Завжди рада допомогти. Гарного дня.
— Навзаєм, — відповів він, підводячись і залишаючи кабінет.
Коли Алекс повернувся до кімнати, то побачив, що Адам лежав на своєму ліжку, заглиблений у читання книги. Почувши, як заскрипіли двері, Адам підняв голову і з легким усміхом промовив:
— Ну що, як пройшла зустріч із пані Елізабет?
— Цікаво. Тепер я офіційно вчитель Арії Рейвенфорд по магії крові.
Адам на секунду мовчав, а потім раптом вибухнув сміхом. Його реакція здивувала Алекса, який, нахмурившись, підійшов ближче.
— Звідки така реакція? — запитав він, схрещуючи руки на грудях.
Адам витер сльозу зі сміху й підняв погляд на друга:
— Просто... я добре знаю Арію. І, як би це сказати... у неї трохи важкий характер.
— Важкий характер? — Алекс нахилив голову, зацікавлено дивлячись на Адама. — Що ти маєш на увазі?
Адам хитро посміхнувся, відклав книгу вбік і відкинувся на подушку:
— Ти сам побачиш, про що я.
"Спокійна та врівноважена, спокійна та врівноважена… І куди я тільки вліз," — подумки сказав він собі, ледь не закочуючи очі.
— До речі, — додав Алекс, знову звертаючись до Адама, — з завтрашнього дня на всі лекції ходитимеш сам.
— Що? — Адам різко піднявся, широко розплющивши очі. — Чому це?
Алекс сів на своє ліжко, потираючи перенісся, перш ніж пояснити:
— Елізабет домовиться, щоб я міг не відвідувати лекції. Усе, що мені потрібно буде зробити, — це здати іспити в кінці семестру. Вона вважає, що краще я зосереджуся на тренуваннях із Арією та своїх особистих. І відразу кажу-це її ініціатива, а не моя. Але якщо є така пропозиція то гріх відмовитися.
Адам трохи насупився, але швидко приховав свою емоцію, відкинувшись назад.
— Хм, спочатку я б навіть позаздрив, але, знаєш, у цьому є сенс.
— Ну от і чудово, — Алекс посміхнувся, розлігшись на своєму ліжку.
Хлопці ще трохи поговорили про дрібниці — про лекції, майбутні тренування й підземелля, які Алекс планував відвідати.
Незабаром кімнату огорнула тиша. Алекс, відчуваючи втому після насиченого дня, заплющив очі й швидко заснув, тоді як Адам ще трохи затримався з книгою в руках, перш ніж також відкласти її та поринути у сон.
