Алекс пробудився рано вранці, коли небо лише починало забарвлюватись у перші промені сонця. Він перевернувся на бік, втупившись у небо за вікном, і подумки пробурмотів:
"І чому я прокинувся так рано…"
Він намагався знову заснути, закривши очі та відкинувшись на подушку, однак сон уперто не повертався. Кілька хвилин по тому Алекс здався. Піднявшись із ліжка, він натягнув сорочку та вирушив униз на кухню випити склянку води, щоб остаточно прокинутися.
Спускаючись сходами, він несподівано почув легкі звуки з кухні. Спочатку йому здалося, що це вже прокинулася мати, але, увійшовши всередину, Алекс побачив Альфу та ще трьох покоївок, які тихо порались біля столу, готуючи сніданок.
-Сирено, я це зараз один бачу?-подумки звернувся Алекс до Сирени.
-Тільки не кажіть, що Ви не очікували чогось подібного,-спокійно відповіла Сирена.
-Я до цього не скоро звикну,-відповів Алекс Сирені, а вголос сказав,-Доброго ранку. Бачу вам як і мені не спиться з самого рання,-добавив він легко посміхаючись.
Дівчата, які були поглинені роботою, тільки зараз помітили хлопця. Спочатку вони переглянулися між собою, після чого хором, і з серйозним тоном, відповіли:
-Доброго ранку, Володарю.
-Сподіваюсь, ми Вас не розбудили?-далі вже Альфа продовжила сама.
-Та ні, вас взагалі не було чути, поки я не спустився. А ви чого так рано прокинулись?
-Це наш обов’язок, пане Алекс,-Альфа спокійно відповіла,-Задача покоївок — прокидатися раніше за хазяїна та готувати все для його комфорту.
— Та який я вам хазяїн?- Алекс важко зітхнув.-Я не збираюся ставитися до вас, як Монтамери. Я хочу, щоб між нами були дружні відносини, без ось цих формальностей, — промовив він, уважно вдивляючись у здивовані обличчя дівчат.
Їхні обличчя виражали справжню розгубленість, і Алекс, на мить завагавшись, звернувся до Сирени:
-Я щось не те сказав?
— Їм просто потрібен час, Володарю, — розважливо відгукнулася Сирена. — Такий підхід для них у новинку.
— Якщо це ваш щирий намір,- Альфа зібралася з думками, і тепер у її голосі з’явилося щось легше, ніж офіційний тон,-ми будемо старатися, пане Алексе… тобто, будемо старатися сприймати вас як друга. Але… прошу не гніватися, якщо спершу нам важко буде відвикнути від звичних звернень, — сказала вона, а на її обличчі вперше з’явилася легка, майже невловима усмішка.
— Вже чудовий початок,-Алекс посміхнувся, радіючи такому повороту. Раптом помітивши, що на кухні лише четверо дівчат, запитав: — А де всі інші?
— Троє вже працюють у саду, — пояснила Альфа. — А решта пішли за покупками, як тільки відчинилися магазини.
— Прекрасно! Сподівався, що хоча б одну вмовлю взяти вихідний, а вони вже розбіглися хто куди, — Алекс театрально зітхнув, усміхнувшись дівчатам. — Що ж, дозвольте хоча б вам допомогти.
Алекс закотив рукави й приєднався до покоївок. Спочатку дівчата здивовано переглянулися, але, побачивши його завзяття, мовчки прийняли допомогу. На кухні панувала тепла, дружня атмосфера. Здавалося, усі забули про вчорашній день і хвилювання. Дівчата ділилися короткими жартами, а Алекс, незграбно пробуючи щось зробити, викликав у них стримані усмішки.
Стіл поступово наповнювався простими, але апетитними стравами: підрум’янений домашній хліб, миска зі смаженими яйцями, овочі, сир і трав’яний чай. Аромат щойно випеченого яблучного пирога огортав кухню.
Раптом до кухні зайшли Габріель і Емма. Емма затрималася на порозі, вдихаючи повітря, наповнене ароматами.
— Що тут відбувається? — здивовано запитала вона. — І що це так смачно пахне?
Алекс обернувся, обтрусивши руки від борошна.
-Ми з дівчатами вирішили трохи попрацювати на кухні, — відповів він, жестом запрошуючи батьків зайти.
Альфа підійшла ближче, ввічливо схиливши голову:
— Прошу, сідайте. Сніданок готовий.
Габріель і Емма, трохи здивовані, сіли за стіл, а Алекс сів навпроти них. Поки вони їли, покоївки, тихо поклонившись, залишили кухню. Алекс проводив їх поглядом, і у нього промайнула думка:
“У новому домі обов’язково повинен бути великий стіл, щоб ми могли їсти разом.”
Сніданок пройшов у теплій тиші. Алекс, батьки, і навіть звичайні страви створили особливий затишок.
Як тільки вони закінчили, у двері хтось постукав. Алекс миттєво піднявся, кинувши через плече:
— Я відчиню.
Відчинивши двері, Алекс побачив на порозі графа Астаріона. Він стояв із м’якою, але впевненою усмішкою.
— Доброго ранку, Алекс, — сказав Астаріон. — Сподіваюся, я не зарано?
— Та ні, ми якраз закінчили снідати, — відповів Алекс, відступивши вбік, запрошуючи графа зайти. — Проходьте, ми чекали на вас.
Граф увійшов до будинку, злегка нахиливши голову у ввічливому жесті, і попрямував до кухні, де на нього уже чекали Габріель з Еммою.
Як тільки Астаріон переступив поріг кухні, Габріель і Емма відразу піднялися зі своїх місць, та легко вклонилися, вітаючи графа.
-Графе Астаріоне, радий вас бачити,-сказав Габріель.
— Дякуємо за все, що ви робите для нашої родини, — додала Емма з вдячною усмішкою.
— Не варто дякувати, це всього лиш мій обов’язок, — відповів Астаріон з легкою усмішкою. — Якщо ви всі готові, пропоную одразу вирушити до вашого нового будинку.
Через секунду під ними з’явилось магічне кільце, а уже через мить вони опинилися навпроти величного маєтку.
Перед ними постав вишуканий аристократичний маєток із білими колонами, великими вікнами та червоним черепичним дахом. Просторі газони, доглянуті до останньої травинки, прикрашали квіткові клумби з рідкісними рослинами. Гравійна доріжка вела до входу, обрамленого мармуровими сходами, а дві симетричні фонтани, що стояли з обох боків від доріжки, додавали відчуття розкоші.
Астаріон неспішно повів їх маєтком, показуючи головні особливості.
— Цей маєток було побудовано з найкращих матеріалів. Архітектура втілює класику, але з сучасними удосконаленнями. Ось, наприклад, сад, який створювали кращі майстри зі столиці, — він жестом вказав на мальовничий парк за маєтком, де стежки змішувалися зі штучними водоймами та скульптурами.
Зовнішній огляд завершився, і вони увійшли всередину. Високі стелі прикрашали люстри з кришталю, що відбивали світло й створювали гру тіней на мармуровій підлозі. Золоті візерунки на стінах гармоніювали з темно-червоними килимами. Просторі зали з масивними дзеркалами та меблями з червоного дерева нагадували про розкіш, а широка центральна сходова клітка вела на другий поверх.
Астаріон показав їм кілька кімнат: їдальню, бібліотеку, простору вітальню та кухню. Кожна деталь інтер’єру демонструвала смак і статус попередніх власників.
— Що ж, як вам? — поцікавився граф, зупинившись у центральному залі.
Емма озирнулася, все ще трохи приголомшена.
— Це... Це щось неймовірне, — зізналася вона. — Навіть важко повірити, що ми зможемо тут жити.
Габріель кивнув, оглядаючи просторий зал.
— Ви перевершили всі наші очікування, графе.
Астаріон легко посміхнувся.
— Ви на це заслужили. Звикайте, тепер це ваш дім.
Габріель і Емма переглянулися, а потім з вдячністю кивнули.
— Нам все підходить. Це більше, ніж ми могли собі уявити, — нарешті відповів Габріель.
Астаріон задоволено кивнув.
— Прекрасно. У такому разі пропоную вам повернутися додому та привести сюди всіх покоївок. А Алекса я хотів би у вас забрати на розмову.
Емма глянула на сина, ніби вагаючись, але Алекс упевнено кивнув.
— Все гаразд, мамо. Я повернуся трохи пізніше.
— Добре, — нарешті погодилася вона.- І графе, — вона перевела теплий, але серйозний погляд на Астаріона, — прошу вас із Адамом прийти до нас на вечерю сьогодні. У новому домі буде перший сімейний вечір, і ми будемо раді розділити його з вами.
Астаріон ледь помітно посміхнувся і легко вклонився:
— Дякую за запрошення, пані Еммо. Ми з Адамом із задоволенням приймемо вашу гостинність.-Після цих слів, Астаріон створив магічне коло для Емми та Габріеля. Через секунду вони зникли, залишивши Алекса з графом.
— Ну що, Алекс, пора і нам вирушати, — тон Астаріона став серйознішим, і вони обидва перенеслися до особняка графа.
Чоловіки з’явилися к кабінеті графа.
-Ну нарешті ви тут,-почувся дзвінкий жіночий голос позаду Алекса. Хлопчина одразу обернувся на знайомий голос і побачив її-директор Академії, одна з наймогутніших вампірів, якій практично не було рівних в магії крові. Та, яка одним своїм виглядом могла “розтопити” чоловіче серце, завдяки неймовірній красі. І та, яка зробила найбільший вклад в розвиток магічних навичок Алекса.-Давно не бачилися, Алекс,-жінка посміхнулась.
-А ти, бачу, вже встигла випити цілу пляшку,-спокійно промовив Астаріон, дивлячись на порожню пляшку з-під вина.-І скільки разів тобі повторювати не сідати за мій стіл.
-Ей, не роби з мене п’яницю на очах у племінника,-жінка встала з-за столу Астаріона і підійшла до Алекса.-І довго ще будеш стояти, як вкопаний? Невже не радий бачити свою дорогу тітоньку Елізабет?-жінка театрально зітхнула.
-Тобі навіть словами не передати, наскільки я радий тебе бачити, Елізабет,-Алекс посміхнувся їй.
-Так ти все ж таки мене пам’ятаєш,-голос Елізабет став по-дитячому радісний, і вона взяла Алекса за руки.-Я так переживала, що ти не згадаєш мене.
-Елізабет, благаю, візьми себе в руки,-заговорив Астаріон, який мовчки спостерігав за картиною.-Ти ж директор Академії вкінці кінців, а поводиш себе як маленька дитина.
-Директор я лише за стінами Академії. Зараз я в гостях свого найкращого друга, який великодушно дозволив мені зустрітися з племінником, якого я не бачила десять років. Невже це не привід для такої поведінки?-Елізабет перевела погляд на Астаріона і єхидно посміхнулась.
-Роби як знаєш,-Астаріон важко видихнув і підійшов до свого столу. Спершись на нього він продовжив,-я звичайно радий, що ти змогла зустрітися з Алексом, але не забувай, для чого я його сюди привів.
-Що ж, твоя правда,-Елізабет перевела погляд на Алекса.-Ми чекаємо на цікаву історію. Не розчаруй нас,-вона посміхнулась і відпустила руки Алекса.
“Історія буде цікавішою, ніж ви може собі уявити”,-пробігло в голові Алекса, поки Елізабет сідала біля Адама, який весь цей час просто тихенько сидів і спостерігав.
-Візьми собі стілець,-Астаріон махнув головою в сторону стільця, який стояв неподалік Алекса. Коли хлопець сів, граф продовжив,-сподіваюсь ти здогадуєшся для чого ми тебе привели сюди.
-Здогадуватися то здогадуюсь, ось тільки чи повірите ви в мої слова,-спокійно відповів Алекс, дивлячись на графа.
-Це вже залежить від тебе. І рекомендую говорити все як є, оскільки…
-Ви можете чути чуже серцебиття, я знаю.
-Звідки ти…-граф перевів погляд на Адама, але по його реакції було зрозуміло, що він також не очікував такої відповіді.-Ну добре, можеш починати,-він знову подивися на Алекса.
-Що ж,-Алекс впевнено почав,- можете вірити, можете ні, але я…-він зробив невелику паузу, після чого глибо вдихнув, видихнув і продовжив,- я з майбутнього.
Адам широко розкрив очі, ледь не підскочивши з місця:
— З майбутнього? Серйозно? — вигукнув він, повністю втративши свою звичну стриманість. — Ти жартуєш, правда?
Елізабет, хоча її обличчя залишалося відносно спокійним, не змогла приховати ледь помітного здивування. Вона стиснула руки, граціозно схиливши голову, ніби обдумуючи слова Алекса, і лише після паузи промовила з легким сарказмом:
— Що ж, це цікаво. Можливо, навіть надто цікаво.
Астаріон, на відміну від інших, залишився незворушним. Він спокійно вивчав вираз обличчя Алекса, оцінюючи щирість його слів. Граф обережно провів аналіз — серцебиття хлопця залишалося рівним, без жодних ознак брехні чи нервозності.
"Звучить абсурдно," — подумав Астаріон, відводячи погляд, — "але серцебиття в нормі. Та й знання про Монтамерів... Але ж магії для переміщення в часі не існує. Чи існує?"
Повернувшись до Алекса, граф повільно кивнув:
-Мені потрібні ще докази.
-Як скажете,-спокійно відповів Алекс і повільно витягнув руку вперед, демонструючи всім присутнім свою впевненість. Його зап'ястя раптово почало червоніти, ніби під шкірою з’явився рух крові, який неможливо було стримати.-Сподіваюсь цього буде достатньо.
Раптом із зап’ястя тонкими струмками почала витікати кров. Вона, немов жива, обвивала руку, збираючись у більш щільну масу. Усі спостерігали, як кров стрімко трансформувалася, набуваючи чітких обрисів леза. Через кілька секунд у руці Алекса вже був повністю сформований меч із крові, його лезо виблискувало насиченим червоним відтінком, ніби з металу, проте з характерним живим сяйвом.
-Елізабет, чи міг Габріель навчити його цієї техніки?-запитав Астаріон, зацікавлено розглядаючи меч.
-Точно ні,-серйозно відповіла жінка.-Я скільки разів намагалась його навчити, але безрезультатно. Він знає всі тонкості цієї магії, але чомусь вона ніяк йому не дається. А я думала, що у тебе також нічого не вийде,-вона перевела погляд з меча на Алекса.-Рада, що помилялась.
-І це повністю твоя заслуга,-ніжно сказав Алекс.-Скільки ж ми днів і ночей витратили, щоб я нарешті зміг створювати такий меч. А скільки ще потім часу пішло у мене самого, щоб зрівнятися по майстерності з тобою… Три роки, якщо пам’ять не зраджує.
-О-о-о, так ти володієш цією магією не гірше за мене. Що ж, це ми обов’язково перевіримо. І якщо це правда, то ти зможеш мені допомогти в одній справі, але про це згодом,-Елізабет посміхнулась, і її тон знову став спокійним.
-Допустим ти говориш правду,-заговорив Астаріон.-Тоді у мене виникає два питання: як ти зміг переміститися в часі, і для чого ти повернувся.
-Тут доведеться багато розповідати,-Алекс сперся на спинку стільця, а меч втратив свою форму, і згодом вся кров повернулась в зап’ястя хлопця.
-Часу у нас достатньо.
-В такому разі…
“І я розповім їм усе що знав. Спочатку розказував про війну між расами. Реакція у всіх була різною: Адам час від часу тихенько коментував деякі події, Елізабет спочатку намагалась тримати серйозний вираз обличчя, але чим більше я розповідав, тим більший спектр емоцій прослідковувався на її обличчі-спочатку здивування, часом сум, інколи страх. Для мене Елізабет була “відкритою книгою” оскільки я провів з нею чимало часу в минулому, тому і міг прослідковувати ці зміни. Астаріон же стояв спокійним. Він лише тихо слухав, і не зводив з мене очей. За це я і цінував графа, за його вміння завжди спокійно і тверезо реагувати на будь-яку новину.”
“Потім я перейшов до зустрічі з Люменією. Швидко переказав їм наш діалог, потім сказав пару слів про те, чим я займався до екзамену в Академію, і нарешті дійшов до сьогоднішнього дня.”
-Кінець,-сказав Алекс, важко видихнувши.-Начебто все розповів.
Алекс завершив свою історію, і його слова повисли в повітрі, ніби самі потребували часу, аби вкоренитися в думках присутніх. Кілька секунд стояла тиша. Здавалося, навіть повітря в кімнаті стало важчим.
Астаріон, схрестивши руки на грудях, зробив крок вперед і, злегка нахилившись, задумливо промовив:
-Цікава історія. І як же ти планує вберегти наш світ від війни?-Астаріон перевів уважний погляд на Алекса.-Люменія явно ж не просто так вибрала саме тебе, для такої ролі.
Алекс на секунду опустив очі, здавалося, зважуючи свої слова.
-Навіть не здогадуюсь чим керувалась Люменія, коли вибирала мене для цього. В попередньому житті я був звичайним юнаком, який навіть Академію не встиг закінчити, оскільки війна почалась за рік до мого випуску. Потім я був твоїм помічником,-Алекс перевів погляд на Елізабет,-і все моє подальше життя складалось лише з двох частин: тренувань і битв. Так що не знаю що могло зацікавити Люменію в моєму минулому, що вона вирішила ввірити мені долю цілого світу.
-Але ти уже досягнув немалого результату,-в розмову втрутилась Елізабет, яка з ніжністю дивилась на Алекса.-Ти тут лише три місяці, а вже встиг розібратися з Монтамерами.
Алекс трохи похитав головою, його голос прозвучав тихо, майже нерішуче:
— Це просто везіння, не більше. Що я зустрів Сіріла на екзамені, що ви з Адамом одразу мені повірили, що Альфа ризикнула довіритися… Все це просто збіг обставин.
“Дійсно, це лише везіння. Везіння, і не більше. Я навіть розказав їм про все, оскільки боявся, що у самого нічого не вийде. Астаріон-граф, один з найвпливовіших вампірів сьогодення. Адам-його син, який стане легендарним бійцем у майбутньому. Елізабет-директор Академії, яка могла самостійно вирізати сотню ворогів. А я лише звичайний юнак, якому просто пощастило познайомитися з усіма ними. Пощастило тоді, і щастить зараз.”
Астаріон, ніби відчуваючи його сумніви, поклав руку на плече Алекса. Його голос був твердим і впевненим:
-Кажеш, що тобі просто пощастило?-Граф трохи нахилився вперед, змушуючи хлопця зустріти його погляд. — Я готовий посперечатися. Сіріла ти переміг не везінням, а своїми навичками, що і оцінив Адам. Те, що ти зміг справити таке враження на мого сина, і те, з якою впевненістю ти тоді говорив, змусило мене довіритися твоїм словам. Думаєш це везіння? Як на мене ні.
Адам зробив крок вперед, його обличчя випромінювало рішучість:
— Батько має рацію. Своїми вчинками ти довів, що тобі можна довіряти. Так що навіть не думай сумніватися в собі, зрозумів?
Елізабет, все ще сидячи, тепер говорила спокійно, але в її голосі була непохитна впевненість:
— Алекс, у твоїх руках зараз доля світу. І Люменія точно не стала б довіряти таке завдання першому-ліпшому. Якби не ти, Монтамери й досі вбивали б аристократів, тримали в заручниках покоївок і, згідно з твоєю розповіддю, наробили б ще багато лиха.
Вона підвелася, дивлячись прямо в очі хлопцю:
-Досить говорити про везіння. Ти досяг цього своїми силами. Ми готові повірити в тебе, але для початку ти маєш повірити в себе.
Алекс перевів погляд із одного співрозмовника на іншого. Їхня підтримка торкнулася найглибших куточків його душі.
— Дякую, — тихо промовив Алекс, і його голос, хоч і м’який, прозвучав упевнено. — Я не підведу вас.
-Це вже інша розмова,-Астаріон легко посміхнувся і забрав руку з плеча хлопця.-Тепер ти не один, і разом ми зможемо вберегти цей світ. Для початку слід з’ясувати кого ж так активно спонсорували Монтамери. Перечитавши всі документи декілька разів, я помітив одну цікаву деталь-кожного місяця вони передавали гроші деякому “Шуту”. Знаєш хто це?
— Нажаль, ні, — Алекс нахмурився. — Навіть під дією зілля правди Монтамери не розкрили його особу. Все, що нам вдалося дізнатися в минулому, це те, що цей “Шут” з’являвся кожного місяця в один і той самий час. Реміль передавав йому мішок з монетами, і вони розходилися.
— І що, жодної зачіпки? — запитала Елізабет.
— Єдина деталь, яка повторювалася завжди, — це його вбрання: чорна накидка і чорна маска. Ми не знаємо ні його справжнього імені, ні зовнішності. Але можна сказати напевно — він пов’язаний із тими, хто й розв’язав війну.
— Тобто, інформації у нас небагато, — спокійно констатував Астаріон. — Що ж ти плануєш робити далі?
— Все, що можу зараз, — стати сильнішим, — Алекс зітхнув і злегка схилив голову. — Для цього я й вступив до Академії. Навіть попри те, що я володію магією крові і непогано поводжуся з мечем, цього все ще замало. Я хочу навчитися темної магії. І для цього мені потрібен найкращий учитель, якого тільки можна знайти.
— Ти зараз говориш про Крул? — Елізабет підняла брову, її голос став суворішим.
— Вгадала, — коротко відповів Алекс.
— Ха, учитель вона дійсно першокласний, — у її голосі прозвучала іронічна нотка, — але учнів бере рідко. Тобі доведеться постаратися, щоб здивувати її.
— Щось вигадаю, — Алекс злегка посміхнувся, потім його вираз обличчя знову став серйозним. — Ті, хто стояв за початком війни, завжди діяли з-за лаштунків. Вони лише смикали за нитки своїх маріонеток. Навіть коли війна почалася, вони залишалися в тіні. Нам нічого не залишається, окрім як розвиватися та чекати їхнього наступного ходу. Втрата Монтамерів, сподіваюся, змусить їх хоч трохи вийти на світло.
Астаріон кивнув, обдумуючи почуте. Потім, сідаючи за свій стіл, сказав:
— Тоді зробимо так. Я спробую знайти більше інформації про “Шута”.
Він перевів погляд на Адама й Алекса.
— А ваша задача — прокачуватися. Причому чим швидше, тим краще.
Граф подивився на Елізабет:
-А ти…
Елізабет перехопила його погляд і з легкою посмішкою додала:
-Знаю, знаю. Наглянути за цими двома.
— Це одна з твоїх задач, — погодився Астаріон. — Але є ще одна. Перевір Академію на будь-які сліди, що стосуються “Шута”. Втрата Монтамерів обов’язково змусить їх діяти, а це означає, що ми вже на їхньому радарі. Вони знають, хто їх знищив. Тому будьте обережні, особливо в тому, кому ви вирішите довіряти.
Усі присутні мовчки кивнули, розуміючи серйозність ситуації.
-Гаразд, це все що я хотів сказати,-Астаріон відкинувся у своєму кріслі.-Тепер кожен знає свою роль.
Алекс встав з крісла і глянув на графа:
-Дякую за розмову, графе.
-Це тобі дякую що довірився нам,-Астаріон легко посміхнувся.-І до речі, у мене є ще один подарунок тобі і твоїй родині,-він встав з-за столу і підійшов до хлопця.-Гадаю вже час повертатися до твоїх. Адаме, ти з нами?
-Так,-Адам відразу підійшов до батька з Алексом.
-А ти, Елізабет?-граф перевів погляд на жінку, яка все ще сиділа на кріслі.
-Пропозиція заманлива, але я пас. Сумніваюсь, що брат буде радий мене бачити,-в її голосі прослідковувалися нотки суму.-Алекс, передавай вітання від мене батьку,-її голос знову став звичайним.-І до зустрічі в Академії,-вона посміхнулась племіннику.
-Як тільки опинюсь там, першим же ділом провідаю тебе,-Алекс посміхнувся до Елізабет, після чого троє чоловіків зникли з кабінету.
Сім'я Алекса зібралася в новій, просторій їдальні. На стінах висіли витончені гобелени, а з кришталевої люстри, яка була справжнім шедевром майстрів, падало тепле світло. В центрі кімнати стояв великий дубовий стіл, щедро накритий стравами, які з любов’ю приготували покоївки. На столі блищали металеві підноси, на яких диміли ароматні супи, соковиті смажені м’ясні страви та легкі салати.
За столом сиділи всі: Алекс із батьками, Астаріон і Адам, а також покоївки, яким вперше дозволили вечеряти разом із господарями. Розмір столу дозволяв усім зручно розміститися, створюючи затишну, навіть родинну атмосферу. Емма, сидячи між Габріелем і Альфою, час від часу кидала погляд на всіх присутніх, її обличчя випромінювало спокій і вдячність за цю мить.
"Нехай звикають до нового життя," — подумав він, дивлячись, як Альфа обережно накладає собі порцію овочевого салату. Алекс лише спостерігав за тим, як усі тихо розмовляли та обмінювалися усмішками.
Після кількох звичайних тостів і обговорення того, як родина планує облаштуватися в маєтку, Астаріон несподівано встав зі свого місця. Усі погляди відразу звернулися до нього.
— Дорогі друзі, — почав він, тримаючи келих у руці, — я хотів би подякувати вам за те, що ви запросили мене з сином на цю вечерю. Ця мить стала можливою завдяки вашим зусиллям і вашій мужності.
Емма спробувала щось сказати, але Габріель тихо торкнувся її руки, дозволяючи Астаріону продовжити.
— Але це не просто дім. Він символізує початок нового етапу для вашої родини. Ви довели, що заслуговуєте на більше. Алекс, твоя рішучість і відвага, навіть у найважчі моменти, показали, що ти справжній лідер.
Алекс ледь помітно посміхнувся, але нічого не сказав.
— Тому, — Астаріон підняв келих вище, — я офіційно заявляю, що віднині родина Габріеля і Емми отримує титул аристократів.
На кілька секунд настала тиша. Усі завмерли, намагаючись осмислити сказане.
— Ми... ми не можемо прийняти такого подарунка, — порушив мовчання Габріель, його голос звучав спокійно, але з нотками здивування. — Це надто велика честь.
— Це не подарунок, Габріелю, — відповів Астаріон, його голос був м'яким, але твердим. — Це визнання ваших заслуг. Ви більше не прості городяни, а ті, хто довів свою значущість для нашого суспільства.
Емма, уражена до глибини душі, лише вдячно кивнула, а потім тихо звернулася до Алекса:
— Сину, це все завдяки тобі.
Алекс, трохи розгублений увагою, відповів з легкою посмішкою:
— Я просто робив те, що було потрібно.
— За новий початок і вашу родину! — підняв келих Астаріон.
— За новий початок! — підтримали інші, наповнюючи кімнату теплом і вдячністю.
Алекс відчув, як тягар обов’язків стає трохи легшим, адже тепер поруч були люди, які вірили в нього.
Алекс увійшов до своєї нової кімнати й на мить зупинився, оглядаючи простір. Величезне ліжко з темного дерева, оздоблене майстерним різьбленням, було вкрито м’якою ковдрою. На стінах висіли картини з краєвидами, а під ногами розкинувся килим із теплим візерунком, який додавав затишку. Однак Алекс усе ще не міг звикнути до цього нового розкішного життя.
"Ось і закінчився ще один день," — подумав він, падаючи на ліжко.
— Як ви оцінюєте свій сьогоднішній успіх, Володарю? — запитала Сирена. Її голос як завжди звучав м'яко, але водночас серйозно.
— Успіх? — Алекс засміявся, піднявши руку до обличчя. — Я б скоріше назвав це дивом. Якби не допомога інших я б навряд чи зміг усього цього досягти.
— Ваш внесок не варто недооцінювати, — спокійно відповіла Сирена. — Ви змогли зібрати біля себе стількох важливих осіб, а також продемонстрували здатність діяти впевнено та приймати складні рішення. Це ознаки справжнього лідера, Володарю.
— Лідера, кажеш? — Алекс посміхнувся, повернувшись на бік. —З однієї сторони приємно усвідомлювати, що за тобою тягнуться інші. А з іншою це означає, що я беру на себе відповідальність за них.
— Ця відповідальність змусить вас діяти більш розсудливо і обережно. А знаючи ваш характер, я тільки рада, що відповідальності на ваших плечах з кожним днем стає все більше і більше.
-Ну дякую,-Алекс саркастично промовив, після чого замовк на мить. Його погляд зупинився на вікні, за яким виднілися зорі.— Може, ти й права, — тихо продовжив він. —Ця змусить мене діяти обережніше. Ворог вже знає, що я зробив свій хід. Тепер мені потрібно думати як захисти тих, хто мені довірився.
— Обережність — ваш головний союзник, Володарю, — сказала Сирена. Її голос був суворішим, ніж зазвичай. — Не розкривайте своїх планів передчасно. Вибирайте, кому довіряти, і завжди залишайте простір для маневру.
— Ти так говориш, наче я планую йти у відкритий бій.
— Ви самі сказали, що ворог працює з тіні. Вам потрібно навчитися діяти так само.
Алекс задумався, поклавши руки під голову.
— Ти знаєш, Сирено, я втомився від постійної обережності. Хочеться просто жити, хоча б на день забути про всю цю війну й інтриги.
— Це бажання зрозуміле, Володарю. Але ваші рішення впливають не лише на вас. Ви вже стали тим, хто надихає інших.
— Надихає, кажеш? — Алекс усміхнувся, закриваючи очі. — Як би там не було, дякую тобі. Ти завжди знаєш, що сказати.
—Дякую за комплімент, Володарю, — відповіла Сирена м'яко.
Сон швидко огорнув Алекса, а Сирена на мить замовкла, немов спостерігаючи за ним.
-Будьте обережні, Володарю, — додала вона, перш ніж залишити його відпочивати.
Адам підійшов до дверей кабінету батька, тихо постукавши перед тим, як увійти. Астаріон сидів за своїм робочим столом, розглядаючи документи, проте, побачивши сина, відклав їх убік і злегка посміхнувся.
— Щось сталося, Адаме? — запитав граф, нахиляючись назад у своєму кріслі.
— Нічого особливого, батьку, — відповів Адам, сідаючи в крісло навпроти. — Просто захотів поговорити.
— Завжди радий, — з теплом відповів Астаріон. — Як тобі наш новий союзник?
Адам задумливо перехилив голову, ніби зважуючи свої слова.
— Алекс... дивний. У хорошому сенсі. Йому вдається бути спокійним навіть у складних ситуаціях, і він точно знає, що робить. Але водночас він здається... самотнім.
Астаріон кивнув, уважно слухаючи.
— У нього важка доля, це очевидно. Але його рішучість і впевненість у тому, що він робить, — це те, що може надихнути багатьох. Тобі так не здається?
— Так, — погодився Адам. — Але що саме більше мене дивує так це те, що він нам цілком довіряє. Скоріш за все, ми були хорошим друзями в його минулому.
Астаріон схрестив руки на грудях.
— Я також так думаю. Його відкритість до нас — вже важливий крок. Тому ми повинні підтримувати його, і показати, що тепер він діє не один.
Адам замовк на хвилину, дивлячись на батька. Потім, злегка вагавшись, нарешті запитав:
— Батьку, якщо Алекс дійсно з майбутнього... може, він знає, як допомогти мамі?
Астаріон напружився, але швидко взяв себе в руки. Його погляд став серйозним.
— Я думав про це, Адаме. Але сьогодні не знайшлося відповідного моменту, щоб запитати.
— Може, мені запитати його в Академії? — несміливо запропонував Адам.
Астаріон похитав головою, його голос був спокійним, але рішучим:
— Ні. Ця розмова має бути особистою. Я сам знайду час і можливість поговорити з ним про це. Не тисни на нього.
Адам кивнув, хоч у його очах можна було помітити розчарування.
— Гаразд, батьку. Я обіцяю нічого не питати.
Астаріон злегка посміхнувся, знову поклавши руку на документи.
— Дякую, синку. А тепер іди відпочивати. Завтра тобі уже вирушати до Академії так що добре виспись.
— Добраніч, батьку, — сказав Адам, підводячись і прямуючи до дверей.
— Добраніч, Адаме, — тихо відповів Астаріон, спостерігаючи за тим, як син виходить із кабінету.
Коли двері зачинилися, граф опустив погляд на документи, але його думки були далеко від них.
Нічне небо розкинулося над полем, лише зірки та місяць освітлювали простір. Легкий вітерець хитав трави, створюючи майже ілюзорну атмосферу. У самому центрі поля, на невеликій галявині, стояв чоловік у довгій чорній накидці та масці, що закривала обличчя. Його постать була нерухомою, лише тіні від місяця грали на темному одязі.
Перед ним, у спалахах магічного світла, з’явився інший чоловік, одягнений менш вишукано, проте його обличчя було закрите маскою, схожою на ту, яку носив Шут. Він упав на одне коліно, схиливши голову.
— Володарю, новини з маєтку Монтамерів, — почав підданий. Його голос тремтів, чи то від поваги, чи від страху. — Їх... ліквідовано.
Шут, схрестивши руки на грудях, повільно нахилив голову вбік, ніби зважуючи новину.
— Ліквідовано, кажеш? Шкода, — його голос був низьким, але сповненим холодної іронії. — Хто ж це зробив?
— Згідно з нашими джерелами, граф Астаріон, — відповів підданий, піднявши погляд. — Але він не був один. Йому допомагала... простолюдинська сім’я.
— Простолюдини? — Шут розсміявся, тихо, але з нотками здивування. — Це цікаво. Сумніваюсь, що вони здогадалися про магію Лоріни. Як же Монтамери могли програти?
— Ми ще не з’ясували деталей, — відповів підданий, знову схиливши голову. — Чекаємо ваших вказівок.
Шут підняв руку, ніби зупиняючи подальші виправдання.
— Гаразд. Для нас важливо знайти нового "мецената". Монтамери були неідеальними, хоча й корисними. Але не хвилюйся, я вже маю одного кандидата, — його голос став задумливим, але залишався холодним. — Герцог Лоренцо де Карваль. Передай йому моє запрошення. Він буде цікавим союзником для нашої справи.
— Як накажете, Володарю, — підданий схилив голову ще нижче, а потім зник у яскравому магічному колі, залишивши Шута самого.
Шут підняв голову до зоряного неба, на обличчі під маскою, здавалось, грала посмішка.
—А граф Астаріон цікавий, навіть дуже цікавий, — задумливо промовив він, ховаючи руки в складках накидки. — Його швидкість і рішучість вражають. Як би там не було, мені не подобались методи Монтамерів. Вони приносили гроші, але їхні методи... грубі.
Він на мить замовк, ніби зважуючи свої наступні думки.
— А ці простолюдини... — голос Шута став ледь чутним. — Треба дізнатися що це за сім’я і наглядати за ними. Не хочеться щоб вони знову спутали нам всі карти.
Шут тихо розсміявся, його сміх розчинився в нічному повітрі. Через мить його постать зникла у темряві, ніби він ніколи й не стояв посеред поля.
