Морвен оживав у променях полуденного сонця. Вузькі вулички міста, вистелені світло-сірим каменем, повільно наповнювалися життям. Будинки тут були зведені зі світлого каменю та темного дерева, з черепичними дахами і широкими вікнами, за якими миготіли вітрини лавок, майстерень і кав’ярень. Над кожними дверима висіли ковані вивіски — з гербами, написами або навіть чарівними емблемами, що тихо світилися м’яким світлом.
Повітря пахло свіжою випічкою, сушеними травами та ароматними оліями з найближчої алхімічної крамниці. Час від часу в натовпі пробігали діти, сміючись, або проїжджали невеликі візки з товарами. Хтось торгував овочами просто з дерев’яного столика, а хтось закликав людей до виступу невеличкого мандрівного театру просто посеред площі.
Алекс неспішно йшов цими знайомими вуличками, вдихаючи повітря, яке завжди здавалося йому живим. Усе довкола було простим, але водночас — сповненим чарів.
Він уже минав одну з головних вулиць, коли раптом його погляд зупинився на знайомій фігурі — біля вітрини книгарні стояла Елірія. Вона зосереджено розглядала щось усередині, нахилившись трохи вперед, і волосся ніжно спадало їй на плечі. Серед гамору міста вона здавалася напрочуд спокійною.
Алекс уже хотів підійти, однак, почувши його кроки, дівчина обернулася. Коли її погляд зустрівся з його очима, вона одразу ж усміхнулася і помахала йому рукою.
— О, Алекс! — зраділо мовила вона, коли хлопець підійшов ближче. — Я й не думала, що зустріну тебе тут.
— А я вже майже почав думати, що мені ввижається, — усміхнувся він. — Що ти робиш аж у Морвені?
Елірія відвела погляд на вітрину й відповіла:
— Хотіла зайти в оцю книгарню, — вона кивнула у бік крамниці з витонченим написом «Листя знання» на вивісці, — подивитися, що тут цікавого. Кажуть, вибір у них кращий, ніж в Академії. А ще… після того, як ти навчив мене магії переміщення, подорожувати стало в рази простіше.
Алекс підняв брову, поглянувши на неї з легкою іронією:
— Невже тобі вистачило мани на переміщення з Академії аж сюди?
Елірія розсміялася — легко і тепло:
— Звісно, ні. Я перемістилася до найближчого перевалу, а вже звідти мені допомогли доїхати.
Алекс злегка посміхнувся. Її голос, її впевненість, навіть проста посмішка — усе це щоразу нагадувало йому, наскільки далеко вона вже просунулась. І скільки ще може досягти.
Хлопець перевів погляд на вітрину, прослідкувавши, куди дивиться Елірія.
— То яка ж книга тебе так зацікавила? — запитав він, підійшовши ближче.
Елірія усміхнулась і кивнула на один із верхніх рядів.
— Ота, з зеленою обкладинкою. Кажуть, це одна з найкращих книжок для вивчення магії зцілення. Декілька студентів Академії дуже хвалили її.
Алекс підняв брову і глянув на неї збоку.
— Справді? Є ще щось, чого ти не знаєш про магію зцілення?
— Насправді — ні, — злегка засміялась дівчина, переводячи на нього погляд. — Але ця книга потрібна мені для особистої колекції. Її тираж був дуже малий, і те, що я знайшла її тут — справжнє диво.
— Тоді пропоную зайти і купити її, поки хтось інший не зробив це замість тебе.
Елірія кивнула, і вони вже були готові увійти в магазин, коли десь неподалік почувся галас, за яким пролунав різкий, грубий голос:
— Схопіть ту дівку!
Студенти відреагували миттєво. Їхні погляди зустрілися, і вже за мить Елірія кинула останній короткий погляд на книжку, а потім — назад на Алекса.
— Вона зачекає.
Алекс кивнув, і вони разом побігли в напрямку крику. Вуличка звужувалася, повертала між двома високими кам’яними будівлями, а натовп, що щойно весело прогулювався, тепер здивовано розступався перед ними.
Та раптом Алекс відчув щось — слабку, ледь вловиму магічну ауру збоку. Він зупинився, різко повернув голову вбік — але там не було нічого. Порожнеча.
— Що сталося? — озвалася Елірія, зупиняючись поруч.
Алекс не відповів. Він закрив очі, спробував зосередитися на відчутті. Аура справді була — слабка, тремтлива, але чітка. І вона йшла з трохи правішої сторони.
Відкривши очі, Алекс почав вдивлятися саме туди, напружуючи зір, намагаючись помітити хоч щось.
І раптом — короткий, але виразний звук.
Тонкий, переляканий писк. Дитячий. Ледь чутний… і все ж Алекс почув. Елірія — теж.
— Ти це чув? — тихо запитала вона, спиняючись поруч.
— Так, — відповів Алекс, очікуючи на наступний звук. Але з того боку — знову тиша.
Елірія обернулася в тому ж напрямку, але її погляд залишався порожнім.
— Я нічого не бачу… Але точно чула. Як дитина… — прошепотіла вона.
— Зосередься, — так само тихо сказав Алекс, обережно показуючи головою напрям. — Вдивись уважно. Ти побачиш.
Дівчина прижмурилася, вдихнула глибше… і за мить прошепотіла:
— Так… — прошепотіла вона. — Слабке світіння. Майже невидиме… але є.
Алекс ледь усміхнувся, і вже за мить зник — просто розчинився в повітрі, опинившись позаду джерела аури. Його рука потягнулась вперед, аби обережно торкнутися невидимої присутності — аж раптом із-за рогу вулиці вибігли двоє чоловіків.
— Сюди! — один з них мав коротке коричневе волосся і різкий погляд. — Ти, хлопче! Ти не бачив маленьку дівчинку? Світло-сіре волосся, біла сукня!
Алекс миттєво вийшов вперед, затуляючи спиною невидиме джерело. Його аура різко змінилась — стала щільною, масивною, такою, щоб повністю перекрити слабке світіння за ним.
— Бачив, — спокійно відповів він. — Вона побігла прямо і ліворуч. — Алекс вказав рукою.
— Дякуємо! — кинув другий, лисий, і обидва побігли далі, навіть не підозрюючи, наскільки близько були до мети.
Коли їхні кроки стихли вдалині, Елірія підійшла ближче.
— Що це щойно було? — запитала вона з ноткою здивування.
Алекс перевів погляд назад, на місце, де відчував ауру. Потім озирнувся, переконався, що навколо нікого немає, і кивнув Елірії, аби підійшла ближче. Вона мовчки наблизилася, затамувавши подих.
Алекс простягнув руку вперед і, звертаючись до порожнечі перед собою, заговорив тихо:
— Якщо тобі потрібна допомога — візьми мене за руку. Я відведу тебе в безпечне місце.
Мить — нічого. Друга — тиша. Але на третю Алекс відчув, як його долоню обхопили дві маленькі руки. Вони були крихітні, тремтячі… і крижані.
В цю ж мить поруч опинилась Елірія.
— Готова? — тихо запитав він.
Вона кивнула. І в ту ж секунду під ногами загорілося магічне коло — і всі троє зникли зі вуличок Морвена.
Магічне коло спалахнуло м’яким світлом у центрі вітальні. За мить у просторій, затишній кімнаті з’явилися троє: Алекс, Елірія — і маленька, невидима постать, що міцно тримала Алекса за руку.
Елірія озирнулася довкола, на темні меблі, великі вікна, і злегка підняла брови.
— Де це ми? — обережно запитала вона.
— У мене вдома, — коротко відповів Алекс, переводячи погляд на дівчинку, яка все ще тулилася до нього. — Ти в безпеці, — тихо промовив він до неї. — Тут тобі нічого не загрожує. Можеш показатися.
На кілька секунд усе затихло. Але потім… перед ними з’явилася вона.
Маленька дівчинка — років шести, може семи. Світло-сіре волосся спадало тонкими пасмами на плечі. Очі — великі, світлі, заплакані й почервонілі. На білій сукні з лівого боку була помітна рвана ділянка тканини, що відкривала подряпину на боці — рана була неглибока, але ще трохи кровоточила.
— О, бідолашна… — ледь прошепотіла Елірія і одразу впала на коліна, витягуючи руки, готуючи магію.
Та дівчинка злякано відсахнулась і знову сховалась за спину Алекса, міцніше стискаючи його долоню.
— Все добре, — лагідно мовила Елірія. — Я лише хочу тобі допомогти. Зовсім не болітиме. Обіцяю.
Дівчинка нерішуче подивилася вгору на Алекса. Той усміхнувся до неї тепло і впевнено, лише ледь кивнувши. І цього вистачило.
Маленька зробила крок вперед і дозволила Елірії наблизитись.
М’яке зелене світло зцілюючої магії осяяло рану, що швидко почала затягуватись. Дівчинка з подивом і полегшенням дивилася на свій бік.
— Дякую… — прошепотіла вона.
— Завжди будь-ласка, — усміхнулася Елірія і ніжно поклала руку їй на голову, злегка погладивши. Дівчинка, здається, вперше за цей день трохи розслабилась.
Тим часом Алекс, не відпускаючи її руки, вільною долонею створив два тонкі кров’яні щупальця, що простягнулися аж до кухні. Вони наповнили склянку водою й повернулися назад, обережно передаючи її дитині.
Та на мить розгублено дивилась на склянку, потім відпустила руку Алекса і взяла її. Вода зникла всередині кількома великими ковтками.
Алекс прибрав щупальця назад у зап’ястя, поки Елірія перевела погляд на нього.
— Що тепер? — спокійно, але з ноткою тривоги запитала вона.
— Дамо їй трохи відпочити, — відповів Алекс. — А потім розпитаємо, що сталося.
Та не встиг він договорити, як дівчинка обережно знову заговорила:
— Дякую вам… але мені треба йти.
Алекс і Елірія переглянулися.
— Куди саме? — обережно запитав Алекс.
Дівчинка опустила очі в підлогу, її пальці трохи тремтіли.
— Я… мені треба додому.
— А де твій дім? — лагідно поцікавилася Елірія, нахиляючись ближче.
— Я живу у… «Промені надії», — прошепотіла дівчинка.
Елірія здивовано глянула на Алекса.
— Ти знаєш, що це?
— Знаю, — кивнув він. — Це дитячий будинок. Найвідоміший на материку. Їх семеро — по одному в кожному королівстві.
Алекс опустився навпочіпки, щоб бути на рівні з дівчинкою.
— А чому ти хочеш повернутись?
Дитячі губи затремтіли. Очі знову наповнилися сльозами.
— Я… повинна допомогти. Своїм братам… і сестрам… і мамі.
— Як саме ти можеш допомогти? — м’яко уточнив Алекс.
— Я… — голос зірвався, і дівчинка схлипнула. — Я не знаю… але повинна…
Алекс уже простягав руки, щоб обійняти її, але Елірія виявилась швидшою. Вона обережно обійняла дівчинку й прошепотіла:
— Все буде добре. Ми з Алексом допоможемо тобі повернутись додому. Обіцяємо.
— Правда? — тихо запитала дівчинка, підіймаючи на них вологі, довірливі очі.
— Правда, — з посмішкою підтвердила Елірія і притиснула її до себе ще сильніше.
Правою рукою вона створила зелене магічне кільце, доторкнулась ним до голівки дівчинки. Світло ледь затремтіло — і ще за мить та, знесилена емоціями, заснула в обіймах цілительки.
Алекс, не зводячи погляду зі сплячої дівчинки в руках Елірії, злегка нахилив голову набік і тихо озвався:
— Не думав, що ти можеш користуватись і такою магією.
Елірія опустила погляд на малечу і ледь посміхнулась.
— Я сама попросила Іриду навчити мене. Просто з цікавості. І… це вперше, коли вона справді знадобилась.
— Гарний дебют, — тепло мовив Алекс, а тоді озирнувся по вітальні. — Я заберу її.
Він обережно підхопив дівчинку на руки і переніс до м’якого дивана. Поклав її обережно, наче найдорожчий скарб, і випрямився.
— Тепер залишилось тільки чекати, поки вона прокинеться, — сказав він, повертаючись до Елірії з легкою усмішкою. —Не хочеш повернутися по книгу, поки ніхто її не забрав?
Елірія злегка похитала головою, посміхаючись:
— Придбаю іншим разом. Зараз моя допомога, здається, більше потрібна тут.
— Дякую, — щиро мовив Алекс. — Давай залишимо її тут, а самі підемо на кухню.
Вони вийшли з вітальні, залишивши дівчинку у тиші й спокої. Алекс провів Елірію до кухні, вказав їй на стілець біля вікна.
— Сідай. Я тільки на мить.
І зник у спалаху магії.
У своїй кімнаті він швидко схопив м’яке покривало, знову перемістився до вітальні, обережно накрив дівчинку, і вже за секунду знову був у кухні.
— Хочеш чогось випити? — запитав він.
— Зеленого чаю, якщо можна, — з усмішкою відповіла Елірія.
Алекс кивнув, почав шукати потрібну коробку по полицях, і невдовзі знайшов її. Воду поставив кип’ятитись, дістав дві чашки й миску зі смаколиками, що незмінно стояла тут, на випадок гостей. Зовсім скоро аромат чаю наповнив кухню.
Він обережно подав чашку Елірії.
— Дякую, — мовила вона, роблячи кілька ковтків. — Хм... легкий, трохи квітковий, з ледве помітною гірчинкою на кінчику язика.
Алекс розсміявся.
— Вперше чую, щоб хтось так описував чай.
— Моя мама — просто маніяк, коли йдеться про чай. П’є його постійно. Іноді я дивуюсь, як у неї досі по венах тече кров, а не чай. Від неї я цього й навчилась.
— Ха, я, мабуть, не такий професіонал, як вона чи ти, але... — Алекс зробив ковток, трохи подумав і додав: — Має щось свіжо-солодке. Немов зелень після дощу.
Елірія підняла брову й усміхнулась, як досвідчений знавець:
— Непогано, як на перший раз. Ще кілька таких чаювань — і навчишся розбиратись не гірше за мене.
Алекс тільки посміхнувся у відповідь, роблячи ще ковток — але в ту мить двері до маєтку рвучко відчинились.
В коридор вбігла одна з покоївок — Гамма. Очі її блищали від сліз, дихання було переривчастим, а в погляді — паніка. Вона очима шукала Алекса, і як тільки помітила його — кинулася вперед.
— Гамма?! — Алекс підскочив, миттєво опинившись поруч. Взяв її за плечі, заглядаючи в очі. — Що трапилось?
Та не могла вимовити ані слова. Лише задихано схлипувала, і сльози котились щоками. Її форма була пошматована в декількох місцях, заплямована кров’ю — але не її власною. На тілі не було жодної рани.
— Сідай. Спокійно, — лагідно, але твердо сказав Алекс, саджаючи її на своє місце. Він подав їй склянку з водою, і та одразу випила все до останньої краплі.
Декілька секунд тиші.
Потім, все ще тремтячи, Гамма нарешті заговорила:
— Це… це була засідка… — сказала вона крізь сльози. — У кімнаті боса. Всі… вони залишились там… прикрили мене… Сказали тікати й… покликати допомогу…
Вона знову схлипнула, стискаючи поділ своєї брудної сукні.
— Залишайся вдома, — твердо сказав Алекс, після чого перевів погляд на Елірію. — Приглянь за нею. І за дівчинкою.
— Я йду з тобою, — твердо мовила та. — В підземеллі тобі може знадобиться цілитель.
Алекс відкрив рота, щоб заперечити… але передумав. Лише кивнув.
— Дякую.
— Не йди! — Гамма вчепилась йому в руку. — Там монстр… він… він…
— Все буде добре, — Алекс нахилився, поклавши долоню їй на плече. Його голос був м’яким, але впевненим. — Вір мені. Я повернусь з усіма.
Він знову подивився на Елірію.
— Пильнуй за нашою гостею, — додав він Гаммі наостанок, і в ту ж мить під ними з’явилось магічне коло.
Гамма не встигла й запитати про яку гостю він говорить?
Алекс і Елірія вже зникли.
